Наськы украинськы казкы/Казка про малесенького Йвася, змію, дочку іи Олесю та заднихъ гусенятъ

Наськы украинськы казкы
Осип Бодянський
Казка про малесенького Йвася, змію, дочку іи Олесю та заднихъ гусенятъ
Москва: 1835


КАЗКА


ПРО МАЛЕСЕНЬКОГО ЙВАСЯ, ЗМІЮ, ДОЧКУ ІИ ОЛЕСЮ ТА ЗАДНИХЪ ГУСЕНЯТЪ.

Хочъ мале, да узловате…:

Якъ жывъ собѣ дѣдъ да бабуся,
И мавсь у ихъ одынъ сынокъ:
Винъ звався просто Ивашокъ;
Першъ всёго за ёго прыймуся.
Винъ любая дытына бувъ,
Така, що ще нигде й нечувъ…
Сыдыть собѣ, знай, все тыхенько;
Никого пальцемъ не торкне;
Глядыть у ложку — не змыгне;
Чы ѣсть, чы пье — все чыпурненько…
Мы жъ дѣтьмы — бѣгаемъ, крычым:
Зимою грынджола тащымъ,
Або громакъ, або санчята,
Щобъ стрѣлкою зъ горы летѣть;
Або — маршъ кучкою глядѣть,
Як в бокы въѣлыся хлопята!
„ А якъ овсянка — чыркъ пидъ нисъ:
Покынь санкы, берысь за визъ!“

Чужы дѣтвора, власно мухы,
На двиръ летять попустовать;
Давай въ опукы, швайку грать!
Геть чоботы! Геть и кожухы!
Тутъ гылкы, каша, городокъ,
Хто до пацивъ, хто до цурокъ,
Хто булку въ дучечку ганяе,
Хто у крагли, хто у лозу,
Хто въ трояна, хто у мету,
Хто въ хрещыкъ зъ дѣвонькамы грае.
Обѣдаты хочъ не просы…
Прысталы мовъ-бы до косы!
Глядышъ — у пужьмиркы розбѣглысь
По цѣлому тобѣ селѣ;
Тѣ одъ джгута нибы въ огнѣ;
Тѣ въ тѣсну бабу заходылысь;
Тѣ въ гуркала, тѣ въ марталкы,
Тѣ въ кремняхы, а де-якы
Колодязь ножыкомъ копають;
Тѣ въ горю-дуба, у гусей:
Отъ вовкъ зикрався до дѣтей…
Увисинь тая-жъ пѣсьня впять:

До скобзалкы, да до санчять…

Инакъ зусѣмъ рисъ, годовався
Нашъ Ивашокъ: винъ тилькы й знавъ
Сметанку, молочко вбиравъ,
Да въ човнѣ зъ татомъ просвѣщався;
Бо змалечку прывыкъ къ водѣ:
Частисинько ночей по двѣ
И вставъ и лигъ собѣ у човнѣ;
Колы не зъ удкою, зъ сачкомъ,
Дакъ зъ вершою, изъ ятиркомъ,
А тамъ въ господу й ѣде вповнѣ…
Такъ винъ день за день жывъ да жывъ,
Никуды зъ хаты не ходывъ,
Опричь, якъ я казавъ, ловыты,
Сперва овсяночку, а тамъ
Давався знацьця й плиточкамъ,
Щобъ неньцѣ що було варыты.
Зъ другымы жъ дѣтьмы винъ не знавсь,
И въ грыща зъ имы не вязавсь:
Мовъ-бы, тобѣ, другого роду,
Мовъ-бы, кажить, письменый бувъ!
А тожъ-й про ѵжыцю нечувъ;
И тилькы бъ-то и знавъ, що воду!…

Було колы якъ розъѣжжае, —
То матинка тоди ёго,
Набравшы въ кошыкъ усёго,
Несе къ ёму, и такъ спѣвае:

 „Сынку-сынку, Ивашечку!
 Прыплынь-прыплынь икъ бережку!
 Несу тобѣ ѣсты, пыты,
 И хороше походыты…“

И отъ лебедонькомъ плыве:
Поѣсть, попье, и впять польне…
Такъ все въ обѣдьнюю годыну,
Вона кормыла Ивася;
Але! разъ гаспыдська змія
Назырыла іи дытыну:
Ну мудруватъ, якъ бы достать,
Якъ Ивася бъ-то въ лабеты взять…
И тута зъ дуру, нависная,
Й собѣ спѣвать якъ маты — ну!
И всебъ-то пѣсню тужъ одну…
Да голосомъ була не тая:
Бабуся тонко, геть, спѣва, —
Вона ж нибы бугай ревла:


 „Сынку-сынку, Ивашечку!
 Приплынь-приплынь икъ бережку!
 Несу тобѣ ѣсты, пыты,
 И хороше походыты.

Але, горлыще якъ ни драла,
А Йвашечко не прыплывавъ…
Тоди, щобъ захидъ не пропавъ,
Икъ ковалю помандровала:

 „Ковалю-ковалю! мѣшокъ
 Мерщій надуй, и голосокъ
 Мынѣ изкуй такый якъ мае
 Ивася маты, а не те,
 Як разъ да два изьѣмъ тебе!“…

Коваль за мыхъ — и надувае,
Клищамы тягне за языкъ,
А молотъ по ёму — дзыгъ-дзыгъ!…
И отъ змыя худчый икъ рѣцьцѣ:
Спѣвае тонкымъ голоскомъ,
А Йвась, глянь, и — гребе весломъ…
Попавсь, небижъ, якъ мышъ въ засѣцѣ!…
Тоди изъ нимъ — шарахъ у биръ, —
А в борѣ тимъ бувъ еи двиръ, —

Двиръ сей надъ кручею маячывъ;
Внызу ревѣла, мовъ вѣдьмидь,
Сердыта рѣчка у всю хить;
Кругомъ все пуща; тилькы й бачывъ,
На одшиби стоявъ о̆дынъ о̆днымъ,
Высокый дубъ; а тамъ, за нымъ,
Якъ тая гася-простяглася,
Лужына шовкова геть-геть…
А тамъ къ будынкамъ стежка-верть!…
Куды й внесла змія Ивася.
Въ іи, мыланочка, дочка,
Ни дать ни взять, була така,
Якъ Ивашокъ; а еи звалы —
Оленкою: бо тоже й въ змій,
Ма-буть, якъ въ насъ, е йменныкъ свій…
Тутъ радыцьця зъ собою сталы —
Дочка и маты, якъ звесты
Ивася зъ свѣта: „Ну, спекты!“
Сказала маты своій доньцѣ;
„Гляды мынѣ, покы вернусь,
Щобъ Йвась уже не ворохнусь!“…
Отъ та ёго й веде къ лопацьцѣ;
Сажа, а винъ и ну бочкомъ,

То догоры, то жывоткомъ!
„О, що бо ты, Ивасю, робышъ?
Мовъ, справди, вже сыдѣть не зна!
Нащо, такы, така мана?
Нащо, такы, мене морочышъ?
— „Да Богъ же Мыну, мынѣ, вбый!
Колы симъ думавъ я якый
Глумъ надъ тобою пидійматы!“
Сказавъ Ивась; „Да що почать,
Що не второпаю сѣдать?
Ить чомъ мынѣ не показаты?
Тоди бъ, Олесю, й я умѣвъ, —
Гарнесенько бъ собѣ сыдѣвъ!»…
Олеся жъ зъ дуру тутъ и сѣла,
Вхопывшысь гаряче за рѣчь, —
А той мерщише — бурхъ у пичь!
Отъ матерѣ, тобѣ, й вгодыла!…
Йвась потимъ зъ хаты, да на дубъ —
Забравсь, геть, въ самый ёго чубъ…
Сыдыть, а ни чычыркъ на гильцѣ…
Колы, осё сь летыть й змія, —
И-прямо пала де мнясьця:
Такъ склалысь содухы Оленьцѣ!…

Натрискавшысь до очкура,
Глянь-глянь пидъ дуба и чвала…
Роздѣлася ажъ до сорочкы,
И — гайда гвалтомъ на траву!
Качаецьця, якъ той въ рову,
Одъ повнои о̆ддирвавшысь бочкы…
Вона кача, вона валя,
Зъ собою въ голосъ розмовля:

 „Покочуся, повалюся,
 Ивасьчыного мнясьця наѣвшыся!“

А Ивашокъ изъ верху ій
Такъ голосокъ й спускае свій:

 „Покотыся, повалыся,
 Оленчыного мнясьця наѣвшыся!“

Змія слова ёго й почула;
Сюды-туды очмы зорыть —
Бигъ дасть! А далѣ-зыркъ! сыдыть!
Якъ куля къ ёму полынула…
Ну грызты дубъ, кусать, ревѣть…

Да ба! Зубамы не звалыть!…
Тоди впять коваля згадала,
Якый ій голосокъ зкувавъ
И якъ Ивася винъ піймавъ;
Не гаясь къ тому почвалала;

 „Ковалю-ковалю! зкуй зубы
 Залѣзныи, а мѣдны губы;
 А то, якъ не зкуешъ мынѣ, —
 Зпечу тебе въ оцимъ огнѣ!“…

Опять коваль за о̆бщенькы, мѣхъ:
Зибравъ челядныкивъ усѣхъ;
Працюютъ, бѣдны, молотамы:
Одынъ — о̆дынъ зубъ, другый — другый,
А майстеръ — самый коренный;
Насылу вправылысь зъ зубамы!…
И отъ летыть, трава шумыть;
Ни жывъ, ни мертвъ Ивась сыдыть…
Вона грызе, а винъ сумуе,
Гада, небижъ, якъ бы спастысь,
Якъ зъ гаспыдомъ бы розійтысь,
А то теперї, навпрямъ, зплюндруе…

Изъ роту пѣна такъ и скаче;
Надъ головою воронъ кряче;
Дывысь — на деревѣ повысла,
Клубкомъ кругъ ёго обвылась,
Якъ та жабыще надулась…
Отъ половыну перегрызла…
Отъ дубъ, глянь, хылыцьця на бикъ…
Ага, ага! Ащо? Чы втикъ?…
Осё-сь я доберусь до тебе!…
Вжежъ въѣвсь въ печинкы ты мынѣ!
Бачъ — побѣлѣвъ!… Ану, къ землѣ!…
Гибъ миръ! Мерщій! Стрыбай видъ себе!“…

Колы, отъ гусы и летять…
Давай ихъ жалибно прохать:
„Гусы-гусы, гусынята!
„Визьмить мене на крылята;
„Несить мене до батенька,
„А въ батенька — ѣсты-пыты
„И хороше походыты!“…

— »Хай задніи,« — воны гергечуть, —
Тебе беруть! «Винъ къ имъ, а тѣ

Сказалы тежъ, що й першы всѣ.
Такъ часто й люды намъ лепечуть…
Хочъ пропадай тобѣ з бѣды, —
А помочы одъ ихъ не жды!…
Бувае Йвасевого гирше:
И скыбочкы въ рукахъ нема, —
А кожный по шыямъ займа!
Оддався бъ чорту, абы инше!…

Ни! неборакъ нашъ не загынувъ:
Ёго задрыпаны взялы, —
Къ отцеви, мацьцѣ понеслы;
А дубъ объ землю гуркъ — и грымнувъ!…
Змія къ ёму… — эге! Шукай!…
Теперъ як й звали — помынай!…

Говорять, що вона одъ сёго
Въ такій тоди була журбѣ,
Що смертъ наклыкала собѣ…
И носе! — хто бажа чужого!…
А Йвась до дому прылетѣвъ,
Якъ дѣдъ зъ бабусею дѣлывъ,
На лавцѣ, сыдя кры виконьця,

Гарячы зъ сыромъ пирожкы…
Стара совала въ пичь горшкы,
Жалкуючы, що въ хатѣ хлопця,
Ивашечка, нема теперъ:
»Де в Бога винъ!“ — Аде! Умеръ!“
Старенькый зъ серцемъ видмовляе,
И зве іи до пирожкивъ;
»Ой ни, старый! Винъ жывъ!
Мынѣ серденько промовляе!“
— »Чы жывъ, чы ни! а бувъ такый!…
Дасть Бигъ — въ насъ буде и другый!…
Иды-жъ-иды, щобъ не простылы!…
Оце тобѣ, а це мынѣ!…“
А Йвась въ викно: „А щежъ мынѣ?…“
— »Що тамъ?“ — „То мышы занорылы! —“

Але! Що прыймуцьця дѣлыцьця,
То впять Ивась имъ и крычыть.
»Якъ хочъ, стара: мынѣ кортыть;
»Питы собѣ ще подывыцьця!“
И тилькы, що у двери — ныкъ! —
Пиднявсь зусиль гусыный крыкъ!…

Давай винъ тута ихъ ганяты…
«Колы — гулькъ пидъ викно! — Ивась!
»Ой сыночку! Де ты узявсь?…
»А мы збиралысь помынаты…“

Тутъ поряду винъ розказавъ;
Въ яку халепу бувъ попавъ,
Якъ налетѣлы гусынята,
Якъ винъ молывъ себе узять,
Якъ рвалася змія достать,
И якъ винъ сѣвъ имъ на крылята…
За сее дѣдъ и баба ихъ
Глядять немовъ дѣтей своихъ:
Овесъ, пшыныцю, гречку носять…
Самы жъ зъ сынкомъ своимъ жывутъ:
Кохаюцьця и хлѣбъ жують,
Да постоломъ добро, знай, возять…



Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі.


Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.