Кому се так квітка́ми та вінками,
Та віттям гордеє чоло вінчають?
Кого то сьпівами веселими й танками
Ізраельскі дівчата зустрічають?
То йде Самсон, веде по́тужні лави
З крівавого, страшно́го бойови́ська;
Він залучив собі багато слави, —
В сей день розбив він філістимське військо.
І бачить він: там під горою в долі
Стіна його госпо́ди забіліла.
Йому назустріч, у жіночому околї,
Іде́ його хорошая Далїла.
Стрункий, високий стан, мов пальма в гаю,
Мов у ґазелі, ясні очи чорні
У Філістимлянки; її з рідно́го краю
Взяли Самсона руки непоборні.
Вона веде його з собою у палати,
Провадить щиру, любую розмову;
Що перемогу славную волїв послати,
Вона у голос вихваля Єгову.
Самсонови дивні здались слова дружини,
І він спитав свою Далілу любу:
— За теє дякуєш ти Бога сеї днини,
До він післав твоєму люду згубу?
— Чужа для мене мого люду доля!
Твої для мене стали рідні люде!
Твоя, Самсоне, лиш єдина воля —
Для мене завжди наймилійша буде!
Для тебе відцуралась я родини!
Хочь-би збулася я і батька й брата, —
Кохання нашого щасливії години
Були-б для мене милая заплата!
— Даліло, мила, за твоє кохання
Чим можу я тебе нагородити?
Скажи, повідай, моя зоре, те бажання
Хоч-би загинуть — мушу я вволити!
— Не хочу, милий, я твоєї згуби!
І за любов любови лиш бажаю:
Щоб не таїв від мене ти нічого, любий,
І щоб усе сказав, що я тепер спитаю.
— Даліло! більш як я — любить ніхто не може!
Яка-ж у мене є від тебе таємниця?!
Питай! клянусь тобі у тім на ймення Боже,
Скажу тобі я все, — ти дум моїх цариця!
— Ото-ж тебе тепер я запитаю,
Коли ти дав мені ту обіця́нку милу:
Чи завжди, як тепер, ти був найдужчий в краю?
І звідки маєш ти таку велику силу?
Я ще дівчиною була в своїй оселі,
Як слава йшла про тебе поміж нами,
Тоді ти ще отам у лісі, коло скелі,
Пас батьківські стада́ із пастухами.
Мовляли, йшов яко́сь ти гаєм темним з дому,
Без зброї у руках, без сагайда́ка, —
Аж ось в гаю́ від реву, мов від грому,
Зьвірина й птиця затремтїла всяка;
Рика́ючи й трясучи головою
Спинився лев біля тебе́ близенько, —
Ти-ж необорною схопив його рукою,
Й на двоє розірвав, мов козеня маленьке!
А потім, — памятаєш ту годину?
Наш люд напав на вашу Палестину
Тоді надію у тобі єдину
Ізраель мав — і ти обороняв країну.
Та далі вже не сила боронитись
Вам стало, — почали вже знемагати;
Пообіцявся-ж ворог відступитись,
Як згодиться твій люд тебе віддати.
— І згодивсь я, бо люд почав благати,
Щоб визволив! Хвиль скілька я вагався,
А потім дужі руки дав собі звязати
І сам в неволю ворогам віддався.
Як привели-ж мене у стан ворожий,
І я почув, як вороги знущались,
Я розгнївивсь тодї, в мене вступив дух Божий.
Мов льон горілий пута всі розпались.
Пісьля схопив я ще́лепи ослині,
Що́ коло мене там лежали долі,
Багато ворогів поклав я по долинї,
Котрі-ж зістались, розігнав по полї.
— Скажи-ж ти, звідки сила та безмірна,
Що рівної нема їй в Палестині?
Ти обіцяв, — обітниця хай буде вірна!
Тепера мусиш ти сказать дружині!
— Ні, милая, лиши своє бажання!
Не можу я тобі відповідати:
Не відповім нікому я на те питання,
Хоч-би питала в мене рідна мати.
І мовила хорошая Даліла,
Схиливши голову на руку гарну:
— Казав, що все вволи́ш, про що-б я не просила…
Питаю-ж я таку дрібницю ма́рну!....
Самсонови докірлива та мова
У серці тяжко, гостро віддається,
І хоч не мовить він коханій ані слова,
Та звага твердая вже подається....
Вона-ж вмовля його лагідними речами
І прилуча до пестощів благання,
На личку усьміх ясний бореться з сльозами,
Що сяють в о́чах, мов роса порання.
Перед сльозами і благанням ревним
Холодна втримливість як віск розтала, —
Самсон зняв річ до неї голосом непевним,
І таємничо мова залунала:
— Ти хочеш знати, звідки моя сила…
Тож знай: я Богом змалу був обраний,
І вже в той день, як мене мати породила,
Я назореєм Божим був названий.
І кучерів моїх ще з того часу
Холоднеє залізо не стинало,
І завжди я носив сьвятую ту покрасу,
І сьвятобливість се мою з'являло.
Мій волос має силу превелику,
Мене не подола весь люд ворожий,
Хоч-би його зібралось тут без ліку, —
Бо надо мною дух витає Божий!
Коли-б хто міг ті кучері обтяти,
Не вдержав-би в руках я й меч булатний;
Тодї зломить мене й маленькому дитяти
Було-б не тяжко, — я-б лежав безвладний.
Скінчив, умовк і зсунув брови темні,
Немов картавсь, що ви́дав таємницю;
Та швидко залишив картання ті даремні,
Як глянув на Далілу чарівницю.
Вона його так любо пригорнула,
В очах такая щира втіха грає;
Від чо́го-ж тая радість спалахнула,
Самсон того не відає, не знає!....
О горе, горе, краю палестинський!
Чи знаєш ти, яка тобі недоля?
Зрадіє ворог твій, люд філістимський,
Бо полягла твоя і влада й воля!
Самсон, заступник твій, надія та єдина
Відкрив чужинцї свою міць таємну,
Розмовою та поцілунками дружина
Зняла заслону з таємницї темну.
Від боротьби й від щастя утомившись,
Заснув Самсон — і голову думливу
Склонив до милої; вона-ж схилившись
Вчиня над ним подію ту зрадливу:
Рукою пестить кучері ті чорні,
А в другій гостреє залізо має,
Одною кучері до себе любо горне,
А другою їх з голови здіймає.
І підняла з волоссям руку білу,
Пісьля на діл покраса пишна впала, —
Тож гордую, непереможну силу
Рука підступна жінки подолала!
— Вставай, Самсоне! Вороги на тебе! —
Покликнула зрадливиця Даліла,
Він встав і глянув сьміливо навкруги себе, —
Не знав, що згинула вже в його сила.
Як приступили філістимські мужі,
Тодї побачив він свою оману....
Вони йому звязали руки дужі,
І повели його до свого стану.
— Прощай, Самсоне! — крикнула зрадлива:
Ти думав, що для тебе я забуду
Родину? Ні. — Ти гинеш, — дяка се правдива
Від мене за погибель мого люду! —
Самсона у кайдани закували,
З його недолї ворогам забава!
Самсону очи ясні повиймали, —
Плач, люд Ізра́еля! В темниці твоя слава!
II. В темній темниці в кайданах закутий,
Сильний колись то, Самсон той сидить,
Тяжкую думу гада — й незабутий
Жаль його серце знебуле гнїтить.
Тяжко Самсон проклинає Далілу,
Що́ без вагання згубила його.
Жалує тяжко на себе, що силу,
Славу віддав і себе самого́
Та за кохання ехидне, нікчемне....
Серце так рветься! Та нащо той жаль,
Нащо ті сльози, картання даремне?
Помста лиш може вгасити печаль.
Помста.... Де-ж сила його молодеча?....
Він-же і зброї в руці не вдержить,
Не підійме навіть гострого ме́ча,
Сили немає! Невже-ж буде жить
Тая підступниця? Ні, хай сконає!
Єсть-же на небі ще правда сьвята.
За що-ж із ним його люд погибає?
Боже, що винна країна ота?....
Гине безславно Самсон в самотинї,
Серцем-же рветься свій люд визволять.
Люд у полонї тепер, на чужинї,
Легко було ворогам подолать.
Край Іюдейський, — його боронити
Нїкому стало, — в неволї сумній
Той оборонець, він лихом прибитий,
Він не поможе країнї рідній!
Він у темницї, в кайдани закутий,
Тяжко картаючись серцем, сидить.
Жаль нерозва́жений, жаль незабутий
Серце знебуле і рве і гнїтить!
III. Пишає Божая країна
І ясні хвилї Іордана, —
Хоч і в неволї Палестина
І лютим ворогом забрана....
Вже переможцї стали станом
В долинї красній та роскішній, —
Під пальмами над Іорданом,
Далеко чуть їх гомін втїшний.
А ва́таг їх? О, як для його
Веселий, радісний сей ранок, —
Багато злота дорогого,
І срібла, і вродливих бранок
Добув він. Не війна кровава
Йому дала се, — нї, — Даліла:
Єї була се мудра справа, —
Вона дух сильний той зломила.
Рад Філістимець. Гомін, гуки:
Радіє люд. Божницї димні
Від пахощів; здійнявши руки,
Сьвятцї[1] сьпівають вдячні гимни
Своєму божищу Ваалу.
У голос бога вихваляють,
Що він віддав їм на поталу
Всю Палестину, і сьпівають
Хвалу Далілі, що́ придбала
Для свого люду славу вічну;
Вона Самсона подолала,
Зломила силу ту величну.
І утїшається Даліла,
Що́ славою за зраду вкрита.
У вічах втїха заясніла.
Усьмішка грає гордовита.
Гукає владар: — Приведїте
Самсона бранця у палати,
Перед мене́ постановіте,
Його бажаю повидати! —
Покірні кинулися слуги,
Біжать чинить владаря волю;
Ведуть Самсона для наруги,
Хай бачать всї його недолю.
Кайдани тяжкі на Самсонї,
Сьлїпий, сумний він і без сили.
Ввели його і при колоннї
В порога там постановили.
Розслігся гомін, сьміх, наруга,
І жарти прикрії чувати:
— Самсоне! Де твоя потуга?
Чі ти забувся воювати?
Самсон стоїть, мов скамянїлий,
Блїдий і мовчки вислухає
Оту зневагу: гнїв безсилий
У грудях стиснутих бурхає.
Аж ось зненацька він здрігнувся:
До його слуху долетїли
Слова вразливі і почувся
Ехидний, прикрий сьміх Даліли:
— Здоров, Самсоне! Твоя мила
Тебе витає! — Тая мова
Самсона серце вкрай вразила,
Не вдержав він гіркого слова:
— О, гадино! Моєї муки
Тобі, неси́та, ще не досить?! —
Самсон здійняв безсилі руки
І в голос бога помсти просить:
О, Боже помсти, Адонаю!
Вволи́ мою останню волю:
Хай з ворогами й я сконаю,
Та дай помститись за недолю,
За сором мій і мого люду!
Дай силу давню на хвилину!
Верни мені єї, — хай буду
Я знов потужним на годину! —
Вмоли́в він Бога тим благанням:
В Самсона знову уступила
В остатній час перед сконанням
Незмірная, нелюдська сила.
Тодї колонну обійнявши,
Потряс він дужими руками, —
І стеля рушилась і, впавши,
Його покрила з ворогами!
С. Колодяжне 1888 р.
|
