Перший рейд/Премь'єр. Сальон незаможників

PREMIER SALON
 
d'Art Français Indépendant
 
1929.

Після розкішної збірки незліченних скарбів образотворчого мистецтва Лувру, після віками освяченої, всіма авторитетами й цілим людством визнаної клясики, фарб, мармуру, бронзи, — кортить якнайшвидше піти й поглянути на роботу митців сучасників.

До речі, саме в Парижі тепер відкрито „Перший сальон французького незалежного мистецтва“.

Це „незалежне“ мистецтво — витвір тієї групи митців „художників“, які ще до війни складали досить міцну й вельми впливову асоціяцію „Незалежних“…

Ще на початку Революції, поміж цими художниками на ґрунті різного трактування завдань мистецтва й іншими „загального“ і „спеціяльного“ порядку розходженнями, виник конфлікт.

Цей конфлікт, як відомо, призвів, зрештою, до того, що років 5-6 тому, значна частина із цих „Незалежних“ одкололася од свого основного ядра Старого Т-ва і заснувала за своїм власним статутом Нове Т-во, виключно із справжніх художників-професіоналів…

За мету собі це нове Т-во „Незалежних“ ставить:

„…повернути дійсно незалежним художникам форму й дух незалежних довійськових“…

Отже, утворене за таким суто професійним принципом і за таким трохи чудним цілевим настановленням: „Довійськової якости“ — Т-во нараховує на сьогодні до 500 чол. в своєму складі різних митців, що оце саме тепер і виставили аж до тисячі різних зразків своєї творчости.

Переважає, розуміється, малярство.

Але трапляється гіпс, мармур, часом дерево.

Є кілька експонатів художньо-промислового ґатунку — здебільшого — скло.

Перше, що одразу кидається у вічі на цій виставці незалежних, це аж занадто багато жіночого — голого, звичайно, тіла.

Щоправда, голе тіло жіноче саме у Франції (починаючи ще з давніх давен Греції та Риму і аж до сьогодні) в усіх митців перетворилося на „культ“.

Його „обожнюють“, на нього моляться, його виставляють скрізь і всюди, од Лувру починаючи й до похабненького шинку десь аж у самісеньких нетрях. Театри „Рев'ю“ („Казіно де-Парі“, „Фолі Бержер“, „Мулен Руж“) буквально „пачками“, як уже було говорено, демонструють це голе жіноче тіло. І не завжди можна сказати, щоб вони робили це зі смаком, чи з якимсь почуттям загально-визнаної художньої міри…

І коли Ж. Енгр, Ед. Мане (французька школа XIX століття) „виписували“ клясичні форми своїх „Одалісок“, „Купальщиць“, „Олімпій“ і т. ін., даючи „зразкові“ лінії й „бездоганні“ контури годованого плеканого тіла, за що й дісталися до „святая-святих“ — до Лувру, то новітні майстрі, сучасної нам школи, сучасної нам Франції невідомо, чи дістануться коли в це „святая-святих“, комфортабельних сальонів, чи збережуться їхні імена хоча б для історії…

А треба, щоб збереглися.

Бо… хто зна… Може „пресищеній“ Европі саме тепер і треба такого повчального, такого в дусі Fegna, Caballro, Dreyfus-Sterna, Lemmera, Riviera і т. п. „жанру“, де страдницькі обличчя повій, уродливо-деґенеративні форми торсів куртизанок, одвислі немічно-безсилі груди „красунь“ Парижу, переплітаються з хворобливістю „Peinture“ Дрейфус-Стерна. Або з клясично-ідіотичними обличчями міщан в „Noce“ Феґа, що в його чудесній карикатурі так прекрасно відбито „весільні“ настрої і славні традиції: в шлюбних строях, „вона“ у фаті, а „він“ у фраці (позиченому) з обов'язковим „флер-д'оранжем“ у петельці із цілою родиною увічнюється на фоті.

У такому ж дусі прекрасна буржуазна „Родина, що збирається до костьолу“ — Расеті.

Не зле зроблений з міді Параван — Межеріє.

Його „Персіфаль та прекрасна дама“ — єдиний зразок на цій виставці так зв. „метальо-пластики“. Вибитий молотком і інкрустований оливом і сріблом, — він становить собою неабияке технічно-мистецьке завершення.

Досить компактною групою представлені в сальоні кубісти, футуристи, супрематисти та інші „істи“, але особливо видатного, або чогось нового вони не показали.

Та, власне, на що нове можна сподіватися від митця, коли за девіз йому править: „Форма й дух довійськового періоду“…

Печать немочі й безсилля, нужди й злиднів, каліцтва („морального“ й фізичного), зневір'я й занепаду, жадного бо „веселого“ сюжету, жадного обличчя, що сміялось би, раділо з життя. Дуже сумне вражіння справляє на глядача цей „Премьє Сальон“…

І особливо на нас, що звикли в кожному мистецькому творі бачити відображення своєї доби, свого часу, своїх устремлінь.

Нема чого згадувати, розуміється, що на виставці „Незалежних“ ми не побачили ні нової кляси, ні прагнень молоді, ні патосу будівництва, ні всіх тих виявів вільних, справді незалежних мистецько-творчих шукань, піднесення творчої уяви, „дерзаній“, що на них так багаті виставки наших радянських художників.

Проте, дивуватися, звичайно, нема чого.

Мистець творить, у своїй творчості відбиває те, чим живе його кляса, що йому диктує його „соціяльний замовець“…

Замовець Парижу, покищо, вимагає рев'ю, фокстротів, „страшних“ кінофільмів, і натюр-морт'ів, пейзажів і „Nu“ „Nu“… (гола) в усіх видах і позах…

Через те й убогість тематики, убогість сюжету, обмеженість форми, відсутність шукань і творчих дерзаній.

Тому такий своєрідний „протест“, така „деструкція“ (за принципом: „дуля в кишені“) у паризьких незалежних, які в своїх Peinturs, беручи таку „натуру“, що викликає огиду (Ню), натуралістично змальовують її, гадаючи, що це мусить оздоровити смаки, що це призведе до розквіту мистецтва, що це допоможе покращити життя „красивої“ Франції.

— Наївні мрії.

Ще наївніші від того, що незалежні гадають, ніби, одмовившися від жюрі для одбору картин на виставки своєї продукції (це передбачено їхнім статутом), вони зможуть вийти на правдивий шлях.

На нашу скромну думку, не одмовлятися від жюрі, а найщільніше зв'язатися з ним, за прикладом митців Радянського Союзу, треба „Незалежним“, звичайно, не з тим „маститим“ буржуазним жюрі з присяжної типово-буржуазної міщанської критики, а з справжнім своїм замовцем — робітничою клясою Франції.

Щоправда, тоді ці митці „втратять“ свою незалежність… Але й позбудуться справжньої залежности від дрібно-міщан, в яких вони тепер у справжній кабалі.