Олександер Потебня

by Василь Сімович

Олександер Потебня Василь Сімович

Джерело: Олександер Потебня : великий український мисленник–мовознавець : (із нагоди століття народин) / Василь Сімович // Життя і знання. — 1935. — Чис. 10 (97). — С. 279 – 280

Дня 10. вересня цього року минуло сто років, як у селі Перекопівці роменського повіту на Полтавщині народився один із найбільших українських учених і великий учений світу, окраса й гордощі нашого народу – Олекса Потебня. Це тільки наше тяжке політичне становище є причиною того, що його, потомка української козацької старшини, людину, що любила свій народ, розсліджувала мову цього народу, що Потебню у світі знають як російського вченого. Професор харківського університету, Потебня мусів викладати на цім університеті по-російському. Так-само, живучи в часах нелюдських переслідувань українського слова, мусів друкувати свої твори російською мовою. Тимто російській науці легко було привласнити собі Потебню, й за російським показом зробили з Потебні російського вченого на заході Европи. Автім, Потебня тут не єдиний...

•••

Життя Потебні плило спокійно, можна б сказати – одноманітно, «великих бур» у ньому не було. З природи спокійний, зрівноважений, на сьомому році життя кидає батьківський дім, кінчає 16. літнім хлопцем радомську гімназію (в Польщі) і приходить на харківський університет, спершу на правничий відділ, а далі на історично-фільольоґічний. З Харковом ізвязана вся наукова діяльність Потебні. Спершу був він гімназійним учителем у Харкові, а далі – адіюнктом (помічником) при катедрі східньо-славянських мов харківського університету й пізніш професором цього університету до кінця свойого життя. Помер 29. листопаду ст. ст. 1891. р. – і спочиває на харківському кладовищі.

Потебня полишив багато праць, і всі вони визначуються великою глибиною, хоч писані вони дуже звязко – Потебня не тратив багато слів для вислову своїх думок. Праці його торкаються – головно мовознавства. А тут треба зазначити два напрями в його діяльности. Його цікавив історичний розвиток мовних явищ, при чому не спускав він із ока таких самих явищ у инших споріднених мовах, які він між собою порівнював. З цього погляду дуже важні для української граматики його «Замітки про українську мову». В цій праці, спираючись на дуже великий матеріял, він дав пояснення на багато явищ в українській звучні та відміні. Але куди важніщі його твори, що торкаються справи, як повстала людська мова, га які відносини між людською думкою і словом (визначний твір «Думка й мова»). Людську мову розглядає Потебня як – творчість. Коли людина говорить, то вона рівночасно і творить. Творять мову – одиниці, але й суспільства, а далі – народи. А через те, що спосіб думання в одиниць, у поодиноких суспільств і народів инший, то й не диво, що вислів думки инший, мова – инша. З цього погляду велике значіння має мова при утворюванні того, що в народі зветься національною свідомістю, не кажучи вже про вагу мови якогось народу – для придбання освіти. Та все ж треба мати на увазі, що при цьому всьому відносини між думкою й мовою в того самого народу можуть бути різні, відповідно до духового розвитку людей того народу. Ту саму думку можна висловлювати різними словами, і навпаки: звукові якогось слова можуть відповідати різні думки. Тай іще до того всі мовні явища треба розглядати не тільки з погляду того, що говорить, але і з погляду того, що слухає. Одне і друге – творчість, одне і друге – духова праця. З одного боку виступає – творча праця того, що якесь слово виповідає, з другого – того, що це слово старається схопити, зрозуміти так, як його розумів той, що слово висказав.

Таке саме ми бачимо при письменницькому творі, де письменник і читач відбувають таку саму працю: перший творить, другий силкується його зрозуміти. Отже думки Потебні на мову й на письменницький твір збігаються між собою, й це наш великий учений проводить у своїх працях.

Ті погляди на мову, її розвиток та завдання ми найдемо в німецьких учених, та не тільки тих, що жили перед Потебнею (В. Гумбольд^[1]), Штайнталь^[2], але й тих, що жили пізніше за нього, (Г. Павль^[3]), але дійшли до них без впливу нашого вченого. Ясна річ, що коли б твори О. Потебні були написані иншою мовою, не – одною зі славянських, та ще того не були видані в дуже провінціональних містах (н. пр., Вороніж), то його думки свого часу були б здивували ввесь учений світ на заході Европи, й не потрібно було б ученим німцям доходити до них зокрема... Тай так він – перший і найбільший мовознавець-мисленник поміж усіма славянами, й досі ніхто не дорівняв нашому вченому в тому, щоб так глибоко розуміти й розбирати мовні явища.

Щоб доповнити свою мовознавчу освіту, Потебня з допомогою міністерства освіти відбув наукову подорож до Німеччини та славянських земель, побув у Відні, був у Празі, у Львові. Та тільки довго в Галичині йому не довелося побути, бо це було після польського повстання 1863. р., місцева поліція запідозріла його в тому, що він політичний аґент і приневолила його покинути столицю Галичини.

Крім мовознавства, Потебня дуже цікавився народньою поезією, перед відїздом до Берліну відбув у народньому одягу подорож по Україні, пізнаючи на місці народній побут, звичаї й обичаї українського народу та збираючи народні пісні. Ніхто так, як він, не розумів народніх пісень, ніхто так, як він, не вмів їх розбирати й пояснювати. На збірник пісень Якова Головацького з українських земель колишньої Австро-Угорщини написав він дуже докладну критику, за яку дістав велике наукове відзначення. А думки, висловлені ним у цій критиці, думки звязані з його поглядами на мову, такі живі й такі цікаві, що, здається, ніколи не втратять своєї ваги. Найбільш цікаві вони тим, що там Потебня висловлює свої погляди на відносини між мовою й національністю. Займався він і найдавнішою українською піснею, що її записали чужинці («Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш», записана одним чехом 1587. р.), й дослідами над нашим чудовим «Словом о полку Ігореві».

З грошей, що їх Потебня діставав за свої наукові праці, він видавав твори українських письменників, що були звязані з його улюбленим Харковом: Квітки-Основяненка (1887-1890), Гулака-Артемовського^[4] (1888) та Івана Манджури^[5] (1890). Видання ці дуже вартні, бо Потебня пододавав скрізь свої завваги, кожне слово в нього наголошене.

На жаль, сам він не діждався видань своїх творів за життя. Багато появилося аж по його смерти, зокрема його чудовий переклад на українську мову частини Гомерової Одисеї^[6] (1905) – але ж збірного видання його творів ми й досі ще не діждалися. Правда, учні Потебні приступили були 1925. р. до такого видання, але ж появився з нього тільки один том («Думка й мова»).

Один із сучасних українських критиків, Яремія Айзеншток, висловив був 1928. р. таку думку, що, мовляв, «Потебню в нас проспали, як проспали багато инших українських геніїв» – і це правда. Але ж зовсім не відповідає правді те, що далі говорить той самий критик, що наче «тепер Потебня для нас є минуле, почесне славне минуле». Потебні ще ми не пізнали як-слід, ще його не знаємо – для нас Потебня ще – майбутнє, коли появиться повний збірник його творів, коли докладно його пізнаємо...

Примітки

1. Вільгельм Гумбольдт, німецький мово- природознавець (1767-1895), державний діяч; важний його мовознавчий твір про мову «каві» на острові Ява.
2. Гайман Штайнталь (Steinthal), німецький мовознавець (1823-1899), найважніший твір «Повстання мови».
3. Герман Павль (Рaul), німецький мовознавець (1846-1921) – дуже важний твір «Основи історії мови».
4. пор. Ж. і Зн. за квітень, ст. 98, пом. 1.
5. Іван Манджура, український поет і народознавець (1851—1893), збірка поезій «Степові співи й думи», записи його казок та приповідок помістив Потебня у збірнику харківського історично-фільольогічного товариства
6. пор. ст. 281, пом. 1.