ЗУСТРІЧ.

На майдані люду, як на ярмарку.

Автомобіль, трамвай чи автобус, ані ткнись — нікуди.

Звислі з струмких стовбурів блакитні кулі промінням електрики залили все навколо; тисячі робітничих голів, що над ними маячать, виблискуючи золотими зірками, серпами й молотами — маячать червоні прапори, сотні лакерованих касок поліції, кінної жандармерії, щітки блискучих багнетів жовнірів…

Шумить, мов у вулику…

— Геть кровопивців! Амнестію сімом тисячам! Хай живе Радянська Німеччина.

Перелякані обивателі, що випадково спинилися на панелі, кидають стурбовані погляди праворуч, ліворуч, назад. Але всюди — кремезні стіни з люду… сірі, змарнілі обличчя робітників і робітниць… очі блищать ненавистю, відвагою, рішучістю…

„Ми молодая гвардія робітників, селян!“ несеться з протилежної вулиці… Тисячі юнацьких голосів.

— Чого-б ото я перся дивитися на якогось там випущеного арештанта? — кидає в повітря сонна пика одгодованого черева.

— Що? Чого? Ах, ти-ж паскудо, спекулянтське стерво, мерзота! Ти, грім твоїй матері, падлюка, оце вийшов у проходку після розпутнього дня, ще й базікаєш?

І пішло й пішло. Обличчя робітниці пашить ненавистю. Кулаки робітника, її сусіда, стискаються й він сунеться до панелі, до отетерілого черева.

Грім „Інтернаціонала“ розтинає повітря…

— Хай живе робітнича революція!

Гамір обертається на погрозливий шум морського прибою…

На авто повагом їдуть товариші.

Капелюхи, кепі замаячіли в тисячах кістлявих рук над головами.

„Ми молодая гвардія селян, робітників!“ вигукує загін юнацьких голосів в такт маршу своїх шерегів.