Hrechkosiy

Прохання до фахівців додати цей текст як вікіджерело для укр. вікіпед. біографії ЮС. Вдячний!

Юліуш Словацький

Король Лядови

Історичний роман із часів останньої революції в Польщі

Розділ І

Вступ

Софіївка

Тлумачачи із мов, якими й не читає.

                                                                                      Беппо  

   Польща донині є незайманою копальнею для історичних романістів. Її історія представляє мало кривавих фактів: це поле, на якому романіст збирає жнива, коли трагічний поет змушений косити рештки. З того часу, як чудові твори північного Аріосто   дійшли до нашої країни, як він показав нам справжню поезію буденного життя, ми отримали надію мати національну літературу. Численні антиквари видобули Хроніки з-під поважного пилу, що вкривав їх віками. Давні автори здивувалися, знову побачивши денне світло. Ризничий одного старого монастиря, поступившись проханням молодого студента, мусив очистити від іржі ключ од ученої бібліотеки, в якій святі отці наче боялися зустріти диявола – так вони уникали цієї скарбниці знань. Незрозуміла, варварська латина вже не є однією з найважчих перешкод. Наші батьки вважали, що створять із неї ореол світла для своїх творів; виявилося, що вона стала для них зачарованою хмарою Тассо, в якій вони мандрують протягом віків, недоступні очам простолюду. Тож чи маю я закопуватися в темних сховищах бібліотек, аби відшукати там скарби прадавніх традицій? Чи маю вчитися ієрогліфів древнього готичного письма? Зрештою, чи я впевнений, що, викопуючи ці мертві й понівечені тіла, зумію вбрати їх у властиві й живі кольори? Я зробив би це, коли б відчував у собі досить сил, аби збудити в читачах любов до історії з хронік, історії такої гарної, тут і там вимережаної дивами й чудесами. Якби я відчував у собі досить сил змагатися з холодними істориками наших часів, які більше не хочуть, щоб нашого Попеля з’їли миші, не хочуть, щоб наш Пшемислав здобув трон, зробивши так, аби коні його противників бігли дорогою, всіяною цвяхами, але потурбувавшись, щоб його власний кінь був надійно підкутий від усякої шкоди. На думку тих холодних істориків, Кракус узагалі не бився з драконом, і наскільки мені відомо, вони навіть не хочуть, аби Болеслав Сміливий закінчив життя в монастирі в Оссіаху   після вбивства святого Станіслава; через це, на жаль, поруйновано красиву трагедію, саме через це, а не через білий вірш, у який автор, за своїм невдалим задумом, убрав слова цього монарха, котрий говорив лише гарною прозою або, як воліють класики, віршем гарно римованим і таким ритмічним, що цезура ніколи не переривала голосу посеред слова. Чи я міг би зайнятися століттями, ближчими до нашого. Що б подумали про любовний роман, у якому фігурує чарівна Марія-Луїза, котра приїжджає до Польщі як дружина Владислава ІV? На жаль, король дуже страждав на подагру, що завадило йому виїхати на зустріч королеві, а тому він наказав забавляти її в дорозі красивим драматичним видовищем. Послухаймо, щó говорить про це у своїх спогадах Радзивілл, один із тих, кого король послав супроводжувати королеву. 
   “Цього вечора Її Королівська Величність Марія-Луїза була присутня на драматичній виставі, яка, здавалося, принесла їй величезне задоволення, особливо коли наприкінці п’єси з’явилися два орли, які тут і там літали над сценою, кожен маючи орлятко на спині. Після закінчення п*єси я звернувся до королеви з питанням, чи сподобалася їй вистава і що я маю доповісти її вельмишановному чоловікові. Королева відповіла мені, що ніколи не бачила нічого такого надзвичайного ані в Парижі, ані деінде. Сказавши це, вона сіла за стіл”.
   Напевно, такі сцени розважили б читача більше, ніж колись розважали вельмишановну дружину одного з наших найбільших королів, але волію шукати покровителя моєму твору в симпатії, яку французька нація живить до нашої останньої війни . Проте я обираю за предмет оповіді не революцію, а одне з найдальших її відгалужень, вигадую чи радше впроваджую характери, які, хоча й вкрай оригінальні, не є витворами моєї уяви. Я змінюю прізвища, одначе характери й дивацтва справжні. Отже, ці люди, напівфікційні й напівреальні, чи живуть іще? Не знаю. Я лиш виявив обережність і умертвив своїх персонажів наприкінці твору, щоб їх не можна було знайти у світі. Мій роман закінчується як п’єса Шекспіра: актори вмирають, а суфлер не може ані вбити себе, ані бути вбитим, бо не виходить зі своєї будки. 
   Але чи також загине мій герой? Це сумно і викликає сльози в дам. Утім, ця особа не має значення, особа, яку я постараюся зробити так мало цікавою, аби нікому й на думку не спало дошукуватись її долі. Можливо, щоб іще ліпше убезпечити себе від неприємної зустрічі з ним, я зроблю його втікачем до Туреччини; зрештою, я ще не вирішив, що з ним зроблю, але добре подумаю перед тим, як скарати його на смерть. 
   Врешті-решт, маю намір вивести на сцену короля не знаного досі королівства, любителя коней – не такого, як ті, що ходять на “перегони” в Англії, а любителя; крім того, інфанту, жінку-воячку, польських шляхтичів, польських кріпаків, польських козаків, росіян, дияволів; але щодо останнього персонажа, то я ще думаю, чи не було би краще зробити як Вальтер Скотт і ввести мавпу, котра би грала роль диявола; це дуже корисний образ для романістів: часом він розв’язує гордіїв вузол інтриги, добрий для порятунку героя, а надто для філософа, який, розбалакуючи про філософію, без такого трагічного кінця нагнав би нудьгу на читача  .
   В останню чергу, прошу, щоб мені, як іноземцеві, дозволили ставити епіграфи англійською, латиною, турецькою чи перською. Це не тому, що мені складно знайти для своїх тридцяти розділів тридцять нових думок у французькій літературі, а тому, що я хотів би надати моєму творові трохи імлистої й романтичної барви. Зрештою, визнаю, що боюся ставити мою польську французьку поряд із справжньою французькою, і сподіваюся, як говорить Казимир Делавінь у своїй передмові до “Маріно Фальєрі”, відкрити новий шлях, котрим мої співвітчизники – що пишуть так само погано по-французьки, як і я – йтимуть з більшою сміливістю і свободою. 
   Також признаюся Вам, співчутливий читачу, що я не жінка – бо ж якщо ви повірите каталогові якої-небудь читальні, то знайдете польські любовні романи, писані лише польськими жінками, які дуже добре знали французьку мову, не знаючи так само добре власної, що часом призводило до використання ними вельми виразної мімічної мови для порозуміння з їх чоловіками – це здавалося досить чудним для іноземців, але не було таким чудним для тих чоловіків; звідси розлучення, роздільне проживання, і вп*ять нові шлюби та нові літературні романи. Ось чому нашу літературу закидують ними, не кажучи вже про кілька сумних історичних творів, написаних французькою кількома сумними письменниками чоловічої статі.
   Описів мальовничих місць і краєвидів – так нагідних для кількох листівок та для задоволення вимог книговидавця щодо кількості томів – не забракне в моєму творі. Поділля й Україна, куди вміщено сцени мого роману, являють собою з цього погляду широке поле для письменника. Ви знайдете там прерії, котрі волію називати степом або ландами, які так чудово описує Купер в одному з найкращих своїх романів . Там, на щастя, герой може йти цілий день, не зустрічаючи ані хатини, ані живої душі. Якби я захотів для більшої патетичності його замучити голодом, то мені досить було б завести його в ліси Литви, де наказав би йому перепливти другу Міссіссіпі, нашу Вілію, що плине крізь глибокі нетрі; я показав би йому людей таких близьких до природи, що йому здалося б, ніби перебуває серед ведмедів, якими наповнені ті ліси; або завів би його, як інку, на берег спокійної затоки, де сосни переглядаються у блакитному дзеркалі вод: він побачив би там столицю республіки бобрів, їх чотириповерхові палаци з кипарисовими колонами. Але для цього треба повернутися на кілька століть назад; королівства бобрів уже не існують у ці часи революцій; то розпорошений народ; залишилися тільки вигнанці, як і ми самі. Врешті, мій герой мусить на хвильку податися до Польщі, а щоб його звідти повернути мені досить прив’язати його до коня Мазепи . І коли ви подумаєте, що він іще зайнятий сеймом у Варшаві, то з’явиться раптово там, де його присутність найменш очікувана, тобто за триста миль від столиці, а що є ще більш надзвичайне: він проведе цю подорож, за прикладом героїв Байрона, у двадцять чотири години – на коні, який має відмінний інстинкт знаходити дорогу і неймовірне щастя не зустрічати ані жодного міста, ані жодного села під час свого швидкого бігу. 
   Мені здається, що вже достатньо познайомив читача з усім, що йому важливо знати – тобто з моїм рішенням написати роман – і врухомити китайські тіні… 

                  Розділ ІІ
                  
                   Довгий і багатий ансамбль храмів, палаців, 
                    Тінистих куточків, куди літо ніколи не проникає. 
                                     ...Там твій вірний біг, 
                      Можливо, знайде його на колінах красуні.
                                                                         А. Шеньє

   Це було одного літнього вечора в серпні 1830 р., коли молодий польський шляхтич зупинився перед брамою прекрасного саду  “Софіївка”. Він зліз із коня, кинув повіддя козакові, який їхав за ним, і замисленим кроком занурився у діброву. Перший звук, що збудив його з летаргічної байдужості, то був стук молота. Кілька робітників обробляли великі блоки мармуру і граніту, які мали слугувати новою оздобою цієї місцини, вже й так переобтяженої прикрасами. Молодий чоловік підійшов ближче до робітників, аби придивитися до їхньої роботи; за способом обробки каміння зрозумів, що воно мало колись послужити для побудови піраміди – чорний колір мармуру наче виказував його печальне, намогильне призначення...

– Над чим ви працюєте? – запитав молодий чоловік робітника, який здавався найбільш говірливим. – Ну, – відповів селянин, – гадаю, що тут буде гробниця нашої давньої господині – колишньої власниці цього саду Софії Потоцької, котра померла кілька років тому. – Померла, – повторив молодий чоловік, – так, здається, я читав про це у газетах, як ще був за кордоном. І коли ви збираєтеся скінчити цей пам’ятник? – додав він, звертаючись до робітника. – То, як Господу Богу буде завгодно, мій паничу. Відколи вона померла, робота не йде так швидко, як тоді, коли ще жила і приходила щоранку побачити, як розквітають під нашими пальцями ці карнизи. – Тобто ви почали цю роботу ще за її життя? – Саме так; і мені здається, що помру, поки закінчу цю труп’ячу голову – з вінком квітів угорі та двома гомілковими кістками, що утворюють гарний хрест, – унизу. Але коли її закінчу, друга труп’яча голова піде швидше, бо я витренуюся на цій. Якщо вам будуть потрібні мої послуги – звичайно, при гідній оплаті, – я готовий.

  Молодий чоловік посміхнувся простодушності бідного старого, а той, розговорившись, продовжував:

– Ха! Ви посміхаєтесь. Гадаєте, що я не зміг би збудувати пристойну гробницю без того клятого німця, який щодня приходить зі своїм убогим рисунком у руках, щоб нас учити нашої ж роботи. Одного разу цей вправний майстер не міг розбити гранітний блок, і я мусив зробити це сам; але, розламуючи його надвоє, вцілив одним уламком німцеві у праве око, щоб той міг краще бачити. Бо маю вам сказати, що коли він сюди прибув, уже з лівого ока не мав ніякої користі; гадаю, до того, як стати моїм керуючим, він мав справу з такими ж веселими крутіями, як і я. Ха! Ха! Ха! Якщо, мій паничу, постоїте ще трохи зі мною, розповім вам кілька потішних історій. Я селянин, панський кріпак, і багато чого бачив, раніше працюючи на кухні, тепер же – роблячи гробницю. Колись це був веселий дім; найперше, пригадую того старого пана, який мешкав у тульчинському замку. На кухні говорили, що то був славетний поет, і я переконаний у цьому, бо його рукописи часто слугували нам при печенні пасок.

   Молодий чоловік, уже розуміючи, що робітник говоритиме про Трембецького, одного з перших поетів доби Станіслава-Августа, прислухався уважніше.

– Отож я вам уже сказав, що то був поет – старий парубок. Коли ми почали цей надгробок, він приходив сюди щодня з великою купою списаного паперу, турботливо питаючи, о котрій годині власниця саду прийде оглянути нашу роботу. Хай йому біс! – одного разу вона застала його, як лив сльози, а що ті сльози падали прямо на труп’ячу голову, то добра пані подумала, що поет їх проливає за нею. Але ми довідалися, що він оплакував смерть старого горобця. Їх було принаймні сто: влітали крізь вікно до його кімнати, і смерть патріарха цього летючого племені його дуже засмутила. Іншим разом він знову прийшов зі своїм рукописом, щось довго шкрябав на останній сторінці; потім нам потішно було побачити, яку жалісну гримасу він зробив; я здогадався, що в нього проступали сльози, бо сукня нашої господині промайнула вдалині між листям; потім ми дивились, як він побіг до джерела, котре ви бачите он там, і коли прийшла наша господиня, він повернувся з намоченим рукописом, наче той побував у воді. Та ось наша господиня просить у нього рукопис, поет не дає, зрештою поступається – на кінець пригадую, що коли господиня одержала ці каракулі, то не могла прочитати ані жодного слова, настільки вони були змазані й змочені...

   Молодий чоловік, роздратований довгою балаканиною робітника гробниць, поклав йому в руку кілька монет і пішов стежкою, що вела углиб саду. Він почувався розчарованим, як майже всі ті, хто чує розповіді про приватне життя великих людей. Тоді він пригадав вірш Байрона над могилою Черчилла, оскільки молоді люди тих часів уже добре знали літературу інших народів, особливо англійців і німців. Сам характер народу, який так довго стогнав під чужинським ярмом, став понурим і журливим; національна література, йдучи за духом часу, починає віднаходити свої тони розпачу й журби, що колись характеризували пісні українського народу, тих запорізьких козаків, які так прославилися у війнах з турками й навіть кілька разів воювали з Польщею; того благородного і поетичного народу, який, майже цілком зникаючи серед інших народів, вигнаний Катериною на далекі землі, не припиняє скаржитися у вигнанні – і його піснями, змішаними з плачем і клятьбою, відлунюють журливі береги Дону. Поезія цих народів заступає у нашій літературі пісні французьких трубадурів і труверів та німецьких міннезінгерів – і стане основою літератури, що має народитися. 
   Наш герой, занурений у думках, прямував до великого каскаду Софіївки; але сад цей тоді ще не мав усіх своїх принад; одну з незручних рис цього місця становив, поза сумнівом, брак води.  У цю мить, як я вже сказав, скелі були сухі – плющ і дикий виноград запускали свої тремтячі гілочки у їхні щілини; басейн великого фонтану являв собою однорідну поверхню, в якій блискучими барвами відбивався захід сонця. Молодий чоловік тихо споглядав прекрасну Софіївку, як дорогоцінний камінь, загублений у степах. Йому здавалося, що сонце, втомлене під час руху спостерігати монотонність пейзажу, заходячи, милувалося собою в дзеркалі басейнів, і що його тремтливе проміння проникає у діброви, де всі чужоземні дерева, як кипариси й помаранчі, сплели своє гілля. Поки він так був занурений у споглядання, що його душа стала тихою, як усе навкруги, пролунав сильний шум, наче гуркіт далекого грому, і заледве молодий чоловік мав час відгадати його причину, як хлинула величезна маса води зі скелі висотою в сто футів і, тисячі разів розбиваючись об вістря граніту, з гуком упала в прірву під ногами молодого чоловіка. Водночас потужний фонтан вистрілив у небо з великої гранітної скелі, розташованої посередині спокійного басейну; струмінь води спочатку ослаб, упав з плюском, каламутячи спокійний кристал; потім, виштовхнутий зі ще більшою силою, він ізнову здійнявся над верхів’ям дерев і поступово став наче нерухома колона, позолочена останніми променями сонця. Невдовзі око молодого чоловіка, який спостерігав цю сцену, призвичаїлося бачити Софіївку в пробудженні природною стихією; його вухо звикло до шуму, який у першу мить здавався страшним і нестерпним. “Тож для кого, – подумав він, – прикрашено Софіївку в усі ці принади? Певно, не для власника цієї маєтності, який нині перебуває за кордоном, відвідуючи іноземні краї. Одначе мусить бути якась причина, якесь товариство допитливих мандрівців, які, не знаючи про те, оплатили мені цю приємність”.
   Коли він отак міркував із собою, його око перейшло на шпилі скель, що височіли над великим каскадом. Деякі з них, наполовину вкриті вершинами дерев, наполовину золочені сонцем, мали живописний вигляд. Тут і там над прірвою було перекинуто невеликі містки; легко збудовані, вони здавалися тканиною з ниток, які наче тремтіли від найменшого подиху вітру. Поки молодий чоловік стежив поглядом за живописними містками, що вимальовувалися на небесному склепінні, повітряна постать – постать жінки – легко пройшла однією з цих крихких конструкцій. Вона лише на мить зупинилася, щоб подивитися на сцену під своїми ногами; молодий чоловік іздалека помітив її розвівне вбрання і муслінову вуаль, злегка порушену вітром, – але відстань була завелика, щоб розпізнати риси цієї чудової примари. Вона скоро зникла між зеленим верхів’ям дерев. “Чи вона молода?” – запитав себе молодий чоловік, і його уява одразу дала задовільну відповідь: її легкий крок, її грація – усе говорило про її молодість. “Але чи вродлива?” – це питання, на яке не можна було відповісти не побачивши її ближче. 
   Скоро чоловіча постать, також у розвівному вбранні, пройшла тим же містком і попрямувала тією самою стежкою, що й дама. Чоло молодого чоловіка нахмурилося. “Що за безумство! То, можливо, його жінка – людина, яку ти більше ніколи не побачиш”, – подумав він і подивився ще на місток, який був розташований нижче і проходив прямо над каскадом. “Врешті, гадаю, вона негарна, бо немає причин, з яких би жінка, що з’являється в мальовничому місці, була водночас дивом краси”. Одначе молодий мандрівець – за яким ми спостерігаємо, – так бесідуючи з собою, не був одним із тих молодих франтів, які, побачивши жінку, відразу поспішають заступити їй дорогу, виймають лорнет, кидають кілька поглядів, піднімають упалу хусточку чи рукавичку і, повертаючи її, говорять кілька безглуздих фраз. Він був як Байрон: кинувся б у воду, щоб урятувати жінку, яка тоне в Темзі, але був би останнім, щоб подати їй руку при виході з карети. На жаль, оскільки частіше трапляється зустрічати жінок, які виходять з екіпажу, аніж тих, які тонуть у воді, то й молодого чоловіка товариші не вважали зразком увічливості. Але, хоч я й порівняв свого героя з Байроном, не думайте, що він писав вірші. На мою думку, немає нічого смішнішого, нічого жалюгіднішого, ніж ті люди, які, буяючи здоров’ям і молодістю й не будучи божевільними, пишуть принагідні вірші  – ці виробники сонетів... Поет повинен бути справжнім поетом. Це бліда людина (йдеться про романтичного поета), з вогнем в очах і з чолом, позначеним турботами; він більше не носить, як колись класичні поети, папір у кишені, часом його вірші живуть лише в його полум’яному серці; він не обриває гудзиків своїм друзям, читаючи їм епіграми і т. д. і т. д. 
   Знову примара: молода жінка проходить прямо по мосту над каскадом. Який же гарний її стан, що вирисовується над водним дзеркалом, посіченим на тисячу розмаїтих барв! Її оточує світла волога атмосфера водоспаду – наче Ірис, яка сходить по веселці. Не порівнюю її з Венерою, бо син цієї богині, що сидить на скелі, поблизу котрої проходить чарівна дама, має такий дурний вигляд, який не створює гарної думки про його матір. Але постать отого Купідона є чи не єдиною вадою, яку я знайшов у Софіївці... Цього разу молодий чоловік на мить побачив її риси: вона була вродлива, смаглява, в очах мигтіли іскри; а може, це була ілюзія, ефект чудового світла сонця на заході; блиск її очей, помічений зовсім крадькома, можливо, був лише відбиттям яскравого каскаду. Вона віддаляється; її супутник у повівному вбранні йде за нею; вони знову зникли у лабіринті стежок. 
   Молодий чоловік усе ще вагався, чи він мав шукати зустрічі з цими двома невідомими особами, які його так заінтригували, – коли він побачив, що вони наближаються до платформи, з якої він і досі, як єдиний глядач, роздивлявся каскад. Молода жінка спиралася на руку іноземця; це був чоловік близько сорока п’яти років, високого зросту, гарної тілобудови, мав довгу бороду, його вбрання дуже нагадувало одяг купців зі Сходу, які часто проїжджали Польщею з тюками шалей та перських і турецьких тканин. Його волосся, поголене на скронях, було вкрите своєрідним мусліновим тюрбаном, з якого вгорі виглядав ковпак із червоного мериноса. Його спідній одяг був атласний, а зверху – чорносуконне вбрання з вилогами, так що без тюрбану, в цьому вбранні й червоних черевиках, його можна було прийняти за давнього поляка в кунтуші й жупані. 
   Молода дама, помітивши іноземця, вкрилася довгою вуаллю, яка, приколота на голові, опускалася аж до половини граціозної фігури; панталони, плісовані по-грецьки, рожеві черевички із золотою бахромою, що вкривали малесеньку ніжку, і сукня найлегшого і найелегантнішого крою, але подібна до вбрання супутника, становили її одяг.
   Підійшовши до молодого чоловіка, турок схрестив руки на грудях, так вітаючи його на східний лад і бурмочучи традиційне “салям-алейкум”, на що той відповів зняттям капелюха. Проте за манерою, як він це зробив, було видно, що його вітання адресувалося переважно дамі, яка ніяк не відповіла. Молодий чоловік дуже хотів почати розмову, але деякий час вагався, не знаючи, якою мовою заговорити з іноземцем. Вони так стояли деякий час у повній тиші, коли раптом іноземець у турецькому вбранні, на великий подив молодого чоловіка, несподівано звернувся до нього добротною польською:

– Яку невдалу думку, – сказав він, указуючи на вазон, повний екзотичних квітів, – мали власники саду, ставлячи біля каскаду цей бронзовий котел, заповнений тепличними квітами. Без нього таким краєвидом зовсім би не погребували. Ви іноземець, пане, як мені здається... – Я поляк, пане, і мешкаю за двадцять миль звідси. А вас, за вашим акцентом, я прийняв би за свого земляка, якби не цей одяг... – Мій одяг, – відповів чоловік із довгою бородою, – не такий, як має бути; я в подорожі; за інших умов часом ношу більш арабське вбрання і кинджал, часом навіть лук. – Чи можу я, не припускаючись нетактовності, запитати Ваше ім’я? – Мене звути, – відповів іноземець, – Абу Джаффір. – А титул? – Емір. – Я вже не сумніваюся, – відказав молодий чоловік, – що розмовляю з віруючим у Пророка. – Не зовсім, – відповів Емір, – хоча я двічі відвідував вежу Кааби і двічі заходив до хижі Авраама, і двічі мився у криниці Каїра. Я цілком не є ані турком, ані арабом, ані єгиптянином. – Тож ви визнаєте тільки його закон, – сказав молодий чоловік, кидаючи ледь помітний погляд на молоду даму, яка й досі мовчки дивилася на каскад. – Його закон, – відповів Емір, – так, я миюся двічі на день, а також дотримуюся його звичаїв, бо сідаю лише на землю і їм лише сире м’ясо. “Це якийсь дивак”, – подумав молодий чоловік, але, бажаючи продовжити розмову в надії отримати які-небудь відомості про даму, він повів далі: – Пане, чи давно ви в наших краях? – Та лише позавчора перетнув кордон у Кам’янці, їдучи прямо з Мекки. Молодий чоловіче, якби ви були у моєму наметі в Аравії, то я не питав би вашого імені й ви могли б пити з моєї чаші без жодного питання з мого боку. Я ніколи не відступаю від цього звичаю тактовності; однак, приїхавши у цю країну, признаюся, що можу побачити у вашій особі людину, яка мене цікавить, сина мого друга, тобто... – Пане, я Казімеж Лядовський з Лядови. – Ха! – і ви все ще маєте орлів у Лядові? Чи вони завжди в’ють там своє гніздо? – Так, але є тільки чорні. – Як, порода білих орлів загинула? Пам’ятаю, що в молодості я часто вилазив на скелі Лядови, щоб повиймати з гнізд малюків. – Пане, з усього, що ви мені говорите, я бачу, що ви не чужинець ані в нашій країні, ані в цій місцевості. Дозвольте мені припустити, що ваше ім’я Абу Джаффір вигадане... – Молодий чоловіче, я не розумію, чому ім’я, котрим мене називають протягом більшої половини життя, не може бути таке ж добре, як і будь-яке інше. – Тобто ви визнаєте, що в молодості мали інше ім’я. – Але ж у молодості я їх мав кілька. Пригадую, що одного разу я мав ім’я Фатіма, коли, переодягнений у жінку, з двома зарядженими пістолетами під спідницею, входив до гарему Мірзи Абу Алі Хана.

   Молодий Казімеж помітив, що його співбесідник мав легку схильність до вигадки, таку милу поетам і мандрівникам; тож він, усміхнувшись напівнедовірливо й напівзахоплено, сказав:

– Не сумніваюся, що ви чинили славні діла в країні Гаруна Аль-Рашида, і, коли б я посмів повести далі своє припущення, то подумав би, що ця дама покинула задля вас країну своїх предків. – Визнаю, молодий чоловіче, що жінки з країни, яку я проїхав, дуже люблять довгі бороди, але щодо цієї жінки, яка мене нині супроводжує, ваше припущення хибне. – Тож чи можу я сподіватися, – сказав молодий Лядовський, звертаючись до дами, – що саме ради задоволення бачити нашу країну ви покинули чарівні рівнини Аравії? – Дама не говорить польською, – поважно мовив Емір, лишаючи молодого чоловіка трохи спантеличеним через цю довгу тираду, яку він виголосив даремно. “Шкода, – подумав Казімеж, – ця молода дівчина говорить лише по-арабськи! Я постарію, допоки навчуся вимовити кілька слів цією варварською мовою!... А втім, якби вона говорила французькою чи італійською? Це такі ніжні мови для вислову почуттів кохання”... – його вабило спробувати, але страх виявити зайвий поспіх, щоби познайомитися з молодою особою, все ще його стримував.

   На цю мить сонце вже зайшло; був час сутінків, які в нас тривають значно довше, ніж у країнах півдня. Дерева, квіти й чудові пам’ятники, що ними заповнена Софіївка, купалися у цьому присмерку, такому приємному очам, такому сприятливому, аби зважитися хоч трохи висловити свої почуття. Молодий чоловік зробив би це, та поки він вагався, місяць зійшов над верхів’ям дерев; довга смуга сріблястого світла перетнула навпіл води спокійного басейну. Здавалося, що дзюрчання фонтанів стало смутнішим. Каскад скидав свої води з гуком, наче бажаючи боротися з величним мовчанням ночі. Потроху білий туман, підіймаючись із водного лона, огорнув усе прозорою вуаллю; лише подекуди було видно посріблену верхівку тополі чи іскристий струмінь фонтану... Ця картина наповнювала серце молодого чоловіка солодким почуттям смутку.

– Де ви проведете сьогоднішню ніч, молодий чоловіче? – спитав Емір після довгого мовчання. – У заїзді в Умані, – відповів той. – Тож гадаю, – мовив Абу Джаффір, – вже час іти з саду. – Якщо ви дозволите, мені буде приємно кілька хвилин супроводити вас, – відповів молодий чоловік. – Як-то! Ви збираєтесь гуляти просто неба до півнóчі? – спитав Емір.

   Молодий чоловік нічого не відповів і мовчки пішов за Абу Джаффіром, який прямував до великої брами. “Треба зробити останню спробу, – сказав собі молодий чоловік. – Я почну розмову з ним італійською, якщо молода дівчина розуміє цю мову, він це викаже якимось знаком”. Тож він роздивлявся довкола, щоби знайти тему для бесіди; в цю мить вони проходили біля самих блоків граніту, які ми згадували на початку розділу. 

– Тут ви бачите нагромаджене каміння, – зауважив молодий чоловік італійською, звертаючись до співбесідника, – з нього колись буде збудована нагробна піраміда для Софії Потоцької давньої власниці оцих теренів, для якої цей сад, наче дивом, виник серед пустелі. – Піраміда, – повторив Емір, легко говорячи мовою, якою було зроблено зауваження, – це буде жалюгідно – піраміда.

   Я бачив піраміди в Єгипті. Мене вразила не їх величина, а ідея побудови їх у такий спосіб, що коли сонце у зеніті, то ці пам’ятники взагалі не кидають тіні. Але будувати піраміду тут   безглуздо. 

– Те, що ви мені зараз кажете, пане, – відповів молодий чоловік, – надзвичайно цікаво. Я люблю дивитися на царів, які за життя кидали своєю царською мантією тінь на півземлі, а звели собі гробниці, що взагалі не кидають тіні. Це чудова думка. Можливо, люди в тих краях щасливіші за нас. Тінь нещастя переслідує нас протягом усього життя, і ми навіть не можемо мати гробниць, побудованих на кшталт єгипетських царів. Але Софія Потоцька цього не потребує: вродлива, кохана і щаслива у житті... – Вона була іноземкою, як мені здається? – запитав Емір. – Грекинею.

   Говорячи це слово, молодий чоловік побачив, як дама злегка затремтіла; вона на мить повернула голову до Казімежа, наче він вимовив її ім’я. 
   Потім знову запанувала тиша.
– Прощавайте, молодий чоловіче, – сказав Емір Казімежу Лядовському, саме підійшовши до великої брами саду.

– Маю надію, – мовив Лядовський, тиснучи подану йому руку, – що ми побачимося в Умані, куди, поза сумнівом, ви, як і я, поїдете ночувати. – О ні! – відповів Емір. – Я сподіваюся проїхати цієї ночі ще кілька миль до мети своєї подорожі. – Як-то? – запитав Казімеж. – Ви подорожуєте вночі? – Так! Щоб не стомлювати мого коня араба. – Але повинен вас попередити, Еміре, що, як тільки проїдете Умань, знайдете лише погані заїзди. – Як? Там немає стаєнь? – О, стайні ви знайдете скрізь. Але сумніваюся, що ви зможете ночувати з вигóдами, особливо дама... яка... – О, вона дасть собі раду. Але всюди є стайні, кажете ви, і добре сіно й овес; а щодо дзеркала, то я завжди вожу його з собою для мого коня, який любить дивитися на себе перед сном. Тож прощавайте...

   По цих словах іноземець із дамою пішли з саду. Молодий чоловік очима стежив за ними й бачив, як чарівна грекиня ступила у відкриту карету, а дивак із довгою бородою сів на білого коня, і вони рушили на Умань.

Розділ ІІІ

Я приїхав до замку довгою ялиновою алеєю; пішки пройшов через опустілі двори; зупинився, щоб подивитися на зачинені та напівполамані вікна, на чортополох, який ріс попід мурами, на листя, що вкривало пороги дверей і самотній ганок, на якому я так часто бачив мого батька і його вірних слуг. Сходи вже були встелені мохом; жовта левконія росла поміж їх ослабленого й розхитаного каміння.

                                                                                                         Шатобріан  
     
   У попередньому розділі ми спробували змалювати чари прекрасного саду Софіївка, так справедливо знаменитого навіть серед іноземців. Тепер спробуємо перенести увагу читача в оселю одного заможного польського шляхтича. 
   Це простий дім, побудований з дерева, неправильної архітектури, який, саме у час, коли ми його бачимо, має вигляд віддавна не заселеного будинку. Епіграф, який я вмістив на початку цього розділу, звільняє мене від довших описів, за винятком того, що замість алеї ялин (бо таке дерево росте лише в тій частині нашої країни, що лежить ближче до півночі), це була алея дубів, яка вела до великої брами двору. Крім того, треба уявити голуб’ятник, який височів над усіма будівлями, наче вежа старого замку, дюжину коминів нерівної величини, герб власника, намальований на фасаді різними кольорами, менший дім, закритий деревами, назва якого походить у Польщі від службовців власника, що там мешкали, і де міститься кілька зручно облаштованих кімнат для сусідів, які приїжджають у гості до господаря. Зрештою, не хочу оминути й дві великі будки на вході до двору, в яких сплять у ланцюгах протягом дня і виходять уночі два великі бульдоги   вірні вартові цієї сільської оселі. Саме у таких будинках жили давні поляки: тут, пробуджені посполитим рушенням, вони хапалися за іржаву зброю, щоб боронити вітчизну од турків чи москалів. 
   Через три дні після зустрічі у саду Софіївці, в домі шляхтича стався випадок, який ми постараємося описати.
   Це було ввечері, близько восьмої години; великий дім, занурений у темряву, очевидно, стояв пусткою, бо ж в іншому разі світло проникало б крізь шпарини попсованих жалюзів; але інакше було в меншому домі, де мешкали службовці. Жваве світло пробивалося крізь отвори у формі сердець, вирізані у віконницях. Всередині цього будинку старий управитель і сільський пробощ  сиділи за зеленим столом, граючи в картярську гру, добре відому в нижчих верствах суспільства, яка часто дає нагоду посміятися, бо гравці мусять показувати свою вправність у мистецтві рисунку, креслячи на столі різні фігури; це єдине покарання для того, хто програє – бачити довкола кумедні рисунки, якими успішніший гравець його безжально пригнічує. 
   З вигляду старого пробоща можна було зрозуміти, що йому таланило менше; він потів і щоразу знімав свої окуляри, аби їх витерти, виймаючи червону хустку з кишені, після чого використовував хустку як віяло, щоб освіжити своє чоло. Водночас обличчя його суперника – таке відкрите і щире, яке властиве старим полякам – випромінювало радість. 

– Анно, – сказав управитель молодій дівчині, яка була поруч, тримаючи білу крейду в руці, готова виконати рисунки, які наказував їй батько. – Анно, намалюй вітцеві ще окуляри; з нього не досить однієї пари...

  Молода дівчина виконала наказ батька з усмішкою; пробощ іще раз зняв окуляри і мовив:

– Fiat voluntas tua!

  Потім знову настала тиша; дівчина майже затамувала подих, а по лихих поглядах, які вона кидала на пробоща, було видно, що вона із задоволенням дорисувала би йому ще якийсь новий “орнамент”. 
   Остання карта впала на стіл, не приносячи жодного вагомого результату обом сторонам. Старий управитель повернувся до дівчини і сказав їй: 
– Анно, ти приготувала вечерю?
– Вона вже давно готова, але ще немає десятої.
– А омлет? – запитав управитель, але низьким голосом, який заледве міг почути пробощ. 
– Добре, отче, – сказав він, звертаючись до свого суперника, – ваша черга роздавати карти.
   Той одразу взявся до справи; робив це з найбільшою увагою; на щастя, перші роздачі були для нього вдалі – успіх зробив його балакучим. 
– Скажи-но, старий мій Белявський, – мовив він управителеві, – є щось у твоїй  поведінці, що я   людина вчена, як вам відомо, бо ви часто буваєте на моїх проповідях   досі не можу збагнути. 

– Що ж воно? – запитав старий управитель. – Чи цей спосіб, яким я голю свою голову, щоб відлякувати мух? – Та ні, – відповів пробощ, – ця твоя впертість вечеряти протягом двадцяти років, як я з тобою знайомий, точно о десятій годині. Знаю, що твій апетит не радіє з того, а втім, цей омлет із варенням, який ти наказуєш подавати щовечора на стіл, хоча ніколи не торкаєшся його. Здається, навіть твоїй доньці він уже не до смаку. – Друже мій, я очікую декого на вечерю; пильнуй, я роздаю. – Маю добру карту цього разу; але як це ти протягом двадцяти років очікуєш когось на вечерю?...

   Чоло старого поляка спохмурніло.

– Слухай, старий друже, – сказав він – я тобі дещо скажу, але не вкладай це у твою недільну проповідь, як ти зробив одного дня, коли я тобі довірився, що надіслав бідній вдові мішок борошна й шпик; а коли ти виголосив це з амвона всім присутнім у костьолі, я, сидячи на першій лаві, мусив щезнути через ризницю, щоб уникнути благословінь; кажу тобі, якщо зробиш мені ще щось подібне – прощавай, наша дружба, не буде більше дружбарта між нами, не буде... – Гаразд, гаразд, а про що йдеться? Бо ж ви бачите, – мовив пробощ, – інколи добре мати живі приклади для проповідей... але я обіцяю, що надалі згадуватиму тебе лише під іменем Філіпа, Яна-Капістрана ... чи кого ви самі виберете. Тож кого ти чекаєш на вечерю? – Спочатку грай, пробощу, – сказав управитель, – мені легше говорити граючи... Тож слухай: мій господар, власник цього будинку і п’яти сіл – Калинівки... – Знаю, знаю їх назви; але цей власник пропав двадцять років тому. – А чи не може він повернутися сьогодні, – сказав управитель трохи меланхолійним тоном, – добре, пробощу, ти можеш сміятись, але той, кого я чекаю щодня, сказав, що повернеться за тиждень рівно о десятій і наказав приготувати вечерю; на жаль, я забув страви, пам’ятаю лише омлет... Пробощу, мене нудить, що ти постійно знімаєш окуляри; грай-но... Ось король... – Ха, піймав тебе! – вигукнув пробощ голосом, у якому радість виграшу змішувалася з якимось тремтливим почуттям зворушеності. – Це не король, це валет... паф... убитий; цього разу ти схибив. – Бо мої очі були трохи вологі... Це нежить...

   Тепер управитель мусив зняти свої окуляри й витерти їх.

– Нічого, це нежить, кажу вам, – повторив старий майже гніваючись, бо пробощ, бачачи, що його очі повні сліз, узяв як запобіжник добру порцію тютюну і сказав: – Анно, нарисуй-но твоєму батькові кота, кажу вам, я заграв, але ж заграв!... – Це тому, що я схибив, – сказав управитель, – ти виграв лише випадково. – То й що! Я виграв, і цього досить для слави. Поки ти розповідав про свої надії, мені прийшла ідея для проповіді. Ха! Ха! Ось кіт! Як! А де вуса?

   При цих словах пробощ вихопив білу крейду з рук дівчини й закінчив рисунок, після чого пробощ, старий поляк і дівчина вибухнули прекрасним гучним сміхом. 
– Тихо! – сказав старий Белявський. – Здається, гавкають мої вірні бульдоги, послухаймо.
   Справді, дві собаки, що пильнували браму подвір’я, заливалися страшенно. Цей галас подекуди змішувався з грізним чоловічим голосом і гуркотом екіпажу.

– Донечко, – знову мовив Белявський, – піди відчини браму подвір’я, коли це подорожні, й притримай собак, бо інакше нароблять їм лиха.

   Дівчина запалила ліхтар і вийшла, не без остраху, щоб виконати наказ батька. Велика брама стояла зачинена ланцюгами й залізними колодками; все подвір’я було огороджене тином у п’ять футів заввишки, який старий управитель наказав покрити колючками, щоб був іще недоступніший для злодіїв.
   Виходячи, дівчина почула, що хтось по той бік брами кидає погрози й прокляття. Злякана хриплим голосом незнайомця, котрий таким штибом пробивався до входу в дім, вона йшла вперед вагаючись, у супроводі двох псів, які не переставали гарчати й гавкати. Вона вже була за кілька кроків до брами, коли раптом якась постать, що в нічній темряві здавалася ще страшнішою, перемайнула на білому коні через тин і після відчайдушного стрибка нерухомо спинилася. Ця примара була настільки несподівана для молодої дівчини, що вона зайшлася таким пронизливим криком, який почув навіть її батько. Водночас два бульдоги люто кинулися на зухвалого незнайомця, який, одначе, залишився незворушним на своєму коні. 

– Хай йому біс! – закричав він. – Дівчино, стримай цих мерзотних псів, або, клянусь Пророком!... – У ту саму мить пролунав свист хлиста, один пес жалісно заскавучав, а другий ще більш розлючено кинувся під ноги коня.

   Тоді відчинилися двері малого дому і з’явився управитель, тримаючи підсвічник в одній руці й поржавілу шаблю в другій; за ним було видно білу голову пробоща, на обличчі якого теж вимальовувався деякий переляк. Незнайомець, на мить звільнившись од пса, який напав на нього, сплигнув із коня і, грубо відштовхнувши старого управителя, котрий стояв на порозі, швидко увійшов до будинку, плюхнувся на стілець і закричав:

– Кажи мені негайно повісити цього паскудного пса, який ледь не загриз мого Солімана! Старий, маєш стайню, сіно? А, ще забув... накажи відчинити велику браму на подвір’ї, щоб могла в’їхати карета, але ні, спочатку повісь пса.

   Незнайомець і далі віддавав накази без передиху. Старий управитель спокійно й нерухомо дивився на нього; приглядався до довгої бороди й до східного вбрання, нічого не второпаючи.

– Пане, – нарешті він сказав твердим голосом, – якщо ви жадаєте гостинності в цьому домі, то, мені здається, зробили би ліпше, якби попросили її в ім’я Господа. Але, оскільки я бачу, що ви не можете сказати “Laudetur Jesus Christus”, бо ці слова застрягнуть у вашому горлі, то волів би, щоб ви її вимагали в ім’я господаря цього дому. – Тож хто господар цього дому, – запитав незнайомець, суплячи брови, – і де він тепер? – Господаря цього дому – мого господаря – тут немає. – А як же його звуть? – Ян Рогоза, – сказав старий управитель, мнучи свої вуса, роздратований тоном зверхності, яким у запитанні послуговувався незнайомець; тоді додав: – Мій господар відсутній і не може вас обдарувати гостинністю, але якби ви, замість гніватися на пса, котрий лише виконував свою повинність пильно вартувати давно не заселений дім, зажадали бути прийнятим від імені Яна Рогози, то вам може бути надана така гостинність.

   Під час цієї тиради старого управителя незнайомець встав зі стільця, узяв підсвічник зі столу, підніс його до обличчя Белявського і придивився до нього якусь мить; тоді сказав посміхаючись:

– Ну добре, мій старий, Емір Абу Джаффір просить гостинності від імені Яна Рогози. – Раді вас бачити в цій господі! – поважно відповів управитель.

   У цю мить молода дама, одягнена по-грецьки й покрита довгою вуаллю, ввійшла до кімнати у супроводі доньки управителя. Пронизана різким холодом ночі, вона приблизилася до вогню, що горів у великому комині, й, відкриваючи вуаль, показала обличчя досконалої краси...

– То прискорте вечерю, – сказав пробощ, підходячи до управителя, так, щоб лише той почув його.

   Управитель подивився на великий годинник і збентежено відповів йому так само тихо:

– Признаюся тобі, що це не проста обіцянка, це обітниця, яку я дав перед чудотворним образом Святої Діви Марії Почаївської: вечеряти тільки о десятій. – Вже дев’ята тридцять, – прошепотів пробощ, – на цей раз можу дати тобі відпущення.

  Старий Белявський похитав головою, водночас доручивши доньці зручно влаштувати коней і карету.

– Старий, іди сам, будь ласка, і пильнуй, щоб овес, який дадуть моєму білому коневі, не був сирий, і щоб одночасно перед ним поставили дзеркало. Знайдеш там мого слугу, який тебе навчить усього, що треба зробити...

   Белявський, знову розсерджений тоном, яким незнайомець звернувся до нього, сказав доньці: 

– Іди й пильнуй, щоб нічого не бракувало. – Потім, звертаючись до незнайомця, додав: Певно, ви не знаєте ваги слів, які я сказав моїй доньці; ви не призвичаєні до гостинності поляків. – Тільки, – сказав пробощ, звертаючись до іноземця, – ви не дивуйтеся, що вечеря наче запізніла; мій друг дав обітницю.

   Белявський, втративши терпіння й боячись, що пробощ його зрадить, не дозволив тому говорити, рукою затуливши йому рота. Але пробощ звільнився від нападника й закричав:

– Він дав обітницю, що чекатиме на свого господаря до десятої, і робить так відколи я його знаю, протягом двадцяти років!

   Незнайомець повернувся до молодої грекині й сказав їй кілька слів іноземною мовою, яку не розумів ніхто, крім особи, до якої він звертався.
   У цю мить почувся звук годинника, такий бажаний, такий милий пробощеві – стіл накрили миттєво, й усі присутні сіли до вечері.
   Абу Джаффіра посадили на перше місце, подали кілька м’ясних страв, пробощ тихим голосом промовив недільну молитву, потім він подав прибор Абу Джаффіру; але той, на великий подив усіх, відмовився од виделки та їв пальцями на турецький манер.
   Пробощ, бачачи, що вносять славетний омлет, уже розтулив рота для того, аби повернутися до своїх дотепів про добродушність старого Белявського, коли побачив, що той встав зі свого стільця й упав до ніг незнайомого турка.

– Пане, мій дорогий пане, – скрикнув він, – бо я вже не сумніваюся, що це ви – побачив каблучку з родовим гербом, побачив її, коли ви брали пальцями стегно курчати...

   Емір, тобто Ян Рогоза – бо ж то був саме він, – підняв старого, обійняв його, повернув до світла й побачив його обличчя, залите слізьми.
– Це гарний приклад для проповіді, – подумав пробощ, – тільки, якщо господар дому, відкидаючи звичку їсти виделкою, відкинув ім’я Ісуса Христа, буде важко говорити про нього з амвона.
   Але старий Белявський усе ще стояв, наче якась важка думка турбувала його, а рука, за звичкою, починала м’яти вуса. Нарешті, звертаючись до свого хазяїна, він перервав тишу:

– Господарю, ви вже давно покинули оселю ваших батьків. – Двадцять років тому; я вирушив у 1810-му чи, як рахувати за Геджирою, в ... – О, я добре пам’ятаю, коли то було, – сказав старий управитель, – ви дуже змінилися, мій пане... ви подорожували... – Саме так, а що, Белявський? – Він пам’ятає моє ім’я, пам’ятає моє ім’я! Ось що я хотів знати! – скрикнув старий управитель, і все його обличчя випромінювало задоволення; він ходив по кімнаті, гучно стукаючи об підлогу кутими черевиками.

   Опустімо завісу на цю сцену впізнання й домашньої вірності. Абу Джаффір на мить забув про свій турецький образ, який він створив через власну дивакуватість, а Белявський прислуговував йому на колінах, тоді представив йому свою доньку, а потім висловив кілька похвальних слів пробощеві; протягом вечора він ще тричі падав на коліна перед своїм хазяїном, раз – п’ючи за його здоров’я, вдруге – подаючи йому шкатулку зі старанно збереженими доходами за двадцять років, а втретє – щоб попрохати милості для бідного пса, який так необачно перешкоджав господареві увійти в дім своїх предків. Бульдога не повісили.  

                             Розділ ІV

Там був один воєвода,

  Граф старого і знатного роду,
  Багатий, як копальні солі й срібла;
  А який був гордий, легко здогадатись,
  Наче посланий із неба. 
  Мав стільки багатства у крові й руді,
  Що мало хто поблизу трону міг зрівнятися з ним.
                                 
                                                  Байрон 

   Ми залишили молодого Казімежа з Лядови, коли він прогулювався при світлі місяця у прекрасному саду Софіївці. Важко й нудно було б іти за ним усіма алеями, описувати усі його мрії; можемо лише запевнити читача, що спогад про чарівну грекиню іноді зливався в його думках зі спогадами про минуле й світлими мріями про майбуття. Йому здавалося, що й досі чує шум коляски, яка везла її далеко від нього, йому й досі ввижалася біла вуаль, злегка розвіяна подихом вітру; навіть можливо, що на мить побачив чарівний грецький профіль і блиск чорних очей. 
  Він повернувся до заїзду в Умані лише опівночі, а там, не як герой роману, а як молодий чоловік, втомлений прогулянкою, спочив мирним сном не без видінь. Але ж хто їх не має? Хто не пам’ятає, як у дитинстві промовляв молитви, щоби звільнитися од страшних кошмарів, зображення котрих я часто бачив на віньєтках романів у вигляді мавпи, що сидить на лоні дами, яка спить з опущеною головою й розкуйовдженим волоссям?
   Прокинувшись рано-вранці, наш герой наказав запрягати коней у коляску і вирушив до батькового замку, що стояв за тридцять миль од Софіївки  . Молодий чоловік поклав п’ять днів на цю подорож: у цій повільності не варто винуватити коней, а прикру необхідність відвідувати друзів по дорозі. Я не буду таким надокучливим, щоб описувати всіх диваків, які населяють цю місцевість. Тут є молодий чоловік, який має армію козаків, організовану на манер легкої артилерії, щоб полювати зайців; там – вічно хвора дама, яка клянеться в непохибності системи Ганемана, що була тоді дуже популярна. 

   На п’ятнадцятий день своєї подорожі він нарешті став перед замком свого батька. 
   Хоч і призвичаєний з дитинства до чудового краєвиду Лядови, молодий чоловік не міг без захоплення дивитися на прекрасні вежі, величні залишки середніх віків. Замок було збудовано на сіруватій скелі, схили якої вінчали дерева – тополі й дуби; неправильні вежі вимальовувалися своїми мереживними зубцями на небі, а підніжжя скелі купалося в синьому дзеркалі річки Смотрич  , яка, звиваючись, губилася у степах. Довкола замку було видно п’ять скелястих шпилів, два з яких мали бастіони сіруватого кольору, що зливався з кольором скелі так, що вони здавалися її частиною. Інший бік скелі, на якому було збудовано замок, являв собою доволі стрімкий зелений схил, і власник місцевості скористався з цього, щоб закласти чудовий сад в англійському стилі, за винятком подекуди видних брам і тріумфальних арок, зведених у римському стилі й прикрашених написами та скульптурами. В різні боки сад перетинала річка, що зветься Лядовою, яка, пробігши гаями, впадала у Смотрич і, зливаючись із ним, утворювала досить велике озеро. Нічого не бракувало, щоб надати цьому замку мальовничого вигляду, навіть підйомних мостів із високим і складним риштуванням.
  Молодий Казімеж наближався до цієї оселі з надзвичайно збудженим почуттям захоплення: саме панувала ота тиша півдня, миліша од тиші півночі, повна примар і видінь. Це було мертве й сумне світло літнього сонця, що сягло зеніту.
   На великий подив молодого Казімежа, підйомний міст, який вів до головного входу в замок, був опущений; це було проти звички, якої старанно дотримувався його батько. Під’їжджаючи дедалі ближче, молодий чоловік помітив дошку з написом, розміщену на стовпі, зведеному за прикладом тих, які слугували римлянам для позначення дорожніх відстаней. Вийшовши з екіпажу, молодий Казімеж побачив на дошці розпорядження свого батька, написане чотирма мовами – латиною, польською, французькою та італійською. Ось точний текст цього напису:
   “Ми, Фердинанд-Філіп Лядовський, милістю Божою Володар Лядови, повідомляємо усім, хто це прочитає, – римлянам, полякам, французам, італійцям, росіянам, євреям чи людям будь-якої іншої нації, що ми присвячуємо сьогоднішній день вшануванню Церери, богині жнив, і запрошуємо їх прийти й розділити з нами її дари та святкові розваги, що відбудуться в нашому надзвичайно християнському замку. Вони лише матимуть зобов’язання підписати регламент свята, який їм буде надано при вході, під аркою імператора Костянтина. Вітаємо! 
   Видано в нашому замку Лядови 1830 року, 30 серпня. 
   Підписано: Фердинанд-Філіп І Лядовський, Володар Лядови”.
   Молодий Казімеж, прочитавши це особливе запрошення, прокляв долю, що привела його до замку саме в день, коли дивацтва його батька відкривалися найбільше; він навіть хотів повернутись туди, звідки приїхав, коли з тріумфальної арки з’явилася постать людини, що закричала здалеку:

– А! Добридень, добридень, Казімежу! Ти прибув дуже вчасно, бо ми чекали тебе з нетерпінням! Я тисячу раз використовував свої знання геометрії, аби дізнатися, скільки часу тобі знадобиться, щоб доїхати сюди з Софіївки. Можливо, я помилився, даючи твоїм коням три милі за годину, дванадцять годин тобі на сон і два дні на твої візити, але визнаю, що ми чекали тебе лише завтра.

   Молодий Казімеж усміхнувся, впізнаючи дивака   геометра свого батька. 

– Мій друже, – мовив він, – ти зробиш мені велику люб’язність, якщо скажеш моєму батькові, що я приїду лише завтра; твій підрахунок не буде хибним, бо я маю намір повернутися. – О, і не думай про це, – відповів геометр, – а до того ж, ти знаєш, що ми сьогодні чекаємо на дуже цікаву особу; це Ян Рогоза, який повернувся у володіння свого батька по двадцяти роках мандрів, тобто, за моїми підрахунками, він проїхав вісімсот шістдесят шість тисяч миль, якщо лічити не більш як по дванадцять миль на день...

   Молодий чоловік усміхнувся на ці підрахунки, але, стоячи на своєму рішенні виїжджати, наказав повертати коней.

– Але кажу тобі, – відказав геометр, – то великий дивак, цей Ян Рогоза. – Тим гірше для нього, – відповів молодий чоловік, даючи знак візникові рушати. – Але повторюю, – закричав геометр, – то великий дивак; пробощ сказав нам, що він їсть без виделки!

  Молодий чоловік вибухнув сміхом і мовив:

– Це справді дуже цікаво побачити; отримаєш велике задоволення. Бувай! – Послухай, послухай хвильку, Казімежу, – мовив геометр, – твій батько дуже розсердиться, якщо ти від’їдеш; він там, на великій вежі, дивиться через підзорну трубу, яку я дав йому, щоб іздалеку розпізнавати усіх, хто до нього приїжджає.

   Молодий чоловік, хай там що, був рішуче настроєний вирушати, але геометр, кинувшись поперед екіпажу, вийняв ножа, наче хотів убити себе, але нічого не зробив – тільки перерізав реміння кінської упряжі.

– Не поїдеш, не поїдеш! – сказав він сміючись. – Я стою тут на варті, щоб учинити так із кожним, хто, проїхавши повз цей стовп, захоче вернутися...

   Молодий Казімеж одразу хотів розгніватись, але потім, поступаючись неминучому, рушив до замку в супроводі геометра, який з тріумфальним виглядом потрясав своїм переможним ножем.
   Так вони вдвох увійшли до салону, де вже зібралося численне товариство. Ансамбль апартаментів справді був напоєний духом багатства й пишноти: паркети встелені турецькими килимами, а настінна позолота надавала цій шляхетській оселі вигляду королівської резиденції. Далі розташовувалися літні приміщення, де замість килимів сяяли гладенькі мармурові плити, й звідки був вихід через кришталеві двері в сад. Усі кімнати були прикрашені чиїмись картинами, деякі пендзля найзнаменитіших італійських майстрів, що підкреслювало чудернацькість сімейних портретів – робіт кількох невідомих художників. На останні картини було справді потішно дивитися: тут, на затемненому тлі, а ля Рембрандт, виглядала голена голова давнього поляка, що вражала своєю величиною; там дама у криноліновій сукні, з кокетливим виглядом подавала кожному, хто бажав, сентиментальну квітку. 
   Проте не вірте, що товариство зібралося в замку якось подібно до тих давніх картин, за винятком кількох старих поляків, котрим трохи муляли їхні сюртуки, скроєні по-французьки, і котрі ні за що в світі не хотіли вдягати фрак, займаючи таким чином справедливу середину між старою й новою модою; кажу ж бо, за винятком декого, все товариство складалося з молодих людей, вдягнених за найкращим смаком; що стосується дам, то нічого про них не говорю, бо ви, напевно, здогадуєтеся, що ця стать, яка прагне лише змін, віддавна попрощалася зі старовинними сукнями з довгим шлейфом, а сьогодні радиться й вірно слідує рецептам франкфуртського журналу мод, який, приносячи нам зразки крою, також запровадив уживання французької мови. Хай двічі буде проклятий цей журнал: він спустошує кишені чоловіків і губить національний дух, заважаючи розвиткові національної літератури.
   Тому, входячи у товариство, що зібралося в замку на Лядові, ви подумаєте, що воно складається з іноземців; усюди чути лише солодкий звук французької; молоді франти, дівчата, старі діви, мамусі, татусі, зрештою, весь загал тільки й говорить дурниці французькою; лише кілька осіб воліють здаватися глухими, аніж виказати брак доброго виховання, не розуміючи цього манірного різновиду романської мови. Втім, є одна панна, яка два роки тому також говорила французькою; але протягом цього часу вона навчилася кількох слів англійською і тепер говорить лише цією мовою; саме тому, не в змозі знайти жодного, хто б її зрозумів, вона мовчала впродовж усього свята.
  У цілому колі не було загальної розмови; треба назвати вам причину цього: ми застали зібране товариство перед обідом, і молоді франти ще не мали тієї самовпевненості, яка потрібна, щоб підвищити свій голос над іншими. Врешті-решт, маю вам сказати, що я сам був у цьому товаристві , також розмовляючи французькою й утікаючи від молодої панни, яка шукала мене очима, щоб завести розмову англійською, і був рішуче настроєний, якщо вона мене упіймає, відповісти звичайним “Goddam” . Врешті здогадайтесь, ким я був у цьому натовпі людей? Певно, не старим сивоволосим пробощем із відкритою табакеркою в руці; ані старим шляхтичем, що розповідав про збіжжя, котре він продав в Одесі. Також не хочу, щоб ви прийняли мене за того джигуна з лорнетом, який присягається, що в житті не прочитав жодної книжки; ані за другого, який має меланхолійний вигляд і присягається, що прочитав усі книжки; ані за третього, який розповідає про полювання на вовка... Отож, скажу вам, що я перебуваю серед акторів, не виходячи на авансцену, і водночас переконаний, що не є героєм цього роману. 
   Заледве молодий Казімеж змішався з юрбою, як двері сусіднього апартаменту гучно розчинилися і з’явився господар, попереду якого був маленький карлик: давній звичай польських панів – завжди мати якусь потворну істоту для забави; слуги цього різновиду були такі ж щасливі, як і улюблений пес господаря; карликів, котрим бракувало дару мовлення, ще більше шукали любителі скалічених речей.
   Володар Лядови, який саме з’явився у повному блиску своєї величі, був чоловіком близько сімдесяти років, але здоровим і бадьорим; він мав поважне обличчя, котрому додавала поважності довга біла борода, що спадала йому аж до пояса; на голові було видно рештки сивого волосся, довгого й розвівного; одягнений він був у довге плаття з білої вовни, яке, говорив він, нагадувало римську тогу, але, попри це твердження, надавало йому, як і борода, більш сучасного вигляду монаха-картезіанця. Його поява спричинила менше руху й шепотіння в зібраному колі, аніж можна було подумати; адже всі, хто зібрався, знали його довгий час і вже призвичаїлися до його способу життя. Його чудовий характер, чесноти, якими він володів, дозволяли  людям, що мали нагоду познайомитися з ним ближче, навіть забути про його дивацтва.
   За володарем Лядови йшла молода панна близько тринадцяти років, прекрасна як ангел, уся в білому; це була його донька, що мала на святкуванні Церери грати роль самої богині. 
   Досить високий уклін і легка усмішка – то було все, чим старий обдарував зібране товариство. Він якусь мить нерухомо стояв у колі, милуючись тишою, котру спричинила його поява. 
   Потім він почав розмову з різними людьми, зберігаючи холодну велич; тоді, помітивши сина, сказав:
– А, ось ти й повернувся, Казімежу; я дуже радий, що ти будеш присутнім на урочистостях, які я даю, аби показати людям користь рільничої праці.
   Молодий Казімеж схилив голову, нічого не відповівши. Батько вдовольнився цим німим привітанням і не почув слів геометра, який проголошував свою перемогу над спротивом молодого чоловіка. 

– Час рушати в поле, – мовив старий господар, наближаючись до дверей і ведучи усе товариство.

   Невдовзі було видно низку екіпажів, що спускалися по вибитій у скелі дорозі, яка вела на рівнину; підйомний міст відлунював під їхньою вагою далеким громом; нарешті все товариство прибуло на визначене місце. 
   На полі, де щойно зібрали врожай, тисяча селян у святковому вбранні очікували на пана. Мальовничий вид мали ці люди у білих семирягах, гаптованих червоною вовною, високих баранячих шапках округлої форми, пов’язаних ззаду кокардами з блакитних або кармазинових стрічок. Одяг дівчат теж був різнобарвний: спідниці у білу й блакитну полоску, корсети, затягнені золотими шнурками, рукави сорочок, гаптовані червоною в’яззю, й сила вплетених у коси стрічок, що розвівалися за вітром. Скульптор чи художник був би в захваті передусім від оцих людей, красивих і сильних – неначе Творець відлив їх з єдиної форми.
   Церемонію мав розпочати пробощ: він вийшов, тримаючи в руці кропило у формі віяла, одягнений з усією церковною пишнотою, пропустивши вперед ризничого; а цього разу ним був геометр, який, бажаючи за всяку ціну грати значну роль у цій драмі, одягнув на себе стихар ризничого і ступав попереду пробоща, тримаючи в руці чашу зі свяченою водою. 
   Пробощ був трохи розсерджений через свою службу; він добре знав, що вище місцеве духовенство гучно ремствувало на ці святкування, котрі, говорив він, належали до часів поганства; тож він на мить, для загального вдоволення, забув про свій звичай проголошувати проповідь і, вивертаючись якомога краще, після кропіння свяченою водою збіжжя й людей, змішався з юрбою, чим був дуже невдоволений тимчасовий ризничий, який хотів більше часу зосередити увагу загалу на власній персоні. Однак, віддаляючись, пробощ почув у натовпі кілька голосів, що славили його заслуги.

– Який універсальний чоловік! – говорили. – З якою грацією він схиляється до всіх справ, котрими займається! Шкода, що пробощ не заінтонував “Te Deum”; тоді б його талант співака показався в повнім блиску.

   Геометр, почувши ці похвали, зробив покірний вигляд, який личить так високо оціненій заслузі; він уже розтулив уста, щоб сказати кілька слів про свою незграбність, коли увагу громади відвернув од нього володар Лядови, який розгорнув великий згорток паперу й зачитав... таке:

“В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, ми, володар Лядови, хочемо при Давидовій арфі проголосити заслуги й похвали Церері, богині жнив”.

– Це починається у стилі Камоенша, – мовив один з учених франтів, – бачимо ім’я Діви Марії, вплутане в інвокації до богині Венери.
– Хай йому біс! – вигукнув з силою господар Лядови, забуваючи про святість сану великого жреця Церери. – Хто такий зухвалий, що заважає своїм голосом похвальному гімнові, який я починаю? 
   Ця апострофа відновила тишу – і старий продовжив, а геометр став коло нього й жестами навіженого вимагав уваги. 

“Мали рацію, – читав далі старий господар, – давні, коли ставили серед богів людей, що навчили їх якогось корисного заняття. Але, якщо Бахус, винахідник виноградарства, і Вулкан заслуговують на цю славу, то куди ми поставимо богиню Цереру, яка навчила людей найкориснішому заняттю для громади, ту богиню, яку давні зображали з серпом в одній руці та з маком – у другій”.

   Тут молодий франт, вилаяний за своє перше зауваження, бажаючи приховати власну збентеженість від молодої дами, з якою розмовляв від початку свята, тихо сказав їй:

– Чесне слово, я добре знаю, що вона мала ще й мак, бо запах цієї квітки вже відчувається: можу заснути стоячи... – Гарний комплімент мені, – відповіла молода дама.

   Франт прикусив губи від злості.

“Єдине, – продовжував володар Лядови, – що мені не подобається, це те, що вони помістили дочку цієї богині у пекло, хоча від такої кари, зважаючи на заслуги матері, мали б її вберегти. Чи ж не знайдеться нікого достатньо вченого, аби довести, що ця фікція проникла у давні рукописи через помилку тонзурованих писарів, які їх переписували у середньовіччі; через цей народ монахів, котрі, як і наші сучасні, люблять чорнити добрі справи, й котрі показали того вдосталь, доносячи аж до підніжжя трону брéхні проти нас і проти цього свята, про яке говорили, що належить до часів поганства. Одначе доброї пам’яті імператор Олександр рескриптом, датованим із Царського Села, зволив освятити цей звичай, який ми б хотіли переказати нашим синам. Тож хай тепер покажуться ці наклепники, ці єпископи, заздрісні до стародавніх знань, які ведуть нас у влаштуванні цього свята!”

   Подавши приклад ораторського мистецтва старого господаря, ми не збираємося його супроводжувати в надзвичайно довгій і нудній промові, яка впродовж усієї своєї тривалості змусила геометра замислитися над тим, як же довести, що дочка Церери ніколи не була дружиною Плутона. Тривалість промови також навіяла йому думку, що це була найкраща ситуація, котра давала йому поняття про нескінченність – терміну, дуже складного для розуміння геометрам. 

“Тож хай Церера зробить так, аби зростали наші жнива, – сказав володар Лядови, закінчуючи промову, – щоб сатана ніколи не насилав хмар саранчі нищити наші лани, затемнювати сонячне світло і, наче гарпії, обсідати страви, які ми підносимо до вуст. А ти, молода дівчино, що втілюєш богиню, підійди, щоб я увінчав тебе цим колоссям, переплетеним волошками...”

   Промовляючи ці слова, володар Лядови поклав вінок із колосків на світле волосся дочки, а дівча, зашарівшись, опустило очі.

– Я далеко більше волів би, – мовив один старий поляк, – щоб мої хлопи вибрали найвродливішу дівчину села і прийшли співати до дверей мого дому, аби просити мене прийняти перше збіжжя врожаю; тоді я виходжу з жінкою, щоб роздати стрічки дівчатам і пиво чоловікам, які всю ніч танцюють на подвір’ї мого дому. Кажу ж, набагато більше волів би таке сільське свято, ніж весь оцей маскарад, що мені тут показують. – А я, – перебила його дружина, розсерджена поганим смаком, яким так відверто чванився її чоловік, – думаю влаштувати наступного літа невелике свято на честь Церери, схоже на оце. – І хто, тільки певно не я, може виголосити таку довгу промову! – відказав їй чоловік. – Зовсім не переймайся цим, – мовила дружина, – наш друг Кароль виголосить, а ти лише тягтимеш плуга, як це зараз робить господар Лядови.

   І справді: старий жрець Церери вирушив на поле, яке треба було зорати на майбутній рік; два білі воли чекали там, запряжені у плуг; старий, наче китайський імператор чи його улюблений герой Цинциннат, зробив довгу борозну в полі, сам ведучи знаряддя оранки; потім він передав керування двома гарними тваринами одному селянинові, який ще деякий час продовжував цю роботу. 
   Нарешті свято скінчилось, як і все на цьому світі. Пора було вертатися до замку, де мав відбутися бал для високих гостей і трапеза для простолюду. В коло зібраного товариства в’їхала повізка, збудована за подобою давньоримських колісниць, запряжена двома білими волами, що також мали позолочені роги; у неї помістили богиню, а селянин, одягнений наче герой ідилії, узяв віжки й попровадив дорогою, що вела до замку.
   Усі святкування з довгими церемоніями  і ще довшими проповідями тривали до вечора, так що коли товариство увійшло до салонів замку, ті вже сяяли світлом тисячів свічок. Розкішно сервірований стіл втішив усіх гостей. Тут є нагода довго описувати польські страви, ці соковиті м’ясива, і навіть дати їсти героєві, що було річчю незнаною до Вальтера Скотта, який першим розсудив, що неможливо навіть найсентиментальнішим людям живитися тільки повітрям, як міфічний Хамелеон. Однак, бажаючи уникнути довгих описів, я волію, а ля Жанліс , оминути польську трапезу, що відбулася у замку Лядови.

Розділ V

... Всюди квіти ...

Хай висячі вогні й сяйво барв,
Хай легкий запах троянд із Візантії,
Хай звуки, що звістують веселощі,
Хай сто розмаїтих приємностей,
Що з самих себе відроджуються, 
Втішають всі серця й чарують почуття.
                             
                                    К. Делавінь

    Останній тост “Кохаймося” пролунав у старому замку. Колись давні поляки випили б його з черевичка найчарівнішої красуні, добре пильнуючи за тим, аби не дати такої честі дамі з найменшою ніжкою. Нині часи лицарства минули. Коли пролунав тост, почувся лише брязкіт розбитих келихів і нічого більше, жодного пістолетного пострілу; запала гробова тиша; після цього було видно, як дами й кавалери парами входили до великої зали, приготованої для балу. Віконниці було відкрито, але не так, щоб напустити свіжого вечірнього повітря, як радше, щоб дати нагоду товариству насолодитися мальовничим видом, який тоді мали околиці замку. Справді, неможливо уявити собі щось красивіше за цю місцевість, злегка освітлену місяцем. Дорога, що вела до замку і, звиваючись, пролягала по скелі, на котрій споруджено його будівлю, була зайнята селянами, що йшли на святкування; господар Лядови наказав кожному запастися кольоровим ліхтарем, і товариство, що зібралося в замку, побачило гору, всіяну світлами; ці зірки зустрічалися, тоді розпорошувалися, деякі зникали за деревами й надавали їх листкам позолоти, потім знову з’являлися ще ближчі й світліші. Подивіться на зірку, що втікає, і на іншу, що летить за нею! Чи ваша уява не говорить вам, що то молода дівчина, за якою женеться пустотливий коханець? Ці два світла зустрічаються, зараз вони ближчі одне до одного, ніж інші. А там зауважте два бліді світла, які завжди йдуть в одному напрямку, а проте ніколи не шукають зустрічі; це, певно, який-небудь селянин із жінкою, яку він любить тим більше, чим далі вона від нього.
   Не знаю, про що думав наш герой, дивлячись у вікно, одначе його погляд був спрямований на обхідну й найбільш круту стежку, майже не доступну для пішоходів: там він помітив, чи йому здавалося, що помітив постать, яка їхала на білому коні. Вражений хоробрістю цієї незнайомої особи, він мав намір послати кого-небудь, щоб показати сміливцю зручнішу дорогу, коли його потягнув за рукав батьковий геометр.  

– Дивіться, Казімежу, – сказав він, вказуючи на дорогу, всіяну мерехтливими вогнями, – бачиш оті шість вогнів, більші за інші, які рухаються до замку? Гадаю, що це факели гайдуків, котрі супроводжують якийсь екіпаж.

   Молодий чоловік повів голову в той бік, куди йому показав геометр, і справді побачив, чи йому здавалося, що побачив карету, запряжену чотирма білими кіньми й освітлену факелами гайдуків. 

– Це, напевно, прибуває до нас кам’янецький єпископ, – сказав він геометрові. А той поквапився усім повідомити новину про приїзд святійшої особи. – Послухай, друже мій, – гукнув Казімеж до геометра, – пошли кого-небудь, аби сказав отому незнайомцеві, який там під’їжджає, щоб...

  Не встиг він скінчити, як дуже близький звук галопу відвернув його увагу і постать чоловіка на білому коні промайнула на терасі прямо перед вікнами замку.  

– Гадаю, – сказав молодий чоловік геометрові, котрий його уважно слухав, – що порада, яку я хотів дати цьому незнайомцеві, більше не потрібна: саме побачив, як він проїхав терасою саду.

   За кілька хвилин до салону ввійшов замковий лакей, оголошуючи прибуття Еміра Абу Джаффіра...
   Молодий чоловік затремтів, почувши це ім’я; він повернувся до батька, щоб дати йому роз’яснення про цю особу, коли почув, як той запитує в лакея:

– Як він приїхав, цей Емір? Ми не чули шуму його екіпажу. – Пане, він приїхав на коні.

– Це дивно для Еміра, – мовив господар Лядови, – але оскільки ім’я турків згадано в маніфесті нашого свята, він має право на нашу гостинність; запросіть його ввійти.
   Слуга вклонився і вийшов; потім розчинилися двері салону й поважно увійшла особа, добре відома нашим читачам, той самий Емір, який привітався з товариством на турецький лад. 
   Молодий чоловік помітив, що його одяг, того ж крою, складався з іншого матеріалу. На його мусліновому тюрбані було видно вигаптувані золоті й срібні півмісяці... діамантова пряжка підтримувала чудовий блискучий плюмаж. Його вишитий перлами жупан був укритий оксамитовим кунтушем із вилогами. Дамаська шабля з позолоченим руків’ям висіла в нього з боку. Розкішний кинджал сяяв за поясом. 
   Емір деякий час міряв оком господаря Лядови; потім, наближаючись, поважно сказав:

– Пророк посріблив твоє волосся й випустив бороду; те саме він зробив і мені; хоча не змінив кольору волосся; хай би зараз він розплющив наші очі, щоб ми впізнали одне одного.

   Господар Лядови почервонів од гніву, чуючи, як іноземець виказує неповагу до нього у пристутності такого великого товариства; одначе він зумів подолати свою лють, аби відповісти спокійним і холодним тоном:

– Можливо, ти колись бував у цьому замку з турецькими товарами, але якщо зиск, який ти мав, так довго лишився в твоїй пам’яті, то прошу твого Пророка, щоб навчив тебе належно розмовляти зі шляхетними особами й не забувати про їх титули й пошану, що їм належать за їх високим народженням.

   Еміра потішила розгніваність шляхтича і, бажаючи ще підживити її, він мовив:

– Я послуговувався цими ж словами, говорячи з великим шахом Персії (який є сином Місяця) та не згадуючи про його народження; народження – це ніщо! Я послуговувався цими ж словами, говорячи з синами євнухів і не сумніваючись у їхньому народженні. Я так само говорив із великим Ламою, який каже, що народився перед віками й ніколи не вмре; ця людина не мала предків. Зрештою, всі ці особи відповідали мені, не знаючи мого справжнього імені – як і ти не зважаєш на нього й досі, а я не був таким марнославним, аби сказати їм, що звути мене Ян і що мого батька звали, як діда і прадіда...

   Тут Емір спинився, щоб краще побачити обличчя старого господаря; дивлячись у його вічі, що блискали іскрами гніву, він гучно сказав:

– Рогоза! – Як! Це ти – Ян Рогоза? – мовив господар Лядови, забувши на мить про численне товариство. – Це ти, мій товариш дитинства!.. Ходи, ходи обійму тебе! Я завжди говорив, що твоя пристрасть до арабських коней доведе тебе до якогось шаленства... а потім ця нещасна дуель... Панове! – сказав він, звертаючись до товариства. – Представляю вам нашого друга дитинства Яна Рогозу... – Салям алейкум, – мовив Емір, звертаючись до товариства й схрещуючи руки на грудях. – Ходи-но, Казімежу, – сказав господар Лядови, беручи за руку свого сина і підводячи до Еміра, – представлю тебе моєму другу. Еміре, пам’ятаєш те дитя, котрому не було й чотирьох років, коли ти відвідав мій замок? Це він, малий Казьо; гадаєш, він дуже змінився?

   Емір потиснув руку юнакові й мовив:

– Я вже познайомився з цим молодим чоловіком у прекрасному саду Софіївці й гадаю, що він не сердитий знову мене бачити; моя борода йому тоді дуже сподобалася, наскільки я міг помітити.

   Молодий чоловік почервонів по самі вуха, вчувши цей сарказм Еміра; він ще більше збентежився, коли помітив пронизливий погляд, який супроводжував ці слова. Гуркіт екіпажу, котрий у цю мить почувся з замкового двору, довів його збентеженість до самого краю. 

– Чи це єдиний плід твого шлюбу, друже мій? – запитав Емір господаря Лядови. Той узяв за руку доньку і, підводячи її до Еміра, мовив: – Ця богиня жнив, яку ти бачиш увінчаною колоссям, є нашою дочкою, інфантою королівства Лядови. – Тоді дозвольте також представити вам мою доньку, чи радше доньку мого друга, – сказав Емір, беручи за руку молоду грекиню, що в цю мить увійшла до салону. – Це священний скарб для мене, – додав він, – скарб, який мені довірив мій друг, що був приречений на загибель, визволяючи свою країну...

   Молодий Казімеж добре чув ці слова, і його погляд зупинився на молодій грекині, яка вже не була вкрита заздрісною вуаллю, що так розпалює уяву. Привітавшись із господарем Лядови, дівчина нерухомо стала. Оскільки слова Еміра були сказані польською, вона не могла зрозуміти їх сумного змісту, хоча й мала меланхолійний вигляд. Через деякий час вона підвела очі й зустрілася поглядом із задивленим у неї молодим чоловіком, майже не помітно почервоніла, але, на відміну від інших дівчат її віку, наче не розуміючи, що повинна ховати свої почуття, ще мить зупинилася поглядом на молодому Казімежі, який мусив опустити очі; він знову підвів їх – погляд молодої грекині усе ще був зосереджений на ньому. Молодий чоловік змішався з юрбою і побіг через апартаменти, наче переслідуваний привидом; на його вустах видніла легка усмішка, а погляд блукав.

– Куди ти, Казімежу? – запитав геометр, зупиняючи його в бічному салоні. – Гадаю, що прибув єпископ; я чув, як в’їжджав його екіпаж, коли був зайнятий розподілом харчів і напоїв між селянами за правилами геометрії та гідравліки.

   Молодий чоловік грубо відтрутив співбесідника, але потім, трохи прийшовши до тями, відповів:

– То не єпископ приїхав, то Абу Джаффір, якийсь турок чи перс. – Абу Джаффір, – мовив геометр, – чого б тільки не дав я, щоб поговорити з ним! Гадаєте, він мені відповість? – Як не будеш з ним балакати про геометрію, то так! – О! Я говоритиму з ним про мандри: я читав “Тисячу й одну ніч”... То вертайся в салон. – Волію трохи лишитись тут. – Ти нудишся, Казімежу, але я не буду таким неввічливим, щоб лишати тебе на самоті...

   Молодий чоловік відчув, що необхідно повернутися до салону, й зробив це, на велику радість геометра. Коли вони ввійшли, останній привітався з Абу Джаффіром і мовив на вухо молодому Казімежу:

– То представ мене цьому великому турецькому пану! – Сам себе представиш, – відповів йому молодий чоловік, розчиняючись у товаристві.

   У цю мить два лакеї, виконуючи розпорядження господаря Лядови, принесли стола, вкритого найвишуканішими стравами, і поставили його в кутку салону. 

– Дозвольте, – сказав господар дому Абу Джаффірові, – запропонувати вам, так само, як і цій прекрасній дамі, трохи підживитися, бо ж ви прибули до нас уже після вечері. – Доню моя, – мовив Ян Рогоза італійською до прекрасної грекині, – напевно, тобі треба трохи перехопити після нічної прохолоди; а щодо мене, – сказав він, звертаючись до господаря Лядови, – прошу дозволити мені дотримуватися своїх звичаїв і куштувати ті страви, до яких я звик упродовж довгих мандрів. – Не знаю, чи є такі страви на моїй кухні, – мовив господар. – О, я завжди їх вожу з собою, – відповів Емір і, вийшовши на хвильку, повернувся у супроводі слуги негра, який, на підлозі в кутку салону, розстелив килим – і Абу Джаффір сів на нього, схрестивши ноги по-турецьки; потім слуга дав йому коробку. Емір, відправивши його, сказав товариству: – Прекрасні дами не образяться, що я маю погану звичку їсти сире м’ясо, яке вибито під сідлом мого Солімана.

  При цих словах він вийняв із коробки люльку, чубук, оздоблений бурштином, і шмат червоного м’яса, від якого дами з відразою одвернули очі, а він, добре вдаючи спокій, розпочав свою трапезу; потім, щось згадавши, сказав:

– Єдине, що я візьму, – не через потребу, а щоб показати, що я друг цього дому, – це сіль.

  Геометр ухопився за можливість наблизитися до Еміра і, взявши солянку на столі, задоволено подав її турецькому дивакові.

– Ось вона, пане, – сказав він, – пане Паша, подаю вам сіль. – Хто дає мені сіль, той стає моїм другом, – поважно мовив Емір. – Ваш найпокірніший слуга, пане Паша, мене звути Геометр, ні, я геометр за професією, мене звути... – Я не питаю імені своїх друзів; ви можете зайняти місце коло мене й куштувати зі мною цю смачну страву.

   Геометр, охоплений радістю від першої частини відповіді, сів на килим, але, почувши запрошення повечеряти, він трохи скривився і якусь мить шукав зручної відмовки, щоб уникнути участі в трапезі; нарешті сказав:

– Вибачте, пане Паша, я не вмію їсти без виделки, але, як розповів мені пробощ, тут є один іноземець, який живе недалеко і який, повернувшись із мандрів, привіз звичку їсти пальцями; не сумніваюся, що він їсть ті самі страви, що й ви. – І хто цей іноземець? – спитав Емір, вражений тим, що існує ще один такий оригінал, як і він. – Його звути Ян Рогоза, – відповів геометр, – дуже кумедна людина, чесне слово. – Такий же кумедний, як і я? – знову спитав Емір. – О, набагато більш! Ви зовсім не кумедний, ви такий, яким повинні бути, пане Паша. Чи правда, що є королівства, як я читав у Красицького, де білу людину, коли вона з’явиться, роблять королем, а через рік виганяють на безлюдний острів? – Ви дуже добре освічені, – відповів Емір, – ви повинні колись туди поїхати; дам я вам рекомендаційного листа, щоби вас зробили королем, а до того як це станеться, беру на себе вчити вас турецьких, перських та арабських звичаїв. Приїдете до мене, так? – Як, до Туреччини? – О ні, приїдете з паном Казімежом, який, гадаю, також має бажання навчитися турецьких звичаїв. Бачите, як він розмовляє з тією принцесою Трапезунда?

  Справді, у цю мить молодий Казімеж саме підійшов до прекрасної грекині й зацікавлено розмовляв з нею.  
  Отож залишимо Абу Джаффіра на килимі разом із геометром, який лише прагнув знань. Емір, у свою чергу, був задоволений, що знайшов людину, яку легко зробити маріонеткою для своїх дивацтв; він почав одразу повчати, розказуючи тому дивовижні й захопливі історії з країн, де він мандрував, і деякий час було тільки чути вигуки подиву “Ах!”, які щораз викрикував геометр, і питання “Справді?”, які він іноді додавав, хоча й не сумнівався у правдивості оповідача. 
   Невдовзі зазвучала музика. Господар Лядови обрав даму, гідну його віку й авторитету її чоловіка, й відкрив з нею бал, ставши на чолі довгого полонеза. Саме з метою запросити молоду грекиню до танця, Казімеж підійшов до неї та, пояснивши, що танець не вимагає жодних умінь, був щасливий, що міг відчути її руку в своїй – і познайомитися з нею під час довгої прогулянки всіма апартаментами замку. Який миловидний був цей ряд танцюристів, що все вився, сплітаючись і розплітаючись! Додайте ще чарівну розмову... Яка насолода отак вести даму, вибрану вами партнершу, вести через апартаменти. Тут, у салоні, її постать осяяло світло тисяч факелів, а музика заглушила звук вашого голосу; тоді ви проходите кімнату, освітлену м’яким світлом алебастрової лампи; сутінок майже стирає риси обличчя дами, й ви бачите лише блиск її очей, ще жвавіших од хвилювання, що вона переживає; ви проходите дальші салони, музики більше не чутно, долунюють лише окремі ноти; ви чуєте, як зупиняють розмови з остраху бути почутими... Поворот – ви знову в салоні. Ви хочете поновити бесіду – на жаль, господареві Лядови спадає на думку закінчити танець; усі в парах вклоняються одне одному й розходяться... Починається новий полонез, але в іншому розподілі танцюристів... він закінчується; тоді третій, четвертий, іноді їх кількість сягає десяти. 
   А втім, цей танець нині не вимагає жодної вправності, як було в старовину. З якою грацією давній поляк закочував рукави свого східного кунтуша! Як уміло володів своєю конфедераткою! Часом, удаючи, що покидає свою даму, він випускав її руку, відходив, підходив, знову поєднувався з розчуленою партнершою і вів її ще поважніше, сам ідучи трохи позаду й лише злегка торкаючись білої рукавички своєї красуні.
   Наразі утворюється велике коло танцюристів; чути звуки веселої й жвавої музики – це мазур . Вилітає юнак із чарівною дівчиною... здається, вона летить на крилах Зефіра, злегка торкаючись підлоги маленьким черевичком; юнак зухвало стукає об підлогу – в ньому наче щось від селянської грубості. Такий дух цього танцю, в цьому його краса. 
   Молодий Казімеж не танцював мазура. Питаєте: чому? Не знаю. Він стояв спершись об колону, подекуди стежив поглядом за танцюристами, але частіше дивився на грецьку красуню, що сиділа самотня коло вікна. 
  Тому він із радістю почув перші постріли, що звістували феєрверк. Уся компанія розбіглася по саду. Абу Джаффір, у супроводі своєї китайської тіні – геометра, також пішов туди. Молода грекиня вийшла з салону, злегка спираючись на руку сина господаря дому. 

– Як тобі моє королівство? – запитав господар Лядови, підійшовши до Абу Джаффіра. – Клянусь Пророком, воно прекрасне! – відповів той. – Признаюся, що пригадав я Схід, особливо, коли, проходячи коло двору, бачив твоїх п’яних селян, простягнутих на землі; це мені нагадало чарівну картину, яку спостерігав у Єгипті, коли на рівнині побачив армію Олександра Македонського, котру за тисячі років піски засипали й висушили так, що солдати зберегли свої прижиттєві форми.

   Говорячи це, Абу Джаффір мав на меті лише переконати геометра, який уже починав сумніватися у дивовижно перебільшених оповіданнях Еміра, але, чуючи, що той так само говорить і з іншою людиною, геометр перестав сумніватися в його правдивості. Такою стратегією Емір поновив свій вплив на бідний розум геометра. 

– А де твоя вихованка, прекрасна грекиня? – запитав господар Лядови, усміхаючись на віповідь Абу Джаффіра. – Здається, – відповів той, – я бачив свою прекрасну Іду, коли вона виходила з салону, спираючись на руку твого сина: це нагадало мені труну Магомета, яка, притягнена магнітом, витає в повітрі.

  Господар Лядови нахмурив чоло й сухо відповів: 

– Раджу тобі ліпше пильнувати її, якщо ти прийняв сіль під дахом її батька; інакше – зведеш на неї нещастя: мій син захоплений до безумства. – Послухай, друже, – відповів Емір, – двісті тисяч піастрів посагу, і принцеса Трапезунда не зашкодила б твоєму королівству. – Ніколи! – відказав господар. – Пам’ятаю, що каштелян Тенчинський не хотів мати дочку шведського короля за невістку, бо була іноземкою. Король Лядовського королівства хоче, щоб його син одружився з полькою... з полькою, кажу, в якій би текла кров наших давніх королів. – Мій друже, – мовив Емір, – ми живемо в часи, коли королі падають; ти ж чув про французьку революцію. – Нічого не боюсь від свого народу, – відповів господар Лядови, – я надав йому конституцію. – Так – і я тут бачу твій народ, що спить під егідою твоїх законів. – Визначу конституційно кількість келихів, що вони зможуть випити, – відповів господар Лядови. – Визнаю, що моя конституція недосконала. – Не треба ніяких писаних законів, – поважно мовив Емір, – з цим тобі вийде погано. – Щоб прикрасити наш сад, ми зробимо кілька терас довкола нашого замку, – сказав король Лядови королівським тоном, – і поставимо там дві гармати, що стоять у нашому арсеналі.

  У цю мить їх бесіду перервала молода грекиня, що підійшла швидким кроком, одна, і ніби перелякана, вхопила за руку Абу Джаффіра. Він лише глянув на її обличчя пронизливим поглядом і розгадав її хвилювання, та нічого не сказав; грекиня була бліда, а її очі злегка зволожені слізьми... Господар Лядови залишив свого гостя, щоб приєднатися до решти товариства.
  Що ж було причиною неспокою, який охопив прекрасну грекиню? Вона вийшла з замку спокійна, молодий чоловік був більш схвильований; вони пройшли кількома тополиними алеями, постійно слідуючи за юрбою гостей. Вона з захопленням дивилася на кольорові вогні, що сяяли крізь листя, іноді роз’яснювалися червонуватим блиском, іноді зникали, й було видно лише срібне проміння місяця. Молодий чоловік першим почав розмову італійською. 

– Пані, чи ви знайшли, – запитав він, – у нашій сумній країні щось таке, що могло б вам відшкодувати втрату ваших прекрасних рідних країв, де є багато давніх пам’ятників і де лишилися численні спогади? – Пане, – відповіла молода грекиня, – я жінка; спогади про давню славу Греції не могли для мене оживити статуї та скелі мого краю. Перші сльози захвату я пролила на рівнині, де загинув Маркос Боцаріс – герой нашого часу; проте ця країна не така прекрасна, як Греція. Чого б я тільки не дала, щоб відчути запах жасмину, послухати солодкий шепіт рожевих лаврів, які так часто навіювали мені мрії в дитинстві!

  Молодий чоловік непомітно привів свою супутницю в гай трояндових кущів та акацій. 

– Я мимовільно завів вас, – мовив він, – у це місце, пронизане ароматом квітів; мріючи про свою вітчизну, ви думкою віддалитеся од нас... – О! Ні! Ні! – вигукнула молода грекиня; потім, розуміючи нетактовність свого вигуку, додала: – Я теж дуже люблю слухати шепіт моря й могла б сказати, як дівчина з трагедії Евріпіда: “Вони хочуть мене вбити! Вони привезли мене в країну, де немає моря”.

  Поки вона говорила, її очі встелили сльози.

– Ви нещасна, – вигукнув молодий чоловік, – я відчуваю: немає нічого в нашім краю, що могло б полегшити ваше вигнання – нічого! – і він сильніше стиснув її руку. – Залиште мене! Цей запах акацій мене бентежить; я люблю ваш край... мене не навчили приховувати думки: я дуже нещаслива.

  Молодий чоловік, почувши це признання, затремтів, мов листок; потім, як шалений, витиснув полум’яний поцілунок на білих тремтячих вустах дівчини, яка різким зусиллям вирвалася з його обійм і втекла до Абу Джаффіра, свого опікуна, котрого вважала своїм другим батьком.
  Після такого початку ви можете очікувати на дивні речі в подальшій частині цього роману. Визнаю, що описана сцена трохи нагадує оповідання німецького Лафонтена  , де закохані цілуються, вперше побачивши один одного й не сказавши жодного слова... Різні народи мають різні звичаї: німці цілуються на початку любовної інтриги; французи падають на коліна; італійці показують кинджал і вдають, що хочуть убити себе; закоханий англієць за обідом просить даму випити вина з ним, і відчиняє двері, коли вона встає з-за столу. Іспанець викрадає красуню... а ми, народи півночі, колись, – коли жінки ходили у високих підборах, – вибивали їх пострілом із пістолета, щоб дами спотикалися. Сьогодні я не знаю, як ми робимо, бо вже не вміємо так добре стріляти з пістолета, а високі підбори зникли. 
  Нарешті, я люб’язно попереджаю читача, що змилуюся, заощадивши йому кілька місяців любовної інтриги. Ці гаї акацій дуже небезпечні; тож ми покажемо закоханих у страшну зимову пору, яка сковує усе протягом свого шестимісячного панування і навіть до певної міри заспокоює захоплених безумців і коханців. 
  Насамкінець пригадую, що я читав роман “Француз, який мчить крізь революцію”; отож хотів би, щоб мій герой був подібний до того француза і щоб дорівнявся йому в бігу через рифи нашого століття.

                                                              Розділ VI

Напис перською мовою:. Щоразу як бачу тебе, зростає моя прив’язаність,

І сонце обличчя твого змінює морок життя мого
на ранкову зорю щастя.

Сааді – перський поет. Поема “Гулістан”

  Я дотримався своєї обіцянки, давши читачеві приклад східної поезії, але не думайте, що цей вірш яким-небудь чином стосується двох наших закоханих. Обличчя молодої грекині, за оссіаністичним  порівнянням  , радше нагадує сумний місяць; а молодий Казімеж не дійшов ще до присмерку свого життя; адже ми залишили його лише три місяці тому, коли він зовсім не потребував тепла від сонця перського поета. 
  Тож це ті самі два рядки, які Абу Джаффір із пафосом виголосив, побачивши, що до нього в сотий раз підходить геометр. Останній, бажаючи сподобатись Емірові, привітався з ним на турецький лад і сказав:

– Напевно, якийсь жарт прихований у цих арабських чи китайських віршах. – Ні, мій дорогий Копернику, це зовсім не жарт; це я вам говорю комплімент, що люблю вас, як свого Солімана. – А як поживає ваш Соліман? – Та він як діва в гаремі: весь день нічого не робить, розглядуючи себе у люстерко й іноді будячи мене вночі своїм іржанням. – То не слід було зводити стайню для вашого Солімана біля вашої спальні й робити оте вікно у стіні, яка вас від нього відділяє. Я б наказав його замурувати, навіть якби там мешкала моя дружина. – Які новини ти несеш мені, біла поштова голубко замку Лядови? – То правда, що зима дивовижно вибілила мою шкіру; гадаю навіть, що коли вашої вихованки немає в салоні, то це не через її острах побачити мене. – Кажу тобі, мій Копернику, вона шалено закохана в геометра, якого вибілила зимова паморозь. Але ти не є геометричний у своїх відповідях; тобі слід було спочатку розповісти мені новини з замку, а тоді перейти до твоєї білої шкіри. – Ну добре!.. Новини... Господар Лядови запрошує вас на обід завтра. По обіді я вам покажу мапу місцевості, складену мною, дам вам у руки олівець і попрошу вас накреслити прямі лінії, по яких ви потім накреслите еліпси, що мені потрібні. – Послухай, дотепний геометре, ти забуваєш, що Пророк забороняє мені пити вино, і я ніколи не доводжу себе до того стану, в якому бачив тебе недавно, коли ти, падаючи на землю, кричав як навіжений: “Дивіться, земля крутиться... я не можу на ній втриматись... це доказ будови світу...” Але скажи мені, чи Шах Лядовського замку все ще гнівається на свого сина? – О! Вони як дві прямі лінії, що ніколи не перетинаються й завжди перебувають на відстані, яку визначило те нещасне освідчення молодого Казімежа, що він хоче побратися з прекрасною грекинею. – То біда! Мені жаль молодого чоловіка. Присягаюсь армією Олександра, яка лежить у пісках Абіссінії, що я спробую залагодити цю справу. – Як? Таємним шлюбом? – Ні! Ніколи! Ніколи дівчина, яка є мені за дочку, не буде принижена до того, щоб її викрали через кохання; я поговорю з Шейхом Лядови. – О! У вас нічого не вийде; він звузиться як гострий кут на всі ваші пропозиції. А! Я забув: улюблений козак пана Лядови, народний поет Орел, надсилає вам через мене пісню, яку ти хотів мати для своїх козаків. – Давай! – відказав шляхтич і, прочитавши, мовив: – Чудовий рефрен: ура-га! Пролунає в степах наче грім... Мені буде вкрай приємно, коли їхатиму через степи на своєму Солімані разом із десятьма козаками (на білих конях), які хором співатимуть своїми дикими голосами цей гімн пустелі. – Еміре, дозвольте мені розділити вашу приємність! Я склав музику до цих віршів, вона дуже гарна, послухайте. І геометр почав співати хриплим голосом, аж дім задрижав. – Дорогий Копернику, признаюся, що ти співаєш як орган... – А, це тому, що маю надто гучний і дзвінкий голос; я краще прозвучав би в театрі, ніж у салоні. – Чому ж ти не займешся акторським ремеслом? Міг би колись стати гарною примадонною, в очіпку. – Я не хочу поступатися титулом шляхтича. Ви ніколи не бачили мого диплома й мого родового герба: це діва, що сидить на ведмеді – на блакитному полі, всіяному золотими зірками. – Що там герб! Я роблю тебе своїм капельмейстером... і щовечора сходитимеш, як муедзин, на найвищий мінарет, аби ніжним голосом закликати мій народ до молитви. – То ви накажете збудувати мінарет? – Ні, ти вилазитимеш на голуб’ятник або на найвищий димар. – Але пильнуйте, Еміре, щоб там тоді не палили вогню – дим попсує мені шкіру. – Будь спокійний! Щоб ти завтра міг стати на посаду, я зберу своїх дванадцять козаків і ти навчиш їх співати музику, що ти її написав. – Гаразд, але зробімо це в домі управителя, бо ті козаки не мають такого ніжного голосу, як мій, і можуть перелякати дівчину в її кімнаті. – Вірно... вперше чую, що ти маєш рацію. То ходімо в дім управителя.

  Сказавши це, обидва вийшли на подвір’я. Геометр, залишаючи еміровий дім, заспівав голосніше, ніж зазвичай, і раз у раз гучно плювався, наче бажаючи попередити когось умовним знаком. Потім він притягнув Еміра до кімнати управителя. Там він зібрав усіх домашніх, стараючись нікого не залишити надворі, й розпочав їх посвячення в таємниці мистецтва Аполлона, поставивши всіх у велике коло. Він вийняв із кишені геометричний трикутник, яким послуговувався для відстукування такту, кажучи, що без цього талісмана не здатний керувати оркестром. Абу Джаффір, сидячи...

(У рукописі вирвано один аркуш, с. 139 і 140; внизу на с. 139 слово “la”; внизу на с. 140 закінчення двох останніх рядків “yait” i “s”). ... листи кохання; їх можна було легко впізнати по тонкому ароматному паперу рожевуватого кольору з позолоченими берегами. Вона була сумна; говорю це не для того, щоб підготувати читача до якоїсь жахливої сцени – лише повторюю те, що вже раніше говорив: обличчя прекрасної грекині мало пристрасний і меланхолійний вигляд; а мені в серці страшенно не хочеться змінювати характери героїв протягом усього твору.

Переклад із французької

Василя Білоцерківського