Народні оповідання (1858)/Чумакъ

by Марко Вовчок

◀ Козачка

Наро́дні оповіда́ння Марко Вовчок Чума́къ

Одарка ▶

• Цей текст написаний кулішівкою. • Інші версії цієї роботи див. Чумак (Вовчок)

ЧУМА́КЪ.

---

I.

Якъ поме́ръ нашъ ба́тько, неха́й ёму́ земля́ перо́мъ! оста́вивъ намъ де́вять паръ волівъ полови́хъ, хоро́шихъ. Насъ було́ три бра́ти; я найме́нший, хло́пчикомъ після ба́тька оста́вся. Сере́дній одружи́всь и поки́нувъ чума́цтво. Ма́ти ду́же проси́ла: »Поки́нь, си́ну, чумакова́ти; я тепе́ръ нещасли́ва у сві́ті, хоть ти мене́ тро́хи розважа́тимешъ…« Да таки́ й плохи́й вінъ бувъ, часте́нько слабова́въ.

Ста́ли ми зъ ста́ршимъ бра́томъ чумакова́ти. Грицько́ бувъ па́робокъ висо́кий, чорня́вий, кароо́кий, — па́робокъ якъ оре́лъ. Отъ, ста́ли чумакова́ти… — Я вже й стари́й, уже́ дочка́ къ осени́ рушники́ готу́е, а ще й тепе́ръ мині такъ и сни́тця: широ́кий степъ безкра́ий, сте́летця шляхъ, иду́ть на́ши круторо́гі, рипля́ть вози́, а місяць світить…

»А що́, хло́пче, злічи́въ зо́рі?« гукне́ Гриць, якъ у дзвінъ уда́рить; я такъ и схоплю́сь.

Якъ ити́ зъ на́шого села́ въ Кримъ, тре́ба перехо́дити Куми́ці, коза́че село́, вели́ке, ажъ на двохъ го́рахъ, дві це́ркві муро́вані, річка, ха́ти все но́ві, коло ко́жноі кра́сний, прекра́сний вишни́къ! Сла́вне село́! Туди́ одда́на на́ша тітка, ма́терина сестра́, то ми було́ завсегда́ захо́димо до іхъ. Тітка намъ ра́да, роспи́туе, часту́е, роска́зуе. Переночу́емо въ іхъ, та й у доро́гу, — а да́лі вже й бари́тьця ста́ли, днівъ два, або́ й три перебу́демо; то братъ знако́мого това́риша піджида́е́, то въ ёго вілъ засла́бне… Мині, хлопчи́ні, се й до́бре, чи съ хло́пцями заведу́сь, або́ на ти́ні сижу́, якъ півень.

II.

Одно́і весни́ ви́йшли ми ра́но зъ до́му, приста́ли въ Куми́цяхъ, якъ и звича́йно, на тре́тій день уве́чері; те́пло було́, и ви́шні цвіли́ ря́сно. Не доіхавши до тітчиноі ха́ти, Гриць спини́въ воли́, та й ка́же: »Диви́сь, Ива́сю, не одхо́дь, бра́тіку; я за́разъ верну́сь.«

»А куди́ се, Гри́цю?«

»Да тре́ба до знако́мого чоловіка забігти. Возівъ не лиша́й!« та й пійшо́въ; а я за нимъ на́зиркомъ: до яки́хъ се знако́михъ люде́й вінъ хо́дить?

Перейшли́ у́лицю; підкра́лись підъ но́ву ха́ту. Гриць сви́снувъ; пережда́въ тро́хи, сви́снувъ у-дру́ге… у-тре́йтє… Все нічо́го не чу́ти. А мене́ ажъ підъ пя́ти пече́, — що́ се бу́де? Обійшо́въ Гриць садо́къ. Якъ разъ підъ старо́ю ви́шнею, що, здае́тця, найряснійше цвіла́, стоя́ла дівчи́на, хоро́ша якъ зоря́ я́сна; ру́са коса́ ни́жче по́яса; стоя́ла вона́ проти́ місяця-молодика́ и, підня́вши білу ру́ку, промовля́ла:

«Молоди́къ,
Якъ гвозди́къ!
Тобі ро́ги кра́сні,
Мині о́чи я́сні!«

Якъ почала́ прика́зувати такъ у-дру́ге, Гриць тихе́сенько сви́снувъ. Дівчи́на стрепену́лась, якъ си́ва зозу́лька; прислуха́етця… Грицько́ бли́жче. »Гри́цю!« ка́же, »се ти, Гри́цю?«

Я собі послу́хати посу́нувсь, та, якъ бувъ дурни́й, такъ и шу́рхнувъ у я́му, — уве́сь видъ крапи́вою пожа́ливъ. Яки́йсь вра́жий синъ підъ самі́сінькимъ ти́номъ я́му ви́копавъ. Го́ді вже тогді слу́хати! ви́скочивъ та до возівъ! Ма́буть, Гриць поду́мавъ, чи не за́йця сполохну́въ.

Перестоя́ли ми три дні въ Куми́цяхъ. Грицько́ піджида́въ зновъ знако́михъ люде́й, — не прийшли́ вра́жі сини́! а самъ, тимъ ча́сомъ, що ве́чора ходи́въ, а світомъ верта́всь. Я, шата́ючись исъ хло́пцями, допита́всь, чия́ се нова́ ха́та: Дани́ла Моро́за. Коза́къ бувъ уса́тий, здоро́вий, а ще до то́го й ду́же серди́тий; мавъ дочку́ Мари́ну.

III.

Сходи́ли ми въ Кримъ щасли́во. Верта́ючись, якъ того́ тре́ба, ста́ли въ Куми́цяхъ. Гриць одговори́всь хуте́нько одъ тітки и побігъ. Тілько жъ сёго́ ве́чора шви́дко верну́всь, чого́сь ду́же смутни́й.

Сіли ми вра́нці снідати; тітка й ка́же: »Чи ти знавъ, Гри́цю, Дани́ла Моро́за дочку́, Мари́ну?«

»А що́ таке́?«

»Одда́въ іі́ ба́тько за́міжъ, приси́ловавъ нещасли́ву! Якъ вона́ побива́лась бідна! мовъ неживу́ повезли́ до све́кра.«

Я гля́нувъ на Гри́ця: вінъ слу́хавъ и пи́льно диви́всь у вікно́.

»Ви́йшла за́міжъ — якъ за стінку засу́нулась: змарніла, звя́ла, моя́ ри́бочка. А дівчи́на була́ якъ со́нце. До ме́не було́ часте́нько прибіжи́ть — щебе́че, роспи́туе…«

»За ко́го жъ іі́ одда́но?«

»Та за Йва́на Бо́ндара, — отъ у Дзвонаря́хъ, не дале́чко. Таки́й багати́ръ!…«

Якъ пону́ривъ го́лову мій Гриць, то до са́мого до́му не підня́въ.

IV.

А ма́ти все: »Одружи́сь, Гри́цю, та й одружи́сь! Чому́ ні?«

»А тому́ ні«, ка́же Гриць, »що лю́боі па́ри не знайшо́въ; а побра́тись аби́-якъ не го́же!«

Сидимо́ було́ въ ха́ті, ма́ти й почне́ жури́тись, а да́лі й ка́же: »Що́ то за дівча́та га́рні у насъ на селі! Нема́ и въ Ки́іві, ма́буть, кра́щоі, якъ Ка́тря Барабашівна.« А сама́ ди́витця на Гри́ця.

»А нема́«, ка́же Гриць.

«Хиба́ Мо́тря Якове́нкова? О-о, хоро́ша дівка, ду́же хоро́ша!«

«Хоро́ша й Мо́тря.«

»А Мела́ся?«

»И Мела́ся га́рна.«

Ма́ти ажъ було́ запла́че. Такъ до віку бурла́кою й зоста́всь нашъ Гриць.

Мари́на — перечу́ли ми черезъ лю́де — ско́ро вме́рла: ка́жуть, ду́же лихи́й чоловікъ бувъ. Вінъ уже́ тепе́ръ тре́йтю жінку взявъ.

V.

Гриць уже́ си́вий, якъ го́лубъ, бувъ, а все ходи́въ у Кримъ. Не хотівъ а ні дружи́тись, а ні до́ма жи́ти — чумакова́въ. До́ля ёму́ щи́ро служи́ла, — такъ и золотівъ, такъ и золотівъ; да не тішило ёго́ бага́тство: ходи́въ вінъ більшъ для то́го, що вже въ чума́цстві закоха́вся. До́ма таки́й ти́хий, не гуля́е, ма́ло й гово́рить, а ви́йде въ степъ — други́й чоловікъ, нена́че світъ ёму́ вго́ру підня́всь! Хо́дить поміжъ воза́ми жва́вий та смілий. Або́ заспіва́е: Та до́ле жъ моя́, до́ле! да чомъ ти не така́я, якъ до́ля чужа́я! ажъ по степу́ луна́е.

До́бре співа́въ! Якъ було́ заспіва́е Неча́я, то тобі зда́стця, що отъ-о́тъ козаки́ ви́йдуть! по пле́чахъ такъ и си́пле моро́зомъ. Справедли́вий чума́къ бувъ!

Вінъ у на́шому селі це́ркву но́вимъ gо́нтомъ обши́въ и крести́ позолоти́въ. Не одного́ убо́гого чоловіка ви́рятовавъ изъ біди́.

Ма́тіръ шанова́въ дуже. Вона́ ёго́ пережила́; уже́ зроби́лась мала́ зовсімъ, отъ якъ жовте́нький грибо́чокъ, а пережила́ чумака́.

Тре́тій рікъ якъ вінъ поме́ръ. Ище́ кріпкий чума́къ бувъ. Уміра́ючи, каза́въ у пу́щі ви́рити підъ ду́бомъ два скарбці зъ гроши́ма, оди́нъ ма́тері одда́ти, а на того́ ёго́ похова́ти га́рно, ви́сипати висо́ку моги́лу, а крестъ поста́вить изъ цілого ду́ба. Такъ ми зруба́ли ду́ба підъ ко́реня, обтеса́ли тро́хи гілля́, да й упусти́ли въ зе́млю, такъ якъ крестъ. Ажъ геть-ге́ть изъ степівъ ви́дно!

---