Не-читальник. Оповідання/На торзї
| ◀ Булка | Не-читальник. Оповідання На торзї |
Мужицька смерть ▶ |
|
Проць і Проциха продали в містї, на торзї, дві курцї, копу яєць, пів корця жита тай купили порося й дві дошцї карник залатати. З полудня, як мали вже йти до дому, каже Проць до жінки:
— В тебе є які гроші?
— Та які? — каже жінка. — Маю ще в платинї три нові: дїтям на колачики.
Проць драпнув ся ніхтями по немитій потилици тай лишив на нїй за кождим ніхтем рівчик, наче розплуги на ріли.
— Ффї-їть! А менї ше треба цвиків купити. Маю ґулних пять крейцарів, а то треба зо двацять цвиків. Як не стане, то даш.
Проциха справила до чоловіка обі долонї:
— А най Бог боронить та заступить! Таже то би таких плачів.
— Говори свої! — бовтнув Проць — Я слиною прилїпю дошки?!
Тай пішов у місто, а Проциха лишила ся коло фіри сусїда Йвана, що з ласки зробив їм вигоду тай забрав дошки на свій віз. Стояла неподвижно на однім місци, прижмурила очи, що цїле місто здавало ся їй, нане в сумерку, а всякі гадки стали її зносити.
Вернуть ся до дому вже смерком. На Йвановій хатї бузьок клепатиме, а Семенові вівцї будуть блеяти. Крізь стріхи синїй димок продиратиме ся, а з другого кінця села заводити ме сопівка. Дмитруньо й Настуня ждати муть їх на воротях та як тільки їх назирять, пустять ся бігцем проти них. Дмитруньо зараз же й прибіжить, а маленька Настуня облишить ся з заду й стане плакати.
А Проць пішов у саму середину міста, на жидівску вулицю. В обох періях аж кишіло від жидівских склепиків.
Зараз таки зачепила єго каправа, горбата жидівка з крайного склепу.
— Що купуєте, ґаздо? Ходїть до мене!
— В тебе нема! — сказав Проць тай не подивив ся навіть на ню.
Жидівка вхопила єго за рукав.
— Чому нема? Ходїть!
Проць увійшов до склепу. На помостї й на поличках стояло всюди скло, триною й стухлою соломою обложене.
— Цвики є? — запитав Проць.
— Нема цвиків. Купіть собі лямпу. Дуже дешево. А сьвітить, ц-ц-ц.
— Іди, бо як ти засьвітю, то три дни тобі сьвічки в очах муть стояти!
Вийшов розлючений.
Жидівка вибігла за ним.
— Чуєте, ґаздо, як вам треба цвиків, то йдїть до мого зятя, отам-о з другого краю вулицї. Зараз вас мій Абрамко поведе.
Тай стала верещати:
— Аврум! Аврум! Аврум!
Абрамка не було. Проць не мав коли, тай пустив ся йти. Але жидівка вхопила за сардак і не пускала.
— Чикайте трохі, зараз Абрамко прийде.
— Скараскай ся мерзо! — при сїм слові сїпнув так сардаком, що жидівка мало носом не запорола до плиток.
Зайшов прямо до того склепу, що на дверях висїли поіржавлені ланци. Там стояв дванацятилїтний пейсатий жидок.
— Що купуєте, ґаздо?
Проць визвірив ся на него.
— Я з тобою не говорю! Де ґазда від склепу?! — обізвав ся сердито.— Що-о-о? Та то все одно: я также продаю!
— Я тебе питаю ся, паршєку, де ґазда від склепу. Чуєш, чи нї?
— Зараз увійде.
За хвилю ввійшов старий жид, сивий як молоко.
— Ви ґазда від склепу?
— Я. Ну або що?
— Продасте менї цвики?
— Чому нї? А яких вам треба?
— Бритналїв. По кілько за крейцар?
— На вагу продає ся.
— Я на вагу не хочу, продайте на штуки.
— Ну! по крейцарю возьму в вас.
Проць як стояв, так обернув ся й пішов. Вибіг старий жид, вибіг малий жидок.
— Вернїть ся, ґаздо, чуєте!
Проць удавав, що не чує. Жидок підбіг за ним і вхопив за рукав, а Проць обернув ся й ждухнув жидка кулаком у груди.
— Уступи ся, кажу, паршєку!
Жидок відскочив наче кіт від собаки.
Тимчасом надійшов старий жид:
— Ну, вернїть ся, що дасьте?
— Я не купую — сказав Проць і чинив ся, що хоче відійти.
— Чому не купуєте? Вам треба цвиків. А, бігме, нїгде не дістанете дешевше, як у мене. Аби я такий щасливий рік мав.
Проць став лагіднїший.
— Як у вас купувати, коли правите, як за рідну маму?
— Ходїть до склепу; якось погодимо ся.
Цїлий час держав ся жид Процевого сардака.
Проць іще не квапив ся йти. Став тай розмірковував у своїй голові, з кілько цьвяками найменше може обійти ся й кілько найбільше може за них дати, аби не рушити тих крейцарів, що в Процихи. Жаль єму було малих пустїїв, що вибіжать проти него й крізь ніс жвиндїти муть: “Дє'! що сте купили в містї?”Міркував — міркував і як раз доміркував ся до того, що тих три крейцарі від Процихи саме не стане. Така єго лють зібрала, що бувби всю жидову перемолотив.
Оттодї знов підступив до него жидок. Проць затис зуби тай справив до жидка кулак наче довбню:
“Набік, гнидо! бо як тя ковтну тай і не кивкнеш!”
Старий жид, як би нїчо, сїпнув Проця за сардак:
“Ну, ґаздо! що стоїте дурно? Мінї треба вторгувати, а вам купити.”
Зайшли до склепу. Проць став просити жида:
“Бійте ся Бога, Мошку, чи як вам, майте милосердиє. Ви би таки чоловіка облупили. Ви собі розкладїть заробок на всїх мужиків, а не то з одного тай маєство робити!”
Жид став клясти ся; єму се йшло так гладонько й борзенько, як молитви:
“Заробок? Який заробок? Аби я так до завтра дочикав, аби я такий легкий рік мав, аби я так на очи видїв, аби я так з дїтий потїхи діждав ся, як я маю на цвиках хоть крейцар зарібку”.
“Дай Боже, дай вам Господоньку сьвятий, щире вам сего жичу”, сказав Проць тай крутив головою.
“Гадаєте, що не дай Боже? Таки, дай Боже! — Ну кажіть що даєте?”
“Даш зо пять за крейцар?”
Жид плюнув: “Ігі! на твою голову!”
— Гікни матери своїй на гріб! А по штири даш?
Жид скулив ся, як кіт до миши: “Брав бись по штири?”
“Нї! в голову бих ти позабивав. Та гавкай уже раз, по чому?!”
Жид озлобив ся: “Гавкай сам із псами!”
“Їж, дави ся своїми цвиками!” — по сїм слові Проць вийшов, а жид ще крикнув єму на вздогін: “Дам три за два крейцарі!”
Проць обернув ся на порозї: “Ая! Ще ти й прядива додам, абись собі мотуз усукав, та повісиш ся на цвику!”
Вийшовши на вулицю й здавало ся єму, нїби він десь у лїсї, в самій серединї, а то єго з усїх боків вовки обскочили й наважили ся житє взяти. Місто, місто — обдирство, ошуканство, наче хто шептав єму в вухо.
Аж іде Василь, з того-ж села, самою серединою вулицї. В правій руцї батіг, у лївій коновка, в коновцї сушений короп, на шиї дріт, а на голові три капелюхи. Спідний — старий соломяний; середний — новий, суконний, чорний, для себе про сьвято; а верхний — новий, сивенький для синка, Грицка, також про сьвято. Проць до него:
“Заратуйте-ко мене хоть шісткою!”
Василь махнув батогом:
“Куме Процю! та я осьде ледви тлїнний: на гуску соли ми не стало. Бувєм у штайрантї, платив податок. Обібрали до сорочки, обголили до мяса, ледви з душею втїк.”
Проць поплїв ся далї. Розмірковував, розраховував, а то все — не стає й не стає.
“Таки не витякне моїх гроший, треба буде докласти жіночі,” гадкував Проць тай зайшов до другого желїзного склепу. Там так само, як і в першім. До третого, так самого; до четвертого, також так само.
Проць налякав ся; та се й з жіночими не стане. А паця? Що з пацям буде?!
“Мо-ой! аби вас повіхопювало що до лаби, аби на вас хороба тяженька!” закляв Проць серед дороги на ввесь голос та так щиро аж зітхнув. Нїякої ради, нїякого поратунку, хоть сядь тай плач.
Але паця? Паця мусить мати свою вигоду, аби з під землї дістати, аби камінь зубами гризти! Христянин борше витримає й голод і холод, а нїмина марнїє, сохне. Воно не знає пожалувати ся (рахувати: нїмина), що є голодне, що менї студено, що підо мною мокро, але марнїє. А воно до чого здале, як марне? Лиш гріх за него. Христянин не потребує в сало дбати. Най буде худий як хорт, лиш аби робив. А худібка не то; як уже марна, то нїдочого тай решта. А ще паця!
Отак гадкуючи йшов Проць нога за ногою, похнюпивши голову в долину, неначе шукав що по дорозї. I не стямив ся коли вчинив ся перед склепом, де перший раз торгував цвяхи. Жид обізвав ся до него:
“А що? Правда, що нїде нема дешевше? Слухайте Йване, чи як вам. Най страчу: дам вам по два за крейцар, тай то, бігме, нїкому лиш вам! Хочу мати добрий початок.“
“Хіба на сконанє початок”, — бовтнув Проць.
“Я собі рахую початок на завтра.”
Проць задумав ся: “Дайте по три”, спромога процїдив крізь зуби.
Жид усьміхнув ся: “Ну, ну! Коби я сам міг де купити по три!”
В одну мить постановив Проць відоймити гроші від жінки. Як мога борше побіг до неї:
— Давай гроші!
— Які гроші? Хрести ся та лїзь у болото!
Проць затис кулаки: “Чуєш, не вповідай менї мудрішки, бом такий добрий, щобим тя зїв!”
Проциха дивувала ся: “Тобі що, чоловіче, ти впив ся? А яж дїтем що скажу?”
Проць сичав здавненим голосом, як гадина: “А тиж яка мама дїтем? Ти не знаєш, як їх забавити?”
“Спамятай ся, Процю, тебе обмарило?!”
“Я тебе як зараз спамятаю, то ти очи повилазать! Ти ґаздиня?! Вона тото не питає, де паця вигодує ся, але до мене: спамятай ся. Мой! Ти така ґаздиня? га?” — справив до неї кулак.
Але Проциха й не рушила ся, а ще й нахилила до него голову: “На! бий, бий мя! чо' стоїш?” — тай захлипала.
Проць, не довго розгадуючи, запхав їй руку в пазуху, витяг платинку з трьома крейцарами й пійшов до жида торгу добивати.
Проциха плакала: жаль їй було за дїтьми, але жаль їй було й на дїти, що через них та не має житя з чоловіком.