Наталка-Полтавка (1937)/I
| Наталка-Полтавка Дія перша |
Дія друга ▶ |
|
Наталка (виходить з хати з відрами на коромислі; дійшовши до річки, поставила відра на березі, а сама ходить задумана, потім співає).
Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться,
О, як болить моє серце, а сльози не ллються!..
Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу,
Тільки тоді і полегша, як нишком заплачу.
Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде,
Хто щаслив був хоть часочок, повік не забуде…
Єсть же люди, що і моїй завидують долі:
Чи щаслива ж та билинка, що росте у полі?
Що на полі, на пісочку, без роси на сонці?
Тяжко жити без милого і в своїй сторонці!
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти — озовися!..
Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися!..
Полетіла б я до тебе, та крилець не маю,
Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю…
До кого ж я пригорнуся і хто приголубить,
Коли тепер нема того, який мене любить?..
Петре, Петре!.. Де ти тепер? Може, де скитаєшся у нужді і горі й проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище, а може… (плаче), може й забув, що я живу на світі… Ти був бідний, любив мене і за те потерпів і мусів мене оставити: я тебе любила і тепер люблю… Ми тепер рівня з тобою: і я стала така бідна, як і ти, — вернися ж до мого серця!.. Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються…
Возний (ідучи повз, підходить до Наталки). Благоденственного і мирного пребиванія!.. (На бік). Удобная оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті…
Наталка (кланяється). Здорові були, добродію, пане возний!..
Возний. Добродію… добродію!.. Я хотів би, щоб ти звала мене — теє то, як його — не вищеупом'янутим іменем.
Наталка. Я вас зву так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство і розум…
Возний. Не о сем, галочко — теє то, як його — хлопочу я; но желаю із медових уст твоїх слишати умилительноє названіє, сообразноє моєму чувствію. Послушай…
От юних літ не знал я любові,
Не ощущал возженія в крові.
Как вдруг предстал Наталки вид ясний,
Как райський крин[1] душистий, прекрасний:
Утробу всю потряс…
Кров взволновалась,
Душа смішалась, —
Настал мой час!
Настал мой час, і серце все стонеть;
Как камень, дух в пучину зол тонеть.
Безмірно, ах! люблю тя дівицю,
Как жадний вовк младую ягницю.
Твій предвіщаєть зрак
Мні жизнь дражайшу,
Для чувств сладчайшу,
Как з медом мак!
Противні мні стануть і розділи,
Позви і копи страх надоїли;
Незносен мні сигклит[2] весь бумажний,
Противен тож і чин мій преважний…
Утіху ти подай
Душі смятенной,
Моєй письменной,
О, ти мой рай!..
Наталка. Бог з вами, добродію!.. що ви говорите! Я річі вашої в толк собі не возьму.
Возний. Лукавиш — теє то, як його — моя галочко!.. і добре все розумієш. Ну, коли так — я тобі коротенько скажу; я тебе люблю і женитись на тобі хочу…
Наталка. Гріх вам над бідною дівкою глумитись! Чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду. Та і по всьому я вам не під пару.
Возний. Ізложеннії в отвітних річах твоїх резони суть — теє то, як його — для любові ничтожні. Уязвленноє часто-реченною любовію серце, по всім божеським і человічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все — теє то, як його — рівняєть. Рци[3] одно слово: „люблю вас, пане возний“ — і аз,[4] вищеупом'янутий, виконаю присягу о вірнім і вічнім союзі з тобою.
Наталка. У нас є пословиця: „знайся кінь з конем, а віл з волом“. Шукайте собі, добродію, в городі панночки. Чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен? Любую вибирайте… Ось підіть лишень у неділю або в празник по Полтаві, та побачите таких гарних, таких гарних, що й розказати не можна!..
Возний. Бачив я многих — і ліпообразних, і багатих. Но серце моє не имієть — теє то, як його — к ним поползновенія. Ти одна заложила йому позов на вічнії роки, і душа моя єжечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години.
Наталка. Воля ваша, добродію, а ви так списьменна говорите, що я того не розумію. Так й не вірю, щоб так швидко і дуже залюбитись можна було.
Возний. Не віриш? Так знай же, що я тебе давно вже — теє то, як його — полюбив, як тільки ви перейшли в наше село. Моїх діл околичності, возникающії із неудобних обстоятельств, удержували соділати признаніє пред тобою; тепер же читаю — теє то, як його — благость в очах твоїх… До формального опреділенія о моєй участі открой мні, хотя в терміні, партикулярно, резолюцію: могу лі — теє то, як його — без отстрочек, волокити, проторів і убитків получити во вічноє і потомственноє владініє тебе — движимоє і недвижимоє имініє для душі моєй — з правом владіти тобою спокійно, безпрекословно і по своїй волі — теє то, як його — розпоряжать? Скажи, говорю!.. Отвічай, отвітствуй: могу лі бить — теє то, як його — мужем пристойним і угодливим душі твоїй і тілу?
Наталка (співа):
Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву —
Пошануйте сиротину і не вводьте в славу.
Не багата я і проста, та чесного роду,
Не стижуся прясти, шити і носити воду.
Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами,
Як же можеш ти дружиться з простими дівками!
Єсть багацько городянок — вибирай любую;
Ти пан возний: тобі треба не мене сільськую.
Так, добродію, пане возний! Перестаньте жартувати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім'я: через вас люди почнуть шептати про мене; а для дівки, коли об ній люди зашепчуть…
Музика починає грати прелюдію. Возний міркує собі на думці і смішні міни перебігають на його обличчі. Наталка задумалась.
Виборний (іде по вулиці й співа):
Дід рудий, баба руда,
Батько рудий, мати руда,
Дядько рудий, тітка руда,
Брат рудий, сестра руда,
І я рудий, руду взяв,
Бо рудую сподобав.
Ой по горі по Панянці,
В понеділок дуже вранці
Ішли наші новобранці;
Поклонилися шинкарці,
А шинкарка на їх — морг:
„Іду, братики, на торг!..“
Ішли ляхи на три шляхи,
А татари на чотири,
Шведи вражі поле вкрили;
Козак в лузі окликнувся —
Швед, татарин, лях здригнувся, —
В дугу всякий ізігнувся!
Наталка взяла свої відра й пішла додому. Виборний підходить до возного.
Возний. Чи се — теє то, як його — нова пісня, пане виборний?
Виборний (кланяється). Та це, добродію, не пісня, а нісенітниця. Я співаю іноді що в голову лізе… Вибачайте, будьте ласкаві, не добачив вас.Возний. Нічого, нічого… Відкіль це так?.. Чи не з гостей ідете — теє то, як його?..
Виборний. Я йду з дому. Випровожав гостя: до мене заїжджав засідатель наш, пан Щипавка; так уже, знаєте, не без того, — випили по одній, по другій, по третій, холодцем та ковбасою закусили та вишнівки з кварту укутали, та й, як то кажуть, і підкрепилися…
Возний. Не розказував же пан Щипавка якої новини?
Виборний. Де то не розказував! Жалувався дуже, що всьому земству урвалася тепер удка; та так, що не тільки засідателям, а й самому комісарові не те вже, що було. Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити: бо, каже, що перше дурницею доставалось, то тепер або випросити треба, або купити.
Возний. Ох, правда, правда!.. Даже і в повітовім суді і во всіх присутственних містах униніє возпослідувало; малійшая проволочка або прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовноє преступленіє; а взяточок, сиріч — винужденний подарочок, весьма-очень іскусно у істця илі отвітчика треба виканючити… Та що й говорить! Тепер і при некрутських наборах вовся не той порядок ведеться… Трудно становиться жити на світі…
Виборний. Зате нам, простому народові, буде добре, коли старшина буде богобоязлива і справедлива, не допускатиме письменним п'явкам кров із нас смоктати… Та куди ви, добродію, налагодились?..
Возний. Я наміревав — теє то, як його — посітити нашу вдовствующую диякониху, та побачивши тут Наталку (зітхає), встановився побалакати з нею…
Виборний. Наталку? А де ж вона?.. (Оглядається).
Возний. Може пішла додому.
Виборний. Золото — не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою… Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна — яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе і матір свою на світі держить!..
Возний. Нічого сказати — теє то, як його — хороша, хороша, і вже в такім возрасті…
Виборний. Та й давно б час, так що ж!.. Сирота, ще й бідна — ніхто і не квапиться…
Возний. Однако ж я чув, що Наталці траплялись женихи, — весьма пристойні… Наприклад, Тахтаулівський дячок, чоловік знаменитий басом своїм, ізучен ярмолоя і даже знаєть печерсько-лаврський напів; другий — волосний — теє то, як його — писар із Восьмачок, чоловік не убогий і продолжавший службу свою безпорочно скоро год; третій — підканцелярист із суда, по Імені Скоробреха… і многії другії… Но Наталка…
Виборний. Що? одказала?.. Добре зробила… Тахтаулівський дяк п'є горілки багато і вже спада з голосу; волосний писар і підканцелярист Скоробреха, як кажуть, жевчики обидва і голі, вашець[5] і проше, як хлистики; а Наталці треба не письменного, а хазяїна доброго, щоб умів хліб робити і щоб жінку свою з матір'ю годував і зодягав.
Возний. Для чого ж неписьменного? Наука — теє то, як його — в ліс не веде; письменство не єсть преткновеніє илі поміха ко вступленію в законний брак. Я скажу за себе: правда, я — теє то, як його — письменний, но по благості всевишняго єсмь чоловік, а по милості дворян — возний, і живу, хоч не так, як люди, а хоч біля людей. Копійка волочиться і про чорний день иміється: признаюсь тобі, приятелю, буде чим і жінку — теє то, як його — годувати і зодягати.
Виборний. Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора… Хіба в ченці постригтись хочете? Чи ще, може, сужена на очі не нависла?.. Хіба хочете, щоб вам на весіллі цю пісню співали?.. Ось слухайте (співає):
Ой, під вишнею, під черешнею
Стояв старий з молодою, як із ягодою.
І просилася і молилася:
„Пусти мене, старий діду, на вулицю погулять!“
„Ой, я й сам не піду, і тебе не пущу:
Хочеш мене старенького та покинути.
Ой, не кидай мене, моя голубочко!
Куплю тобі хатку, іще й сіножатку,
І ставок, і млинок, і вишневий садок!“
„Ой, не хочу хатки, ані сіножатки,
Ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка.
Ой, ти старий дідуга, ізігнувся як дуга,
А я молоденька, гуляти раденька“.
Возний. Коли другії облизня піймали, то і ми остерігаємося. Наталка многим женихам піднесла печеного кабака; глядя на сеє, і я собі на умі.
Виборний. А вам що до Наталки — будто всі дівки на неї похожі? Не тільки світа, що в вікні: цього дива повно на світі. Та до такого пана, як ви, в іншої аж жижки задрижать…
Возний (на бік). Признаюсь йому в моїй любві к Наталці!.. Послухай, пане виборний!.. Нігде — теє то, як його — правди діти: я люблю Наталку всею душею, всею мислію і всім серцем моїм; не можу без неї жити, так її образ — теє то, як його — за мною і слідить… Як ти думаєш? Як совітуєш в таковом моїм припадці?..
Виборний. А що тут довго думати? Старостів посилати за рушниками, та й кінець! Стара Терпилиха не зсунулась ще з глузду, щоб вам одказати.
Возний. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода — кирпу гне!.. Я вже їй говорив, як то кажуть наздогад буряків — теє то, як його — так де! — ні приступу!..
Виборний. Що ж вона говорить? Чим одговорюється і що каже?..
Возний. Вона ізлагаєть нерезоннії — теє то, як його — причини: вона приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном, себе бідною, а мене багатим, себе простою — теє то, як його — а мене возним і рішительний приговор учинила — що я їй, а вона мені не рівня — теє то, як його.
Виборний. А ви ж їй що?
Возний. Я їй пояснив, що любов усе рівняє.
Виборний. А вона ж вам що?..
Возний. Що для мене благопристойніш панночка, ніж проста селянка.
Виборний. А ви ж їй що?
Возний. Що вона — теє то, як його — одна моя госпожа.
Виборний. А вона ж вам що?
Возний. Що вона не вірить, щоб так дуже — теє то, як його — можна полюбити.
Виборний. А ви ж їй що?
Возний. Що я її давно люблю.
Виборний. А вона ж вам що?
Возний. Щоб я одв'язався од неї…
Виборний. А ви ж їй що?
Возний(сердито). Що? Нічого!.. Тебе чорт приніс — теє то, як його — Наталка утекла, а я з тобою остався.
Виборний. Ой ви, письменнії… Вгору деретеся, а під носом нічого не бачите!.. Наталка обманювала вас, коли казала, що ви їй не рівня. У неї не те на серці…
Возний. Не те? А що ж такеє?
Виборний. Уже ж не що! Другого любить! Ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтаві і покійний Терпило живий був, то прийняв був до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий, — він од Наталки старший був годів на три, або чотири, з нею вигодувався і зріс вкупі. Терпило і Терпилиха любили годованця свого, як рідного сина, — та було й за що!.. А Наталка любилась з Петром, як брат із сестрою. От Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знакомитись з нерівнею: зачав, бач, заводити бенькети з повитчиками,[6] з канцеляристами, купцями і цехмистрами[7] — пив, гуляв, шахрував гроші, покинув свій промисел, помалу розточив своє добро, розпився… зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому; і після, як не стало і посліднього цього робітника, Терпило зовсім ізвівся — в бідності вмер і без куска хліба оставив жінку й дочку.
Возний. Яким же побитом — теє то, як його, — Терпилиха опинилася в нашім селі?
Виборний. У Терпила в городі на Мазурівці був двір — гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом і садком. Терпилиха по смерті свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собі хатку і тепер живе, як ви знаєте.
Возний. А вищеречений Петро де — теє то, як його — обрітається?Виборний. Бог же його зна. Як пішов з двора — мов у воду впав: чутки нема. Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сліз Петра не згадує…
Возний. Наталка неблагоразумна: любить такого чоловіка, которого — теє то, як його — може і кістки погнили. Лучче синиця в жмені, як журавель в небі.
Виборний. Або, як той грек мовив: „Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник“. А я все таки думаю, коли б чоловік добрий найшовся, то б Наталка вийшла заміж, бо убожество їх таке велике, що не в моготу становиться.
Возний. Сердечний приятелю! возьмися у Наталки і матері хожденіє иміти по моєму сердечному ділу. Єжели виграєш — теє то, як його — любов к мені Наталки і убідиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законнім основанії, то не пожалію — теє то, як його — нічого для тебе. Вір — без дані, без пошлини, кому хочеш, позов заложу і контроверсії[8] сочиню, божусь в тім: єй же, єй!..
Виборний (подумав трохи). Що ж? Спрос не біда. Тут зла ніякого нема. Тільки Наталка не промах! О, розумна і догадлива дівка!
Возний. Осмілься!.. Ти умієш увернутись — теє то, як його — хитро, мудро, не дорогим коштом. Коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради.
Виборний. Для обману? Спасибі за це!.. Брехати і обманювати других — од бога гріх, а од людей сором.
Возний. О, простота, простота!.. Хто тепер — теє то, як його — не бреше і хто не обманює? Мню, єжели би здесь зібралось много народу і зненацька ангел з неба з огненною різкою злетів і воскликнув: „Брехуни й обманщики!.. ховайтесь, а то я поражу вас!..“ — Єй-єй, всі присіли б до землі совісті ради!.. Блаженна ложь, єгда биваєть в пользу ближніх… а то біда — теє то, як його — що часто лжемо илі ради своєя вигоди, илі на упад других.
Виборний. Воно так, конешно: всі люди грішні; однако ж…
Возний. Що однако ж? всі грішні, та ще й як!.. І один другого так обманюють, як того треба!.. І як не верти, а виходить — кругова порука. Слухай:
Всякому городу нрав і права,
Всяка имієть свій ум голова;
Всякого прихоті водять за ніс,
Всякого манить к наживі свій біс.
Лев роздирає там вовка в куски,
Тут же вовк цапа скубе за виски;
Цап у городі капусту псує:
Всякий з другого бере за своє.
Всякий, хто вище, то нижчого гне,
Дужий безсильного давить і жме.
Бідний багатого — певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Всяк хто не маже, то дуже скрипить;
Хто не лукавить, то ззаду сидить.
Всякого рот дере ложка суха —
Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?..
Виборний. Воно так!.. Тільки великим грішникам часто і даром проходить, а маленьким грішникам такого завдають бешкету, що й на старість буде в пам'ятку!.. Добре, пане возний!.. Я вас поважаю і зараз іду до старої Терпилихи. Бог зна, до чого дійдеться… Може воно і добре буде, коли ваша доля щаслива!..
Возний (з радощів починає співати, а виборний за ним підспівує):
Ой доля людськая — доля єсть сліпая!
Часто служить злим, негідним і їм помагає.
Добрі терплять нужду, по миру товчуться,
І все їм не в лад приходить, за що не візьмуться.
До кого ж ласкава ця доля лукава,
Такий живе, як сир в маслі, спустивши рукава.
Без розуму люди в світі живуть гарно,
А з розумом, та в недолі вік проходить марно.
Ой доле людськая, чом ти не правдива,
Що до інших дуже гречна, а до нас спесива.
Терпилиха. Ти ізнов сумуєш, Наталко… Ізнов щось тобі на думку спало?..
Наталка. Мені з думки не йде наше безталання.
Терпилиха. Що ж робити? Три роки вже, як ми по убожеству своєму продали дворик свій на Мазурівці, покинули Полтаву і перейшли сюди жити: покійний твій батько довів нас до цього.
Наталка. І, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старості, а вмерти бідним… він не виноватий.
Терпилиха. Лучче б була я вмерла: не терпіла б такої біди, а більш — через твою непокірність.Наталка (кладе роботу). Через мою непокірність ви біду терпите, мамо?
Терпилиха. А як же? Скільки хороших людей сваталось за тебе — розумних і зажиточних, і чесних, а ти всім одказала, — скажи, в яку надію?
Наталка. В надію на бога. Лучче посивію дівкою, як піду заміж за таких женихів, які на мені сватались. Уже нічого сказати — хороші люди!..
Терпилиха. А чому й ні? Дяк Тахтаулівський чом не чоловік? Він письменний, розумний і не без копійки. А волосний писар і підканцелярист Скоробрешенко — чому не люди… кого ж ти думаєш діждатись — може пана якого, або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, — мала б вічний хліб: була б перше дячихою, а послі й попадею.
Наталка. Хоч би і протопопшею, то бог з ним! Нехай вони будуть розумні, багаті і письменніші од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх і коли вони мені осоружні… Та і всі письменні — нехай вони собі тямляться!
Терпилиха. Знаю, чом тобі всі не люб'язні: Петро нав'яз тобі в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш: чотири годи об нім ні слуху нема, ні послушанія.
Наталка. Так що ж? Аджеж і він об нас нічого не чує, та ми живемо; то й він жив і так же пам'ятує об нас, та боїться вернутись.
Терпилиха. Ти не забула, як покійний твій батько напослідок не злюбив Петра і умираючи не дав свого благословення на твоє з ним замужество; так і мого ніколи не буде!
Наталка (підбігає до матері, хапа її за руку й співає):
Ой, мати, мати! Серце не вважає:
Кого раз полюбить, з тим і помирає.
Лучче умерти, як з немилим жити,
Сохнуть з печалі, щодень сльози лити.
Бідність і багатство — єсть то божа воля:
З милим їх ділити — щасливая доля.
Ой, хіба ж я, мати, не твоя дитина,
Коли моя мука тобі буде мила?..
І до мого горя ти жалю не маєш:
Хто прийшовсь по серцю, забуть заставляєш!..
О мамо, мамо!.. Не погуби дочки своєї! (Плаче).
Терпилиха (чуло). Наталко, схаменись! Ти в мене одна, ти кров моя: чи захочу ж я тебе погубити? Убожество моє і старість силують мене швидше заміж тебе оддати… Не плач!.. Я тобі не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж він?.. Нехай же прийде, вернеться до нас. Він не лежень, трудящий; з ним обідніти до злиднів не можна… Але що ж! Хто відає — може де запропастився, а може й одружився де, може і забув тебе! Тепер так буває, що одну нібито любить, а про другу думає.
Наталка. Петро не такий: серце моє за його ручається і воно мені віщує, що він до нас вернеться. Якби він знав, що ми тепер бідні — о, з кінця світа прилинув би до нас на поміч!..
Терпилиха. Не дуже довіряй своєму серцю: сей віщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться на світі, та й о Петрі так думай… А лучче, якби ти була мені покірна і мене слухала.
Чи я тобі, дочко, добра не желаю,
Коли кого зятем собі вибираю?
Ой, дочко, дочко! що ж мені почати,
Де ж люб'язного зятя дістати?
Петро десь блукає, може, оженився,
Може, за тобою не довго журився.
Ой, дочко…
По старості моїй живу через силу,
Не діждавшись Петра, піду і в могилу.
Ой, дочко…
Тебе ж без приюту, молоду дитину,
На кого оставлю, бідну сиротину?
Ой, дочко…
Ти на те ведеш, щоб я не діждала бачити тебе замужем; щоб через твоє упрямство не дожила я віку: бідність, сльози і перебори твої положать мене в домовину… (Плаче).
Наталка. Не плачте, мамо! Я покорюсь вашій волі і для вас за первого жениха, вам угодного, піду заміж… перенесу своє горе, забуду Петра і не буду ніколи плакати…
Терпилиха. Наталко, дочко моя! Ти все для мене на світі. Прошу тебе, викинь Петра з голови і ти будеш щасливою… Але хтось мелькнув мимо вікна… Чи не йде хто до нас?.. (Виходить).
Виборний. Помогай-бі, Наталко!.. Як ся маєш, як поживаєш?
Наталка. От живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче, той не вскубне!..
Терпилиха. На нас бідних і безпомощних, як на те похиле дерево, і кози скачуть.
Виборний. Хто ж тобі винуват, стара? Якби оддала дочку заміж, то й мала б, хто вас обороняв би.
Терпилиха. Я цього тільки й хочу, так що ж…
Виборний. А що такеє? Може, женихів нема, або що? А може Наталка…
Терпилиха. То бо то і горе! Скільки не траплялось — і хороші людці — так: „не хочу, та й не хочу!“
Виборний. Дивно мені й чудно, що Наталка так говорить: я ніколи б од її розуму цього не ждав.
Наталка. Так то вам здається, а ніхто не віда, хто як обіда.
Терпилиха. Оттак все вона — приговорками та одговорками і вивертається; а до того, як іще придасть охання та сліз, то я і руки опущу.
Виборний. Час би, Наталко, взятись за розум: ти вже дівка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не з города ти таку примху принесла з собою? О, там панночки дуже собою чваняться і вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, інший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, та коли і воєнний, то щоб гусарин… А од такого перебору досидяться до того, що опісля на їх ніхто і не гляне.
Наталка. Не рівняйте мене, пане виборний, з городянками: я не вередую і не перебираю женихами. Ви знаєте, хто за мене сватався. Невже ж ви хочете спхнути мене з мосту та в воду?
Виборний. Правда, заміж вийти — не дощову годину пересидіти; але мені здається, якби чоловік належний трапився, то б не треба ні для себе, ні для матері йому одказувати; ви люди не багаті…
Терпилиха. Не багаті! Та така бідність, таке убожество, що я не знаю, як дальше й на світі жити.
Наталка. Мамо! Бог нас не оставить: єсть і бідніші од нас, а живуть же…
Терпилиха. Запевне, що живуть, але яка жизнь їх?!
Наталка. Хто живе чесно і годується трудами своїми, тому й кусок черствого хліба смачніший од м'якої булки, неправдою нажитої.
Терпилиха. Говори, говори! А на старості гірко терпіти нужду і во всьому недостаток… (До виборного). Хоч і не годиться своєї дочки вихваляти, та скажу вам, що вона добра у мене дитина: вона обіщала для мого покою за первого жениха, аби б добрий, вийти заміж.
Виборний. Об розуму і доброму серцю Наталки нічого говорити, — всі матері приміром ставлять її своїм дочкам; тільки — нігде правди діти — без приданого, хоч будь вона мудріша од царя Соломона, а краща од прекрасного Іосифа, то може умерти сідою панною.
Терпилиха. Наталко! Чуєш, що говорять? Жалій послі на себе, а не на другого кого.
Наталка (зітхає). Я й так терплю горе.
Виборний. Та можна вашому горю пособити… (Лукаво). У мене єсть на приміті чолов'яга — і поважний, і багатий, і Наталку дуже собі уподобав.
Наталка (на бік). От і біда мені!
Терпилиха. Жартуєте, пане виборний!Виборний. Без жартів, знаю гарного жениха для Наталки. А коли правду сказати, то я і прийшов за його поговорити з вами, пані Терпилихо.
Наталка (нетерпляче). А хто такий той жених?
Виборний. Наш возний, Тетерваковський. Ви його знаєте… Чи ж не чоловік?
Наталка. Возний? Чи він же мені рівня? Ви глумитеся надо мною, пане виборний!
Терпилиха. Я так привикла к своєму безталанню, що боюся і вірить, щоб була цьому правда.
Виборний. З якого ж побиту мені вас обманювати? Возний Наталку полюбив і хоче на їй женитись — що ж тут за диво? Ну, скажіть же хутенько, як ви думаєте?
Терпилиха. Я душею рада такому зятеві.
Виборний. А ти, Наталко?
Наталка. Бога бійтесь, пане виборний! Мені страшно й подумати, щоб такий пан — письменний, розумний і поважний — хотів на мені женитись… Скажіть мені перше, для чого люди женяться?
Виборний. Для чого?.. Для того… А ти буцім і не знаєш!
Наталка. Мені здається, для того, щоб завести хазяйство і семейство, жити люб'язно і дружно, бути вірними до смерті і помагати одно другому. А пан, котрий жениться на простій дівці, чи буде їй щирим другом до смерті? Йому в голові й буде все роїтись, що він її виручив із бідності, вивів у люди, і що вона йому не рівня. Буде на неї дивитись з презирством і обходитись з неповагою, — і у пана така жінка буде гірше наймички… буде крепачкою…
Терпилиха. Оттак вона всякий раз занесе, та й справляйся з нею!.. Коли на те пішло, то я скажу: якби не годованець наш Петро, то й Наталка була б як шовкова.Виборний. Петро? Де ж він! А скільки років, як він пропав?
Терпилиха. Уже років трохи не з чотири.
Виборний. І Наталка так обезглузділа, що любить запропастившогося Петра!.. І Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить рідну свою матір при старості, в убожестві, всякий час з заплаканими очима і туж-туж умираючу од голодної смерті — і не зжалиться над матір'ю? А ради кого? Ради пройдисвіта, ланця, що може де в острозі сидить, може вмер, або в москалі завербувався!..
Виборний.
Ей, Наталко! не дрочися!
Терпилиха.
Та пожалій рідну,
Мене стару, бідну, —
Схаменися!..
Наталка.
Не плач, мамо, не журися!
Виборний.
Забудь Петра-ланця,
Пройдоху, поганця, —
Покорися!..
Терпилиха.
Будь же, дочко, мні послушна!
Наталка.
Тобі покоряюсь,
На все соглашаюсь,
Прямодушно!..
Де згода в семействі, де мир і тишина,
Щасливі там люди, блаженна сторона:
Їх бог благословляє,
Добро їм посилає
І з ними вік живе.
Терпилиха. Дочко моя! Голубко моя!.. Пригорнись до мого серця! Покірність твоя жизні і здоров'я мені придасть. За твою повагу й любов до мене бог тебе не оставить, моє дитятко!..
Наталка. Мамо, мамо!.. Все для тебе стерплю, все для тебе зроблю, і коли мені бог поможе осушити твої сльози, то я найщасливіша буду на світі, тільки…
Виборний. А все таки „тільки“?!. Вже куди не кинь, то клин. Викинь лиш дур з голови; удар лихом об землю, — мовчи да диш!..
Терпилиха. Так, дочко моя! Коли тобі що і наверзеться на ум, то подумай, для кого і для чого виходиш за возного заміж.
Наталка. Та я сказала вже, що все для тебе зроблю, тільки щоб не спішили з весіллям.
Виборний. А нащо ж і одкладувати в довгий ящик? Адже ми не судді!..
Терпилиха. Та треба ж таки прибраться к весіллю: хоч рушники і єсть готові, так іще дечого треба.
Виборний. Аби рушники були, а за прибори на весілля не турбуйтесь: наш возний — не взяв його кат — на свій кошт таке бундячне весілля уджигне, що ну!.. Послухайте ж сюди: сьогодні зробимо сватання, і ви подавайте рушники, а там уже умовитеся собі з паном женихом і за весілля. Прощайте! Гляди ж, Наталко, не згедзайся, як старости прийдуть! Пам'ятай, що ти обіцяла матері… Прощайте… Прощайте!..Терпилиха. Прощайте, пане виборний! Спасеть вас бог за вашу приязнь.
Наталка (сама). Не минула мене лиха година!.. Возний гірше реп'яха причепився. А здається, що Макогоненко до всії біди привідця… Боже милосердний! Що зо мною буде? Страшно й подумати, як з немилим чоловіком увесь вік жити… як нелюба милувати, як осоружного любити!.. Куди мені діватись? Де помочі шукати? Кого просити? Горе мені!.. Добрі люди, поможіть мені, пожалійте мене!.. А я од всього серця жалію об дівках, які в такій біді, як я тепер… (Падає навколішки й здіймає догори руки). Боже! Коли вже воля твоя єсть, щоб я була за возним, то вижени любов до Петра із мого серця і наверни душу мою до возного! Без цього чуда я пропаду навіки…
Чого ж вода каламутна? Чи не хвиля збила?
Чого ж і я смутна тепер? Чи не мати била?
Мене мати та не била — самі сльози ллються:
Од милого людей нема, од нелюба шлються.
Прийди, милий, подивися — яку терплю муку.
Ти хоч в серці, та од тебе беруть мою руку.
Спіши, милий! Спаси мене од лютой напасті!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.
——————