Наші визначні жінки/Марко Вовчок

by Софія Русова

◀  Уляна Кравченко

Наші визначні жінки Софія Русова Марко Вовчок

Ганна Барвінок ▶

Коломия: Редакція часопису „Жіноча доля”, 1934

 

МАРКО ВОВЧОК.

(Марія Вілінська. По першому чоловікові — Марковичева, по другому — Лобач-Жученкова).

* 1834 — †1907 — 1934.

Це імя переносить нас у ту далеку й дуже цікаву епоху, що її відділяють від нас уже 100 літ. Епоху, яка була осяяна гєнієм Шевченка і в яку викохались основи нашого національного світогляду. Вже пролунала перша свідома літературна думка Котляревського; вже пробуджений був творами Квітки в українському суспільстві інтерес до життя й долі українських селян; трудами Метлинського, Максимовича й Костомарова розпочато наукові обслідування душі українського народу, як вона виявлялася в народній пісні і в історії, і визначалися в декляраціях Кирило-Методіївського Тов-тва основні нариси політичного думання українських поступовців. Але ще зоря нового життя на Україні боролася з темрявою вікової неволі під пануванням московських царів і петроградських імператорів: Шевченко страждав за своє сміле надхненне слово на далекому засланні, суворо покарані були члени Кир. Мет. Товариства і тяжко конали в кріпацькій неволі мільйони українського народу.

Марія Марковичева (Марко Вовчок).

Сентиментальні повісті Квіткі й етнографічні ескизи Стороженка не торкалися тяжких умовин життя тогочасного поневоленого селянства, лише вірші Куліша та його художні історичні повісті тримали українське суспільство в тому ж піднесеному настрою, який був викликаний сильною поезією Кобзаря.

І ось в такий то час в 40 та 50 роки культурного пробудження харківського та київського суспільства виступила на літературну працю та надзвичайна жінка, яку сам Шевченко називав „своєю донею”, яку в присвячених їй віршах він називає „кротким пророком“ — Марія Марковичева, що писала під імям „Марко Вовчок“.

По свойому походженню не була вона чистою українкою; народилася в 1834 році, в родині мішаної національносте польсько-українсько-литовських батьків. Мати її була добре освічена й старанно виховувала своїх дітей. Марія виростала гарною, спритною, добросердечною дівчинкою. Для навчання мати післала її до приватного пансіону в Харкові. Там, мабуть, Марія уперше зустрінулась з українським рухом, бо харківський університет був тоді його центром; там серед професорів визначались українці: Метлинський, Корсун, Костомарів, Петренко; там видавалося українські літературні збірники „Сніп“, „Молодик“.

Потім в Орлі, де М. В. проживала у своєї тітки, збиралось у сальоні пані Мордовиної чимало харківських студентів і московської інтелігентної молоді, а також і місцевої інтеліґенції. У цієї ж тітки молода дівчина познайомилася з визначними російськими етнографами — Якушкіним, Кірєєвським. Сюди ж до Орла був висланий Опанас Маркович (покараний за участь в Кирило-Методіївському Тов-тві).

Українську мову вона почула в дитячі роки від свого діда, який старечим голосом, але з великим почуттям співав їй українських пісень. Особливо ж захопилась Марія українськими піснями, коли почула їх в гарному виконанні молодого баритона, висланця з України — О. Марковича. Вона й сама була дуже музикальна, добре грала на фортепяні, мала велику музичну память і знала на-память до 200 народніх пісень.

В 1851 р. М. В. одружується з Марковичем, і він везе свою гарну жінку до Чернігова, де стає на посаду коректора „Чернігівських Відомостей”. Молода жінка, що звикла в своїй родині до заможного життя, зазнає тут справжніх злиднів.

Родиться в неї дівчина, та скоро вмирає, а батьки не мали грошей, щоб їй який-такий хрест поставити. Починаються переїзди Марковичів у шуканні заробітку з Чернігова до Києва, з Парафіївки (де перебували в багатого землевласника Тарнавського) до Немирова. Але Марія Марковичева вже намітила собі певне завдання і скрізь користується усякими обставинами для його виконання: у Тарнавського вона придивляється до того, як пани поводяться з кріпаками; в Києві оселюється на Куренівці, знайомиться з народом, вчиться його мови, записує народні оповідання, прислівя, пісні, складає цілий слівник української мови; в Немирові, де чоловік її служить учителем у гімназії, вона опинилась серед національно свідомого учительства. Її краса, ласкава горда вдача, її розум скрізь приваблюють до неї людей.

В 1853 р. родиться син Богданко і стає на все життя коханою дитиною і батька і матері.

В Немирові усе інтеліґентне життя в гімназії купчиться коло обох Марковичів. Марія Олександрівна і тут продовжує учитися української мови; користується порадами вчителя Дорошенка, доброго знавця мови. Сам Немирів поза стіни гімназії не мав нічого привабливого — це було польсько-жидівське містечко, (усього 5500 мешканців), що належало багатому панові Потоцькому. Але околиці Немирова були надзвичайної краси. Чимало прогульок робила Марко Вовчок і по своїй звичці заводила знайомства серед селян.

Тут, серед гарної природи, серед дружнього товариства написала М. В. свої перші оповідання і в 1857 р. пі- слала Кулішеві: „Знай, ляше” та „Викуп”. В листі завважила, що це все правда, а не вигадка. Куліш їй дещо поправив, але вона не з усіма його заввагами згодилася і тільки після нових поправок оповіданя були подані до друку.

Куліш і не гадав, що автор це жінка, і казав, що він, як бджола Божа, випив найкращу росу з квіток нашої мови, бо покохав той люд, який виливає всі свої думки, всі свої почуття тією мовою.

В тому ж році Марія Олекс. поїхала до Орла, і в листах до свого чоловіка пише: „Як засну, так і сниться мені Україна”. Це був момент повороту Шевченка з далекого заслання і всі українці гарячково його чекали. Вона пише: „Пан Тарас їде, може й на Вкраїні буде”. І вона не вертається до Немирова, вже не задовольняє її провінціяльне життя, тягне її до широкого світу. Вона їде (усе зі своїм Богданчиком) в Москву, Петербург, де український гурток приймає її, як свого члена.

Шевченко привітав її, як найліпшу доню, а за її творчість сказав, що це світла, свіжа струя повітря в задушній кімнаті. Він подарував їй свого „Кобзаря” з таким написом; «Моїй єдиній доні Марусі Маркович — і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко”. Велика це була пошана і М. В. була щаслива нею. З новою самопевністю писала далі оповідання, перекладала їх на російську мову, друкувала в місячнику „Русскій Вєстнік”.

В ті часи українські письменники частенько писали двома мовами — і Куліш, і Глібів, і інші, а „Русскій Вєстнік” до українства ще не набрався такого ворожого тону, який у ньому запанував у 60-тьох роках. І не з самими українцями познайомилася Марія Марковим у Петербурзі, — вона мала приємність зустрінути приязнь і серед російських найвидатніших письменників, як от: Тургєнєв, Пісємскій, Нєкрасов, Чернишевскій і ін.

М. Вовчок відразу стала в ряди поступових літераторів, і вони вітали її, як талановитого борця за визволення народу з кріпацтва, за яке тоді велись розмови в суспільстві і підготовлялась велика реформа 1861 р., осипали похвалами кожний її новий твір.

М. В. хотілося ще більш побачити світу, ще краще ознайомитися з новими поступовими ідейними течіями. Вона їде з Тургєнєвим закордон лікуватися. А що залізниці ще тоді не було, вони їдуть в кареті втрійку з Богданом; увесь час ведуть цікаві розмови за літературу, за тогочасний політичний стан в Росії. В Европі живе довго в Парижі, в Німеччині; листується з Герценом, з Лавровим. Герцен захоплюється її оповіданнями. „Її книга”, каже він, „незрівнана річ. Її треба перекласти на англійську мову”. Він закликає її до себе в Льондон, але за браком грошей вона не могла поїхати. Взагалі її знайомство із відомими поступовими тогочасними діячами і росіянами і поляками дуже шириться; перед нею встає новий світ, вона прагне активної праці, багато пише, читає…

„Мені мила ця робота, пише вона чоловікові: тим, що вона мене наче заносить у степи, гаї, поля України”…

В 1860 р. вона розходиться з своїм чоловіком, але без сварки, без зради, лише через бажання бути зовсім вільною, незалежною. Дружні відносини між ними тривали аж до смерти Панаса Марковича. М. В. залишається з Богданом ще кілька років закордоном; живе виключно на свій літературний заробіток і часто зазнає з дитиною справжніх злиднів. Вона не вміла поводитися з грішми; як одержить хоч і великі гроші але за який тиждень вже сидить без панчіх, та їсть сухий хліб, аби Богданчикові всього вистачало. Любила красу, природу, їздила до Італії, відвідала Фльоренцію й ін. міста. Хоче повернутися „додому” в Петербурґ, але все не може назбирати грошей на дорогу; живе з сином в злиденній хаті на краю Парижа, годується кавою та овочами; багато пише оповіднань, але не має вже такого захоплення в своїй творчості, як колись. В своїх листах до чоловіка пише розчаровано: „Краще б я щось робила, як ті писання… Що вони значать? Читають їх ті, кому це не дуже потрібно, а тим, яким ні читати ні робити не можна — що їм ще одна дудка в очереті? В Росії хочу завести школу дитячу, це буде корисніше для людей, а писання ні до чого не доводить“…

Аж тільки 1867 р. покидає вона Париж і повертається в Петербурґ; але застає в ньому вже інші часи, інші настрої. „Основа“ — український місячник, де розпочалась праця М. В., була закрита; українці розвіялись, не було центра, Шевченко вмер, Опанас Маркович також умер. Залишилась Марія Олександрівна з малим сином удовою без усякого матеріяльного забезпечення. Російські поступові журнали влада також переслідувала; каса їх все була порожня. Але М. В. не упала духом, вона мала друга в особі свойого брата в-первих — відомого російського письменника Пісарєва. Недокінчені свої українські твори сховала в скриньку до слушного часу, а прийнялась за переклади — недурно ж вона володіла 8 мовами.

Та не довго вона прожила вкупі з Пісарєвим, не довго тішилась його щирою ласкою. Він помер, утонувши майже на її очах. Зосталась вона самісінька зі своїм Богданком, для нього працює над перекладами, над своїми оповіданнями в російській мові.^[1]

Організувала гурток молодих жінок біля журнала „Переклади найкращих чужомовних письменників“, видає дуже і гарні поступові книжки, ілюстрованого Жюля Верна, романи Е. Шатріяна, багато іншого. З цього часу М. В. цілком відходить від українського руху, не цікавиться українською літературою, не визнає наших культурно-політичних змагань. Її укоханими книжками стають твори грецьких та латинських клясиків Тацита, Горація, Аристофана, кохається в Біблії, Корані, Талмуді.

Правда, що в 70-тих роках і самий рух український тяжко переслідувано; наказ 1876 р. цілком придушив на Україні всю культурну справу — і мистецтво, і літературу.

В кінці 70-тих років душею Марії Маркович опановує якесь суцільне розчарування; вона перестає писати і по-російськи. Виходить заміж за п. Лобач-Жученка і з чоловіком покидає Петербурґ. Чоловік, що її дуже кохав, везе її до себе на Кавказ.

Тільки незадовго до смерти прокидається знову в М. В. її симпатія до українського народу. В службових справах вона з чоловіком приїздить на Україну в м. Богуслав. І знов, як 30 літ тому, М. В. заводить з селянками, щирі сердечні знайомства. Двері її були відчинені для всіх скривджених, яким вона чим могла допомагала. Так штундисти з сусідніх сел скаржились їй, що їх дуже переслідують — і вона зразу ж писала до Побідоносцева.

В Богуславі М. В. прожила 7 р., але не завязувала стосунків з київськими українськими гуртками. На ріжні їх запросини вона відповідала: „Працювати я працюю, то коли я вмру, тоді надрукуєте“.

Та не втерпіла її українська душа: 1902 р. завітала вона до Києва, бачилась з Науменком — під той час редактором „Київської Старини“, балакала з ним все тою ж українською чарівною в її устах мовою, передала йому своє українське ще не друковане оповідання „Чортова пригода“ і скаржилась Науменкові, що сучасні українські письменники „коверкають чудесну українську мову“.

В 1907 р. М. В. померла 10 серпня в с. Нальчик на Кавказі. Її останнє бажання було, щоб тіло її перевезли на Україну — але це бажання і досі не виконане.

_*^*_*

Померла М. В. — ця надзвичайна жінка, про яку Тургєнєв казав: „Ви маєте дар робити з людьми усе, що ви схочете“. Жінка, яку кохали і українці, і такі визначні росіяни, як Тургєнєв, Кавєлін, Пісарєв. Одна з її співробітниць щодо перекладів писала їй: „Ви міццю свого таланту в одних збудили, в других зміцнили стільки чесних, світлих думок; не обмежуючись цим, ви тепер не тільки своїм прикладом, а й співпрацею закликаєте жінок до корисної праці“. (Див. М. В. т. 1. Дорошкевич, стор. 201).

Сама вона про себе каже: „В мене можуть бути помилки, слабості, як у більшости людей, але головне те, що я ніколи не забрудила себе відступництвом“.

Так, вона не зрадила своїх молодих демократичних переконань. Вона завжди, як квітка, тяглася до світла, до чистих, світлих ідеалів. На Україні вона найкраще себе почуває серед селянства, закордоном тішиться знайомством з революціонерами. Допомагає Лаврову, пише проклямації для Бакуніна. Реакція 70-тих років її пригноблює, вона марно змагається перебороти її вплив. В 1874 р. вона видає свої твори і українські і російські і їй доводиться з приводу цього воювати з цензором — те, що вільно друкувалось в 60-их роках, тепер ставало нецензурним.

Марія Маркович мала добре, чуле серце; рада була всім допомогти, але постійні грошеві труднощі, постійні злидні дратували її, особливо, коли вона залишалася самітня, безпомічна. По своїй освіті, по розуму це була визначна жінка, особливо в ті часи, коли не існувало високих жіночих шкіл, тай у гімназіях наука була обмежена.

Я бачилась з Марією Олександрівною в Петербурзі в 1874 р. Це була імпозантної краси жінка, вже коло 40 літ. Видаючи Шевченкового „Кобзаря“, мій чоловік прохав її написати свої спомини про великого поета, який так її любив. Вона сиділа перед нами така спокійна, така величня, а чудові очі якось мрійно дивились, наче в те далеке минуле — коли то вже проминули може найкращі дні її бурхливого життя. Потім ці очі з безмірною ласкою переходили на сина Богдана з виразом матерньої гордости: що ось то якого гарного, стрункого парубка виплекала вона сама, своєю вдовиного працею. І дивлячись на цю вродливу паню в чорному вбранні, таку горду, я дивувалась, — як змогла вона так глибоко, так правдиво зрозуміти душу нашої селянки і так клясично просто її вималювати.

^**^*

Що сказати про її твори? Вона виступила зі своїми „Народніми Оповіданнями“, цілком незалежна від впливів попередніх українських письменників. Від Шевченківської романтичної лірики в творах М. В. література українська перейшла до соціяльної прози. Перше, ще вражало в її оповіданнях, це її чудова мова. Куліш у передмові до 1-го видання її оповідань пише: „Живучи поміж селян, (автор) прислухався до їх розмов з великою увагою і що вони поміж себе розказували, те він і пише, розказує про нарід, люблячи і шануючи його“. Він знаходить у М. В. репродуктивний талант. Але Шевченко більш правдиво каже, що ці „Оповідання“ — це не просто фотографії, а творча синтеза, себто з окремих спостережень М. В. творила типи, при чім постійно виявлявся поетичний відблиск реального життя.

Кожна тема має свій кольорит (напр. „Інститутка“, „Два сини“), інший ритм мови, а постаті в кожному оповіданню мов вирізьблені. М. В. справді перша створила в українському письменстві форму новель, яку пізніше обробили Федькович, Коцюбинський, Стефаник. І всі ці оповідання насичені ненавистю до кріпацтва — це головний протест талановитої, свободолюбної письменниці проти неволі — недолі українського селянства. Дехто любить називати М. В. українською Бічер Стов, але можна сміло сказати, що талант М. В. сильніший і дає більше різноманітних психольоґічних характеристик і більш ріжноманітних обставин, в яких загибали окремі постаті селян і селянок.

Тепер, у новому столітті, при нових вимогах літературної критики трудно дати вірну оцінку прекрасним невмірущим „Народнім Оповіданням“ Марка Вовчка, і ми можемо лише обмежитися та згадати той вічний присуд, що його видав на її твори Шевченко:

Недавно я поза Уралом
Блукав і Господа благав.
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало…
І виблагав! Господь післав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих. Світе мій,
Моя ти зіронько святая,
Моя ти сило молодая!

——————

1. Найкращі з них появилися друком в „Отечественних Записках.“ Це „Живая душа“, „Записки причетника“, „В глуші“, „Тепле гніздечко“ і ін.