Народні оповідання (1858)/Козачка

by Марко Вовчок

◀ Сестра

Наро́дні оповіда́ння Марко Вовчок Козачка

Чумакъ ▶

• Цей текст написаний кулішівкою. • Інші версії цієї роботи див. Козачка (Вовчок)

КОЗА́ЧКА.

---

I.

Живъ у насъ у селі коза́къ Хма́ра; багати́ръ бувъ! Що́ було́ въ ёго по́ля, худо́би, що́ вся́кого добра́! Не давъ ёму́ Госпо́дь діточо́къ ку́почки, уроди́лась дівчинка одна́-одни́мъ, якъ со́нечко въ не́бі. Ви́пестили іі́, ви́кохали хоро́шу й чепурну́, и на ро́зумъ до́брий навчи́ли. Уже шісна́дцятий годо́къ мина́е Оле́сі, вже й свати́ почали́ въ ха́ту наверта́тись. Старі дя́кують за ла́ску, часту́ють, а дочки́ не змовля́ють: »Ще неха́й погуля́е, то бу́де чимъ дівова́ннє згада́ти. Ще не часъ голівку молоде́ньку на господа́рстві клопота́ти; неха́й погуля́е дівчи́ною.«

А що́ вже женихівъ було, Бо́же мій ми́лий! Де вона́ прійде, то якъ рій гуде́! Та й дівчи́на жъ була́! Вели́чна, хоро́ша, до вся́кого привітна́ й ласка́ва, и загово́рить, и засміе́тця, и пожарту́е; а де вже помітила що незвича́йне, то такъ погля́не, на́че холо́дною водо́ю зіллє́, и одійде собі геть.

Жила́ въ ба́тька-ма́тери, не зна́ючи го́ря, а ні ли́ха. Ска́зано, якъ молоде́, то й га́докъ не ма́е; тілько й ду́мки, я́къ би погуля́ть ве́село. Да вже якъ тамъ хо́роше й роскішно ні жило́ся, тре́ба було́ й ій свого́ ли́ха одбу́ти. Занеду́жала пе́рше ма́ти: таки́ вже старе́нька була; похи́ріла неділь зо́ дві, та й переста́вилась. За не́нькою й ба́тько поме́ръ зъ нудьги́ та зъ жа́лю за вірнимъ подру́жжємъ, що зъ нею молоди́й вікъ извікова́въ.

Оста́лась Оле́ся сирото́ю. Пла́кала-пла́кала, та тре́ба було́ привика́ти. До́брі лю́де іі́ не забува́ли: то стара́ тітка при́йде розва́жить, то дівча́та прибіжя́ть нащебе́чуть; а коли́, то й за собо́ю ви́тягнуть. Дожда́ли о́сени. Свати́ й не перево́дятця въ Оле́синій ха́ті: одні за две́ри, дру́гі на порігъ. А вона́ все дя́куе та одмовля́етця то тимъ, то симъ.

»Чому́ не йде́шъ за́міжъ Оле́сю?« пита́е стара́ тітка. »Женихівъ у те́бе, хвали́ть Бо́га, якъ цвіту въ горо́ді; хоть гре́блю гати́. Чого́ бъ то тобі гордова́ти? Паробки́ жъ у насъ, якъ орля́та: жва́ві, молоді. И старе́че се́рце ра́дуетця, погляда́ючи на іхъ, а щобъ-то молоде́ діво́че німі́ло й до жа́дного не хи́бнуло, — я вже й не зна́ю, який се тепе́речки світъ наста́въ!«

»Тітко се́рдечко! неха́й я ще погуля́ю.«

»Пора́, по́ра, моя́ дити́но! Послу́хай старе́чоі суво́ри. Самій тобі веселе́нько, а въ-двохъ изъ лю́бимъ чоловікомъ ище́ веселійше бу́де. А що хазя́йствечкомъ бу́дешъ клопота́тись, того́ не бійся: роби́тимешъ не для ко́го, якъ для се́бе; лю́бо бу́де й поклопота́тись. Ти, дя́ковати Го́сподові, не крепа́чка: твоя́ пра́ця не зги́не ду́рно.«

»Не крепа́чка! Ніби-то вже, якъ крепа́чка, то й світъ завя́заний! Живу́ть же лю́де!«

»Живу́ть, Оле́сю, та таке́ іхъ и життє!«

»Якъ пани́ до́брі, то й лю́дямъ до́бре.«

»Та що́ съ то́го, що пани́ до́брі? Які ще паненя́та бу́дуть! Та й до́бримъ тре́ба годи́ти, и въ до́брихъ загорю́ешъ для се́бе хиба́ три ступні землі на домови́ну, а въ лихи́хъ… то неха́й Госпо́дь не дово́дить и чу́ти!… Го́ді й зга́дувати таке́!… Послу́хайся, Оле́сю, та й на весі́ллі погуля́ймо! А що вже мині втішно та ми́ло бу́де, якъ пощасти́ть тебе́ Госпо́дь семъе́ю, що коло́ те́бе діточки́, якъ бджілочки коло по́вного квіту, загуду́ть!«

»Я ще погуля́ю дівчи́ною, тіточко!« та й го́ді.

II.

Ажъ ось шле свати́ Ива́нъ Золотаре́нко. Оле́ся пошанова́ла лю́бихъ госте́й и рушни́ки подава́ла.

А сей Ива́нъ Золотаре́нко та бувъ крепа́къ. Таки́й-то ви́ходився хоро́ший, мото́рний, и не пізна́ти ёго́, що въ гірко́му крепа́цстві зрісъ.

Догада́лись тогді вже всі, кого Оле́ся дожида́ла, та такъ и забурча́ло по селу́, мовъ у джерелі: »Я́къ-то мо́жна! та де́ се ви́дано! та хто́ таке́ чувъ, щобъ вільна коза́чка за крепака́ оддава́лась!«

Почу́ла стара́ тітка, та и вда́рилась объ по́ли рука́ми: »Бода́й же я не дожда́ла таке́ чу́ти! Дити́но моя́, Оле́сю! схамени́сь! Та якъ би́ живъ бувъ твій ба́тько, або́ ма́ти, кра́ще бъ вони́ тебе́ въ глибо́кій крини́ці затопи́ли! Та іхъ и кісточки́ струсну́тця въ землі зъ вели́кого жа́ху та жа́лю! Що се ти заду́мала? Та се тобі якісь ча́ри да́вано!«

Та́къ-то вже вмовля́е стара́ Оле́сю, и про́сить, и пла́че.

»Ні вже, тіточко моя́ лю́ба«, гово́рить Оле́ся, »нічо́го не помо́жетця: бу́ду за Йва́номъ!«.

Стара́ до Петра́ Шостозу́ба. Нема́, поіхавъ у я́рмарокъ. »Ли́хо!« А той Петро́ Шостозу́бъ та бувъ пе́рвий чоловікъ у грома́ді, — уже́ старе́зний таки́й, Бо́же! якъ молоко́ білий.

До Андрія Го́нти — нема́. До Миха́йла Дідича — нема́: усі въ я́рмарку.

»Ой лиха́ моя́ годи́на та нещасли́ва! Ки́нусь хоть до Опана́са Бо́брика!«

Сей до́ма бувъ. Лежи́ть у садку́ підъ гру́шею, лю́льку пи́хкае. Поба́чивши Оле́сину тітку, »Здоро́ві« ка́же, »були́ и Бо́гу ми́лі. Чи не на пожари́ну біжите́?«

»Неха́й вамъ Богъ помага́е, па́не Опана́се! прийшла́ до васъ за ра́дою. Пора́дьте мене́: несподіване ли́хо спости́гло! Зберіть ра́ду!«

»Отсе́! щобъ-то для жіно́къ ра́ду склика́ти! Вже бъ то й грома́да була́, якъ сини́ця, безъ глу́зду! Зберітця самі, та яка́ всіхъ перекричи́ть, тоі й пра́вда бу́де.«

»Ой па́не Опана́се! се не жіночі при́мхи: вели́ке неща́стє намъ ста́лось!«

Та й оповісти́ла ёму́ все чи́сто. На що́ вже весе́лий, нежурбливи́й, та й вінъ заклопота́вся симъ випа́дкомъ.

»Эге́!« ка́же, »що́-то дурне́ дівчя́, ска́зано вже! Коли́ й вимага́ яко́го ли́ха, то не дру́гому кому́, тілько собі вла́сне.«

»Ходіть, па́не Опана́се; мо́же, вона́ васъ послу́хае. А не послу́хае, то звелимо́ послу́хати! Ось и ша́пка, руша́ймо!«

Иду́ть, а на всіхъ у́лицяхъ лю́де такъ и сную́ть, ажъ не пото́вплятця, и все до Оле́синоі хати, — и старі, й молоді, и малі на́віть собі біжя́ть. Всі вмовля́ють та про́сять: »Не йди за крепака́, не йди! Якъ тако́го хо́ду, то лу́чче зъ мо́сту та въ во́ду!«

А паробки́ оступи́ли ха́ту: »Не дамо́ дівчи́ни« гука́ють, »не дамо́! Неха́й вільна коза́чка не закрепоща́етця, лю́дямъ на сміхъ, а свое́му селу́ на со́ромъ!«

Та що не вмовля́ли Оле́сі, нічо́го не помогло́сь. Тілько гіршъ дівчи́ну засмути́ли. Слу́хаючи іхъ щи́роі й розсу́дливоі ра́ди, хоть и одмовля́ла імъ, що не впова́е а ні на худо́бу, бо ма́е й сама, а ні на вільность: »Що«, ка́же, »по тому́, що бу́де вільни́й, коли́ не бу́де лю́бий?« а про те́ слёзи такъ зъ оче́й и ри́нуть.

»Тебе́, дівчи́но, якъ я ба́чу, й за рікъ не перегово́ришъ, а за два не переслу́хаешъ«, ка́же Опана́съ Бо́брикъ. »Ска́зано: жіно́цький ро́зумъ на що́ до́бре зда́тній? Отъ лю́бий, лю́бий, та й го́ді! А лю́бого того́ які обсіли, на се не вважа́ешъ! Та що́ я ма́ю слова́ ду́рно тра́тить? Вона́ й не слу́хае! Бува́йте жъ здоро́ві, та, не пита́ючи бро́ду, не су́ньтесь у во́ду, бо вто́питесь!«

Се зговори́вши, потя́гъ стари́й до свое́і госпо́ди, підъ гру́шу.

Да́лі й лю́де почали́ росхо́дитись. Оста́лась въ Оле́синій ха́ті тілько стара́ тітка плачу́ща.

III.

Вже й нічъ зе́млю обійма́е; зійшо́въ місяць и вда́ривъ ясни́мъ проміннємъ по бі́ліхъ ха́тахъ. Оле́ся, смутна́ й неспокійна, одчиня́е віко́нце, ди́витця: паробки́ обсіли кружа́ломъ іі́ ха́ту; и́нші гомоня́ть, а де́-котрі пону́рі сидя́ть и голівъ не зво́дять. Подиви́лась Оле́ся, поду́мала, зачини́ла віко́нце и ви́йшла, а тітка за не́ю.

Ста́ла Оле́ся на висо́кому поро́зі та слова́ми промовля́е до козаківъ: »Пано́ве моло́дці!« ка́же, »зъ-ма́лечку зазна́ю, що ви були́ у вся́кому ді́лі звича́йні й оба́чні; не сподіва́лась я одъ васъ, козаківъ, таку́ собі нару́гу ма́ти! Що́ ви мене́, якъ вороги́, стережете́, въ несла́ву сироту́ вво́дите! Коли́ бъ изъ рівнимъ змага́лись, ато́ зъ безпомо́щнимъ дівчя́мъ!… Не заживете́ собі на сёму́ сла́ви, пано́ве!«

»Не сподіва́лись и ми, Олекса́ндро«, озва́всь, виступа́ючи, огря́дний, висо́кий па́робокъ, »не сподіва́лись, щобъ старо́го Хма́ри дочка́ та съ крепако́мъ поняла́ся!«

»Коли́ на́ші паробки́ тобі не до-любо́ви, було́ сказа́ти« поча́въ дру́гий, коза́къ га́рний, якъ и́скра: »ми бъ тобі знайшли́ сами́; усю́ Вкраіну ви́іздили, та знайшли́ бъ!«

»Шкода́ шука́ти, коли́ мині Богъ уже́ посла́въ тако́го, що й до любо́ви, й до па́ри. Яка́ мині до́ля суди́лась, така́ й бу́де, не жалкова́тиму ні на ко́го. Хоть и рікъ стерегти́мете мене́, я на дру́гий одда́мся таки́ не за ко́го и́ншого, якъ за Йва́на Золотаре́нка. Росхо́дьтесь, пано́ве коза́ченьки, прошу́ я васъ про́зьбою, не засмутіть гірше мене́ молодо́і! Послу́хайте мое́і тітки, іі́ старе́чоі та розсу́дливоі вмо́ви!«

»Росхо́дьтесь, соколи́ моі я́сні!« промовля́е стара́ пла́чучи: »вже на́шому ли́ху нічо́го, ма́буть, не вдіешъ! По́пустъ Бо́жий, діти!«

Паробки́ погомоніли-погомоніли, та й розійшли́сь.

А Золотаре́нкові старости́ собі розгнівались: »Сёго́ не чутно́ й зъ-ро́ду въ до́брихъ люде́й«, ка́жуть: »подава́ли рушники́, змо́вились, — чи годи́тця жъ розра́жувати? Козаки́, а звича́ю не зна́ете! Ми хоть и крепаки́, та за се́бе всту́пимось!«

»Хто жъ и пора́дить сироту́«, одка́зують старі коза́чки, »якъ не ми? Се бъ намъ одъ Бо́га гріхъ бувъ вели́кий, коли́ бъ іі́ не одговоря́ли одъ сёго ли́ха. Не послу́хала — Госпо́дь изъ не́ю! Бу́де гірко ка́ятись нерозу́мна дівчи́на; тогді згада́е насъ!«

IV.

Ура́нці йде Оле́ся дружо́къ збіра́ти; куди́ ні всту́пить, усю́ди одмовля́ють, и́нші ажъ пла́чуть. Кото́рихъ дівча́тъ то матері й не пусти́ли въ дру́жки кото́рі й самі не пійшли́, а які и йдуть, то все зітха́ючи та жалу́ючи Оле́сі: »Не весе́лий дівичъ ве́чіръ у на́шоі молодо́і!«

Отъ и повінча́лись; хо́дять по селу́ та на весіллє запроша́ють. А тутъ противъ іхъ са́ме ідуть лю́де, — зъ я́рмарку верта́ютця. И Петро́ Шостозу́бъ, и Андрій Го́нта, и Миха́йло Дідичъ, и ще скілько люде́й. Петро́ зъ си́вою парови́цею руша́е попе́реду. Се бувъ дідъ ду́же стари́й, білий, а про те чу́йний, висо́кий и прями́й якъ я́воръ; о́чи ёму́ блиску́чі якъ зо́рі; иде́ собі покво́ломъ та й пита́е стрічного чоловіка: »А що́ се за весіллє въ насъ ско́ілось?«

»А се«, ка́же той, »покійного Хма́ри дочка́ повінча́лась изъ Ива́номъ Золотаре́нкомъ.«

»Изъ Золотаре́нкомъ? та яки́й же то Золотаре́нко?«

»Крепа́къ, па́не Пе́тре, о́тї, Сухомли́нського па́на підда́ний.«

Засмути́вся стари́й Шостозу́бъ, ду́же засмути́вся и не сказа́въ нічо́го, а дру́гі такъ и покри́кнули зъ жа́лю та зъ доса́ди.

Тутъ молоді порівня́лись; тре́ба було́ вже пе́рше всёго привіта́ти іхъ, якъ Богъ велівъ. Вони́ поклони́лись, на весіллє про́сять.

Петро́ підня́въ висо́ку ша́пку. »Бо́же вамъ помага́й!« рече́. »Неха́й Госпо́дь щасти́ть до́лею, ща́стємъ и здоро́въемъ!«

Молоді дя́кують. »Про́симо жъ, добро́дію шано́вний, на весіллє!«

»Ні, молода́ княги́не, не пійду́ до те́бе на весіллє не подо́бна річъ мині, старо́му, по весілля́хъ гуля́ти. Дя́кую за ла́ску!«

А Го́нта Андрій, чоловікъ добря́чий, ти́хий бувъ, и ка́же молодо́му: »Ой Ива́не, Йва́не Золотаре́нку! що́ ти зроби́въ, мій дру́же! Хиба́ въ те́бе ро́зумъ діво́чий, що впова́въ на тепе́решніі ча́си, а що́ бу́де по́слі, не поду́мавъ еси́, та й запропасти́въ и дівчи́ну, и все іі́ плімъе! Ти́мъ-то, ка́жуть, сирота́: вільно и втопи́тись.«

Та й похита́въ си́вою голово́ю.

»А чому́ жъ на весі́ллі не погуля́ти!« озва́всь Опана́съ Бо́брикъ, узя́вшись у бо́ки. »Жаль, та не ве́рнетця! Хоть погуля́ймо!«

»Стара́ необа́чна го́лово!« ка́же Петро́, »схамени́сь! Ти бъ приступи́въ гуля́ти й тамъ, де до́брі лю́де суму́ють и пла́чуть ве́льми!«

»Та що́ жъ, па́не бра́те! Пла́чешъ-пла́чешъ, та й чхнешъ!«

»Не звича́йно жартова́ти, па́не Опана́се«, гукну́ли всі ра́зомъ, »коли́ таке́ діетця! Ти свою́ си́ву го́лову пошану́й, коли́ не шану́ешъ коза́цства!«

»А ну́те лишъ, го́ді ва́мъ! Отъ спра́вді розгрімались, якъ на дурно́го! Не йти, то й не йти, и не пійду́; а дочка́ коза́ча, тре́ба бъ и та́нцівъ коза́чихъ; та зъ ва́ми не згово́ришъ — шкода!«

Молоді стоя́ть и оче́й не зведу́ть.

»Неха́й же Госпо́дь дае́ до́лю до́бру й тала́нъ. Щобъ були́ здоро́ві якъ вода́, а бага́ті якъ земля́! и вікъ вамъ до́вгий, и ро́зумъ до́брий, кра́сні молодя́та!«

Поклони́лись старі, та й ру́шили собі до домівокъ; а молоді свое́ю доро́гою пійшли́.

Засмути́лись голубя́та. Изгля́нулись міжъ собо́ю: вінъ поблідъ на лиці, въ не́і очи́ці отяжа́ли слізми́, — и пригорну́лись одно́ до одно́го.

»Коха́ннє мое́!« озва́вся вінъ сти́ха, »така́ въ ме́не ду́мка, що я тобі світъ завяза́въ!«

»Ми́лий мій, мое́ подру́жжє дороге́!« одповіда́е Оле́ся, »що́ намъ Богъ дасть, те́ й бу́де! аби́ въ па́рі съ тобо́ю вікъ звікова́ти!«

V.

Дру́гого дня пійшли́ пана́мъ поклони́тись. Не почу́ла Оле́ся ні привіту, ні совіту, а ні лю́бого та весе́лого по́гляду не поба́чила. Пани́ такі якісь серди́ті; а го́рді — ажъ надима́ютця. »Будь покірна«, нака́зують, »та до робо́ти па́нськоі щи́ра!« И чу́дно, и су́мно було́ Оле́сі таке́ слу́хати! А да́лі й стра́шно ста́ло. Се спра́вдешна нево́льниця вона́ бу́де!… И ма́рно іі́ літа́ молоди́і пере́йдуть! ма́рно пи́шная краса́ зовя́не въ щоде́нній тяжкій робо́ті — у нево́лі!…

Иду́ть до госпо́ди у́лицею, — я́къ же глу́хо, та су́мно по селу́, Бо́же ми́лий! Спомяну́ла Оле́ся: було́ вона́ въ свое́му селі йде; той привіта́е, дру́гий на здоро́въе спита́е, де́-котрий пожарту́е, и́нший ста́не та свій сму́токъ-жаль повісти́ть; и старі гомоня́ть, и молоді, й дітво́ра бубони́ть. Було́ тілько со́нця краёчокъ засвітить, уже́ й брякъ, и дзвякъ по селу́, рухъ, стукъ — живи́й людъ! А тутъ, хто й стрінетця — пону́рий, неговірки́й, печалови́тий.

Свекру́ха ра́да Оле́сі, якъ рі́дній дити́ні, не зна́е, де іі́ посади́ти, якъ пожа́ловати; та все не розвесели́ть вона́ Оле́синого се́рденька. Була́ стара́ вже, до то́го жъ зму́чена тяжко́ю пра́цею та недоста́тками; то й весе́лоі мо́ви одъ не́і не почу́ла молода́ невістка. То роска́же яку́ приго́ду людську́, то на свое́ безща́стє пла́четця, тілько й добри́ть, що той світъ, ніби вже въ сёму́ пи́шному, кра́сному сві́тові нема́ ні добра́, ні краси́, а ні пра́вди.

Коли́ бъ хоть съ чоловікомъ слове́чко перемо́вити, такъ не ви́рве й годи́нки ві́льноі: то те вінъ ро́бить, то те́, то йде, то іде, якъ гість додо́му наверта́е.

Та що да́лі, то все гірше. Поча́въ па́нъ ха́ту одмага́ти: десь прикупи́въ се́мъю люде́й, то тре́ба було́ ха́ти. »Ти«, ка́же Золотаре́нкові, »иди́ въ двіръ: у те́бе не вели́ка семъя́, а схо́чешъ, то й самъ собі збуду́ешъ: ти бага́ту взявъ.«

Перетягли́ іхъ у двіръ, а тутъ Богъ давъ дити́нку, хло́пчикъ народи́вся. Пригорну́ла Оле́ся синя́тко до се́рця, облили́ іі́ дрібни́і слёзи. »Си́ну мій! дитя́ мое́ коха́не! погуля́въ би ти въ світі, полюбова́въ красу́ и пи́шность світову́, дозна́въ би втіхи й ро́скоши сёгосві́тнёі, та гірка́я твоя́ нево́ля бу́де! Ще въ сповито́чку загри́мають тебе́, зма́лечку засту́кають, — не розівъе́сся, дороги́й мій квіте, извя́нешъ у зелено́чку!«

VI.

Живе́ Оле́ся рікъ и дру́гий, и тре́тій, и четве́ртий. Благослови́въ Госпо́дь діточка́ми: три сини́; якъ три соколи́. А що́ попому́чилась вона́, що́ слізъ повилива́ла надъ ни́ми, — Ма́ти Бо́жа! Ска́зано, у дити́ни заболи́ть пу́чка, а въ ма́тери се́рце. Иде́ на па́нщину, му́сить іхъ ки́дать, а дітки — одно́ не гово́рить, дру́ге не хо́дить, а тре́тє не вміе сидіти, — дрібне́нькі, догле́діти нікому, бо стару́ свекру́ху того́ жъ таки́ ро́ку, якъ Оле́ся оддала́сь, похова́ли. Пересуму́е день у робо́ті, уве́чері біжи́ть — що́ тамъ моі діточки, якъ? А се́рце мре, непе́вна вона́, чи діто́къ заста́не живи́хъ и здоро́вихъ. Хиба́ таке́ не бува́ло, що въ одно́і жінки ра́зомъ два сини́ втопи́лось, гра́ючись коло ста́ву на бе́резі?

Підросли́ діти, збула́сь сёго́ кло́поту, такъ дру́ге ли́хо приспіло: то панъ Семе́нка, то паничі Йва́ся шпиру́ють — не догоди́въ, то па́ні грімае на Тишка́ — бігь коло не́і, не вклони́вся. Що-дня́ Бо́жого діточки іі́, якъ бу́бонъ, зби́ті. А хоть коли́ й мине́ день безъ ка́рности, все неспокійно, все се́рце смути́тця, все го́ря та ли́ха сподіва́етця.

Тілько що діти літъ ста́ли дохо́дити, що вже ма́тері и втіха, и по́мічъ, позабіра́ли іхъ до поко́івъ. Съ того́ ча́су не було́ весе́лоі мину́ти, а ні спокійного спання́ Оле́сі: и въ день, и въ ночі передъ очима чорня́виі хлопченята, пото́млені, поблі́длі, приви́джуютця: самі въ поко́ю сидя́ть мо́вчки, безъ гу́ку, безъ го́міну, безъ забаво́къ, тихе́нько; аби́ поворуши́лись, аби́ слове́чко міжъ собо́ю зговори́ли, за́разъ пани́ й грімнуть: »Що́ тамъ за го́мінъ! Ось я навчу́ васъ ти́хо сидіти!« Сполохну́тця голубя́точка, та й сти́хнуть.

Що-дня́ Бо́жого умива́етця Оле́ся дрібни́ми слёза́ми: «Діточки моі! квіти моі! повя́ли ви въ зелепо́чку!»

Яке́ було́ добро́, продали́, а гро́ши роскоти́лись. Чи ма́ло жъ на таку́ се́мъю тре́ба? а па́ні не дае́ нічо́го, та ще и гніваетця. »Ти«, ка́же, »пови́нна свое́ ма́ти: ти бага́того ба́тька, е́ всёго́ дово́лі! Коли́ тобі жа́лко діте́й, то зодяга́й сама́, а въ ме́не й безъ васъ бага́то росхо́ду.«

Чоловікъ зъ нудьги́ зовсімъ занепа́въ здоро́въемъ, отупівъ я́кось, нічо́го ёму не стра́шно, не бо́язько, не бо́лезно ста́ло; а пе́рво зъ вели́кого жа́лю такъ було́ й обміра́е. Не оди́нъ разъ Оле́ся блага́е ёго́ було́ слізми́ пожа́ловати діто́къ, не губи́ти іхъ, якъ вінъ у вели́кому го́рі, не памята́ючи себе́, стромголо́въ було ́ки́даетця съ ха́ти, бліди́й, о́чи блищя́ть, таки́й, що й подиви́тись на ёго стра́шно, — та лю́бими слова́ми, ла́скою и вгаму́е ёго́, що було́ обійме іі́ й діто́къ, до се́бе приго́рне, та й розіллєтця слізми́.

VII.

Я́кось горюва́ли вку́пі, коли́ зъ необа́чка ли́хо нари́нулось, та що найтя́жчее: ставъ панъ у доро́гу ла́дитись, ажъ у Москву́, и Йва́на Золотаре́нка за собо́ю бравъ. И не проси́лись, бо таки́й жорсто́кий бувъ, немилосе́рдний, що ду́рно й го́лову було́ клони́ти.

»Діти моі!« проща́етця Ива́нъ, »проща́йте, соколи́ моі я́сні! Шану́йте ма́тіръ, любітесь изъ собо́ю, ніко́го не кри́вдіть… проща́йте, діточки моі лю́биі! Жінко моя́ коха́на! не помина́й ли́хомъ, мене́ безща́сного, що втопи́въ тебе́ въ безо́дню, та й покида́ю. Одоллю́тця мині твоі слёзи!«

Оле́ся й не пла́че, стоіть біла, якъ ху́стка, не зведе́ оче́й зъ Ива́на, не випуска́е ёго изъ своіхъ рукъ. А тутъ панъ кричи́ть: »Ху́тко, ху́тко!« Пригорну́въ Ива́нъ до се́рця Оле́сю въ оста́ннє, та й побігъ. Тогді Оле́ся, якъ до па́мяти прийшла́, схопи́лась — уже́ нема́, дале́ко; тілько пилъ слідомъ клубо́четця, а коло не́і діти пла́чуть. »Діти моі!« скри́кнула, »діти моі! тепе́ръ нема́ въ васъ жа́дного оборо́нця, нема́ помо́гача, самі-самі́сінькі зоста́лись у сві́ті!«

И спра́вді: було́ хоть гля́не въ люби́і о́чи, щи́ре сло́во почу́е, приго́рнетця до ёго, посуму́ють уку́пі, все було́ ле́гше, якъ ма́ла коло се́бе прихи́льну ду́шу, вірне се́рце; ато́ зоста́лась, якъ та били́на въ по́лі! Въ селі хоть и не безъ до́брихъ люде́й, та ко́жний изъ свое́ю напа́стю змага́етця, свою́ біду́ опла́куе. Звісно вже, па́нському не те, то дру́ге, а допече́; то ніколи чужи́мъ ли́хомъ бідкатись, хиба́ ста́ра тітка прибіжи́ть. Вже стара́ така́, змо́рщена, якъ сухе́ я́блучко, а все ту́пае та гомони́ть, — то хиба́ вона́ приплете́тця та попла́че зъ Оле́сею, поблагослови́ть іі́ діточо́къ.

Такъ-то прожпва́е Оле́ся, працю́ючи безъ спочи́нку, безъ уто́ми; такъ и рікъ цілий мину́въ, якъ одна́ годи́на. Все на па́нщині, въ робо́ті. Па́ні така́, що й одпочи́ти не дасть: роби́ та й роби́! Де вони́ на робо́ті, и вона́ туди́ ви́йде, и сто́личокъ за не́ю ви́несуть; ся́де та все ка́ртами роскида́е: се вже въ не́і пе́рва була́ за́бавка; сиди́ть, тілько очи́ма пово́дить та вигу́куе: »Робіть діло! робіть! не ліну́йтеся!«

Я́кось-то ви́рвалась Оле́ся, дійшла́ до тітки одвідати стару́ въ неду́зі; а того́ дня бувъ у селі я́рмарокъ. Ба́чила Оле́ся своіхъ подру́жокъ: які жъ то молоди́ці ста́ли! такъ-то убра́ні га́рно, а пишня́тця, якъ по́вні ро́жи, и чоловіки коло іхъ, и діточки́: кото́ре ко́никомъ гра́етця, кото́ре орішками пересипа́е, а більшенькі но́вими чобітьми́ ри́пають и ве́село ко́жному въ вічи погляда́ють. Оле́ся стоіть у старій свити́ні, стоіть сама́-одна́, розлу́чено іі́ съ чоловіком!», діточки́ іі́ стоми́ли ніженьки, заклопота́ли голо́вочку, го́дячи па́нському пле́мъю, якъ лихій боля́чці. Нема́ въ іхъ ні забаво́къ, а ні и́грашокъ дитя́чихъ, нема́ й оде́жинки про святи́й пра́зникъ; и ма́ти ве́рнетця — нічо́го не принесе́, щобъ іхъ звесели́ти, щобъ утішити своіхъ діто́къ! Такі-то ду́мки взяли́ Оле́сю; а до не́і піді́йде то Га́нна, то Мо́тря, то Явдо́ха, все знако́мі, ще дівча́тами гуля́ли; и гово́рять до не́і привітно, и про діто́къ роспи́тують; та бу́бличка імъ дае́, дру́га маковника́. »Спаси́бі, спаси́бі!« вимовля́е Оле́ся, облива́ючись слёзами. »Якъ ви мене́ не забу́ли, то неха́й васъ Богъ не забу́де!«

VIII.

Мину́въ и дру́гий рікъ — одъ чоловіка нема́ вісто́къ, якъ у во́ду впавъ. Сумова́ла Олеся, сумова́ла, та наду́мала до па́ніі йти, бо ій часте́нько листи́ шлють.

Ввійшла́ до поко́ю; па́ні сиди́ть и гада́е на ка́ртахъ, не помітила іі́ прихо́ду. Гля́нула Оле́ся коло се́бе: се той сами́й поко́й зъ дзиgаря́ми, де вона́ була́ молодо́ю, убра́на, уквічана, сама́ якъ квіточка свіжа, а тепе́речка?… Боже мій ми́лий! Чи се жъ вона́? Стоіть яка́сь по́стара, заму́чена молоди́ця, печалови́та, боязли́ва… Усе́ згада́лось Оле́сі: »Пропа́въ мій вікъ молоде́нький!«

Кла́няетця: »Па́ні милости́ва! бу́дте ласка́ві, скажіть мнні, що́ мій чоловікъ на чужи́ні, я́къ прожива́е?«

»Бо́же мій!« скри́кнула па́ні, »зба́вила мині усе́ гада́ннє! Бода́й ти добра́ не діжда́ла! Чого́ въ вічи лізешъ? Чого́ тобі тре́ба?«

»Ма́ете одъ па́на листи́… що́ тамъ мій чоловікъ, Ива́нъ?«

»Яка́ розу́мна! Хиба́ тсе па́нові нічого більшъ и писа́ти, якъ про твого́ чоловіка, га́? Що́ вінъ! та якъ вінъ! Слу́жить та й го́ді!«

»Чи приви́къ, па́ні милости́ва, чи здоро́вий?«

Ввійшли́ паничі, слу́хають та й оскіря́ютця, а па́ні ажъ зарегота́ла.

»Та що́ ти собі ду́маешъ!« покри́кнула на Оле́сю, »панъ бу́де мині писа́ти, чи здоро́вий твій чоловікъ! Ма́буть, ти пъя́на, або́ зро́ду така навиже́на. Иди́ собі геть, иди́! Ви́женіть іі́!«

Паничі ки́нулись обо́е, та й ви́пхнули іі́ за две́ри.

»Вже не поба́чу Йва́на и не почу́ю про ёго«, ду́мае Оле́ся. »У нещасли́ву годи́ну позна́лися й покоха́лися!«

Коли́ такъ неділь у дві, або́ въ три прийшо́въ листъ одъ Ива́на. »Чи жи́ві, чи здоро́ві«, пи́ше, діти моі лю́биі и ти, жінко коха́на? А я, то все хворію; вже бъ и поме́ръ, та змоцня́е мене́ надія васъ поба́чити и свою́ рідну Вкраіну. Я́къ-то ви живете́-прожива́ете? Шану́йте ма́тіръ, коха́ниі сини́ моі, любітеся щи́ро! Неха́й Госпо́дь васъ усіхъ благослови́ть! Нічого мпні вамъ гости́нця посла́ти: хоть я й хожу́ у срібнихъ гу́дзикахъ, а про те нічо́го не ма́ю. Ча́сомъ панъ у гости́ні сиди́ть, то я голода́ти му́шу, якъ не нагоду́ють до́брі лю́де. Що́ й каза́ти! Кому́ не було́ добра́ зъ-ма́лку, не бу́де й до оста́нку!«

»Таке́ й тобі ща́стє, якъ мині, Ива́не мій!« ка́же Оле́ся пла́чучи. »Коли́ бъ же я була́ письме́нна, я бъ до те́бе безконе́чникомъ листи́ писа́ла, що-дня́ посила́ла, а тепе́речки кому́сь тре́ба поклони́тись та попроси́ти. Чи напи́ше жъ такъ су́мно й щи́ро, якъ мое́ се́рденько чу́е?«

Пійшла́ до дяка́ проси́ти. »До́бре«, ка́же дякъ, »я напишу́, а що́ мині за те бу́де?«

Гля́нула вона́ на ёго: черво́ний таки́й, пика́тий, весе́лий; ма́буть, гуля́ти лю́бить и горілку вжива́е: нема́ наді́і, щобъ поцінно взя́въ.

»А що́ ви, добро́дію, схо́чете?« пита́е.

»А що́ я хо́чу? Даси́ два зло́тихъ и ква́рту горілки?«

»Добродію! бу́дте жъ ласка́ві....«

»То йди до и́ншихъ, а насъ не рушъ!«

»Пишіть, пишіть уже́, Госпо́дь изъ ва́ми! Вінъ на́шого ли́сту дожида́е....«

Почала́ каза́ти, а дякъ пи́ше. Більшъ вона́ слізъ ви́лила, якъ слова́ми промо́вила, та такъ-то вже суму́е бідна, що дякъ тілько голово́ю трясе́, а да́лі й ка́же: »Чу́ете, молоди́це! Дасте́ мині дві двадця́тки и ква́рту горілки?«

»Ой добро́дію! та бу́дте жъ милости́ві, тре́ба ще писа́ти… ище́ не все я проказа́ла.«

»Я напишу́, напишу́… го́ді… а ти не прино́сь двохъ двадця́токъ, не тре́ба!«

»Якъ же, добро́дію? Що жъ ви візьмете?«

»Нічо́го!« кри́кнувъ дякъ ніби зъ доса́ди, та за́разъ стихъ и ка́же: »Скінчу́, та ходімъ ви́пъемо по ча́рці зъ го́ря та зъ ли́ха.«

»Дя́кую за ва́шу ла́ску, добро́дію, а пи́ти не хо́чу. Неха́й Ма́ти Бо́жа дае́ вамъ и до́лю до́бру, й здоро́въе! Спаси́бі вамъ.«

»Та дава́й уже́, молоди́це, я твій листъ по по́чті пущу́. Де́ тобі справля́тись!«

»А що́ тре́ба за се да́ти?«

»Нічо́го. Люде знако́мі, то й такъ візьмуть.«

IX.

Посла́въ дякъ до Йва́на листъ, та невідо́мо, чи бідола́ха ёго́ ба́чивъ, бо ху́тко прийшла́ звістка одъ па́на, що Йванъ поме́ръ. Та ще писа́въ, щобъ сла́ли до ёго ста́ршого панича́ и яко́го тамъ хло́пця услу́говати. А ме́ншого панича́ звелівъ на столи́цю виправля́ти.

Поча́вся кло́пітъ у дворі, збіра́ють п́аничівъ у доро́гу. Ста́ли й слугъ імъ вибіра́ти. Якъ разъ напа́ли на Золотаре́нченківъ. Каза́ли Олекса́ндру покли́кати. Тілько тогді й згада́ли про не́і, ато́ ніхто́ й не спомяну́въ, яку́ ій Госпо́дь вели́ку ту́гу посла́въ.

Прийшла́ вона́; па́ні й ка́же: «Збіра́й синівъ у доро́гу, съ панича́ми поідуть.« А вона́ стоіть, ди́витця па́ніі въ вічи, на́че не розуміе; тілько зблідла, якъ кре́йда. Па́ні розсе́рдилась: »Що́ ти, глуха́«, кричи́ть, »чи німа́?…«

Упа́ла нещасли́ва, не змо́же й слове́чка ви́мовити, тілько ру́ки здійма́е рида́ючи.

Якъ розлюту́етця па́ні, якъ наки́нетця на не́і! »Та я тобі й те, и те зроблю́!« Такъ-то вже напусти́лась, нена́че вона́ яку́ вели́ку шко́ду вчини́ла — свою́ рідну дити́ну пожа́ловала, що вже самъ Госпо́дь звелівъ своіхъ діто́къ жа́ловати, а іі́ зга́нили й обідили, и съ поко́івъ ви́гнали! Що́ чу́ло іі́ се́рце зму́чене, ніхто́ того́ не знавъ, ніхто́ й не спита́въ.

Тре́ба синівъ на чужи́ну зряжа́ти. Чи ве́рнутця вони́ стару́ не́ньку похова́ти, чи, мо́же, якъ іхъ ба́тенько, сами́ тамъ поля́жуть, що й голо́вки ніхто́ не опла́че! А мо́же, зледащіють іі́ діточки , іі́ соколи́ я́сні, що тепе́ръ виряжа́е хоро́шихъ, до́брихъ и щи́рихъ, а доведе́тця, мо́же, таки́хъ поба́чити, що бода́й не діжда́ти ніко́му! Хто́ іхъ пора́дить? Хто́ на ро́зумъ до́брий на́вчить? А тутъ ще недоста́тки та нужда́ гірка́я, що ні съ чимъ и ви́рядити: ні соро́чечки, ні оде́жинки годя́щоі. Що було́, оста́ннє яке́ добро́, продала́ — діто́къ наділи́ла, и на смерть собі нічо́го не оста́вила.

Въ-оста́ннє спочи́ли сини́, а вона́ пильну́е, а вона́ пильну́е цілу нічъ надъ ни́ми, ти́хо та гірко пла́чучи. Оста́нню нічку ночу́ють! Скілько-то ча́су мине́, по́ки вона́ зновъ поба́чить лю́бихъ хлопя́тъ, та чи ще коли́ поба́чить!

Отъ уже́ й со́нечко схо́дить… дзвя́кнувъ дзвоно́къ… Веде́ Олекса́ндра діто́къ, облива́ючись слёза́ми, та все тілько благословля́е іхъ та кре́стить…

»Пани́чики!« промо́вила до паничівъ, кла́няючись у зе́млю, »бу́дте милости́ві до моіхъ хло́пцівъ!«

А паничі й одверну́лись.

»Ма́ти Бо́жа!« кри́кнула Олекса́ндра рида́ючи, »я тобі своіхъ дітокъ уруча́ю!… Сини́ моі, сини́ моі!…« та й звали́лась, якъ трава́ на го́стру ко́су.

X.

Коли́ кому́ вікъ нещасли́вий, то й до́вгий, ка́жуть; такъ и Олекса́ндрі: прогорюва́ла ще скілько літъ сама́ зъ мали́мъ Тишко́мъ. Про ста́ршихъ синівъ и чу́тки нема́; мо́же, що й пи́шуть паничі, такъ па́ні не ка́же.

Па́ні, тимъ ча́сомъ, село́ продала́ та переіхала у місто жи́ти. За нею й Олекса́ндра му́сила іхати, и тамъ ще скілько люде́й. Якъ би́ хто знавъ, або́ схотівъ іі́ наста́вить, то вона́ вдово́ю була́ бъ изно́въ на во́лі, не крепа́чка; та що́ вже тепе́ръ по тій во́лі!

Олекса́ндра такъ занепа́ла здоро́въемъ, що й роби́ти не зду́жае, а па́ні гніваетця: »ду́рно«, ка́же, »хлібъ мій іси́!« А да́лі такъ уже́ розлютува́лась: »Иди́ собі«, ка́же, »куди́ хо́чешъ. Коли́ ти роби́ти не зду́жаешъ, то й істи не проси́. Иди́ собі зъ двора́ й хло́пця бери́!«

Ви́йшла Олекса́ндра сь па́нського подвіръя и Тишка́ за собо́ю ви́вела. »О«, ка́же, »па́нське дво́рище! бода́й нічо́го до́брого зъ ро́ду-віку въ те́бе не вступи́ло!«

Пійшла́ найма́тьця; та щось изъ ти́ждень попідъ ти́номъ ночова́ла, по́ки собі місто знайшла́ въ яко́гось коваля́. А сей кова́ль таки́й, що хоть би й па́номъ ёму́ бу́ти, лихи́й та сварли́вий, Го́споди милосе́рдний! И жінку ла́е, и дочку́; а якъ спянчи́тця, то всі вікно́мъ утіка́ють: за́разъ би́тись! Та ще й кричи́ть: »А чому́ мині жінку не би́ти, або́ кого́ и́ншого? тре́ба всіхъ би́ти, бо й мене́ би́то!« — »Хиба́ я тому́ ви́нна?« пла́че жінка. »А я́къ же не ви́нна? одно́ за одного́ му́сить одвіча́ти!« Оттако́го коваля́ ви́ковали!

Коли́ бъ хто поба́чивъ, несе́ було́ на го́ру відра зъ водо́ю стара́, убо́га жінка, а за не́ю чорня́вий обша́рпаний хло́пчикъ ска́че, — чи пізна́въ би хто Олекса́ндру, бага́ту коза́чку, пи́шну дівчи́ну?

Не послужи́ла й місяця — занеду́жала; жене́ кова́ль съ ха́ти. Куди́ йти? Поплела́сь у па́нський двіръ; тілько що въ бра́му вступа́е, а па́ні й стріча́е іі́ лихи́ми слова́ми: »Що́«, ка́же, »згодова́ла собі синка́ зло́дія! Обокра́въ твій Семе́нко пани́ча. Та підожди́ лише́нь, підожди́! А ти чого́ прийшла́? Не зду́жаешъ? Женіть іі́ зъ двора́, женіть!…«

Ви́вели Олекса́ндру съ подвіръя, та й ки́нули підъ ти́номъ безъ по́мочи саму́ изъ мали́мъ Тишко́мъ. Пла́че бідне́сенький хло́пчикъ, пла́че!

»Бо́же жъ мій ми́лий! мій Семе́нко зло́дій!… Ой Семе́ночку, Семе́ночку! дити́но моя́ до́бра й щи́ра! Яково́-то мині чу́ти таке́ про те́бе!… Ба́тько жъ тобі нака́зувавъ… Си́нку жъ мій нещасли́вий! спомяни́ свою́ не́ньку стару́!…«

А Тишко́, не розуміючи, обійма́ іі́, та все вмовля́е: »Не журітця, ма́мо, не пла́чте, Семе́нко ве́рнетця. И Семе́нко, и Йвась, обо́е приідуть…« Та вмовля́ючи не́ньку й засну́въ коло не́і.

XI.

Благослови́лося на світъ; проки́нувся Тишко́, та й пійшо́въ проси́ти… Ди́витця Олекса́ндра, якъ іі́ дити́на рученя́та простяга́е до люде́й; якъ хто копіечку дасть, хто бу́блика, и́нший чорня́ву голо́вку погла́дить, а и́нший одіпхне́ — все ба́чить Олекса́ндра…

Коли́ ось підійшо́въ яки́йся мужъ до не́і, та й пита́е, чого́ тутъ лежи́ть, чия́ вона́. Поспита́вся про все. »Ходімъ«, ка́же, »до ме́не, по́ки оду́жаешъ«, и провівъ іі́ до свое́і госпо́ди съ Тишко́мъ.

Вінъ живъ собі зъ не́нькою вку́пі; удове́ць бувъ и дити́ночку мавъ мале́ньку, дочку́. Вони́ міськи були́, міща́не, и замо́жні, — всёго́ було́ до схочу́. А що́ вже добря́чі, то нічого й каза́ти! За ти́ждень Тишко́ нали́вся, якъ черво́не я́блучко, такъ и кача́етця по дво́рі. Олекса́ндра то не натішитця, оду́жала, помоло́дшала.

»Найми́сь у насъ дити́ни догляда́ти«, ка́жуть ій, а вона́ й душе́ю радіе. Наняла́сь. Живе́ въ іхъ ти́хо й спокійно; усе́ бъ до́бре, та ду́мки про Семе́нка іі́ су́шять… »Э, э«, ка́же хазя́інъ, »чого жури́тись? Мо́же, ще не така́ біда, якъ ти ду́маешъ. Роспита́йся, де вінъ слу́жить. Якъ у панича́, то, ма́е бу́ти, пани́чъ прости́въ.«

Уве́чері ни́шкомъ, щобъ па́ні не поба́чила, пійшла́ Олекса́ндра й роспита́ла двірськи́хъ люде́й: »Тілько й чу́ли«, ка́жуть, »що ду́же твого́ Семе́нка катова́ли, а таки зоста́вивъ пани́чъ при собі ёго́.«

»А що?« пита́е хазя́інъ.

»Та до́брі ві́сті, па́ночку«, ка́же Олекса́ндра пла́чучи; »кра́щихъ не почу́ю.«

»Го́ді пла́кати, небо́го! Паничі не вікова́тимуть на чужи́ні, приідуть, и синівъ поба́чишъ. Та придба́й імъ що-не́будь, щобъ дя́ковали ма́тері.«

А вона́ вже й скри́ньку купи́ла, поши́ла кали́точку та все склада́е туди́ гро́ши: »Се моімъ діточкамъ бу́де!« ду́мае.

При́йде хазя́інъ съ то́ргу, то було́ й кли́че: »А йди лише́нь, небо́го! ось тобі нове́нький карбо́ванець, поміня́ймось на старо́го.«

Біжи́ть Олекса́ндра міня́етця; дя́куе ёму́, Бо́же якъ! та радіе, якъ та мала́ дитина. Полюбу́е нове́нькими гроши́ма, що такъ ажъ ся́ють, и схова́е зновъ діточка́мъ.

Тре́ба хазя́іну куди́сь дале́ко на ху́торъ виізди́ти; кли́че й Олекса́ндру зъ собо́ю. Та якъ би́ то па́ні пусти́ла!

Иде́ до па́ніі, щобъ бума́гу ій дала́; а па́ні: »Не хо́чу я, не дамъ тобі бума́ги и іхати не пущу́. Ти пови́нна мині плати́ти. Скілько бере́шъ?«

»Два рублі въ місяць, па́ні.«

»То й плати мині два рублі въ місяць, такъ пущу́.«

»Тре́ба жъ мині зодягну́тись самій и хло́пця зодягну́ти.«

»А мині тре́ба ще й більшъ одъ те́бе. Ти яку-не́будь свити́ну наки́нешъ, та й байду́же, а намъ тре́ба жи́ти по-лю́дськи. Якъ не даси́ двохъ рублівъ, то й не пущу́.«

И не пусти́ла.

»Дай уже́ ій два рублі«, ка́же хазя́інъ, »а ми тебе́ не обідимо.«

Такъ па́ні вже ка́же: »Хо́чу три рублі, та, мо́же, й за три ще не одпущу́.«

Уже́ й самъ хазя́інъ ходи́въ, проси́въ. »Не хо́чу, та й не хо́чу!« Самъ и поіхавъ на ху́торъ. »Бода́й«, ка́же, »таки́хъ и не зна́ти, й не ба́чити якъ твоя́ па́ні.«

XII.

Зновъ забра́ла въ двіръ Олекса́ндру. Тишка́ взяла́ до поко́івъ, а до мате́рі було́ й не пу́стить; хиба́ ни́шкомъ прибіжи́ть на годи́нку.

Вже тя́жко незду́жала бідна Олекса́ндра; лежа́ла сама́, и води́ нікому пода́ть; лежа́ла й сме́рти дожида́ла. Не було́ ніко́го коло не́і, тілько стари́й неду́жий ключа́ръ па́нський сидівъ у ха́ті.

»Бра́тіку мій ласка́вий!« промо́вила Оле́ся, »покли́чте Тишка́, неха́й я поблагословлю́ свою́ дити́ну: уже́ мині Госпо́дь смерть посила́е…«

»Нема́ ва́шого Тишка́, се́стро: я ба́чивъ, за па́ніею поіхавъ.«

»Неха́й же ёго́ Ма́ти Бо́жа поблагослови́ть!« зговори́ла пла́чучи. »Дитя́ мое́ коха́не!… Діти моі, діти! Е́ васъ, якъ цвіту, по всёму́ світу, тілько васъ коло ма́тери нема́ пото́млені віка звести́! Ви́кохала я васъ лихи́мъ лю́дямъ на пота́лу… Де́ жъ ви, моі голубя́тка! моі соколи́ я́сні!«

Я́кось стари́й ключа́ръ змігся та люде́й закли́кавъ. Увійшли́ лю́де въ ха́ту. Вона́ гля́нула: »Підведі́ть мене́, до́брі лю́де!«

Підвели́ іі́; зняла́ вона́ зъ се́бе кали́точку зъ ши́і, та й дала́ імъ: »Се моімъ діткамъ… шість карбо́ванцівъ… одда́йте… Хто ма́е Бо́жу ду́шу, навча́йте мого́ Тишка́ на все до́бре!… Не обижа́йте бідного сироту́… (а слізми́ такъ и зроша́етця), бу́дте до ёго милости́ві!… Смерть мене́ постига́е саму́… Ви́кохала собі трохъ синівъ ми́лихъ, якъ трохъ голубівъ си́вихъ… та нема́ й одного́ коло ме́не… Сини́ моі! діти моі!…«

Такъ якъ жила́ пла́чучи, такъ и вме́рла пла́чучи.

А па́ні така́, що й похова́ти до́бре не хотіла, не то́ помянути. Двірські лю́де сами́ й похова́ли, и помяну́ли нещасли́ву.

---