Наталка-Полтавка
І. Котляревський
Дія перша
Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937
 
ДІЯ ПЕРША
 
ОДМІНА ПЕРША
 
Село над рікою Ворсклом. Уподовж сцени вулиця до річки; між хатами тут і хата Терпилихи.
 
Ява I

Наталка (виходить з хати з відрами на коромислі; дійшовши до річки, поставила відра на березі, а сама ходить задумана, потім співає).

Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться,
О, як болить моє серце, а сльози не ллються!..
Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу,
Тільки тоді і полегша, як нишком заплачу.
Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде,
Хто щаслив був хоть часочок, повік не забуде…

Єсть же люди, що і моїй завидують долі:
Чи щаслива ж та билинка, що росте у полі?
Що на полі, на пісочку, без роси на сонці?
Тяжко жити без милого і в своїй сторонці!
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти — озовися!..
Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися!..
Полетіла б я до тебе, та крилець не маю,
Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю…
До кого ж я пригорнуся і хто приголубить,
Коли тепер нема того, який мене любить?..

Петре, Петре!.. Де ти тепер? Може, де скитаєшся у нужді і горі й проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище, а може… (плаче), може й забув, що я живу на світі… Ти був бідний, любив мене і за те потерпів і мусів мене оставити: я тебе любила і тепер люблю… Ми тепер рівня з тобою: і я стала така бідна, як і ти, — вернися ж до мого серця!.. Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються…

 
Ява II

Возний (ідучи повз, підходить до Наталки). Благоденственного і мирного пребиванія!.. (На бік). Удобная оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті…

Наталка (кланяється). Здорові були, добродію, пане возний!..

Возний. Добродію… добродію!.. Я хотів би, щоб ти звала мене — теє то, як його — не вищеупом'янутим іменем.

Наталка. Я вас зву так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство і розум…

Возний. Не о сем, галочко — теє то, як його — хлопочу я; но желаю із медових уст твоїх слишати умилительноє названіє, сообразноє моєму чувствію. Послушай…

От юних літ не знал я любові,
Не ощущал возженія в крові.
Как вдруг предстал Наталки вид ясний,
Как райський крин[1] душистий, прекрасний:

 Утробу всю потряс…
 Кров взволновалась,
 Душа смішалась, —
 Настал мой час!

Настал мой час, і серце все стонеть;
Как камень, дух в пучину зол тонеть.
Безмірно, ах! люблю тя дівицю,
Как жадний вовк младую ягницю.

 Твій предвіщаєть зрак
 Мні жизнь дражайшу,
 Для чувств сладчайшу,
 Как з медом мак!

Противні мні стануть і розділи,
Позви і копи страх надоїли;
Незносен мні сигклит[2] весь бумажний,
Противен тож і чин мій преважний…

 Утіху ти подай
 Душі смятенной,
 Моєй письменной,
 О, ти мой рай!..

Не в состоянії поставить на вид тобі сили любові моєй!.. Когда б я иміл — теє то, як його — стільки язиків, скільки артикулів в статуті илі скільки зап'ятих в Магдебургськім праві, то і сих не довліло б на восхваленіє ліпоти твоєй!.. Єй, єй! люблю тебе… до безконечності!..

Наталка. Бог з вами, добродію!.. що ви говорите! Я річі вашої в толк собі не возьму.

Возний. Лукавиш — теє то, як його — моя галочко!.. і добре все розумієш. Ну, коли так — я тобі коротенько скажу; я тебе люблю і женитись на тобі хочу…

Наталка. Гріх вам над бідною дівкою глумитись! Чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду. Та і по всьому я вам не під пару.

Возний. Ізложеннії в отвітних річах твоїх резони суть — теє то, як його — для любові ничтожні. Уязвленноє часто-реченною любовію серце, по всім божеським і человічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все — теє то, як його — рівняєть. Рци[3] одно слово: „люблю вас, пане возний“ — і аз,[4] вищеупом'янутий, виконаю присягу о вірнім і вічнім союзі з тобою.

Наталка. У нас є пословиця: „знайся кінь з конем, а віл з волом“. Шукайте собі, добродію, в городі панночки. Чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен? Любую вибирайте… Ось підіть лишень у неділю або в празник по Полтаві, та побачите таких гарних, таких гарних, що й розказати не можна!..

Возний. Бачив я многих — і ліпообразних, і багатих. Но серце моє не имієть — теє то, як його — к ним поползновенія. Ти одна заложила йому позов на вічнії роки, і душа моя єжечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години.

Наталка. Воля ваша, добродію, а ви так списьменна говорите, що я того не розумію. Так й не вірю, щоб так швидко і дуже залюбитись можна було.

Возний. Не віриш? Так знай же, що я тебе давно вже — теє то, як його — полюбив, як тільки ви перейшли в наше село. Моїх діл околичності, возникающії із неудобних обстоятельств, удержували соділати признаніє пред тобою; тепер же читаю — теє то, як його — благость в очах твоїх… До формального опреділенія о моєй участі открой мні, хотя в терміні, партикулярно, резолюцію: могу лі — теє то, як його — без отстрочек, волокити, проторів і убитків получити во вічноє і потомственноє владініє тебе — движимоє і недвижимоє имініє для душі моєй — з правом владіти тобою спокійно, безпрекословно і по своїй волі — теє то, як його — розпоряжать? Скажи, говорю!.. Отвічай, отвітствуй: могу лі бить — теє то, як його — мужем пристойним і угодливим душі твоїй і тілу?

Наталка (співа):

Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву —
Пошануйте сиротину і не вводьте в славу.
Не багата я і проста, та чесного роду,
Не стижуся прясти, шити і носити воду.
Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами,
Як же можеш ти дружиться з простими дівками!
Єсть багацько городянок — вибирай любую;
Ти пан возний: тобі треба не мене сільськую.

Так, добродію, пане возний! Перестаньте жартувати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім'я: через вас люди почнуть шептати про мене; а для дівки, коли об ній люди зашепчуть…

Музика починає грати прелюдію. Возний міркує собі на думці і смішні міни перебігають на його обличчі. Наталка задумалась.

 
Ява III

Виборний (іде по вулиці й співа):

Дід рудий, баба руда,
Батько рудий, мати руда,
Дядько рудий, тітка руда,
Брат рудий, сестра руда,
І я рудий, руду взяв,
Бо рудую сподобав.
Ой по горі по Панянці,
В понеділок дуже вранці
Ішли наші новобранці;
Поклонилися шинкарці,
А шинкарка на їх — морг:
„Іду, братики, на торг!..“
Ішли ляхи на три шляхи,
А татари на чотири,
Шведи вражі поле вкрили;
Козак в лузі окликнувся —
Швед, татарин, лях здригнувся, —
В дугу всякий ізігнувся!

Наталка взяла свої відра й пішла додому. Виборний підходить до возного.

Возний. Чи се — теє то, як його — нова пісня, пане виборний?

Виборний (кланяється). Та це, добродію, не пісня, а нісенітниця. Я співаю іноді що в голову лізе… Вибачайте, будьте ласкаві, не добачив вас.

Возний. Нічого, нічого… Відкіль це так?.. Чи не з гостей ідете — теє то, як його?..

Виборний. Я йду з дому. Випровожав гостя: до мене заїжджав засідатель наш, пан Щипавка; так уже, знаєте, не без того, — випили по одній, по другій, по третій, холодцем та ковбасою закусили та вишнівки з кварту укутали, та й, як то кажуть, і підкрепилися…

Возний. Не розказував же пан Щипавка якої новини?

Виборний. Де то не розказував! Жалувався дуже, що всьому земству урвалася тепер удка; та так, що не тільки засідателям, а й самому комісарові не те вже, що було. Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити: бо, каже, що перше дурницею доставалось, то тепер або випросити треба, або купити.

Возний. Ох, правда, правда!.. Даже і в повітовім суді і во всіх присутственних містах униніє возпослідувало; малійшая проволочка або прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовноє преступленіє; а взяточок, сиріч — винужденний подарочок, весьма-очень іскусно у істця илі отвітчика треба виканючити… Та що й говорить! Тепер і при некрутських наборах вовся не той порядок ведеться… Трудно становиться жити на світі…

Виборний. Зате нам, простому народові, буде добре, коли старшина буде богобоязлива і справедлива, не допускатиме письменним п'явкам кров із нас смоктати… Та куди ви, добродію, налагодились?..

Возний. Я наміревав — теє то, як його — посітити нашу вдовствующую диякониху, та побачивши тут Наталку (зітхає), встановився побалакати з нею…

Виборний. Наталку? А де ж вона?.. (Оглядається).

Возний. Може пішла додому.

Виборний. Золото — не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою… Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна — яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе і матір свою на світі держить!..

Возний. Нічого сказати — теє то, як його — хороша, хороша, і вже в такім возрасті…

Виборний. Та й давно б час, так що ж!.. Сирота, ще й бідна — ніхто і не квапиться…

Возний. Однако ж я чув, що Наталці траплялись женихи, — весьма пристойні… Наприклад, Тахтаулівський дячок, чоловік знаменитий басом своїм, ізучен ярмолоя і даже знаєть печерсько-лаврський напів; другий — волосний — теє то, як його — писар із Восьмачок, чоловік не убогий і продолжавший службу свою безпорочно скоро год; третій — підканцелярист із суда, по Імені Скоробреха… і многії другії… Но Наталка…

Виборний. Що? одказала?.. Добре зробила… Тахтаулівський дяк п'є горілки багато і вже спада з голосу; волосний писар і підканцелярист Скоробреха, як кажуть, жевчики обидва і голі, вашець[5] і проше, як хлистики; а Наталці треба не письменного, а хазяїна доброго, щоб умів хліб робити і щоб жінку свою з матір'ю годував і зодягав.

Возний. Для чого ж неписьменного? Наука — теє то, як його — в ліс не веде; письменство не єсть преткновеніє илі поміха ко вступленію в законний брак. Я скажу за себе: правда, я — теє то, як його — письменний, но по благості всевишняго єсмь чоловік, а по милості дворян — возний, і живу, хоч не так, як люди, а хоч біля людей. Копійка волочиться і про чорний день иміється: признаюсь тобі, приятелю, буде чим і жінку — теє то, як його — годувати і зодягати.

Виборний. Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора… Хіба в ченці постригтись хочете? Чи ще, може, сужена на очі не нависла?.. Хіба хочете, щоб вам на весіллі цю пісню співали?.. Ось слухайте (співає):

Ой, під вишнею, під черешнею
Стояв старий з молодою, як із ягодою.
І просилася і молилася:
„Пусти мене, старий діду, на вулицю погулять!“
„Ой, я й сам не піду, і тебе не пущу:
Хочеш мене старенького та покинути.
Ой, не кидай мене, моя голубочко!
Куплю тобі хатку, іще й сіножатку,
І ставок, і млинок, і вишневий садок!“
„Ой, не хочу хатки, ані сіножатки,
Ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка.
Ой, ти старий дідуга, ізігнувся як дуга,
А я молоденька, гуляти раденька“.

Возний. Коли другії облизня піймали, то і ми остерігаємося. Наталка многим женихам піднесла печеного кабака; глядя на сеє, і я собі на умі.

Виборний. А вам що до Наталки — будто всі дівки на неї похожі? Не тільки світа, що в вікні: цього дива повно на світі. Та до такого пана, як ви, в іншої аж жижки задрижать…

Возний (на бік). Признаюсь йому в моїй любві к Наталці!.. Послухай, пане виборний!.. Нігде — теє то, як його — правди діти: я люблю Наталку всею душею, всею мислію і всім серцем моїм; не можу без неї жити, так її образ — теє то, як його — за мною і слідить… Як ти думаєш? Як совітуєш в таковом моїм припадці?..

Виборний. А що тут довго думати? Старостів посилати за рушниками, та й кінець! Стара Терпилиха не зсунулась ще з глузду, щоб вам одказати.

Возний. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода — кирпу гне!.. Я вже їй говорив, як то кажуть наздогад буряків — теє то, як його — так де! — ні приступу!..

Виборний. Що ж вона говорить? Чим одговорюється і що каже?..

Возний. Вона ізлагаєть нерезоннії — теє то, як його — причини: вона приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном, себе бідною, а мене багатим, себе простою — теє то, як його — а мене возним і рішительний приговор учинила — що я їй, а вона мені не рівня — теє то, як його.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний. Я їй пояснив, що любов усе рівняє.

Виборний. А вона ж вам що?..

Возний. Що для мене благопристойніш панночка, ніж проста селянка.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний. Що вона — теє то, як його — одна моя госпожа.

Виборний. А вона ж вам що?

Возний. Що вона не вірить, щоб так дуже — теє то, як його — можна полюбити.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний. Що я її давно люблю.

Виборний. А вона ж вам що?

Возний. Щоб я одв'язався од неї…

Виборний. А ви ж їй що?

Возний(сердито). Що? Нічого!.. Тебе чорт приніс — теє то, як його — Наталка утекла, а я з тобою остався.

Виборний. Ой ви, письменнії… Вгору деретеся, а під носом нічого не бачите!.. Наталка обманювала вас, коли казала, що ви їй не рівня. У неї не те на серці…

Возний. Не те? А що ж такеє?

Виборний. Уже ж не що! Другого любить! Ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтаві і покійний Терпило живий був, то прийняв був до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий, — він од Наталки старший був годів на три, або чотири, з нею вигодувався і зріс вкупі. Терпило і Терпилиха любили годованця свого, як рідного сина, — та було й за що!.. А Наталка любилась з Петром, як брат із сестрою. От Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знакомитись з нерівнею: зачав, бач, заводити бенькети з повитчиками,[6] з канцеляристами, купцями і цехмистрами[7] — пив, гуляв, шахрував гроші, покинув свій промисел, помалу розточив своє добро, розпився… зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому; і після, як не стало і посліднього цього робітника, Терпило зовсім ізвівся — в бідності вмер і без куска хліба оставив жінку й дочку.

Возний. Яким же побитом — теє то, як його, — Терпилиха опинилася в нашім селі?

Виборний. У Терпила в городі на Мазурівці був двір — гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом і садком. Терпилиха по смерті свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собі хатку і тепер живе, як ви знаєте.

Возний. А вищеречений Петро де — теє то, як його — обрітається?

Виборний. Бог же його зна. Як пішов з двора — мов у воду впав: чутки нема. Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сліз Петра не згадує…

Возний. Наталка неблагоразумна: любить такого чоловіка, которого — теє то, як його — може і кістки погнили. Лучче синиця в жмені, як журавель в небі.

Виборний. Або, як той грек мовив: „Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник“. А я все таки думаю, коли б чоловік добрий найшовся, то б Наталка вийшла заміж, бо убожество їх таке велике, що не в моготу становиться.

Возний. Сердечний приятелю! возьмися у Наталки і матері хожденіє иміти по моєму сердечному ділу. Єжели виграєш — теє то, як його — любов к мені Наталки і убідиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законнім основанії, то не пожалію — теє то, як його — нічого для тебе. Вір — без дані, без пошлини, кому хочеш, позов заложу і контроверсії[8] сочиню, божусь в тім: єй же, єй!..

Виборний (подумав трохи). Що ж? Спрос не біда. Тут зла ніякого нема. Тільки Наталка не промах! О, розумна і догадлива дівка!

Возний. Осмілься!.. Ти умієш увернутись — теє то, як його — хитро, мудро, не дорогим коштом. Коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради.

Виборний. Для обману? Спасибі за це!.. Брехати і обманювати других — од бога гріх, а од людей сором.

Возний. О, простота, простота!.. Хто тепер — теє то, як його — не бреше і хто не обманює? Мню, єжели би здесь зібралось много народу і зненацька ангел з неба з огненною різкою злетів і воскликнув: „Брехуни й обманщики!.. ховайтесь, а то я поражу вас!..“ — Єй-єй, всі присіли б до землі совісті ради!.. Блаженна ложь, єгда биваєть в пользу ближніх… а то біда — теє то, як його — що часто лжемо илі ради своєя вигоди, илі на упад других.

Виборний. Воно так, конешно: всі люди грішні; однако ж…

Возний. Що однако ж? всі грішні, та ще й як!.. І один другого так обманюють, як того треба!.. І як не верти, а виходить — кругова порука. Слухай:

Всякому городу нрав і права,
Всяка имієть свій ум голова;

Всякого прихоті водять за ніс,
Всякого манить к наживі свій біс.

Лев роздирає там вовка в куски,
Тут же вовк цапа скубе за виски;

Цап у городі капусту псує:
Всякий з другого бере за своє.

Всякий, хто вище, то нижчого гне,
Дужий безсильного давить і жме.

Бідний багатого — певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

Всяк хто не маже, то дуже скрипить;
Хто не лукавить, то ззаду сидить.

Всякого рот дере ложка суха —
Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?..

Виборний. Воно так!.. Тільки великим грішникам часто і даром проходить, а маленьким грішникам такого завдають бешкету, що й на старість буде в пам'ятку!.. Добре, пане возний!.. Я вас поважаю і зараз іду до старої Терпилихи. Бог зна, до чого дійдеться… Може воно і добре буде, коли ваша доля щаслива!..

Возний (з радощів починає співати, а виборний за ним підспівує):

Ой доля людськая — доля єсть сліпая!
Часто служить злим, негідним і їм помагає.
Добрі терплять нужду, по миру товчуться,
І все їм не в лад приходить, за що не візьмуться.
До кого ж ласкава ця доля лукава,
Такий живе, як сир в маслі, спустивши рукава.
Без розуму люди в світі живуть гарно,
А з розумом, та в недолі вік проходить марно.
Ой доле людськая, чом ти не правдива,
Що до інших дуже гречна, а до нас спесива.

 
Заслона.


ОДМІНА ДРУГА
 
Ява IV
Хата Терпилихи. Мати пряде, а дочка шиє.

Терпилиха. Ти ізнов сумуєш, Наталко… Ізнов щось тобі на думку спало?..

Наталка. Мені з думки не йде наше безталання.

Терпилиха. Що ж робити? Три роки вже, як ми по убожеству своєму продали дворик свій на Мазурівці, покинули Полтаву і перейшли сюди жити: покійний твій батько довів нас до цього.

Наталка. І, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старості, а вмерти бідним… він не виноватий.

Терпилиха. Лучче б була я вмерла: не терпіла б такої біди, а більш — через твою непокірність.

Наталка (кладе роботу). Через мою непокірність ви біду терпите, мамо?

Терпилиха. А як же? Скільки хороших людей сваталось за тебе — розумних і зажиточних, і чесних, а ти всім одказала, — скажи, в яку надію?

Наталка. В надію на бога. Лучче посивію дівкою, як піду заміж за таких женихів, які на мені сватались. Уже нічого сказати — хороші люди!..

Терпилиха. А чому й ні? Дяк Тахтаулівський чом не чоловік? Він письменний, розумний і не без копійки. А волосний писар і підканцелярист Скоробрешенко — чому не люди… кого ж ти думаєш діждатись — може пана якого, або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, — мала б вічний хліб: була б перше дячихою, а послі й попадею.

Наталка. Хоч би і протопопшею, то бог з ним! Нехай вони будуть розумні, багаті і письменніші од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх і коли вони мені осоружні… Та і всі письменні — нехай вони собі тямляться!

Терпилиха. Знаю, чом тобі всі не люб'язні: Петро нав'яз тобі в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш: чотири годи об нім ні слуху нема, ні послушанія.

Наталка. Так що ж? Аджеж і він об нас нічого не чує, та ми живемо; то й він жив і так же пам'ятує об нас, та боїться вернутись.

Терпилиха. Ти не забула, як покійний твій батько напослідок не злюбив Петра і умираючи не дав свого благословення на твоє з ним замужество; так і мого ніколи не буде!

Наталка (підбігає до матері, хапа її за руку й співає):

Ой, мати, мати! Серце не вважає:
Кого раз полюбить, з тим і помирає.

Лучче умерти, як з немилим жити,
Сохнуть з печалі, щодень сльози лити.
Бідність і багатство — єсть то божа воля:
З милим їх ділити — щасливая доля.
Ой, хіба ж я, мати, не твоя дитина,
Коли моя мука тобі буде мила?..
І до мого горя ти жалю не маєш:
Хто прийшовсь по серцю, забуть заставляєш!..

О мамо, мамо!.. Не погуби дочки своєї! (Плаче).

Терпилиха (чуло). Наталко, схаменись! Ти в мене одна, ти кров моя: чи захочу ж я тебе погубити? Убожество моє і старість силують мене швидше заміж тебе оддати… Не плач!.. Я тобі не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж він?.. Нехай же прийде, вернеться до нас. Він не лежень, трудящий; з ним обідніти до злиднів не можна… Але що ж! Хто відає — може де запропастився, а може й одружився де, може і забув тебе! Тепер так буває, що одну нібито любить, а про другу думає.

Наталка. Петро не такий: серце моє за його ручається і воно мені віщує, що він до нас вернеться. Якби він знав, що ми тепер бідні — о, з кінця світа прилинув би до нас на поміч!..

Терпилиха. Не дуже довіряй своєму серцю: сей віщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться на світі, та й о Петрі так думай… А лучче, якби ти була мені покірна і мене слухала.

Чи я тобі, дочко, добра не желаю,
Коли кого зятем собі вибираю?

 Ой, дочко, дочко! що ж мені почати,
 Де ж люб'язного зятя дістати?

Петро десь блукає, може, оженився,
Може, за тобою не довго журився.

 Ой, дочко…


По старості моїй живу через силу,
Не діждавшись Петра, піду і в могилу.

 Ой, дочко…

Тебе ж без приюту, молоду дитину,
На кого оставлю, бідну сиротину?

 Ой, дочко…

Ти на те ведеш, щоб я не діждала бачити тебе замужем; щоб через твоє упрямство не дожила я віку: бідність, сльози і перебори твої положать мене в домовину… (Плаче).

Наталка. Не плачте, мамо! Я покорюсь вашій волі і для вас за первого жениха, вам угодного, піду заміж… перенесу своє горе, забуду Петра і не буду ніколи плакати…

Терпилиха. Наталко, дочко моя! Ти все для мене на світі. Прошу тебе, викинь Петра з голови і ти будеш щасливою… Але хтось мелькнув мимо вікна… Чи не йде хто до нас?.. (Виходить).

 
Ява V
Наталка (сама). Трудно, мамо, викинути Петра з голови, а ще трудніше із серця. Та що робити!.. Дала слово за первого вийти заміж: для покою матері треба все перенести… Скріплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої — і буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив'яжуться. Возному так одрізала, що мусить одчепиться; більше, здається, нема на приміті… А там — ох!.. Серце моє чогось щемить… (Почувши, що хтось наближається до дверей, береться до роботи).
 
Ява VI
Увіходить виборний, а за ним Терпилиха.

Виборний. Помогай-бі, Наталко!.. Як ся маєш, як поживаєш?

Наталка. От живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче, той не вскубне!..

Терпилиха. На нас бідних і безпомощних, як на те похиле дерево, і кози скачуть.

Виборний. Хто ж тобі винуват, стара? Якби оддала дочку заміж, то й мала б, хто вас обороняв би.

Терпилиха. Я цього тільки й хочу, так що ж…

Виборний. А що такеє? Може, женихів нема, або що? А може Наталка…

Терпилиха. То бо то і горе! Скільки не траплялось — і хороші людці — так: „не хочу, та й не хочу!“

Виборний. Дивно мені й чудно, що Наталка так говорить: я ніколи б од її розуму цього не ждав.

Наталка. Так то вам здається, а ніхто не віда, хто як обіда.

Терпилиха. Оттак все вона — приговорками та одговорками і вивертається; а до того, як іще придасть охання та сліз, то я і руки опущу.

Виборний. Час би, Наталко, взятись за розум: ти вже дівка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не з города ти таку примху принесла з собою? О, там панночки дуже собою чваняться і вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, інший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, та коли і воєнний, то щоб гусарин… А од такого перебору досидяться до того, що опісля на їх ніхто і не гляне.

Наталка. Не рівняйте мене, пане виборний, з городянками: я не вередую і не перебираю женихами. Ви знаєте, хто за мене сватався. Невже ж ви хочете спхнути мене з мосту та в воду?

Виборний. Правда, заміж вийти — не дощову годину пересидіти; але мені здається, якби чоловік належний трапився, то б не треба ні для себе, ні для матері йому одказувати; ви люди не багаті…

Терпилиха. Не багаті! Та така бідність, таке убожество, що я не знаю, як дальше й на світі жити.

Наталка. Мамо! Бог нас не оставить: єсть і бідніші од нас, а живуть же…

Терпилиха. Запевне, що живуть, але яка жизнь їх?!

Наталка. Хто живе чесно і годується трудами своїми, тому й кусок черствого хліба смачніший од м'якої булки, неправдою нажитої.

Терпилиха. Говори, говори! А на старості гірко терпіти нужду і во всьому недостаток… (До виборного). Хоч і не годиться своєї дочки вихваляти, та скажу вам, що вона добра у мене дитина: вона обіщала для мого покою за первого жениха, аби б добрий, вийти заміж.

Виборний. Об розуму і доброму серцю Наталки нічого говорити, — всі матері приміром ставлять її своїм дочкам; тільки — нігде правди діти — без приданого, хоч будь вона мудріша од царя Соломона, а краща од прекрасного Іосифа, то може умерти сідою панною.

Терпилиха. Наталко! Чуєш, що говорять? Жалій послі на себе, а не на другого кого.

Наталка (зітхає). Я й так терплю горе.

Виборний. Та можна вашому горю пособити… (Лукаво). У мене єсть на приміті чолов'яга — і поважний, і багатий, і Наталку дуже собі уподобав.

Наталка (на бік). От і біда мені!

Терпилиха. Жартуєте, пане виборний!

Виборний. Без жартів, знаю гарного жениха для Наталки. А коли правду сказати, то я і прийшов за його поговорити з вами, пані Терпилихо.

Наталка (нетерпляче). А хто такий той жених?

Виборний. Наш возний, Тетерваковський. Ви його знаєте… Чи ж не чоловік?

Наталка. Возний? Чи він же мені рівня? Ви глумитеся надо мною, пане виборний!

Терпилиха. Я так привикла к своєму безталанню, що боюся і вірить, щоб була цьому правда.

Виборний. З якого ж побиту мені вас обманювати? Возний Наталку полюбив і хоче на їй женитись — що ж тут за диво? Ну, скажіть же хутенько, як ви думаєте?

Терпилиха. Я душею рада такому зятеві.

Виборний. А ти, Наталко?

Наталка. Бога бійтесь, пане виборний! Мені страшно й подумати, щоб такий пан — письменний, розумний і поважний — хотів на мені женитись… Скажіть мені перше, для чого люди женяться?

Виборний. Для чого?.. Для того… А ти буцім і не знаєш!

Наталка. Мені здається, для того, щоб завести хазяйство і семейство, жити люб'язно і дружно, бути вірними до смерті і помагати одно другому. А пан, котрий жениться на простій дівці, чи буде їй щирим другом до смерті? Йому в голові й буде все роїтись, що він її виручив із бідності, вивів у люди, і що вона йому не рівня. Буде на неї дивитись з презирством і обходитись з неповагою, — і у пана така жінка буде гірше наймички… буде крепачкою…

Терпилиха. Оттак вона всякий раз занесе, та й справляйся з нею!.. Коли на те пішло, то я скажу: якби не годованець наш Петро, то й Наталка була б як шовкова.

Виборний. Петро? Де ж він! А скільки років, як він пропав?

Терпилиха. Уже років трохи не з чотири.

Виборний. І Наталка так обезглузділа, що любить запропастившогося Петра!.. І Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить рідну свою матір при старості, в убожестві, всякий час з заплаканими очима і туж-туж умираючу од голодної смерті — і не зжалиться над матір'ю? А ради кого? Ради пройдисвіта, ланця, що може де в острозі сидить, може вмер, або в москалі завербувався!..

Терпилиха й Наталка плачуть.

Виборний.

Ей, Наталко! не дрочися!

Терпилиха.

Та пожалій рідну,
Мене стару, бідну, —
 Схаменися!..

Наталка.

Не плач, мамо, не журися!

Виборний.

Забудь Петра-ланця,
Пройдоху, поганця, —
Покорися!..

Терпилиха.

Будь же, дочко, мні послушна!

Наталка.

Тобі покоряюсь,
На все соглашаюсь,
Прямодушно!..

Виборний, Терпилиха і Наталка (разом):

Де згода в семействі, де мир і тишина,
Щасливі там люди, блаженна сторона:

Їх бог благословляє,
Добро їм посилає
І з ними вік живе.

Терпилиха. Дочко моя! Голубко моя!.. Пригорнись до мого серця! Покірність твоя жизні і здоров'я мені придасть. За твою повагу й любов до мене бог тебе не оставить, моє дитятко!..

Наталка. Мамо, мамо!.. Все для тебе стерплю, все для тебе зроблю, і коли мені бог поможе осушити твої сльози, то я найщасливіша буду на світі, тільки…

Виборний. А все таки „тільки“?!. Вже куди не кинь, то клин. Викинь лиш дур з голови; удар лихом об землю, — мовчи да диш!..

Терпилиха. Так, дочко моя! Коли тобі що і наверзеться на ум, то подумай, для кого і для чого виходиш за возного заміж.

Наталка. Та я сказала вже, що все для тебе зроблю, тільки щоб не спішили з весіллям.

Виборний. А нащо ж і одкладувати в довгий ящик? Адже ми не судді!..

Терпилиха. Та треба ж таки прибраться к весіллю: хоч рушники і єсть готові, так іще дечого треба.

Виборний. Аби рушники були, а за прибори на весілля не турбуйтесь: наш возний — не взяв його кат — на свій кошт таке бундячне весілля уджигне, що ну!.. Послухайте ж сюди: сьогодні зробимо сватання, і ви подавайте рушники, а там уже умовитеся собі з паном женихом і за весілля. Прощайте! Гляди ж, Наталко, не згедзайся, як старости прийдуть! Пам'ятай, що ти обіцяла матері… Прощайте… Прощайте!..

Терпилиха. Прощайте, пане виборний! Спасеть вас бог за вашу приязнь.

Виходить разом з ним.
 
Ява VII

Наталка (сама). Не минула мене лиха година!.. Возний гірше реп'яха причепився. А здається, що Макогоненко до всії біди привідця… Боже милосердний! Що зо мною буде? Страшно й подумати, як з немилим чоловіком увесь вік жити… як нелюба милувати, як осоружного любити!.. Куди мені діватись? Де помочі шукати? Кого просити? Горе мені!.. Добрі люди, поможіть мені, пожалійте мене!.. А я од всього серця жалію об дівках, які в такій біді, як я тепер… (Падає навколішки й здіймає догори руки). Боже! Коли вже воля твоя єсть, щоб я була за возним, то вижени любов до Петра із мого серця і наверни душу мою до возного! Без цього чуда я пропаду навіки…

Встає й співає.

Чого ж вода каламутна? Чи не хвиля збила?
Чого ж і я смутна тепер? Чи не мати била?
Мене мати та не била — самі сльози ллються:
Од милого людей нема, од нелюба шлються.
Прийди, милий, подивися — яку терплю муку.
Ти хоч в серці, та од тебе беруть мою руку.
Спіши, милий! Спаси мене од лютой напасті!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.

Заслона.
 

——————

  1. Крин — квітка.
  2. Сигклит — зіпсоване синклит — зборище людей.
  3. Рци — скажи.
  4. Аз — я.
  5. Вашець — ваша милість.
  6. Повитчик — чиновник-реєстратор.
  7. Цехмистер — цехмайстер.
  8. Контроверсія — заперечення (в судовому процесі).