Норми української літературної мови/2
| ◀ § 1: Альфабет | Норми української літературної мови Літери і звуки § 2: Апостроф та знак наголосу |
§ 3: йо, ьо ▶ |
|
та знак
наголосу
Апостроф уживається на те, щоб показати, де по приголосних треба вимовляти я є ю ї так, як у початку складу, тобто не зливаючи їх із попередніми приголосними, напр., з'явище (вимовляється так, як коли б написати зйавище — тільки так не пишуть, порівняйте інше слово зявище з іншою вимовою), звір'я́ („в лісу багато всякого звір'я́“, порівн. звіря́, звіря́ти, звіря́тко — „з нори виткнулось маленьке звіря“), пові́р'ю („у тім повір'ю багато старовини“, порівн. пові́рю — „я цьому не повірю“). Можна ще сказати так: апостроф у словах ставиться між приголосним та я є ю ї тоді, коли вони в вимові в'яжуться достоту так, як при збігові їх — коли приголосний буває на кінці одного слова, а голосний у початку другого (і коли вимовити їх без зупинки між ними), напр., враз я (порівн. вразять).
Найчастіше апостроф ставиться по губних (б п в м): б'ю, б'є, жаб'ячий, п'ять, дев'ять, п'яний, в'язати (зв'язати, розв'язати, підв'язати…), м'який (розм'якшити, зм'якшений…), тім'я, у плем'ї, на безриб'ї і т. ін. (вимовляються: пйать, девйать…). Тільки коли перед губним звуком постійний приголосний, то апостроф по губних не пишеться в таких словах, як от свято, цвях, дзвякати, морквяний, мертвяк, тьмяний, медвяний й ін., бо тут звичайно й вимова інша.Потім того у деяких словах по р: пі´р'я (порівн. піря́ти), бур'ян (пор. буряк), у зневір'ї (пор. у зневірі від слова зневіра, а у зневір'ї від зневір'я), матір'ю і т. ін. Також після приростків на приголосний перед я є ю ї: з'явитися, з'єднати, об'їхати, в'їхати, під'юджувати, без'язикий, з'їсти і т. ін. та в інших випадках на означення такого самого сполучення приголосного та голосного, зокрема і в чужих словах: Лук'ян, кур'єр, об'єкт, п'єса тощо.
Отже перед о а у е і апостроф не ставиться: зорати, зокрема, зекономити, зуміти…
При перенесенні слів із рядка в рядок, звичайно, можна розривати, їх на апострофі: бур'-ян, звір'-я тощо.
Знак наголосу (´) ставлять на голосних тоді, коли бажають, щоб те чи інше слово читано з таким наголосом, а не іншим, отже це буває, напр., тоді, коли бажають виправити мову слова з хибним наголосом як от захворі´в (щоб не вимовляв читач „захво´рів“, як повелося вимовляти це слово в містах, але без найменших підстав, порівн.: бі´лий — забілі´ти, чо́́рний — почорні́ти…); також добре ставити наголос на невідомих читачеві словах, напр., вживаючи якогось місцевого слова, невідомого в літературній мові, як от „карьо´жився“ (костричився, бришкав). Але знак наголосу конче треба ставити в тих випадках, коли від місця наголосу в слові залежить зміст (значіння) його, і коли без знака наголосу виникала б двозначність, напр.: перево´зив (дієслово недоконане) — перевози´в (дієслово доконане), пізна´ю (майбутній час) — пізнаю́ (теперішній); „знаю, що´ він думає“ — „знаю, що він думає“ (у першому що´ займе´нник, у другому що сполу´чник); „кра´й села“ — „край села“ (кра´й — іме´нник, край — прийме´нник).
У деяких довідних книгах (напр., у словниках), подекуди в підручниках повелося ставити знак наголосу над усіма словами, хоч би наголос їх був і цілком сталий. Не слід тільки думати, що в таких випадках всі многоскладові слова повинні мати знак наголосу, а односкладові ні. І многоскладове слово може бути ненаголошене, і односкладове звичайно буває наголошене. Ненаголошеними бувають насамперед усі службові, помічні слова, як от прийменники, сполучники: коло ха́ти (але ко́ло — іменник), понад ни́м, не хо́чу, коли та́к (але коли́ — прислівник) і т. ін.