Пес Баскервілів/11
| ◀ X. Уривки зі щоденника Дра Ватсона | Пес Баскервілів XI. Чоловік на скелі |
XII. Смерть на степу ▶ |
|
Мій щоденник, доведений до 18. жовтня, тут спиняється, бо події так, швидко товпились одна за другою до їхнього страшного кінця, що вони лишилися в моїй пам'яти виґравованими навіки.
Отже, мені вдалося ствердити два факти великої ваги. Один, що пані Льора Ляйонс із Кумб Трасей писала до льорда Чарльза і призначила йому побачення на тому самому місці і в тій самій годині, коли його заскочила смерть, і другий, що чоловік, який ховається на степу, живе у старому городищі на горі. Як що, я маючи ті два факти, не спроможуся влити якогось світла в цю темряву, то ні моя голова, ні моя сміливість нічого не варті.
Порадившись із льордом Генрі, ми постановили, що краще буде, коли я сам поїду до пані Ляйонс, хоч мені і не годилось зоставляти його самого дома. В Кумб Трасей я дуже швийдко знайшов п. Ляйонс, і за хвилину був у неї. Прислуга ввела мене в кімнату, де за машинкою до писання сиділа дуже гарна молода жінка, яка і спитала мене, чого я прийшов.
Перше вражіння було дуже приємне, але зараз я завважив, що чогось в обличчю бракувало; дарма що в неї були гарні карі очі, чудовий колір волосся й обличчя, з рештою в неї було щось вульґарне й неприємне, але ці спостереження прийшли згодом. Перше моя вражіння було таке, що я стою перед гарною молодою жінкою, яка мене питає, чого мені потрібно, а я не знаю навіть, від чого почати.
— Я маю приємність знати вашого батька!Це був досить незручний початок, і вона дала мені це зрозуміти.
— У мене немає нічого спільного з батьком, — сказала вона, — ні з його приятелями. — Як би не покійний льорд Чарльз Баскервіль, та кілька инших добрих людей, я б була згинула з голоду, батькові було б байдуже.
— Я прийшов до вас, власне, з приводу покійного льорда Баскервіля.
Пані Ляйонс зблідла.
— Що ви мені можете про його сказати?
Пальці її нервово забігали.
— Ви його знали, правда?
— Я вже вам сказала, що я багато йому зобов'язана.
— Ви листувалися з ним?
Вона кинула на мене сердитий погляд.
— На що ви це розпитуєте, — спитала вона гостро.
— На те, щоб обминути публичний скандал. Краще, щоб я від вас тут про все довідався, аніж щоб це виплило до відома всіх.
Вона замовкла, і ще більше зблідла. Нарешті глянула на мене якось провокуюче.
— Добре, я відповідатиму, сказала вона, — питайте.
— Ви листувалися з лордом Баскервілем?
— Я писала до нього кілька раз, щоб подякувати за його ласку й допомогу.
— Пам'ятаєте дати тих листів?
— Ні.
— Ви з ним колинебудь зустрічались?
— Так, раз чи два, коли він приїздив до Кумб Трасей. Він не любив бувати по людях і допомагав їм іздалеку.
— Як що ви до нього рідко писали й рідко з ним бачились, то як міг він знати про ваше прикре становище й допомагати вам так, як ви це кажете?
Вона швидко відповіла на це:
— Кілька панів знало про моє критичне становище й допомагали вже перше. Один із них був містер Степльтон, сусід і близький приятель льорда Чарльза. Через нього льорд Чарльз і довідався про мене.
Я вже знав, що льорд Баскервіль доручав часто Степльтонові справи допомоги, так що це могло бути правдоподібне.
— Чи ви ніколи не призначали побачення льордові Баскервілеві листом?Вона знов спалахнула.
— Дійсно, добродію, це трохи чудне питання.
— Вибачайте, пані, я мушу його повторити.
— Тоді я відповім, що, розуміється, ні.
— І в самий день смерти льорда Чарльза теж ні?
Вся кров із її лиця щезла, і передо мною була смертельно-бліда маска, пересохлі губи ледви ворушились, і я швидче вгадав, ніж почув слово:
»Ні.«
— А чи ваша память часом вас не зраджує? Я міг би навести вам уривок з вашого листа: »будь ласка, коли ви благородна людина, спаліть цього листа, і будьте коло хвірточки в десятій годині.«
Мені здалося, що вона зомліє, але вона зібрала сили:
— Невже таки немає на світі благородних людей? — прошепотіла вона.
— Ви несправедливі до льорда Чарльва, він спалив лист. Але часом і спалений лист можна прочитати. Тепер ви признаєтесь, що писали той лист?— Так, так, я писала, — закричала вона, наче бажала вилити всю душу словами. — Я писала, чого відмовлятись? Я не маю чого стидатись! Я просила його, щоб він поміг мені. Я певна була, що коли побачуся з ним і все скажу, то він допоможе. От я й просила його вийти до мене.
— Але чого ж у такій годині?
— Бо я саме тоді довідалась, що він їде надовго до Льондону. А раніш я не могла написати.
— Але чого ж надворі, а не в хаті?
— Хиба думаєте, сама жінка може приходити в таку годину до нежонатого пана?
— Ну, що ж сталося, як ви туди прийшли?
— Я не ходила.
— Пані Ляйонс!
— Присягаюсь усім святим, що не ходила. Щось сталося, що перебило мені.
— Що ж таке?
— То приватна справа, я того не можу сказати.
— Ви признаєтесь, що призначили льордові Чарльзові побачення на тому самому місці і в тій самій годині, де його постигла смерть, але заперечуєте, що були там.— Бо це правда.
Ще раз і ще раз я перепитував її, і ставив їй питання, — вона стояла на свойому.
— Слухайте, пані Ляйонс, — сказав я встаючи, — ви берете на себе велику відповідальність і ставите себе в фальшиве становище, не признаючись до всього того, що ви знаєте. Якщо мені доведеться покликати поліцію, то ви побачите, як ви серіозно скомпромітовані. Коли ви невинні, то чого ви відразу не признались, що писали до льорда Чарльза того дня?
— Бо я боялась, щоб не зробили якого неправильного висновку з того, і не вплутали мене в скандал.
— А на що вам так потрібно було, щоб льорд Чарльз спалив лист?
— Коли ви читали лист, то мусите знати.
— Я не казав, що читав цілий лист.
— Ви наводили частину його.
— Я навів постскріптум. Лист, як я вам сказав, був спалений і не все можна було прочитати. Так я вас іще раз питаю, чого ви так настоювали, щоб льорд Чарльз спалив лист?— То цілком приватна справа.
— Тим більше причини, щоб вам уникнути публичного скандалу.
— Тоді я скажу. Коли ви щонебудь чули про мою нещасливу долю, то знаєте, що я нерозважно вийшла заміж і мала причини каятись у тому.
— Так, я це чув.
— Тоді, коли я писала до льорда Чарльза, я саме довідалась, що я могла б дістати розвід, як би мала певну суму грошей. Для мене це так багато значило, я знала щедрість і благородність льорда Чарльза, й думала, що якщо він це все від мене почує, то згодиться помогти мені.
— Чого ж так сталося, що ви не пішли?
— Бо тим часом дістала ту суму від когось иншого.
— Чому ж ви тоді не написали до нього, щоб пояснити йому?
— Я була б так і зробила, як би не прочитала на другий день у ґазеті про його смерть.
Все, що вона оповідала, так держалося купи, що всі мої питання не могли збити її. Єдине, що я мав зробити, це довідатись, чи вона дійсно почала процес проти чоловіка тоді, коли говорила.
Та й неможливо було, щоб вона посміла сказати, що не була в Баскервільському замку, коли б дійсно там була, бо туди можна дістатись лише в екіпажі, й такої подорожі вона не могла б утаїти. Видно було, що вона говорила правду, або, принаймні, частину правди. Я пішов від неї незадоволений і роздратований. Ще раз я спинився, здавалось, перед мертвою точкою, ще раз щось мені стало впоперек як ставало на кожній стежці, якою я хотів добитися до правди. Тимчасом, чим більш я думав про вираз лиця пані Ляйонс, її манєри, тим більш мені здавалось, що вона щось таїть від мене. Чого б їй так бліднути? Чого так заперечувати й не признаватись ні в чому, аж поки її не примушено? Напевне, пояснення не таке невинне, як вона хоче примусити мене думати. А про те, я тут мусів спинитися й повернутись до иншого ключа, який треба було шукати в старому передісторічному городищу на степу. Тільки це була вказівка дуже загального змісту. Я зрозумів це, як їхав, бо кожний горб, який ми проїздили, мав сліди житла передісторичної людини. Єдине, що міг мені сказати Барімор, було те, що невідомий жив в одній з печер, а їх сотні були розкидані по цілому степу. Але мій власний досвід мав служити мені поводатарем, бо я сам бачив того чоловіка, як він стояв на чорній скелі. Звідти я й мушу почати шукати, оглядати кожну печеру, поки не знайду ту, що треба. Якщо цей чоловік буде всередині, то наставивши на нього, коли потрібно буде, револьвер, я приневолю його самого сказати, хто він і чого за нами так довго стежив. Він міг щезнути від нас на Ріджент-Стріт, але ледви чи йому вдасться пропасти на безлюдному степу. А якщо б я знайшов його схованку, і його б там не було, то я лишуся там, аж поки він не вернеться. Він утік від Гольмса в Льондоні, і це справді буде вже мій тріумф звалити цього ворога, коли не пощастило зробити цього мойому вчителеві.
Щастя було ввесь час проти нас і проти нас, і аж нарешті завернуло воно до мене. І посланцем цеї доброї фортуни був ніхто инший, як наш сусід-сутяга Франклянд, що стояв коло своєї брами, коли я проїздив дорогою повз його маєток. Червоне обличчя його з сивими настовбурченими вусами, ссяло надзвичайно.
— Добридень, Др. Ватсоне, — закричав він, видно, в дуже доброму гуморі. — Ви мусите дати вашим коням спочити, й випити зі мною чарку вина, щоб поґратулювати мені.
Хоч я не відчував надзвичайної симпатії до нього, особливо після того, як почув, що він покинув свою дочку без шеляга, але мені дуже хотілося одправити візника Перкінса з кіньми додому, і випадок був підходящий. Я зліз, переказав через нього льордові Генрі, що прийду пішки на обід, і пішов за Франкляндом до його хати.
— В мене сьогодня щасливий день, пане докторе, один з найщасливіщих днів у мойому життю. Я сьогодня виграв два процеси. Я навчу їх тут що закон є закон, і що є люде, які не бояться покладатись на нього. Я відстановив проїзну дорогу якраз через парк старого Мідльтона, може, за кілька кроків від його власних дверей! Що ви на це скажете? Ми навчимо цих маґнатів, як почитати закони звичайних, простих людей. Не так вони підковані, щоб ми їх не підбили. А до того, я заборонив доступ у ліс, куди з нашого містечка їздили пікнікувати. Цей проклятий народ, здається, думає, що право власности не існує і що вони зі своїми пляшками і шматками брудного паперу можуть лізти скрізь, куди хотять. Присуд ув обидвох процесах вийшов на мою користь, пане докторе. Це коштує мені двісті фунтів стерлінґів, але я виграв.
— Яка вам із того користь?
— Ніякої, пане докторе, ніякої! Я тим, власне, і гордий, що не маю ніякого прибутку з цих присудів, я працюю виключно задля громадського добра. Я, наприклад, не сумніваюсь у тому, що населення Фернворсі зробить мені ворожу демонстрацію за той ліс. Останній раз я казав поліції, щоб спинила ці безчинства, але поліційна влада в нашій окрузі знаходиться в скандальному становищі, пане докторе, і ні разу не могла спромогтись дати мені охорону, на яку я маю право. Я їм казав, не раз казав, що вони пожаліють колись, що так недбало до мене відносяться, і мої слова вже справдилися.— Як так? — спитав я.
Старий зробив дуже багатозначну міну.
— Бо я міг би їм дещо сказати, що вони дуже хотять знати, але ніщо мене не примусить допомогти хоч чимнебудь тим злодіям.
Я вже почав був шукати, чим би скористуватись, щоб утекти від цього балакучого діда, але тепер він мене зацікавив. Знаючи вже доволі вдачу старого, від якого нічого не доб'єшся, коли покажеш своє зацікавлення, я почав иншу політику.
— Якесь дрібне злодійство? — сказав я з байдужим виразом.
— Еге-ге-ге, далеко більш важна справа, нїж ви думаєте. А щоб ви сказали про каторжника на степу, га?
Я аж стрепенувся.
— Невже ви знаєте, де він ховається? — спитав я.
— Я, може, докладно не знаю, де він, але певен, що міг би допомогти поліції спіймати його. Чи вам ніколи не приходило в голову, що для того, щоб піймати цього втікача, треба винайти, звідки він дістає їжу, і в такий спосіб прослідити його?Що й казати, він досить небезпечно добірався до правди.
— То справедливо, — сказав я, — але звідки ви можете знати, що він десь тут.
— Я знаю, бо бачив власними очима, того, що носить йому їсти.
У мене так і похололо в серці за Барімора. Це не проста річ попасти в руки цього капосного старого сутяги. Але дальші слова зняли вагу в мене з серця.
— Ви здивуєтесь, як почуєте, що йому носить їсти якийсь хлопець. Я що-дня бачу його своїм телєскопом із даху, що-дня в тій самій годині він іде тою самою стежкою, а до кого б же він носив, як не до каторжника?
От де було щастя! Але я переміг себе, щоб не показати ніякої цікавости. Хлопець! Барімор казав, що невідомому нашому ворогові носив їсти хлопець. Це на його слід, а не на Сельденів напав Франклянд. Як би я міг довідатись, що він знає, то це б мені полегчило всю справу. Байдужість і недовірря до слів Франклянда — ось які були мої найдужчі карти.— Я б сказав, що то син якогось пастуха, що носить батькові на степ їсти.
І найменша опозиція робила на старого вражіння. Він глянув сердито на мене, і вуса навстовбурчились йому, як сердитому котові.
— А як же, — сказав він, показуючи пальцем на степ, — бачите онде оту чорну скелю? Тепер бачите той горб, що низче поріс терном? Це найбільш засмічена камінням частина степу. Чи тут є де місце, пастухові з чередою? Абсурд!
Я м'ягко відповів, що кажу, не знаючи фактів. Моя покірливість сподобалась йому і повела до нових довірочних звісток.
— Ви можете бути певні, що я маю дуже добрі дані, заки прийду до якогось висновку. Я кілька разів, раз по раз бачив хлопця з клунком, що-дня, часом і двічі на день, але почекайте хвилину, пане докторе, чи мої очі мені ще служать, чищо: мені здається, я саме тепер бачу, щось чорне посовується стежкою онде на горбі.
Це було за кілька миль, але я теж ясно бачив малу чорну точку на сіро-зеленому тлі.
— Ходіть, ходіть сюди, — сказав старий, кинувшись досить швидко на другий поверх. — Ви побачите на власні очі і зможете собі розміркувати.
На плискуватій цинковій плятформі стояв великий телєскоп на триногах, Франклянд притулив до нього око і скрикнув із задоволенням:
— Швидче, докторе Ватсон, швидче, а то зайде за горб.
Так і є, стежкою під гору йшов поволі малий хлопчина з клунком на спині. Вийшовши на горб, він огледівсь на всі боки, наче боявся погоні, і швидко зник по той бік.
— Ну, не правда?
— Справді, в цього хлопця, здається, якась таємна справа.
— А яка справа, то навіть і поліція могла б догадатись, але від мене не довідаються ані словечка. І вас, докторе Ватсон, прошу нічого не казати. Жадного слова! Розумієте?
— Так, як хочете.
— Вони зі мню поводяться безсовісно, безсовісно, кажу вам! Пальцем не поворухнули, щоб оборонити мене. Так і мене ж ніщо не примусить чимнебудь помагати поліції. Навже ви вже тікаєте? Не може бути! Я певен, що ви мені допоможете ще спорожнити цю пляшку ради такого дня.
Мені вдалося устояти проти всіх його умовлянь і відрадити його, щоб не йшов відпроваджувати мене додому. Поки він міг мене бачити, я йшов шляхом, а тоді подався степом у напрямі до горба, за яким щез хлопець. Все йшло мені на руку, й я дав собі слово, що коли не використаю обставин, які фортуна наче зумисне приготувала для мене, то не через брак витрівалости й енерґії з могу боку.
Сонце вже сідало, коли я дійшов до найвищої точки горба, положисті спади якого були золото-зелені по один бік і темно-сірі по другий. Навколо, кільки видно, ані руху, ані згуку, якась велика сива птиця, може морська чайка, високо летіла по синьому небі і більше нікого в тій пустині; почуття самотности і непевности обгорнуло мене. Хлопця ніде не було видно, але в долині, під горою, серед передісторічних осель, була одна кам'яна хата з цілим іще дахом і, здавалось, давала досить захисту від непогоди. У мене аж підскочило сердце, як я вгледів її: тут він мусить ховатись! Нарешті моя нога була майже на порозі його схованки, а таємниця його — майже в моїх руках!
Я наблизився до руїн так обережно, як Степльтон наближається зі сіткою в руці до метелика, і переконався справді, що тут хтось жив: ледви помітна стежка вела до зруйнованих дверей. Невідомий або ховався в руїні, або ж був десь на степу. Нерви мої були напружені у сподіванні якоїсь пригоди. Кинувши недокурену циґарку, я стис у руці револьвер і, швидко підійшовши до дверей, заглянув до середини: там не було нікого, але були певні докази того, що я напав на вірний слід. На тому самому камені, в кутку, де колись спав неолітичний чоловік, лежало кілька згорнених вовняних ковдр, ув одному місці купкою лежав попіл від вогню. Коло нього стояло відро з водою й деякі приладдя до варива. А як мої очі звикли до темряви, в куточку я побачив пляшку коняку й чарку коло неї. Посередині, на плескатому камені, що служив замісць стола, лежав невеличкий клунок, певне, той, що ніс хлопець, як я бачив телєскопом. У середині був хліб і консерви в бляшанках, а під клунком листок паперу, на якому було щось написано. Завміраючи, я схопив його, і от що було на ньому нашкрябано олівцем: »Др. Ватсон поїхав до Кумб Трасей«. З хвилину я стояв із листком у руках, і думав, що б це могло значити. Виходило, що не льорда Генрі, а мене переслідував незнайомий мені воріг, і, очевидячки, не сам, а послав за мною стежити цього хлопця, і цей лист то був наслідок того стеження. Можливо, що всі мої кроки були відомі, і я був мов оплетений тонкою сіткою шпіонажі, якої я зовсім не помічав. Я постановив не виходити звідси, поки не довідаюсь про все.
Сонце вже сідало, і захід горів золотом, яке одбивалось у озерах посеред великого багна. Здалека видно було дві вежі Баскервільського замку, і дим, що стояв над селом Ґремпен, між ними зза горба виглядала оселя Степльтонів. Повітря було тепле й тихе, золоте соняшне світло розливало навкруги спокій, але в душі в мене, без уваги на спокій, розлитий у природі, була трівога перед тою зустріччю, яка наближалась кожної хвилини. Я сів терпеливо в найтемніщому куточку, твердо постановивши дочекатись господаря цеї хати.
І от, нарешті, я почув його. Здалеку по каміннях задзвеніли кроки, все ближче і ближче. Я притаївся в куточку, звів курок у револьвері, і з напругою ждав, рішивши не зраджувати нічим своєї прияви, поки не матиму нагоди побачити, хто цей невідомий. Хода припинилась, ясно було, що він спинився, тоді знов задзвеніли кроки, і у дверях упала тінь.
— Який чудовий вечір, мій любий Ватсоне, — сказав добре мені знайомий голос. — Чого ви не вийдете? Надворі далеко краще, ніж у середині!