Опирі/1/I
| Опирі Перша частина. В царстві золотої свободи I. Під Буком |
II. Ренкодайні ▶ |
|
Була глуха ніч. Чорні, навислі хмари гнали низько понад землю, наче грозили, що ось-ось заломить ся сей чорний, страшний небозвід, мов склепінє підземеля, та поховає під румовищем увесь світ. Лютий вітер гудїв хвилями в лїсї, а з ним почували ся у повітрі наче стони безкарно вбиваних мужів, зойки вдів і сиріт, вигнаних із батьківщини. Далеко на заходї миготїли блискавки, але грому не було чути задля віддалї та тріску гиля, яке обломлювало ся з дерев.
Було темно. Навіть навикле до темряви око не добачилоб було дороги, що перевивала ся через лїс. і з трудом лише побачилоб воно трьох мужів, що їхали по нїй верхом. Усї три мовчки їхали крізь темряву, неначеб самі творили її частину або були її уосібненєм.
Разураз роздував вітер перевішені через плечі бурки, наче великі та мягкі крила нічних птиць. Серед пітьми мали сї рухи в собі щось демонїчного, страшного, бо не було чути нї тупоту коний, нї брязкоту збруї.
Дерева лїса доходили аж до самої дороги, вона сама була лиш малою прогалиною у його величі.
По боках у віддалї здіймали ся в гору стрімкі горбки, та зливали ся з чорним небосклоном у одноцїльну стїну ночі.
Аж ось замиготїло в сїй стїнї, ген там високо в горі. Чи се місяць зійшов? Чи лїс горить? Чи може зїздить на землю огняний віз зарази?
Три їздцї здержали ся, та хвилю глядїли мовчки на світло.
— Світять, псяюхи! — сказав один із них.
— Егеж! Щоб їм чорти в пеклї світили! — докинув другий.
— Гей не ймуть вони їм світити, але вам, що живете у кальвінській „безецности“[1], — прогудїв басом третїй.
— Мовчи, вашець! — відповів перший. — Не про твою собачу душу мова…
— Лише про жидівську, — докінчив за нього другий.
— Далеко ще? — спитав кальвінїст.Один із товаришів зареготав ся, а сей, що перший замітив світло, проворчав:
— Вже то ви, вашмость пане Рамбулт, не любите товкти ся по ночах; та інакше годї. Попри замок Гербуртів мусимо пробирати ся нічю, бо готові би ще прокляті гайдуки вхопити нас, а тодї довго прийшлоб ся нам мугикати „in fundo“[2] Гербуртівських льохів. А нїякий Бялоскурський не скрутив іще карку на скрутинїях[3] та екзекуціях ґродських[4] трибуналів.
— Ба! — замітив Рамбулт. — Гербуртам нема нїякого дїла до вашої інфамії. Neminem captivabimus[5]… А виконувати засуд приватно, се vis armata[6]. Коби в мене був такий можний протектор, як у єґомостї, то я не бояв би ся і старої Гербуртихи, не то чортів із пекла.
— Стражник Андрій Зборовський? — спитав третїй товариш.
Бялоскурський засміяв ся злісно.
— Право правом, — сказав, — а сила силою. Пригадаймо собі, вашмость пане Залушковський, свою справу в Дубецьку.
— Се не була моя справа, лише Зґлобіцького, — відповів Залушковський, та тепер їдьмо скорше, ось-ось і заїдемо „під Бук“, а там він вам сам розкаже про свою придибашку.
І їздцї поїхали далї. З гори став попадувати дощ, а шум його скріпляв іще гомін, що лунав по лїсї. Та здаєть ся, що вітер бажав лиш нагнати дощеву хмару, а відтак спочити, бо вже лише хвилями, почував ся його протяжний свист. За занавісою дощевих крапель счезло червоне світло в замку Гербуртів, коли їздцї опинили ся над річкою Вирвою. Вона була невелика, але по широкому рінищі було пізнати, що любить і погуляти. Зарінок сей просвічував у темряві сїро і виглядав, наче зеркало води.
— Їдем у брід? — спитав Залушковський.
— Не треба! — відповів Бялоскурський. — Я знаю стежку, що веде праворуч просто в коршму.
— Чи се при сяніцькому гостинцї? — спитав Рамбулт.
— Так.
Їздцї скрутили на право і якраз коли пустив ся рясний дощ, виїхали з лїса. Перед ними простягав ся гостинець, що вів з Ярослава до Сянока, а при ньому стояла величезна коршма.
Була вона окружена глибоким ровом і високим парканом, що подобав на частокіл. Кінцї палїв, з яких складав ся, були загострені, а поміж ними були отвори, — стрільницї. Видко, що коршмар, який шинкував мід та пиво, був чоловіком заможним, але й обережним. По двору у нього бігало кілька величезних собак-вовчурів, які голосним гавканєм звіщали прибутє гостий.Коли їздцї опинили ся перед високою та кріпкою брамою, висунув ся з малої будки рослий та сильний чоловік і спитав:
— А що за люди?
— Шляхта! — відповів Рамбулт.
— А що за шляхта їздить по ночі?
— Отвирай, хаме, чортиб мать твою! — загремів Бялоскурський, — ти сякий, такий сину, питати меш, хто? — Отвирай в тій хвилї!
— А! се єґомость пан Бялоскурський! — сказав парубок і без поспіху став відсувати засуву. — Їздцї вїхали.
— Вибачте, вашмость, — оправдував ся сторож. — Теперечки такої сволочі всюди тягаєть ся, що годї вірити кождій собацї, що бреше під брамою. Злодїї, розбишаки, голяки, а все шляхта! Тому я й питав ся.
У пітьмі почув ся свист нагая.
— А ось і респонс[7]! — крикнув Залушковський. — Від сього в тебе баньки в лобі, щоб розріжнив хама від пана!
— Проклятий мурґа! — ворчав Рамбулт, їдучи у сторону, де світив ся ряд маленьких вікон. За ними поглядав сторож і чухав ся по спинї.
— Мурґа, хам, …а трястя матері вашій, — говорив, — шляхта, пани,… таких панів в… пальцем намацяєш! Нїби пан, а клене як дїдько… Собачий пасинок!
Як гостї, так і сторож привикли були до подібних розговорів і пригод, бо нїхто з прибувших не займав ся дальше особою сторожа, анї він ними.
Передню частину коршми займала величезна кімната з низькою стелею та зачорнїлими від диму стїнами. На шинквасї блимали дві лоєві свічки, у кутї горів на великій печі ясний огонь, а по стовпах, які підпирали стелю, висїли перстенї зі смолоскипами.
Почувши тупіт коний, зірвав ся господар, що сидїв за шинквасом і саме говорив з якимись двома парубками. Встав, поправив шаблю, що висїла при боцї і пішов до дверий. Коли відчинив їх, вірвала ся в кімнату филя вітру, насичена крапельками дощу. Замиготїли огники смолоскипів та полумя свічок, в кімнатї потемнїло, та проте при світлї блискавки пізнав господар своїх гостий. Поклонив ся їм не надто низько і приказав парубкам забрати конї їздцїв.
За хвилю приїзжі увійшли в коршму.
|
|
— Добрий вечір! — загудїв Рамбулт у відповідь на привитанє господаря.
— Зґлобіцький є? — спитав Бялоскурський.
— Є, прошу вашої вельможности! — відповів господар. — Сидить у ванькирі.
Всї три пішли через кімнату до дверий, що були при шинквасї і вели до гостинних кімнат та до мешканя господаря.
Переходячи, глянув Бялоскурський по коршмі. Була вона повна людей, головно хлопів із близьких сїл Тарнави, Пятниць і господарів із Губич, які їздили за сілю до Добромиля. Між ними було кількох мужів у сїраках і баранячих шапках із пістолями та ножами за поясом, а рушницї або шаблї стояли біля них, оперті об стїну. Своїм виглядом нагадували вони карпатських опришків, так званих „бескидників“, але їх лиця були усміхнені; вони піддобрювали ся до мужиків, з якими вели гутірку.
У одному кутї сидїло за столом дивовижне товариство. Було в ньому до двадцятьох мужів, уоружених від стіп до голови. Одні в угорських дольманах, нашиваних шнурами, другі зі шляхотська в жупанах, деякі в гунях та сїраках. Між ними сидїв нестарий ще Жид із довгими пейсами у чорному жупанї, а при ньому стояли дві доволї великі скриньки, окуті зелїзом. Жид разураз кидав непевним поглядом по коршмі та звертав ся до своїх товаришів.
— Ну! пане Йване, пане Каролю, пане Базилї, чому нїчого не пєте? Гей! пане господар! Дайте но меду на мій рахунок!
Товариство підсміхувало ся нишком та котрийбудь із парубків уставав і йшов до шинквасу, де йому наливали в велику бляшану мірку гарнець меду. По серединї стола стояла чимала миска гороху, обложеного ковбасами, фляшка з горівкою та хлїб на деревляній тарілцї. Перед Жидом лежало кілька яєць, та він не їв їх, тілько пильно розглядав ся довкола.
Коли пан Бялоскурський залитив се товариство, усміхнув ся собі в вуса і немов переморгнув ся з одним із товаришів Жида, може трийцятьлїтним мужем, який зовсїм подобав на угорського сабата[8] або панського гайдука.
Не здержуючись, перейшли шляхтичі через коршму і станули перед дверми.
— Веди нас, пане Матис, до пана Зґлобіцького.
Господар коршми, пан Матис, кріпкий, присадкуватий чоловік мазурського вигляду, взяв лоївку з шинквасу і пішов передом у тїсний коритарик, із якого по одному боцї відчиняли ся двері до гостинних кімнат, а по другому до мешканя. На одні з них вказав Матис рукою. Бялоскурський відчинив двері і увійшов, за ним оба товариші, в кінцї Матис.
— Чолем! мостї пане Зґлобіцький!
— Чолем, чолем! як здоровлє?
— Нїчого, Бог ласкав.
— Ба, з самого здоровля не потовстїєш! — пробубонїв Рамбулт.
— Ха, ха, ха! — зареготали ся присутні, а Залушковський замітив:— Ну! вашмость хиба з хороби не одув ся!
Грубий Рамбулт почервонїв.
— Що то? оказію[9], вашмость, даєш? Я готов! — гукнув і випняв черево перед себе мов півбочку.
— Уважайте, мостї пане Залушковський, щоб на вас бочка не впала, — остерігав Бялоскурський.
— А кпіть до хороби зі своїх безрог, а не з мене, бо швидко вас тут круки порозтягають! — обурював ся Рамбулт.
— Зі свиний не годить ся кпити, бо вони кальвінської віри! — докинув Зґлобіцький.
Рамбулт упав у злість, добув шаблї і вдарив нею об стіл.
— Стій, вашмость! — крикнув Матис, — се мій стіл!
— Мовчи, лику!
Серед реготу шляхти відібрано Рамбултови шаблю і всї посїдали за стіл, уважаючи відбуту розмову вступом до дальшої забави.
— Дай но, вашмость, пане Матис, горівки! — приказав пан Залушковський.
— Менї не вільно шинкувати горівки! — відповів коршмар. — Лише Жид у Добромилї має дозвіл.
— Ми не дозволу хочемо, але горівки.
— Ну, то хиба моєї власної на почастунок.
— І чортової давай, колиб скорше! — закляв Бялоскурський.
— Такої не маю! — була відповідь, — хиба для чортового насїня!
Бялоскурський зірвав ся з лави і в тій хвилї почервонїло його лице з досади, а на чолї набігла груба, крівава жила.
— Марш, лику! — ревнув, — давай, що кажу і держи морду, бо…
Матис счез, бо пізнав, що зайшов за далеко.
— За багато позваляє собі сей „райфур“[10] — замітив Залушковський.
— Ба! — засміяв ся Рамбулт, — хто ґамратками[11] граєть ся, райфурам сват.
— Або шурин! — докинув Зґлобіцький.
Усї зареготали ся, а Бялоскурський замітив фільософічно:
— Вашмость панове не дивуйте ся, люди нїкчемної кондиції[12] не уміють як слїд цїнити urbanitatis[13], анї полїтики[14] „шляхетнє“ уроджених синів коронних[15], бо не дав Бог у премудрости своїй усїм однакових munerum fortunae et ingenii[16].— А вжеж! — згодив ся Зґлобіцький. — Усї вони, сини Хама, безбожного єретика, лише собачим своїм афектам[17] потурати хотять, а при кождій нагодї забувають на клєменцію[18] і природжену шляхтї дистинкцію[19] „стану і гонору“.
— Коби нас було більше, то не завадило би сьому мазурови втерти носа! — сказав Бялоскурський. — Та бач, се здоров хлоп, а його служба гірш „лєвенсів“[20] небіщика Чорта Стаднїцького[21].
— Знаєте, панове, — обізвав ся Рамбулт, — ходїм у коршму, там розглянемо ся, а як буде можна…
— Тихо, вашець! — проворчав Зґлобіцький. — Сам не знаєш, що верзеш. Матис, се хлоп… ого, ще й який! Він справив би тут нам усїм лянє.
— Що, він нам? — обурив ся Рамбулт.
— Егеж! Ти, пане Рамбулт, не знаєш Матиса. Се просто медвідь…
— Аджеж нас чотирох!
— Ба, така бестія нїякого респекту не знає…
Переляк, із яким поглядав Зґлобіцький на двері підчас цїлої сеї розмови, та мовчанка Бялоскурського і Залушковського, переконала Рамбулта, що Матис се чоловік без вихованя, у якого красше стати другом, нїж ворогом. Він замовк. За хвилю вернув ся сам Матис та принїс на полумиску чотири печені гуски, кілька ковбас та величезну камянку з горівкою. За ним нїс високий, тугий парубок, бочівку меду і заки ще приступлено до їди, набив її та добув чіп, провертївши дїру в затичцї.
— Іди, Кубо, геть, возьми півгак та рогатину, Яцко, Мацько Шандор, Мішка та Гарбуз нехай возьмуть пістолї та шаблї. Ти будеш стріляти у товпу ухналями, коли буде треба. Поза тим держіть ся оддалїк і ждїть приказу.
— Чи губицькі хлопи ще пють? — спитав Бялоскурський.
— Нї, вже збирають ся спати.
— Ага! — нагадав собі Матис. — Кажи Гаврилови, щоби підпер колами двері, де вони спати муть. Собко, Полупа та він нехай пильнують їх, колиб хотїли виломити ся.
Куба кивнув головою і вийшов. Матис сїв також за стіл. Шляхта повипивала по здоровому кухлеви горівки та приняла ся за їду, густо попиваючи медом.
Хвилю чути було лиш відгомін лакомого халасованя та тріщанє костий межи кріпкими зубами. Хвилями почувало ся сопінє Рамбулта та булькотанє меду в барилцї. Один Зґлобіцький чомусь менше хапчиво їв, як инші, а хвилями морщили ся його руді брови над зеленкуватими очима. Мовчанка, яка панувала у зборі, видко наводила йому на ум щось немиле. В кінцї відложив недогризену кістку, попив меду і відізвав ся:
— Слухайте но, пане Матис! — У вас є тепер два молоді їздцї, по виду жовнїри або лїсовчики[22], правда?
— Так! Се пан Юрій Угерницький із Лошнева, а другий Іван Попель, загородовий шляхтич з Іванівки у Теребовельському старостві. Сей перший, здаєть ся, посесіонат, бо хоч не має гроший, то бачив я у нього гарну шаблю, чудової роботи з туркусами.
— Ну! се може бути вкрадена шабля, — замітив повагом Бялоскурський. — Тепер у нас всякий „golota чи odardus“[23] може мати клейноти.
— Ха! ха! ха! Ось хоч би й ви, вашмость, маєте московські жемчуги[24], — засміяв ся Рамбулт — „omnis dives iniquus“[25]…
— Не бреши, вашмость, дурниць, пильнуй свого вантуха! — крикнув Бялоскурський.
— „Aut iniqui haeres[25]! — докінчив із сміхом Рамбулт.
— Або Жид! — докинув Залушковський.
— Ґас, ґас, панове! — вмішав ся Зґлобіцький. — Ти, вашмость пане Матис, не кажи, що я тут. Я сих хлопцїв знаю і не хотїв би з ними бачити ся.
— О, се здорові хлопи, — усміхнув ся Матис. — Вірю, що нї! Вони повтїкали з хати і хочуть наняти ся у якого пана.
— Католики? — спитав Бялоскурський.
— Нї! прокляті схизматики, — відповів Матис, — тому я їх і пустив у коршму.
— Якто? — зчудував ся Рамбулт.
— Ано! Наші жовнїри дуже хоробрі, але вони все поперед їдять, пють та бють посуду, а відтак показують кулак або шаблю, відкликають ся на незаплачену кварту[26], або бють від разу по зубах. А схизматика аж коли нужда притисне, то у нього будить ся дух сваволї.
— Ба, козаки не лїпші наших, — замітив Бялоскурський, який бував на Українї.
— Так, але лише проти нас шляхти та Жидів. Між собою вони мов голуби.
— Звісно! — кивнув головою Бялоскурський. — Хамство держить ся себе, мов воші кожуха.— Я волю Руснаків, нїж шляхту, — сказав холоднокровно Матис. — Се люди, а ваша „браця“ з перепрошенєм єґомостїв і моїх добродїїв, се сволоч. Ось старий Гербурт. Тут крав, там напав, знюхав ся з бескидниками, заграв у православну дуду, написав єретицькі книжки, потім дістав у шкіру, наробив довгів, утїк до замку, злизав усе, що написав і здох.
— Ти дурний, пане Матис, — відповів Бялоскурський. — Лише у нашому, шляхотському станї цвите золота свобода та всякі „дистинкції“ відзначеня, „munera fortunae“, тобто дари щастя, а хам усе хамом. Ти повинен також постарати ся про се, щоб як найскорше добути „індиґенат“[27]. От заплати кілька там золотих у королївській канцелярії, у мене є там знакомі, і будеш шляхтич.
— Не я дурень! пане Бялоскурський, — відповів Мазур. — Менї сорок лїт. Батько мій робив гроші на ланцуцькому чортї[28], бо товк ся з ним по всїх війнах із сусїдами і крав не гірш шляхти та сабатів. Та щож? Небіщик, царство йому небесне, любив погуляти, та пропив мало не все. А я не те, тілько сиджу, як спокійний коршмар та збираю, що ви звете „субстанцїєю“ чесним способом.
— Обдираючи Жидів, продаючи тайком горівку, та райфуруючи сабатам і бескидникам.
— Милите ся, вашмость, — усміхнув ся Матис. — Жидів обдираєте ви, не я. Виповняю прикази панів моїх шляхти, а до коршми всякому рівна дорога. Я плачу чопове[29] панови, а ви менї. А тому, що я так кріпко придержую ся католицької віри і не жалую нї на „косцюл“, нї на ксьондзів та що займаю ся ще з батька чесним зарібком, тому й чую в собі покликанє до золотого, шляхоцького стану. Але се буде аж тодї, коли почую себе у силї боронити тої золотої свободи і зможу собі приняти з пятьдесять „ренкодайних“[30] та гайдуків, і з десять гармат та гаківниць. — Бач, хто лїзе межи „врони“, мусить кракати як і „оне“, а тоб обдерли до чиста таки найблизші сусїди.
— Ну, а індиґенат? — замітив Залушковський.
— Індиґенат? Агі! Коби лише були гроші і гайдуки, то половина ланцуцького повіту присягне на „рочках“[31], що я шляхтич із дїда-прадїда, та що я сам в остатнїй московській війнї за єґомостем „крульом, зацне“ ставав, та власним „сумптом“[32] гідний виставив „почет“. Наколиб хто чіпав ся, вдарю себе по кишенї, або його по мордї, тай чим же я тодї не шляхтич? Один герб на спинї, другий на ....! Бог ласкав на Мазурів, ось що!Не дуже подобала ся шляхтї ся бесїда пана Матиса і тому замовкли всї на хвилю, а Матис став і вийшов. — За хвилю вернув і сказав:
— Губицькі хлопи вже сплять.
— Гарно! — відповів Бялоскурський і встав також. — Ходїм, вашмостьове!
— Я не йду! — проворчав Зґлобіцький.
— А то чому?
— Бо я нїби опікун Жида, тому не дуже менї яло ся. Я своє зробив, що привів його сюди. Все инше ваша річ.
— Рівний подїл? — спитав Матис.
— А вжеж! як завсїди, — відповів Бялоскурський, — до трибуналу не підемо.
Бялоскурський, Залушковський, Рамбулт і Матис подали ся у шинкову кімнату.
При столї Жида сидїли ще всї гайдуки та пахолки. Вони з респектом стали, коли пан Бялоскурський з трьома товаришами підійшов до стола.
— Добрий вечір, Жидзє! Пускай до стола!
— Просимо, просимо, ясновельможний пан староста „рачуть сїдати“! Може ласкаві будуть подїлити з нами наш „худопахольський посїлок“, а може зволять вина… Гей, пане господар, дайте но вина для ясновельможний пан староста, та вельможні пани дїдичі!
— Ну, ну, сїдайте, хлопи! — сказав усміхаючись пан Бялоскурський, — ми не в земстві. Сїдай, Абрамку! Напємо ся та побалакаємо!
— Ай! ай! — Ясновельможний пан мене знають? Яка честь, ґвалт, яка честь! — закликав Жид і неспокійним зором лупав разураз, поглядаючи по присутних.
Матис принїс кілька фляшок вина і склянки. Пан Бялоскурський потягнув здорово, обтер вуси і спитав:
— А що везеш, Абрамку?
— Я? Ну, чомуб я не мав чого везти? Я везу корінє для ясновельможний пан староста Ян Пєньонжек у Сяноцї!
— А відки?
— Як то відки? З Ряшева. Ясновельможний пан староста казав привезти, а я бідний Жидок везу… Ну! Чому ясновельможний пан не пють? Пан Матис казав, що се вино само „цімес“.
— А не везеш ти, Абрамку, ще чого? — поспитав пан Бялоскурський, усміхаючись ненастанно.
— Я, відки я міг би везти що инше? Що я маю? Я бідний Жид тим лиш жию, що маю з ясновельможних і вселаскавих панів шляхти. Ясновельможний пан Зґлобіцький їде зі мною, то він знає красше, що я нїчого иншого не везу.
Як лише Жид проговорив імя Зґлобіцького, відвернув ся один із молодцїв, що сидїли при шинквасї та відізвав ся:
А де то сей твій пан Зґлобіцький? Я його знаю!Бялоскурський відвернув ся також і змірив очима молодцїв. З їх похмурого вигляду та ворожого тону бесїди пізнав він, що се про них саме згадував Зґлобіцький.
Він устав у сїй хвилї і визвірив ся на Жида.
— То ти шельмо, злодїю, парху собачий, тримаєш ся Зґлобіцького? А знаєш ти, що Зґлобіцький давно під опалою, а кождий, хто сходить ся з „інфамісом“, сам стягає на себе інфамію? І ти мене тягнеш до свого стола і тих тут молодцїв береш у свою службу? Кажи тепер, що везеш? Гроші для Мадярів, порох і кулї, збрую? А може листи до Бетлєна[33]? Відповідай, шпіоне!
Жид зблїд і упав на колїна перед Бялоскурським.
— Ясновельможний пане староста!… — почав.
— Чорт тобі старостою, не я. Гарних то урядників має його королївська милість на границї, бескидницьких підсвинків, „proditor-ів“[34] сеї вітчини. Не я тобі старостою, „eques Polonus sum“[35], а про „publico bono“[36] як вірний син корони і Річипосполитої, кажу тобі: Покажи сюди, що везеш, а нї, то присилую!
Жид устав і відступив ся в кут, де лежали його скринї. Там сховав ся за плечі своїх гайдуків, що й собі повставали.
— Ну, а як я не схочу показати?
— Мусиш, сякий такий сину, бо переверну тебе та випатрошу, як кабана.
Очи Жида засверкали люто, коли побачив, що Бялоскурський витягнув руку за ним. У сїй хвилї добув Рамбулт шаблї і Жид зблїд.
— Що ви тут, вашмость, парляментуєте? По шияцї Жида!
— Ай вай! Рабунок, ґвалт! — заверещав Жид, обіймаючи руками скринї. Боронїть мене, вельможні панове, я за те вам заплатив гріш і ви обіцяли. Пане Зґлобіцький, ратуйте!
Молодець, що перед тим питав за Зґлобіцьким, добув шаблї, оглядаючи ся, чи не появить ся де покликаний. Та намість сього вбігло до кімнати кількох парубків, один із півгаком, який таки зараз поклав на сошки[37] і вимірив у товпу. Инші заняли вижидаюче становище, а пан Бялоскурський звернув ся до окружаючих гайдуків.
— Ану, хлопцї! В імени круля єґомостї та річипосполитої, звертаю ся до вас, поможіть менї зловити сього зрадника вітчини, мадярського „райфура“. Покладїть заслугу около держави, а нагорода не мине вас!
— Vivat круль! — крикнув один із гайдуків, сей що переморгував ся передше з Бялоскурським і добув шаблї. За ним іще кількох кинуло ся на Жида, але чотири парубки, що були його слугами, догадали ся, що се розбійничий напад. Один випалив із пістоля, але куля пройшла мимо і застрягла у стелї. У сїй хвилї ревнув півгак[38] і двох оборонцїв Жида зверещало й упало на землю. Один умер таки зараз, другий вив із болю, вертячи ся по землї. Инші гайдуки кинули ся на двох останнїх, та просто шматували їх шаблями. Метушня, гамір та лоскіт запанували в кімнатї. Крики, проклони залунали, а пан Бялоскурський вхопив Жида за обшивку і насильно тягнув його на середину кімнати.
— Вяжіть зрадника! — приказав — і парубки Матиса виконали з дивною вправою приказ.
У сїй хвилї один із парубків, що боронили ся, вирвав ся, а вдаривши ручкою поломаної шаблї Залушковського по голові, вискочив на двір. Залушковський упав на землю, а рівночасно хтось обухом розбив голову остатнього оборонця.
В тім із надвору почув ся страшний крик людини та гавкіт псів, заїдаючих чоловіка… Рев сей слаб із кождою хвилиною, в кінцї утих зовсїм.
— Випрячте кімнату, — приказав Матис, — а ви, панове жовнїри, вибачте за неспокій. Се, бачите, чоловік не знає, кого має в коршмі. Ось і сей зрадник. Думав би хто купець, — а то, тьфу!
— Не бійте ся, панове, — сказав один із молодцїв. — Не ми будемо деляторами[39]. Зґлобіцький, приятель сього Жида, се мій ворог. Тому ми й не мішали ся між вас і мовчати мемо. Та ось ви нам спати стелїть! Нам пора!
— Зараз, пане Угерницький. Іди, Кубо, заведи панів у клуню!
Куба з обома молодцями відійшов, а в коршмі стало дїяти ся що инше.
— Води! — застогнав пан Залушковський, коли гайдуки виволікли за двері трьох небіщиків та стали шурувати слїди крови на підлозї.
Матис подав пану Залушковському шмату, а сей обвинув собі нею всю пику, що прибрала була синьо-червону краску.
— Шельма! злодїй! лайдак, щоб його морове повітрє! щоб його пси зжерли! — ворчав, охаючи.
— Побожне бажанє вашмостї вже сповнило ся! — засміяв ся Матис. — Ось його таки справдї заїли пси при парканї.
— А здох би псявіра, схизматик!
— Егеж! він уже і здох!
Пан Бялоскурський возив ся тим часом зі скринями Жида і разом із Рамбултом потягли їх до ванькира, де сидїв Зґлобіцький. Жид лежав на серединї, позеленївши зі страху, бо знав, що його ще жде не аби яка мука, а хто знає, чи й не смерть.Пан Бялоскурський вернув у кінцї з ванькира.
— Чи не за богато „cadaver-ів?“[40] — сказав до Матиса.
— Овва! лиш чотири, — махнув рукою коршмар, — та й то люди підлої кондиції.
— Схизматики, хлопи, то правда! — докинув Бялоскурський. — Все таки „згубити“[41] треба. Бач перший лїпший найде трупа, запрезентує в ґродї[42] і треба буде відкуплювати ся.
— Пусте! я яму наготовив уже заздалегідь, — сказав Матис Бялоскурському на ухо, — там їх кинемо і присиплемо, що навіть мої парубки не знатимуть.
— Так як молодого Цебрівського?
— Так!
— А бачите, пане Матис, що молоді Цебрівські та батько догадали ся, що се справа Зґлобіцького, лиш мене не догадали ся, бо я походжу з їх сторін, і велика була все між нами „amicitia“[43].
— Ага! тому то він і не хотїв бачити ся з сими Теребовельцями. Либонь вони його й відси знають.
— Здаєть ся! — усміхнув ся Бялоскурський.
Із сього усміху догадав ся Матис, що у Зґлобіцького є мабуть іще й якась инша справа, крім довершеного убійства. Та не допитував ся дальше, лише став видавати прикази.
— Трупів занести до шопи! Завтра повеземо їх до Добромиля, — приказав своїм парубкам, — а ви забирайте ся спати! — додав звертаючись до пахолків Жида.
— А де наш пан? — спитав один із них.
Матис моргнув на нього, щоб мовчав і показав рукою на двері.
— Твій пан має ще з нами дїло, а ти тїкай зараз завтра, бо готові ще тебе примкнути у ґродї, що ти возив мадярського шпігуна.
Пахолки вийшли, остав ся лиш один, сей що перший кинув ся на Жида.
— Чому така полїтика з Жидом? — питав тимчасом Бялоскурський шепотом. — Чей його не лишимо живим!
— Нї, пане Бялоскурський, — відповів Матис, — сї два молодцї бачили його і хлопи з Губич, а також усї инші мужики та пахолки. На нього жде Пєньонжек, а Вірмени з Ярослава знають, що він виїхав сюди. — Був би крик.— Овва, і так буде крик, скрутинїї[44], кондемнатки[45], інфамії[46] і т. и., лиш те все фурда! Хто виконає засуд? Ти хиба нї! А Пєньонжка, як схочу, сам із замку викину; нехай тодї стрибає до круля та махає пястуком у мішку разом із ним. Але бачиш, сї два шляхтичі инше дїло. Угерницький богач, а вся околиця, хлопи й дрібна шляхта дуже його шанують. Тай менї його треба, бо мій Івашко вправдї добрий пахолок, але хам і нїякого міру, нї дистинкції не має. А менї треба бурґрабйого, щоб не крав, а вмів мене заступити, бо я їду на Угорщину.
Оба товариші підійшли до Жида.
— Ну, шпігуне! Що везеш у сих скринях? — спитав Бялоскурський.
Жид не відповідав, тряс ся лише зі страху, що зуб заскакував о зуб.
— Г… гр… ро… роші, — вистогнав у кінцї.
— Чиї?
— Вірменина Чамчана зі Львова.
— Кому?
— Пєньонжкови, що має збирати за се військо на угорське пограниче?
— Ха! ха! ха! а то бреше бестія — зареготав ся Бялоскурський. — Мостї Рамбулт, пишіть но се, що Жид казати-ме. А ти, Івашку, питай!
Івашко високий, трийцятьлїтний, чорнявий парубок, одїтий з панська, станув коло Жида, та закотив рукав жупана поза лохоть. Із під сорочки указала ся могуча, жилава рука, поросла буйним волосєм. Чорна, підголена чуприна відкривала низьке чоло, та глубоко під ним осаджені очи, з проникливим та підступним поглядом. Доволї довгий, мов яструбиний клюв закривлений ніс нависав на покриту чорним вусом горішну губу. Кріпка вилиця, та вистаючий підбородок надавали парубкови вигляд грабіжної птицї.
— Положіть Жида на лаву і роздягнїть! — приказав парубкам.
Мнтю стягнено з Жида кафтан, чоботи та короткі штани, відтак кацабайку з чотирма тороками.
— Здіймай сорочку!
Жид був звязаний, тому не мож було здійняти з нього одежі як слїд. Але парубки радили собі ножами і небавом лежав Жид на лаві наго, а в кількох місцях показували ся краплї крови з незначних ран, одержаних при зриваню одежі. Він лежав замкнувши очи, блїдий, як труп, а віддих із трудом добував ся з між затиснених зубів.
Івашко добув із за холяви татарську, дротяну нагайку з малою оловяною кулькою при кінцї плетеного дроту, і свиснув нею у повітрі.— Ґевалт! — крикнув Жид.
— Мовчи! — гукнув Івашко, прискакуючи нагло до нього. — Не реви, а відповідай на питаня. Кричати не вільно! Нїяка кривда тобі тут не дїєть ся!
Жид замовк і з безмежним страхом водив зором за рухами нагайки.
— Відки твої гроші? — питав Івашко.
— Від Чамчана, Вірменина!
— На що?
— Для Пєньонжка!… Ясновельможний… — Тут заревів Жид не своїм голосом, а на його тїлї показала ся крівава смуга.
— Мовчи! — гукнув Івашко і удари посипали ся густїйше. При третьому, чи четвертому бризнула кров…
— Добре бє! — усміхнув ся Бялоскурський.
— Егеж! видко до цїпа навик! — відповів Матис.
— Куди там! він у Єзуїтів учив ся.
— Все одно! — зареготав ся Матис — і се наука.
Жид кидав ся: вертїв ся, а із горла добував ся хриплий гаркіт.
— Брешеш, псявіро! — сказав Івашко спокійно. — За брехню обірвало ся тобі раз, а се инше, се за худобячий рев; яж казав тобі мовчати.
— Ясновельможний пане! — застогнав Жид. — Як тут мовчати, коли ваша нагайка душу з тїла тягне, а ваша рука нївроку, щоб здорова була, — як у медведя.
— Подобала ся тобі? — спитав Бялоскурський.
Івашко усміхнув ся.
— Видиш, Абрамку! — промовив ласкаво. — Ти розумний чоловік і бачиш, що не маєш рації. Тому кажи правду. Сї гроші для бескидників і Бетлєнових сабатів, правда?
Рамбулт забрав ся до писаня і ждав на зізнаня, коли Жид порушив ся, і став говорити, мов у горячцї.
— Ясновельможний воєводо! Щоб я був проклятий до десятого поколїня, щоб менї капорец[47] таки тут, зараз, щоб мене й мої дїти зжерла проказа, а моя жінка щоб ґамраткою пішла з сабатами, велике хайрем[48], пане — що нї!
— Ейже, надумай ся! — процїдив Івашко, та спровола розвивав нагайку…
Жид мовчав хвилю, в кінцї вибухнув плачем.
— Пани ясновельможні! Чи ви хочете моєї погуби? Взяли ви гроші, видихайте здорові, а на віщо настаєте ще на моє здоровлє? За що се? Коли дізнають ся, що я сказав се, що ви хочете, мене повісять, убють, зруйнують, а моя жінка та бахурі знидїють.
— Чуєте, мостї Рамбулт? — замітив Бялоскурський — виновник боїть ся признати зі страху перед пімстою своїх спільників. Запишіть се!— Розумієть ся! — сказав Рамбулт — і скоро став махати скриплячим пером по перґаменї.
— Ти, Жиде, нас нїчого не обходиш! — відповів тепер Івашко. — Менї треба твойого признаня, чи тебе хто за се вбє, чи нї! Ми тебе не вбємо, але правду мусиш сказати. Отже кажи так, чи нї?
— Нї.
Нагайка свиснула, Жид крикнув раз, другий, удари сипали ся, а шкіра летїла клаптями з плечий катованого. Кров плила, крик Жида ставав слабший, а в кінцї замовк.
— Води на собаку! — приказав Івашко, обтираючи чоло лївою рукою, бо права була окервавлена.
На Жида вилито відро води, бач, зімлїв. По хвилї прийшов до себе і тихо стогнав із болю.
— Отже нї? — питав Івашко холодно.
Жид мовчав, із трудом переводячи дух. — Усї ждали.
— Ти втратив голос? — посміхував ся Івашко, — пожди, додамо!
Добувши пістоль, відвів курок, та ключиком до шруб став відкручувати колїсце від запалу[49].
— Розвяжіть Жидови одну руку! — сказав до парубків. — Нехай собі нею помахає! — скорше відійде.
Жидови розвязано руку і вона зараз звисла мов у небіщика. Івашко прикляк і розкрутив курок зовсїм. Курок сей складав ся з двох сталевих язичків, споєних шрубою, а між ними лежало колїсце, що вдаряючи о камінь, кресало огонь і запалювало порох. Вишрубувавши колїсце з між язичків, Івашко всадив туди великий палець Жида і став знов закручувати шрубу ключиком.
— Держіть руку! — крикнув до парубків. — А ти, додав звертаючись до Жида — відповідай! Так, чи нї?
Жид мовчав, та в міру прикручуваня впивала ся шруба в палець; Жид почув біль, що кріпшав скоро і ставав страшний, невиносимий. Шруба торощила просто кість, мясо та ноготь, а з уст катованого стали добувати ся крики чимраз голоснїйші.
Підсміхуючись, ждали присутні вислїду, а Івашко спитав лиш:
— Співаєш?
Жид кричав чимраз дужше, все його лице скорчило ся, а отвертий рот виглядав радше на пащеку мученої та скаженої звірини, нїж на людські уста.
— Видиш, Абрамку! — говорив Івашко. — Ти не хочеш сказати „так“, бо палець іще цїлий, але як я потягну за курок, то він викреше вогню, а ти меш стріляти як самопал. Лиш бач чорти вхоплять при тім руку. Ну! добре? Скажи: Так, чи нї?В тій хвилї на уста Жида виступила кров і він замовк. Тодї Івашко потягнув за курок… Почув ся хряст розторощеної кости, все тїло звинуло ся мов тїло щупака, що хоче вискочити з кипятку, а з уст разом із кровю вирвав ся нелюдський крик. У крику тому почувало ся слово „так“.
Івашко встав.
— Шпігун признав ся! — сказав спокійно. — Обмийте Жида водою, дайте йому лахи, та викиньте за браму, щоби тут пси його не заїли. Добраніч вашмостям!
І обтерши нагайку об одїж Жида, взяв пістоль і колїсце, відкотив рукав і пішов спати.
- ↑ безпутє.
- ↑ на днї, у глубинї.
- ↑ слїдствах.
- ↑ старостинських.
- ↑ одна з засад польського права: не вільно нїкого вязнити, хиба доказавши йому провину.
- ↑ публичне насильство.
- ↑ відповідь.
- ↑ оружний угорський пахолок.
- ↑ давати оказію = викликувати бійку.
- ↑ посередник у нечистих справах.
- ↑ повія, хльорка, паплюга.
- ↑ підлого (низького) стану.
- ↑ двірської укладности.
- ↑ чемности.
- ↑ так називала себе шляхта, яка користувала ся „золотою свободою“.
- ↑ дарів щастя та розуму.
- ↑ пристрастям.
- ↑ скромність.
- ↑ визначність.
- ↑ опришків.
- ↑ чорт Стаднїцький, звісний польський вельможа; провадив весь вік війни з усїми сусїдами, при чому допускав ся безкарно неймовірних звірств та злодїйств.
- ↑ добровольцї, очайдухи, які наймали ся усякому за гріш та право грабіжи; вони стояли під комендою полковника Лїсовського — відси й їх назва.
- ↑ голяка, голодранець.
- ↑ справдї підчас московського походу украв якийсь Б. московські клейноти.
- ↑ 25,0 25,1 давна польська пословиця: Кождий богач нечесний, або спадкоємець нечесного.
- ↑ плата польських вояків, виплачувана чвертьрічно.
- ↑ шляхетська грамота.
- ↑ Стаднїцький.
- ↑ шинкарський податок.
- ↑ шляхтич, що добровільно стає на службу в пана.
- ↑ судові зїзди.
- ↑ коштом.
- ↑ Ґабор Бетлєн, семигородський воєвода.
- ↑ зрадників.
- ↑ я польський рицар.
- ↑ за прилюдне добро.
- ↑ вилки, на яких опирали важку рушницю при стріляню.
- ↑ гаркабуза = важка рушниця у 17 в.
- ↑ обвинитель, доносчик.
- ↑ небіщиків.
- ↑ ховати цїлого небіщика, або хоч голову, щоб нїхто не міг внести скарги.
- ↑ завести трупа до ґроду називало ся „praesentatio cadaveris“; пр. оголошенє убійства „proclamatio capitis“; не можна було проклямувати небіщика, якого нїхто не знав, тому часто „гублено“ трупа, за убійство відповідав у першій мірі сей, на чийому ґрунтї найдено трупа, тому власники відкуплювали ся від деляторів грішми, а сї не ставали на термін і справа упадала; польський суд не займав ся злочином, коли не було делятора.
- ↑ дружба.
- ↑ слїдства
- ↑ присуди.
- ↑ відсудженє від чести, опала.
- ↑ загибіль (вірванє голови).
- ↑ клятьба.
- ↑ панва, на яку підсипувано порох, що запалював набій у дулї.