Опирі/1/II

by Юлїян Опільський

◀ I. Під Буком

Опирі Перша частина. В царстві золотої свободи Юлїян Опільський II. Ренкодайні

III. Панї Беата і пан Ян ▶

Львів: Українська видавнича спілка, 1920

 

II.

 

РЕНКОДАЙНІ.

 

Ранок, що наступив по непогіднім та бурливім вечері, був зовсїм инакший. Скупаний у краплях дощу лїс блестїв у рожевих промінях сходу та прибирав ся жемчугами, що горіли всїми красками дуги. Свіжим та гарним, мов дївчина з купелї, вийшов ранок і наче повеселїйшав увесь світ, радїючи теплом та красою природи. Птички отріпували крильця, розправляли дзьобики та заливали піснею весь лїс. Здавало ся, він немов розспівав ся весь на славу божу, на радість людям, здавало ся, не з того світа були вчерашнї пригоди. Наче чост, що счезає від лиця Бога, пірнуло в забутє усе, крики, плач, бійка, тортури, людська злоба і все те, немов сном, видавало ся обом молодцям, що ночували у клунї коршми „під Буком“.

Молодий Угерницький збудив ся скорше, як його товариш та виглянув на двір. Збудив його гамір, що панував у тій сторонї обістя та лай псів попривязуваних уже за дня на ланцюхи при частоколї. На подвірю стояла довкола возів чимала громадка хлопів із Губич, а між ними парубок Куба, який живо з ними розмовляв. Вони нарікали на нічний гамір та питали, хто саме попідпирав колами двері повітки, в якій вони спали. Куба поясняв їм, що минулої днини напали на коршму бескидники, ті самі, що хлопи їх бачили в шинковій кімнатї. Він розказував, як то оборонила ся від них шляхта та якого їм завдали чосу. При тім не щадив також заміток, котрі доказували, що Куба неабиякий бувалець. Юрко чув, як Куба поучав слїпороджених синів Хама^[1].

— Ви, хлопи, не питайте найкрасше, що тут сеї ночи дїяло ся, та будьте задоволені, що ми відбили опришків. Вони вас задерли у клунї і певно булиб обдерли, а може й поубивали, колиб не наші гостї — шляхта. Потім, бачите, се шляхотська справа, о!… А знаєте, що де пани бють ся, тут хлопу засї, а то як знюхають ся собачі дїти, то все на хлопській шкірі скропить ся. Тому я вам раджу, навіть нїкому й не кажіть, що ви тут ночували, бо як вас потягнуть до ґроду, то що буде? Бескидника не зловиш, шляхтич не ставить ся, лише хлоп піти мусить, а знаєте, чим се пахне, коли хлоп іде на трибунал? Хоч куди мудруй, а по крайній мірі без бука не обійдеть ся. Тому мовчіть і нехай дїдько бере панів разом з їх гонором та бійками.

— Ая, ая! Мудро говорить чоловік, — казали хлопи і з дивним поспіхом стали збирати ся в дорогу, виводячи воли та лаштуючи вози.

Угерницький збудив товариша.

— Вставай, Іване, вже день.

Молодець зірвав ся, перехрестив ся та оба вийшли на майдан, серед якого стояла керниця.

Вони вилили кілька відер води в корито та стали вмивати ся, роздягнувшись до нага. Холодна вода освіжила їх та додала веселого настрою.

— Ну, — засміяв ся Іван, — хиба не бракне нам пригод у нашій мандрівцї. Передовчера бійка межи православними та католиками в Перемишлї. Вчера знов у коршмі потїха. Цїкавий я, який чортяка нинї покажеть ся.

— Не дуже то я цїкавий на сього твойого чорта, — відповів товариш. — Ти подумай лише, що ми вже ось третїй місяць у дорозї, та не бачили ще нї одного кута, де був би хоч сякий-такий лад. Чоловік просто житя не певний на кождім кроцї. Досить у нас на Подїлю трівога від Татар, та все таки в обороннім дворі батька безпечно. А тут? Що крок, то бійка, що село, то або бунт, або постій військовий, або жидівський нагай над хлопами, морди, стрілянина, пожежі — от, затовчуть де в кутику, тїло „згублять“, тай і старі наші не дізнають ся, куди вороне порозтягало наші кости.

Іван засміяв ся.

— Чи тобі, Юрку, припадково не захотїло ся вертати під батьківський нагай та до панни Корнїцької…

— Щоб їй хрін, а тобі шило в хавку! — сплюнув із досадою Угерницький.

— Щож, — сміяв ся далї Іван, — у нашій річипосполитій чим дальше на захід, тим красші порядки. Се ясне! Нема татарського батога, то конї брикають. А де ти чував про безпеку безоружному? Лише в школї є инші арґументи, нїж шабля, тай то волю я наш православний бук, як єзуїтські брехнї. От, не верзи дурниць! Казав менї вчера Матис, що котрийсь там шляхтич потрібує ренкодайних, ось ми йому на руку й підемо.

— Ат, не розумієш ти мене, — сказав неохітно Юрко.

Іван зареготав ся.

— Ага! туди його понесло, — сказав. — Ну, поворотом не скіргаєш нїчого, тому мусиш заждати, аж старий змякне… Відай таки в моєї сестрички глубші очи, нїж я думав — дивлюсь на тебе… хлоп не хлоп, а втопив душу, як коня в полонцї. Щож, мовчи язичку, будеш їсти кашку!

— Е! Ти справдї стаєш говорити дурницї, легко тобі, братови, сміяти ся, а менї не те…

— Звісно, що не те, — засміяв ся Іван. — Менї ось тепер не дївчина в голові, а який христіянський снїданок.

Оба молодцї скінчили одягати ся та пішли у коршму, де тимчасом усунено всї слїди нічної пригоди. Лише перевязана голова Залушковського давала знати, що він вийшов з учерашної потїхи concussus^[2], як говорено в трибуналї.

Бялоскурський сидїв сам при другім столї, а коли молодцї війшли, підняв ся їм на стрічу.

— Чолем вашмость панам! — сказав. — Пан Угерницький, правда?… Знаю, знаю сю фамілїю. Зацний рід, від князїв походить! А якжеж фамілїя вашмостї?

Тут пан Бялоскурський звернув ся до Попеля, що з боку глядїв на повитанє.

— Іван Попель, загородовий шляхтич з Іванівки.

— Чи ренкодайний єґомостї? — запитав пан Бялоскурський Юрка.

— Нї! се мій брат по серцї! — відповів Угерницький.

— Ага! amicitia! О велике се слово, се як казали патри Єзуїти, дочка неба, сестра любови, се чистий цвіт серця цнотливого мужа.

— Правду кажете, ваша милость, — відповів Угерницький. — Саме так думаємо й ми!

На згадку про чистість сеї приязни Іван пригриз губи, згадавши свою сестричку та любов Юрка. Тимчасом Бялоскурський говорив дальше до Угерницького:

— Я родзїца вашмостї знаю, ми разом опонували ся hostibus^[3] у московській потребі, а з панами Цебровськими ми в зажилости перебували. Та фортуна кинула мене сюди в дикі гори, тому ми й розійшли ся. Моя субстанція тут, тому не пізнав іще досї самого вашмость пана. Та се не завадить, щоб ми й тут пізнали ся, і думаю, що не відмовите давному другови вашого батька і почтите мене своєю компанїєю. А хочете знати моє імя, то ям єст Ян Наленч Бялоскурський з Коросна, сяніцької землї.

— Радо служимо вашмость панови та дякуємо за запросини! — відповів червонїючи молодець і сїв разом із товаришем біля Бялоскурського.

Матис принїс мясиво та мід, а Бялоскурський припрошував гостий, які при своїм віцї та утомі таки й не дуже давали себе просити.

Бялоскурський узяв чарку з медом і піднїс її.

— За здоровлє вельможного родзїца вашмостї, та на добру дружбу! — сказав.

— Дякуємо вельможному добродїєви нашому. Здоровлє вашої мялости! — відповіли молодцї.

— Ну! розкажіть тепер, звідки взяли ся, — заговорив шляхтич, обтираючи вуса.

Угерницький, який по снїданку повеселїйшав, змінив ся на зверх зовсїм. Його задума та огірченє десь подїли ся, а голова гордо підняла ся горі. Він відкинув у зад буйну, темну чуприну, а на устах появив ся усміх.

— Багато буде розказувати, ваша милосте! — замітив.

— Нїчого, підождемо! — відповів Бялоскурський весело. — Мої хлопцї поїхали до Добромиля в справі нападу та відшукувати Зґлобіцького, тому маємо час, заки вернуть.

— Зґлобіцького? — крикнув Попель, — то ходїм і ми!

— Сиди, вашмость, тихо! — відповів Бялоскурський, — коли найдуть, приведуть і без вас, коли нї, то й ви не поможете, то „цєнта“ штука!

— Егеж! — проворчав Угерницький — Знаю його. От сиди, Іване, єґомость мають рацію!

— Знаєте ви, панове, що його Красїцький тримав пів року „in fundo“ дубецького замку, а таки вибрехав ся собака.

— Quomodo^[4]? — питав Угерницький, — бажаючи дати доказ, що й він лизнув латини та має всї дані на образованого чоловіка.

— Піднїс протестацію через якогось там ренкодайного, що се ґвалт, доконаний на золотій „вольносцї“ коронних синів, а то страшний „crimen“^[5].

— Певно! певно! — потвердив Попель.

Бялоскурський глянув згірдно на брата шляхтича, що мішав ся до розмови посесіонатів, будучи видимо goloto-ю чи odardus-ом.

— Нїякий „bene natus et possessionatus“^[6] не може-ж згодити ся, щоби його замикали, не зловивши „in recenti“^[7]. Красїцький віддав його старостї в Перемишлї, а сей пустив його на волю, бо се його свояк.

— Рацію маєте, ваша милость! При тім нїякий чортяка не зможе зловити шляхтича „in flagranti“^[8], бо він має при своїм вчинку переважаючу силу.

— А! виджу, вашмость „peritus“^[9] у ріжних арканах^[10] права та наук.

— Так! доволї. Наші батьки держали нам ученого монаха, а сей навчив нас грецько-руського та латино-польського письма і права посполитого.

— Батьки? то батько вашмостї теж посесіонат? — спитав Бялоскурський Попеля. — Я чував, що се загородовий шляхтич.

— А вжеж, — відповів поважно молодець. — Худа фара у мого родзїца, але все таки яка така субстанція єсть.

— А коли так, то не гнївайте ся, вашмость, за постпозицію^[11] — перепросив Бялоскурський, усміхаючи ся приязно. — Тепер між лїсовчиками та иншими жовнїрами мало статочних людий, а імя вашмостї менї справдї не чуже, але крім батька фамілїї вашої не знаю. Ну розказуйте, пане Угерницький, та переплїтайте медом.

І Угеринцький став розказувати.

— Як ваша милость може знають, брав мій батько дуже пильну участь у московських та інфлянтських війнах, бо є горячим прихильником короля, більш, нїж хто небудь із сусїдів. Однак за всї заслуги не одержав він обіцяного староства, лиш якусь пустиню на ріцї Тясминї у самій татарській пащі. Люди, що там бували, кажуть, що там пустиня, лїс, луг і степ, усього доволї, тілько людий нема. — Така то була й заплата. Та на сих війнах стратив батько багато лїт, а й дома бував тілько часами. На щастє мав батько доброго сусїда та розумну жінку, тому не лише не витратив майна, але ще й приросло воно чимало через численних утїкачів з під инших панів. Єгомость пан Попель живе як Римлянин, а моя мати також не тратить гроша на адамашки, гатласи та „ношеня“^[12] з жемчугів та самоцвітів. І мене виховали як слїд. Учений єромонах Амдрей, відданий друг батька, жив у нас, а будучи ученим, став нас обох учити. Та ось вернув батько, лихий на се, що не дослужив ся „кресцитиви“^[13], і зараз виправив мене до Ярослава до Єзуїтів, щоби тілько дальше від хати. Була між ним і Андреєм велика суперечка, мати плакала…

Тут молодець замняв ся і почервонїв, бо замітив насмішливий вираз лиця свого товариша. Помітив його змішанє й пан Бялоскурський і поміг молодцеви видобути ся з клопоту.

— Ну щож дальше? Шляхтич упер ся руками й ногами і ви мусїли їхати, правда?

— Так! Всадили нас у карабон^[14], дали слуг та старого ренкодайного Василя Дрогомирецького для опіки й вислали з довгим листом до патрів Єзуїтів. Так приїхали ми до Зборова. Станули ми у коршмі, а коли повечеряли і пішли спати, каже Іван: „Як хочеш, Юрку, їдь далї, а я не поїду. Жаль менї тебе, бажав би тебе вратувати, та не вратую у запертї, хиба на свободї берегти-му твого добра, інакше пропадемо, мов пес у ярмарок! І справдї ми православні, при тім Русини і сього не цураємо ся, нам нема дїла до єзуїтських вигадок. Тому й я рішив ся сказати „тїкаймо!“

— Ми повставали, нишком узяли два конї, на яких їхали наші два гайдуки і махнули на чотири вітри. По дорозї каже Іван: Їдьмо до Львова, там нас не будуть шукати, бо думатимуть, що ми втїкли на Україну. Ну й ми приїхали до Львова. У Львові є вірменин Ґошовіч, що мав свого часу два арти^[15] в наших лїсах, коли батькови треба було гроший на похід. Він нас приняв і ми сидїли в нього тиждень, а відтак каже він до нас: Слухайте, хлопцї, я дам вам гроший, а ви дайте кавалєрський пароль^[16], що вернете домів. Але ми не хотїли вертати, бо знали, що старий змякне лиш тодї, коли нас не буде, а як вернемо так швидко, то вибє і впреть ся при своїм, хоч гинь! Тодї став Ґошовіч просити, щоби ми покинули його хату, бо батько міг би дізнати ся, що ми в нього, й тодї став би мстити ся на його возах, грошах, або й на ньому самому. Сеж дуже легка річ. Вірменин не має, як шляхта, на чому держати сотки гайдуків, які берегли би його. На тому стало, що ми пішли до міста шукати собі пристановища. Та саме тодї посварив ся був якийсь там можний шляхтич Ваповський із маґістратом, бо маґістрат позволив сидїти в містї якомусь там його ворогови, панови Лагодовському. Ваповський напав на місто, оббив мійських пахолків, а відтак найшов Лагодовського недужим у каменицї і велїв застрілити свойому ренкодайному з півгака^[17]. Зробив ся крик у містї, та аж Ваповський виїхав, староста вислав і своїх пахолків, а ті стали чіпати ся всїх, кого запопали, а в кінцї й нас обох. Ми побили ся з ними і втїкли, але до міста вже годї було вертати. Так заїхали ми до Городка і опинили ся тут без тинфа^[18] при душі. Іван каже: Ну! нема гроша, є шабля, живім ся по рицарськи! Але я сього не люблю. Опришків та волоцюг і так доволї. Так ми й найшли ся у клопотї. — Аж тут стрінули ми пана Жарновського, який збирав якраз полк легких їздцїв і ми втягнули ся до реєстру!

— Eheu!^[19] щож ви вчинили? О необачна молодости! — крикнув пан Бялоскурський. — То ви не знали сих полковників, які обдирають зі шкіри шляхту і хлопів, а відтак виводять полк, та продають чужим за гроші?^[20]

— Ми чували про се і я остерігав Юрка — сказав Іван — та Юрко твердив, що Жарновський, се велика шляхта, і на такий підлий „процедер“^[21] не піде.

— Ха! ха! ха! — засміяв ся Бялоскурський. — Нема у вас, панове, „експерієнції“^[22]. Ото вигадали! Хто тепер не має процедеру? Перші роди обдирають ся взаїмно між собою. Гербурти, Красїцькі, Стаднїцькі, Санґушки, Калїновські, Струсї, а Жарновський мав би бути инший? А щож тепер найдете шляхотнїйшого від „експропріяції“^[23] рицарською рукою? Що се за шляхтич, що не має на собі нї одної кондемнатки? Перша інфамія та банїція — се неначе „конфірмація“^[24] шляхтича. Хто доробив ся коли правом „кресцитиви“? Сей Жарновський дістав сублєвацію банїції, та вербунковий лист від короля, щоби збирати військо. Королеви треба, бач, було гроша, а Жарновський за одно і за друге заплатив, і то добре. Якже ви могли сього не знати, сеж зовсїм звичайна річ!

На лицї Юрка показав ся вираз незадоволеня. Бач, моральні науки пана Бялоскурського не припали йому до вподоби. Але в час торкнув його Іван ногою попід стіл і він не відповів нїчого.

— Щож дальше? — допитував ся Бялоскурський. — Дуже цїкаві сї казуси^[25] вашмостїв. Здаєть ся, читаєш який діярій^[26].

— Не було нам до цїкавости, коли нас стали морити голодом, та гнати з села до села, аж десь на Шлеск. Ми змінили ся в банду опришків, крали й рабували, що попало. Аж коли Жарновський напав коло Тшебінї на двір якогось свойого ворога, все спалив, знасилував жінку господаря, а його самого казав повісити, ми завернули конї і втїкли. Попередної днини виплатив нам Жарновський жолд, бо багато з нас хотїло його покинути за недодержанє умови. — Так ми доїхали до Перемишля і хотїли там найти місце на дворі якого пана. Але в містї побив саме якийсь пан католик православного попа^[27], який ішов із процесією, а ми вбили сього шляхтича і його двох слуг. Счинив ся ґвалт і ми втїкли сюди. Ось і все.

Бялоскурський попив меду.

— Ну! ну! — сказав. — Вже то не можна вашмостям відмовити молодечого віґору^[28], та кавалєрської фантазії^[29], а якраз таких людий менї треба. Ось слухайте!

Тут пан Бялоскурський потягнув меду, обтер губи, а відтак присунув ся до молодцїв. У коршмі було тихо. Матис сидїв за шинквасом, а Залушковський із завязаною головою пив пиво кухоль за кухлем, не звертаючи уваги на окруженє та клянучи разураз нещасного гайдука, якого зажерли пси минулої ночі.

— Бачите, вашмостьове! — продовжав Бялоскурський. — У нас шляхти є з давен звичай давати „зацне“ уроджених молодцїв на панські двори, щоби там учили ся полїтики^[30], та шукали протекції. Ви знаєте, що се не служба, а радше приязнь на весь вік, яка сягає й поза гріб. Нераз заступаєть ся можний пан за сиріт свого слуги, коли їх сусїди женуть із батьківщини. Ще батько не сконав, а вже крадуть та рабують сусїди, що можна, а свояки оружною рукою женуть родину з хати. Тому лїпшим другом є добрий пан, нїж найблизша рідня.

— Таки так! — вмішав ся Попель. — Нїхто не вбє коня, на якім їздить!

Бялоскурський засміяв ся цинїчно.

— Кепська „компарація“^[31], вашмостї! — замітив. — Скажіть радше, що нїхто не наллє води у власний півгак! Зрештою — додав поважнїйше — з рівними говорю! Тому мушу вам „виексплїкувати“^[32] цїле „lucrum“^[33] пропозиції, яку хочу вам зробити. Ви знаєте, що наша рівність перед правом та між собою потрібна лише на виборах, де ходить про чертки, тобто голоси „брацї“ шляхти. Тодї воєвода пє „кохайми сєн“ із першим лїпшим імцї паном Видлубою. А по виборах той сам брат, се „golota et odardus“ і псами нацьковують його паничі. Всеж таки кождий пан мусить мати людий, що орудують його майном, та віддають йому хоч частину доходу. Вони крадуть, що можна, луплять хамів та ликів^[34], але тримають гайдуків і боронять панської справи. Тому він їх береже, форитує^[35] і custodu^[36]. Бо який чортяка служив би панови, якби не був певний протекції? Та не в сїй матерії хочу трактувати з вашмостями. Ви певно хочете махнути на Україну, правда?

— Нїби так! — потвердив Угерницький.

— Так рука руку миє! Ви останьте в мене і хоч я не пан і протекції вам нїякої не вироблю, але дам нагоду поїхати на схід і дам потрібні гроші. Ви будете менї пильнувати якийсь час хати — не як ренкодайні, анї як державцї, бо моя субстанція не в земельних добрах, — але як довірені мої други. Ви, пане Угерницький, стали би моїм бурґрабйом, а ваш друг отаманом над гайдуками, бо мій Івашко „цєнта“ бестія, в Турції бував, світ знає, але злодїй! Ну, згода?

Угерницький глянув на Івана, а сей покивав головою на знак згоди і сказав:

— Думаю, що пропозиція вашої милости така корисна, що її „lucrum“ кождому в очи лїзе. Правда, Юрку?

— Так! одно тілько, ваша милість — замітив Угерницький. — Ми православні і Русини^[37]!

— Не віра чоловіка, але чоловік віру красить! — сказав сентенціонально пан Бялоскурський.

Із зачудованєм глянули на нього молодцї. Се був погляд диссидентів^[38] та схизматиків.

— Бачу, що ваша милість, се муж рідкої учености, в книгах та експерієнції в житю, — поспішив ся сказати Попель. — Любо буде нам служити йому, а ми не з тих, що у службі шукають наживи.

— Ха! ха! ха! — засміяв ся Бялоскурський. — Самі, вашмостьове, кажете, що я „vir peritus“^[39]. Таких, що крадуть, на віз не забрав би. Та менї треба не слуг, а другів і людий гонору, тому вибрав вас, бо бачу вашу „virtutem et veritatis sanctum amorem“^[40]. Ось бачите! мої два други диссиденти, третїй Татарин у Перекопі. Чимже вони гірші католиків?

Ще цїкавійше глянули молодцї на свойого пана, що по хвилї встав і почав розмовляти з Матисом і Залушковським. Оба молодцї вийшли з ізби^[41] та посїдали на лавочцї.

— Ми виплили! — відітхнув Іван із усеї груди й усміхнув ся.

— Чи лиш на беріг? — спитав Юрко, розправляючи широкий, викладаний ковнїр колсту^[42].

— Все одно! От буде хоч за що вернути домів у слушний час. Та що буде, як твій батько забажає мстити ся на моїй ріднї?

— Мій батько? Нїколи! Він розлютив ся, що правда, не трохи, та потім змяк зовсїм і ось бачиш, просив навіть твойого батька, щоб і тебе пустив зі мною до Єзуїтів. При ньому є ще й чернець Андрей і мати.

— Правда!… Все таки, бачиш, коли дізнаєть ся, що ми повтїкали, то сказить ся і…

— І висварить Дрогомирецького, бо він йому перший навинеть ся! — засміяв ся Юрко. — Відтак дасть у зуби обом гайдукам, ті поцїлують його в руку, порадять вислати погоню під Тернопіль або Камянець і старий вкоськаєть ся.

— А як нї? — спитав Іван, а в голосї його зазвучав неспокій. — Пригадай собі, Юрку, коли по поворотї дізнав ся старий батько про нашу спільну науку, про твою любов, чи не прилетїв тодї з пахолками під наше дворище та чи не полаяв нас тодї всїх, як остатнїх?

— Так, але як твій батько вийшов проти нього з іконою та сказав: „Витай, гостю, з Богом у руській хатї“ — то що зробив? Почервонїв, постогнав, злїз із коня, поцїлував ікону і привитав ся. Пусте говориш, Івасю! Наші околишні Ляшки всяке творять, але мій батько не Лях.

— І то правда!

Вже не довго сидїли молодцї під коршмою. За хвилю вийшов з ізби Бялоскурський, Матис та Івашко і пан Бялоскурський приказав сїдлати конї. Відтак звернув ся до нових ренкодайних.

— Вашмостьове теж зволять сїсти на конї, поїдем домів, у мене дїла, а й вам належить ся вже відпочинок.

— Певно! певно! — відповів Угерницький, — оба ми ще від учера сильно fatigati^[43].

Бялоскурський і Залушковський з обвязаною головою їхали передом, за ними пахолок пана Залушковського з доволї великим шкіряним міхом, далї десяток гайдуків, у кінцї Івашко та оба нові дворяни пана Бялоскурського.

Цїкаво виглядали особливо гайдуки, бо були се по найбільшій части Мадяри з сабатів, що покинули військову службу Гербуртів, та инших околичних панів. З поміж учерашних помічників пана Бялоскурського не було між ними нїкого, крім Івашка, що сидїв уже при жидівськім столї ще перед прибутєм шляхти. Дорога вела через лїс, який складав ся по найбільшій части з ялиць. На відкритих місцях виднїли ягоди, мов рубіни, на мягкій підстїлцї ягіднику. В лїсї залягала тишина, лиш мілїони комах бренїли та жужжали в повітрю. Полудне було близько, сонце разураз то скривало ся, то появляло ся знов ізза пірваної занавіси лїтних, дощевих хмар, що знов стали насувати ся з заходу. З учерашнього дощу не остало й слїду, було душно й парно. Видко знов коїла ся у природї буря. Поки що ясний та блискучий був світ, а веселий настрій гуртка їздцїв. Тілько конї завзято обмахували ся хвостами та обливали ся потом. Їх кусали комахи та давила вага кульбак.

Пан Бялоскурський разураз оглядав ся на обох молодцїв, у кінцї сказав до пана Залушковського:

— Хвала Богу, що Зґлобіцький винїс ся ще вчера. У сього Угерницького соколині очи. Бач, не аби яка у нього sagacitas^[44]. Добре, що й Рамбулт забрав свою півбочку та своїх пахолків. От були би дещо вибалакали, а я не хотїв би, щоби сї молодцї знали про наш процедер.

— Се вже дурне, держати собі пахолків із тутешнїх хлопів. Вправдї мало який догадуєть ся всїх „arcan-ів“ висшого, благородного ingenium^[45], але все таки дещо можна замітити і на нас при всїй „віґілянції“^[46].

— Ба, вчерашнї пахолки Рамбулта думали самі, що ми ловимо шпіона.

— Ха! ха! ха! — зареготав ся Залушковський, не вважаючи на біль лиця. — А Івашко, чи думав те саме? — спитав нишком.

Пан Бялоскурський махнув рукою.

— Се, що Івашко знає, хотїв би ти, вашмость, сам знати. Велика в нього „сцієнція“^[47] та „експерієнція“ у ріжних дісціплїнах^[48]; він знає усякі artes^[49], про які вашмостї й не снило ся. Що він думає, не знає нїхто, бо він нїкому не брат, але що він нїчого не скаже, за се ручу, чим хочете.

— Ов, а то чому? Звідки така fiducia^[50]?

— Се страшний чоловік. В його грудь вложив чорт замість серця lapidem^[51]; він і мене не любить, хоч менї служить, і Бог лише знає у всевідучости своїй, кілько се мене коштує. Сей лик має вже чималий маєток.

— Справдї? Не „кольоризуєте“^[52], вашмость, дещо? — зацїкавив ся пан Залушковський.

Бялоскурський засміяв ся злобно.

— Так, має! Лише нї вашмостї, нї менї з сього нїчого не прийде. Івашко не Жид, але син міщанина з Теребовлї і має вже 35 лїт. Се не дитина.

Мовчки їхала шляхта далї, а за ними Мадяри, ведучи веселу гутірку своєю незрозумілою мовою.

— Що се за люди? — спитав Юрко Івашка.

— Мадяри! Лиш хиба чорт зрозуміє їх говір.

— Гм! — відізвав ся Попель, який від довшого часу приглядав ся пильно Івашкови. — Гм! Менї видить ся також, що чорт не розуміє, але ви не чорт!

Івашко стягнув брови, та в сїй хвилї отямив ся і засміяв ся.

— Бистре око у вашмость пана. Справдї я розумію їх дещо, але не зовсїм.

— По чім же ти пізнав? — питав Угерницький Попеля.

— По чім? А ось я бачив, як пан…

— Називайте мене Івашком! — сказав усміхаючись товариш обох молодцїв, — я міщанського роду.

— Як пан Івашко надслухував, та усміхав ся. Хто підслухує, а не розуміє, сей не смієть ся.

— Справдї! — відповів Івашко і став бистро приглядати ся Попелеви. — У вашмостї не аби яка голова. Мав пан Бялоскурський слушність.

— У чому?

— Що взяв вас на ренкодайних. Був би взяв мене, але я не шляхтич…

— А чи він на се оглядав ся? Сеж пусте! — замітив Угерницькмй. — Нїкому не виписано ще роду на чолї.

Івашко усміхнув ся байдужно.

— Може оглядав ся, може й нї, — але не хотїв. Від того він пан, щоб хотїв, а я від того хам, щоб слухав, а не думав.

— Хитра бестія, — подумав Угерницький, та переглянув ся з другом.

— То ви на нас, Івашку, косим оком глядїти мете! Менї се не мило! — сказав Угерницький.

Івашко розсміяв ся.

— Моя кресцитива не в худопахольській кишенї! — сказав різко і замовк.

Довгу хвилю їхали їздцї мовчки, ударяючи тілько деколи долонею по шиї коня, щоб убити муху.

По хвилї звернув ся Івашко до Угерницького і сказав:

— Вам, панове, можуть дивними видати ся мої слова. Але бачите, я справдї не думаю довго служити Бялоскурському.

Говорив се з погідним, спокійним лицем, усміхаючись приязно, тілько хижі очи бігали ненастанно від Юрка до Івана, немов оцїнювали їх вартість.

— Не думаєте? — спитав Попель. — То зле! От бачите, пан Бялоскурський проворний чоловік, гроші має…

— Має!

— І скорше або пізнїйше накупить сїл, а тодї йому придасть ся чоловік, як вашмость. Останете підстаростою у богатого посесіоната, купите собі деяке шляхоцтво, хочби і не дуже „пшеднього клєйноту“^[53], та мати мете спокійну старість. Якоїж кресцитиви вам забагаєть ся?

— Хахаха! — засміяв ся Івашко так, що оба молодцї аж здрігнули ся. Немов крук закракав нагло над ними. — Хахаха! — сміяв ся до розпуку.

— Чого васть смієш ся? — спитав Угерницький, розлючений дещо поведенєм „лика“.

— Вибачте, вашмостьове! Я не хотїв вас образити, бо бачу, що ви чесні люди, а таких не багато по світу ходить, особливо у сїй річипосполитій та ще й у шляхоцькім жупанї. Смію ся, бо такої думки, як ось єґомостї пана Попеля, ще не чував.

Тут звернув ся до Івана.

— Чого я міг би доробити ся за вашою порадою, як думаєте?

— Ну звісно чого! Майна, достатку, спокою! — відповів збитий з пантелику молодець.

— Майна? — засміяв ся Івашко — майна? У мене майна більше, нїж у неодного „шляхетнє“ уродженого Бялоскурського. Достатку? Менї нїчого не бракне. Спокою? Бачите, вашмостьове, я спокою не люблю, не хочу і не найду. Я хочу бути чимось і тому не остану підсвинком якогось шарака^[54], або навіть маґната. Тепер сей має гріш, хто має значінє, а сей має спокій, хто не має совісти. Я від дитини дивив ся на житє у річипосполитій, у Волощинї, Кримі, Туреччинї, Угорщинї, і тому знаю, що воно варте. Може де в степу є добрі й лихі люди; на заходї, на полуднї, а головно тут — нема людий, а є тілько злодїї. І хто більший злодїй, тому всї кланяють ся.

— Пробі! що ви таке, пане, говорите! — крикнув Угерницький, переляканий просто словами Івашка.

— Правду! — відповів Івашко і додав по хвилї: Я хотїв тілько усунути підозрінє, немов би я на вас косо дивив ся. Се, що менї належить ся, дістану і без шляхоцтва. Я йду відси невдовзї, бо тут у Польщі є тілько малі злодїї, що крадуть, а добичею дїлять ся. Се дрянь, що в грязї живе, без відваги, без думки, се просто худоба! Тут один обкраде другого, бере конї, збіже, дрова, срібло, самоцвіти, гатласи, часом дївчину, а після того тілько вибріхуєть ся. Польща се край карликів!

— Говорить із вас гнїв на „прероґативи“^[55] шляхти, — відповів Попель. — Ви не шляхтич, а до того православний…

— Православний!… чорт знає, що я! — засміяв ся Івашко. — Пан Бялоскурський і я шукали себе і найшли, а тепер коли пізнали ся, розходимо ся.

— Чому? — спитав Угерницький.

— Се просте! Він пан, я раб, а тут тимчасом я більший злодїй і висше зайду, нїж він.

— Із вашими думками і намірами хиба на паль! — відрізав Іван, який від разу стратив охоту до розмови з Івашком.

Івашко розсміяв ся.

— А хочби й на гак у Стамбулї! Та заки се станеть ся, не один заплатить житєм, хто забажає мене там побачити, і не думайте, вашмостьове, що на гак саджають кого будь. А я ким будь не хочу бути.

Други мовчали. Слова Івашка були для них у части загадкою, а з части будили страх і відразу. В ньому бачили вони одного з сих православних Українцїв, які вирікали ся своєї віри і народности для особистих користий. Особливо межи шляхтою було багато таких відступників, а від свойого учителя, монаха Андрея, навчили ся були молодцї гордити ними. Але Івашко був не з сих, його особа робила просто лячне вражінє, вражінє чогось грізного й лютого. Се не була підлість, тілько якась злоба, для самої злоби, злоба чорта.

— Дух святий при нас, — подумав Юрко, їдучи поруч Попеля і в душі його зродила ся думка, що ось Івашко стоїть у звязи із нечистою силою. Іван думав, що Івашко не сповна розуму, та підсміхував ся, хоч і він не міг опанувати прикрого вражіня, яке робив на нього новий товариш.

З такими думками їхали всї три мовчки за иншими. Не знати чому, подорожні обїхали Хирів густим лїсом, попри Старяву. Тут не було вже навіть стілько прорубів, що під Добромилем. Цїла околиця шуміла одним величезним лїсом, що стояв недвижно, наповняючи повітрє чудовою аромою живицї, та пахощами зїля. Мало користали їздцї та конї з тїни, бо було парно, а розігріта вогкість обдавала усе тїло, та лягала вагою на груди.

Аж ось побачили молодцї, що пан Бялоскурський та Залушковський здержали ся при вузкій стежинї, що вела з горбка в долину та губила ся в гушавнику.

— Ну, то, вашмость, уже дома. Останьте здорові!

— Чолем! чолем! — відповів Залушковський, та звернув ся до пахолка з мішком.

— Їдь, хаме, передом! — приказав.

Тимчасом Івашко заговорив із чотирма гайдуками, які служили у Залушковського і мали з ним їхати. Він сказав їм кілька слів, а на їх лицях появило ся нагло сильне зацїкавленє. Відтак гайдуки говорили хвилину між собою, в кінцї три поїхали за Залушковським, а четвертий остав ся.

— Чого сей сабат коло нас вішаєть ся? — спитав Бялоскурський Івашка. — У мене своїх доволї.

Івашко усміхнув ся.

— Се мій баратом^[56], прошу вашої милости. Він нинї вечером поїде домів.

Пан Бялоскурський не мав, здаєть ся, охоти позволити, але Івашко сказав нїби мимоходом:

— Один менше, другим більше!

Слово приказу, яке пан Бялоскурський мав на устах, остало невисказане. Покрутивши головою сюди й туди, він поїхав передом, поглублений у задумі.

Тимчасом Попель став дечого догадувати ся і тому тілько не питав ся про значінє слів Івашка. За те рішив доконче дізнати ся, які саме зносини вяжуть такого Івашка зі шляхтою та мазуром Матисом. Не уйшла, бач, його ока фамілїярність, що панувала між ними.

Серед таких думок виїхала громадка їздцїв на високий горбок і перед ними розвернув ся гарний краєвид.

Була се доволї широка долина. Крізь неї пропливав потік, а здовж потока, тут і там стояли хати. Вони стояли з рідка, були опрятні й чисті, а при них чимало господарських будинків.

Противний бік потока був стрімкий та скалистий, а на високім виступі горбка стояла стара, деревляна церков. До неї вели камяні сходи, покладені широко з рівних плит.

Дещо за церквою в горі на широкім горбі лежав укріплений частоколом двір із високою, деревляною баштою. З вікон башти виглядали дула гаківниць, а по обістю ходило чимало уоружених людий.

— Ось і ми дома! — заговорив весело пан Бялоскурський, звертаючи ся до Угерницького.

— Прегарна се оселя, — відповів сей, — і положенє самого castellum^[57] дуже пригоже для оборони. Але бачу, ся оселя на волоськім праві^[58]. — Так! Яж казав вашмостї, що моя фортуна не в рілї. Тому полишив я хлопів на тім самім праві, яке мали досї. Дають означену скількість волів, коний, овець та безрог, дають мід, пиво, горівку, смушки і дрова і так усїм нам добре.

— А поташу і „ванчосу“^[59] не продають, ваша милость?

— Нї! Я не люблю чужинцїв, тілько торгую волами, воском, медом та угорським вином у куфах, і тому їжджу часто на Угорщину. Відси в мене так багато Мадярів межи службою. Хлопи дають підводи і парубків, але держать ся села, не тїкають, а за мене дали би порубати ся на куснї. Дооколичні пани завели панщину, палять лїси, відбирають хлопам ґрунти, та сходять разом із ними на худопахолків, або самі хлопіють. У мене, бачте, сього нема.

— Вельми похвальні інтенції^[60] вашої милости! Під так людяним паном гарно й служити — сказав Попель у відповіди.

Але коли знов остали ся по заду, моргнув на товариша і сам наблизив ся.

— Бреше стара лисиця! — прошептав. — При такій двірнї і „ключа“ замало, навіть хоч панщина є. Має бестія якусь иншу дійну корову і нехай моє імя Гриць, коли не дізнаю ся, де вона.

— Думаєш? — спитав Юрко. — То ти сеї гадки, що наш патрон щось у родї Жарновського?

— Розумієть ся! звичайний „eques polonus“^[61], як казав чернець Андрей, тілько тут у сього eques'а ще якась дивовижна коняка. — Сей учерашний шпігун…

— Знаєш, — вмішав ся живо Юрко, — менї також здавало ся по трохи, що се якась нечиста справа.

— Чорт її знає, зрештою побачимо.

Їздцї переїхали кладку і крізь широку, отверту браму вїхали на обістє.

---

 

---

——————

1. т. є хамів, себто хлопів.
2. потовчений.
3. ставили опір ворогам.
4. яким способом, яким робом?
5. злочин.
6. добре уроджений і маєтний.
7. на горячім учинку.
8. те саме що „in recenti“.
9. досвідний.
10. тайнах.
11. знехтованє.
12. китицї з чаплиних або струсиних пер із запинками.
13. карієри, доробку.
14. крита брика.
15. буда до випалюваня потажу.
16. слово чести.
17. історичне.
18. гроша.
19. горе!
20. справдї було в сїм часї богато таких полковників.
21. занятє.
22. досвіду.
23. вивласненя.
24. миропомазанє.
25. пригоди.
26. дневник подорожи.
27. історичне.
28. сила.
29. моторности.
30. двірського поведеня, чемности.
31. порівнанє.
32. зясувати.
33. користь.
34. міщан.
35. підпирає.
36. береже.
37. Українцї.
38. єретиків.
39. досвідний чоловік.
40. чесноту та святу любов правди.
41. шинкова кімната.
42. жовнїрська куртка.
43. утомлені.
44. бистрота.
45. ум, талан.
46. чуйність.
47. знанє.
48. наука.
49. штука.
50. довірє.
51. камінь.
52. бляґувати, брехати.
53. визначного гербу.
54. простого шляхтича.
55. привілеї.
56. друг.
57. замку.
58. значить, населенє платить панови лиш десятину від худоби та домашнього промислу, але не робить панщини.
59. клепок.
60. замисли.
61. польський шляхтич.