Наші визначні жінки/Ольга Кобилянська
| ◀ Леся Українка | Наші визначні жінки Ольга Кобилянська |
М. Загірня ▶ |
|
——————
Ольга Кобилянська — це імя великої української письменниці, що разом із Коцюбинським стоїть на чолі усієї української літератури XX століття. Коцюбинський розпочав це століття своїм майже останнім прекрасним романом „Фата-Моргана“, Кобилянська продовжує це століття цілою низкою несмертельних, прекрасних творів. І всі ті твори присвячені великій ідеї боротьби за „людину“, за пошану для неї, на якому б ступені культурному чи соціяльному вона б не стояла; боротьби за права на життя гармонійне, естетично-моральне, гарне в своїй безпосередньості. Твори присвячені піднесенню в своїх правах і змаганнях кожної людини, зокрема кожної жінки, і всі вони овіяні поезією, особливою чистою поезією гір, їх свіжих високих верховин.
Народилася Ольга Кобилянська 25|11 — 1863 р. в Сучаві. Проживала в батька, який, хоч завжди визнавав себе за українця, але додержувався німецької культури, що взагалі за австрійської влади панувала на Буковині. Їй було 8 літ, коли батько зі службових причин переїхав до Кімполюнгу, і в цьому дуже глухому містечку в Карпатах наша письменниця провела всю свою ранню молодість. Там почала вона й уперше писати. Розвинулась цілком самостійно. Недовге шкільне навчання (скінчила четверту нормальну), а далі серйозне читання німецьких учених: Гердера, Бюхнера, Ніцше і англійських: Бокля, Дрепера, Дарвіна, Спенсера, далі — великих поетів: Софокля, Шекспіра, Гайне і ін. Молода голівонька працювала сама; багато думала молода дівчина в свойому самітньому життю серед чудової природи карпатських гір і їх смерекових лісів.
Самітня, глибоко чула душею, придивлялась до природи, знала й любила її, а також з цікавости вдивлялась і в тих людей, що рідко доводилось їй бачити в Кімполюнгу. І рано почула вона в собі бажання творити, писати про те, що передумала в ці самостійні роки.
„Я чулася дуже осамоченою, каже сама пані Кобилянська, — бо не мала ні з ким про писання говорити, про те, що мене займало. З природи замкнена, я не любила про те говорити, що мою душу переймало. А в ній роїлося всякого. Гадки й пляни про будуччину, про великі студії, самостійність, і т. п. Вплив природи був майже пригноблюючий для мене. Ясні, магічним світлом переткані ночі
будь то літні, чи зимові, або знову дні осінні, похмурі, слітні гнали мене до паперу… і я писала“… І далі вона признається: „Зі знайомих більших, чи менших не мав ніхто на мене впливу, бо охота, порив до писання були вроджені в мені. Самота, душевна самота, противне моїм почуванням окруження викликували в мені жадобу кинути те, що мене зворушувало до дна — на папір. Мої особисті переживання відгравали не малу ролю в моїх писаннях“…[1]
Виросши на німецьких книжках, на німецьких авторах, цілком природно, що свій перший твір „Людина“ вона писала по-німецьки й післала до одного німецького часопису. Редактор часопису, хоч і не надрукував новельки, але похвалив молоду письменницю за цікаву тему і підбадьорив її далі писати.
Знайомство з подругою п. Кобринської, Софією Окуневською, відкрило перед Кобилянською нові духові обрії, нові цікаві питання — відродження народу, піднесення прав і інтересів української жінки, розвиток української мови. Захопилась цими питаннями талановита дівчина, дитя карпатських пралісів, і сміло вступила на той шлях, яким іде все своє життя, — шлях оборони прав людини, а насамперед прав жінки.
В усьому свойому розумовому розвиткові вона була самоучкою. Захопившись ідеями Кобринської — першої організаторки галицьких жінок, — О. Кобилянська без усякої сторонньої допомоги й поради завзялася вчитися української мови, і першим виразом цього нового напрямку її думок повстала так усім нам відома повість „Царівна“, яку писала вона уважливо, старанно проводячи свої думки. Почала її писати в 1888 р. (ще в Кімполюнгу) скінчила лише в 1895 р., а надрукована була в 1896 р. в фейлєтонах часопису „Буковина“.
Цей прекрасний твір одразу звернув увагу по всій Україні на молоду смілу й талановиту письменницю, яка устами своєї героїні Наталки Варкович оголосила жінкам нові життєві гасла: „Бути собі ціллю“, „Людина вище всього“, „Гідність людської особи вище за любов“. Це зробило велике вражіння. Як каже один з палких прихильників О. Кобилянської М. Шаповал: „Колись, влітку 1902 р. я випадково в Харкові зустрів книжку, що мене сповнила великою внутрішньою радістю — це була „Царівна“, Почув уперше гарне імя: Ольга Кобилянська. На Україні була тоді глуха ніч… ходив по землі бідний нарід і нічого не думав про Україну… В гарячі липневі дні читав у лісі між осяяними соснами в пахощах живиць — „Царівну“, і цілий полумінь думок завихрував у моїй молодій селянській голові… З думками, з образами, з мріями „Царівни“ я жив кілька років“.[2]
І справді, не одна лише „Царівна“, а кожний твір О. Кобилянської робить таке глибоке вражіння на читача, що він довгий час носить його в своїй душі і свої міркування інший раз координує з тими новими думками, якими пере-
повнені твори нашої письменниці. Усі їх можна поділити на 2 групи: реально-побутові й реально-психольоґічні. Звісно, вся творчість Ольги Кобилянської не вкладається в такі грубо поставлені рямки, вони безконечно ріжноманітні своїми темами, але все таки ми маємо з одного боку такі розкішні побутові малюнки, поеми, як „В неділю рано зілля копала“, „Вовчиха“, „Земля“, „Але Господь мовчить“ і інші.
3 другого боку тонкою психольогічною аналізою пройняті такі чудові речі, як „Ніобе“, „Він і вона“, „Impromtu phantaisie“, „Покора“, „Аристократка“, „Юда“ й багато інших. І в кожній з них виступає такий гарний образ жінки в безпосередній щирості її духового, тонко естетичного й морального єства. В „Ніобе“ характер жінки проведений так правдиво, що ця повість може стати настільною книжкою кожної молодої жінки. Її цю глибоко-чулу героїню Зоню можна у всесвітній літературі поставити обік з „Лелією“ Жорж Занда, або з Лізою з „Дворянського гнізда“ Тургєнєва.
Гарно описаний другий тип жінки в коротенькому оповіданні „Аристократка“. Такий твердий в своїх раз намічених на все життя шляхах, що не вважає на жадні перепони при його проведенні. І разом коло неї поставила тонко намальований образ, мов силюет, молодої дівчини, що прагне чогось високого в життю, шукає його в музиці — „Impromtu phantaisie“ і не знаходить щастя.
В усіх своїх створених жіночих постатях Кобилянська вище над усе ставить силу духа, яка дає жінці можливість вирватися на волю, розвинути свої духові здібності, бути суцільною в своїх чинах і щирою в виконуванні раз собі наміченого обовязку, раз улюбленого ідеалу життя; або ж — зломати своє життя, але самій не відступатися від свого ідеалу.
Велике виховне значення для української молоді мас ця серія високохудожніх новель, нарисів, повістей, що всі освітлені не лише естетичною красою, а й високо-моральним піднесенням. А це не проводиться якось тенденційно, або в моралізаторський спосіб, але так природно, так щиро, бо сама авторка саме так тонко перечуває, так серйозно ставиться до життя і сама перейнята високою ідеєю: нема в життю щастя без вільного розвитку й без радісного виконання свого обовязку.
Психольоґічна аналіза правдиво проведена в творах Кобилянської не лише в жіночій душі, — вона дає такі самі певні характеристики й мужчин; як нпр. в „Землі“ обох братів, в „Царівні“ негативний тип Орденіна, героя повісти „Через кладку“, або „Він“ в гуморесці „Він і Вона“.
Ті малюнки, що дає О. Кобилянська з народнього життя, дихають правдою і виявляють глибоку спостережливість авторки й розуміння ріжноманітних відносин між членами одної родини, одної громади. Сильно написана повість „Вовчиха“, в якій так суцільно проведений характер страшенної егоїстки, владної Вовчихи, що заїдає вік своєї доньки, не дозволяючи їй одружитися ні з одним парубком, що її сватав. Легкими штрихами, але так виразно виявлена безпомічна та дуже симпатична фігура чоловіка владної господині, який не має голосу в жадних родинних, радах, але завжди, не корячись жінці і не сварячися з нею, він робить так, як йому вказує його любов до дітей. „Земля“ — це ціла епопея селянського життя на Україні, життя хлібороба, народу відданого своїй землі, на якій виростала одна ґенерація за одною, яку вони обробляли, не жаліючи ані сил, ані здоровля. Тут виявляє шановна письменниця велике знання селянського побуту й розуміння наших селян і селянок.
„Дволітній побут на селі „Димка“, куди родичі переселились по майже 15-літнім побуті в горах, дали мені нагоду заглянути глибше в селянське життя, котре й без того було мені добре знайоме, бо я завсіди і в горах любила заходити в сільські хатки — як і взагалі любила „мужицтво“ не менше, як мій батько. Я любила нарід і люблю до сьогоднішньої хвилі й дивлюся на нього тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу часть природи. Одна неестетичність його будь у словах, будь у поведінню, чи в привичках разить мене. Але в суті річей — гей яке багатство, яка свіжість, яка глибінь криється, який гарний матеріял на будучність. І коли писала „Землю“, ох! як хвилями ридала!“ (Альманах, стр. 61).
Зліва направо: п. Іванна Блажкевич, Ольга Кобилянська, О. Кисілевська й п. Ольга Гузар.
Як у Коцюбинського, так і в Кобилянської повісті з народнього життя справді відкривають перед нами наше село. У Коцюбинського в останні роки перед війною, у Кобилянської вже в повоєнні часи. Треба ще завважити, що розуміючи правдиво психольоґію нашого селянства, Кобилянська найкраще розуміла й душу нашого салдата (військового), як ми це бачимо в багатьох її дрібних нарисах і епизодах з військового життя („Сниться“. .Лист вояка“, в дуже сильному, трагічному оповіданні „Юда“ і т. п.).
Але що найбільше захоплює декого з читачів у творах О. Кобилянської — це її артистичні (художні) описи природи. Для неї в її від молодих літ самітньому життю природа ставала, як найкраща втіха, найкраще естетичне переживання. Музика й природа давали висорко-надхненій письменниці те духове задоволення, якого часто не одержувала від людей, від свого оточення, і товариського і офіційного; вона так боліла душею від усякої неправди від кожної дисгармонії, а цього серед людей можна занадто багато бачити. А там, в її величніх горах, в глибині лісів, де тихо шумлять смереки, там затихали всі болючі рани, які наносило її чулій душі немилосердне, часто грубе життя.
Чудові малюнки природи знаходяться в новелі „В неділю рано зілля копала“, в „Землі“, в „Битві“ — малюнки зими і й весни, поля та лісу, в спокої й у часі бурі. Вона є справді поет буковинської гарної природи.
Та хоч як вона любила природу й музику, але не відходила й від життя — вона любить людей, усі їх недолі, гріхи, злочини, їх щастя і світлі хвилини; усе переживає велика письменниця з щирим співчуттям. Вона дає людям гасло для визволення з тяжких умов життя, з неволі духової й залежности від матеріяльних негод. Усіма силами вона тягне людей з темноти з неволі, дає їм нові гасла для гармонійного життя, в якому панувала б свобода й любов.
Так, Ольга Кобилянська не тільки талановита письменниця, не тільки один з великих оборонців прав жінки, як : Жорж Занд, Еліза Ожешко, Матільда Серао, вона є і надовго зостанеться великим соціяльним учителем; пильними духовими очима читає в душах і жінок і чоловіків, виявляє перед світом, як сучасні соціяльні умовини життя ганблять людину, доводять її до нещастя, неволі, смерти. І цим безталанним людям — жінкам і чоловікам, — Кобилянська своїми творами наче відкриває віконечко в новий широкий світ; кличе їх до спільної праці над щирим перевихованням для нового прекрасного, естетичного, гармонійного життя.
Хай же велику нашу українську письменницю, прекрасну дочку буковинських Карпат і смерекових лісів, буде завжди тішити наша подяка за її нове слово і за її безмежну любов до нашого народу.
В 1925 р. Ольга Кобилянська була переїздом у Празі; вона їхала лікуватися до Карлсбаду, і тут я вперше познайомилася з нашою великою письменницею: така краса, такий смутний вираз без краю добрих очей — от що на перший погляд приваблює до неї; і та надзвичайна скромність, з якою вона приймала нас усіх, гарячі привітання й похвали її праці. В усіх її спокійних рухах, в її очах почувалась натура глибоко чула до свойого оточення; якась духова непереможна сила в такому слабому хоробливому тілі, — і так ставало соромно й гірко, що таку високо талановиту письменницю й дорогу людину ми на можемо оточити хоча б елєментарними вигодами, що їх так потребувало її здоровля.
За короткий час перебування в Празі трудно було ближче підійти до Ольги Кобилянської, — занадто вона була дорогою у нас гостею і на такий короткий час. Що не прийдеш до неї в той № готелю коло Вільсонового двірця — усе вона оточена і молоддю і старшими прихильниками її таланту; чимсь щирим і естетичним віяло від усієї її постаті, від її мовчазного спокійного поводження і почувалось, що перед нами не лише талановита письменниця, а визначна людина наших часів з певним ясним світоглядом і сильною зброєю для його реалізації.
Прага, 18/XII. 1933 р.