Опирі/1/IX
| ◀ VIII. За кресцитиву | Опирі Перша частина. В царстві золотої свободи IX. Поворот |
|
Не довго тревала розмова в коршмі. Цебрівські, Юрко й Іван були дуже втомлені, одні ненастанним ожиданєм та чатами, другі дорогою, тому Кравчик порадив усїм іти спати, а Попель замітив, що найкрасше буде, коли пани Цебрівські приїдуть враз із Юрком до Лошнева. Коли старий Угерницький розлютить ся, то буде відраднїйше, колиж утїшить ся, то Остап дещо скористає. Рада була добра і хлопцї пішли спати. Але Юрко не міг заснути та ледви кілька хвилин провів у півснї, з якого раз у раз будив ся. Ще сонце не зійшло, ще спав весь город, як Юрко встав і обмив ся студеною водою з керницї. Відтак збудив товаришів, усї всїли на конї і невдовзї задуднїв під ними міст на річцї Гнїзнї.
Переїхавши річку, звернули на лїво, та вузкою доріжкою вїхали в дубовий лїс, який належав уже до пана Василя і тому був доволї густий та високий. Тут і там виднїли білі берези та буки, поза тим лїс був густо підшитий, а під могутнїми деревами панував сумерк. По правій сторонї червонїло небо від ранної зорі, а птицї аж заходили ся від співу. Раз у раз ударяло мокре галузє о лиця їздцїв, але вони не гнївали ся за се.
Юрко їхав попереду, козак позаду і в коротцї почала ся між молодцями розмова. Швидко холод, роса та птичий спів вигнали з них сонливість. Юрко розказував про Зґлобіцького та Бялоскурського, а панове Цебрівські раз у раз давали вислів свойому подивови, коли почули про пригоди Юрка та Івана протягом останнїх тижнїв. Іван докидав слівце то тут, то там. У кінцї спитав Остап:
— То ти певний сього, що Бялоскурський помагав Зґлобіцькому?
— Зовсїм певний, землю святу їсти-му, коли хочеш! — відповів Юрко.
— Тому він так спішив ся продавати Білоскірку! — додав Микола.
Нагло обізвав ся козак:
— То у пана Бялоскурського був Татарин?
— Був! — відказав Іван.— Куди їхав?
— Туди, через Русь, перебраний за хлопа.
— Ага!
— Що ага? що? — стали питати всї…
— Нїчого, я так про себе! — усміхнув ся Коршун. — Воно бач дивно булоб, колиб не перебрав ся. Далеко ще?
— Нї! — відповів Олексїй, — всього миля та й то не цїла з Теребовлї, а відси ледви чверть. Ось там за закрутом і Лошнїв.
Вкоротцї виїхали молодцї з лїса та побачили село. З лївої сторони за Гнїзною стояв микулинецький лїс, на право виднїли білі, чепурні хатки. Над ними стелили ся дими, видно, варено снїданє. З хат виходили люди, годований товар покидав село та йшов у лїс, а за ним босоніж, викрикуючи та вигойкуючи, бігли пастушата.
Довкола села розклали ся поля широкою полосою, здовж ріки, далї на право стояв замок із двома вежами.
Сонце вийшло вже на виднокруг та сипало промінє на всю картину, а молодцї вїздили в село, розглядаючи ся, чи не стрінуть кого з двора. Довкола кождої хати красував ся буйний сад, усюди видко було харність та добробут.
Господарі в порядних сїраках, жінки в запасках та намітках виглядали зовсїм інакше, нїж у инших селах. Був се тугий, рослий та сильний нарід, непривиклий видко до бука та здирства. Але у парі з бутним виглядом парубків ішла і вічливість. Усї здоровили Юрка приязно словом: „Слава Богу“ та ставали, видко бажали вдати ся в розговір із повертаючим утїкачем. Але Юрко спішив невтомно на перед, не здержуючи ся. Козак аж паленїв із радости, дивлячи ся на раннїй рух у селї.
— Здаєть ся, що ти в якомусь нашому хуторі на Українї. Що за гарний народ? Булиб козаки як гай!
— Заможний народ, — потвердив Іван, — сидить на старому праві, робить панщину тілько толокою та дає давнї драчки....
— Ага! тому таке густе село.
— Було би воно більше, лише се ще за близько. І так богато зайдів, але тим панї Марта дала випас волів своїх та їх і веде величезну торговлю волами. Бач, лїси зашановані, а в сусїдів що раз то менше товару.... виплачуєть ся.
Козак засміяв ся.
— То гарно, лише коли єґомость пану Юркови захочеть ся погуляти, то до двох лїт не буде нї лїса, нї плотів, нї товару, а за десять повтїкають хлопи.
Іван озлобив ся.
— Не знаєш ти, пане осауле, нашого Юрка, тому не верзи дурниць!
— Я не верзу — усміхнув ся Олекса — лише хочу сказати, що село може перейти на инші руки, а тодї пропаде все; ще чорт бери лїс та землю, але люди!Іван розвів руками.
— На те божа воля! — сказав — …а поза сим тутешнїй народ бутний, гнету не стерпить.
— Ха, ха! тай піде під батіг, на паль, до льоху, або втїче, а на всякий випадок зайде межи старцї. Треба буде йому тїкати заздалегідь.
Іван здивував ся.
— Що вам, пане осауле? Пек, осина, чого ви крячете?
— Нїчого! — відповів козак — таке все приходить на мене, коли бачу тутешнїх людий. Господи! Був я в Криму. Гірке рабство у Татар, але се житє, се хиба гірш каторги на ґалєрах!
У сїй хвилї вїхав Юрко на майдан двора, зіскочив з коня та побіг стрілою до дверий.
Там сидїв на лавцї високий, худощавий, сивий чоловік, — пан Василь. Почувши тупіт коний, устав із лавочки та прислонивши очи рукою, глядїв на приїзжих. І нагло відняв руки від чола та простяг перед себе.
Юрко кинув ся батькови до колїн і обняв їх.
— Батечку! — лебедїв, — батечку! Простїть минї мій вчинок, я не хотїв вразити вас, але втїк, бо не хотїв сповнити вашої волї. Яж не міг вас послухати, не міг і противити ся… тому втїк.
Старий Василь заплакав і горячо обіймав сина. В кінци сказав:
— Нїчого, сину, минуло ся, забуло ся. Богу святому слава, що здоров вернув ся, се видимий знак ласки за мій поворот межи своїх. Вчера вирік ся я ляцької дурійки, нинї зсилає минї небо нагороду. О коби відвернула ся від мене ще й кара за мої прогрішеня!
Юрко оторопів. Він сподївав ся справдї ласкавого приєму, та не надїяв ся такої зміни, і аж тепер пізнав, як любить його батько.
Старий сїв знову, підняв очи на небо і видко молив ся, поклавши руку на голову сина. Син мовчав і аж коли побачив матїр, яка з молодшою його сестрою Ганусею бігла до нього, зірвав ся та побіг їм на стрічу.
Пан Василь піднїс ся тимчасом із лавочки і підійшов до їздцїв, які глядїли з коний на привитанє.
— Ану, хлопцї, забули старого? Злазїть з коний та милости просимо в хату! Грицю! Грицю!
Старий гайдук явив ся зараз. Він мав суворе, дике лице, але очи виглядали якось підозріло.
Дрожачою рукою зібрав поводи коний і при помочи двох инших пахолків повів конї до стайнї.
Перший підійшов до пана Угерницького Іван і поцїлував його в руку. Сей обняв його і спитав:
— То ти був з Юрком?
— Так, батьку, ми не розлучали ся нї на хвилину.— Спасибі тобі, сину! Юрко молодий, недосвідний, хто знає, чи вернув би був без тебе!
Іван усміхнув ся.
— Нї, батьку! — відповів. — Ваш Юрко не з тих, що потребують „охмістра“[1]. Не опоганив він вашої шаблї, але охрестив її ляцькою кровю.
Пан Василь потупив очи.
— В такім випадку начав шлях свого житя красше, нїж його батько. Да благословить його Господь!
По черзї звитав ся старий приязно з панами Цебрівськими, але показало ся, що їх лише три.
— Деж Остап? — спитав Угерницький,
— Остапе! Остапе! — гукнув Микола.
По хвилї надбіг Остап, червоний та засапаний.
— Гнїваєш ся, Остапе, на старого? Се гріх!
Остап поцїлував руку пана Угерницького, а сей обняв його сердечно.
— Я не знав.... чи ви, батьку… теє… — заговорив уривано молодець.
Пан Василь усміхнув ся.
— Ага! теє! Ти куди, котюго, бігав, що засапав ся? Ну, ну, не гнївай ся, чого не було, то ще може бути!
Остап почервонїв іще дужше та відступив, а коли Маруся витала ся з Юрком, приступив старий Угерницький до Коршуна та сказав:
— Здоров, козаче!
— А здорові й ви, батьку! Коли приймете в хату, то й я не пріч остати ся!
— Милости просимо! Ти з Запорожа?
— Нї, на Запороже!
— А відки Бог веде?
— З Жовкви! А за чим, то розкажу, як поспитаєте.
Старий зрозумів притик та повів гостий до замку, куди подано вкоротцї снїданє.
Старий Василь не говорив зразу нїчого, лиш бігав від жінки до Юрка та кликав Марусї. Але Маруся счезла, а так само не було й Остапа.
Побачивши Марусю, замітив Остап, що він уже переголоднїв ся та не має охоти до їди. Тому вийшов перейти ся, а при сьому припадково зайшов у сад по другій сторонї дому, в якім жили Угерницькі. Там побачив Марусю, що сидїла на пни зрубаного дерева, видко ждучи на когось. Була се висока, чорнява дївчина, з блискучими мов жар очима, та чудовими, правильними рисами лиця. Побачивши Остапа, встала та вибігла проти нього усміхаючись. Остап біг зразу мов молодий лошак, що зірвав ся з привязи, але підбігши, звільнив кроку, поклонив ся з поважанєм, поцїлував її простягнену руку, а відтак глядїв в очи дївчини з нїмою просьбою.
Ся зрозуміла його, а білі її зубки блиснули з поза румяних губ.
— Конче? — спитала.
— Конче, конче! — закликав кремезний мов дуб парубок, приймаючи вид кількалїтньої дитини.
— Ну, добре, ходи! — сказала дївчина. —
Остап скочив, обняв її мов огонь та цїлував немов у перве.
В кінци сказала дївчина:
— Досить, тепер слухай!
Послушно відступив Остап і станув о три кроки перед дївчиною.
— Перш усього — сказала Маруся — ти цїлуєш за сильно, бо аж губи болять.
— Марусечко, мене серце болїло через дві недїлї, а я не кажу нїчого…
Маруся усміхнула ся, а її уста зцїловані хлопцем, стали ще в двоє червонїйші.
— Від того ти козак, щоби терпів.
— Коли бо я вже не можу. Подумай лише, вже рік! Менї нема нї їди, нї сну…
Маруся глянула бистро на хлопця і усміхнула ся.
— Ба, не видко сього по тобі, — сказала.
— Так, певно, що нї, бо я тепер при тобі, але коли лише поїду, так почорнїю, як та земля…
Остап похнюпив ся, немов збирало ся йому на плач. Дївчина споважнїла.
— Слухай, Остапе! Ти нинї виїмково говориш розумно.
— Справдї? — утїшив ся Остап, хоч і не знав, де саме було се розумне слово. Моє ти серденько!....
І Остап у друге прискочив до дївчини, але вона простягла руку. Рука висунула ся з широкого, мягкого рукава, така біла та блискуча, така аж страшна....
Остап став і почав мняти свою шапку в жмени, а вітер роздував його довгий, темно русявий волос.
— Тссс! не вільно!… Ти скажи нинї батькови вечером, що ти вже доволї ждав, та що хочеш женити ся. Мати казала, що вже час!
Парубок підскочив із радости.
— Марусенько! — просив. — Я бігме не стерплю.... минї годї!…
І не ждучи вже позволеня, цїлував Марусю, аж вона сама змучена опором, склонила головку на його груди. Кудись счезла її звичайна веселість та рішучість, а в її очах блиснули сльози.
Остап налякав ся.
— Що тобі, сонїчко моє! — питав, — ти гнїваєш ся на мене? Я вразив тебе? Скажи, зіронько!— Нї! нї! — відповіла дївчина, вже усміхаючись. — Але йди вже, йди, тебе ждуть.
Бігом пустив ся Остап до замку.
Тут вела ся тимчасом широка розмова. Козак розказував про тясминські та запорозькі уходи, а старий Угерницький слухав його пильно, покивуючи головою.
— Тут у вас — говорив козак — богато землї, але й богато людий, а крім людий є ще Жиди і шляхта. Сї панове Оджихлопські[2] немов пявки виссали силу землї і народа. До них належить мало не вся земля, а вони сїють та орють для Жидови та Нїмцїв. Пустинею стає свята руська земля, а її питомі власники в рабстві вмирають від нужди, голоду, зарази! У нас нема таких панів, а ті що є, сидять тихо, бо в нас не перевели ся ще Косинські, Наливайки, Лободи, Шавули та Саськи[3]. Люду в нас доволї, але землї видимо — невидимо. Їй на сходї краю нема. І що за земля! Кинеш жменю, копа виросте! Динї та гарбузи як бочівки, бураки як підсвинки, аж землю розсаджують. Скот, що й казати! Гарна порода, своя питома, а хто хоче, то й татарської або турецької роздобуде. Лїси повні звірів, степ аж роїть ся від сайгаків, сусликів, заяцїв; птиць цїлі хмари! Гей! гей! може бути, що сьому тисяча лїт було таке й тут. Але тепер!
— Ну, а Татари? — спитала панї Марта.
— Єймость добродїйка жартують — відповів козак. — Очевидно, на пограничу, над Чорним морем усяко буває, часами чумака вбють, або зловлять чабана, часом хутір спалять, але ми їм відтак у десятеро накладем за такий рабунок. Тому Татари волять не чіпати ся козацької землї, а йдуть на Москву і Польщу.
От у вас козаків нема і що з сього? Невдовзї на Поділю та Покутю одного села не зістанеть ся, хиба тут і скрізь повстане козацтво.
— Довго я тут — відповів пан Василь, — а Татар не було ще в Теребовлї.
— Але будуть! Сама шляхта заведе їх туди. Хиба не знаєте, кілько Ляхів живе в Перекопі, Білгородї, Кафі, Азові? А вжеж, що вони мусять самі давати відомости чамбулам[4], коли ті так правильно і так успішно нападають. Але хиба не знаєте, що дїєть ся? Нераз треба суму викупу тричі заплатити, заки поверне викуплений, та й то не завсїгди. Родина продає фортуну, з остатнього тягнеть ся, а якийсь там мостї пан скот-аґа або собака-бей ляцької породи бере гроші собі та пише в друге, буцїм то не дістав і шеляга, аж нещасний раб згине в неволї, а тодї висилають за ті самі гроші трупа, за які продали живого[5]. — Що ви кажете? — спитала праведна панї Марта, якій у голові не містило ся подібне злодїйство.
— Нехай мене покарає Бог! Нехай сам зігнию собакою на турецькім ланцюху, наколи брешу. Чи ви не знаєте, що українські пани викуплюють бранцїв через нас та під нашою сторожею? Так, лише Татари не люблять таких торгів і волять польських потурнаків. У нас бач чесні купцї, в лївій руцї гріш, у правій шабля, не кривдимо Татар, але горе їм, наколиб захотїли обманути нас. Одначе лише ті пани ідуть під нашу хлопську опіку, які чують ся за одно з нами, а ми з ними. Инші пишуть листи за листами до потурнаків, посилають суми за сумами наче в болото. Кажете єймость панї, що таке злодїйство не можливе? А кілько шляхтичів грабить попри Татар на їх рахунок? Хто спитає по нападї, чи се Татари, чи свої? Такі всякі Побідзїнські, Понятовські, Цеклїнські, Бялоскурські, Зґлобіцькі[6], до чого вони не спосібні?
— Правда! — сказав старий Василь — сам гетьман Жулкевський говорив минулого року на соймі про Понятовського, що се чоловік гірший від Наливайка[7].
— За Побідзїнським, Цеклїнським, Бялоскурським та Зґлобіцьким заступила ся вся шляхта! — сказала панї Марта, яка знала, що її пригадки збільшують лиш відразу мужа до польської шляхти.
— Так! — додав Попель — бо знала, що й її треба би вивішати, наколиб була свята справедливість у річипосполитій!
Через хвилю мовчало все товариство.
— Справедливість є лиш там, де вона держить у руках і меч сили, а не там, де записано сотки книг кондемнатками, щоби запобігти загибели гродових миший! — засміяв ся козак. — У нас на Українї всї миши в поли. Бо живого слова присуду козацької старшини не піжре й сам діявол, як не угризе і сталевої шаблюки козака. Ся шаблюка висить однаково над карком Татар, як і своїх ворохобників, і тричі горе тому, хто хотїв би у нас кривдити своїх.
— Чомуж ви, пане осауле, так захвалюєте нам наші тясьминські пустинї? — спитала панї Марта. — Адже вам красше, як нас там не буде.
— Нам було би красше, наколи би ви там уже були. Тепер бачу, що єґомость пан Василь — тут поклонив ся козак пану Угерницькому, — се муж праведний, чоловік христіянських чеснот і достойний бути на волости одним зі сподвижників нашого гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Він то уняв у карби всїх, що ходили на Москву чи Молдаву, кинув їх у степи та дав їм у руки меч проти бісурмана. Турки й Татари дрожать у своїх гаремах, а козацькі гармати і мушкети окурюють димом царгородські стїни. Коли поможе Бог, то проженемо в пустинї Азії весь накорінок поган, та виведемо патріярха на престіл у Стамбулї. Тодї поверне туди й боже царство, як повертає вже поволи на Україну за нашими плечима. Нї Турки, нї Татари не перелїзуть уже навіть через гори наших трупів, які їх дїлити муть від святої Печерської Лаври, наколиб туди понїс їх нечистий. Тому думаю, що богато добра вчинив би пан Угерницький, наколи поїхав би сам, або післав сина на Україну. Там його треба козацтву, усїй Руси, міщанам, хлопам, а тут стілько його значіня, кілько гроша в калитї.
— Правда єсть! годї перечити — кликнув пан Василь. — Ось бачиш, козаче, я подумаю про твоє предложенє. Бачиш, мій син хоче женити ся, йому належить ся майно, моїм дочкам також, може бути, що за рік-два почуєте і наше імя між вірними переказам предків шляхоцькими родами.
— Слава тобі Господи! — кликнула панї Марта. — Аж тепер не сумнївала ся вже, що її чоловік не заверне з нового шляху. Ось він найшов на нїм також і цїль для своєї честилюбивости, яка була одинокою причиною його відступства.
Юрко й сам не тямив ся з радощів, та аж до полудня дуже пильно розважав разом із батьком справу переселеня на Тясмин. Панї Марта замітила, що найкрасше буде післати туди зайдів та халупників із Лошнева та инших маєтностий, а оставити лише господарів на цїлім ґрунтї. Козак порадив заразом, щоби заздалегідь зробити писану умову в ґродї, а тодї і з околицї повтїкали би всякі нуждарі за свобідним хлїбом на Україну.
— Єймость добродїйко, небійте ся — говорив, — що бракне робучих рук. За гроші або ординарію добудемо їх завсїгди доволї. У нас богато таких, які повтїкали відси в одній драній сорочинї та раді би заробити хоч на прожиток або кожух. За плату хлоп працює инакше, як за панщину, а при тім самі млини, спусти і горальня принесуть вам більше, нїж не одна панська фортуна за заходї. Збіжа й так усього не продаси!
Відтак розказував іще про наміри пана Сагайдачного, піднести брацьку школу в Києві, постарати ся про попів та дяків на всю Україну, щоби вчити народ грамоти, скасувати цехи, завести правосильну козацьку вдасть замість польської, викорінити Татар аж по Крим та замкнути Перекоп окопами.
Старий Угерницький слухав і порівнував у своїм умі короткозорість мостї панів, які розуміли publicum bonum[8] на стілько, на скілько воно йшло в їх кишенї, — з сим широким закроєм обнов Сагайдачного. В кінци не витерпів і сказав:
— Дивно се, що в соймі, де засїдають найсвітлїйші річипосполитої capita[9], нїколи про такі матерії не трактуєть ся. Там заєдно: Корона каже, що треба війська, шляхта годить ся. Король бажає гроша, шляхта протестує. Король війська не збере, шляхта сварить ся. Притисне біда, найдуть ся гроші на нове військо, старе рабує, бо не заплачене і знову: Король просить гроший, а тут шляхта не дає, лише вичислює кожду свиню, яку зїли вояки і кричить, щоби покликати посполите рушенє[10]. Але посполите рушенє не прийде, бо пани ухвалили, а дрібна шляхта має бити ся. В кінци начинають ся торги за булаву, за староства, за державу королївщини, аж якийсь із мальконтентів[11] зірве сойм. Ось і полїтики! Про заслуги, про правду і кривду й мови нема. Куди їм до вас! Аж тепер бачу сам, що нема в річипосполитій місця для трудолюбивої людини.
— Певно що так! Але не думайте, батьку, що в нас темнота: є в нас такі, що махають латиною не гірше нїж шаблею, а се добрі вояки! А ще більше є таких, які шанують книжне слово, хоч його самі не богато лизнули, а такі люди красші від вивчених Визувітами Одрихлопських, які нї крихти серця не маючи, вчать ся латини, бо така мода!
Розмова урвала ся задля обіду, а по обідї всїли на конї старий Угерницький, усї хлопцї, та Коршун і поїхали до Іванівки „в свати“, як казав старий.