Людина (Кобилянська Ольга)

by Ольга Кобилянська

Людина Ольга Кобилянська Львів: «Для школи і дому», 1931

• Для робіт з подібними назвами див. Людина

Вікістаття •  Цитати •  Вікідані

 

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА

ЛЮДИНА

 

ВИДАВНИЦТВО „ДЛЯ ШКОЛИ І ДОМУ“

Ч.

16

---

---

 

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА

 

ЛЮДИНА

 

ПОВІСТЬ З ЖІНОЧОГО ЖИТТЯ

 

ТРЕТЕ ВИДАННЯ

 

У ЛЬВОВІ, 1931

НАКЛАДОМ КНИГАРНІ НАУК. ТОВ. ім. ШЕВЧЕНКА, РИНОК 10.

Das Reich der Lüge ist aufrecht, wie es noch niemals gewesen. Die Wahrheit selbst wagt sich, nur in gleissenden Fetzen vermummt, aus ihrem Winkel hervor…

Царство брехні панує, як ще ніколи до тепер. А правда відважується виповзати зі свого кутка не інакше, як закутана в привабливо-яскраві ганчірки…

Пан Епамінондас Лавфлер прожив добрі часи. Був ц. к.^[1] лісовим радником, мав велике поважання, великий вплив і великі доходи. А що він мав між іншим, так „побічно“, ту слабу сторону, що любив одушевлятись гарячими напитками, — це не мало нікого обходити. Про це не мав він нікому здавати справоздання. Хібаб собі самому. А тому, що був з собою у згоді, тому що розумів себе, як розумів і свої лісові справи, тож і ходив (як кажуть простенькі люди) „годинник зовсім у порядку“. Відтак, коли слаба сторона змоглась та стала збагачуватись більшими наслідками, коли показалось, що великі причини спроваджують і великі події, тоді й настало… та про це вже опісля…

Пан Лявфлер був жонатий і мав чотири доньки й одного сина. Останнього любив він несказано, ба навіть обожав. „Це буде гординя мого життя, світило цілої родини, це чоловік будучини!“ — мовляв він часто до своєї жінки й добрих знайомих. Добра жінка, котра так само обожала одинака, вірила смілому віщуванню свого чоловіка. Вона бачила сама не раз у своїх мріях сина лісовим радником, бачила, як він їздив в елєгантній колясці, гордими кіньми, біля нього багата жінка, його здоровлять низенько малі й великі, старі й молоді, бачила його також поважним лікарем-радником у товаристві високих осіб, що з ним дружньо балакають. Часами зміняв чоловік будучини свою професію й вибирав становище надворного радника, Проти того не можна було вже нічого закинути. А як це звучало шумно! „Високоповажаний пан Герман-Евген-Сидор Лявфлер, ц. к. надворний радник!“ Надворний радник! Ні, надворним радником буде, мусить бути. Це якраз мудріше, ніж лікарським радником або лісовим радником! Ну, що до останнього, то воно припало їй лише так en passant^[2] на думку, бо її чоловік займав припадково це становище. Одначе всякий, хто мав лише цятинку^[3] дару думати, мусів признати, що лісовий радник не те, що надворний радник. А коли є вже хто раз надворним радником, тоді й до міністра судівництва недалеко. Ой, Боженьку, що то не коїться в чуднім бігу часу! Вона не була одна з тих, що вірують у чуда, в протекцію, або що таке. Борони, Боже: так низько вона ще не впала, до тогож і не думав так ніхто в домі її та її чоловіка. Вона хотіла речі лише так брати, як вони самі собою уявлялись. Наприклад, хто був от хоч би там і Ґамбетта (котрого вона бачила недавно в паноптикумі), перш ніж став славний на цілу Францію? Який був Колумб, перш ніж відкрив Америку? Певно, не такий славний, яким уже став опісля. Був і ще такий один, що сягав немов під небеса. Ах, що то їй все так із памяти вибилось, і вона собі ні імени, ні року не могла пригадати! Головне одначе в тій події було те, що хтось там замолоду був пастухом, а на старість став митрополітом. Одначе — кудиж вона загналась? Аж сміх бере. Герман-Евген-Сидор не був ані бідним хлопцем, що вичісував вовну у свого батька (як це робив той бідолаха, той Колюмб), а вже найменше пастухом. Він був сином ц. к. лісового радника і міг лекше, ніж кожний інший, дістатись на таку висоту. Інших перепон не могла доля поставити. Що тикається пару тих шкільних років, про котрі люди стільки заводять, то вона ними мало журилася. А коли є вже хтось раз на університеті, то літа минають, начеб їх і не було. Герман-Евген-Сидор не виказував тепер особливої охоти до науки, але (тогоб вона й рада бачити, хтоб науку любив) чиж можна було йому, тому живому хлопцеві, робити з цього закид? Він же не належав до тих бездушних натур, котрі вміють годинами нерухомо на твердих шкільних лавках пересиджувати; навпаки, був один із тих величаво уложених характерів, котрі вимагають іншого проводу й поведінки, як наприклад, звичайні сини урядовців, або надто — мужиків!! Одначе висушені тверезі професори (вона їх ненавиділа), що з пожовклими щоками, наче мумії, проходжувалися й молодости, мабуть, зовсім не розуміли, вони не могли його зрозуміти! Немилий наслідок цього був такий, що збилися з правого шляху, що взяли „пік“^[4] на нього, прозивали його сильну волю „впертістю і злосливістю“, а його смілі, свобідні бесіди й дотепні діла називали вони попросту отрутою для цілої кляси, ще й переслідували його, в повному значінні слова, на смерть…

Тоді, як син невпинно розвивався, підростали й доньки. Природа обдарувала їх із кожного погляду щедро; крім того, посилала їх пані радникова на науку французької мови й музики; батько займав гарне становище, тож на балях, домашніх забавах та інших вечірках рвалися за ними молоді люди… І так усміхалась пані радниковій будучина ясна та чиста, наче та днина весняна, і вона називала її в своїм серці своєю „другою будучністю“.

І ґаздівство розуміли вони не аби-як! Розуміли його так, як його в нинішних часах не розуміє котра-небудь жінка! Про це дбала пані радникова ще заздалегідь. Вона не належала до тих жінок, що спокійним оком глядять на доньок, коли вони беруть книжку до рук і в будню днину, та читанням безбожних любовних дурниць або й інших пустих творів крадуть час Богові. Правда, зовсім без гріху що до цього не були її дві середущі доньки (найстарша перебувала в одної своячки, а наймолодша була ще незріла до тої отрути), Олена й Ірина. Через це вона мала не раз і гіркі хвилини. Особливо Олена спричинювалася головно до цього. Повинишпорювала, Бог зна, звідки ті „варіяцтва“^[5] на день Божий та й проковтувала їх у цілому значінні того слова! А як уміла про це опісля розказувати! Юрбою оточували її чоловіки, й то ще молоді, а вона говорила, розбирала і сперечалась, що тільки — Боже, змилуйся! Бесіди пекучі, немов залізо, небезпечні слова, як: соціялізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке бриніли, мов бджоли, біля чесних вух пані радникової й лякали, наче страшила, в білу днину її побожну душу, денервували її та спроваджували безсонні ночі… Мало-що розуміла вона з того; відчувала одначе (справдешнє чисте серце материнське завсігди на правій дорозі), що дуже лихий і небезпечний демон заволодів душею доньки, котру пані радникова так обережно стерегла, та й виніс її в країну смішливости й безумства! Наче іскри вогняні сипалися слова з уст дівочих і падали важкими ударами на бідну жінку. Ах, що вона цього дожити мусіла, що її донька розвивала нежіночі, хоробливі, безбожні погляди та говорила про якусь рівноправність між чоловіком і жінкою!!! В таких хвилях булаб вона найрадніше з сорому та лютости в землю запалась. Її донька! Донька ц. к. лісового радника висловлювала думку, щоб жінкам вільно було ходити до університетів, там нарівні з чоловіками набувати освіту; в життю самій удержуватись, не чекати лише подружжя, котре стало простим притулком проти голоду й холоду!! Це якраз виглядало, начеб її нічого не вчили, вона мусіла побоюватися за свою будучину! Матінко Божа: вона, така прегарна, поважна, потрібувала щось подібне ще й явно виголошувати!..

Це все вона таки на свої вуха чула. Що одначе при інших нагодах і публично говорила, доносили їй добрі, поважні товаришки і знайомі:

— Коли ви їй цих дурниць не вибєте з голови, то будете наслідків гірко жалувати; вона ще молода, буйна!

— Дівчина губить легкодушно свою будучину й відстрашує від себе й від других сестер женихів!

— Де, ради Бога, нассалась вона цієї отрути? — питала знов інша з товаришок.

— Чи завважили ви ту двозначну усмішку в молодого К., коли вона останнім разом розводилась про жінок-лікарок, доводячи, що вони були би правдивим добродійством для суспільности? А молодий К., цеж усім відомо, перша партія в місті!

— Хтож буде дома їсти варити, коли жінка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невжеж чоловік? Ха-ха-ха! Чиж це не чиста дурниця розводити так теорії? Я поважаю й шаную вас високо, ласкава пані радникова, одначе ви супроти того дівчати не заховуєте достаточно материнського авторитету. Хай би моя дитина виступила з такими нісенітницями, я її вже скоро привелаб до розуму! Або чи чули ви, що про неї пані С. говорила? А вона теж щось знає!

— Що, ради Бога, що казала пані С.?

— Казала: ціла її поведінка це лише вища тактика кокетерії; я жінка й доволі знаю тайні ходи жіночої думки.

На такі слова правди не знала пані радникова нічого відповісти. Сиділа, наче здеревіла, по таких бесідах.

— Щож мені діяти, дорога пані докторова? — питала вона з-тиха.

— Що? По-просту книжки забрати й заборонити раз на завжди читання хоробливих авторів!

— Цього я не можу вчинити Олені… не можу. Що до заборони, то заборонюю, і як ще; але книжки забирати… цього я справді не можу, пані докторова!!

Тут виринула перед її душею висока стать молодої дівчини з сніжно-білим обличчям та спокійними лагідними очима…

— І щож вона таке, що ви супроти неї такі безсилі?

— Що? „Мамо“, каже: „дозволь, нехай я тебе поважаю та не причислюю до тих, котрі навмисно не хочуть зняті полуди з очей; що, боячись правди, немов світла сонячного, затоптують своєвільно людські права“…

Такі й тим подібні хвилини переживала пані радникова. На жаль, ця дівчина вміла все її спокійну душу виводити з рівноваги, хоч вона кожного разу по таких бесідах (з болем і лютістю заразом) висловлювала їй свої думки. Це ніколи не помагало. Наче тінь, підіймалася за старшою сестрою й Ірина, і терпелива та лагідна, якою завсігди бувала, вміла в таких хвилях, немов правник, заговорювати й заспокоювати паню радникову, і гаряче боронити поступки й погляди сестри. Десь-колись приєднувався до них і один молодий чоловік, медик, Стефан Лієвич. Повернувшися з-за границі на ферії, заходив він до дому пана радника та затроював життя пані радниковій…

Чого вже він не оповідав!.. Боже, змилуйся. А вони прислухались до нього, неначеб апостол правди вітав між ними та розказував про все блаженство небесне. Оповідав, наприклад, про жінок, що студіюють, та інших, їм подібних; говорив, що багато з них здає іспити з найкращим успіхом, а раз оповідав (то це вже брехав, як собака), що декотрі з професорів поженились таки із своїми студентками! І багато, багато чудного розказував ще…

— Еманципація жіноча в Швайцарії або і в інших поступових краях, це точка давно виборена. Доводиться соромитись, що тут жінки остались ще так позаду за іншими народами; не то, що не журяться самі про це, щоб здобути собі рівноправність з чоловіками, але вважають її якоюсь химерою. Закопавшись між свої чотири стіни, не завдають вони собі навіть настільки праці, щоб де-що путнє прочитати, щоб хоч тимчасом цією дорогою очиститися з перестарілих, дурних, просто, смішних пересудів. А про якусь основну освіту, про розуміння природознавства та матеріялістичної філософії нема й бесіди. Зазнайомлені поверхово з поодинокими галузями наук, з поодинокими фактами всесвітньої історії, думають, що вони справді доволі озброєні проти вимог життя. І вони думають з горсткою того наукового краму при невідрадному становищі, яке тепер займають в суспільстві, вести боротьбу за існування! — Тут і розсміявся він. — Аж розпука бере — говорив він раз, коли Олена з блідавим лицем і широко розплющеними очима прислухувалась до його слів, — коли подумаєш, в якому глибокому сні лишаються ще нині жінки, як мало журяться про свою самостійність!..

— Вони тому не винні, Лієвичу, — перебивала тоді, боронячи, Олена. — Це лиш наслідки нещасного виховання та вкоріненого пересвідчення, що думати-знати належить чоловікові, а жінці має воно служити за оздобу!

— Це дійсно так, дійсно, наслідки пересудів і темноти; одначе, коли яка жінка підійметься і, щиро беручись за діло, старається збудити сонну сестру, чому кидаються на неї, неначеб вона торкалась їх вогняними кліщами? Чому, наприклад, ганять вас, Олено, коли ви їм висловлюєте свої просвічені, здорові погляди? Це є власне те, чого я жінкам не можу простити. Що до решти, то вони справді невинні. Доки сучасний устрій суспільства існуватиме, доти залишаться вони малолітніми; одначе, і цей лад не вічний. Будучина жіноча лежить в їх руках. Нехай зброїться кожна по змозі, відповідно до обставин, а зброя їх… яка чиста, яка сильна, як варто по неї сягнути!! Це — знання, Олено!

Так говорив він часто, а часом ще більше. А пані радникова знала, що всі ті „поясняльні“ розмови відносились до неї, бо вона поборювала ту модну, божевільну й деморалізаторську хоробу на кожному кроці. Тому й ненавиділа вона його з цілої душі, всіма нервами її величезного материнського серця! Для Германа-Евгена-Сидора не мав він ніколи приємного погляду, ані доброго слова. Він важився прибирати позицію й манєри ментора, неначеб вона його про це коли-небудь просила або її чоловік, радник, хоч би одним звучечком!.. Нечемний!.. Із своєю велетенською постаттю, густою русявою гривою видавався він наче фірман^[6] біля ніжної граціозної фігурки Германа-Евгена-Сидора…

Одного разу роззухвалився він навіть до того, що прочитав йому в брутальний спосіб отченаш. Вона лиш припадково зачула останні слова плебейської проповіди й то, власне, коли входила до малих офіцин^[7], де мешкав хлопець, але забути їх вона ніколи не зможе!

— Колиб я мав вас у руках, ви нікчемний, з глибини душі зненавиджений хлопче, — сичав він, — може й удалось би мені вас як-небудь ще видобути з цього болота, в котре ви, хоч і ще такий молодий, залізли по вуха; а так ідете чимраз дальше до згуби! Тепер…

— Ви не маєте мені нічого приказувати, нічого приписувати! — боронився Герман-Евген-Сидор. — Зрештою іду зараз до Олени й розкажу їй, як чемно вміє говорити апостол жіночий.

— Безстиднику! — закипів молодий чоловік. — Зрештою йдіть! Вона буде тішитись, коли довідається про аванс свого брата, котрий на неї й без того наводить безсонні ночі.

З тої хвилини давала вона (радникова) йому при кожній нагоді зрозуміти, що його присутність їй ненависна; а він (коли йому вже було забагато) блід, одначе — мовчав, чого вона ніколи зрозуміти не могла, і — зявлявся знову.

Так зітхала пані радникова нераз з глибини серця, згадуючи згубні химери своїх доньок. Могла одначе говорити й думати, що хотіла; могла невтомно нагадувати донькам границі жіночого світогляду, — все було даремно. Вони зоставалися вперто при своїх фарсах і носили голови інакше, як випадало донькам ц. к. радника лісового…

^*_*^*

Був пізний ясний вечір і вже по великодніх святах. Мале містечко втихло і виразно було чути шум гірської ріки, що прорізувала місто. Воно лежало в долині, а по обох боках підіймались величаво гори — Карпати. У мрячну синяву сповите верхівя, освічене магічним світлом місячним, викликало чудні тужливі чуття в людській груди…

З одної малої незначної хатини вийшли Олена й Лієвич. Вона довірливо сперлась на його рамени й обоє звернули в одну з тихих вулиць.

— Який нині чудовий вечір, Стефане — промовила вона з-тиха, поважно. — Неначеб для тебе Бог наказав спокій, щоб ти його міг подивляти ще в-останнє в цілій спокійній красі!

— З тобою, Олено. Що він мені без тебе? Який я щасливий, що перебув з тобою останній вечір. А всеж таки, — додав він трохи згодом, — мішається з цим почуттям важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу відїжджати від тебе, і то на два роки!

Її пройняло легке тремтіння й вона з нервовим поспіхом сховала золоті коси глибше під хустку і, пригорнувшися ближче до нього, мовчала…

Він похилився вперед і заглянув їй в очі. Вона здалася йому блідою.

— Ти не кажеш, Олено, нічого? — питав він з-тиха,

— Не можу говорити, Стефане!.. Буду тобі писати.

— Одначе я хотів би, щоб ти говорила. Хочу чути твій голос. Хочу його чути до останньої хвилини.

— Може тобі скласти присягу вічної любови й вірности — питала вона його з вимушеним усміхом.

— Ні. В присяги не вірю. Ти це знаєш. Вірю лише в силу любови. А тиж мене любиш… ти! — сказав він з утіхою, з трепетливим щастям у голосі. — Скажи! Я хотів би ще раз це почути!

— Люблю! — сказала вона, майже сміючись.

— З першої хвилини? — питав він у недовірливім тоні, а гучний усміх промайнув по його обличчю.

— Так, Стефане, з першої хвилини, коли тільки я переконалась, що ти говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалі так багато людей…, не боявся ніколи й нічого…

— А з другої хвилини?

— З другої… що був дійсно цілою людиною, не дробився в шматочки для всіх і для нікого, не гнувся, а прямував безоглядно до одного, до праведного; що задивлювався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної…

— А з третьої, рибчино?

— З третьої… коли переконалась я… Ах, що! — перервала нараз жартівливо. — Нащо казати? Щоб іще став зарозумілий, як інші, що далі вже не будуть знати, що з собою починати, як поводитись, яким чином доказувати, що ось то вони!… Ах, як вони мені всі набридли.

— Аз четвертої?

Вона сміялася тихенько.

— Що не чути було від тебе помад та пахощів на милю, що, „пардон“^[8], не обертав ти себе в якусь модну малпу. Великий та здоровий, — жартувала вона, — стояв мій „пан та король“ між блискучим, вигладженим гуртом і не знав порядно танцювати кадриля, а ще менше в відповідній хвилі прискакувати до дам із плащем і рукавичками. Наче справдішній московський ведмідь!

Обоє сміялися.

— Якби то так тебе твоя мати почула! — обізвався він.

Вона знизила плечима.

— Я мовчу, бо мене не питають. Колиб спитали, сказалаб правду.

— Я знаю, що й ти не боїшся. Тому й вірю тобі, голубко, одначе мені досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить; їм може забагнутись присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, на їх думку, гідніший доньки радника!

Вона розсміялась.

— Присилувати, Стефане? Хто може мене присилувати? Мізерна гордота моїх родичів? Ідиж бо геть: пригадай собі краще, що я тобі казала, коли мовила, що стану твоєю.

— Це я добре памятаю, Олено. Казала, між іншим, і те, що не моглаб без любови до нікого належати, хібаб перестала почувати. А тоді, казала, людина… що?

— Бачиш, Стефане? — обізвалась вона тихо, — природа каже правду, а проти неї йти, значилоб те саме, що звертати зброю проти себе.

— Вони може будуть тобі яку parti brillant^[9] надставляти, а не щоб ти хотіла! О, Олено, й залізо ломиться!

— Так ти не віриш мені, Стефане?

— Вірю.

— Чому хочеш мене переконати, що моглаб за другого вийти?

— Бо ти теж людина…

Вона визволила свою руку з його й гордо повернула голову.

— Ти думаєш, я належу теж до тих, що уперед спокійно важать становище і всі обставини якоїсь людини, все розміркують, а коли все гарно згоджується, починають любити? Думаєш, що можнаб у мойому серці любов штучно виплекати? Стефане, — почулось трохи згодом докірливо, — думаю, що ти повинен мати нині для мене інші слова, а не мучити себе й мене сумнівами.

— Прости мені, Олено! — просив він пристрасно. — Одначе гадка, що ти моглаб належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, і я не зношу її просто!

— Заспокійся, любчику! — прошепотіла вона лагідно. — Вір у мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох років моглаб і тобі інша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе вяже лише любов до мене. Інших обовязків не маєш супроти мене; наші заручини — тайна.

— Я, Олено, я! Зі мною річ інша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що від мене залежить моя доля. Жінка одначе, вона тепер полишена на волю долі…

— Дійсно, — сказала вона з вимушеним усміхом. — А так булиб ми вже з цим готові і моглиб про щось мудріше говорити. Вже недалеко до дому, — додала тихим голосом.

— Ні.

І обоє замовкли.

— Але ти будеш часто писати… — перервала вона перша тишу.

— Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кінці кожного місяця посилати.

— Вони, може, таки скоро проминуть ті два роки, Стефане?.. — її голос краяв його серце.

— І чомуж би ні, серденько? Один рік у В., а другий, коли буду асистентом… Не турбуйся, а бережись лише. Зоставайся фізично сильна, а тоді все лекше перебувається.

— Я буду берегтись, — відказала вона лагідно і слухняно. — Я й тепер сміюсь моді в лице. Але ти, Стефане, бережись і ти… ах!

— Що, любко?

Вони станули й поглянули одне на одного. Обоє були бліді.

— Ми вже дома.

— Навіть і не завважив, — відповів він придавленим голосом.

— І мені не здавалося, що так близько…

З її побілілого лиця горіли стрівожені очі. Приступила близько до нього.

— Бувай здоров, Стефане! — і, вхопивши його за руку, сильно стиснула. — Памятай про мене… — шептала в несказаному зворушенню. — Чуєш? Памятай!

— Олено!

Він пристрасно притис її до серця. Опісля цілував мало що не кожний палець. Ледве помітив, як ухопила його за руку й теж цілувала. Він злякався, а вона закричала з болю. Одночасно схилила голову на його груди й заплакала.

— Сили… дорога дівчино! — просив він беззвучним голосом, а в горлі неначе давив його корч.

— Боюсь за наше щастя! — простогнала вона ледве чутно.

— Я… я… ні… — відповідав він. — Миж любимо одне одного…

— Любимо, Стефане, любимо…

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

^*_*^*

Будучина настала. Вона приволоклась і знечевя уставилась, довго й гаряче дожидана й тисячний раз проклинана, з своєю чудною барвною мішаниною горя і втіхи. Радникові принесла вона чимало жури й болю. Особливо „світило родини“ наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана радника та його жінки. Як скоренько, здавалось добрій жінці, пройдуть шкільні роки! Як легко осягне становище придворного радника! Цього бажала вона за всяку ціну в світі! Одначе інакше склалося.

Почавши від найнижчих клас, треба було для Германа-Евгена-Сидора тримати домашнього інструктора. І хоч пан радник з професорами жив на найліпшій стопі, бож дім його був для них кожного часу відчинений, всеж таки Герман-Евген-Сидор приносив, що півріччя, то гірше свідоцтво. При таких нагодах змінялись любов і пестощі батька в скаженість. Поводився наче божевільний і був би роздер сина, колиб не сестри. Бідолашні мали вже сховок, де держали хлопця доти, доки лютість батька не минала, і він знов у сердечний, спокійний спосіб не запитував про „дитину“. Тоді брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на „добре“, вступаючись за ним гаряче.

— Воно ще таке молоде, дитинне, — мовляла вона, — мусить вибуятись; час і будучина наведуть його і без того до пуття, поваги і розуму. В тих школах і старі знетерпеливились би, а не то… воно.

Батько заспокоювався, мякнув, цілував сина і благав, щоб він уже нарешті прийшов до свідомости та поправився. Підвищив йому гроші на дрібні видатки, купив золотий годинник, купив коня вмисне лиш для нього і т. ін. Ах, щож бо то він і не виробляв з тими кіньми — не надививсяб і за днину! І гніватись на нього? Та за що?.. Що бистроумний? Хитрий? Ба! — Що вміє свого допняти? Тупий книгоїд цього не докаже… Так, наприклад, замісць до школи, забіжить тихцем до касарні, де через протекцію якогось нижчого „оборонця батьківщини“, дістане схованку і приглядається годинами всім штукам їздців та військовим фарсам. Опісля віддає їх дома одну за одною не аби-як, а сказав би: par excellence!^[10].

В таких хвилях розходилось серце старих із розкоші, і пан радник присягався, що дозволить йому відбути службу однорічного охотника хочби й при гусарах.

— Куплю йому, — говорив він з ентузіязмом, — таку „бестію“, що за нею всі офіцери будуть губи гризти…

Матуру здав Герман-Евген-Сидор з трівогою, ледве що свідомо. І вибила за нею година щастя, а заразом і година невимовного суму для родини Лявфлерів. Герман-Евген-Сидор відїхав до В., щоб відбути там очікуваний рік служби військової, а радість батьків не трівала довго. І не стямились вони, як стали чим раз, то частіше появлятись всякого роду векселі на поличках Лявфлерівського бюрка. А пан радник? Його самого можна було частіше, як перед тим, бачити по каварнях. Деколи він там і ночував.

Протягом трьох літ, почавши з вечора, коли Олена розлучилася з Лієвичем, зросла вже колишня „слаба сторона“ радника в непогамований наліг…

І нині пересиджував пан радник із своїми вибраними товаришами при „шклянці“ та нарікав гіркими словами на своє безталання.

— Коли Сидор буде і далі таке заводити, — жалівся він, — коли не перестане, то доведе до того, що піду з торбами!

— Ще чого не стало! Воно не буде так зле, любий раднику! — потішав один із товаришів.

Радник розсміявся гірко.

— Не зле? Піятика, картярство й інше ледарство це в молодого двадцятидвохлітнього хлопця не зле? Ой, прислужився він мені, що піду з торбами… з торбами, кажу, бо вже мені не сила дальше цей тягар двигати!

— Лишіть його лиш, хай вибуяється, — зауважив знов інший, якийсь податковий урядовець. — Я вам ручуся, що вийде з цілої історії такий чистий, такий незайманий, як лиш того треба! Буде ще найліпшим мужем, найліпшим батьком; у нього бистрий розум і духа чимало! Думаєте, що я був інший у молодих літах? Думаєте, що наді мною не плакала не одну ніч небіжка мати? І щож з того? Я заспокоювався помалу, от і пішов, слава Богу, на власних силах у гору.

— Як, для Бога, йому не гризтись? — кликнув другий, лікар і приятель родини Лявфлерів. — Подумайте лиш, із ласки своєї: він має ще дві незабезпечені доньки дома, а той безсовісний драбисько^[11] так і накладає тягарі на плечі родини.

— Лярі-фарі^[12], любий докторе! Незабезпечені! Дівчиськами не журюсь зовсім. Позабезпечуються самі!.. — відказав „податковець“.

— Зрештою одна, а саме Олена, так якби вже й заручена з молодим К.? Невжеж, Епамінондасе?

— Ні, товаришу, не заручена, не освідчився ще…

— Алеж бо люди так говорять; аджеж просиджує цілими днями у вас!

— Вона його не хоче!

— Не хоче?

— Каже, що не любить.

Тут і настала нараз тиша.

— А що ти на те, старий?

Радник знизив плечима.

— Щож я можу вдіяти? Силувати її? Вона не дасться присилувати!

Один старий майор, що прислухався спокійно розмові своїх товаришів, нараз зареготався.

— Тут і видно, — відозвався він, — хто верх веде дома! Бабське панування! Має вона хотіти? Чи вона, молода, має право сама рішати про своє щастя, свою будучину? Стидайся, старий! У твоїй молодості приспівував ти інакше. Адже молодий К. це пишна, це славна партія! Doctor juris^[13], судовий адюнкт, цьогоб тобі таки з рук не випускати!

Радник потупив очі у шклянку і знов знизив плечима.

— Що я можу вдіяти, товаришу? Чуєш, не любить його!..

— Не любить його! Начеб люди не брались і не жили й без любови! Дурниця! Химера! Колись вона цього гірко пожалує, а властивим виновником будеш ти! Діти виховуються інакше, пане Лявфлер! Як довго ти живеш, доти ти й пан; але в тебе не знати, хто голова дому. Кожний сам собі пан. Кожний іде, куди йому догідно, хоч би і до чорта. З того тепер показуються і наслідки; от тепер і маєш „любов“!

— Ваша правда, майор, слово чести, що ваша! — вмішався наново контрольор.

— Абсолютизм у родині це річ наймудріша. Думаєте, що в мене інакше? Моя воля, це воля всіх; а що до точки любови, покажу приклади. Чи женився я з любови? Женились ви, може? Мені нараджено „мою“, і я пішов раз у дім, далі другий, третій, придивлявся всьому отвертими очима, прислухався насторченими вухами, розпитувався, розуміється, делікатно про це, про те, звик до неї, освідчився… і кінець. Мені здається, пане раднику, що ваша Олена геть-геть переросла вас. Колиб це робили хлопці, цеб мені було ще сяк-так до вподоби, але дівчата — ніколи! Прислухався я їй раз, як вона вела якусь розмову, але кажу вам щиро, що колиб була менше гарна, то не прощеноб їй ніколи тих дурниць, котрі, немов квітами, повбирала гарними словами. Начиталася нездорових творів, і то є конечні наслідки. Вам було їй поводи наложити, а й тепер ще не пізно. Спробуйте лиш і переконаєтесь, що зігнеться.

— Я це також завсігди кажу, — обізвався знов старий майор. Дисципліну треба доводити до останніх консеквенцій^[14], особливож у жінок. Жінка, це молодий кінь. Почує сильну, залізну руку, так і подасться і в-ліво і в-право. Я не кажу поводи натягати, але й не надто попускати. Якраз посередині, тоді йде гарно кроком. Інколи цвягнути батіжком. Перед чвалом трохи острогів, перед барєрою удар і остроги, поводи свобідно, тоді летить! Надто замучувати не варто, особливо з початку; цеж моя теорія. Лявфлер був завсігди лихим їздцем, тому ж його й кожний кінь скидає з сідла. Так, так, — додав трохи згодом, задумавшись, — дисципліну треба переводити, треба…

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

— Дай-но мені раз з Оленою розмовитись, Епамінондасе! — говорив доктор, коли обидва верталися одною й тою самою дорогою додому.

— Говори. Скажи їй і те, товаришу. Те, тиж знаєш… що її батько незабавки перестане тим бути, чим був досі, цеб-то лісовим радником…

— Вона добра, шляхотна, — відказав, потішаючи доктор. — Буде з усіх сил старатись, щоб її родина не терпіла біди; колиб лиш того могла забути…

— Кого любчику?

— Стефана Лієвича…

— Помершого?

— Егеж…

— Боженьку, а вона… що з ним?

— Не знаєш нічого, старий? Адже нервовість… на! О, це трапляється часто-густо, що батьки останні, котрих у такі справи втаємничується…

— Любила його?

— А вжеж! Одне одного. Він відїхав, як і це тобі відомо, на два роки з дому, щоб студії покінчити, щоб вернутися зовсім „готовим“; тоді й мали свої заручини оповістити, а там і побратись, та, на нещастя, набрався десь у шпиталі тифу й помер, бідачисько, таки у В. Адже це мабуть знаєш?

Радник не знаходив слів, щоб висловити своє зачудовання, аж по якійсь хвилині сказав сумним, гірким тоном:

— А я про це нічого не знав! Правда, він бував часто в мойому домі, вештався чимало біля неї, одначе ніколи не приходило мені щось подібне на думку. А вона… й цеж подяка за мою любов? — кликнув огірчений. — За мої батьківські старання? Ох, як це болить, болить! Тобі, чужому, звірилась, а перед своїм батьком, перед рідним батьком, могла щось таке затаїти!..

— Заспокійся лиш, чоловіче, — утихомирював доктор. — До мене теж не приходила, щоб своє серце якраз передо мною вилити; прийшла, щоб попросту порадитися зі мною, як з лікарем. Мучила її безсонність і гарячка до крайности підтинала її сили. Вона невимовно багато терпіла, і то потайки; а це, старий, вимагає чимало сили. „Не моглиб ви, дитинко, мені сказати“, — питався я, — „що більше-менше моглаб цьому бути за причина? Виж бували звичайно найздоровіші з цілої родини“!

— „Чи це мусить бути, пане докторе?“ — спитала вона.

— „А вжеж, дитинко; це задля вас самих“.

На те й розповіла дрожачими устами, розповіла мені цілу історію. Я ледве затаїв своє зворушення. Яка шкода, що доля обох так роздавила! Булаб із них вийшла прегарна пара, а їх потомки, старий… їх потомки… ех! — тут і замовк нараз.

— І щож далі, докторе? — питав радник пригніченим голосом.

— Нічого. Просила лиш, щоб я про те нікому нічого не згадував, а з нею самою теж про це більше не говорив. Коли я спитав, чому про те з своїми не говорить, відповіла: „На що?“

— „А так собі, Олено. Geteilter Schmerz ist halber Schmerz“^[15].

Вона похитала головою.

— „Ні, пане докторе; перше треба мені самій перемогти горе; як довго воно в грудях лютує, ніхто мені не поможе“.

— Вона, Епамінондасе, одна з тих, котрі сами з собою справляються.

Радник лиш зітхнув.

— Якби вона була хлопцем, — почав знову лікар, — булиб з неї і вийшли люди. А так жінка… що почне жінка з надвишкою розуму при горшках та мисці?

— Ох, доленько моя! — застогнав радник; — як же ти мене гірко навістила, мене й моїх безвинних дітей! Тепер же я розумію, чому вона вийти не може за К.

— Ну, що до цього питання, то спробуємо ще, — відповів доктор. — Проти отрути вживається теж отрута. Як віддасться, так і затреться все горе, вся гризота. Таких випадків маємо доволі. Вона буде противитись, буде обурюватись, буде слізьми заливатись… може, навіть сильно заливатись; любила його, бач, чимало, нема тут чого й сумніватись, одначе чиж для того має вже ціле життя горювати та за ним побиватись? Чи не женяться вже в світі у-друге ні вдівці, ні вдовиці?

— Ах, розуміється, що женяться!

— Адже людина — лиш людина! — доказував лікар. — І чим властиво більше? Нічим більше, ні менше як… звіриною, і то товариською, розумною звіриною. Спосіб відживлюватися, боротьба за існування, спосіб розмножуватися… все те вона має таке саме, як звірина. Цього годі заперечити, коли не хочеться йти якраз проти всякого розуму. А що йде за правдою, те й за розумом. Отже будемо доти апелювати до її розуму, доки вона квінт-есенції не зрозуміє. А коли зрозуміє й віддасться, то перемога по нашім боці. Тут і втихомириться всякий біль, прибуде родина… одне, друге… домашні клопоти і т. ін., і буде ще мені й тобі вдячна. А для вас, старих, для вас булоб це те саме, що Haupttreffer!^[16].

— Говори з нею! — благав радник. — Говори, одинокий мій потішителю! Мені не сила. О, Боже! За що караєш ти мене так тяжко?

^*_*^*

І доктор дійсно говорив з нею. Умів так уладити, що застав її саму дома. Лежала в фотелі недбало одягнена й курила. Він довго її не бачив, і вираз її лиця здивував його. Все здавалось у тім лиці спокійним. Ні сліду ніякого горя. Можнаб сказати, все життя в ній завмерло, лиш між бровами заховалось щось… щось, чого він не розумів, що одначе здавалось йому знайомим. „Божевілля“ — майнуло йому в думці. І з пильною цікавістю звернув знову на неї погляд та на її на причуд гарні, тепер спокійні очі.

— Чого дивитесь на мене так чудно, пане докторе? — питала вона, привітавшись.

— Ви… ви… курите, Олено? — спитав збентежений, не даючи ніякої відповіди на її запитання.

— Адже бачите…

— Алеж бо досі ви не могли знести папіроски в жіночих устах!

— Так. Одначе можна полюбити й те, що перше ненавиділось. Наприклад, папіроску в жіночих устах. — І знов замовкла.

Він почав був говорити про нервовість, і що вона мусить берегтись. Говорив про обовязки супроти себе й супроти других; особливо супроти родичів. Завважив, між іншим, що людина — звірина звички і що є люди, в котрих чутливість — джерело всякого безталання…

Вона лиш десь-колись відповідала, й то віднехочу, байдужно. Нарешті він почав говорити і про їхні домашні обставини, порушив поведінку брата, видатки батька, його турботи, гризоту, його зламаний душевний настрій…

— Не можна інакше збирати, як сіялось… — закинула вона байдужно. — Батьки сами винні, що він пропадає. А пропадає він без рятунку. О… я вірю і в спадщинність помилок.

— Критичний у вас розум, Олено, — говорив він з важкою міною, — дух аналізи, розваги. Вам я можу щось важне відкрити. Правда, це, що скажу, невідрадне. „Des Lebens ungemischte Freude ward keinem Irdischen zu Teil“^[17], — цитував він патетично. Одначе ви зумієте це перенести, ба, і других навчити зносити такі пригоди…

Вона нічого не відповідала й не питала нічого. Думала лиш, що сильним духам суджено й багато перенести. А він почав говорити. Спочатку манівцями та оборотами, а трохи згодом таки прямо, без ніяких застережень. Протягом одної години довідалась, що всі вони знищені; що її батька через якусь-то суму, котру мав у себе на схованці й котрої недоставало, віддалять зі служби.

Вона не ворушилась. Побіліла лиш, немов стіна,

— На те була я давно приготована, пане докторе, — ледве прошепотіла. — Давно; одначе, що можна проти того вдіяти?

— Проти того… нічого! Надіймось, що, може, йому, хоч з ласки, друга або й третя частина пенсії дістанеться. Ви одначе можете чимало вдіяти!

— Для кого?

— Для ваших батьків, для вашої сестри, а найбільше для себе.

— Справді не знаю…

— Знаєте, Олено, прийміть К…го. Він незабавки проситиме вашої руки…

Стало тихо.

— Не можу.

— А чому?

— Бо, як ви й сами сказали, в мене дух аналізи й розваги, критичний розум…

— Не розумю вас зовсім; говоріть ясніше!

— Бачу, що не розумієте мене. Отже буду ясно говорити. Не люблю його, й наші погляди на життя розходяться далеко. Мені не сила його й себе оббріхувати.

— Ви цього й не робите. Він вас хоче, а ви годитесь на це.

— Не терплю його й сумніваюсь, чи зможу ще кого-небудь у життю полюбити. Це вам відомо, пане докторе. А подружжя без любови це, на мою думку, брудні відносини. А я не хочу в ніякі такі входити.

— Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що можна й полюбити те, що ненавиділось.

— Так, але папіроска це не людина.

— О, Олено, Олено, — кликнув він, — у що ви вжилися? Куди загонюєтеся ви у своїй хоробливій, вибуялій уяві?

Вона наче гадина та звинулась, випростувалась, та й так чатувала на його слова.

— Подумайте, ради Бога, і про свою будучину. Згляньтеся на нещасних, горем прибитих батьків. Не залишайте їх через якусь фантазію без своєї підпори. І ви можете бути колись матірю!

— Далі, пане докторе, далі…

— Я й хочу далі говорити. Куди, питаюся вас, куди дінуться ваші батьки, коли не прийдуть звичайні місячні гроші? До найстаршої сестри? Вона має сама вже діти; і як нам обом відомо, хоробливо скупа. До Ірени? Доходи вчителя музики, хоч і здібного й дуже інтелігентного, худенькі. Крім того, він хоровитий, а що йому з часом може трапитись, відомо мені аж надто добре, а й вам не може це лишатись тайною. Що станеться з вами, з наймолодшою сестрою? А батькові й матері щоб не було де на старість і голову склонити?!

— Чиж я тому винна, пане докторе?

— Цього я не кажу; одначе ви не смієте забувати, що він ваш батько!

— Він мій батько, а я його донька…

Старого чоловіка обхопила сильна нетерплячка.

— Ради Бога! — скрикнув. — Адже діти мають якісь обовязки супроти батьків! Це вам би слід знати! А коли всього іншого не хочете визнавати, то мусите признати, що він вас годував!

Її очі замиготіли.

— Тут і дійшли ми до мети… — сказала вона з зимним усміхом, а з її лиця неначеб зникла й остання крапелька крови. — Годував мене. Цього я не можу забути й ніколи не забуду, пане докторе, ніколи! — сказала врочисто. — Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей, а властиво відповідно до мого знання, котрим мене мій батько і теперішній устрій суспільний вивінували^[18], хочу собі сама заробляти на шматок хліба, а заробленим щиро ділитись з батьками… Одначе задля обовязку проти волі сковуватись із мужчиною, з обовязку його й себе оббріхувати… В чім мені тут добачати святість обовязку, коли самий цей обовязок стане брехнею? Закиньте вашу думку, пане докторе! — сказала глибоко віддихуючи і слабо усміхаючись. — Я не вернусь більше з обраного раз шляху. Бачите? — додала вона. — Я дійсно одна з тих „розважних, критичних умів“, котрі ані себе, ані других не щадять. Я все аналізую й не маю милосердя ні над собою…

— Ні над вашим батьком?

— Так, пане докторе.

— З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський егоїзм, якась божевільність. Ні, — говорив він згірдливо, — ви, справді, не здібні до самопожертвовання!

— Називайте це в мене егоїзмом, одначе не забувайте, що це, що силує мене виходити замуж за К…го, з боку моїх… також самолюбство…

— Ви софістка!

— А ви лихий оборонець правди, пане докторе…

— Гірко будете колись цього жалувати! — кликнув він. — Ви ще не знаєте життя, одначе воно само буде вас батожити й зідре полуду з ваших засліплених очей! Страшна буде для вас та хвилина, коли каяття й сумління обізвуться в вашім серці!

— Я проти цього озброєна! — говорила вона тим самим слабим усміхом, а її очі стали мимо волі вогкі.

— Не проти всього, Олено; проти безмилосердної прози життя — ні. А проте, вже й сильніші характери, як ви, зламалися.

— Як ви це розумієте?

— Біда ломить і залізо, а ви лиш людина…

Вона здригнулася і глянула на нього несамовитим поглядом.

— Ніколи, пане докторе, — відповіла опісля зі спокійною гордістю. — Власне тому, що я людина.

По його обличчі промайнув якийсь загадковий усміх. Він підвівся і схопив капелюх.

— Зносіть із гідністю майбутній удар! — сказав і подав їй руку на прощання.

— Дякую вам за ваше співчуття, пане докторе! — відповіла холодно.

^*_*^*

Щось два тижні після цеї розмови вернувся радник сильно підпитий додому. Доктор сповістив йому результат своєї розмови з Оленою, а в наслідок цього і в наслідок випорожнених багатьох пляшок був він у лихім настрою.

Він змагався з жінкою, котра робила йому гіркі докори з причини його нещасного налогу й наслідків, які тепер він на них спровадив. Він відгукувався їй грубими словами, заявляючи, що не має зовсім наміру так поводитись, як це дурним бабам хочеться. Він був уже доволі довго терпеливий: тепер одначе не стає вже і йому тої сили…

— Як можеш такі дурниці плести, чоловіче? — боронилась радникова. — Хто оставався завсігди паном своєї волі й розпоряджувався грішми? Хібаж я? Сліпа я була й недосвідчена, що не наклала на тебе зараз з першого разу поводів; не булаб я нині в такім становищі, що доводить мене до розпуки. Тобі маю завдячити, що нині люди показують на мене пальцями; на мої старі літа буду жебрати шматка хліба в дітей або в зарозумілих свояків! Одначе я краще вмру, ніж малоб це справдитися!

— Ха-ха-ха! — розсміявся чоловік замість усякої відповіди.

Радникова стрівожено повернула до нього своє лице, що в останнім часі сильно схудло.

— Ще й смієшся! — питала вона гірко-згірдливо.

— Ти на мене хотілаб поводи накласти? — реготався він злосливо. — Ти, що не маєш навіть настільки сили, щоб супроти своєї доньки показати свій материнський авторитет? Зносиж тепер наслідки твого ліберального виховання й любуйся думкою, що Олена зостанеться старою химерною панною. Вона не хоче й чути про К…го.

Радникова так і здрігнулась при його словах; було по ньому видно, що вона вгиналась під їх тягаром.

— Чи це дійсно правда, Епамінондасе? — питала вона несміливо й нервово дрожачою рукою відсунула на столі лямпу набік, щоб ліпше йому заглянути в обличчя. Це не могла бути правда. Адже це подружжя мусіло статись рятунковим засобом проти всякої нужди для неї і для її бідненької наймолодшої дитини.

— І я хотів би, щоб це не була правда… — відповів радник насмішливо. — Тепер можеш іти до неї і їй подякувати. А коли ні, то наклади на неї поводи… Чомуж ні? Дрантя бабське! — пробурмотів під ніс і зачав нервово ходити по хаті.

Жінка сіла та лиш закрила лице руками…

— З наймолодших літ мала вона завсігди свій розум! — лютував він далі. — Робила мій дім посміховиськом та метою всяких дотепів. А тепер ще хочеться їй доповнити мірку безталання? Те вже їй не вдасться. Ще живу я; а коли до цього часу з батьківською волею ще не познайомилась, то познайомиться з нею тепер. Вона мусить за нього вийти!

— Цього вона не вчинить, Епамінондасе! — простогнала радникова. — О, колиб я була тоді передчувала, що той буде причиною її нинішньої поведінки! Якою ненависною, якою незносною була для мене його присутність!

— За твоєю спиною піддержувала вона любовні зносини, кореспондувала, а ти була сліпа й глуха! — говорив радник далі. — Тепер збирай, що посіяла! Що до мене, то кажу ще раз, що я покажу їй, хто голова родини. Не буду терпіти, щоб вона противилась моїй волі задля якогось божевільного фарсу. Буду… — і він замовк нагло. В покоях почулися легкі кроки, а трохи згодом стала на порозі Олена. Була одягнена в темний плащ, голову завинула в чорну хустку, а під пахою держала грубий звій нот. Здавалось, що входить дуже неохоче; одначе побачивши радника і зламану матір, в одну мить усе зрозуміла і приступила ближче.

— Іду до Марґарети, мамо, — сказала, вагаючись, — і не буду дома на вечері. Ключ від мого покою забираю з собою, бо, правдоподібно, забарюся довше, а, повернувшись, не хотілаб я нікого будити.

Радникова кивнула лиш головою, одначе радник став визиваюче перед нею.

— Яке діло маєш тепер у вчительки музики? Надворі ллє дощ немов із коновки, і я думаю, що в такий час ніхто не виходить, як не мусить.

— Справді так, тату; а я мушу.

— Чого?

— Маю там діло, — відповіла неохоче.

— Що ти за діло можеш увечорі у старої вчительки мати? Може знов яку тайну? Яке rendez-vous^[19]? Бережись! Все має свої межі, і я перестав бути уважливим і терпеливим!

Молода дівчина приступила скоро до стола й поклала звиток нот. Її біле змарніле лице відбивало сильно від чорної хустки, а в тій хвилині схилила його глибоко вниз… було їй, очевидячки, тяжко виявити це, до чого забиралася…

— Це ноти, котрі я відписала за гроші; мушу їх віднести, — говорила поспішно. — Більше в мене, тату, нема ніякої тайни…

Радникова прокинулась на софі, а радник став у першій хвилині мовчки, наче вкопаний; одначе лиш на хвилинку. В найближчій уже хвилині приступив він кількома кроками до неї, а його очі заіскрились.

— Що? За гроші намазала ти це дрантя оттут? Отже ти наважуєшся мені ще і в тім нечесть робити? Схаменись, божевільна! — кричав він дрожачим із лютости голосом. — Як довго ще в мене стане терпеливости?

— Що хочете тим сказати, тату? — спитала вона спокійно, звиваючи назад розсипані ноти.

— Хочу тим сказати, що не зможу порядним людям у лице подивитись, коли згадаю, що моя донька своїм дурним поступованням дає причину до всяких поговорів; що відкидає поважного чоловіка, й замість того, наче бідолашний писар, маже ноти за гроші; що безчестить моє імя, цілу мою родину; що хоче a tout prix^[20] відогравати якусь ролю. Я за тебе стидаюсь, — кричав, — стидаюсь, кажу тобі!!..

Вона лиш поблідла, й очі її здавались більшими; одначе осталась, як і перше, спокійна.

— Годі мені вам помогти, тату, — відповіла вона. — А що освідчин поважного чоловіка не можу прийняти, а не хочу, щоб моя особа була тягарем для вас, то буду на себе сама заробляти. Як вам і другим ця справа видається, не можу я, розуміється, знати; одначе інакше поступати теж не можу.

— Ти одначе мусиш, коли я кажу! — кликнув голосно, грубо. — В останній хвилині пізнаєш ти ще, що батько голова родини, що його воля, воля всіх!

— Чому саме в цьому випадку? — питала Олена, й її великі очі почали миготіти.

— Бо ти… дурна, а я того бажаю!

Вона знизала плечима й легко усміхнулася.

— Ніхто не управнений мати бажання, що в життю другого малиб відогравати якусь рішаючу ролю; а ще меньше на те наставати, щоб були зреалізовані. Я їх не можу визнавати. Я сама, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Я маю сама право йти за собою або проти себе. Тому кажу раз на завсігди, що не піду за К…го, й що ніколи, ніколи не буду жити брехнею…

— Позавтра він тобі освідчиться, й ти його приймеш! — говорив він біля неї засапаним голосом.

— Позавтра довідається, що не стану його жінкою…

— Олено, змилуйся над твоєю нещасною матірю, набери розуму, — побивалась радникова.

— Маєте ви, може, наді мною милосердя? — питала вона з несказаним огірченням. — Бере, може, хто мою думку й почуття на увагу? Наче якусь штучну механічну пружину натягалиб ви мене і пристосовували до обставин! Я одначе не дамся до цього вжити! Ніяка сила на світі не стопче в мені людини зі самостійними думками, а колиб вам те таки вдалося, тоді заспокойтесь… Тоді… я… не я…

— Яка подяка за мої безсонні ночі, за мою муку, мою любов материнську! — стогнала радникова. — Що живе в твойому безталанному серці!

— Правда, мамо, й те, що виплекалось.

— Прокляття на тебе, невдячна гадюко! — засичав радник.

Вона збиралась відходити, одначе на ті його слова спинилася. Звернувши легко голову, глянула на нього із співчуттям.

— Ваші слова, тату, мене не болять… — говорила. — Вам і не слід інакше говорити, а тільки так, як вам і велить говорити дух, що вас дотепер провадив, вами володів. На мене не має він ні впливу ніякого, ні сили. Вважаю його лише за нездорову, брудну силу, котра не має глузду для чистого шляхетного почуття; тій силі в болоті — гаразд, вона радаб усе їй противне загарбати у свій круговорот і приголомшити. Іду! — казала вона далі. — Не маємо нічого більше сказати одне одному. А так, як справи стоять, не будемо мати і в майбутньому нічого собі сказати, ані розуміти не будемо себе.

— Я тобі маю лише сказати, — кричав радник, — що позавтра приймаю освідчення К…го. Ти ще неповнолітня, а тепер… іди!

Вона знов стала, наче прикована, а її очі засвітили чудно.

— Так? — сказала протяжно. Хотіла ще щось сказати, одначе, подумавши трохи, замовчала. Теє „щось“, що доктор порівняв із божевіллям, заблисло нараз у неї в очах. Не підводила повік більше. Не сказала ні словечка. Забравши ноти зі стола, вийшла,

Між старими урвалась розмова…

Es lebt in mir die Liebe zur Freiheit, der feste Entschluss, mich nicht knechten lassen zu wollen, es sei von wem es sei; nimmer mein Haupt zu beugen, wo meine Seele es nicht kann; mein Leben zu leben, wie ich es verstehe; den Weg zu gehen, den ich mir vorgezeichnet, und mich durch nichts von diesem Wege abbringen zu lassen; durch keine Schmeichelei, durch keine Drohung, mag er denn führen, wohin er will…

(„Allzeit voran“ vom Fr. Spielhagen).

У мені живе любов до свободи, в мені тверда постанова не дати себе поневолити, ким би це не було; ніколи не хилити своєї голови, де цього не може моя душа; жити своїм життям так, як я сам це розумію, іти шляхом, що я сам намітив, кудиб він не вів, і не дати звести себе з цього шляху нікому ні підлещуванням, ні погрозами.

Фр. Шпільгаген.

До тої самої незначної хатини затіненої старинними смереками, з котрої Олена виходила з Лієвичем перед майже трьома роками, прямувала й цього вечора. Темніська ніч укладалась а дощ лив неустанно. Від часу до часу здіймався сильний вітер і бив її дощем у лице так, що волосся на чолі перемокло, а рука, що піднімала довгу сукню, задеревеніла з студени… Це був один із тих неприємних вечорів осінніх, котрі заганяють додому усе, що лиш має який-небудь притулок…

Утомлена ввійшла Олена до хати. Тут мешкала її стара вчителька Марґарета С. Учителькою, правда, перестала вона бути здавна, одначе стала для неї щирою порадницею й подругою.

Який лагідний спокій, який мир привітали її в тій тихій кімнатці! Була лиш напів освітлена. В сумежній маленькій вітальні, що її двері стояли широко відчинені, сиділа старенька дама при фортепяні, і цілком потонула в Шопені. Він був її улюбленцем, і вона виконувала його твори майстерно. Без шелесту розгорнулась дівчина з плаща та хустки, тяжкі коси так і розпустила по плечах. За висками товклись у неї живчики, а голова сильно розболіла із зворушення.

Під вікном стояв старомодній фотель старої дами, а перед ним столик до роботи. Тут і опустилась вона, щоб спочити, як це часто робила. Це не першина, що її гонили та висліджували, наче яку небезпечну дику звірюку…

Наче хвилі припливали до неї звуки фортепяну. Раз любовні, пристрасні, то знов западали вони глибоко в душу; ніби бавлячись ними, перейшла Марґарета непомітно на іншу тему. Почала Шопена „Impromptu phantasie“.

Тихесенько розпливались звуки, то зливались, виринали нові, поривні, чародійні, наче опановуючи себе, немов та скована пристрасть, коли чоловік із болю задрожить, застогне, а далі вмовляє в себе: „спокою, спокою, спокою!“…

Як часто прислухувалась Олена тій штуці, все одначе, що відчувала при тім і думала, було однакове. Та сама гарячо-зимна дрож обгортала її, приковувала та загадкова сила музики, що нас пориває, додає сил, дотикає нас до найглибшої глибини душі… Нині одначе в тій хвилині прокинулась вона так швидко, начеб її доторкнувсь який лихий демон; прокинулась і сховала розпучливим рухом лице в долоні. Цеж був його улюблений твір. З того одначе часу не хотіла його більше чути. Правда, стара вчителька не могла знати, що вона тут сиділа немов на вигнанню, а так і мусіла прислухуватись; а хвилі звуків не мали милосердя. З їх глибини виринула згадка і стала живою картиною. Одного разу, коли обидвоє зайшли до Марґарети на музику, а вона відогравала „Impromptu“ по-мистецьки, тоді й виявив він їй кількома словами свою любов. Смеркалось, як нині. Він сидів уперед похилений, сперши голову на руки, і прислухався. Неподалеку від нього сиділа вона. Серед гри встав нараз і приступив до неї. Яка єдина незабутня хвилина! В якім неописанім зворушенню находився він тоді — звичайно спокійний, гордий! Признання його тодішнє було лиш відгомоном тої музики — скована пристрасть. А вона? Найніжніші нерви дрожали, тремтіли в ній. Адже обоє носили в серцю любов, одначе й обоє були горді, вражливі, й одне не хотіло другому признатись, аж таки він перший почав…

Не було це якесь упоєння, що їх обняло. Це була сила глибока, могутня, сила що підносить, що не знає ніяких перепон, нічого не жахається, що, проломлюючи дорогу, пориває все за собою, часто руйнує те, що закони, і звичаї, і час з трудом збудували…

Правда, що музика підсичує й біль у людській груди аж до божевільности. Музика пірвала тепер і молоду дівчину у свої обійми. Вона почала нервово реготатись, тихо, тихо, та так сердечно, що ціла її гнучка стать тремтіла. Оклик виривався їй з уст, одначе вона притисла руки ще сильніше до лиця, заціпила зуби, хотіла бути спокійною… О, Боже, спокійною!.. Адже не на це прибула вона сюди, не це гнало її в бурливу ніч, не цього вона бажала, бажала!.. Горде, непогамоване почуття!! Хто його не знає!..

Трохи згодом лежала вже її змучена голова нерухомо на спинці крісла, і лише рука закривала очі…

Пізніше, коли вже стара дама перестала грати і ввійшла з світлом до кімнати, найшла молоду товаришку незвичайно втомленою. Не здивувалась вона її присутністю; то було вже її звичаєм приходити непомітно й несподівано, і часто вже по якійсь хвилині назад вертати. Від часу смерти Лієвича стала вона така непосидюча…

— Ще йде дощ на дворі, Марґарето, — мовила Олена між іншим і притисла чоло до шибки. При тім вдивлялась у нічну темряву, начеб хотіла там конче щось побачити. Замість того бив дощ голосно в вікно, а поза рогом хати свистів та вив вітер, немов хотів силоміць зірвати стару хатину. Лише старі смереки шуміли перед нею заспокійливо й горнулись охоче за вітром.

— Невжеж ти знов хотілаб відходити? — питала вдовиця з трівогою, а заразом любо… — І то в таку негоду? Вибий собі лиш те з голови, я тебе не пущу.

— Ні, Марґарето, я ще зостануся. Я принесла вам ноти, як собі їх на нині бажали; а далі хотіла ще де-що оповісти, де-що написати…

— Лист?

— Лист.

Тут і розповіла вона старій жінці все, що пережила в останнім часі, від сцени з доктором, аж до бурливої розмови з батьком.

— І щож задумуєш чинити, Олено? В неділю зявиться напевно. Дожидав, як мені здається, лиш приїзду своєї матери, котру хоче тепер узяти до себе.

— Хочу йому правду сказати. Скажу, що знаю про його намір що до мене; заки одначе рішуче приступить до діла, мусить одне дізнатись; а власне, що дівчина, котру задумує на ціле життя взяти за жінку і по котрій з певністю надіється, що буде становити „душу“ його дому, не любила його ніколи. Що колиб я хотіла за нього вийти, то вийшлаб лиш з тої причини, щоб батькам, одній незабезпеченій сестрі й собі придбати якесь пристановище. Не є це ніякою умовою, під котрою вона таки рішилась вийти за нього. Вона хоче лише йому тим ощадити неприємної, а подекуди й понижаючої хвилини, а заразом хоче й очиститись від закиду, буцім би то вона слабує на гордість і химери. За нього не вийде. Не моглаб цього ніколи вчинити; по-просту вона не може зобовязуватись до досмертної брехні…

— Це в тебе, Олено, дійсно не…

— Жарт? Ні, Марґарето, правда.

Вдовиця мовчала хвилинку.

— Кожний має свої погляди на такі речі, — обізвалась опісля; — одначе, як то кажуть: „і мудрому чоловікові не сором послухати поради…“

— Для мене нема поради, Марґарето, — відповіла тихо Олена. — „На милування нема силування“, так само й на поважання; а вироблені погляди на життя, котрі тісно звязані з нашою совістю, також не даються скинути, наче та одіж.

— Цього я й не хочу сказати. Я хотіла була лиш спитати, що властиво думаєш зробити з собою, коли не хочеш віддатись?

— Задумую жити по своїй натурі і по правді.

— По правді! — усміхнулась сумно старенька жінка. — Не знаю, що собі властиво під тим думати. Одначе, взявши все на розвагу, то що ти маєш проти особи К…го? Що тепер його не можеш любити, розумію дуже добре. Що, оскільки тебе знаю, може взагалі не будеш його любити, знаю аж надто добре. Думаю одначе, що людська натура доволі знана, щоб покладатись на неї і на будучину: наприклад, що звикнеш до нього. Він добрий чоловік, це кожний знає. Він досі щиро допомагав матері, а тепер навіть бере її до себе. Цього не вдіє нині кожний.

— Дійсно! — перебила її Олена, гірко усміхаючись. — Рідка великодушність! Кожному відомо, що доки він учився, вона, вдовиця, гірко роботами заробляла грошики, щоб його удержувати в університеті. Що її тепер, коли вже перестала бути продуктивною силою, не виганяє надвір, це вже імпонує світові!

— Ох, Оленко! Огірчення чинить тебе несправедливою. Він не грає, наприклад, у карти; не пє, а те, бач, чимало значить.

— Ні; за те він чоловік холодний, з вирахованням; котрий лиш хоче вживати; котрого „я“ становить для нього одинокий світ. „Уживати, бо лиш раз живеться“ — це його засада, котрої він і пильно держиться. „Одначе при тому і іншим дати жити“ — це не його засада, Марґарето. На те покладіться. Це егоїст і чоловік гордий, котрого, як вихвалявся раз перед Стефаном, ніщо на світі не дивує, котрий усього вживав, усього скоштував; котрого ніякій жінці не сила довший час придержати, бо, мовляв, знає наперед про кожну, що потрібував би лише палець надставити, а мав би їх десять нараз. Його наприклад, важні соціяльні питання життя нічого не обходять, бо на те, мовляв, є доволі студентів, філістрів і інших божевільних. Для нього його фах — це лиш дійна корова; а про мене говорив раз Стефанові: „Чи думаєте, що ця хоч крихітку ліпша від других? У неї, як і у всіх жінок, остання філософія: віддатися. Я їх знаю. Колиб мені її дійсно схотілося і булаб уже моєю, тоді й полишилаб усі свої ідеї, при помочи котрих робиться тепер така інтересна в родинному гнізді. Зрештою, і не смілаб мені їх у мій дім заводити. А до делікатної кухні, яку я люблю, вона й не пасувалаб“. Що мені з такого чоловіка, Марґарето, без любови? І чим булаб я для нього? Нічим більше, ні менше, як ключницею його дому… а там… — тут і урвала.

З ляком підвела старенька очі на молоду дівчину. Такої бесіди вона ще від неї не чула; так суворо, безоглядно вона ніколи не говорила. В які мрії заганялась вона при своїх здібностях! А знала свої думки так удатно прибирати в слова, що можнаб сказати деколи, що воно дійсно так, а не інакше. Одначе вона любила цю дівчину, немов свою рідну дитину, й думала, що вона ні за що в світі не повинна далі ступати тою тернистою й небезпечною дорогою.

— Прислухаючись твоїй бесіді, Олено, — обізвалася поважно, — можнаб утратити віру в добрі прикмети мужчин. Одначе я в тебе питаю, я маю до цього право. Чи був і Стефан без хиб?

— Стефан? Ні, — відповіла трохи згодом Олена, й її великі очі глибоко засяли. — Він мав також свої хиби. Був нудний педант, був заздрісний, був гарячка і мав ще хибу одідичений^[21], про котру довідавшись, я з жалю та розпуки мало що не збожеволіла. Це була тайна. Його батько збожеволів з пиття і помер з того, а він, Марґарето, хоч і не пив налогово, одначе пив радо. Ви розумієте, що це значило для мене мати такого чоловіка (а я змалку бридилась усіма напитками), у котрого та згубна пристрасть могла вибухнути кожного часу? Одначе ми любили одне одного, і, віруючи в нашу любов, ми думали це лихо перемогти. „Лише при твоїй помочі“, — говорив він бувало, — „зміг би я ту нещасну хоробу задавити, а з другою жінкою… ніколи“. І я вірила, що мені вдасться його вирятувати, при чім і натерпілась би може чимало, одначе що було це все для мене? Яж його так любила, Марґарето! А тут? Що за рація виходити за цього чоловіка? Ми велиб неустанну боротьбу між собою, котра остаточно мусілаб виродитись у ненависть. Так, як я його знаю, то він не звернув би ніколи з шляху, раз обраного: а я, Марґарето, я не є натура, що моглаб зносити на своїм карку панування другого.

— Такі думки, дівчино, — відповіла стара дама, хитаючи жалісно головою, — не доведуть до нічого. Коли, бач, усе розбереш, усюди заглянеш, так і стрінеш усюди ключку. А всеж таки він узагалі відповідна „партія“ для тебе, й ти звикнеш до нього. Звикає чоловік, Боженьку, чи до одного! Тим скоріше до людини: з днини на днину, з місяця на місяць, а там… о, ти не знаєш, як гарно може ще твоє життя уладитись; які хвилини береже ще воно для тебе! Чи хочеш, може, сама, на самоті жити, от, хоч би так, як і я? — і гіркий усміх промайнув по її старечім зжуренім лиці. — Чи розумієш ти хоч трохи, що то значить бути зайвим? Або чи розумієш ти направду, що то таке біда? Недостаток болить, журба мулить, пригноблює, робить вовкуватим, убиває! А як старість настане, сили уступлять, Олено? Фахової освіти не маєш. Чи хочеш сукні паням шити? Ноти ціле життя переписувати? Хочеш, Олено?

Молода дівчина мовчала. Її голова спочивала на згорнених на столі руках; ледве що видно було її бліде лице із спущеними віями.

— Хочеш цього, Олено? — обізвалась іще раз із притиском. — Ні, годі тобі не хотіти! Ти дійсно не можеш мати ще правдивого розуміння про нужденне вегетування^[22], а то мусілаб ти його повітати, як свого ангела-спасителя!

— Ніколи, Марґарето; краще вмерти! — почулося з-тиха.

— Умерти? — глянула понад окуляри на дівчину стара Марґарета.

Був це ледувато-насмішливий, а заразом милосердний погляд, що на ній спинився. Опісля зареготалась вона і, беручись наново за панчоху, почала одноманітним голосом дальше:

— Коли Стефан умер, ти казала, що також мусиш умерти; а отже живеш. Не вмирається воно так легко, Олено; вір мені. Раз — це було, як і мій чоловік помер (щось у рік, як ми побрались); — я думала тоді теж, як і ти, про смерть. Не знаю, чому не вмерла я, як і не знаю, чого живу? Всі вдовиці і старі панни, Олено, вони ніщо. Останні належать і ще до тих безталанних, що ще до того й смішні. Самотні блукають у життю, без приюту, без становища, я сказалаб… без глузду, ат! — живуть, щоб не вмерти. Наприклад як я: смерти собі не бажаю, як в молодих пристрасних днях. Знаю, що кінець сам прийде, а буде це сумний, глухий кінець… Чи хочеш і ти вести таке життя? Чи може хочеш для „ідеї“ жити? Наприклад, писати? Це тепер… неначе хороба в жінок. Проте, для ідеї живеться доти, доки не треба за шматком хліба побиватись. Вибє одначе ця година, так ідеї перестають бути метою життя. Врешті, нехай собі й так. Думаєш одначе, що праця для ідеї заступить тобі це живе щастя, що його розуміння мусить іще жити в твоїх грудях, бож ти любила й була любленою? Чогож, питаю ще раз, чогож хочеш, Олено?

Немов змучена, підняла Олена голову і з відверненим лицем оперлась мовчки на поруччя крісла, ще й очі закрила рукою. Боже! Дійсно, чогож вона ще хотіла? Що осталось їй ще хотіти? Писати? До того не мала вона таланту, а всяке дилєтанство було їй ненависне. Отже, щож їй почати? Думати? Говорити? Майже на це виходило. А коли на це вийшло, стало смішним…

Стара дама завважила муки молодої дівчини і, не зміняючи ні пози, ні тону, говорила далі:

— Дійсно, Олено, з цього погляду не можу похваляти твого рішення. Те, що ти задумуєш чинити, воно, їй-богу, недобре!

Одначе вона чула, що добре. Чула, що коли не буде триматися цеї думки, то пропаде, як тисячі перед і за нею. А того вона не хотіла.

— Що мучить тебе, моя дитино? — обізвалась знов, бачучи, що Олена сиділа безмовно та нерухомо. — Невжеж тобі жаль твоїх поглядів на життя, котрі ти, може, змінити мусілаб? Ідиж бо, йди! Яка ти собі там і поступова, а в тім напрямі осталась ти все-таки ідеалістка. Оглянься лиш у життю і скажи сама, чи подружжя, котрі лучились без любови, в тисячних випадках не щасливіші від таких, що справді не раз лиш любов мали за підставу? Думала було, що ти якраз скоріше вступиш у так зване „розумне подружжя“, а ти замісць того, любуєшся в романтичних засадах і не хочеш у те вірити, що нам не сила кермувати своєю долею; що на те є вища сила. Правду сказавши, світ висміє тебе, довідавшись, що через те відмовила К…, бо його не любила!..

— Світ, Марґарето? — відказала гордо Олена і згірдливий усміх промайнув по її лиці. — Та маса наших знайомих? Ані їх хвальба, ані їх догана ніколи не мали сили встановити для мене якесь правило! Мені просто неможливо розлучитись із думкою, що так, як воно є, є недобре; що наступить, одначе хвилина, коли правда сміло запанує; справедливість перестане бути якимось даром ласки, и настане час, коли жінка не буде примушена жертвувати свою душу фізичним потребам…

— От і маєш, Олено! Твої погляди на правду становлять власне причину твого терпіння. Це головно вони творять розлад, безталанну дизгармонію в твоїй душі. Завернись, люба дівчино! — казала вона серйозно. — Завернись, поки ще молода, поки ще можливий рятунок, поки не будеш змушена собі сказати, що серед людей осталась ти одна-одніська!

— Годі мене вже врятувати, — відповіла молода дівчина, сумно усміхаючись. — Не в тому розумінні, в якому, було, задумали. Одначе, одному мушу заперечити. Мої погляди не-такі ідеалістичні, як ви думаєте. Колиб була, як доктор А. казав, менш розважним критичним умом, не булаб я ані в часті такою безталанною серед нинішнього ладу суспільного; не булаб я такою самотньою, якою я є дійсно.

— Твоя уява надто роздражнена!

— То дайте поживу моїй душі; дайте мені серйозну, трівалу працю. Одначе ніколи не стояло виразніше перед моєю душею, що я є „ніщо“, що я є якесь недокінчене, неповне сотворіння, котре, зоставшись таким, саме не здолає опанувати долі! Що мені з самої волі? Що зостається мені? Нічого, Марґарето, нічого, крім прокляття, насмішок і милостині.

Трохи згодом, немов би собі що пригадувала, додала рішуче, більше ніби для себе:

— Нехай врешті все бє на мене; я хочу до останньої хвилини зоставатись праведною; а хто має силу чинити більше, нехай робить…

— А про потреби життя забула, серце? — спитала знову вдовиця, посилаючи похмурий, майже гострий погляд з-поза окулярів.

— Моральна нужда, і абсолютна бідність — це одне й те саме. Наслідки їх однакові. Будьте ласкаві, — додала опісля спішно, — дати мені аркуш паперу. Хочу написати до нього.

Вона встала, перейшла звільна кімнату і стала врешті перед старою жінкою. Ніколи не видавалась вона їй такою поважною, але ніколи й такою чужою.

— Це твоя невідмінна постанова?

— Невідмінна.

— І чи ти того свідома, що запропащуєш сама свою будучину?

— Так, я того свідома, що не брешу…

— Годі, Бог з тобою, безталанна!..

^*_*^*

Щось годину пізніше покинула Олена стару товаришку. Надворі стало ще темніше. Ледве що де-не-де блимали зорі, а по місяці таки мчалися хмари. Лише вихор гудів та свистів безнастанно, та гнав тихими вулицями…

Прощання обох жінок було холодне й німе. Щось стало між ними, що їх розєднало; вони обидві це зрозуміли…

Сміливо кинулась Олена в нічну темряву. Сильний подув вітру загасив світло в руках вдовиці, а двері за молодою дівчиною луснули сильно й замкнулись.

— Чого, властиво, вона хоче? — пробурмотіла стара нетерпеливо й вертала звільна напомацьки до своєї світлиці. — Чи при розумі вона?

^*_*^*

Чаша горечи, яку довелося випити родині Лявфлерів, не була ще повна. Нові, зовсім незнані чудні звуки наповнили солодкою гармонією серце Германа-Евгена-Сидора. Наче одним замахом зрозумів він поезію, в котрій зливалось місячне світло й соловейкове щебетання. Зрозумів журчання чистих хвиль, зрозумів золоту їх пісню, казкову. Зрозумів померку вечірнього чародійну силу. Він потонув у найніжніших почуттях… він, Герман-Евген-Сидор… любив. Одначе його любка зоставалася глухою для тих його чудних, сердечних звуків. Його просьбу, щоб стала його дружиною, відкинула вона рішуче й холодно. Його горя й розпуки немає сили описати ніяке слово людське; і він постановив зникнути із сцени подій. Сталось воно тим чином, що він вистрілив собі в лоб…

Недовго потім усунено радника з служби; і гарні, золоті часи, про котрі вмів оповідати він, його товариші та добрі знайомі — стали tempi passati^[23].

^*_*^*

З чотирьох доньок була лиш найстарша та Ірина замужня. Перша вийшла за старого та багатого кавалера і проживала безжурно далеко від батьків. Ледве що раз або два в рік питала листовно, як живеться родині. Тоді звичайно Олена відписувала їй точно й коротко. Обидві сестри ніколи не годилися між собою, а від часу, як найстарша віддалась, відчужились іще більше. Тяжко приходилось тепер Олені до неї і її чоловіка відсилати листа, котрий мав характер просьби. Той її шваґер мав далеко від міста кільканадцять фалеч^[24] поля з обістям; і теє хотіла тепер пані радникова за порадою Олени взяти в оренду, бо не знали іншого виходу з лихих обставин. Частина пенсії, котру з ласки полишено радникові, була така мала, що ледве вистачилаб на життя одному. Крім того, були в них ще й борги і, поки їх не сплачено, не можна було грошей обертати на інші потреби. Довго треба було ждати на відповідь, дуже довго, — аж і прийшла нарешті. Зять, хоч і неохоче, пристав на пропозицію своєї свекрухи і заключив тверду, некорисну для них угоду, котру одначе і Олена мусіла підписати.

Небавом відтак переселилася далеко-широко знана й поважана родина (за виїмком наймолодшої доньки, котру найстарша забрала до себе: „поки закліматизуєтесь“ — писала) в нужденне пусте село й почала нове життя.

^*_*^*

Минав уже пятий рік, відколи проживали на селі, відлучені від інтеліґентного світа, від усяких товариських зносин. Кожний виїзд до міста був сполучений з видатками, і тому вони рідко коли виїздили. Тяжко приходилось їм хоч і яку там малу суму грошенят відложити. Винаймлені поля приносили мало доходу, а про частішу продаж яких-небудь продуктів рідко коли можна було думати. Життя, яке вони тепер вели, було тихе та сумне, приправлене бурхливими вибухами піяцтва Лявфлера. Він просиджував цілими днями в неохайних сільських коршмах, пючи та сперечаючись із мужиками. Тут і вироблював їм різні прохання та супліки^[25] та полагоджував і інші справи, а за те платили йому мужики горілкою або й грішми, котрі відтак пропивав знов із ними. Ніхто не здержував його більше від такого життя. Коли при суперечці впадав у злість, поводився наче божевільний. Одного разу вернувся він більше, як звичайно, на підпитку додому. На його вид впала радникова в таке роздражнення, що не могла спокійно заховуватись. Вона лаяла, проклинала й казала йому назад вертатися туди, де провів цілий день. На столі біля нього лежав великий залізний молоток; розлючений її словами, шпурнув ним у жінку. Близесенько біля її виска пролетів він і упав Олені перед ноги. Наче розлючена вовчиця, кинулась вона на нього й потрясла його сильними руками.

— Гадюко! — кричав він несамовитим голосом. — Кара Божа! Відчепися, коли не хочеш почути оцього молотка, щоб раз на завжди заспокоїлась!

Далі махнув за нею рукою, щоб її ударити, одначе втрапив уже в повітря. Вона звернула голову до нього і страшний зимний усміх викривив їй уста.

— Зноси тягар, батьку, поки ще мати живе. Не забувай одначе, що батьки винні, коли діти є для них тягарем, — і вийшла.

Вона управляла цілим господарством і на плечах її спочивав гаразд цілої родини. Від двох років проживала й Ірина при батьках, та вже вдовицею. А й наймолодшу Ґеню виекспедіовано назад додому, — …„щоб привикла до відповідних обставин та мала образ своєї будучини“, — як писала найстарша. — „За урядовця не вийде, бо їм грошей треба, а тому, що вона негарна, то найкраще буде випровадити її на добру ґаздиню й охоронити її від усякої вищої освіти, котра в нашій родині відіграла таку нещасну ролю…“

^*_*^*

Була осіння сонячна днина… Пізно по обіді. В селі панувала тиша. Велика частина мешканців забралася на ярмарок, а й на полях не видко було нікого. Давно позвожено все додому, й далеко та широко видко було голий простір, — далеко, доки око засягне! Сумний, тужливий був це вид. Мимоволі зверталось око до темного дубового ліса, котрий, припираючи до західньої сторони села, становив для себе якийсь окремий світ. Близько біля нього йшла сільська дорога і не один утомлений мандрівник, не один робітник звертав під старі дуби, щоб в їх тіні відпочити. Осіннє червоно-жовте березове листя дрожало безнастанно на лагідному вітрі й набирало при західнім сонці рішуче крівавої фарби. Особливож вражала одна група берез очі всіх прохожих. Вони росли на узгірю, низько до землі схиляючи свої сплетені віти й ніби вмисне висунулись із лісової гущі, ближче до дороги. В ясні місячні ночі виглядали їхні білі повигинані пні із срібним листям, наче грізні мари. Тепер, правда, виглядали вони мирно, привітно, Це завважила, мабуть, і Олена, що вийшла оце із глибини ліса та оглянулась за місцем до спочинку. Оглянула насамперед допитливим зором биту дорогу, й не бачучи на ній нікого, сіла по-трохи знеохочена…

Чи була вона ще гарна? Чи не полишило пять років глибоких слідів на її лиці? Так — і ні. Вона належала до тих щасливих, що не старіються скоро, що на їх лиці відбивалося, одначе, духове життя. Потемніло та обгоріло колишнє лелієво-біле лице. Біля уст уклалась зморшка, котрої раньше не було й котра надавала тепер цілому лицю вираз глибокого суму й утоми. Лиш очі сиві дивились однаково лагідно. А що ще більше вчинив із нею той час? Той, хто не проживав у безлюдному місці, відірваний від усяких товариських зносин, тяжко працюючи в неустанній одноманітній боротьбі, з журбою, той і не може оцінити наслідків такого життя на чутливу душу. Нема тяжчої кари для молодого живого духа, для бистроумних, енергійних, а надто ідеально складених натур — як таке життя. Шумна це фраза, начеб то природа сама могла чоловіка вдоволити. Недбалим, до думання лінивим, її вистачає; вдовольняє вона й мешканців міста, що кидають галасливе товариство, щоб на свіжому повітрі скріпити звяле тіло; одначе, ніколи не вистачає її для діяльних людей, що думають. З днини на днину, з місяця на місяць помічала Олена на собі наслідки того тупого бездушного життя. І вона була гостроумна й надто добре розуміла людську натуру, щоб не знати, що з часом перейде непомітно до тих людей, котрим розходиться^[26] лише про фізичний добробут.

Змовчу про ті хвилини, коли переживала вона несказані муки; коли її молода душа, що бажала діяльности, силкувалась переломити вузькі границі, якими оточувало її теперішнє життя. Як той спійманий орел, побивалась вона у вязниці, думала неустанно про вихід із глухої одноманітности; і як усе наново мусіла переконуватися, що теперішнє життя дожидало її і в будучині. В такі хвилі сум страшний налягав на її душу, і в такі хвилі була вона супроти свого оточення безоглядно-гостра, ба, безмилосердна! Непомітно падала вона під вагою німих мук. Правда, ці муки можна було завважити на її лиці, одначе ніхто не журився нею. В господарстві, котре було на її голові, йшло все звичайним ладом, і лише спущені віка^[27] й якась утома свідчили про її психічні терпіння…

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

Хустка зсунулася їй з голови, одначе вона того не завважила. Її ціла увага була звернена на мурашню, що піднімалась маленьким горбком біля неї. Вона думала про поділ праці у тих комах, а нараз і пригадалась їй чомусь стаття Пісарева „Бджоли“.

Було вже давно, коли це читала. В яке гарячкове роздражнення попала тоді по прочитанню того твору! Як багато гарячих думок підносилось тоді в її душі проти „трутнів“… — Тепер читала вона дуже рідко.

Начеб забула і себе і все навкруги, так задивилась на комах. Як вони ворушились, бігали, все однаково, без перестанку, без утоми. Тут панував строгий лад і кожна комашка мала свою роботу. Чи життя, яке кипіло в тому світі дрібних сотворінь, збудило в її душі яку думку, який спомин? Вона сягнула нагло до кешені, витягла помятий лист і прочитала. Чинила це може в сотний раз. Це був лист, писаний до неї ще перед двома місяцями її найстаршою сестрою. Писала, що мусить продати обістя й поля, пущені в оренду; що радить Олені заздалегідь порозумітись із новим власником що-до дальшого винайму грунтів, бо в противнім разі моглиб уже за рік зостатись без пристановища. Їй не можливо інакше зробити; обставини приневолили їх до цього; сини й дочки попідростали, а наука чимало коштує і т. д… Всі знали про те і всі сумнівались, чи зостануться далі на господарстві. Здавалось, що живуть тепер лише, дожидаючи чогось нового. Радникова, та колишня гарна й горда жінка, зломилась. Ледве можна було її пізнати. Лише волоклась під вагою щоденної тяжкої журби. А коли Олена розповіла їй зміст листа, вона сплакнула, замісць що-небудь у відповідь сказати. Ірина, звичайно хоровита, жила лише сестрою, про котру часто говорила, що вона — її „сила“, що вона є тою точкою, що вяже її з життям. Наймолодша сестра, давно доросла, гарувала, побивалась, неначе мужчина, дома й по полях. Одне ставало другому до помочи, одначе, підстава цілої будівлі стала порохнява й захиталась…

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

Ще мовчала Олена. Ще не мала відваги поділитись із старою ненькою та обома сестрами найновішою вісткою, цеб-то тою, котру одержала вже від нового власника їхнього пристановища. На її запитання щодо дальшої оренди відповів він коротко, привітно, що по році відбирає поля й почне сам ґаздувати…

Над тисячними вихідними точками думала бідна дівчина. Думала, як би оберегти родину від загрозливої абсолютної бідности, нужди; щоб їм при оповіщенню сумної звістки подати заразом і нову спасенну раду. Одначе не видумала нічого. Не видумала? Адже хто її добре знав, той знав також, що з нею коїлося щось від найновішого часу. І дійсно. Ніколи не виходила вона з дому так часто й не барилась так довго по прогульках. Особливож сусіднє село її немов причарувало.

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

Мовчки всунула вона тепер лист до кешені, а її погляд полинув знов долиною по дорозі. Сонце лагодилось заходити, й на заході запалало небо рожевим блиском. Нараз долетів до неї туркіт воза й тупіт кінських копит. Вона заворушилась і впялила очі в той бік. Показався малий легкий візочок, тягнений двома палкими кіньми. В ньому сидів один-одніський мужчина й поганяв сам коні.

Лице її спалахнуло кровю, а серце затовклось сильно. Візок наближався що раз то скорше. З-під тонких прудких кінських ніг вилітали іскорки, а вона, затявши зуби, почала звільна спускатись із горбка. В очах її горів дивний вогонь, ніздрі дрожали…

Мужчина побачивши її, здержав одним рухом коні і привітався. Був це гарний, сильний чоловік, літ може 29. З його одежі можна було відразу відгадати, що він був лісничий. Він сміявся, показуючи з-під вус ряд густих, білих зубів.

— Я вас пізнала, пане Фельсе! Можете мене зараз з собою забрати! — сказала вона з притаєним зворушенням.

— Буде мені мило, дуже мило! — відповів він радо.

Опісля зробив їй місце біля себе по лівому боці, поміг усістися, затяв коні, що аж підскочили, і відтак помчався вперед.

Почали бесідувати. Він тішився, що стрінулись, а вона відповідала ввічливо і скоро. Він говорив багато. Між іншим, оповідав (що вже й вона знала), що він лишається у барона в сусідньому селі й далі на службі, а може й на завсігди. Що казав йому, Фельсові, нині в місті, що закупив ще одне село; далі, що й заміняв собі нині коня, он того сивого гуцула…

Олена подивляла гарного коня. Він ішов дуже гордо й мав густу гриву, котра майже зовсім закривала голову. Від часу до часу підкидував бутно^[28] голівкою вгору; був, очевидно, ще молодий, і мало його ще запрягали.

— Поводити кіньми, це особливша приємність, — сказала вона. — Мене так і сверблять пальці, коли бачу, що інші поганяють.

— Таж це можете й ви вчинити, — відповів, усміхаючись. А той усміх був широкий і без значіння.

— Але ви мусілиб мене цього навчити.

— Чомуж ні? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врешті зараз зачинати.

Тут і передав їй поводи й навчав, як їх держати, коли й як стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й уважно в очі. Він мав великі, голубі, трохи безвиразні очі й виглядав свіжо й дуже молодо.

Вона поводила так, як він казав, а його погляд спинився на її тонких руках.

— Але держати треба не-аби-як! — завважила, повернувши голову легко до нього. — Чи ви не втомляєтесь ніколи?

— О, я? — він сміявся. — Цього в мене не буває!

— Ціле тіло неначе в напруженні…

Його погляд так і промайнув по ній і спинився на її мякім профілю. Її щоки зарумянились трохи, й вона виглядала дуже гарно.

— Пані дуже ніжні, але ми, чоловіки, всі сильні.

— За те ми, жінки, витреваліші. Не повірите, може, що я можу раз-по-раз витягати до шість відер води…

Він широко відкрив очі.

— Дійсно?

— Можете мені вірити, я все кажу правду.

В його очах показалось щось ніби — подив, а заразом і співчуття. Вона була така гарна…

— О, пані, ви не повинні чогось такого робити!

— І чому ні? Як нікого нема, а треба худобу напоїти, то треба робити. А коли з вас добрий господар, то признаєте це самі.

А він справді був добрий господар і знав, що воно не йшло інакше. Одначе, щоб вона щось таке робила, ще й говорила про це так свобідно! Вона, що зовсім не подібна на тих, що займаються такою працею!

— Пані, ви дуже господарні.

— Я не перебираю в праці. Проте знаєте? Я завсігди кажу: чим хто є, тим треба цілком бути. А то не дійдемо ніколи до мети!

— О, певно, — відказав поважно. — Доньки нашого священика теж дуже господарні. Наприклад, старша, панна Омелія, вона дуже освічена панночка. Грає на фортепяні, від неї й дістаю я завсіди різні часописи до читання.

— Т-а-к? — завважила протяжно Олена, і в цій хвилі потягнула сильніше поводи до себе. — Ви, певно, буваєте там частіше?..

— Не надто часто. Панна Омелія дуже привітна, просить частіше заходити, одначе моя служба не дозволяє цього, хоч і як би бажалося. А ви, пані, знаєте панну Омелію?

— Знаю, — сказала вона байдужно. — Чи вона вам імпонує? — спитала трохи згодом і обернулась бистро до нього. Холодна, насмішлива усмішка промайнула ледве помітно по її обличчю. Він відчув її.

— О, мені! — кликнув, зарумянившись, теж насмішливо.

— Я так думала, — і знов усміхнулась.

— Чому б мала мені імпонувати?

— Знати те, це ваша річ.

— Так я цього не знаю, — відповів він свобідно. І він дійсно не знав того. Не любив він узагалі думати, а був більш людиною почуття. Це зрозуміла вона з першої хвилини, коли з ним познайомилась.

— Любите читати? — спитала його опісля.

— Люблю.

— Можу вам також книжок позичити, маю їх дуже багато.

— А ви, пані, не читаєте?

— Тепер ні. Не можу.

Він дивився на неї цікавим поглядом; очевидно, не розумів її.

— Так мені краще, — відізвалась з-тиха.

— То лиш час забирає, — обізвався, — а надто жінкам при господарстві. Вже чоловік, то примушений читати…

Вона відвернула голову від нього, й її погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось уже за темний ліс і гостро, виразно вирізувались його лінії на вогняно-червоному небі.

Їй стало холодно, й вона стиснула одною рукою кордикову^[29] хустку під бородою та пробувала її тісніше звязати. Чи коні почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лівий побачив що-небудь край ліса, бо скочив убік так, що легкий візок мало-що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла її його рука й заразом узяла поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обіймах. Злякана визволилась, а він став лютий та ударив коні, що рвались уперед, немов скажені.

— Бестія, — муркотів крізь зуби.

— Я тому винна, — промовила.

— Ні, — відповів нетерпеливо. — Це трапляється нині вже третій раз. Одначе, я його від цього відзвичаю. Ви перелякались? — додав опісля мягким голосом. — А я всеж не допустив, щоб ви впали!

Вона не відповідала нічого.

— Я стала боязка, — казала вона тихо з сумним усміхом.

— Як? — і він нахилився трохи вперед.

— Боязка стала. Але це, певно, тому, що виїжджаю рідко, а наші коні старі й спокійні.

— А чому рідко виїжджаєте? — спитав він.

— Коні все в роботі, годі їх відривати, а других просити не хочу!

— Цього вам і не треба чинити, — сказав із відтінком гордости і ввічливости. — Тих драбів ось тут мушу що-дня проїжджати, щоб стали слухняні. Можете їх усяк раз дістати, коли лише захочете.

— Дякую, одначе без вас я не поїду, — сказала вона мягким голосом.

Чудно-приємне почуття так і обгорнуло його. Він знову нахилився крихітку, й їхні погляди стрінулись. В її очах затліло щось наче вогник, і він глядів хвилину в її гарне лице з очевидною приємністю. Опісля підвів гордо голову і сказав рішуче:

— Я й не допустив би, щоб ви самі їхали. А не маю нікого, на когоб міг коні спокійно лишити. За чотири дні мушу знов їхати до міста. Колиб ви, пані, мали охоту, то ми моглиб спільно відбути малу подорож.

Вона не відповідала довго. Стала лише ледве помітно блідіша; а трохи згодом сказала:

— Хочу…

Дальша їзда відбулася спокійно і „лівий“ ішов слухняно, неначе дитина. Олена говорила багато, питала мало, а його очі спинялися з подивом на гарних лініях її обличчя, на її устах. Такою він її ще не бачив і не чув, щоб вона коли так бесідувала. Правда, бував з пару разів і в домі її батьків, хоч лише за орудками, одначе вона бувала тоді завсігди тиха, занята. Деколи видавалась йому гордою, неприступною, а тепер їхала з ним, сиділа біля нього. Він відчував її дотики. Нині була вона зовсім інша. А те, що говорила й як говорила, було цілком інакше, як це буває у других дівчат. Неподалік її помешкання просила стати. Коли настоював на тім, щоб її завести аж перед дім, відповіла живо^[30].

— Мушу ще на хвилинку зайти до вчительки, — й подала йому руку на прощання, уникнувши його погляду. — Далі, я хотілаб вас про щось просити, а властиво вас остерегти, — додала мягким шепотом, — щоб ви не їздили так напрасно^[31] кіньми, не довіряли дуже власній силі. Ви надто відважні…

Він схилився й поцілував руку, що спочивала ще в його руці.

— Добре! Смію одначе за чотири дні до вас поступити?

Вона потакнула мовчки головою, а після того він завернув візок і відїхав. Ще раз оглянувся за нею й поздоровив її. Вона стояла, випростувавшися, з холодним усміхом на устах, немов на чатах, і дивилася за ним. Опісля зявилось теє неприязне „щось“ у неї між очима, і здалось, що її горда постать западається в себе…

З похиленою головою і з посоловілим поглядом вертала вона додому. Ледве-що помічала поздоровлення деяких знайомих ґаздів…

^*_*^*

Чотири дні пізніше, якраз у ту саму пору, затримався знов візок пана лісничого біля помешкання Олени. Він вискочив скоро і зняв її. Вона не супротивлялась цьому. Виглядала дуже втомлена, відповідала одначе привітно й лагідним голосом. При прощанню він поцілував її знов у руку а вона просила його приходити.

— Розуміється, — крикнув він радісно, — і то так часто, як часто дозволите…

^*_*^*

З того часу стала Олена дома сумна, мовчазна. Вона була дражливіша, як давніше, ба, не раз аж різка. Часто траплялось, що, коли Ірина несподівано вимовляла його імя, Олена уникала її погляду. Молода жінка бачила, що з Оленою діється щось помітне, одначе не питала. Знала доволі, що заговорить вона лиш тоді, коли сама захоче…

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

Одного дня спитала її радникова, коли буде вже раз^[32] писати до нового власника в справі оренди.

— Пождімо ще, мамо, — відповіла знехотя і немов задивилась за чимсь у вікно.

— Ще ждати? Таж ти говорила мені про це ще перед двома тижнями; я не вірю, щоб дожидання принесло нам який небудь рятунок.

— Може, мамо. Може й принесе. Я беру це на себе.

Радникова задовольнилась. Вона знала, що ця дівчина не говорила ніколи на вітер. Ірина, що якраз у тій хвилині увійшла до кімнати, почула останні слова.

— Що ти знов береш на себе, Оленко? — спитала журливо. Може, знов ті утяжливі гафти? Лиши їх; заплата за них надто вже мізерна!

— Вас беру на себе! — відповіла в тоні, ніби жартовливім.

Ірина приступила й собі до вікна, а її погляд спинився на сестриному лиці. Виглядала змучена, попід очима виступали перстені. Вона знала, що сестра терпіла на безсоння.

— Дуже сумний отакий осінній краєвид на рівнині, — відізвалась Олена, щоб повернути розмову на щось інше.

І дійсно. Надворі було дуже сумно. В саді видно було садовину, чорну, сумну, без листя, а вітер так і здіймав сухе листя вгору й уносив усе далі.

Дрібонький дощик сіяв неустанно вже від самого ранку. На голих полях виглядало пусто і глухо. І ворон не було видко, як звичайно; десь також позникали, може бути, полетіли в ліс…

— Маю тобі передати поздоровлення, Олено, — заговорила Ірина по якійсь хвилині, коли обидві мовчки задивились були на краєвид. Олена спаленіла й перелякалась.

— Від Фельса. Я була в учителів і подибала там його.

— Так? — обізвалась Олена, одначе обернулась у цій хвилині до столика й чогось шукала. Рівночасно вийшла з кімнати радникова, котру викликала наймолодша донька.

— Щож він там робить?

— Не знаю. Лишиться там, правдоподібно, аж до вечора. Дожидає вчителя, що поїхав до міста на ярмарок, і має йому щось привезти. Мені видиться, Олено, — додала по хвилі, — що він інтересується тобою.

— Так? — сказала вона зворушеним тоном. — І щож, Іринко?

Іринка знизила плечима.

— Він добрий чоловік, але дуже обмежений…

— Ну, так, але всеж таки він має доходи; а головна річ: він добрий чоловік!..

Трівога і здивовання заграли нараз на лиці молодої вдовиці. Вона не розуміла сестри, одначе, не могла не зрозуміти тону, в котрому вона це сказала.

— Здається мені, що він любить пересиджувати в жіночому товаристві, особливо в молодому… — казала вона далі звільна, не зводячи очей із сестриного обличчя.

— Був там ще хто? — спитала неспокійно.

— Ні, але погляд, котрим мене зміряв, упав мені в очі. Проте, що він нас обходить?

Чудна зміна зайшла в Оленинім лиці. Її очі заіскрились, і вона сказала швидким і різьким голосом:

— І чому б не мав він нас обходити?

Молода жінка замовкла та в наглому перестрасі спустила очі. В тій самій хвилині приступила Олена до неї, вхопила її за руку й поцілувала.

„Яж його не люблю“, — хотіли вимовити її побілілі уста, одначе, не вимовили. Груди її здіймались від сильного зворушення.

— Не думай погано про мене! — простогнала вона тремтячими устами.

— Не знаю нічого, — втихомирювала Ірина, глибоко зворушена.

— Мені діється так, немов тій собаці, що покірно зносить, як її копають, — сказала Олена. Опісля відтрутила сестрину руку від себе і скоро вийшла з кімнати.

Ірина зосталася сама, й її очі звернулись, як і перше, на краєвид. Цим разом уже не бачила нічого. Так лише блукали її очі безцільно, неспокійно, а несказано важке, сумне почуття обгорнуло її душу…

Що сталося з дівчиною? Чи любила Олена? Цьому не могла вона вірити. Вжеж така, яка вона була, не могла цього полюбити. А колиб уже так сталось, то, Боже милий, якаж була ця любов?..

Вона так і затопилась у важку задуму, одначе, небавом відвернулася знову від вікна. Висока, струнка стать мигнула попід вікна… Наче блискавка блиснула одна думка в голові молодої жінки… Вона стала немов укопана на місці і стежила трівожними очима за сестрою. Ах, вона вже знає, куди ця прямує. Вона туди йде! І дійсно. Олена йде туди, щоб побачитись із Фельсом…

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

Вона йшла звільна, щоб заспокоїтись. Їй справді було, немов собаці, покараній за якусь провину. Вона паленіла, згадавши погляд сестри, тої сестри, котра досі в неї вірила. Вона відчувала, що з рішенням стати його жінкою, утратила те щось, що її оберігало досі від усякої брехні, від усякої неправди. Вона знала, що опісля заживе лиш фізичним життям. Одначе, вона не може собі інакше порадити. Що про неї тепер думає Ірина? — гадала вона далі. — „Чи я його люблю?“, — і вона усміхнулася слабо: „хай собі це думає“. Лише до правдивої причини не сміла Ірина дійти, нізащо в світі не сміла… Люблячи Олену, вона моглаб одним замахом усе розбити…

Потім почала думати про нього. Вона уявила собі його постать. Вона мусить у ньому віднайти щось таке, щоб її до нього притягало. Вона знає докладно, що він буде говорити, як уперше заговорить. Знає той усміх, котрий зраджує, що він обмежений, і котрого їй стидно… Лише чоло має він біле, гарно зформоване, котре надає вираз цілій статі, й сильно збудовану постать рідкої краси. „Цеж дійсно щось гарне — така сильна і здорова людина“, — думає вона. Який він сильний!.. Тоді, наприклад, зняв її з візка так легесенько, начеб вона була легка, мов перо і (згадавши це, паленіє ще тепер), здіймаючи, притиснув її на хвилинку до серця…

— Боже милий, що я дію? — прошептала нараз і стала, мов укопана… — Іти? Йти! — відповіла опісля наче несвоїм голосом.

І її уста усміхнулись у несказанім огірченню. Так, вона все до чогось придатна…

І знов думала про нього. Думала й вірила в те, що його любов не зостанеться на неї без впливу.

Любов має те в собі, що коли походить від симпатичних осіб, викликає і в нас настрій, подібний до любови…

^**^*

Часто стрічалась вона з ним і за кожним разом уміла так зарядити^[33], що з її родини не було нікого; а коли траплялось, що Фельс появлявся іноді дома в її батьків, то ставала мовчазною й шукала заняття в пекарні. Здивований, стежив тоді за нею. Його очі слідкували неустанно за кожним її рухом, одначе, тут була Іринка та інші; була й „наймолодша“, що її радникова послідовно придержувала в кімнаті, і він бавився переважно з ними. Лише при його відході зявлялася точно й дозволяла, щоб він цілував її руки при всіх…

Коли впали сніги й настала санна, приїздив він щонеділі й забирав усіх на прогульку. Тоді сиділа Іринка з наймолодшою сестрою разом, а вона біля нього напереді. Або знов траплялося, що він приїздив лише по неї саму й відвозив її до сусіднього села до жінки тамошнього надлісничого. Тоді підчас їзди питав її що-хвилини, як сидить і чи їй не зимно.

В останнім часі стратив багато зі своєї звичайної сміливости супроти неї. Зате вона бувала розмовна, весела й опанувала його зовсім. Коли він, бувало, розбалакається про яку річ, не передчуваючи, що говорить саме проти її поглядів, тоді спинявся на ньому гордий, холодний погляд Олени й він бентежився.

— Чого говорите про речі, котрих добре не розумієте? Цеж вам не личить! Будьте такий, який ви є, й не думайте йти іншим під лад!

— Тиранка з вас, панно Олено!

— Чого мене слухаєте? Не робіть цього, коли вам неприємно.

— Чому ви до мене такі гострі? — питав із вимушеним усміхом. — Завсігди маєте щось на мені критикувати, а мене це болить.

— Я не хочу, щоб над вами хто глумився, — відповіла вона мягким, вибачливим голосом. — Людям не слід над собою насміхатись, а лише себе доповнювати. А тому, що я вас добре знаю, знаю що ви ліпші від других, то й представляюсь такою, яка я власне є.

Тоді він знов цілував її руки.

— Ви мій ангел-хоронитель! — говорив він розніженим голосом і був би стерпів, хочби вона йому й ногу на карк поставила. Вона це відчувала, й її обгортала якась злослива відраза, їй булоб приємніше, колиб він їй противився; а так піддався охоче її сітям…

Раз не багато вже бракувало, щоб їй освідчився, одначе вона збила його з пантелику такими різькими словами, що очі його зайшли слізьми, і він, ухопивши капелюх, забрався. В тій хвилині, правда, вона не задумалася над тим, що сама, систематично приводила його до такого настрою. В тій хвилині бачила вона перед собою попросту мужчину, котрий не був їй ні з якого боку під пару, котрого не могла ні полюбити, ні поважати, котрого обмеженість її дратувала. Отже була до нього немилосердна й поводилася супроти нього в спосіб, що його несправедливість помічала лише опісля.

При найближчій зустрічі вітала вона його зате привітно й питала журливо, чи він не гнівається на неї; просила сердечно не чинити цього: адже вона вже така „фатальна“, а властиво — дуже нещаслива. Говорячи таке, вона казала правду…

^**^*

Настав Великдень.

Олена перша була на ногах. Заглянувши всюди по господарстві, де було треба, повисилала парубків та дівчат до церкви, а сама пішла на город. Сонце давно вийшло з-за ліса, а рання заграва поблідла. Був це правдивий весняний поранок, зі своїм здоровим свіжим повітрям, зі своїми тихими чарами, що людську грудь наповнюють новою надією! Поодинокі звуки дзвона старої церкви долітали до неї; немов щось святе та зворушливе залягло у спокійній, тихій природі…

„Великдень!“ При цьому слові затремтіло її серце, немов його хто краяв, а брови стягнулись неначе в фізичному болю.

Вона не могла бути весела. І чим їй тішитись? Тепер жила хіба на те, щоб не вмерти. Навіть відживаюча природа не розігнала її байдужности. Все здавалося для неї мертвим. Вона притисла стомлені руки, неначе в глухій розпуці, до чола, згадала минуле, подумала про будучину і під ваготою думок немов угиналась…

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

Попри сад ішла стара лепетуха Катря, мати сільського двірника^[34], і, як іноді жартом її прозивали „стара штафета“.

— Христос воскресе! — кликнула.

— Воістину! — відповіла Олена.

Стара затрималася.

— Не йдете до церкви, паннунцю?

— Піду трохи згодом.

— Ідіть, ідіть! От була я вчора в пані „фештерки“^[35], там була й пані професорка, та й завдала мені вам сказати, щоб ви прийшли нині до церкви. Мають щось дуже важне вам сказати. А напекли там знов!.. Боженьку, на пів-милі чути той запах! Алеж бо там знов і гостей!

— Хтож прибув?

— Сестра якась помершої фештерки, тої першої, бачите, її мати; донька фештерового брата жінки; молодий пан фештер з гарними кіньми та сивим капелюхом, що то минулої неділі був у вас. Все забуваю, яке його імя. Моя голова стара. Якесь дуже панство з міста, що то її пан від людей податки збирає та й докупи кладе; якийсь цісарський пан, бачите, шаблю носить. Але тепер іду. Хотіла лише це сказати. Хочу також піти до церкви, але мушу вперед ці писаночки занести моїм унучатам. Нате й вам одну; ця жовта, красна, мене дорого коштувала. Отже, йдіть, паннунцю, до церкви та помоліться св. Миколаєві, щоби дав, аби ви уже від сьогодня за рік свячене не самі їли, а з чоловіком та дітьми. Не годиться дівувати у-вік. Бог та святі хай дадуть мому^[36] Іванові небо… Він був добрий чоловік і ґазда… А любив мене, любив!.. Боженьку! Вже як, було, мене часто бє. Лише як побрались, то гадала, от тепер твоя година, Катре! Все, бачте, через те, що без його дозволу на танець забігала…

— Заслужили-сьте, коли так…

— І чому ні? Якби був мною не журився, то й не бив би. Не дурно й кажуть: „жінка не бита, а коса не клепана — одно й те саме!“ Одного разу то полежала я три тижні. А з мого волосся лишилася майже половина в його руці, але бо я й волосся мала!

— Ідіть, Катре, йдіть; ви знов пересаджуєте!

— Так? Пересаджую? Дай, Боже, стільки щастя моїм дітям та й унукам, скільки брехні я наговорила! З місця най не рушуся, коли це неправда! Але чоловікові можна таке робити, на те він і чоловік… Земля най му пером стане! Що до мене, — додала нараз голосним шепотом, близько приступаючи до Олени, — то я вам бажаю за те, що читали листи від моєї доньки, щоби стали панею молодою пана фештера. Чую, купив знов від пана барона з П. яловицю. Два роки минуло їй на весні. Червона з білими латками… за вісімдесятпять ринських. Такої ще наше село, мабуть, і не бачило! Ну, але за те вже вона й від барона… Тепер біжу далі.

Вона поступила пару кроків уперед, але стала знов, наче вкопана.

— Ну, і булаб забула вам сказати, що панич пана професора й пані професорки теж приїхали. Не той молодший, той старший, той, що дивиться зизом^[37]. Боже, прости мені гріхи мої (вона голосно по устах ударилась), це він, мабуть, від науки обірвав. Так, так, це певно, що так… Щоби, було, не здурів… Син нашого дяка оповідав одного разу, що якийсь так багато вчився, що аж здурів. Той старший, знаєте, той дуже крутиться коло чорнявої панни нашого пан-отця. То теж добре панство. Завсігди дає мені молока, як моя корова перестає доїтись. Дай їй, Боже, панування! Майтеся гаразд! — І попленталась вона скоренько, як на старі ноги.

Олена дивилась довго байдужно за нею. Далі вернулася звільна до хати… Трохи згодом пішла ціла родина до церкви…

^*_*^*

Того самого дня по обіді зійшлися гості, запрошені Оленою й її батьками: старі вчителі з синами, надлісничий, священик із родиною й молодий Фельс. Забава розпочалась, як це звичайно буває на Великдень, їдженням „свяченого“. Старі бажали собі притім одне одному всякого добра, здоровя, потіхи з дітей та внуків. Згадували сумно давні добрі часи і припечатували довгі бажання голосними поцілунками. Опісля складали бажання старі молодим; а коли вже молоді собі складали бажання, тоді в старих виступили на очах сльози. Вони споглянули на себе глибоким зрозумілим поглядом і залишили „любу молодіж“ саму.

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

Ніхто не міг гордитись того дня таким гумором, як Олена. Ніхто не жартував стільки, що вона. Ніхто не міг мірятися з нею дотепами. Очі Фельсові так і впилися в її гнучку стать, в її гарне лице з незвичайним сяйвом очей. Коси спустила вона на плечі і здавалась багато молодшою. Його відзначувала вона помітно: ледве, що відступала від нього. Для кожного з його дотепів мала привітну усмішку й визивний погляд; а присутні знали з „певністю“, що з них вийде „пара“, і пара рівної краси. Обоє високі, гарні. А він — о, він знав, що не належав до „перших-ліпших“. Пані надліснича не потрібувала йому того й казати. Не був він ні сліпий, ні глухий…

— Знаєте, панно Олено, — оповідав їй, між іншим, із щасливим усміхом, — що я придбав собі уже до вісімсот ринських?

— Думаєте, що мені не відомо, що ви знаменитий господар?

— З того куплю собі уладження до мого помешкання.

— Воно, буде без сумніву, хоч не коштовне, та, певно, гарне.

— О, панно Олено!

Він глядів на неї очима, що сяли, і відгорнув з чола своє гарне, густе волосся. Був зворушений. Вона сміялась напів свавільно, напів насмішливо — сама теж неспокійна…

Ірина виглядала дуже втомлена. Неустанно слідкувала за сестрою. Її тайну викрила вона давно, й її це боліло несказано. Спершу хотіла вона цілий плян потайки розбити; пізніше говорила прямо з Оленою. Але вона просила її коротко й дуже рішуче, щоб їй не перешкаджала.

— Я не маю вже нічого до страчення, — казала нервовим голосом, — а вам усім треба пристановища…

— Я не можу прийняти твоєї жертви, — відповіла Ірина у глухій розпуці і плакала.

— Це не задля тебе, серденько, а так, задля батьків… — потішала її Олена, уникаючи її погляду. В дійсності була Ірина головною причиною цілої притичини. Олена любила пристрасно цю тиху, ніжну жінку, ще й хоровиту, що булаб і пропала без неї.

Трівожно слідила з того часу Ірина за тими, як Олена казала, „ловами“. А нині… нині була Олена наче поривна. І нині мусіло все рішитись.

Ірина сіла до фортепяну й заграла механічно якийсь танець. Він приступив ближче і, спершись на фортепян, дивився на неї.

— Але ви таки дуже подібні до панни Олени! — обізвався нараз.

— Гадаєте, — замітила вона привітно.

— Так. О, панна Олена — чудова особа!.. Чий це фортепян? — спитав трохи згодом.

— Оленин…

По його лиці промайнула немов блискавка, й він знову звернувся до Олени.

Нетерпляче дожидала молода жінка відїзду гостей, особливож Фельса. „Колиб лише не освідчився“, — думала неустанно. Крім того, була нервова й цього вечора дуже стомлена. Старший син учителів видобував перед нею все своє знання. Маячив^[38] про різні системи виховання. Заявив з притиском, що читав і Песталоці „Wie Gertrud ihre Kinder lehrt^[39] і що хоче ще лише J. J. Rousseau „Emile“^[40] переглянути. Його мати, худа костиста особа, стріляла за ним лютими очима. Вдовиця була гарна, — він самий ще молодий. Але вдовиця не внесла ще ніколи другому чоловікові щастя в дім… Це знала вона ще від своєї небіжки бабуні…

Було вже пізнім вечером, як гості попрощались. Олена шукала десь у третім покої за якоюсь хусткою, щоб провести трохи надлісничих, коли це нараз нечутними кроками Фельс появився теж у покою й біля неї. Вона переходила саме коло вікна й заглянула крізь нього.

— Яка знов нині чудова ніч, — завважила зтиха напів до себе, напів до нього.

— Гм?.. Що?..

— Настала знов чудова ніч, — повторила знов пів-голосом.

— Чому? Тому, що місяць і зорі так ясно світять?

— Може й тому. Красу й велич у природі можна ліпше відчути, як описати. Не відчуваєте хіба ви того, пане Фельс?

— Не знаю. В тій хвилині я відчуваю що інше.

Голос його звучав мягко. Вона поглянула на нього й перелякалась. Його лице було бліде геть аж до густого волосся, начеб уся кров із нього зникла. Голубі^[41], звичайно безвиразні очі палали гарячим вогнем. Її холодом обняло. Почула нараз, що сталося те, до чого вона стреміла, і перед чим тепер сама задрожала, — пристрасть. Хотіла поступитися далі, але якесь незрозуміле почуття, немов струмінь електричний, перейшло від нього на неї, й вона спинилась.

— Олено!

— Щож?

— Я не знаю. Я…

— І я не знаю… — вона усміхнулась насилу.

— Оленочко!.. — повторив він.

— Бажаєте чого?

— Так. Це, бачте… ви…

Він її боявся, їїж узяла колишня дика нетерплячка й вона задрожала на цілім тілі.

— Ідіот! — виривалося з її уст, але вона замовчала.

— Ви знаєте, що ви такі гарні-гарні…

Він став нараз близько перед нею, й вона зачула від нього вино; але в тій же таки хвилині, поки вона змогла ще це завважити, пірвав її палко до себе. Вона скрикнула й відштовхнула його далеко назад. Її обняла сильна, несказано глибока фізична відраза.

— Тихо! — кликнув він у сильному зворушенню. — Я вас люблю, Олено; не завдавайте мені болю!…

Брови його стягнулися грізно; закусивши долішню губу, глядів на неї заіскреними очима.

— Чому штовхнули ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жінкою! — сказав він пристрасно.

Вона стояла перед ним, оперта об стіну, бліда, з широко відкритими очима, з дрожачими ніздрями, у важкій боротьбі. Сильно товклось у грудях її серце. Ноги тремтіли під нею, і вона не змогла уст відтулити.

— Олено дорога, відповіджте мені!

Вона мовчала.

— Ви втратили мову? О, скажіть лише одне слівце.

Вона ледве глянула на нього, опісля закрила розпучливим рухом лице й застогнала. Він зісунув лагідно з лиця її руки та шукав її очей. Вона відвернула голову від нього.

— Ви не любите мене? — прошепотів, глибоко зворушений. — Не хочете бути моєю жінкою? Не хочете?

Минула мала хвилина, коли чути було лише її важкий віддих.

— Коли так, то простіть!

— Я хочу, Фельс! О, Боже, я хочу, хочу… — вирвалося з її уст.

А він, почувши це, вже пірвав її в свої обійми, покривав смертельно бліде її лице гарячими поцілунками, шептав пристрасні любовні слова, сміявся…

Вона мовчки зносила ті любощі, й лише голова її опадала що раз то глибше на його рамя…

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

Вже було пізно по півночи. Місяць світив ясно в кімнату обох сестер, а крізь відчинене вікно долітав із саду спів соловія. А як він співав, виспівував! Далеко-далеко лунав ніжний щебет серед тихої ночи! Здавалось, немов старий ліс дубовий, і тихе село, і все, сповите в синяво-срібне світло місяця, причаїло дух та прислухувалось пісні… Лише старий годинник ішов собі своїм спокійним ходом, одноманітно; а його одноманітне тикання перебивав хіба часом гіркий нервовий плач…

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

— Не плач, Іринко!

— Я не плачу…

— Плачеш…

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

— Плачеш!.. О, змилуйся, перестань, а то я здурію!

— Мені серце розривається, я не можу…

І знов тихо, і знов плач, лише тихший, такий, що серце роздирає…

— Іринко!..

— Завернись, Олено!..

— Пощо? Це не малоб ціли…

— О, Боже, Боже, Боже!

— І щож з того, Іринко? — прошепотіла скоро Олена. — І я, й ти, всі дістанемо пристановище…

Вона зареготалась півголосом, неначе божевільна, й сіла просто на ліжко. Горіла немов у гарячці, а за висками товклись у неї живчики, немов молотки.

— Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду або про любов? А втім я була між вами найсильніша, то хрест нести припало мені.

— В цьому нема для мене нічого потішного…

— Щож хочеш? Я сповнила своє „завдання“. Чиж ні??

— Дійсно!

— Чиж маю тепер плакати?

Ірина не відповідала.

— Це булоб тепер зайве. Не муч мене більше, Іринко! — додала глухим голосом, коли молода жінка все ще не втихала. — Не буди в мені колишньої людини! Моглоб іще все розпастись, а цеж булаб велика дурниця!…

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

— Заспокійся, дурна! Ти не знаєш людської натури? Не знаєш, що то „людина“? Ха-ха-ха!..

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

^**^*

Тихо стало між сестрами. Іринка й не ворушилась більше. Олена лежала немов у полумї й думала неустанно про нього. Неустанно, але — нічо^[42] ясне, нічо, щоб купи держалося. Барвні думки, чудні образи хвилювали та гнали, неначе скажені, одна за одною. Аж по довгім часі вона задрімала. Їй здавалось, неначеб величезні, шумливі, морські хвилі що-раз ближче та ближче підходили до неї і збивались над її головою. Бурніли, шуміли грізно, а проміж них шумом долітав голосний, могутний, гавкітний голос, що аж земля дрожала, й чудні тремтіння пробігали по її тілі… Її очі полинули понад хвилі, освітлені червоно-золотим блиском. Все ближче доходив до неї голос, аж до глибини душі її. Серце в неї билось, мало не трісло. Хотіла крикнути, обізватись, одначе море… воно стало нараз спокійне і гладке, а по його площині золотавий ступав чоловік — високий, відважний, з осяйним чолом; прямо підійшов до неї й… усміхнувся.

І не дивувались вони, що так довго не бачились. Любувались одне одним і сперечались, а тим часом шуміло море про стару, відому пісню, — пісню про любов. А сонце горіло на заході червоним сяйвом…

^**^*

Щось місяць опісля, тихого, ясного вечора йшов далекою просторою толокою молодий пастух за малою чередою й виспівував якусь тужливу, сумну думку. Далеко лунав його молодий голос і тремтів у повітрі. Наближившись до помешкання Лявфлерів, співак замовк. На дорозі перед зільником, що розклався якраз перед фронтовою стіною помешкання, на подвірю стояла зібрана велика юрба сільських людей. Стара Катря ходить між ними з поважним лицем та пляшкою горілки й частує ґаздів та ґаздинь. Що-разу, коли подає кому повну чарку, додає з повагою: „За здоровя молодих!“

Заїзна брама стояла широко відчинена, й віз за возом заїжджав на подвіря. Це — весільні гості. На весілля Олени запрошено усіх знайомих із околиці. Фельс настоював на тому, щоб весілля відбулось гучно, а вона не противилась цьому ані одним словечком. І от появились усі запрошені. Ґратулюють^[43] у-друге батькам, що сяють із утіхи. Займають урочисто вказані місця у святочно прибраних покоях. З головою, гордо піднесеною, проходжується пані радникова поміж своїми гістьми. Чудно: її обгорнуло щось, неначеб дух колишніх добрих часів… Давня зарозумілість, що була мовби давно завмерла, віджила тепер наново в тій прибитій жінці. Вона подала ласкаво надлісничим руку, а вчителів привітала лише гордим поклоном. Здавалось, немов би вона й не жила з ними ніколи у ближчих товариських відносинах. Вони ніби вперше, і то з ласки, знайшлися в її домі… Правда, це віддавалася її донька… Її доньку вибрав найгарніший чоловік із цілої околиці за жінку… А он там, під дзеркалом, на убраному квітами столі лежали дарунки, котрі подіставала молода від ріжних давніх і нових знайомих. Одначе, не їх вид наповняв серце пані радникової гордощами, материнським задоволенням… Ні, її погляд спинився лише на одному місці стола, на середині… Там пишалась прекрасна китиця троянд, а біля неї лежала велика касетка^[44] з сріблом на дванадцять осіб. Це дістала Олена від Фельсового барона. Він пізнав її вже, і вона, як довідалась пані радникова, мала йому дуже сподобатись. На весілля не прибув, просив дуже привітно вибачення, одначе обіцяв не забувати про молодих, коли вже будуть на новім ґаздівстві.

Була тут і стара Марґарета. Вона прибула що лиш нині вранці. Постарілась дуже і стала ще хмарніша. В старомодній сукні, з окулярами на носі, ходила мовчки з одної кімнати до другої, або, опершись на руку радникової, слухала мовчки її балакання про Фельса. Який він щасливий, як безмежно любить Олену, з якою особливою любовю й поважанням поводиться він з її батьками, як, довідавшись, що вони мусять покинути дотеперішнє мешкання, віддав їм свою маленьку хатчину в містечку К. до повного вжитку.

— За безцін, дорога Марґарето, за ніщо! — запевняли радникова. — „Вам з Ґенею не слід побиватись на селі“, говорив він. „У місті життя легше, можна собі скоріше порадити“. Іринка їде, розуміється, з Оленою; вони обидві вже нерозлучні. Він з доброї родини, — говорила далі з притиском і помітним голосом, коли Марґарета на все відповідала мовчанням. — Його батько був поштарем у С. На жаль, утратив батьків ще дитиною, а з свояків залишився йому лише один старий вуйко, лісничий, котрий його й виховав; тому й він посвятився цьому фахові. Але що це має до речи, Марґарето? Він добрий, щирий хлопець, чесний, ретельний чоловік, і Олена буде з ним щаслива!

— Дай, Боже! Дай, Боже! — прошепотіла стара дама. — Я бажаю їй усього найкращого. Бож вона й заслужила на ліпшу долю. Але я не можу їй дарувати, що відмовила тоді К…у, так сказатиб „легкодумно“! Він собі тепер суддя, всюди його поважають; має красні доходи, живе безжурно, і то ще як живе!!

— Він оженився, здається мені, з донькою якогось багатого броварника?

— Мабуть так. Ах, якби була Олена зайняла це місце!

— Нема нічого злого, щоб на добре не вийшло, люба Марґарето, — відповідала радникова згори. — Все залежить від призначення. Хто знає, чи К… був би нам такий прихильний. Що правда, матеріяльно булаб собі ліпше стояла, як тут, одначе вона йшла лише за власною волею. Ми її ніколи ні до чого не силували. А коли далеко не так склалось, як могло булоб скластись, винуватий лише той безталанний Лієвич. Від першої хвилини, як він увійшов лише в нашу хату, віщувало вже моє серце нещастя. З тої хвилини і прикувалося воно до нас. Але вона про все те буде щаслива: і поважана буде також, як жінка Фельсова.

При тих словах промайнув знов її погляд по пишному букеті та по срібному дарунку, й вона була дуже задоволена…

Марґарета не відповідала нічого. Вона, мабуть, неустанно думала про Олену, котрої нині мало що не злякалась…

Чудно! Привітавшись, обидві збентежились, а опісля Олена сказала з вимушеним усміхом:

— Бачите, Марґарето, я таки віддаюсь!

А Марґарета стиснула лише мовчки її руку.

Зацікавлені сидять гості, перешіптуються між собою врочисто та очікують молодої та молодого. Молодий має небавом появитись, — а вона?

Ірина, котра нині так настроєна, неначе булаб на похоронах, котра з самого зворушення майже дзвонить зубами, котра всюди зявляється, а не спиняється ніде… каже, що молода появиться зараз, що вийшла лише на пару хвилин нагору до літньої кімнатки…

— Вона прощається з своєю дівочою кімнатою, — шепнула одна груба економка до вчительки.

А та, кивнувши головою, усміхнулась двозначно.

Олена справді заховалась на хвилину в одинокім тихім кутку, який ще їй лишився.

В білій довгій сукні, в довгім серпанку, що спливав їй аж до землі, стояла тут, занята дивною роботою. Виймала з малої касетки один лист за другим і, не переглянувши їх навіть, роздирала їх скорими нервово-дрожачими пальцями. Тепер узяла до рук останній. Цей легший, як інші, і здається, короткого змісту. Вона завагалась. Листок задрожав в її руках. Зуби затяла, а лице її поблідло.

„Лише раз, останній раз!“ — подумала й розгорнула лист.

Тут стояли великими літерами олівцем написані слова: „Що твій ведмідь може коли-небудь заслабнути, а навіть і в ліжку лежати, тиб, певно, й не думала, серденько! Тепер якраз пора, коли посилаю тобі свої записки, Оленко; а що мене Василь, з котрим тепер разом живу, силою запакував до ліжка, а сам десь полетів по якогось лікаря, а самота така страшна, то й хочу по змозі до тебе говорити. Хотів би я, моя рибчино, щоб ти була тут, тримала руку на чолі… твою легеньку малу руку… тоді й не болілаб вона так сильно. Я собі уявляю, що ти тут біля мене, сидиш на ліжку… бачиш, Оленко? Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!.. Тепер, наприклад, коли мене голова так шалено болить, тиб певно всього спробувала, щоб лише мій біль утишити. Я переконаний: тиб це інакше робила, як ми, лікарі, а воноб певно скоріше перейшло. Ах, скільки мав би я тобі сказати! Маєш іще три місяці перед собою — а потім Великдень. Я все відкладаю на Великдень… душа така повна… ти мене знаєш… так, але лежачи, писати утомивсь“…

Це були останні слова Стефана, писані до неї. Василь їй післав їх.

Вона порушила тепер устами, неначеб щось вимовляла, опісля викривила їх в якусь гірку усмішку. Пристрасно притисла листа до уст і подерла його на дрібні шматочки. Її давило в грудях. Вона підступила до відчиненого вікна і, спершись, затулила лице руками…

До неї вгору доходили упоюючі пахощі лелій, а там якраз перед нею тягнеться ліс старий та шумлять одностайно чудні тихі слова…

Вона їх не слухає. Стоїть нерухомо. Трохи згодом чує, як якийсь візок заїжджає, немов його хто гонить, на подвіря. Вона знає надто добре, хто ним приїхав. Чує його короткий, голосний сміх… Чого вона слабне? Чого дрожать ноги під нею? Чим раз ближче чує вона скорі кроки; чує, як він перескакує двоє-троє східців старих сходів, поспішає до її покою…

Її очі спиняються трівожно на дверях… він зараз увійде…

Ісусе Христе!! Їй бренить щось у вухах, а в горлі давлять її корчі. Всі нерви напружені. Якесь незнане досі, вперте, дике почуття обгортає її — одне лише почуття. Вона ненавидить. Ненавидить із цілої глибини своєї душі! Вбивалаб, проклиналаб, топталаб, як ту гадюку…

Чи — його?

Адже вона сама винна!! Сама, саміська вона…

І чим вона виправдається?

Що вона людина?..

Вона зайшлася несамовито сміхом.

…Приклякнувши до землі, вона ридала нервово-судорожним плачем; а коли ввійшов він, підняла руки, немов би просила порятунку.

Він підвів її і притис до грудей.

— Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, усі дівчата перед шлюбом!!..

—          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —          —

1887—1891.

Село Димка, на Буковині.

 

ПОЯСНЕННЯ.

1. ц. к. — цісарсько-королівський.
2. en passant, фр. — між иншим.
3. цятинка — трошки, краплинка.
4. взяли „пік“ — взяли „на око“, завзялися.
5. варіяцтва — божевілля.
6. фірман, нім. — візник.
7. офіцини, лат. — бічна задна частина дому.
8. пардон, фр. — вибачай, даруй.
9. parti brillant — блискуча партія (подружжя).
10. par excellence, фр. — надто гарно, досконало.
11. драбисько — ледар, босяк.
12. лярі-фарі — пусте говорення, дурниці.
13. Doctor juris, лат. — доктор прав.
14. консеквенція — послідовність, наслідки.
15. Geteilter Schmerz ist halber Schmerz, нім. — поділений біль це половина болю.
16. Haupttreffer, нім. — велика виграна.
17. „Des Lebens ungemischte Freude ward keinem Irdischen zu Teil“, нім. — Ніхто із смертних не був цілком щасливий. (Шіллєр.)
18. вивінувати — дати як віно (посаг).
19. rendez-vous, фр. — побачення.
20. a tout prix, фр. — за всяку ціну.
21. одідичений — переданий у спадщині.
22. вегетування — рослинне життя, животіння.
23. tempi passati, італ. — минулий час.
24. фалеча — десятина (Буковина).
25. супліка — скарги, прохання.
26. розходитись (про що) — ходить (про щось), цікавить.
27. віка — повіка.
28. бутний — буйний, завзятий.
29. кордикова хустка — тонка, неначе з шовку, хустка.
30. живо — жваво, скоро.
31. напрасно — скоро, швидко, раптово.
32. раз — нарешті.
33. зарядити — впорядкувати, устроїти, зробити.
34. двірник — староста, начальник громади.
35. Forster, нім. — лісничий.
36. мому, мого — мойому, мойого.
37. зизом — скоса.
38. маячити — як в горячці говорити.
39. „як Ґетруда вчить своїх дітей“.
40. Ж. Ж. Руссо „Еміль“
41. голубий — блакитний.
42. нічо — ніщо, нічого.
43. ґратулювати — складати побажання.
44. касетка — скринька.

Досі вийшли:

1. Леся Українка: У пущі, драма в 3 діях, — у редакції, з передмовою й поясненнями Антона Крушельницького, сторін I–IX, 1–94, ціна 2 зол.

2. Борис Грінченко: Оповідання (шість оповідань), — у редакції, з передмовою й поясненнями Антона Крушельницького, сторін I–Х, 1–78, ціна 2 зол.

3, За. Іван Нечуй-Левицький: Микола Джеря, з передмовою й поясненнями Антона Крушельницького, сторін I–XVI, 1–136, ціна 3 зол.

4, Степан Руданський: Вибір із творів — у редакції, з передмовою та поясненнями Дра Івана Брика, ст. I–XVI, 1–80, ціна 2 зол.

5, 5 а. Микола Гоголь: Ревізор, комедія на 5 дій — у редакції, з передмовою та поясненнями Дра Івана Брика, ст. 1–112, ціна 2'50 з.

6, 6 а. Іван Нечуй-Левицький: На той став, повість, з передмовою та поясненнями Дра Івана Брика, ст. 1–160, ціна 3 зол.

7, 7 а. Микола Костомаров: Кудеяр, Історична повість, у редакції, з передмовою та поясненнями Дра Івана Брика, ст. 1–264, ціна 5 зол.

8, 8 а. Борис Грінченко: Під тихими вербами, повість, у редакції, з передмовою й поясненнями Антона Крушельницького, сторін I–XVI, 1–256, ціна 4'80 з.

9, 9 а. Марк Твейн: Пригоди Тома Соєра, у редакції, з передмовою та поясненнями Дра Івана Брика, ст. 1–216, ціна 4'20 з.

10, Юліян Опільський: Іду на вас, історичне оповідання з часів Святослава (960–972 pp.), II. видання, сторін 1–191, ціна 3'60 з.

11, Тарас Шевченко: Кобзар, повне видання з поясненнями, зладив Микола Сабат, том І. Романтична доба творчости Тараса Шевченка (до кінця 1842 p.), частина І., ст. 1–72, ціна 2 з.

12–13. Михайло і Людмила Старицькі: Перед бурею, історичний роман з часів Хмельниччини, том I–II. Переклав Микола Залізняк, пояснення Дра Івана Брика, сторін 1–400, 1–400, 2 томи, ціна 12'— з.

14. Тарас Шевченко: Кобзар, повне видання з поясненнями, зладив Микола Сабат, том І. частина II., ст. 1–122, ціна 2'40 з.

15. Гр. Квітка-Основяненко: Перекотиполе, з поясненнями, сторін 1–35, ціна 1 зол.

16. Ольга Кобилянська: Людина, ст. 1–76, ціна 2 зол.

 

Ціна 2 зол.

---

 

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі. Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Польщі і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала в суспільному надбанні в Польщі Термін дії авторських прав на цей твір у Польщі закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право у Польщі закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.