Олександер Кониський. Семен Жук і його родичі/Частина 1. Розділ 7

Олександер Кониський. Семен Жук і його родичі/Частина 1. Розділ 7

VII.

Розлука з чоловіком, котрого кохаєш, нагонить завсігди и журбу и тугу; але не в кожнім зрості ся туга, ся журба виказують одинакий вплив. В молоді и в зрілі літа не однаково чувствує серце и любов и ненависть, и печаль и радість. Розлука Рисі з Джуром нагнала на Рисю велику журбу, велику тугу: але-ж Рися в-перше любила, в-перше и журилась! в-перше боліло іі дівоче серце; в-перше рвалось воно з грудей — туди, за ним!.. в-перше до неі впав на душу камінь печали! Рися страшенно страждала, щиро мучилась; але-ж муки ті були першими муками в іі житьі... А перші муки не довговічні! — Тим то трохи-по-троху муки Рисі становились менш и менш: журба спадала, смуток минав; молоде серце втихомирювалось и привикало ждать. Трохи-по-троху минали для Рисі безсонні ночи, душа заспокоювалась и зоставалось в серці тихе, спокійне коханє напоєне и приспане надією. А надія — надія велика сила! кого вона не заспокоіть, кого не приспить, наче ніжна мати, пригорнувши до лона свою немовлющу дитину! Лишимо-ж ми до якого часу Рисю з іі надією, покіль не зустрінемось з нею в другій частині нашоі хроніки, и вернімось до других наших знаёмих, — жильців благодатноі Жуківки!...

Незабавом після виізду Джура з Жуківки, Семен поіхав у Смутний-Кут до Віренка. Хутор Віренка справді був якийсь смутний. Через невеличкий ставок лежала гребля обсаджена вербами. На однім кінци греблі стояла хата на дві половині; на одшибі комора, далі конюшня плетена з ліщини, за конюшнею йшли хліви, повітка, за ними клуня; за клунею на горбі віковічня дубина; були дуби обіймищів в-двоє або и в-троє. В-праворуч тяглись тютюнники, а за ними садок з омшеником; в-ліворуч манячила довга біла камяниця, біля котроі стояли височенні зелізні димарі: хоча й гордо, але смутно дивились вони округ себе на ті поруби лісів, котрі сплюндровали люде и дим з котрих перепустили у ті димарі, замисливши варить сахар, и виваривши замісто сахару — банкроцтво господарів Смутного-Куту!.. Отся камяниця — був сахарний завод, збудований попередним господарем Смутного-Кута Ломачкою літ за пять до знесеня крепацтва. Ломачка був чоловік на всі руки!.. до чого хоч, привернеш ёго! Явився якийсь до ёго Німець з Прусів и підбив будовать завод. Збудували, насіяли буряків, стали робить сахар. Покіль були крепаки, покіль був даремний труд, не купована сила — завод йшов; але як знесли крепацтво та прийшлось наймать робітників — завод сів!.. Повести хазяйство вольною силою Ломачка не вмів, не вмів прирівняться до нового строю, хотів жить, як жив за крепацтва; а грошей нема! Став Ломачка позичать. Позичав, позичав: прийшлось оддавать - нічим!.. допозичався до того, що Смутний Кут продали публічно з під молотка! Віренко перекупив ёго вже з других рук. — Так отсей то завод з своіми димарями був наче монумент того безголовя, з яким наші пани вели своі хозяйства... се був печальний монумент печального кріпацкого часу. На другім кінци греблі над самою дорогою стояв новенький чепурненький, покритий соломою домик з помалёваними віконицями: двір біля домика був великий, чистий; під вікнами був цвітник. От — и уся оселя Смутного Кута! О-круг ёго шумів ліс и ліс. Найблизше селище від Кута було за три верстви. Проіздноі дороги через Кут не лежало; ніщо й ніхто, кроме Кутян, не ворушив тут спокою! Тихо було наче в монастирі и хутор Віренка походив більш на скит ченців, ніж на оселю освічених мирян!.. Коли б мені довелось тікать од людей, щоб спасать душу, я б утік у Смутний Кут! тут би я оглядав природу, слухав, як на весні щебечуть соловіі, трещать иволги и кують зазулі!.. слухав би, як шумить гай, як в осени и зимою скиглять сіроманці и реве вітер, и не чув би людей и дивився на іх тілько тогді, коли б сам того бажав... Отже Віренко поселився тут не ради спасеня душі, він поселився тут з семєю. Проблукавши по волі й по неволі літ десять по світу, сполосовавши Россию вдовж и впоперек од Білого до Чорного моря, од Висли до Волги, надивившись на людей и на іх житє, проковтнувши не одну мірку лиха, - він одкупився від циганских переіздів, одкупився дорогою ціною: молодими літами, жвавостю й здоровєм; и здобувши вірну ніжну дружину, за котру б оддав увесь світ, поселився він з нею и з трёма маленькими дітками у Смутнім Куті, як мовляв він сам, "доживать віку". Підтоптався він, спав з себе и не годився вже на жваву громадску працю; але серце ёго не зостарілось, воно молоділо від віри в кращу будущину народа... и сів Віренко в хуторі, бажаючи заспокоіться, пахать землю, доглядать своіх дітей и по волі взяться за деяку літературну працю.

Приятелів у Віренка було мало, а ворогів — доволі; бо Віренко не вмів ховать правди, різав він іі кожному в вічи! не вмів він лукавновать думками, кривить душею: чоловік простий, без жодноі заздрости, чоловік з головою, справедливий, щирий... Таких людей у нас не люблять и вважають іх завсігди за неспокійних, невживчих... Та воно й правда! як же вживеться брехня з справедливостю, хитрость з щиростю!

Жук хоч и знав Віренка ще давно, коли він був дитиною, а Віренко молодшим паробком, - але знав він ёго тілько з виду. Тепер він пізнав Віренкову душу, серце, освіту и розвій и полюбив Віренка. Віренко не вважав на те, що він далеко старійший від Жука, більш знає житє и людей, більш має житєвого досвіду! Ні, він ніколи, ні разу ні в чому не нагадав про се Жуку, а держався з ім як з ровесником, як з рівнею и на помилки Жука вказував так скусно, що Жуку здавалось, наче він сам зрозумів свою помилку. Одно слово: Віренко, не дававши ні якоі пощади людям заносливим, більш усего оберегав самолюбє у людей прямих, чесних и простих.

"Правдиве самолюбє, правдиве самоповажанє," говорив Віренко, "така святиня у чоловіка, котроі не слід ображать: без самолюбія, без самоповажаня — чоловік все одно, що старий жіночий стоптаний черевик."

Жук й Віренко здружились и стали частенько іздить один до другого. Раз Жук завів з Віренком розмову про своє любиме бажанє: завести позичкову касу.

— "Діло добре," сказав Віренко, "та тілько піде воно вірно и стане міцно лиш тогді, коли ёго заложить на основі ассоцияциі, коли до ёго прилучиться сільска громада."

"Так, так!" одповів Жук; "я инак и не мізкую! бо коли я сам від себе заведу кассу, з сёго громаді невелика користь буде... Треба так діло ставить, щоб ёго вела сама громада, щоб громада зрозуміла усю користь від касси."

— "Отсе й трудно!" сказав Віренко. "Нема спору, що громадяне підуть до касси за позичкою, але самі, яко члени, до касси ледве чи прилучаться; бо між нашими сільскими людьми, хоча й живе поговірка "що в гурті каша істся," але ж справжнёго гуртового духу нема!.. Спаси-Біг жидам та становим: вони з панами вигнали сей дух и розъєдинили наших громадян."

"Мені здається, ви помиляєтесь," одповів Жук. "Хиба наші "толоки" не гуртова праця?"

— "Праця гуртова, але не для гурту а для одного чоловіка. Ось послухайте, я роскажу вам, як я пробовав завести ассоцияцию на селі. Отут верстов зо чотири од мого хутора єсть невеличке село Куцівка — на половину воно з "казенних" крестян, на половину з "временно-обязаних". У Куцівці нема ніякого млина и іздять Куцівці за 8 верст у млин, аж у Маряновку. У мене в хуторі теж святе: нема млина, усюди ліс; де не настав млин — не молоти ме він; а Куцівці мають у себе дуже вдачне для млина місце. От поіхав я у Куцівку в неділю: біля шинку, як водиться, зібралась громада. Став я ім говорить, щоб спорудить громадский вітряк. Я, кажу, дам дерево, зелізо и камінє, а у вас своі майстри єсть, от и нехай вони поставлять у вас на могилі вітряк. Єсть у вас и чоловік такий, що колись мірошниковав у Маряновці: візьмемо ёго у мірошники, нехай він меле и мені и вам даром: а те млинове, що брати мемо з других хуторян, продамо и з тих грошей заплатимо мірошникові, а що зостанеться, будем складувать на всякий злучай, або куповати мемо гуртом сіль, деготь, ремінь? Слухали, слухали мене Куцівці и стали на тому, що "треба подумать". Через тиждень приходять до мене.- "А що," питаю, "надумались?" - "Надумались, пане!" — "Що-ж?" — "Та що, не приходиться так!.. чудно якось, що млин не мати ме хозяіна, и знов чудно, щоб и грошей не ділить... Ми придумали ось як: беріть собі оту нашу гору и ставте собі млин, а за землю молоти мете нам даром." Довго я бився з ними, нічого не вийшло! Хотів, щоб продали мені під млин землю, и на те не згодились. От я, щоб вивідать у іх ума, підослав шинкаря жида купить землю... Ну жидові згодились продати землю за три відра горілки, а мені говорили, що ні за що тієі землі не продадуть, бо може колись самі зберуться поставить вітряк... Не треба вам казать, що я не взяв через жидівскі руки землі; ставити му у себе топчак; але-ж подумайте, як то трудно нашому братові заподіять яке будь діло з селянами! Не вірять вони нам, а до того й засліплені темнотою, так що й самі своєі користи не зрозуміють, ім завсігди здається, що пан хоче обдурить іх. Жид піддержує між ними недовірє до панів..."

"Що-ж! не можна іх и виноватить за се!.. недовірє — плод исторіі."

— "Я й не виновачу іх... я кажу тілько про те, як довго ще треба ждать того часу, коли селяне стануть вважать и нас за людей и вірити муть нам більш ніж жидам." -

Така річ Віренка запалила Жука. Не довго думавши, став він побиваться, щоб завести позичкову кассу. Порадився з матерю; мати згодилась з думкою Жука; хоча трохи и покивала головою, одначе не заборонила синові узять тисячу карбованців, щоб заложить кассу.

Раз в неділю після служби Жук завізвав до себе пан-отця и чоловік двайцять розумнійших громадян з Куликівки и став ім викладувати своі уваги про кассу.

"Я дам вам в позичку," говорив Жук, "тисячу карбованців; от-се й буде ґрунт, на котрому збудуємо кассу. Хто пристане до товариства, повинен що місяця вкладувать в кассу по четвертаку, значить: на рік 3 карбованці. Кожен товариш має право позичить у кассі стілько грошей, скілько коштовати ме половина ёго робочого товару. Прміром: у мене три пари волів; коштують вони 200 карбованців, значить в позичку мені з касси можна узять 100 карб. — Срок позички положимо не дальш як на рік за 6 процентів. Отсю сумму и проценти можно виплачувать и частками, місячно. Половину баришів, котрі зберуться з процентів — будемо повертати на виплату моєі тисячи."

Громадяне мовчки слухали Жука й чухали потилиці.

"Що-ж! як вам здається моя річ?" спитав Жук.

— "Та воно, бачте, паничу! поздоров Боже вас!.. річ ваша гарна, та діло якесь чудне..." одповів оден з громадян.

"Чим же воно чудне?"

— "Та тим, що у нас сего з-роду не було; привикли, бачте, ми позичать коли треба гроші, - хоч у вашого отця, як був живий... нехай над ним земля пером! хоч у вашоі матусі, пошли ій и вам Господи многі літа!..."

"А в жида хиба не позичаєте?" спитав Жук.

— "Трапляється... беремо и в жида."

"И виплачуєте в двоє?" ,

— "Буває! буває и в троє..."

"Ну, бач!.. так хиба вам не краще позичать у своій кассі ніж у жида?"

— "Де то вже не краще?... краще!.. та кажу ж, щось чудне. Як ви порадите, батюшка?" обернувся один козак до пан-отця.

— "Моя рада така, що Семен Иванович хоче вам добра! Тілько от и я не розберу: хто ж заправляти ме у нас кассою?"

"Як хто!" одповів Жук; "и самеж товариство! Приміром: буде у нас 20 товаришів, ну й виберемо з іх чолокік пять, вони й заправляти муть..."

Стали громадяне думать між себе, стали радиться, розсуждать: один звертав увагу на те, що "де держати мемо гроші? хиба в церкві!" другий дивовав ся тому, що виходить воно так, "наче чоловік сам у себе позичає"; а в кінець усі запитали пан-отця: чи не буде за се чого од начальства? чи не оштрафують за се? чи не скажуть: як ви сміли заводить свою кассу, коли касса єсть при волости?" Жук заспокоював іх, кажучи, що кассу не инак заведуть, як спитавши начальство, аж самого міністра, и знов став виясняти ім, як повинна завестись касса, як и хто орудовати ме єю, яка буде користь од неі и т. д.

Громадяне вірили, що Жук не хоче обманювати іх, не хоче підвести іх під геца, але все таки якось з сумлінєм слухали ёго, стоячи більш усего на тому, що "коли б за се не було чого від начальства."

"Коли так," сказав Жук, "так зробім ось як: я випишу вам отсе все на бумазі, а ви підіть з нею до посередника, або не в город, до коміссаря, та й попитайте, що вони скажуть."

— "Хиба так!.. отак добре! так краще!" одповіли громадяне.

Днів через три завернули до Жука Сопун и Оскерко. Слово по слову Оскерко спитав Жука:

— "А я чув, що ви добре діло підіймаєте: хочете завести позичкову кассу?"

"Хочу, та не знаю, чи буде вдача."

— "Пильнуйте, щоб була касса для народа — се перший камінь, на котрому можна збудовать розвій народнёі сили..."

"Так!" одповів Жук.

— "Знаєте, ведучи кассу и стоячи раз-у-раз біля народу, можна робить великий вплив на погляд народній, можна звертать уваги громади з касси и на що инче..." говорив Оскерко.

Жук глянув на ёго так, наче пятака дав, и сказав: "я вас не зрозумів."

— "Діло ясне," проводив Оскерко: "можна помаленьку привертать народ до вченя, вияснить ёму причину ёго убожества, здирство яке він терпить, ярмо котре він носить; нагадать ёму про старовину, про волю... одно слово: можна, заслонившись кассою, принести користь."

Жук глянув на Оскерку: Оскерко спустив очи на чоботи... Жук всміхнувся й одповів: "В один віз не приходиться запрягати вола й коня. Коли я стану до касси примішувать и політику, так зроблю те, що вийде, як кажуть, ні Богу свічка, ні чорту кочерга! Народ треба спершу визволити з економічноі неволі, з ярма спекулянтів и баришників; треба піднять ёго добробит, а коли у ёго буде що істи й пити, тогді мож поговорить з ним и про щось инче... Але — се далекий ще час!.."

— "Отсе — то й шкодить нам," перебив ёго Оскерко, "що ми не навчились ще й досі робить те сегодні, що можна робить; а завжді одкладуємо на завтра те, що треба робить сегодні!"

Жук розгорівся. "Ні!" сказав він; "нам шкодить не те, а те, що ми привикли разом стрілять на два заяці! разом запрягать коня и вола;... не збудовавши хати ставимо піч... усюди нам треба примішать "щось инче..." Заведемо школу для народа и зараз хлопцям и бухнемо: "нема Бога!" Станемо розповідать про землю, про дощ — и приплетемо сюди и Січ и Гонту... нам, конечно, зараз замажуть рот... Ми тогді й сидимо зложивши руки, виноватимо уряд, плачемось, що нам усе заборонено, що нам нічого не можна робить!.. а діла справжнёго, діла потрібного народови ми не бачимо!.. Усі ми ділимось на двоє: одні спершу кричать, а потім плачуть; другі мовчать — та видають себе авторитетами, богами з Олімпа: послухаєш іх, просто на речах, наче на органі, а кинься до діла? спитай отих "ґенералів" — що вони роблять? нічогосінько!.. От-що нам шкодить!.. усякий хоче ватажковати, а робить нікому... "Усе пани та пани, а хто-ж на греблю?.."

Оскерко підскочив, и став видавать з себе завзятого червоного ліберала. Сопун підойшов до Жука й тихенько сіпнув ёго за полу...

Минуло ще тижнів зо два. Раз під двором Жучихи задзвонив дзвоник и зупинився візок, з котрого виліз якийсь мужчина и війшов у двір.

— "Хто се такий приіхав?" сказала Жучиха, дивлячись у вікно.

— "Се становий!" одповів Иван й пішов одчинять приізжому двері.

— "Я отеє до вас по ділу," сказав становий Жукові.

"А хибаж у нас трапляється, щоб становий заіхав коли без діла?" пошутковав Жук. "Ну, кажіть-же, яке там у вас діло до мене?

Становий достав папери, подав Жуку и промовив: "велено з ґуберніі підсогласить панів, чи не пожертвує хто чого на монумент Лєрмонтову... Так отеє я й до вас за сим..."

"Добре," одповів Жук, достав з кишені три карбованці й подав іх становому, говорячи: чим богаті, тим раді.

Становий сховав гроші й папери и закурив папироску.

— "Скучно тепер на хуторі... Осінь... грязько..." заговорив становий.

"Ми не скучаємо," одповів Жук.

— "Хиба у гості часто іздите?"

"Ні! більш дома! та й ні куди іздить."

— "Де вам нікуди! кругом вас сусіди: он Хмара, Ракович, Коломієць; знов недавно переіхав сюди Віренко, чоловік звісний... та ви-ж ёго знаєте... ви, здається, були у ёго?"

"Був!"

— "Ну, от вам! хиба мало сусід... Я отеє зараз од Хмари, чув у ёго, що ви якусь кассу у Куликах завели?"

"Не якусь, а позичкову, и не завів ще, а думаю завести," одповів трохи з серцем Жук...

— "А Хмара казав, що вже завели."

"Бреше ваш Хмара."

— "Казав, що й громаду ви збирали у себе..."

"Збирав, тілько не громаду, а чоловік кілька..."

"Еге!.. бачте! а він каже: усю громаду, я й думаю, що як же се так, що я про се нічого не чув... знов Хмара бідкується, що сю кассу ви завели на те, щоб поставить супротив ёго народ, перебить у ёго робітників..."

Жук не видержав — й подивившись на станового спитав: "Се ви у мене вивідуєте?.. чули, що дзвонять, та не знаєте де! Ви-б просто так и сказали, що вам яко урядовому аґенту "треба знать усе, що діється у вас у стані", та и розпитали-б мене про кассу, я-б вам и росказав усе, без Хмариних побрехенёк..."

Становий почервонів, став заикатись и божиться, що він и на умі собі не мав розізнавать про кассу, а тілько так спитав, до слова... Жуку стало гидко слухать брехню, він взяв швидче папироску и запалив іі.

— "Паничу! до вас громада з Куликів прийшла," сказав Иван Жуку, війшовши в кабінет.

Жук зирнув в вікно. На дворі стояло чимало народу... Становий став прощаться.

"Ні!" сказав ёму Жук, "од обіду я вас не пущу, особливо тепер. Я дуже радію, що громадяне прийшли при вас: ви послухаєте нашу розмову, знати мете, яку кассу ми заводимо... Ось ходімо до громади."

Становий замислився, одначе не було що казать, мусів послухать Жука. З громади вийшов наперед чоловік літ під 50, з сивими вусами: се був куликівский козак, Павло Замковий.

"Що скажете, люде добрі?" спитав Жук.

— "Усе добре, паничу!" одповіла громада.

"Добре, як добре! говоріть."

— "Були ми з вашою бумагою у посередника, читав він іі."

"Що ж?" питав Жук.

— "Та нічого-ж!" одповів Павло. "Сказав, що кассу можна заводити, що за се нічого не буде... тілько, каже, треба писать в ґубернію."

"А вже ж треба... Я ж вам й тогді се говорив... та ще не в ґубернію, а аж до міністра."

— "Еге ж, еге!... так отсе ми вже усі гуртом до вас: давайте радиться, та кінчать діло."

У Жука од радощів аж серце тёхнуло, аж очи заблищали.

"Давайте! давайте! будемо кінчать," говорив він.

— "Роскажіть же паничу нам ще раз, як воно буде, щоб ми гаразд второпали."

Жук знов виложив своі думки про кассу. Загула знов громада, знов стали править, хто куди! Вже стало вечеріть, як Жук виніс з хати давно заготовлений проєкт устави кассовоі и сказав, що хто пристає до касси — повиннен підписаться.

— "Цур ёму! Ще й підписуваться! чи не можна б не підписувавшись? Та у нас и письменного нема!.. хто за нас підпише?"

— "Я підпишу" озвався становий. "Давайте руки!"

Громадяне подались трохи позад.

"Ну-те ж! давайте руки!" говорив Жук.

— "Давайте братці! хто первий?" сказав Замковий и оглянув громаду.

— "Хто ж первий? ти! ти давай, а ми за тобою."

— "А може нехай хто другий, може ти Степане, даси попереду?"

— "Ні! я не хочу!.. нехай дає Митрохван."

— "Чого Митрохван?.. хиба без мене нікому..."

— "Ну коли не ти, так нехай Тарас дає, де він? де ти Ховань! давай руку!"

— "Еге ж, як раз!" озвався Ховань "давай ти, а я за тобою."

— "Ні! я перший не дам; нехай другі дають! Он Опанас стоіть попереду, нехай він и дає... Давай діду руку... чуєш?"

— "Не оглух ще, чую," одповів Опанас,.. "Вже комусь, та треба давать... Чи мені, так и мені і.. а може поміряємось... Ось слухай, Павло! ке сюди твій ціпок, у тебе довший од мого: давайте, хлопці, міряться; чия буде зверху, тому й давать руку первому."

— "Ну-те, годі дуріть! що се вигадали! коли давать, так усім разом давать."

— "Еге! еге! отак лучше!.. щоб не було ні першого ні останнєго!" загула громада и разом кілька рук простяглось до руки станового.

"Ну! дай же Боже час добрий!" сказав Жук.

— "Дай Боже!" одповіла громада; "тепер би, паничу, треба могорича."

"За що?" спитав Жук.

— "За отсю кассу."

"От — тобі й на! ще й касси нема, а він вже й могорича пить..."

— "Вже як хочте паничу! а треба по чарці! ми з роду не виходили з вашоі господи без чарки." Винесли сулію и випили по чарці.

Далі. Частина 1. Розділ 8