Опирі/1/VIII
| ◀ VII. При венґжинї | Опирі Перша частина. В царстві золотої свободи VIII. За кресцитиву |
IX. Поворот ▶ |
|
Пан Василь Угерницький не жив у властивому замку. Були там вправдї кімнати для нього та велика лицарська саля, де пирували гостї, але сам пан волїв сидїти у невеличкому, деревляному домикови, що стояв серед саду. Старий хотїв було зразу по поворотї з Інфлянтів замешкати в замку, але його вся рідня жила у чотирох кімнатках домика, а в замку господарив тілько старий Дрогомирецький зі слугами. Він беріг панської вистави та сплєндору[1] родини, на скілько се залежало від ладу та умілости переховувати дорогі предмети з металю та східні коври. Остаточно рішив пан Угерницький, що нїхто з сусїдів не знатиме, де саме живе пан дїдич і остав ся у домику, появляючи ся в замку підчас сусїдських зїздів, пирів, шляхоцьких піятик та принять, які були у звичаю. Пан Угерницький уряджував такі з'їзди доволї часто, коли прибував до Лошнева, бо наміряв осягнути на найблизших виборах „повятову годность“, розуміючи, що се піднесе його вплив та улекшить сповненє його мрії — осягненє староства.
Але вже від півтора місяця не було в Лошневі нїякої „сонсєдзкої бєсяди“[2] анї танцїв. Двірські пахолки дивували ся, що їх не кличуть виносити мертвецьки пяну „брацю“ до повозів і карабонів[3] та перешукувати їх кишенї за вкраденим зі стола сріблом. Тепер усї мусїли покинути воєнний риштунок[4] та чепіти дома, або займати ся господаркою.
Пан Угерницький не брав нїколи до воєнної служби чужих гайдуків анї сабатів, тілько вибирав собі почот з поміж дрібної подільської шляхти та власних хлопів. З них утворив собі віддїл, який числив сто двадцять мужа, з чого було пятьдесять хлопів із рушницями, списами та шаблями на козацький спосіб. Инші се була шляхта, що служила як легкі їздцї. Довголїтним досвідом збагнув пан Василь, що сї дві породи людий найкрасше надають ся до веденя війни. Коли вертав домів, що лучало ся раз у рік під зиму, то забирав хлопів зі собою, а шляхту полишав власному промислови; їй бач не було до чого вертати. У далекій Лївонїї ждала вона його повороту весною, заки сплине крига й завсїди ставала знову під його прикази, знаючи, що під проводом Угерницького не бракне їй нї їди, нї добичі.
Бо й справдї! Пан Василь вкладав у сих сто двайцять людий мало не всї свої доходи і не будь у нього жінки, якою була панї Марта, певно невдовзї пішов би був у службу їсти чужий хлїб, як „рівний воєводї“ golota vel odardus, себто загоновий худопахолок. Але панї Марта господарила добре і лошнївський ключ[5] вистарчав вповнї на всї потреби, ба навіть на забаганки пана Угерницького.
Але ось пан Василь не дослужив ся кресцитиви й вернув остаточно домів, розпустив шляхту, а хлопів перевів на двірську службу. Він був огірчений на ріжних панів, які від 1601 р. навіть носа не показали до Інфлянтів[6], та проте позабирали нагороди, які належали ся йому. Подвійно болїла його тепер кожда рана, яку віднїс на вислузї королеви; він вельми прикро відчував усю неясність свого положеня і мимоволї, порівнуючи себе з псом, якого пан копнув ногою, казив ся зі злости. Рішив одначе не піддавати ся і шукати приязни в повітї, годуючи та напуваючи шляхту. І аж тодї прийшло йому на гадку, що річпосполита не воює шляхтою, лиш козаками, „шараками“[7] і хамством і йому стидно стало, що він у таку компанїю попав ся.
Цїлу зиму розбивав ся по сусїдстві, або дома піячив із ріжними мостї панами, добиваючи ся популярности. В тій цїли розпочав був навіть переговори з найбільшим потентатом теребовельським паном Корнїцьким у справі подружа Юрка з дочкою Корнїцького Малґожатою.
Сей згодив ся з огляду на чимале майно пана Угерницького. При тім одначе застеріг собі, що дїти мають бути католицької віри. І тодї зрозумів пан Угерницький, чому всї його заходи були доси безуспішні. Він був православний, отже був одною зі скал, о які розбивали ся филї єзуїтсько-польського моря, що плило на схід. Його віра рівнала його благородну кров із ликами та хамами, а його заслуги з панщиною.
І тут опинив ся пан Угерницький перед непоборною перешкодою: він не міг виректи ся віри предків! Хоч як оляшів, усе таки сього останнього добра прадїдів не міг потоптати, бо вони за се прокляли би його. У сїй думцї кріпив його також отець Андрей, великий учений і аскет, який пробував часто в його дворі, а постійно мешкав у Іванівцї. Андрей, або як його звичайно називали, отець Андрей, бував на атонській горі, знав ся з Іваном Вишенським[8] і завдяки йому чимало шляхотських родин на Поділю остало ся при грецькій вірі батьків.
Старий Угерницький приказав синови готовити ся в свати до панни Малґожати, але син відповів від разу, що він лиш із Попелївною побереть ся, більш із нїким. Угерницький попав у розпуку, наробив чимало крику у Лошневі та Іванівцї і післав сина до Єзуїтів. Але тиждень опісля вернув Дрогомирецький із двома пішими гайдуками та принїс вістку, що Юрко втїк.
Пан Угерницький зовсїм зломаний пересиджував тепер сам один у кімнатї і не мішав ся до нїякої роботи, нї господарки. Панї Марта журила ся сим дуже і волїла би була навіть, щоби чоловік її запивав ся зі шляхтою як давнїйше, нїж сидїв одинцем мов окаянний у темній кімнатї та думав похнюплений над своїми невдачами.
Бо й справдї старий дуже піддав ся і хоч було йому що йно пятьдесять лїт, на висках виднїло чимало сивого волося, а риси загострили ся, мов у сїмдесятилїтнього дїда.
Ось червень добігав уже кінця, а пан Угерницький сидїв одної днини при столї над останками обіду, який йому подала жінка. Вона сама була на гумнї, дочка у кухни, а наймолодша донечка в замку у Дрогомирецького, який найкрасше з усїх умів забавляти її.
Крізь отвори у зачинених віконницях падали тонкі струї соняшного світла і наповняли кімнату півсвітлом. По раз сотий може пережував пан Угерницький свій біль. Перед його очима стали пересувати ся деякі картини війн, пожеж, мордів, грабежий і сї простори без кінця, завіяні снїгом, з під якого тілько тут і там виступали чорні пятна-пожарища. Йому згадували ся труди, небезпеки, брак поживи, напитку, холод, вогкість, спека, терпіня від ран....
— І все те, все те нї на що! — зітхав.
Але він мов слїпий ішов далї, не глядїв нї на хату, нї на сина. Тому й дитина його не могла мати до нього такого поважаня, як належить, бож майже не знала батька!
— Бог простить! — оправдував себе старий Угерницький. — Се все для Юрка… За кресцитиву, се не для мене… не для мене!
Спер голову на руку.
— А тепер Корнїцький кинув менї в очи православєм. Щож се значить? Чи христіянське віроісповіданє може бути злочином, або хибою? Га! видко така божа воля! І я і мій син повмираємо шляхцюрами!…
В сїй хвилї появила ся на порозї худа, висока стать мужа. Довгий, сїрий кафтан обіймав її тїсно, та ще виразнїйше виступали під нею сухі рамена і плечі. Жовте, безкровне лице виглядало мов витяте з давних візантійських картин, а біла як молоко борода спливала на впалі груди. В одній руцї держав довгий, сукатий костур, у другій велику книгу.
— Слава Богу! — сказав уходячи.
— Во віки віков! — відповів старий Угерницький, не встаючи.
О. Андрей був властиво причиною, чому Юрко не послухав батька, і хто знає, чи пан Угерницький не був би накинув ся на нього, наколиб не розпука, в якій находив ся. При тім він поважав о. Андрея, як священника і тому мовчав.
— Мир дому сему! — заговорив о. Андрей, сїдаючи при вікнї.
Промінь світла падав якраз на його неземне лице аскета та остро виступали у ньому виразисті риси й густі білі брови над сїрими очима. Угерницький мовчав.
— Чую — сказав о. Андрей, — що ти, брат мій во Христї, смущаєши ся[9] задля всяческої суєти міра сего, та умертвляєш своє тїло з гнїву та безбожної скорби! Чи се правда?
— Правда! — відповів глухо Угерницький.
— Так отже я, колись твій друг і товариш, приходжу до тебе, як колись приходив учити ся до дяка, тямиш?
— Тямлю! — відповів Угерницький, а голос його задрожав.
— Бачиш, приходжу дізнати ся, чого жаждет[10] душа твоя, що нїсть[11] для неї мира на всї дни. Бо се, що твориш, се великий гріх! Благо сему, хто труп свій умерщвляє святим постом, або карою на славу божію, але тричі горе сьому, хто мірських благ ради забуває на сію славу і на се, до чого создав[12] його Сотворитель. Ти бо єси сим рабом невірним, що закопав талант свій, місто ужити його в общую пользу[13]. Як він осужден бисть[14], тако і ти осужден будеш, як що не відложиш гордости своєя і не отвориш серця свого Богу і сим, що тебе люблять по закону Всевишнього.
Старий Угерницький глянув просто в лице другови і чув, як розпливаєть ся поволї лїд на душі його та отвираєть ся серце. Непорушне лице аскета, мов жива ікона стояло перед ним і старий почув, що се серце не має упереджень до нїкого, що воно удїлить йому в потїху сього мира, которого „ісполнив єї“[15] Бог.
— Чому ти, Андрію, не був тодї, коли я висилав Юрка до Ярослава? — спитав жалібним голосом; — богато ріжних нещасть не булоб стало ся.
— Не булоб гріха, наколиб Бог не сотворив був світа, — відповів Андрей. — Не було би тепла, наколиб не захотїло світити сонце. Спитай сонця, чому воно вялить одну траву, а родить другу? Невистежимі є шляхи Премудрости.
— Ти научив мого сина непослуху і він утїк по дорозї до колєґії!
— Коби так прародичі втїкли були від змія, не прекратилоб[16] ся було блаженне житіє в раю. Я був лише знарядом у руцї Всевишнього. Слухай його, кори ся і моли ся: Да будет воля Твоя, яко на небесїх, так і на земли. Але поговорім на розум; що ти хотїв почати з Юрком?— Ти питаєш іще? — усміхнув ся гірко Угерницький. — Адже знаєш, що я не жалуючи крови нї майна, служив річипосполитій, не за наживу, лише щоби звеличати честь і значінє моєї родини обивательським урядом. Але за свій труд, за свою кров одержав я лише якусь пустиню, де над звірями хиба буду старостою. А все тому, що я православний і не вживаю ляцької латини, до косцьола не ходжу та не держу ся польського права проти підданих. Тож я бажав, щоби хоч син мій Юрко добув се, чого минї не вдало ся добути, то єсть добути значінє, уряд, популярність…
— А згубити душу! — докінчив за нього Андрей поважним, строгим томом.
Угерницький замовк.
— То ти сам, брате Василю, не хочеш губити душі, бо боїш ся горіющого ада, сатани і ангелов єго. Боїш ся покинути єдиноспасаєму, грецькую церков, а свого сина насильно пхаєш у латинську єресь, між папежників[17], щоб він попапежив ся[18], вирік ся віри і погиб на віки віков во нїдрях[19] діявола. Василю, ти не чоловік, ти сатана! Ба і сей може не запропастив би своїх чортенят. Вовк у степу, лев на пустинї за свої молоді житєм заступаєть ся, птица пернатая[20] до очий скаче хлопцеви, що з її гнїзда вириває птенцов[21], а ти — власну дитину — на погибіль? Чи ти бачиш може спасенє у римській церкві?
Старий Угерницький був страшенно збентежений.
У перве старий Андрей поставив йому так ясно перед очи всю погань його дїл. Він ослонив лице руками, щоби укрити сором.
— Я — звинював ся — я вже старий і не можу…
— А я не питаю, чи можеш, чи нї, я питаю тебе во імя єдинія апостольскія церкви: Єствує спасенє поза нею, чи нї?
— Нї!… але мій син…
— Твій син, дурний хлопчиско, має більше олїю в голові, нїж ти. Ти старий імієши возраст[22] і знаєш, що поза благочестивою вірою єствує лише єресь! Правда?
— Так!
— Ну, а тимчасом виправляєш свого сина до проклятих Богом Визувітів[23], щоби вони опоганили його душу єресею та щоби ти відтак на страшному судї чув його голос, взиваючий з геєни[24]: Будь проклятий, отче, що віддав єси сина своєго во власть сатани, ідїже вічний плач і скрежет зубов! Горе тобі!
Старий Угерницький перебув через весь час неприсутности Юрка страшні, душевні муки, але будучи сам один, не мав з ким розговорити ся. Тепер, при першій вимінї гадок, вибухнув весь жаль із силою, якої старий не міг опанувати.Він зірвав ся і впав на колїна перед Андреєм.
— Прости, Андрію! Очи мої отворили ся. Не я стану вже на дорозї сина мого!
— Не я тобі прощати му, але Господь Бог, іже на небесїх.
Угерницький став бити себе в груди.
— Боже, милостив буди минї грішному!
Коли встав і успокоїв ся, стали з очий його спливати сльози, невидана річ у так загартованого в боях вояка. Хлипав хвилю, підчас коли Андрей стояв, молячи ся.
В кінци почав Угерницький.
— Я согрішив тяжко і знаю добре, що довго прийдеть ся минї покутувати за грішні мої помишленія[25], але хиба лишень як за невольноє прогрішеніє[26] наложать на мене кару там… — тут Угерницький показав на небо. — Бо я не хотїв зла, хоч зло творив…
Але Андрей відтяв суворо.
— Ти, брате Василю, торгів не твори з Господом Богом твоїм, аки фарисей, но яко митар і разбойник моли ся: Помяни мя, Господи, та буди минї милостив! Там горі нїхто не питати ме за суєту всяческую, тілько за віру та добрії дїла, а творяй зло[27], той і осужден будет! Тому кай ся і віруй!
Угерницький похнюпив ся.
— Правда твоя, Андрію. Зараз завтра поїду до Теребовлї до попа та висповідаю ся, а й ти моли ся, щоб повернув син мій, якого за кару відняв минї Бог. Моли ся, Андрію, бо на тобі є благодать Господня, нехай твоя просьба пірве і мою з собою та занесе під покров Пресвятої Богородицї!
— То ти добре рішив ся! — сказав Андрей.
— Але бачиш, я хотїв би також, щоби ти як людина, що знає світ, осудив мене по правдї. З року на рік слабне наша віра, наша шляхта, наш люд…
— Люд не слабне і віра не слабне — перервав Андрей, а камяне його лице оживило ся — лише ви шляхотськії, сладострастні чревоугодники[28] слабнете.
— Ну нехай і так! Сини батька Острожського стали Ляхами, за ним пішла мало не вся волинська шляхта. В Перемишли остала ся лише жменя шляхти та худопахолків. У сих, що приняли латинство, всї привілеї, свободи, добро, ласки, гонори, просвіта, а в нас що? Дурний Русин і квіта[29]. Попи ситі і пяні, а темні мов у розї табака, без прав та значіня. Деж у нас тепер без латини проживеш? У трибуналї латина, в соймі латина, на рочках[30] латина, навіть при бєсядї в компанїї латиною всї цвенькають, а ти, хаме, сиди зі своїми славяно-церковними мудрощами та жди, коли инші тебе обідруть, використають, або і визують з ойцовізни[31].— Скажи, Андрею, як тут оперти ся? Адже все зміняєть ся, іде на перед; мій дїд сїяв лише один лан збіжа, другий ярини, батько три рази стілько, а я… і не дорахуюсь! Дїд був неграмотний, батько учив ся в дяка, мене вчив теребовельський дяк, потім протопоп, латини вже мусїв сам учити ся, а мій син…
— Твій син дістав від мене світло науки і більше уміє латини, нїж не один із польської шляхти. Пожди, я тобі поставлю перед очи все, що бачив у річипосполитій, як поученіє тобі та твоїм. Отже скажи минї, брате: По що живе на світї чоловік, труждаючи ся і молячи ся? По те, щоби добути собі царство божіє і спасеніє душі. Правда?
— А вжеж!
— А до сього не потреба властиво нїяких поганських дисциплїн, нї бісовських логик та дїялєктик. Читай писаніє, грішнику нечестивий, а спасен будеши. Давнї люди кромі писанія, часослова та октоїха нїяких єресей не заживали і спасались, а тепер… тьфу!
О. Андрей видко розлютив ся на вимоги свого часу, хоча сам до них приспособлював ся. З нього говорив атонський аскетизм і в імя сього аскетизму виступав він проти просвіти. Зовсїм не того сподївав ся старий Угерницький і з зачудованєм глянув на святця, що тимчасом потер чоло рукою і так говорив дальше:
— Але сам кажеш, що без ляцької лацїни не проживеш… Певно, беручи справу більше по світськи, красше знати більше, нїж менше. Вправдї наші монахи не образовані, по латинї нїкого не научать, але вони бережуть єдиноспасаєму, благочестиву віру, яку ви запропащуєте, а поза якою нїсть спасенія. За те наші брацькі школи учать латини дуже добре і ти, брате Василю, не мусїв посилати сина до Визувітів аж у Ярослав.
— Так, бачиш,… але реторика[32]…
— Ага! — кликнув о. Андрей — на се я саме ждав! Реторика! Ти, брате, порівнай наш православний світ із польським світом. У нас пан — паном, хлоп — хлопом, але оба люди, у Поляків пан вовком, хлоп добичею, а оба скоти! У нас ширять слово премудрости на славу божію та святої апостольської церкви, а в Ляхів для гординї і тщеславія[33], для замиленя очий другим. У нас чисте серце й дїла, в них облуда, злоба і брехливі, гадючі слова. Наша шляхта запропастила віру і спасеніє за що? За те, як казав друг мій Іван Вишенський, що золотоглаві делїї альтембасові кобеняки, обміни часті в купованю шапок приподобають їх зрітелем? Ось поглянь на такого папежника, любий мій брате во Христї, як гордо він походжає, вибритвивши потилицю, маґерку[34] перевісивши то на сей, то на той бік. Шию напялить, як індійський когут, перепне на собі делїю, плече одно висше другого накукурічивши, наче полетїти бажає. Колись у нас були достатки в скотї і поживі для всїх, для панів і слуг. А тепер підданий коровою оре землю, а в панів по стайнях аж роїть ся. Там бодавії, валахи, дриґанти, ступаки, єдноходники, бахмати, дзянети[35], і до вечера не перечислиш. Вийде тобі такий гологлавий, многоперний маґероносець, на голові кучма, ковпак, шлик з ношенями та ріжними ляцькими витребеньками, а тут жде вже на нього карита, карабон, скарбнїчок, коляска, коч[36], або лєктика[37] і в них то таскає він свого проклятого трупа. За ним цїла стая хортів, оґарів, вижлів та инших кундисів[38], а над ним… діявол, що аж за черево хапаєть ся з радости, що запропастив душу христіянськую. І за що? за що?
О. Андрей впав у запал і стоячи перед другом, говорив мов на проповіди.
— За щож продав Русин душу свою? За трапезу срібнополмисную, за угожденіє сластолюбивому чреву? За ріжні нецнотливії білі голови, за Содому і Гомору? Чи він більше добра потребує, нїж зможе спожити? Нї, але він збирає фортуну на славу сатани, напихаючи калиту[39] червінцялш, злотими, четвертаки[40][41], щоби було за що гуляти. Йому треба сього серебра на ріжнобарвні юшки до мясива і риби, на вино венґерськоє й малмазію, та наїдки в такій скількости, що навіть двірські пси доїсти сього не можуть. А тимчасом хлоп у семирязї пухне з голоду. О! діявол не має доступу до нас православних. Словенно-грецькоє писаніє красше від свяченої води проти нечистої сили. Великі святі угодники, єже на афонській горі осїняють молитви[42] своїми всю руську землю і молитви сї наче облако прекрасноє хоронять нас перед кігтями сатани. Тож щоби добути наші душі, видумав діявол унїю, папежа і латину, а нас притягає до них дочасними користями, привилеями, староствами, гонорами, лакімством…
Бо скажи, чоловіче! Яка польза[43] тобі з усїх сих дочасних дібр? Нїчого не забереш зі собою, тілько гріхи; а вони повиснуть на твоїй шиї враз зі зойками обдираних зі шкіри хлопів, наче млинське камінє та потягнуть тебе у преісподнія[44].
— Господи, помилуй! — зітхнув мимохіть Угерницький, а о. Андрей обтер піт з чола[45].
— Додай тепер, брате, до сього ще й те, що всї ті пани, які так печалять ся собою, се збиранина найпідлїйших душ та найбільше зіскотїлих сердець. Назви минї одного Ляха, якому міг би ти з чистою совістю сказати слово: Брате! Чи є такий у Коронї[46]? Тиж її усю знаєш…Пан Угерницький зірвав ся.
— Так, маєш рацію, брате! Такого Ляха не було й нема, а тепер бачу, що нїколи й не буде! Спасибі тобі, брате. Ти очи отворив минї.
І сердечно обняв отця Андрея.
Слова аскета, висказані у відповідний час, зробили бажане вражінє; слїпий Василь став прозрівати, а прозрівши, побачив, що під тоненькою верствою західного блеску в Польщі криють ся звичайненькі собі трусливі та влїзливі й нахабні мостї панове з соймику або з трибуналу; була се ярко зелена ряска, під якою крило ся бездонне, вонюче болото. За те змінила ся зовсїм його гадка про православних, яких звик був завсїди називати „дурними Русинами“. Тепер бачив він наглядно, що сей дурень має з роду неоцїнені скарби: Се благородне, щире серце й православну віру, від якої тїкає діявол і ангели його.
Отець Андрей молив ся, а на лици його іграв усміх тихої радости, яка яснїє на лицях божих ангелів, коли навернений грішник приходить у небесне царство. Угерницький сидїв на лаві й думав, а в його душу спливала потїха — розрада небес, які самі радїли його „смиренним, уничиженим“[47] серцем. Він вірив тепер, що верне син його і присягав, що не стане на перешкодї його любови. І нагло захотїло ся старому засміяти ся; аж серце скакало з радости, що почує слова: Ісаіє ликуй! а за рік — два всякі малі Угерницькі спинати муть ся по колїнах дїда…
— Яко прав Господь Бог на небеси, великим є щастє чоловіка, коли береже заповіди! — подумав і встав, щоби покликати стару Марту і повідомити її про постанову. Та ось у сїй хвилї появила ся вона сама на порозї з запечатаним письмом у руках. В простому чамлїтовому[48] одязї та з гладко причесаним сивавим волосєм, обвязаним білою наміткою, виглядала вона радше на черницю. На привітні риси лиця падав відблеск промінїв сонця, які відбивали ся від золотого хреста, завішеного на її шиї.
— Василю! — сказала тихим голосом. — Приїхав козачок від Зґлобіцького з листом. Жде на відповідь.
— То Зґлобіцький вернув?
— Так!… Але чого ти, Василю, так повеселїйшав? — спитала цїкаво та усміхнула ся й собі.
Василь мовчав і сміяв ся, видко не находячи відповідних слів.
Тодї отець Андрей сказав поважно:
— Возвеселити ся і возрадувати ся подобаєт, яко брат мой мертв бі і оживе і ізгибл бі, і обріте ся[49].
Марта аж у долонї сплеснула і зараз догадала ся, чому Андрей назвав Угерницького блудним сином.— Нехайже Матїнка Божа дасть тобі, Андрію, первійше місце у свойому царстві за добре слово та дїло, за твоє святе серце…
— Нема святости крім божої — перервав Андрей — і їй лише подобаєт слава і поклоненіє!
Марта поцїлувала його руку та кинула ся Василеви на шию, а по її лици пішли сльози радости.
Але о. Андрей зачув був імя Зґлобіцького і догадуючись чогось цїкавого, просив перечитати.
Василь отворив віконце, а світло дня цїлою филею наплило в хату, аж звеселїли лиця й серця.
Пан Василь сїв до стола і почав читати лист. По його лици пробігла хмара гнїву.
— Що таке? — спитала трівожно Марта.
Василь засміяв ся і кинув лист на землю.
— Зґлобіцький просить о нашу Марусю!
— Сей убійник молодого Цебрівського?
— Так! знатна особа в „повятї“!
— Щож ти на се Василю?
Василь став ходити здовж по кімнатї. В кінци гукнув крізь вікно:
— Грицю!
— Слухаю, прошу ласки пана! — відозвав ся гайдук, який завсїгди стеріг порога пана Угерницького.
— Скажи козачкови Зґлобіцького, що коршмар-Жид сидить по тім боцї села, в нього також дочка на відданю.
Отець Андрей і Марта глянули на себе радісно.
Тої самої днини переїздив Юрко й Іван через Теребовлю. Вони відбули всю дорогу поквапно, немов тїкали перед паном Бялоскурським, який і не думав гонити їх. В чотири днї по розграбленю сяніцького замку виїхала панї Беата і панна Аґнєшка з цїлою караваною возів, а відтак цїла родина счезла з Коросна без слїду. Але Юрко й Іван не знали про те і тому їхали день і ніч, доки не доїхали до Львова. Тут вступили до Ґошовіча і дізнали ся, що старий Угерницький в розпуцї жде лише, щоби Юрко вернув, а певно не покарає його за втечу. Се додало молодцеви відваги, а при тім усї перебуті пригоди не остали без впливу на обох молодцїв, особливо на вразливого Юрка, який виховував ся оддалїк від світа, немов у монастирі. Він почував себе самостійним, а чого не довершила наука о. Андрея та любов до Галї Попелївної, се дав йому досвід. Він побачив з близька ляцьке житє, ляцьку правду, облуду та гниль польської суспільности, а будучи вихованим у благородному дусї безкорисности і любови ближнього, не бажав наживи, нї гонорів. Він зненавидїв Польщу та її лад. При тім потерпав, що Зґлобіцький є в Теребовельщинї і роздумував, як би то повідомити Цебрівських про його приїзд. Супроти сього просив Ґошовіча про нові конї, одержав їх і таки зараз рушив у дорогу. Вже другої днини зарисували ся перед ним понад лїсом вежі теребовельського замку і радісно вїхали туди молодцї.
Вони тїшили ся, що без пригоди вдало ся їм перебути сих трийцять миль через села діткнені заразою, гостинцями, повними розбишак і левенцїв ріжних панів із руського воєводства. Вправдї і тут на сходї було не дуже спокійно, всеж таки тут жило більше православних. Хлопи були свобіднїйші і певнїйші себе задля близькости свобідних козацьких степів, а через те безпечнїйше було тут і мандрівникови.
Був вечір. По жидівських хатах усюди світило ся, бо се був шабас, у містї було спокійно, богато хат стояло пусткою, бо зараза пройшла була й сюди, а люди бояли ся ще того самого року вертати у заповітрені житла. По нерівній дорозї глухо тупотїли конї, а молодцї переговоривши все дорогою, мовчали та й справдї не мали ще слів на висловленє своїх радісних почувань. На небі світив місяць та заливав світлом пусту вулицю.
— Куди заїдемо? — спитав Попель.
— До старого Кравчика, кудиж би? — відповів Юрко. — Там може буде й дехто з наших; адже нинї був торг!
— А може би махнути навпростець? Брами незачинені.
— Красше нї! — сказав по надумі Юрко. — Ґошовіч міг збрехати, а бачиш, хоча батько мене скривдив, то таки се батько!
— Звісно, постити каже церков, шанувати батька — Бог.
Не забув ти, Юрку, наук о. Андрея, але не забув і польської науки Бялоскурського. Скажиж-но, чи був би ти два місяцї сьому посудив кого о брехню?
— Щож хочеш, брате? — усміхнув ся Юрко — ми не в Лошнївському садї…
— Лише на ляцькому гною! — докінчив Іван. — А вжеж! Хто влїз у гній по шию, сей мусить опоганити ся!
— Не так, брате! — відповів Угерницький. — Хто раз туди влїз, сей у друге не полїзе.
Так балакаючи, переїхали через ринок і вїхали в улицю, що вела над Гнїзну. Недалеко моста стояв дім Якима Кравчика, старого знакомого Юрка, який мав у Теребовли заїздний дім.
Вправдї околична польська шляхта заїздила до Жидів, але православна шляхта й міщани не минали Якима, коли кому лучило ся бувати в містї. У вікнах заїзду світило ся, — знак, що були гостї — і молодцї пігнали конї, щоби скорше туди дістати ся. Нагло побачили чотири тїни, які відлучили ся від паркана і дула двох самопалів, вимірені в себе.
— Стій! — гукнув хтось.
Але привиклі до таких стріч молодцї не подали ся.
— Якого біса хочете? — спитав Іван і добув пістоля.
— З дороги, злодїї! — гукнув Юрко — ось ми вам!Спняв коня острогами і добув шаблї.
— Остапе! се не він! — почув ся голос у пітьмі.
— Стій! — повторив той сам, що гукав перше. — Наколи ти не той сам, що його шукаємо, то поїдеш з Богом далї.
Аж тепер пізнав Юрко голос.
— Пробі! — кликнув — Миколо! То ти до мене з півгака? Ну стріляй швидше!
— Так! але на vivat! — кликнув стрілець і кинувши самопал, побіг до Юрка.
— Остапе, Олексїю, Танасе, здорові були! — кликнув і собі Попель, злїзаючи з коня.
Всї розцїлували ся та стали розпитувати.
— Ви на кого засїли? — питав Юрко.
— На Зґлобіцького — відповів Остап. — Він знов показав ся і ми тиждень сидимо тайком у Теребовли та ждемо його.
— То добре, — відповів Іван, — ось і ми вам поможемо та розкажемо ще дещо про справу небіщика…
Що таке, що? — стали розпитувати молодцї, а очи їх блестїли у темряві мов очи вовків.
— Богато! Знаємо убійника та його помічника.
— Хто се такий? — спитав наймолодший Олексїй.
— Бялоскурський!
— А побий його, свята земля! — кликнув Остап. — Я так і здогадував ся!
— Вибачте, панове! — сказав Іван — ви пусте вигадали стояти тут на дворі. Ходїм до старого Якима, спочинемо, а перед сном, або й завтра рано розповімо все… ага! Остапе, щож там Маруся?
— Жде! — усміхнув ся сумно Остап.
— Ну нїчого! Ми вам дещо цїкаве скажемо, але опісля.
Всї подали ся в коршму.
Сторож, що відібрав конї від Юрка та Івана, привитав їх радісно, бач і він знав, що Юрко покинув був хату.
— От! слава Богу святому, що вернули, — сказав. — Старий пан мало зі світа не пішов через вас, як розказував гайдук Гриць.
— Був тут? — спитав Юрко живо.
— Нїби Гриць? Так, був та казав, що ось-ось батько вашмостї, шануючи вашу „ґодность“ та „цнотливий“ рід…, з глузду зсунеть ся.
— Але здоров батько, що? — спитав Юрко.
— Здоров, лиш казав Гриць, що нїчого не пє!
— О коли так, то видко недужий! — засміяв ся Танас.
— Пусте! — замітив Іван, — заїдемо домів, там будемо видїти. Злого нема, а добре веземо ми. Ходїм!
Шість хлопцїв як дубів увійшло в коршму.
Остап, Микола, Танас і Олекса Цебрівські були синами небогатого, але й не убогого шляхтича з Кровінки, ховані суворо в православній вірі, бо їх батько був другом великого аскета Івана Вишенського. Мав він іще сина Гриця, але сього замордував із мести Зґлобіцький, на спілку з кимось иншим.
Остап, найстарший по Грицьку, любив Марусю Угерницьку, але старий Угерницький призначував не лиш сина, але й дочку на жертву своїй честилюбивости і думав віддати її за Ляха.
Остап дістав гарбуза, але дївчини не забув і раз у раз приїздив крадьком до Лошнева, коли старого Василя не було дома. Мати Марта дуже його любила і радила ждати, доки не мине ляцька дурійка, що опутала її чоловіка, або доки не схоче він віддати Марусї за кого другого. В такому разї не завагалаб ся була панї Марта благословити молодят навіть проти волї чоловіка. Велика, бач, була сила її духа та її віра, а самостійні її думки. Було се зовсїм природне, бо в часї остатнїх пятнайцяти лїт вона сама була дїдичем Лошнева, а чоловік її тілько гостем. Вона не думала запропащувати дїтий тїлом та духом. Слухаючи слів мужа, робила своє і робила добре, слїдуючи за світлими радами о. Андрея. Тому вправдї сумував Остап за Марусею, але надїї не тратив.
Пани Цебрівські були се рослі хлопцї, одїті в обтислі курти. На Осипі та Миколї були під сподом дротяні сорочки, а всї чотири уоружили ся від стіп до голови.
Хто побачив би був сих шістьох соколів, сказав би певно:
— Не вмре Русь, не опустїє земля св. Володимира, коли такі дуби ростуть на нїй.
При найбільшому столї сидїло за медом богато людий. Кільканайцять околичних хлопів, що привезли на торг пороблені на переднівку коші, та бочки, сидїло спільно з міщанами, які розсїли ся при столї в довгих темних капотах. Між ними виднїла стрійна стать молодого мужчини з підголеним чубом, одїтого по козацьки, з довгим підкрученим горі вусом та бундючною міною. Він держав у лївій руцї кружку з медом. Правою розмахував у повітрі, відай поясняв щось міщанам і хлопам.
У сїй хвилї війшли в ізбу[50] молоді шляхтичі. Всї оглянули ся, а хлопи з острахом похапали шапки, думаючи, що пяні мостї панове розженуть на чотири вітри ликів і хамів. Козак сягнув до пояса, а господар, що також сидїв при гостях, вибіг заклопотаний на стрічу. Але коли побачив, хто се, поклонив ся і посадив за стіл, розпитуючи про дорогу та здоровлє, а козак замітив, що міщани і хлопи відповіли лише з поважанєм на „слава Богу“, яке проказали прибувші, а шапки поклали назад на голови. За хвилю успокоїло ся все, а господар Яким кивнув козакови головою.
— Говоріть, пане осаул, дальше, — сказав — се свої люди; коби нам таких більше.
Молодцї приняли ся за їду, яку заставив Яким враз зі сином і жінкою, але вкоротцї звернули увагу на козака.— Ось ви тут, панове громада, тїни боїте ся — говорив Олекса Коршун, бо він се саме був. — Чого? Чи з иншої глини пан, а з иншої ви?
— Все пан паном! — замітив полїтично старий Яким.
— Так! воно конечно пан мусить бути і приказувати, але сим паном має бути найлїпший, а не найсильнїйший. У вас шляхта держить усе в кігтях, а чи варта вона сього? Наша православна не така була, та де вона! І ви стогнете тут у сїй пропасти без просвітку, без віддиху, під батогом ляцьким і татарським, а тут на сходї свобода — от наколиб туди подали ся всї люди з воєводств, то мостї панове заорали би хиба лацїною свої виссані лани, та виздихали би з голоду. За те поріс би новий лїс, замість давного, що випалили на попіл пани, Жиди, Нїмцї та Вірмени. І ви, панове міщани, заложилиб собі місточко, де ваша воля, не виганяв би вас нїхто на передмістя, не замикав церков, не касував брацтв.... а прийшов би за вами пан, так ви в крик і він тихо сидїв би, бо в нас на Українї сорок тисяч війська, і в нас навіть Татари та Турки сидять тихо…
— Ба, а кілько наших у бісурманській неволї погибає? — зітхнув один із міщан. — Ось і мій шурин пропав сьому десять лїт, тай слїд загув!
Поїхав було в Каменець і пропав!
— Так! Татарва йде на Поділє, Волинь, Покутє, бо тут пани та польське військо. Хто його боїть ся? Хиба баби й дїти! Але в нас хиба на уходах пропаде ловець, або рибалка. У нас не те! Татари богатїють вами, а ми Татарами, Москвою, ким попаде — але головно свобідною, безпечною працею, без пана та нагая!
— Хиба в вас нема нїяких панів! — спитав Олексїй цїкаво.
Козак глянув на стрійного вісімнайцятьлїтного хлопця і усміхнув ся приязно.
— Є пани, прошу вашмостїв, лиш вони не брикають, бо як коли котрому захочеть ся, то люди від нього тїкають, або козаки такого нароблять, що пан тїкає. Багато в нас люду, а й землї доволї.
Олексїй почервонїв, коли козак назвав його вашмость паном і немов засоромив ся. Козак за те глядїв бистро на молодцїв, чи котрий не накинеть ся на нього за його нечувану смілість у словах. Та молодцї слухали його, немов самі не були шляхтою, а Іван відізвав ся.
— Не бій ся, козаче, нас, ми шляхта, але руська і православна… і з сеї самої глини, що й ви, а як живуть наші піддані, поспитайте.
Козак засміяв ся.
— Не потребуєте, вашмость, впевняти Запорожця, що вода близько, коли побачить вербу. Не богато вас таких остало ся, але честь вам усїм! Видко, ви не вовки, коли ягнята не тїкають — тут показав на хлопів, які непевно поглядали то на козака, то на панів, не знаючи, що може вийти з їх розмови. Але деякі з міщан, що знали Угерницького, Попеля і Цебрівських, зміркували, що Запорожець і молоді паничі подобали ся собі взаїмно, тому старий кушнїр Гаврило підняв кружку з медом і гукнув:
— Многая лїта вам, милостивії панове, за вашу ласку та серце, бодай такі на камени родили ся тут, а на Запорожі не переводили ся такі соколи, як ви, осауле!
Всї випили на славу, молодцї почули ся також своїми у крузї сих простих людий, а козак, говорячи міщанам про запорозьке дозвілє, звертав ся до них з усміхом, немов їх саме намовляв до втечі з під польського ярма.
— Чого вам бояти ся панів? — говорив. — Ось бачите є в нас пустиня на ріцї Тясминї. Лїс — пралїс, чудові луги, води, звірина, птицї пропасть. Се край, де за десять лїт торговлею з Кримом та Запорожем можна заробити чимале майно. Козаків усюди повно, небезпеки нема. Татари хиба повязані трапляють ся і щож? Все те має якийсь пан, а як його там, чорт знає. Прийде, побачить, то втїче, а не втїче і начне давити сих, що вже осїли, то вони втїчуть.
Юрко усміхнув ся.
— Ви відки знаєте мого тата? — спитав.
Козак зчудував ся.
— Кпите вашмость?
— Нї, козаче! — Тясмин се земля мого батька. Чи се справдї такий гарний край?
Козак засміяв ся.
— Га! не даром свербіла рука до земляка! — крикнув. — Здаєть ся, що нї ви, нї від вас нїхто тїкати не стане. Зловив ся й я, старий вовк. Та вибачте, вашмость пане, наші пани не дістають земель на Українї.
— Пусте говорите! — сказав палко Остап. — От пане старший, сїдайте при нас, а поговоримо про ріжні річи, добре, що ви навинули ся. Не сидїти нам при ріжних столах!
Молоді шляхтичі познакомили ся з козаком, а коли розійшли ся міщани та хлопи, запросив Юрко Коршуна до Лошнева, щоби розказав пану Василеви про Тясмин.
Як постійний післанець гетьмана був він рад, що найшов кілька родин давної щирої шляхти, яка могла станути на чолї Руси проти Польщі та Татар, як сього бажав Сагайдачний…
- ↑ блеску.
- ↑ сусїдська забава.
- ↑ бричка.
- ↑ збрую.
- ↑ більша маєтність.
- ↑ Лївонїї.
- ↑ загородовими (ходачковими) шляхтичами.
- ↑ славний атонський монах-аскет і проповідник із початку 17 в.
- ↑ журиш ся.
- ↑ прагне.
- ↑ нема.
- ↑ сотворив.
- ↑ на користь загалу.
- ↑ осудженим став.
- ↑ яким наповнив її.
- ↑ покінчилоб ся.
- ↑ католиків.
- ↑ став католиком.
- ↑ в нутрі.
- ↑ крилата, лїтаюча.
- ↑ писклят.
- ↑ маєш вік.
- ↑ єзуїтів.
- ↑ пекла.
- ↑ наміри.
- ↑ мимовільний гріх.
- ↑ хто лихе чинить.
- ↑ такі, що годять череву.
- ↑ конець.
- ↑ судових зїздах.
- ↑ батьківщини.
- ↑ наука вимовности.
- ↑ чванливости.
- ↑ суконну угорську шапочку.
- ↑ породи коний.
- ↑ ріжні роди панських поїздів.
- ↑ носилки.
- ↑ ріжні породи псів.
- ↑ мошонку.
- ↑ четвертаками.
- ↑ ріжними родами гроший.
- ↑ молитвами.
- ↑ користь.
- ↑ на дно пекла.
- ↑ погляди, висловлювані о. Андреем, проповідував словом і письмом Іван Вишенський; звідсїля взяті и деякі вислови.
- ↑ Польщі.
- ↑ покірним.
- ↑ вовнянім.
- ↑ слова притчі про блудного сина.
- ↑ шинкову кімнату.