На крилах пісень
Леся Українка
Сон
• Інші версії цієї роботи див. Сон Львів: Товариство ім. Шевченка, 1892
Сон.
 
(Посвята Александрі Свій).

Був сон мені колись: богиню я́сну
 Фантазії вбача́ли мої очі,
І друга любого подо́бу кра́сну
 Богиня прийняла́ тієї ночі:

Той самий ви́раз і усмішка мила,
 Той самий по́гляд довгий, розумливий,
На плечіх лиш барвисті мала крила,
 Вінець над чо́лом з лавру святобливий.

Вона іде́! Неперемо́жна сила
 Мене примушує за нею простувати
По темних, ті́сних ходниках. Вступила
 Вона в якісь таємниї палати.

Чі то свята будова, чі темниця?
 Високеє і темнеє склепіння,
Одно віконце, вузьке, мов стрільниця, —
 Крізь нього сиплеться бліде проміння,

І падає на стіну; височенний
 Орґан стоїть там, наче скеля дика,
Де був прикований Тіта́н страшенний,
 Що забажав освіти чоловіка.

Спинилася богиня і за руку
 Взяла мене, і словом говорила:
„Вважай, і памьятай мої слова й науку:
 То́ світови́й орґан, і доля так судила,


Що тілько раз він має гук подати,
 Страшни́й той гук, поту́жний і величний
По всіх країнах має залунати
 І перекину́ти світо́вий стрій одвічний.

Страшне́ повстане скрізь землі руше́ння
 І з громом упаду́ть міцні́ будови.
Великий буде жах, велике й визволе́ння!
 Тоді спаду́ть всесвітнії окови.

І правда лавром чо́ло уквітчає,
 І згине зло, укри́ване віка́ми.
В честь волі но́вої хвалу́ співець заграє
 На вільних струнах вільними руками!

Тож слухай: ти орґа́н порушить можеш
 Не дужою, та смілою рукою,
Всесвітнє зло тим гуком переможеш,
 Здобудеш для землі і щастя і спокою.

Та знай: твоє життя так миттю згасне.
 Як бли́скавка, що перед громом сві́не;
Не для тебе́ те світло правди ясне,
 Що світ осяє, ні! життя твоє загине!

І вільні струни сла́вити не будуть
 Ні твого йме́ння, ані тво́го діла,
Щасливії нещасную забудуть,
 Не буде вкрита лаврами могила!“

Промовила і зникла. В самотині
 Я зостаюся розважать-гадати,
Як визволить той гук, що за́мкнутий в скели́ні,
 Що має гучно в світі залунати?

Тут наступила чорна тьма без сонця.
 Я в роспачі ламаю руки, плачу,

Богиню кличу.... Коли се з віконця
 Я бачу світло, я́сний про́мінь бачу!

Той промінь ду́мки просвітив нездольні.
 Ще хвиля, й світ весь затремтить від гуку, —
Зрадіють всі невільники бездольні....
 Та що́ се нагле затрима́ло руку?

Ох, я́ ж загинуть маю!… І від страху,
 Від жалю розум наче хмари вкрили.
Як тяжко! моє серце повне жаху:
 Умру без слави, навіть без могили!…

І я стою, неначе скамьяніла.
 Знебула думка вже не розважає…
Що́ се?… немов би пісня забреніла,
 Здале́ка, мов би цілий хор ридає.

Глибока, тиха, нерозва́жна туга
 Вника́є в серце, ка́менем лягає;
Ридає хор, мов дикий вітер з луга,
 А темрява склепіння застилає.

З віконця ледве-ледве бли́сне промінь;
 Ті хмари темні да́влять мою душу,
А серце па́лять мов жерущий пломінь.
 Ні, тук страшни́й я ви́добути мушу!

Хай я загину, та хай сяє мило
 Над лю́дьми сонцем правда і надія!
Зважливо простягаю руку, сміло....
 І прокидаюсь. Так! то сон був.... мрія!