На крилах пісень/Вьязень
| ◀ Мій шлях | На крилах пісень Вьязень |
Співець ▶ |
|
Сидить в темниці вьязень самотни́й
І скрізь блукає по́глядом смутни́й:
То по заку́реному, низькому склепінню,
То по стіні, по бру́дному камінню.
Над головою в нього роспустила
Нудьга свої широкі, сиві крила.
А думка рветься в той широкий світ,
Його вкрива тепер весня́ний цвіт....
„Забудь той світ! міцна́ твоя темниця!“
І думка пада, мов підбита птиця.
Не плаче бідний вьязень, не ридає,
Сумни́й, понурий, край вікна сідає.
Перед вікном широка бита путь,
По ній чужі байдужі люде йдуть.
Хто йде́, хто йіде, — на темницю гляне.
Холодний погляд! Ох, як серце вьяне!
В темниці тут жива́ душа́ конає,
Ніхто про те не думає, не дбає....
Доро́гою йде́ жінка молода́.
Якаж сумна, убога та бліда́!
І на руках несе малу дитину,
Обгорнену в подерту сірячину.
Якаж вродлива, гарна, мов картина,
Та безталанная убогая дитина!
Побачив вьязень пару ту й зрадів,
А тілько вид йому як сніг збілів.
Ох, се ж його дружина молодая!
Ох, се ж його дитинонька малая!
„Здоров був, любий!“ — жінка говорила, —
А в голосі йійі сльоза́ бренїла.
Але весе́ла й жва́венька була
І щебетала ді́вчинка мала́:
„Куку́, куку́! а де ти? тут, татусю?
Візьми на руці, поцілуй Марусю!
Здавалось, певне, бідному дитяти,
Що татко жа́ртами сховавсь за крати.
А татко ручку доні цілував
І гірким сльозами обливав.
„Ох, ти ж моє дитя кохане, рідне!“…
А жінка мовила: „радіє, бідне....
Мале, — його ще лихо не діймає;
Вже дру́гий день, як хліба в нас немає.
„В неділю ще за той нещасний хліб
Остатнюю худобу жид загріб.
Продав за довг остатнюю корову“…
І сльози жінці перебили мову;
До ка́міня холодного припала
І гірко, роспачли́во заридала.
Мала дитина почала квилить
I стиха йісти в матері просить.
„Прощай!“ промовила понуро мила,
Дитину до віконця підсадила.
Татусь, цілуючи свою дитинку,
Невільничого хліба дав скоринку....
Він погляд свій у слід їм посилав.
Він і тепер не плакав, не ридав,
На очіх в нього сльози не блищали, —
Вони на серце ка́менем упали.
І вьязень руки заломив з журбою:
„Навіщо ми побралися з тобою!“....
