КІНО.
Доки через третю особу не загітували одного капіталіста прокатника кіно-фільм, — попасти на фабрику не вдавалось.

Він уявляє, що має справу з кіно-підприємцями. Ну, й уявляй! Нам від того не буде душно. Правда, на дворі цілий час стоїть година пізнього теплого літа (це в лютому).

Розповідає про те, що Німеччина не задовольняє себе кіно-фільмами, йому хочеться мати справу з СРСР. Як-же — сенсація! Прибутки! Гешефт! Шкодує, що мало може продати в СРСР. „Не беруть чомусь“, — кажуть, не годиться. А чим вони не годяться, коли найкращі в світі артисти грають! Чудова фотографія, шедевр умілости, 200-300 тисяч доларів одно ставлення… Кажуть, нема змісту… ба скільки там експресії, гри, кохання, убивства… королівна привела сина від двірського… Вибухає революція — син стає революціонером… рятує матір… потім його обирають за короля… Став королем… Хіба-ж не революційна?!

Капіталіст — рухає плечима… Але цей, певне не дуже пойнятий німецькою культурою… він навіть взявши на всіх квитки на „Untergrund“[1] не хоче, щоб повернули йому 70 пфенігів… Це зовсім не по-німецькому.

Що за чудасія?..

ащ чичероне тихо пояснює: „він не німець. Російський єврей, живе тут з 1914 р.“…

А в буфеті кіно-фабрики платив кожен за себе окремо… не хтів навіть, щоб за нього було заплачено за пиво.

На фабриці в однім боці будували льодову гору. По инших кінцях переводилось фотографування. Артисти — кіно-королі з Німеччини, Швеції, Голандії…

Підвели славетну звірку екрана — центральну фігуру фільма „Дочка Рафке“… Росіянка… Нагадув дебелу ігуменшу з манастиря. Але приємно усміхається… Частенько зідхає…

— Я так звикла тут… Ніколи, ніколи не вернуся назад, хоча ось вас побачила й хоч ви хто й зна хто — а я рада… Я-ж не політична… люблю театр і кіно. Моє життя — це театр, кіно… але як згадаю… За віщо? За віщо одібрали од нас театри (ми з чоловіком орендували в Петербурзі, Київі, Одесі) і залишили нас старцями… Добре, що в нас було трохи в банках закордоном… Та й заробляємо — тут… правда, працюємо з ранку до пізньої ночи… Ой, так втомилася… я вже кажу чоловікові: Ну, для чого ото ми зберігаємо… А, проте, тягне… Якась звичка, та хіба одмовишся, коли платять готівкою…

Гримоване мертве обличчя не рухається, лише очі бігають, як у телиці… зідхає…

Її кличуть „на перший план“. Знімають фільм „Краса розкошу“. Служки без перестанку вощать поміст… Сотні „юпітерів“ з сотнями тисяч свічок сліплять кут ательє… Розкішні вбрання артистів, артисток, чудова бутафорія — приковують очі.

Для чого то все?

— Гора вже готова! — зараз в ній буде тонути й рятуватися один із джентельменів „Розкошів“.

А осторонь, мов курчата від шуліки, притислися біляві пажі — статистки.

Однаковий зріст, повиті смутком обличчя, позір на зйомку… Вони раді, що за двадцятигодинну роботу гри пажів дістануть по 2 марки… Адже вони будуть на фільмові!.. А може яка з тих впаде до ока режисерові, директорові, або врешті якійсь славетності… і вона може стати такою… Вони добре відчувають, що їхнє життя залежить од випадку… Мало таких було… мало таких є… Хіба Пікфорд славетною вродилася? Що там багато подруг після лікарні пішли на вулицю… так що-ж: з голоду й не на таке підеш… Ніхто не може ручитися за себе…

Гарна техніка, чудова машинерія, освітлення, апаратура…

І все.

Більш нічого…

— Хто-ж ставить фільму, пане директоре?

— N — і ще двоє, в компанію..

— А режисер хто?

— Він-же.

— А сценарій чий?

— А там один його приятель, родич — разом написали…

— А чому не видно з чого грають?

— А навіщо. Режисер і так пам'ятає. А артисти?.. — у них і так виходить… Наловчилися… Це не тяжко… Це-ж усі вже досвідчені… Славетності…

— А скільки вийде метрів?

— Фільми буде тисячі зо дві… Вертять тисяч шість-сім… потім комбінують.

— М… да.

——————

  1. Підземна залізниця.