Наші визначні жінки/Христя Алчевська

Наші визначні жінки
Софія Русова
Христя Алчевська
Коломия: Редакція часопису „Жіноча доля”, 1934
ХРИСТЯ АЛЧЕВСЬКА.
(1882 — 1932)

Померла українське поетка Христя Алчевська, але коли, як і в яких умовинах життя, ми досі не маємо певних відомостей. Та не скоро відійдуть у забуття гарні її вірші, не пройдуть непомітно в українській літературі кілька невеличких томів її поезій.

За свого життя не була X. А. широко знана на Україні, знали й любили її тільки нечисленні друзі, що в інтимних зносинах могли оцінити її чулу душу, її високонастроєну творчість, могли тішитися її надзвичайною красою й суцільно естетичним і моральним ставленням до людей. Покищо можна скласти лиш дуже короткий її життєпис. Народилася вона в Харкові, в 1882. р. Училася в І. жіночій гімназії в Харкові, потім у Парижі на вчительських курсах. У 1902 р. повернувшись до Харкова, вступила до харківської художньої школи, але не скінчила її. В молодій душі дівчини вже голосно забреніли творчі поетичні строфи й вона перемагає свою надзвичайну скромність, починає друкувати свої вірші — в 1905 р. в Літ. Наук. Вістнику у Львові, а в 1906 уже виходить перший збірник її віршів „Туга за сонцем“, у 1912 „Вишневий цвіт“, в 1917 «Пробудження“, в 1922 „Клематіс“, у 1924 „Моєму Краю“ друкований уже в Чернівцях. „Пісні сонця й простору та „Встань сонце, з-за хмар“, невідомо, коли саме видані. Не ручимося, що зазначили тут усі збірники її віршів; їх ще чимало друкувалося в „Українській Хаті“, а в 1917 — 1918 рр. у журналах: „Промінь“ та „Шлях“.

Жила X. А. здебільше в Харкові, але дуже багато мандрувала по Европі, гостювала й у Галичині й на Буковині, в Чернівцях, де ніжно приятелювала з Ольгою Кобилянською. Родина X. А. була дуже відома в Харкові, батько — банкир, а мати Христина Данилівна Алчевська — відома не в одному Харкові діячка по народній освіті. Вона утримувала на власні кошти недільну школу, де працювали численні вчительки й вироблялася метода навчання по недільних школах і звідки спільною працею всіх учительок цієї школи вийшла книжка, що була ославлена всіма тогочасними російськими педагогами „Что читать народу“. До Харкова приїжджали вчительки й з України, і з Кавказу, і з Росії вчитися, як зорганізувати й вести недільні школи. Книгу „Что читать народу“ Алчевська возила на всесвітню виставу в Париж і мала там великий успіх, розповсюднюючи в своїм власнім кіоску друковані пояснення у французькій мові й про книгу й про методи своєї школи.

В домі Алчевських панувала атмосфера високої культури, до них ходила й приїжджала з-далеку визначна російська інтеліґенція, представники науки, музики й мистецтва. Але в цій пишній ріжнобарвній атмосфері в українському місті Харкові чи бреніло щось українське, щось рідне для того народу, що для нього наче б то й працювала високо-освічена талановита діячка X. Д. Алчевська? Звісно, серед розкішного умеблювання банкирських кімнат траплялися й плахти на софах і вишивані рушники й портрет Шевченка, в деяких особливих випадках Алчевські могли й побалакати українською мовою. Але коли молодий учитель Грінченко почав у школі в селі в Алчевських учити дітей в українській мові, він одержав заборону від пані й мусів покинути школу.
Христя Алчевська.
В родині Алчевської було четверо дітей: троє синів і одна донечка. Тоді, як старші сини йшли звичайною карієрою багатої молоді, молодші діти: син Іван і дочка Христя віддалися мистецтву й глибоко захоплювались українським духом. Іван захоплювався українською музикою, Христя вбирала в молоду душу всю природу України й малювала її тільки українськими словами. Між братом й сестрою була ніжна дружба. Вони довго жили на селі, і село вільно вливало в їх життя всю красу своєї пісні й природи, як Христя каже в одному з своіх віршів:

Тобі квіти і сонце милі,
Ти, серцем любячи красу,
До степу ранком припадаєш
І степ цілуєш і кохаєш… (Клематіс стр. 26).

Тогочасний Харків не міг дати майбутній поетці українського надхнення. Правда, там були діяльні гуртки серед професорів, адвокатів і інш., провадились і політичні процеси проти українців, арештували їх за держання галицьких книжок у роді „Дон Кіхота“ та Райнеке „Лиса Микити“ в перекладі Франка, але харківська молодь горнулася до російських революційніх гуртків і до Толстовських комун. Правда, в тогочасному Харкові вже існувало дещо на зразок Київської Старої Громади, що складалася з людей уже літніх, родинних, адвокатів і лікарів; там працювали визначні професори: Багалій і Сумцов та представники мійського самоврядування. Українські свята відбувалися в кватирі багатого домовласника Філонова, у нього ж збірались українські конституціоналісти, писали ріжні політичні заяви до міністерств з приводу вживання української мови й т. п. Існувало „Товариство розповсюдження грамоти“. В ньому працював і дехто з українців, але всю працю вели в російській мові, видавали книжки для народу в російській мові; в Недільній Школі при Товаристві під керуванням пані Максимович працю провадилось по-російськи. З цими громадськими течіями Харкова родина Алчевських не мала нічого спільного. За Христю можна одне сказати: вона не виявляла зацікавлення до українських справ і дружила ближче всього з дочкою однієї російської революціонерки. Своє українство вона виплекала на своїх вражіннях села, зміцнила в розмовах з братом та читанням творів О. Кобилянської, з якою поетка була в найближчих відносинах. Трудно, не знаючи ближче життя X. А., знайти ті правдиві впливи, що повернули її на українство, але ми маємо в ній високо-талановиту українську поетку, що легко володіє українською мовою й знаходить у ній міцні й гарні вирази.

Поезія Христі Алчевської чисто лірична. В ній панують два мотиви: особиста самотність і захоплення красою. Останній лунає головно в перших творах поетки, як напр. у „Тінях Парку й Простору” (Л. Н. В. 1912 р.)

Полетімо в море
Синього простору,
Там зоря сіяє
В барвах промінистих.
Ой летімо в небо
Вгору, вгору, вгору,
Ми потонем в сонці,
В іскрах золотистих!

Ранком ходять в полі
Срібнії тумани,
Розквітають квіти,
Пахнуть тихі трави.
Вільний степ зідхає,
Жде, що сонце встане,
Лан горить росою,
Бога тихо славить…

Перший бренить найбільше в пізніших творах, особливо в „Клематіс” (1922 р.)

Кому повім журбу мою
Серед осінних ясних днів,
Минулих днів відгомін — спів
Я в серці втомленім таю…

—   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —
Минуле щастя моє те,

Що ним жила, що ним співала,
Що вік в душі своїй кохала,
Тепер вмирає як на те…

Або після смерти матері пише:

І я сама!.. Сама в широкім світі,
Де ясний день і сонце де моє?
Це вечір мій… Вже сутінь ночі близько,
Моє життя поволі розтає!..

Гарно висловлена ця самотність у цьому віршу:

Темний парк дрімає, наче мліє,
Смереки темнії про щось кохане снять,
Немов зо сну збудитись не воліє
Ця тиха ніч, ця ніжная весна.
А я іду забута й одинока
Смутна мандрівниця у темені алей,
І ніч мовчить ласкава й синьоока.
І синій парк і серце теж мовчить.

Ця самотність душить молоду, багату, дуже гарну дівчину не тільки по смерті матері, а й серед їх подорожей по цілій Европі, мов справді якесь незадоволене почуття постійно зажурює її серце, повне любови:

Далеко, далеко від рідного краю,
Де море південною ніччю зідха,
Та де не знайду я бажаного раю —
Самотність розлуки на мене чека.
У місяця світлі чинара дрімає,
І сняться їй звільно рожевії сни.
О, зглянься на неї, як палко бажає
Вона тебе бачити в царстві весни!
Спить нічка над степом, далека дорога —
На неї ллють промінь холодні зірки.
Душа, що сумує, щось плаче небога,
О, хлопче коханий, озвися, де Ти?

Лунають в Алчевської й патріотичні мотиви, як це бачимо в сильному вірші „Руська Мати“ й інші, найбільше в збірці „Моєму Рідному Краю“. X. А. все бракувало особистого щастя, в своїй самотності серця вона палко віддавалася дружбі з тими нечисленними особами, що з ними щастило їй порозумітися в думках і ідеальних змаганнях. Такими особами були її брат Іван, О. Кобилянська й ще якась учителька, їй вона присвячує кілька віршів, її оплакує по її смерті, як найлюбішого критика своїх віршів.

Ти мовчала, як ніжностей безліч
Я до ніг тобі в пісні складала,
І мій спів без надій завмірав на вустах…
О, навіщо тоді ти мовчала?..
Ой, чому, коли в небо ти синє пішла,
Таємниці ти знов не розкрила,
Чи та пісня тобі дорогою була,
Чи ти може її не любила?…
А тепер… а тепер… ти навіки мовчиш.
Я ж без відгуку гірко сумую
І про це я запитую замість тебе
Тільки хрест твій і землю німую…

X. А. не мала тієї самопевности, яка часто лунає в віршах у поетів не більшого за неї таланту; в неї часто зриваються слова зневіри до себе, до своїх писань. Вона каже:

Уночі засвітила думки,
Але вік погасив отеє світло палке
І на полі зросли будяки…

або ще пише вона:

Не кажи, брате мій, що я марно живу,
Сил маленьких бевсилля я знаю,
Але віру незломну у кращу добу
Я в душі своїй свято ховаю.

Маючи дуже нечисленні зразки поезії X. Алчевської, звісно, не можливо дефінітивно уявити собі силу й красу її творчости. Тогочасна критика майже не висловлювала свого ні осуду, ні хвали молодій поетці, та й часи, які переживало тоді українське громадянство не сприяли тому, щоб можна було з увагою зупинитися на її субєктивно ліричних віршах, то були роки малої й великої революції на Україні 1905 р. — 1917 р. Оцінка поезій Алчевської належить майбутньому, належить серйозній літературній українській критиці. Пройшли вже ті часи, коли українських поетів оцінювали лиш постільки, поскільки разів у них на сторінці повторялося слово Україна. У X. А. лунає щира любов до рідного краю, — до українського народу, але вона перш усього співець сонця, зірок, ночі, степу, моря, усієї краси природи. Лиш природа, каже вона, спочуває —

Як слід і горю і красі
І тихо мягкістю своєю
Зменшає горе над землею.
Іди й уклоняться всі трави
Тобі, а зорі — втіх пішлють
І степ одягнутий в тумани
Загоїть може свіжі рани.

Не чужі їй і символічні вирази народньої поезії, як можна бачити на її віршах „Тополя і Калина“. Порівнюючи вірші Алчевської, ми не знайдемо в них широкого творчого діяпазону Лесі Українки, але вони перейняті тим гарячим почуттям, яке й складає силу поетичного надхнення, до чого б воно не дотикалося. X. А. є поеткою іншої генерації, ніж Леся Українка, Дніпрова Чайка, — вона належить XX вікові з його яскраво відміченим індивідуалізмом і смілим естетизмом. Її вірші повні музикальности, повні поезії, але в них немає тієї сили виразу, що вражає нас у творах Лесі Українки. Треба також завважити, що в ті роки, коли поет дає найбільш зрілі твори, X. А. мусіла пережити навалу більшовиків, що поставилися до неї, не як до визначної поетки, але як до „буржуйки“ — наслідки того зрозумілі. Люди, що бачили її в 1921–1922 рр., оповідають, шо вона жила в страшних умовинах, напів голодна, дещо заробляючи лекціями французької мови. І сама вона про себе каже в 1919:

…я так тихо споминаю,
Мов вальс чарівний, молодість мою.
Її нема… мов легкий сон прозорий,
Вона розвіялась і з нею все,
Що так цвіло колишньою весною,
Усе кохане — миле — дороге,
Мої близькі… — життя весняне святе,
Моя душа наївна й світляна
…життя зломало вже мене
І хвиля ще… й навіки вже гасне
Отте шмаття, що серцем називалось…

Такі умови не сприяли творчості, й як каже Пушкін:

Когда не требует поета
К священной жертве Аполлон…
Молчит его святая ліра.

Замовкла й ліра нашої визначної української поетки, немає її між живими, не почуємо більше від неї нового гимну Сонцю й Красі, і почуваємо ми таку саму журбу, яка лунає і в її „Елегії“ (1922 р.)

Немов віків тягар наліг нам на рамена,
Немає багатьох найкращих серед нас.
Пригаслим зором ми обводимо навколо…

Памяті X. А. було присвячено публічне засідання в Празі Жіночої Національні Ради. Там була пані Туган-Барановська, одна з найближчих друзів цілої родини Алчевських. Вона дала дуже цінні інформації про життя Христі, як вона була плекана в безмежних розкошах усе своє дитинство й першу молодість, як вона була гарячо привязана до свого батька й як страшенно була вона тоді розбита його смертю; як відомо, він заплутався в фінансових, банкових операціях і покінчив життя, кинувшися під потяг. Відразу родина з необмеженої розкоші впала в абсолютну мізерію; всі скарби пішли на покриття невдалих банкових операцій чесного, але необережного банкира. Але мати й дочка мужньо перенесли це нещастя. Христя заробляла в гімназії лекціями французької мови. Син Іван допомагав своїм великим зарібком на оперових сценах Парижа й Петрограда. Христя завжди виявляла великі здібності — це була талановита, спритна дівчина, але на диво, така красуня не зазнала за все життя справжнього кохання, що й відбилося на її творчості — любовних мотивів у неї майже нема, дарма, що в ній чимало молоді було закохано. Цікаво було теж, що, коли Христя почала писати свої українські вірші, вона слабо володіла українською мовою й сама весело признавалася серед друзів, що їй доводиться деколи й самій вигадувати українські слова.

Ці завваження щодо творчости Алчевської зробив п. проф. Колесса. Він не визнав її близькою до Лесі Українки, яка є світовою поеткою, але ставить Алчевську серед другорядних поеток майже на перше місце й знову, порівнюючи обидвох наших українських поеток, він дуже влучно каже: „як Леся Українка це соловій над співучими птахами, так Христя Алчевська це жайворонок, що підлітає до самого сонця, співаючи гимн усій природі“.

♦♦♦♦♦♦♦♦

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в США, тому що вона була вперше опублікована за межами Сполучених Штатів (і не опубліковувалася в США впродовж 30 днів) і була вперше опублікована до 1989 без дотримання формальностей в області авторського права США (поновлення і/або повідомлення про авторське право), а також вона була в суспільному надбанні в її країні походження на дату URAA (1 січня 1996 для більшості країн).