Не-читальник. Оповідання/Булка
| ◀ Не-читальник | Не-читальник. Оповідання Булка |
На торзї ▶ |
|
X. запросив свого бюрового товариша, Мілька, перед обідом до себе на чарку лїкеру. П. Мілько, що завсїгди точно приходив на обід, випив, попрощав ся з товаришем і вийшов. Пійшов найкоротшою дорогою: через склепок із булками.
Лишень зачинив за собою склепові склянні двері, збентежив ся, як той заяць, що єго з усїх боків пси обскочать. Перед склепиком стояла бричка, а в нїй сидїв пан маршалок.
Мілько хотїв незамітно втечи, але пан маршалок завважав єго.
— Моє поважанє, пане Мільку! Як ся маєте?!
П. Мілько затрусив ся, як осиковий лист у осени.
— Моє поважанє! Я… я… підводив п. X.
— Навмисне через склепок, щоби побачити ся з красною склепаркою, — зареготав ся пан маршалок.
Мількови стали сльози в очах:
— Алеж пане… ласкавий, як можна?
— Но, но, — успокоював п. маршалок — жарти, пане Мільку. Атже я знаю, що з вас за примірний муж!
П. Мілько побіг до дому, як попарений. Добродушна усьмішка щезла з єго облича. Журба зависла над єго лисою головою, наче чорна хмара.
Від бистрого ходу впрів. Прибіг до дому, сїв на фотель і холодив ся, махаючи капелюхом.
“Що за нещастє”, бурмотїв під носом.
Увійшла жінка, висока, худа зі злобними очима. Аж пашіла така румяна: тепер що лиш висваривши ся з кухаркою. Зараз завважала зміну на чоловіцї.
“А тобі що?”
Мілько шпурнув капелюх на стіл.
“Дай мінї спокій! Нещастє, кажу тобі; вічна компромітація!”
Тепер прийшла черга на жінку зажурити ся. Заломила руки тай з притиском заговорила: “Бій ся Бога, Мільку, говори! Що стало ся? Не перепуджуй мене.”
“Таке стало ся, що я пропащий” — сказав Мілько, не то відповідаючи, не то розмовляючи сам із собою. — “Я, урядник, пане добродїю, в десятій ранзї тай така компромітація!”
Жінка вийшла з терплячок: ухопила чоловіка за рамя тай спищала:
“Таже говори, Мільку! чого мовчиш, як би ти писок замок на колодку?!”
Мілько зовсїм спокійно відповів: “Що менї з того, що я тобі скажу? Се вже не верне ся! Пропало. Компромітація на завсїгди.
Десь мене злий дух підийшов, отой X. запросив до себе на лїкер. Вихожу від него тай іду через склепок із булками. Лиш я двері за собою зачинив, дивлюсь: стоїть бричка, а в бричцї пан маршалок. Ой Боже, розступи ся земле!
“Ну, та шо з того?” нетерпеливилась жінка.
Мілько покивав головою.
“Що з того? Ха-ха-ха! Вона каже: шо з того! Та ше більшо потреба? Шо-ж він собі подумає за мене? Я, урядник — пане добродїю — у десятій ранзї та йшов булку купувати за два крейцарі! Чи може вже бути більша компромітація?!
Бодай-же він був спопелїв, заки втворив пащеку, аби мене на лїкер запросити!
Жінка посумнїла. “Ще сего хибувало! Мене прозивають міщанкою (вона була донькою горожанина таки з того місточка, але тепер уже панї), а за тебе будуть говорити, шо купуєш булки по два крейцарі”.
Мілька аж у горлї стисло, так ревно зажурив ся: “Боже, Боже! Шо то може наробити одно нїчо!Гей! Атже в мене є кухарка. Плачу їй пять ринских на місяць, а люде будуть гадати, шо я сам ходив булку купувати за два крейцарі. Та менї тепер нїяк показати ся в поряднім товаристві. Маршалок розповість кождому, шо видїв, як я сам булку купував.”
Спер лису голову на долоню, задумав ся глубоко тай розмовляв ся із собою: “Нема иншого виходу, лиш подавати ся на перенесенє. Але-ж бо матеріяльна руїна. Тут продай хату й реальність, а там не купиш.” Хату й реальність дістав Мілько за жінкою.
Стала жінка щиро єго радити:
“Шо нам з хати, коли встид за встидом. Тут у мене повно кревняків, а то самі прості люде. Зі щирости та доброти компромітують де здиблять. Оногди йду я з доктором N. аж надходить Андрій. Знаєш? Івана син. Цїлує мене в руку тай: — Чи тямите — каже — панї, як ми ходили разом до школи? Бігалисьмо обоє босі тай шпуряли камінями. — Ґвавт! я трохи не зомлїла. Уступи ся, кажу, добрий чоловіче, не знаю тебе, а боса я нїколи не ходила! — Але пльотки вже готові. Шо з того, що ношу тепер нові лякерки, коли обсужувати муть, що я боса ходила до школи.”
Мілько три ночи не спав, а три дни ходив, як строєний: так єму булка заїхала в голову. Де тільки два люде говорили й сьміяли ся, єму так і видїло ся, що то через тоту булку.
Та се ще байка. Але-ж бо п. Мілько, як тілько коли побачив булку, зараз тряс ся як у пропасницю. Бояв ся булки, як чорт сьвяченої води. Такий єму ляк дала.
Бо то треба знати: до простого чоловіка розпечи желїзні тричяки до червоности тай єму до очей — джі! та може здрігне ся, а урядник у десятій ранзї, як коли, то й булки перелякає ся.