III.
От з тої то доби тяжкої
У моїй памяти старій
Пригода згадуєсь — такої
Не дай вам бачить, Боже мій!
Згадало ся, як пан Мигуцький
З громадою пожартував,
Згадав ся плач і стогін людський,
Якого жарт той коштував.
От слухайте-ж! Не в тій я цїли
Говорю вам про давнину.
Щоб може ви на дїтях мстили
Батьків заслїплених вину.
Бог з ними! Вже досить помстилась
Над ними власна слїпота.
Глядїть, лиш споминка лишилась
У нас про пана, а тота
Палата, що ми мурували,
Котру він було назива
„Моя твердиня”, де дрожали
Піддані, де музики грали,
Панї й пани всю ніч гуляли,
Се нинї коршма, в панській сали
Шваркоче нинї жидова.
Помстив ся Бог за наші муки!
І як тепер про панські штуки
Говорю я, то не на те,
Щоб в вас ненависть розбудити,
Бажанєм пімсти осквернити
Свободи твориво святе,
А лиш на теє, небожата,
Щоб споминка старого тата,
Моя ся споминка мала
Вам сил, відваги додала.
Щеж не заснуло наше лихо;
То голосно воно, то тихо
Підкрадуєть ся до села.
Хто знає, може доведеть ся
І вам такого ще дожить,
Що чоловікови здаєть ся:
Тут треба голову зложить!
Пропала правда, згибла доля,
Закована громадська воля,
Неправда всюди верх держить.
В таку то хвилю, дїти милі,
Ви повість згадуйте мою,
І згадуйте, що сеї хвилї
Я з досвіду вам подаю
В сам час, коли неправда люта
Найвисше голову здійма,
В сам час, коли народнї пута
Найдужше тиснуть і закута
Народня мисль мовчить нїма,
Довкола найтемнїйша тьма,
Надїї й просвітку нема, —
В той час як раз ви не теряйте
Надїї й твердо теє знайте,
Що в груз розсиплеть ся тюрма,
Неправдї й злу не потурайте,
В зневірі рук не покладайте,
І увільняйте ся з ярма.
|
