4.
На човні.
Нічко дивна! тобі я корюся.
Геть всі темнії думи сумні!
Не змагаюся вже, не борюся,
Потопаю в сріблястому сні.
Люде сплять, спить і людськеє лихо, —
Лихо сили не має всю ніч.
Тихо скрізь і на серденьку тихо,
Десь журба з нього згинула пріч.
Може тілько сховалась глибоко?
Може зараз прокинеться знов?…
Та дарма́! поки ясне ще око,
Не здіймаймо журливих розмов!
Глянь, як хвилі від срібла блищаться!
Глянь, як небо сині́є в горі!
Вабить хвиля на море податься,
Кличе про́мінь ясної зорі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
Плине білий човник, хвилечка колише,
Хвилечка гойдає;
Плине білий човник, вітер ледве дише,
Ледве повіває.
Білиї хмароньки, либединї крила,
У-горі гуляють,
Довгою стяго́ю, що зорю покрила,
Місяця сягають.
Місяче́нько світло, і рожеве й срібне,
Кида-розсипає,
І ряхти́ть і сяє світло теє дрібне,
Як вогонь палає.
Геть далеко в морі кораблі видніють.
Бачу здалеченька,
Як вира́зно щогли тонкії чорніють
Проти місяче́нька.
Пли́ньмо геть за теє корабельне місто,
Там, де нам прекрасна
Доріженька сяе, де пала́ огнисто
„Stella maris“ ясна.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
На човні́ нас було́ тілько дво́є.
Хвилі скрізь вколо нас коливались,
І такі ми само́тні обоє
Серед то́го простору здавались.
Я дивилась на тебе, мій брате;
Що́ гадала, — не вимовлю зроду;
Чим було тоді серце багате,
Поховала я в тихую воду.
Може, хвиля тобі росказала
Все, що думала я в тую мить?
Ні, вона те глибоко сховала…
Хай же там моя думонька спить?
Думка спить і серде́нько спочило;
Я дивлюсь на обличчя твоє;
Тихо море спокою навчило
Невгамовнеє серце моє…
Евпаторія 1891 р. 8. липня.
