Остання лєкція
 |
ОСТАННЯ ЛЄКЦІЯ
„ЧАС“
у Київі.
№ 26.
Ціна 3 коп.
ОСТАННЯ
ЛЄКЦІЯ
„ЧАС“
у Київі.
№ 26.
Ціна 3 коп.
Друкарня 1-ої Київської Артілі Друкарської Справи.
Трьохсвятительська 5.
Того ранку я дуже спізнився до школи і мені було страшно, що мене лаятимуть. До того наш вчитель Гаме́ль сказав, що питатиме нас з граматики, а я таки не знав з неї нічогісінько. На хвилину мене осяяла думка, замість школи податись у поле, бо й година стояла тепла та ясна! Чути було як співали коси на узліссі, а у лузі, за тартаком муштрувалися німці. Все це спокушало мене далеко більше, ніж ота граматика. Але у мене вистачило сили перемогти спокусу, і я швиденько побіг до школи.
Коли я проходив по-біля мерії[3] то-побачив кількох душ, що стояли біля ґраток з оповістками. За цими ґратками уже два роки вивішувались оповістки про всякі найгірші новини; про ті бої, що нас побито, про харчі й ріжні запаси, що ми мусили приставляти до війська. Що ж то воно за звістка є там тепер, подумав собі я, не зупиняючись.
Коли я перебігав майданом біля мерії, то коваль Вахтер, що стояв із своїм учнем, читаючи оповістку, гукнув на мене:
— Не квапся так, хлопче, ти завсігди встигнеш поспіти до своєї школи!
Я подумав, що він глузує з мене — й побіг ще дужче. Зовсім задихавшись, вскочив я в маленький дворик пана Гамеля.
Перед початком вчення в нашій школі звичайно стояв такий гармидер, що аж на вулицю було чути: відчинялись та зачинялись столики; школярі, позатулявши вуха, щоб краще зрозуміти свої задання, вигукували їх в голос всі заразом, а величезна вчительова линійка вистукувала по лавах наче говорила:„Вгамуйтеся лишень хоч трохи!“
Маючи на думці от цю метушню, я намірявся тихенько й непомітно пролізти на свою лаву. Але саме в цей день в школі усе було так спокійно, та тихо неначе в неділю вранці. Крізь відчинене вікно я побачив своїх товаришів, що вже сиділи по своїх місцях, а пан Гамель ходив туди й сюди з страшною залізною линійкою під пахою.
Треба було відчинити двері і увійти серед цієі великої тиші. Уявіть собі, який я був тоді червоний, і як мені було моторошно!
Але ж ні. Пан Гамель глянув на мене без гніву й промовив дуже лагідно:
„Йди швидче на своє місце, Франце, бо ми збіралися вже почати без тебе“.
Я переступив лаву й зараз сів коло свого столика. Аж тільки трохи, позбувшися свого страху, побачив я, що наш вчитель вдягнений у свій гарний зелений редінгот [4], комірчики на йому чистенькі, на голові — гаптована чорна шовкова шапочка, що бачила світ тільки під час ревизії, або коли учням роздавали награди. Взагалі уся школа виглядала якось надзвичайно й урочисто. Найбільше ж здивувало мене, коли в кінці кімнати на лавах, що звичайно порожнювали, я побачив селян. Мовчки, як і ми сиділи там старий Гаузер з трикутною його шапкою, колишній мер, колишній почтарь, а потім й ще дехто. Усі ті люди були наче чогось сумні, а Гаузер приніс з собою старий букварь з пошматаними краями. Букварь лежав розгорнутий в його на колінах, а поверх його — великі дідові окуляри.
Поки я з того всього дивувався, пан Гамель зійшов за кафедру [5] й тим самим голосом, лагідним, та поважним, яким зустрів мене, промовив до нас:
— Сьогодня, дітки, я вчитиму вас останній раз. З Берлину[6] прийшов наказ, щоб надалі по школах Ельзасу та Лотарінгії навчати тільки по німецькому. Новий вчитель прибуде завтра, а сьогодня ваше вчення провадиться французькою мовою в останнє. Прошу ж вас слухайте, яко-мога уважніше.
От ці кілька слів зворушили мене в край. Ах! кляті німці! так он воно про що оповіщали вони коло мерії.
Сьогодня остання моя лекція рідною мовою. А я ж ледве вмів писати. Так я й не навчусь ніколи, так і зостанусь неуком.. Як нарікав я тепер на себе за згублений час, коли, бувало замість школи, я нишпорив у лісі, розшукуючи гнізда, або біг сковзатися на річку. Мої книги, що завсігди були мені такі нудні, що так важко було їх носити, — моя граматка, свята історія! — всіх їх тепер я вважав за давніх друзів, з якими мені було тяжко розлучатися. А любий вчитель пан Гамель! Згадуючи про те, що він вже не буде в нас, що я більш не побачу його — я забував й про зазнані кари, і про дошкульну лінійку. Бідна людина! Так це за для останнього разу одяг він свою гарну недільну одежу!
Тепер мені було зрозуміло й те, чого ці старі селяне поприходили до школи й посідали отут з нами. Здавалося, що цим вони висловлювали свій жаль, що не приходили частіше до цієї хати. Певне, цим способом вони хотіли подякувати нашему вчителеві за сорок літ його доброї праці та виявити пошану до батьківщини, що відходила тепер від нас.
Так міркував я, аж поки не почув свого призвіща. Прийшла моя черга одказувати задання. Чого б не дав я аби тільки спромогтися проказати те славне правило з граматики, голосно та ясно, без помилки од краю й до краю! Але ж я заплутався в перших словах й стояв, хитаючись на лаві, трохи не плачу чи й не мав одваги підвести голову. Коли ось чую, пан Гамель, каже мені:
— „Я не лаятиму тебе, любий Франце, бо, певне, ти й так досить покараний… Так воно завсігди буває, бо певне кожного дня кажуть собі: „А! та ще в мене є багато часу. Вивчу завтра“. А ось бачиш що виходить. Ех! велике ото було нещастя нашому Ельзасові, що раз-у-раз одкладав свою освіту на завтра. А тепер оті чужі люде мають право нам сказати: „Як! ви удаєте з себе французів, а не вмієте ні писати, а ні говорити своєю мовою!“ В усьому тому, мій бідний Франце, ти ще не найбільш винуватий. Нам усім перепаде добра частина цих докорів. Ваших батьків не дуже то обходила ваша освіта; їм більш подобалося, щоб ви працювали коло землі, або по пряльнях, аби придбати на кілька шагів більше. А мені самому хіба нема чого закинути? Хіба я й сам не велів вам частенько поливати мені садок, замісць вчення, або коли мені хотілося понадити рибу, чи я ж соромився відпускати вас раніш, ніж було треба!..
Отак, переходячи з одного та на инше, пан Гамель почав далі говорити нам про французьку мову. Він говорив нам, що рідна мова — найкраща в світі, найясніша, найґрунтовніша; що її треба зберігати серед нас, й ніколи не забувати. Коли який нарід підпаде в неволю до другого, казав учитель — то поки він тримається своєі рідної мови, то наче він держить ключ від своєї тюрми…
Потім пан Гамель взяв граматику й прочитав нам наше задання. Я здивувався, як добре я розумів тепер. Усе, що він читав, здавалося мені, таким легким, легким. Я подумав, що ніколи раніш я так добре не слухав, — однаково й він сам ніколи не прикладав ще такого терпіння до своїх поясненнів. Наче ця сердешна людина раніше ніж відійти від нас, хотіла віддати нам усе своє знання, одразу вкласти його в наші голови.
Як скінчили задання, зараз перейшли до писання. На цей день пан Гамель виготував зовсім нові взірці, на шматочках паперу було гарненько й округло виведено: „Франція, Ельзас, Франція, Ельзас“. Навішені на дротинках коло наших столиків, вони нагадували маненькі прапорці, що маяли у школі.
Треба було глянути, скільки старання прикладав кожний, а яка була тиша! Тільки й чути було, що черкання пер по папері. Якось улетіли хрущі, але ж ніхто не звернув на їх ніякої уваги. Навіть вся малеча, що старанно виводила собі палички, наче добре розуміла, що це ж ще було по французькому. На шкільній покрівлі тихенько туркотали голуби, й слухаючи їх я собі гадав: „Чи не присилують і їх також співати по німецькому“.
Часом підводячи очі від писання, я бачив пана Гамеля, що в задумі стояв біля кафедри й пильно вдивлявсь в усі речі, що були навколо, наче бажаючи у своїм погляді понести з собою усю свою маленьку шкільну хату.
Ви ж подумайте! Цілісеньких сорок літ, стояв він отут, на цьому ж самому місці, маючи просто перед себе свій дворик та так само ж свою школу.
Столи та лави повияснювалися від довгочасного уживання; горіхи на дворі повиростали, а хміль що він сам посадив, тепер уквітчав вікна аж під стріху. Який же то мабуть тяжкий жаль обгорнув сердешного, що мусів покинути оце все, і саме завтра вкупі з сестрою, що складала саме тепер їхні речі, вони мусили виїхати, покинути край назавжди. Одначе в його вистачило відваги довести наше вчення до краю. Після писання відбувся в нас урок з історії, а далі малі голосно усі разом складали слова. Там, у кінці кімнати, старий Гаузер надів свої окуляри, і, держучи обома руками свій букварь, складав склади разом з малими. Видно було що й він також прикладав старання; голос в його тремтів від зворушення, і так ото смішно було слухати, що всім нам схотілося сміятися й плакати. Ах! згадуватиму я цю останню лекцію.
Коли це на дзвіниці ударило полудень, а далі задзвонили на Angelus[7]. В туж мить залунали у нас під вікнами сурми німців, що поверталися з учення. Пан Гамель підвівся й увесь зблід. Ніколи він не здавався мені таким величним. „Друзі мої промовив він, друзі мої, я… я… — Але щось стисло йому горло. Він не міг скінчити фрази. Тоді він обвернувся до шкільної дошки, взяв грудку крейди, і, напіраючи з усієї сили, написав як тільки міг грубо: „Хай живе Франція!“
Потім так і зостався, спершися головою на стінку, й не кажучи ні слова, він рукою подав нам знак „Це вже кінець…… виходьте“.
——————
- ↑ Ельзас — колишня французька земля (провинція). Після війни 1870 р. між Францією та Германією, Ельзас та частину Лотарингії Германія одібрала від Франції.
- ↑ Альфонс Додѐ славнозвісний французький письменник побачив світ в апрілі (квітні) 1840 р. Коли скінчив курс в ліцеї, два роки учителював в Алѐ. Писати вірші почав ще в ліцеї. Року 1857 прибув до Парижу й своїми творами звернув на себе увагу громадянства. Підчас облоги Парижу вступив у військо й брав участь у багатьох боях. Написав чимало творів, з них деякі сам переробив для театра. Твори його визначаються блискучою мовою, скрізь в них проглядає велика чутливість, його уважне відношення до життя й тонкий гумор. Він правдиво й докладно змальовує дійсність, не спиняючись перед її непринадністю та брудом.
Помер він у Парижі 16 студня (декабря) 1897 року. - ↑ Мерія відповідає нашій міській думі; мер — міському голові.
- ↑ Довгий сурдут.
- ↑ Учительський стіл.
- ↑ Берлин — столичне місто німецької держави.
- ↑ Церковна молитва католицька, ніби, як у нас на „достойно“.
„Розвага“ Украінський Декламатор. Том I. Уложив Олекса Коваленко. Артистичний збірник поезій, оповідань, жартів, сатір і гуморесок, з 62 портретами. Ціна 1 карб., в артистичній оправі 1 карб. 50 коп.
„Розвага“ Український Декламатор Том II. Уложив Олекса Коваленко В томі надруковано до 400 нових творів, поетів і письменників, що не увійшли в перший том. Ціна 1 карб., в оправі 1 карб. 50 коп.
„Терновий Вінок“ літературно-артистичний альманах, під редак. Олекси Коваленка. Видання роскішне, на пишному папері, з картинами, малюнками і віньєтками. Ціна 1 карб. 25 коп., в оправі 1 карб. 50 коп.
„Горбоконик“ весела гумористична казка для дорослих і дітей, (переспів віршами казки Єршова „Конек Горбунок") з малюнками. Ціна 20 коп.
„Українська муза“ поетична антологія (історична хрестоматія), під редакцією Олекси Коваленка, в 12 випусках; в антологію входять кращі твори 120 українськ. поетів, починаючи од найстаріших і до наших днів. Більше 1200 ст. Ціна 2 карб. з перес. 2 карб. 50 коп.
|
|
1. Драгоманов М. „Старі хартії вільности“. Ц. 40 коп;
2. „Рай і поступ“ Ц. 40 коп
3. „Заздрі боги“. Ц. 10 коп.;
4. „Швейцарська спілка“. Ц. 10 коп.;
5. „Про волю віри“ Ц. 10 коп.;
6. „Євангельська віра в старій Англії“ Ц. 5.
7. „Царство Божіе внутри вас“. Л. Толстого Ц. 10 к.
8. Стеценко К. „Ще не вмерла Україна“ слова Чубинського, народнє видання (ноти) Ц. 15 коп.;
9. „Прометей“ слова Олекси Коваленка (ноти) Ц. 15 к.
10. Піменова „Цілість держави і автономія“ перекл. О. Коваленко. Ц. 3 коп.
11. Лозинський М. Польський і руський революційний рух і Україна I ч. Ц. 35 коп.
12. Гоголь — „Ревизор“, ком. в 5 діях Ц. 25 к. (перекл. Ол. Коваленка, дозволено до вистави на сцені 26 февраля 1908 р. № 2163);
13. Златовратський —„Гетьман“, псіхол. нарис, Ц. 10 к.
14. Кононенко М. — „Струна“. Поезії. Ц. 20 коп.
Виписуйте з головного складу Л. Ідзіковського, Київ, Хрещатик 29 або з Української Книгарні, Безан. 8
 |
 |
 |
 |
|
|
|
Коштує РАДА з приставкою і пересилкою в Росії на рік 6 карб. Виплачувати можна частками. За границю 11 карб.
на роскішному папері, з велик. числом (210) іллюстрацій в артистичній оправі з англійського коленкору. В окремому продажу книжка ця коштує з пересилк. 4 карб 75 к.
Редактор М. Павловський.
Видавець Є. Чикаленко
|
|
|
|
|
|
|
1. ІБСЕН Г. Підпори громадянства Ком. 4 дії. Перекл. М. Загірньої. Дозволена до вистав 16 мая 1907, № 5693, Ц. 30 к.
2. ІБСЕН Г. Ворог народові. Ком. 5 дій. Переклад М. Загірньої. Дозволена до вистав 11 окт. 1907, № 10606. Ц. 30 к.
3. ІБСЕН Г. Примари. Др., 3 дії. Переклад М. Загірньої. Ц. 30 к. Дозв. до вистав 13 нояб. 1907, № 16712.
4. МІРБО О. У золотих кайданах. Ком, 3 дії. Переклав Б. Грінченко. Ц. 35 к. Дозв. до вист. 7 янв. 1908, № 1864.
5. МЕТЕРЛІНК М. Монна Ванна. Др. 3 дії. Переклад М. Загірньої, Ц. 30 к. Дозв. до вист. 18 дек. 1907, № 1865.
6. ЗУДЕРМАН. Г. У рідній сем'ї. Др, 4 дії. Переклад М. Загірньої. Ц. 30 к. Дозв. до вист. 18 февр. 1908, № 1987.
7. ІБСЕН Г. Нора. Др., 3 дії. Переклад М. Загірньої. Ц. 30 к. Дозв. до вист. 3 марта 1908, № 2659.
8. ІБСЕН Г. Гедда Габлер. Др., 4 дії. Переклад Н. Грінченко. Ц. 30 к. Дозв. до вист. 3 марта 1908, № 2651.
9. ГАУПТМАН Г. Візник Геншель. Переклад Б. Грінченка. Ц. 30 к. Дозв. до вист. 20 марта 1908, № 3117.
10. ШНІЦЛЕР А. Забавки. Др. 3 дії. Переклад Б. Грінченка. Ц. 30 к.
11. ШІЛЛЕР Ф. Вільгельм Телль. Др. на 5 дій. Переклад Б. Грінченка. Ц. 30 к.
12. ІБСЕН Г. Жінка з моря. Др. 5 д. Переклад Н. Грінченкової. Ц. 30 к.
13. ГАУПТМАН Г. Перед сходом сонця. Др. 5 д. Перекл. Б. Грінченка. Ц. 30 к.
14. ЗУДЕРМАН Г. Кінець Содомові. Др. 5 д. Переклад М. Загірньої. Ц. 30 к.
|
|
|
|
|
|
|
| № 21. | — Осип Юркевич. Непорозуміння (з мал.) |
Ц. 2 к. |
| „ 22. | — Еміль Золя. Безробіття (з французськ.) |
Ц. 3 к. |
| „ 23. | — Лев Толстой. „Гаси вогонь поки не розгорівся“ (З портр. автора, перек. з російськ.) |
Ц. 4 к. |
| „ 24. | — З. Моравська. „Смерті“ (з польськ.) |
Ц. 1 к. |
| „ 25. | — Педро-де Ново Кольсон. „Гроза міністрів“ (з еспанськ.) |
Ц. 3 к. |
| „ 26. | — Альфонс Доде. Остання лекція |
Ц. 3 к. |
| „ 27. | — Японська казка. „Свинячий син“ |
Ц. 1 к. |
| „ 28. | — Леся Українка „Одно слово“ (з портр.) |
Ц. 2 к. |
| „ 29. | — Іван Тургенев „Бірюк“ (з порт., перекл. з російськ.) |
Ц. 5 к. |
| „ 30. | — Петро Розеґер. „Приятелі“ (з німецьк.) |
Ц. 2 к. |
на рік 1909. Ц. 10 к.
|
— Календарь буде видано безплатно.
Вістника“ Київ, В.-Володимирська 28.
|
Хто замовляє на складі на 1 карб. — той за пересилку не платить, а хто замовляє на 3 карб. — одерж. дурно, яку схоче серію книжок „ЧАСУ“ (10 назв.)
Пять відсотків від продажу виданнів „ЧАСУ“ буде призначено на пам'ятник Шевченкові у Київі.
|
|
|
|
|
|
|
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |