Народні оповідання (1858)/Слово одъ издателя

Наро́дні оповіда́ння
Марко Вовчок
Сло́во одъ изда́теля (Пантелеймон Куліш)
• Цей текст написаний кулішівкою.

СЛО́ВО ОДЪ ИЗДА́ТЕЛЯ.

Слове́сность на́ша Украінська не бага́то появи́ла книгъ, кото́рі становля́ть хвалу́ іі́, да зате́ всі вони́ ди́шуть щи́римъ наро́днімъ ду́хомъ. Одъ найпро́стшого селяни́на до просвіще́нного Европе́йською нау́кою па́на, всяке чита́е іхъ смаку́ючи. Тимъ и вели́ке діло на́шоі слове́сности, що вона́ не одрізни́лась одъ про́стого лю́ду, съ кото́рого ви́йшли и вихо́дять міща́не, купці, дворя́не и духо́вниі. Уміе вона́ говори́ти про сільску паха́рську, або́ чума́цьку жизнь, шану́ючи чоловіка въ селяни́нові, — що й па́нське се́рце ни́е благоро́дною печа́ллю, або́ росте́ вго́ру одъ благи́хъ ду́мокъ; 'уміе жъ вона́ розмовля́ти й про судьби́ царствъ и наро́дівъ не чужи́мъ для поспільства скла́домъ. Всіхъ чадъ рі́дноі Украіни ззива́е вона́ висо́кимъ своімъ го́лосомъ у одну́ грома́ду, на одно́ вели́ке діло чоловіколю́бства.

Замо́вкъ на віки вже нашъ Квітка-Основя́ненко; Тара́съ ище́ живе́ на сві́ті и, мо́же, не одни́мъ ище́ но́вимъ псалмо́мъ звесели́ть на́ши ду́ши. Тимъ ча́сомъ слове́сность Украінська иде́ своімъ хо́домъ и бере́ но́виі то́ни, вхо́дячи гли́бше въ рідну жизнь и нату́ру. Ось несподіванно появи́ла вона́ невели́чке по листка́мъ, да дороге́ по красі, діло незна́ного писа́теля, па́на Ма́рка Вовчка́. До́бру доро́гу вінъ собі ви́бравъ. Живучи́ поміжъ селя́нами, прислуха́всь изъ вели́кою ува́гою до іхъ розмо́ви, и що́ вони́ проміжъ се́бе роска́зовали, те вінъ и пи́ше іхъ скла́домъ и по іхъ смаку́, добіра́ючи найвимовні́йші іхъ слова́ и приговірки. Отсе́ жъ у ёго оди́нъ случа́й оповідуе молоди́ця, дру́гий — па́робокъ, або́ жона́тий чоловікъ, и вся́ка річъ така́ въ ёго правди́ва, на́че чу́ешъ и ба́чишъ передъ собо́ю того́, хто гово́рить. Вели́кого сто́ять си́і оповіда́ння тимъ, що живопису́ють на́шихъ селя́нъ, якъ вони́ есть передъ на́шими очи́ма, — живопису́ють не такъ, якъ зви́кли на нихъ диви́тись изве́рху, а такъ, якъ вони́ сами́ на се́бе ди́влятця. Панъ Ма́рко Вовчо́къ роска́зуе про наро́дъ, лю́блячи ёго и шану́ючи ёго́ чоловічу исто́ту. Тимъ у ёго вся́ка черта́ вихо́дить буйно́ю и пова́жною. Чу́е вінъ, що не мале́ діло оповідуе, виставля́ючи ду́шу людську́ зъ іі́ нерівною до́лею и виво́дячи передъ просвіще́нний миръ занедба́не товари́ство, кото́ре есть ко́рінь и си́ла на́шоі на́циі. Се не ви́думки на потіху гуля́щимъ лю́дямъ: се жива́ этногра́фия, кото́ру зрозумівъ писа́тель здоро́вимъ умо́мъ и гаря́чимъ се́рцемъ.

Чимъ же си́і оповіда́ння різня́тця одъ Квітчинихъ по́вістей и Тара́совихъ поэмъ? Квітка наро́дню мисль прово́дивъ черезъ наро́дню жизнь и диви́всь на все, що́ трапля́етця въ жи́зні зъ гото́вою филосо́фиею. Квітка саму́ жизнь призива́въ у свиді́телі, що и́менно такъ воно́ есть на сві́ті, якъ зрозумівъ розу́мний. Тара́съ упоівъ свою́ ду́шу наро́днёю піснею, тимъ міцни́мъ перего́номъ жи́зни, кото́рий у одній своій ка́плі соде́ржить знамена́теля до́вгихъ годи́нъ повсядне́вности. Тарасъ двома́, трома́ слова́ми підійма́е духъ свого́ чита́теля вго́ру, на́че самъ чита́тель пройшо́въ черезъ усі мита́рства и зрозумівъ іхъ могу́щимъ ро́зумомъ. Поэзия Квітчина есть хлібъ насу́щний; поэзия Тара́сова — вино́, веселя́щее се́рце: бо хоть пону́римъ скла́домъ, хоть пла́чучи оповідуе вінъ и́ногді людську́ю до́лю, а въ ду́шу на́шу ллє сцілю́щу и живу́щу во́ду: не поме́ртвихъ бо посла́въ ёго́ Госпо́дь голоси́ти, а живи́хъ на діло жи́зни воздвига́ти. Скажу́ тепе́ръ и про па́на Ма́рка Вовчка́… Тілько зда́стця и́ншому ди́вно, що писа́теля но́вого, зъ невели́чкою ёго́ кни́жечкою, становлю́ я по́ручъ изъ си́ми вели́кими ду́хами, кото́рі вже давно́ всели́лись въ насъ и веду́ть насъ назнамено́ваною одъ само́го Бо́га доро́гою. Не Ма́рка Вовчка́ становлю́ я по́ручъ изъ си́ми вели́кими ду́хами: самъ по собі вінъ ище́ не ви́явивсь; а вели́ке ёго́ діло, я́ко речника́ наро́днёго, кото́рий гово́рить не одъ се́бе. Не своі ми́слі вінъ объявля́е намъ, якъ Квітка; не свое́ю душе́ю за наро́дъ боліе, якъ Тарасъ: писа́тель тутъ одступи́всь геть, наза́дъ свого́ писа́ння; а въ писа́нні ёго́ самъ наро́дъ, лице́мъ до лиця́, промовля́е до насъ сло́вомъ своімъ та́кожъ, якъ у ви́шчі своі годи́ні промовля́въ піснею. Заслу́га па́на Ма́рка Вовчка́ въ тому́, що вінъ переня́въ одъ наро́ду ёго́ щи́ру мо́ву, якъ перейма́ють пісню, и заговори́въ до насъ такъ, якъ самъ наро́дъ гово́рить проміжъ се́бе. Не мале́ й се́ діло, и не бага́то есть на сві́ті люде́й, кото́рі змо́жуть ви́мовитись такъ письмо́мъ, якъ міжъ про́стимъ наро́домъ гово́рить найрозумнійша люди́на, найніжні́йше се́рце, найчи́стша душа́. Такі́и оповіда́ння, якъ Вовчко́ви (дай Бо́же, щобъ іхъ було́ більшъ напи́сано), ста́нутця съ ча́сомъ осно́вою слове́сности на́шоі наро́днёі, якъ розши́ритця вона́ и роски́нетця на всі сто́рони пи́шними вітами. Тутъ бо вся́ке бу́де шука́ти пра́ведного духо́вного о́браза того́ пле́мя, кото́ре награди́въ Госпо́дь особли́вими своіми да́рами.


П. Кулішъ.


Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1929 року і автор помер більш ніж сто років тому.