— „Дывысь! Дывысь! Осёсь й наши зъ музыкамы!… Се що-сь да не просте: або-жъ весильля, або-жъ яка нѣмецька чудасія! Запорожець зъ Казкамы!… Чы не зъ неба оце, пане куме, винъ до нас звалывся? Трохы, бацьця, на те похоже! Ишь ты й самъ, поздаровъ Боже, знаешъ, що у насъ на Украинѣ давно-давно перевелыся ци батьковы хлопци: теперь нигде й духу ихъ не пахне… И отъ-же, глянь, дывысь, хочъ въ обое, що тута въ письмѣ стоить: „Наськы казкы, Запорозьця Иська Матырынкы.“ А що? Убый, якъ кажуть-то, да й выграй! Умры да й оженыся!… А говорять люды, — я самъ, своимы ушыма, не разъ чувъ —: „Чы чортъ выдавъ, щобъ вѣдмидь щебетавъ?“ „Одже щебече!“… „Да ще якъ щебече?… Все понаськы, понаськы! Слухай, лышень, мій голубе сызый!… Ну, та ты въ школѣ вчывся; беры да чытай на здоровячко! Свое, не чужее! Не бійсь, не кыслыця, а, на впрямъ, куды твоя годыцьця зъ сыромъ й паляныця!… Разъ по пять вертаюсь назадъ, чытаю не начытаюсь, гляжу не нагляжусь — таке ласе!… Дяковать, багацько дуже дяковать, небожу Запорозьцю, що хочъ винъ за насъ оступывся, зъ домовыны видхватывся, на сей свѣтъ ввалывся, та й ну балакаты зъ жывымы якъ зъ мертвымы: мовъ бы, кажы, николы не вмиравъ!… Мовъ мижъ своимы братамы сыдыть въ куцьцѣ де-нибудь въ степу, росказуе, покы каша варыцьця, свою чередьню Казку, або походеньку, або яку небелыцю, а тѣ — ни гугу! Заслухалысь щебетаньня писля свого Козацького летаньня. Ничого сказать: имъ и ѣлося потимъ лучьче! А тамъ — впять за те-жъ: частесенько не зтямняцьця було, якъ й свѣтъ къ имъ зьзикрадецьця… А мы-жъ, мы? Що робымо мы теперъ, дома й на господѣ? Що мовять про насъ наши внучята? „Дѣды наши, — скажуть воны, — сыдѣлы собѣ, да тилькы гавы ловылы!…“ „Оттакъ! За всѣ головы!… Хыбажъ, оце, наша неня Украина такъ зъ глузду зсунулась, що вже ни метелыци не потаньцюе, ни козачька зъ парубкомъ не прогарцюе? Ой ни, пане куме, вона хоча й старенька, да все такы ще геть-то моторненька… А дѣты іи? Хыба й воны зледащилы? Хыба воны забулы, якъ колы-сь весело бурлаковалы, хвацько козаковалы, въ Крыму й на Дону чумаковалы? Хыба мы й доси ще не згадуемо свого Батька Богдана,

Якъ Польщу винъ, колы-сь, трощывъ,
Де ни піймавъ Ляхивъ, — душывъ?

Якъ наши козаченькы всюды залицялысь: въ Волощынѣ, Турещынѣ, Нѣмещынѣ, Крыму, на Сынимъ морѣ и по тимъ боцѣ моря, якъ тіи свѣтлыи соколонькы просвѣщалысь? — Або й теперъ, хыба вжебъ то мы перевчылыся воёваты? Дарма, що въ тій пѣсьнѣ спѣвають:

Давже шабли заржавѣлы,
Мушкеты — безъ куркивъ…

Слухай, що далѣ?

„А ще серце козацькее
Не боицьця Туркивъ!…“

Бачъ? Не боицьця Туркивъ! Да не тилькы Туркивъ, и самого найстаршого чорта, Пане-брате!… Або, хыба такы мы не хороше жывемо? А де, лышень, знайдешъ, ты такіи розмаитьни пѣсьни, що тилькы зачуешъ, такъ серце тобѣ ходоромъ й заходыть, затлѣе, замлѣе, серденька просыть… Такую хлѣбъ-силь, такыхъ дѣвонёкъ й парубятъ?Де, на свѣтѣ, такъ балакають? Нибы въ ротъ тобѣ кожне слово кладуть. Де стилькы казокъ, прыказокъ, загадокъ и всякои всячыны?… Я вже мовчу про нашу землю, про наши поля, сады, лугы, степы, рѣчкы, про наше збѣжьжя… Що й доси нихто не схаменецьця, не гляне да не подывыцьця на сее?Мій Боже, Боже! Чымъ же мы прошкодылысь? Хыба-жъ-то вже у насъ душа зъ лопуцька, не хоче того, чого й людьська?… Ни! ни! Въ гостяхъ добре, якъ-то кажуть, а дома — ще лучьче… Чы, може, хочете дождацьця, щобъ якый врагъ нетруженый нашою батькивщыною пожывывся? Насъ же да нашымъ же добромъ почастовавъ? Улизъ у солому да ще й шелыстыть? А, здаецьця, незабаромъ тее буде. Бо, що-сь, не передъ добромъ, якъ я бачу, сякы такы, немазаны хвертыкы шляютьця частесенько уже промижъ намы. Глядить, лышень, щобъ воны зъ нашого жъ хворосту да не загнулы намъ якои чуденнои карлючкы! Отъ-то-то буде сорому-сорому, за всѣ головы сорому!…«[1] «Оттакъ, нестеметно, балакавъ у себе у господѣ, зъ Выборнымъ, своимъ кумомъ, Варвынськый голова, Лесько Тарануха, которому я для прочтенья давъ оцьци, якы ни е воны, Казкы, — компонованьня товарыша, и кума мого, Запорозьця Иська Матырынкы. Де и що винъ теперъ? сёго вамъ я не скажу; бо й самъ не знаю; знаю, тилькы, що винъ, якъ бувъ собѣ непосыдячый, рокивъ шисть тому назадъ, дуже бажавъ якъ-нибудь пробрацьця обо за Дунай, або на Таманъ, къ своимъ братамъ, козакамъ-орламъ. Одъ того часу я вже бильше ёго не бачывъ. Може винъ де-нибудь и пануе, — дай-то ёму Боже! а може, козакъ — невдаха, на чужынѣ горюе, або-жъ забытый лежыть,

 На купынѣ головою,
 Накрывъ очи муравою,
 А ниженькы осокою,
 Бѣлы ручкы хустыною,
 Ясне лычко кытайкою;
Въ головонькахъ воронъ кряче,
А въ ниженькахъ коныкъ плаче!…

Доходывся, докозаковався, покы такы, якъ той жовтый лыстъ, на землю звалывся; оженывся, небижъ, —

Да понявъ собѣ паняночку —
Въ чыстимъ полѣ земляночку:
Куды й вѣтеръ не вѣе
И сонце не грѣе…
Безъ виконець и без дверець —
Тамъ спыть козакъ — молодець…

Якъ бы то ни було, чы жывъ, чы вмеръ винъ, а я, щобъ памнять ёго не зусѣмъ слызла зъ свѣта, задумавъ выпечататы, на первый почынъ, ци ёго казкы; а тамъ, колы воны прыйдуцьця понутру нашому козацству, — якъ Пану Головѣ, — выпечатаю ище дещо ёго жъ роботы. Правду мовыть, кумъ мій ничого самъ на папиръ не клавъ; але булы добры люды, що выслухавшы було его казаньня, або спѣваньня, пислѣ того запысовалы. Зыркъ потимъ собѣ, — ажъ такы геть-то, геть виршованьня ёго набралося!… Налагодывшысь одислаты Казкы въ печатьню, довго я мудровавъ, дебъ мынѣ въ свѣтоньку достаты той пачепортъ (якъ-то водыцьця по всѣмъ усюдамъ), щобъ, бува, якый-нибудь царынный[2], не заставывъ ихъ кры своеи царыны глаголы чытаты, бо, якъ въ тій пѣсьнѣ спѣваютъ:

Добре було да чумаковаты, покы всюди було ривно,
А то вже черезъ тыи пачпорты да й ходыты не вильно…[3]

Воно бъ й самому можна вымудруваты що-нибудь похоже на пачепортыкъ, бо такы й мы колысь рокивъ зъ дванадьцять попотерлы порогы въ Переясловській Бурсѣ, и де-що розумѣлы, — да, признацьця, вся та дурныця, якъ прышлося одружыцьця, дымомъ зъ козацкои головы выйшла: вы самы знаете, що жонатый,

Якъ той горщычокъ щербатый;
Зысподу кыпыть, зверху збѣгае,
Де ни повернецьця — добра немае…

Така вже, мабуть, наша доля!… Разъ йдучы за однымъ дѣломъ до свого кума, Пана Головы, я ще въ сѣняхъ зачувъ, що мій Лесько що-то дуже зъ кымъ-сь розбалакався: отъ я й, ну на пидслухы (щожъ? и се, инколы, не вадить!…), — та й вислухавъ все це, що от-тутъ попередъ сёго напысавъ… на чію-то голову?… Чы воно добре, чы ни, про те письменны нехай тямлять. Яжъ тылькы прымовлюсь тута, що колы буде чія ласка, чытайте, набильше, теперъ, выбачайте; а лучьче всёго, на чужый коровай, якъ-то кажуть, очей не порывай, а свій дбай…

І. Б.


М. Варва.

1834.


  1. Прим. Корректора. Сими словами Панъ Голова намѣкаетъ на нерадѣніе своихъ соотечественниковъ къ собранію и изданію Украинскихъ народностей. Сѣтованіе его, конечно, не безъ основанія; ибо легко можетъ случиться, что и здѣсь, какъ и во многихъ другихъ земляхъ, кто-нибудь изъ постороннихъ предупредитъ ихъ на семъ поприщѣ.
  2. Примѣч. Корректора.Можетъ быть, книга эта попадется въ руки и не-Малороссіянъ; для таковыхъ считаемъ нужнымъ замѣтить, что царыною называются въ Украйнѣ сельскіе шлагбаумы; лѣтомъ строится около ихъ шалашъ, въ которомъ кочуетъ, въ продолженіе всего лѣта, по большей части старикъ, именуемый отъ того царыннымъ. Онъ смотритъ, чтобы всегда были заперты ворота, чтобы скотъ изъ селенія не бѣжалъ въ хлѣба, и пр.
  3. См. Укр. нар. пѣсни, изд. М. Максимовичемъ, стр. 114, No 46.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі.


Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.