Норми української літературної мови/10

Норми української літературної мови
Олекса Синявський
Літери і звуки
§ 10: і — ї

Львів: Українське видавництво, 1941

і — ї

§ 10. Як уже ми знаємо з § 3, відповідно до пар

а — я
у — ю
е — є

в українській абетці є й і — ї, тільки ж ї (= йі) на письмі вживається лише в початку складу (тобто на початку слова та по голосних) і після апострофа: їхав, їсти, її, мої, стоїть, з'їзд, під'їхати тощо, і по голосних і ніколи не буває, за винятком тільки тих випадків, коли назвукове і слова стає після голосного в складному слові, як от переінакшити, заіскрити, доісторичний і т. ін.

Але після приголосних (без апострофа) буває тільки і, хоч у вимові в деяких випадках є такі самісінькі подвійні приголосні перед і, як і перед іншими голосними та в кінці складів, тобто то тверді, то м'які, отже відповідні до складів:

на — ня
ну — ню
не — нє
но — ньо

Так, для природного українця двоє рівних слів не тільки в

там — тям
сину — синю
орле — орлє
топнув — тьопнув

сіл — сіль

тощо, де слова на слух одрізняються одно від одного тільки самим приголосним — твердим в одному слові і м'яким у другому — а також по двоє слів він чутиме і в ніс, тік, волів, ліз, пісні´ тощо, коли їх вимовляти то з твердими, то з м'якими приголосними перед і: коли він чує, напр., з твердим н слово ніс, то це для нього одно слово (ніс — носа), а коли з м'яким, то друге (ніс — несу), отже перше ніс до другого ніс щодо н в такому ж стосунку, як сину до синю, тобто, означуючи твердий приголосний звичайною літерою (н), а м'який із додаткам ь (нь), можна так написати ці пари:

сину — синьу

ніс — ньіс

Так само буде

тік (току) — тік = тьік (течу)

волів (вола) — волів = вольів (волію)
ліз (лоза) — ліз = льіз (лізти)

пісні́ (пісний) — пісні = пісньі (пісня)

Отакі подвійні в вимові приголосні перед і бувають не всі, а лише н т д л, та тільки в письмі вони не розрізняються. Беручи на увагу, що в нашій абетці поруч пар а — я, у — ю, е — є також є ще й пара і — ї, що отими я ю є ми й означуємо м'які приголосні (там — тям і т. ін.), ми легко могли б літерою ї означувати попередню м'яку приголосну, напр., ніс (носа), але нїс (несу), волів (віл), але волїв (волїли) тощо. Та так раніше й писали, особливо в Галичині, тільки тепер через деякі перепони вже так не пишуть, а пишуть попросту ні, ті, ді, лі хоч для твердих складів, хоч для м'яких.

Тверді н т д л перед і бувають головним чином тоді, коли це і чергується з о, а також у твердих прикметниках множини (де і теж чергується з о а у): сніп (снопи), діл (долу), стіл, столів (столи), бліх (блоха), гарні, тверді, товсті, білі тощо. Вимовляти ці приголосні перед і м'яко не можна — це була б недобра, нечиста вимова.

Тим, хто знають тільки сполучення ні, ті, ді, лі з м'якими приголосними і таким чином не вміють добре вимовляти характерних українських звукосполучень із твердими н т д л перед і, можна подати таку пораду, як навчитися поправно вимовляти тверді приголосні перед і: м'які н т д л (тобто в таких словах, як приніс, дід, тіло, хліб...) вимовляються так, що кінчик язика спадає до спідніх ясен, а середня частина язика підіймається до піднебіння; вимовляти ж твердо н т д л перед і (тобто в таких словах, як ніч, худі, густі, плід...) ми можемо тільки упираючи кінчик язика в верхні ясна, отже так, як і при вимові складів ни, ти, ди, ли. При першій вимові н т д л (м'яких) середина язика випинається вгору, при другій (твердих) — донизу. Усе це добре видно в люстрі. Сполучення ні, ті, ді, лі з твердими приголосними (л тут буде „середнє“ — див. § 9.) будуть достоту такі, як сполучення н т д л кінця слова перед і наступного, напр.: „над Іваном“, „він і вона“ тощо (тут ді, ні, а не ди, ни!).

Щодо інших приголосних, то вони звичайно не різняться перед і іншого походження, напр., рів — рову і рів — ревти і т. ін. Подекуди тільки різняться с з ц (у сік — соку с твердіше, ніж у сік — сікти), але різняться дуже малопомітно, крім тільки тих говорів (захід.-українських), де м'які с з ц вимовляються шепеляво.