Пальмове гилля (1901)/Воскресеннє з мертвих
| ◀ Ну, годї! | Пальмове гилля (1901) Коханнє по людському Воскресеннє з мертвих |
Сьвяте коханнє ▶ |
|
——————
Де Кавказькі гори
Хилять ся над морем,
Там я розлучив ся
З застарілим горем.
Де Кавказькі гори
Квітнуть райським садом,
Там я розлучив ся
З давнїм сумом-гадом.
Де лїси журкочуть
Чарівную мову,
Там воскресло серце,
Зайняло ся знову.
Кипари́с уквітчала ґірляндами
Чайная рожа.
Бідне серце закручує путами
Вродниця гожа.
На задумане дерево вієть ся
Любе дихання.
А до серця мого добуваєть ся
Голос кохання.
Рожа, лїлїя, тюльпани —
Щастє лїтньої пори!
Зоя, Ната і Кассандра —
Всї вродливицї, всї три!
Рожу, лїлїю, тюльпани —
Всї до серця я тулю.
Коло сестер я щасливий,
Та котрую-ж я люблю?
„Глянь, як вєть ся виноград,
Гнуть ся лози —
Глянь на брівоньки мої
Й пишні коси.
„І хочби́ ти — просто страх —
Був сердитий,
А на мене веселїш
Тра глядїти!
То не жінка, — чистий ангел,
Що взяла мою любов!
Хай до шовку доторкнеть ся,
То на пучках буде кров.
Най би глянули на неї
Ті, що ідолів хвалять, —
Всїх би ідолів зрекли ся,
Щоб її за бога взять.
Тай сьвятий побожний черчик
Хай не дивить ся на ню:
Скоро гляне, — геть забуде
Про молитву він свою.
Ой, не пити воду з моря:
То-ж солона гіркота!… —
Дасть вона своєї слини —
Посолодшає вода.
Дикі, голі, сїрі скали!…
Най вона по них іде,
То зїллями і квітками
Кожна скеля поросте.
Ось!… дихнув вітрець на неї, —
Наче квітку поруша…
Нїби віск, у мене тануть
Тїло, серце і душа.
Голубе́є море і Кавказ зелений
Чаром, мов кадилом, дихають на мене.
Я дивлюсь, дивлю ся в бірюзову даль…
Не надовго тут я… Аж подумать жаль!
Доведеть ся швидко кинути країну
І тягти ся далї, в инчую чужину.
От тодї, як буду звідси од'їжджать,
Байронову пісню стану я співать:
Доки я не кинув край,
Серце ти мінї віддай.
Нї! вже стало ся твоїм, —
Забирай його зовсїм!
Їду!… знай же ось про що:
Ζωή μου, σὰς ἀγαπῶ![1]
Вільна, легкая коса,
Що вітрець ї колиса;
Різві очі; вії-шовк,
Звисли вниз до щік-квіток; —
Сьвідчусь їми ось про що:
Ζωή μου, σὰς ἀγαπῶ!
Ті уста! той поясок!
Той нїмий язик квіток!…
І моє коханнє те,
Що з журбою в парі йде…
Сьвідчусь вами ось про що:
Ζωή μου, σὰς ἀγαπῶ!
Я в дорозї вже, дївча!
Ти-ж згадай мене без зла.
В Істамбул мене везуть, —
Серце-ж, дух, з Атен не йдуть.
Розлюбити-б?! — нї за що́!
Ζωή μου, σὰς ἀγαπῶ!
Що жадібно ловить солодку розмову
І осьміх принадливий твій!
Солодку розмову й принадливий осьміх…
Од них мою душу стуманює страх.
Дивлю ся на тебе, дивлю ся, — і голос
Мінї замірає в устах.
Обличчє горить і скропляєть ся потом,
Ба й трепет холодний мене обгорта.
Я блїдну, неначе посохле бадиллє,
І чую, як смерть надлїта.
Я за тебе, Зоє, рад і вмерти,
І любов у мене платонїчна:
Хто у грудях носить зерно смерти,
В того мрія чиста й іділлїчна.
Коло Зої сей та инчий вєть ся,
І сама вона когось кохає.
Але се мінї не ранить серця:
В хорім серцї заздрости немає.
Бо душа одним-одного хоче,
Підляга одним-одній потребі:
Слухать голос, заглядати в очі,
Щоб почути десь себе на небі.
— „Марно від мене ти думи ховаєш, —
Бачу всю душу твою!
Слухай, чужинче: мене ти кохаєш?
Знай же: тебе я люблю“.
Так мінї сказано… Господи-Боже!…
О, воскресителю мій!
Смерти не хочу… — і думать негоже!…
Знову живий я, живий!
- ↑ = Життє моє! я вас кохаю!
- ↑ Написано не стільки за грецьким первописом (Poëtae lyrici graeci, recensuit Theodorus Bergk, ed. quartae vol. III, Липськ 1882, ст. 88—90), скільки за вільним переспївом акад. Хв. Корша: „Римская элегія“, Москва 1899, ст. 5. А в тім, мій переклад дословнїйший од Коршевого.