|
Козакъ.
(Зъ А. Пушкина).
Разъ півночною добою,
Скри́зъ туманъ въ га́ю,
Козакъ іхавъ надъ ріко́ю
Въ Украйну свою.
Шапка на бікъ похілилась,
Ввесь жупанъ въ пилі,
Дві пистоли та гвинтовка,
Шабля до земли.
Вірний кінь, маха ушима,
Шагъ у шагъ тюпавъ,
Гриву довгу підтрусуя,
Все на шляхъ взиравъ.
Ажь ось передъ нѝмъ хати́на,
Виломаний тинъ;
Отутъ — стежочка въ садочекъ.
А онъ тамъ — въ загинъ.
«Не найду въ гаю дівчи́ни.»
Думавъ вже Денисъ;
«Всі въ коморі, або въ хаті
Спати уляглись,»
И дернувъ козакъ уздечкой,
На̀гаемъ цмокнувъ,
И помчався кінь, якъ куля, —
Къ хатамъ повернувъ.
Місяць зъ хма́ри виглядае
Сумно на поля;
Підъ вікномъ сидитъ сумуе
Дівчина одна.
Козакъ ба́чить чорнобріву,
Горить мовъ огнёмъ
Кінь тихенько въ ліво, въ ліво —
А́жь ось підъ вікномъ,
«Нічка вже́ зовсімъ стемніла,
Місяца́ нема
Вийдъ, коханочка, мерщи́й бо
Напои коня.»
— И не сподівайсъ коза́че,
Зъ ха́ти не піду́,
Щось бо стра́шно, якъ згадаю,
Боюся біді. —
«Э не бійся чорнобрі́ва,
Виходь лишь сюди.»
Чорнобрівимъ — ні́чъ опасна.
«Кінь ці пустяки́!»
«Віръ, коханка, все дурніця...
Помизкуй собі,
Гаешъ врімя подурному,
Боржий виходи!»
«Сядъ, ось тутъ, на вороненкомъ,
Та зо мной рушай;
Будешъ ща́стлива зо мною:
Зъ милимъ всюду рай!»
Що́ жъ дівчи́на? Вгамони́лась,
Перемигла жахъ,
Соромлясь іхати згодилась,
Щастливъ ставъ козакъ!
Поскакали мовъ скаже́ны,
Дружку другъ любивъ:
Ти́жденъ цілий бувъ ій віренъ,
Въ дру́гий измінивъ.
|
