Вікіджерела

Нарис української історіографії. Джерелознавство/V. Західньо-руські або литовські літописи

< Нарис української історіографії. Джерелознавство

Розділ V.
Західньо-руські або литовські літописи.

Литовська доба в історії Русі-України і літописи з цих часів. Київський літопис або рукопис Супрасльський. Густинський літопис. Литовські літописи. Їх редакції: короткі, середні, повні. Зміст короткої редакції. Зміст повної редакції і її характеристика у Тіхомірова та в Антоновича. Баркулабівський літопис.

Як настала в історії України нова доба — литовська (приблизно у половині XIV в.), то з'явилися й нові, так звані литовські або західньо-руські літописи. Та, на превеликий жаль, вони не дають уже широких звісток про ції часи, бо зберіглася, здається, з них невеличка тільки частина; через те-то XIV і XV віки й становлять значну прогалину в історії України. Нищилися пам'ятки старовини і через татарські напади, і через пожежі, і через домашні міжусобиці, і через релігійні переслідування; иноді їх нищили навмисне, бо вважали їх шкідливими для себе чи для своєї справи. А літописи, хай і коротенькі, велися тоді, здається, навіть по маленьких князівствах; за деякі з них, хоч до нас вони окремо не дійшли, ми знаємо, проте, що вони були, бо ввійшли вони до складу пізніших літописів. Польський історик XV в. Длуґош († 1480 р.) мав, наприклад, більше джерел для історії України та Білорусі, ніж ми їх маємо тепер — показано це у додатках до розвідки К. Н. Бестужева-Рюміна „О составѣ древне-русскихъ лѣтописей“. Ще в XVI в. литовсько-руськими літописами користувався для своєї хроніки (Kronika polska, litewska, żmodska i wszystkiej Rusi) польський компілятор Стрийковський.

Про те, як нищилися літописи на Вкраїні, може свідчити той цікавий факт, що найповажніші й найвидатніші пам'ятки українського письменства передмонгольської доби (Ізборники Святослава, Слово о полку Игореві, галицько-волинський літопис, то що) знайдено було на Великорущині. Навіть пізніші українські тай білоруські літописи — київський супрасльський, литовський виданий Даниловичем, літопис Авраамки, знаходимо в збірниках укупі з літописами північної Русі.

Завважити треба, що літописи цього часу взагалі короткі, сухі і цілком не нагадують галицько-волинського, наприклад, літопису, з його яскравістю, живучістю, поетичністю. Але літописання широко було розповсюднене в литовській державі; до того, підкреслити треба, що літописи велися не литовською мовою, а тодішньою українською літературною (західньо-руською) мовою. Це свідчить за високе становище української культури в литовській державі.

Звернемося тепер до короткого огляду самих літописів. Київський літопис зветься супрасльський од імення супрасльського манастиря в білостоцькому повіті на Гродненщині. Видав його кн. Оболенський, слов'янськими літерами, під таким заголовком: „Супрасльская рукопись, содержащая Новгородскую и Кіевскую сокращенныя лѣтописи“ (М. 1836, XXIV, 172, 32). Спершу оповідається тут за руських князів з IX–XVI в., до 1516 року (од 127 до 156 сторінки). Події XIV–XV в. — це тогочасні записи про київську землю, про Волинь і про Литву. Оповідання правдиві; скрізь позначено роки, місяці ба й дні, коли відбувалася подія. Що автор був сучасником описаних київських подій, це видко, наприклад, з отакої його звістки під 1495 роком за пошесть у литовській і ляській землі та на Волині: „нас же Господь Богъ избавил (од пошести), ради молитвъ пречистое его Матере“ (стор. 141). Але разом з цим ми бачимо тут і сучасника волинських подій. Бо згадавши за кн. Костянтина Ивановича Острозького, він далі каже: „гетману єго (короля Жигимонта), вдатномоу князю Костянтиноу Ивановичоу Острожскомоу дай, Боже, здоровьє и щастьє вперед лѣпшеє; как нынѣ побил силоу великоую Московскоую, абы так побивал силноую рать татарскоую, проливаючи кровь их бессоурменьскоую (стор. 154).

Цікаві оповідання літопису про напади татарські. Під 1491 роком читаємо: „Приходиша Тамарове Завольскыи на Волыньскую землю десят тысящь, много зла сътвориша оу Волыньской земли и в Лядской; Володимери церкви Божіи пожгли и великоую церковь Пречистое мурованоую и мѣсто, а людей по мъстом и по селом и по дорогам без числа посекли и в полон побрали. И събращася Волынци з Ляхи, Божіею помощію и пречистое его Матере оугониша их недалече от Жеславля и побиша поганых и полон отполониша, мало нечто втекло их, и тыя от зимы измроша, не дошедших своих влоусовъ“ (ст. 139). Року знов 1496-го сини перекопського хана Менгирея приходили і сплюндрували волинську землю: „и церковь и монастырь святого Николы в Жидычине съжгоща, и полоноу безчислено взяша, а ины посекоша, и обогнаша князя Семена Юрьевича и пана Василя Хрепмовича, намѣстника Володимерьскаго, и князя Костянтина Острозкаго и всѣх Волынцов въ градѣ Ровном“ (стор. 142). І ще раз прийшов і сплюндрував волинську землю Менглігиреїв брат, солтан Єпончак (стор. 143 та пор. ще звістки на стор. 144–145). Під 1482 роком теж читаємо: „царь Перекопьский Минъ Кгирей, аж Кгиреєвъ сынъ, славный великый град Киевъ, матере градовомъ, добылъ и жьжогъ и воеводоу Киевьского пана Ивана Ходковича в Ърдоу, звелъ (стор. 147).

Розділюється літопис на дві частині: першу — новгородську і другу — Київську. До другої частини занесено уривки із смоленського літопису, що до нас не дійшов, а частиною увійшов до воскресенського списку. Автор користувався, як джерелом, тим західньо-руським літописом з 1377 року, що його потому видав Данилович[1]. Ю. Тиховський[2] ділить літопис на 4 частини: перша кінчиться 1500 роком, друга частина — це уривки з литовського літопису, третя — це окреме оповідання про січу під Оршею (перемогу Литви над Москвою) та похвала кн. Острозькому. Написано воно чи не духовною особою, але з поетичними прикрасами, що нагадують Слово о полку Игоревѣ тай українські народні думи. Й саме воно ніби віршом писане.

И тых збитых плоти
Звѣри и птици ядять,
По земли кости волочачи,
А стопленых водами
Рыбы клюють (стор. 152)

Або знов кінцева похвала:

Великославномоу государю
Королю Жикгимонтоу Казимировичоу
Буди честь и слава на вѣкы:
Побѣдившемоу недроуга своего
Великого князя
Василіа Московского.
А гетману его вдатномоу
Князю Костянтиноу Ивановичоу Острозскомоу
Дай, Боже, здоровье и щастье вперед
Лѣпшее, как нынѣ побил
Силоу великоую Московскоую,
Абы так побивал
Силноую рать татарскоую,
Проливаючи кровъ их
Бессоурменьскоую (стор. 154).

Четверта частина літопису — це манастирський супрасльський запис.

Що-до автора цього літопису, то це, здається, був чернець, бо покликається він звичайно при всіх подіях на святе письмо. Зредаговано цілий літопис, на думку Ю. Тиховського, не в Київі, не на Волині, тай узагалі не на Вкраїні, як гадав був видавець цього літопису, кн. Оболенський, а мабуть, у Смоленську. Мова літопису має білоруські особливості.

Густинський літопис названий так од імення густинського манастиря, що й нині ще є на Полтавщині, недалечко од Прилук. Рукопис цього літопису належить московському Обществу Исторіи и Древностей Россійскихъ. Переписав його, 1670 року, єромонах Мих. Павл. Лосицький, за благословенням ігумена Авксентія Якимовича, що стояв на чолі густинського манастиря од 1665 до 1696 року. Надруковано було його в додатку до Іпатського списку, виданого Археографічною Комісією (П. С. Р. Л., т. II, стор. 231–373). Міститься цей літопис у збірникові, де знаходимо: Лѣтописець о нашемъ Россійскомь народѣ, літопис про початок густинського манастиря, документи на нерухоме майно манастиря, видані йому кн. Вишневецьким, тестаменти ігуменів цього манастиря, листи Ісаї Копинського, послання Лазаря Барановича, оповідання за Михайлівський манастир, про події в густинському манастирі, то що. Літопису цього є декілька списків. Один, як ми вже згадували, заготовлений був для густинського манастиря (це найпоправніший список). Другий список належить мгарському лубенському манастиреві (вміщений він у збірнику, де є статті із старого літопису та оповідання про Бориса й Гліба), а один ще є в Московскомъ Главномъ Архивѣ Министерства Иностранныхъ Дѣлъ. Обидва ці списки використані в друкованому виданні як варіянти головного густинського списку, і обидва вони належать до половини XVII віку. Самий оригінал складений був, мабуть, раніше, бо найпізніші звістки його належать до кінця XVI віку, і тільки реєстр московських патріярхів захоплює часи Нікона та його наступника Іоасафа; та реєстр цей міг бути дописаний пізніше.

Літопис має просторенький заголовок, що починається так: Кройника, которая начинается отъ потопу первого міра… таже и о початку Славенского Россійского народу… и о великомъ княженіи Кіевскомъ… Списася сія кройника въ Малой Россіи, въ монастырю святой Живоначальной Троици… Густынскомь, Прилуцкомъ, за благословеніемъ… отца Авксентія Іоакимовича, игумена моей же святой обители, року 1670, мѣсяця августа 2 дня“. Далі йде „Предмова до чителника“, написана Лосицьким, де ми читаємо: „…авторове Кройники сей Российское любо были людми смертелными и знали запѣвне, же смертію закрочити мусять, прирожоною милостію противко отчизны своеи зняты будучи, прагнулы того, абы и по ихъ зеистю послѣднему роду не были прошлые рѣчи, а мяновите народови Россійскому скритые: що описали и свѣту ясне выразили…“, а далі „…кождому чоловѣкови читанье гисторый есть барзо потребно: бо кгды бы не описано и свѣту не подано, зараз бы зъ тѣломъ безъ вѣсти все сходило въ землю, и люде бы якъ у тмѣ будучи не вѣдали, що ся прошлыхъ вѣковъ дѣяло. Которую Кройнику прочитавши, можешъ подати до увѣдомленя и прочіимъ потребуючимъ юнѣйшимъ…“

Починається густинський літопис оповіданням про Кия, про будування Київа, про варягів і хазарів, про Рюрика, що од нього літопис починає історію великого князівства руського. Далі йде огляд історії Русі й Київа за порядком князюваннів. Оповідаючи за часи Володимира старого, автор згадує за 5 хрещеннів Русі. Та особливого набуває значіння густинський літопис з половини XIII в. (з 1243 року), бо перелічує він київських князів за цих часів і взагалі зупиняється на подіях південної Русі та її сусідів. За XIV-й вік називає літопис отаких князів: Станислава, Скиргайла, Івана Борисовича (стор. 348–352). Знаходимо ми тут і київські, волинські тай подільські записи за XV вік (про Свидригайла, Симеона Олельковича, то що — стор. 353–362). Цікаво, що оповідаючи за утворення вел. кн. московського, літописець каже: „паки начатъ въ Киевѣ княжити Іоанъ Даниловичъ Калита, внукъ Ярослава“ (стор. 348). Оповівши за смерть вел. кн. московського Івана III, автор подає докладні подробиці (що їх не подає ні один старий літопис) про теє ганебне и болюче самопониження, з яким великий князь мусів зустрічати ханових послів. Великий князь мусів виходити на зустріч послові цілу милю пішки і піднести йому шклянку кумису. А бува часом кумис проллється на вбрання хановому послові, то князь мусів його вилизати сам (стор. 364). Та Іван III занехав звичай за намовою жінки своєї Анни (а не Софії) Палеолог. Цікаве оповідання про реставрацію київо-печерської лаври кн. Симеоном Олельковичем (стор. 358). Густинський літопис подав цікаві звістки про події цих часів на Україні, в Литві, Польщі, про їхні внутрішні заколоти і напади зовнішніх ворогів: татарів, волохів, далі про суперечки в церковній єрархії у зв'язку з поширенням унії. Користуючися західніми джерелами, автор літопису оповідає й за події в західній Европі (про пап, про Гуса, про Лютера). Цікава його звістка за погром жидів у Кракові, де він сам виступає проти цього варварства, кажучи: „а въ то время, безъ короля, въ Краковѣ закрамолишася злыи человѣци на Жидовъ и полупиша ихъ“ (стор. 362). Без жаднісінької критики автор приймає найнеможливіші і найнеімовірніші оповідання про всякі вигадки й байки, зв'язані з усякими знаменнями, нагадуючи цим старого київського літописця. Так, наприклад, під 1494 роком літописець пише: „Въ сіе лѣто въ Краковѣ роди жена мертвое дѣтище, иже бѣ ему въ хребтѣ змій живый, кусая тѣло сего дѣтища; тамо жъ подъ Краковомъ, въ селѣ Чорномъ, породи жена дитя и зъ шіею заячею и ушима“ (стор. 360–361).

В основу густинського літопису покладено „Повѣсть временныхт лѣтъ“ та її продовження — галицько-волинський звід до кінця XIII в. Текст свого оригіналу автор густинського літопису вкорочує і користується, здається, більше отим текстом, що дійшов до нас у Хлєбніковському та Поґодінському списку, ніж текстом списку Іпатського. Можлива річ, що користувався він і такими літописами, котрі до нас не дійшли, та списком Воскресенським й західньо-русьними літописами. Взагалі кажучи, густинський літопис — це компіляція, а не самостійний літопис, і автор користувався, ще й окрім руських джерел, хроніками візантійськими: Зонари, Кедрина, Флавія, Баронія, та ще польськими хроністами й істориками: Длуґошем, Кромером, Більським, Гваньіні, Стрийковським. На них він покликається в самому тексті свого літопису, як у тексті покликається він і на угорських літописців, і на Палінодію Зах. Копистенського, на печерський Патерик, на Пролог. Та польські звістки брав він не з Длуґоша, а з пізніших істориків: Кромера, Більського, Гваньні і взагалі давав він перевагу просторішому, нехай і пізнішому, оповіданню перед короткими, хоч і ранішими. Покликання на свої джерела він робить звичайно з боку тексту свого. Компіляція ця скидається навіть на історичну працю, бо автор її, опріч того, що покликається на джерела, наводить ріжні погляди на якусь подію, а тоді висловлює і свій власний погляд. Так, приміром, в оповіданні про ап. Андрія на Русі наводить він погляди Тертуліяна, Баронія, церковного історика Сократа (стор. 251); в оповіданні знов про хрещення болгарів він покликається на Куропалата і Баронія, то що (стор. 251–252). Він вирішає питання про походження слов'ян і Русі, присвячуючи цьому окремий екскурс під заголовком: „Чесо ради нашъ народъ Русю наречеся“ (стор. 236).

Кінчиться густинський літопис 1597 роком. Самостійна його частина, що найбільше має значіння для історії України за литовської доби, охоплює всього 25 сторінок (од 1300-го до 1597 року: стор. 348–373). Наприкінці літопису вміщено окремі оповідання; 1) „О началѣ козаковъ“ — під роком 1516 (стор. 367–368); 2) „О премѣненіи нового календаря“ — під 1582 роком (стор. 368–369) 3) „О уніи, како почася въ Руской землѣ“ (стор. 369–373). Джерелами цими можна користуватися для історії, але з великою обережністю і критикою, тай узагалі сказати треба, що густинський літопис потрібує великої перевірки.

Та литовські, чи західньо-руські літописи у властивому розумінні цього слова це будуть тії літописи, що видані в XVII томі Полнаго Собранія Русскихъ лѣтописей (Спб., 1907, вид. Археограф. Комісії). Декотрі з них надруковані були ще й раніше окремо: Даниловичем, Нарбутом та Поповим та й иншими, і цими виданнями доводилося користуватися для наукових потреб, аж доки з'явилося суто-наукове згадане видання Археографічної Петербурзької Комісії. Потреба отакого збірного видання пекуче відчувалася вже дуже давно, і через те великої подяки заслуговує Археографічна Комісія, й особливо тії редактори, що під доглядом їхнім літописи ці друкувалися. Їхні ймення (А. С. Пташицький і акад. О. О. Шахматов, особливо другого) гарантують вповні високий науковий характер цього видання.

Археографічна Комісія у цьому виданні не дала зведеного тексту. „Хоч дослідження західньо-руських літописів — кажуть редактори видання — значно посунулося наперед, завдяки працям С. Смольки, А. Прохаски й особливо Ів. Тіхомірова, проте не настав ще час для зведеного їхнього видання. Відношення коротких літописних зводів (Супр., Нікіфор., Увар., Акад., друга частина Крас., перший і третій уривок Патр.) до складніших, що мають спочатку казкові перекази, які ведуть литовську історію з часів імп. Нерона (перша частина Крас., Рум., Арх., другий і четвертий уривок Патр., Рач., Євр., Ольш.), а тоді до повного зводу литовських літописів (Бих.) з'ясовано не досить докладно. Оце спонукало Археографічну Комісію видати окремо всі, котрі дійшли до нас, типи західньо-руських літописів, додавши до них і такі уривки, котрі висходять до тих типів чи списків, що до нас не дійшли“ (стор. XII). І видала вона геть-чисто-всі списки, які тільки вона могла зібрати; а зібрала вона їх дуже багацько, і як може знайдуться ще коли якісь нові, то навряд щоб могли вони щось істотного додати. Таким чином, од-нині XVII том може вважатися за повний збірник західньо-руських літописів.

До цього XVII тому ввійшли списки усіх трьох типів: і короткі, і складніші чи середні, і повні. До коротких належать: 1) Супрасльский список із варіянтами з Нікіфоровського списка; 2) Уварівський (у примітках до нього подано головні одміни Супр. і Нікіф.); 3) Академічний; 4) список гр. Красінського (друга частина списка) з варіянтами із I-го та IV-го уривка Патріяршого списка і з додатком кінця I-го уривка Патр.

Супрасльський список названий так од того, що той збірник, де знайдено цей список, належав супрасльському манастиреві. Написаний цей рукопис 1519 року. Список поділяється на дві частині; перша, більша, має заголовок: „Избрание лѣтописания їзложено въкратце“, а друга частина — „Лѣтописець великых кн[я]зей литовъскых“. Перша частина — це компіляція з літописних зводів і торкається загально-руських подій, але й має додатки західньо-руського походження. Кінчиться цяя частина 1440-м роком. Друга частина — це уривок із оригінальної литовсько-руської хроніки. Починається цей уривок реєстром усіх синів Гедимінових і кінчиться оповіданням про Витовтову угоду з Ягайлом. Написав цей список якийсь Григорій Іванович для кн. Одинцевича. Давніше вже супрасльський список видавався двічи в латинській транскрипції проф. Даниловичем (під заголовком: Latopisiec Litwy i Kronika Ruska спочатку в Dziennik-у Wilensk-ому за 1823 і 1824 р. р., а 1827 року й окремою відбиткою).

Уварівський список — із рукописів гр. А. С. Уварова. Описаний був він А. Н. Поповим (Уч. Зап. II Отд. Имп. Ак. Наукъ, 1854, кн. I, отд. II) і арх. Леонідом (Систем. опис. сл.-рос. рукоп. собр. гр. А. С. Уварова). Написаний рукопис у XV в. І він розпадається на дві частині, та йдуть вони в відворотному порядку: спершу йде „літописець“, а тоді вже компілятивна частина. Першу частину його надрукував був Попов при згаданому вище свому описі рукопису, а другу — надрукував арх. Леонід при своєму описі.

Нікіфоровський список написаний у XV в. Він мало не цілком збігається із Супрасльським. Видав його С. А. Бєлокуров у своєму виданні „Русскія лѣтописи“ (М., 1897, стор. 19–72 — Чтенія въ Имп. О-вѣ Ист. и Древн. Рос.).

Академічний список майже цілком однаковий із Нікіфоровським. Знайдено в рукописі, що належить Рос. Академії Наук.

Віленський список належить Віленській Публичній Бібліотеці і являє собою частину так званого літопису Авраамки. Однаковий із попередніми.

Друга частина списка гр. Красінського нагадує попередні, а друга й третя частина Патріяршого списка нагадують собою список Крас. і Румянцівський. До середніх реакцій належать знов отакі списки: перша частина списка гр. Красінського, Румянцівський, список Археологическаго Общества, другий та четвертий уривок Патріяршого списка, список Рачинського, Євреїнова й Ольшевського.

Перша частина списка гр. Красінського нагадує першу частину Румянцівського. Румянцівський список надрукований був уже раніш Б. А. Вахевичем (у XXIV томі Записокъ Имп. Од. О-ва ист. и древн.). Список Археологическаго Общества теж нагадує першу частину Румянцівського.

Повна редакція зберіглася в одному тільки спискові — у списку Биховця. Початок рукопису утрачено і видано його за Стрийковським. Де зараз перебувае рукопис цього списку, — не відомо. Писаний він латинськими буквами і був уже раз виданий Нарбутом у Вільні під заголовком Kronika litewska z ruskiego języka na polski przetlumaczona. Починається цей список добою імп. Тиверія і кінчиться — 1506 роком.

Та не всі вчені приймають отакий поділ на три редакції. Декотрі поділяють їх не на три, а на дві редакції, прилучаючи списки середньої редакції (Познанський, Красінського) до короткої редакції (Тіхоміров — Ж. М. Н. Пр., 1901, III, стор. 2). Вахевич знов поділяє всі списки, залежно од складу руської й литовської їхньої частини, на три редакції: давню (Супр., Увар.), 2-у (Авр., Крас., Рум., Позн.) і 3-ю (Биховця).

Розвідок, присвячених литовсько-руським літописам, не так уже й багато, та проте в них поставлено, а иноді й вирішено, всі оснівні питання про литовсько-руське літописання. Із старих праць нагадати треба розвідки польського вченого Даниловича, що видав одну з редакцій литовського літопису, а незалежно од того надрукував ще статтю в журнал-і Министерства Народнаго Просвѣщенія за 1840-й рік. Та безмірно більше значіння мають нові розвідки російського дослідника І. А. Тіхомірова[3], українського Із. Шараневича[4] і польських учених Ст. Смольки[5] та Ант. Прохаски[6].

Особливо це треба сказати за Тіхомірова; хоч, на превеликий жаль, ми маємо од нього самісіньку журнальну статтю та рецензії на розвідки Шараневича, Смольки й Прохаски, а не широку студію, яку він складав і готував до друку і до якої був він підготований так, як ніхто инший, бо був з нього великий ерудит у питаннях, що торкаються литовських літописів. Розвідка Тіхомірова, вкупі з його рецензіями, показує нам яскраво становище питання про литовські літописи у сьогочасній науці. До цього додати треба ще декілька праць, у котрих автори торкаються окремих питань, з'язаних з литовськими літописами. Так, наприклад, проф. М. Грушевський надрукував спеціяльну статтю, присвячену розборові так званої „похвали Витовту“[7]. Акад. Іконніков знов зробив загальну зводку геть-усієї літератури про литовські літописи і дав на підставі їх загальний огляд литовських літописів[8]. Розглядав критично литовські літописи й акад. Дашкевич[9].

Звертаємося тепер до питання про коротку редакцію західньо-руських літописів. Перше питання, яке стає перед нами, це — коли складено ції списки? На це ми маємо деякі вказівки в самих літописах. Не міг літопис бути написаний раніш од 1377 року, бо оповідаючи про дружбу Ольгерда з Кейстутом, літопис додає: „такоже были и до живота своєго в тои правде“ (стор. 72). Перелічуючи знов дітей Гедимінових, літописець називає Ольгерда батьком короля, а Кейстута батьком великого князя Витовта; виходить, що міг він писати аж тоді, як Ягайло зробився польським королем, тоб-то після 1386 року, і як одділив уже він своєму братові-в-первих, Витовтові, Литву, а це сталося аж 1392 року. Оповідаючи знов за смерть Скиргайлову († 1394 р.), літописець додає про себе: „азь же того не свѣмь занже бѣх тогды млад“ (стор. 80). Кінчиться оповідання 1446-м роком-мабуть, отоді, у половині XV віку і складений був цей літопис і літописець жив, виходить, між 1385-м і 1450-м роком.

Данилович уважав був цей літопис за твір одного автора, що описав події од 1380 до 1446 року. Попов, навпаки, Висловлював думку, що літопис цей не первооригінал і складач його скористувався коли не найстарішими, то иншими скороченими літописами, тоб-то, на думку Попова, виходить, що літопис цей де звід і його джерела можна собі з'ясувати. Тіхоміров і з'ясовує ції джерела. Польські історики (Смолька і Прохаска) поділяють литовські літописи короткої редакції на дві частині, що їх одну од одної відділюе „Похвала Витовту“; та Прохаска односить цю похвалу більш до першої частини, бо й справді вона більше з'язана з першою частиною, ніж із другою. Спершу короткий звід перелічує дітей Гедимінових, причому, як уже за це згадано в нас, Ольгерда названо королевим батьком, тоб-то батьком Ягайла. Далі оповідається за те, як скинуто було Евнутія і як Ольгерд зайняв Вільну, а тоді говориться за боротьбу Кейстута з Ягайлом, про те, як убито Кейстута і як Витовт утік до німців. Це ніби окреме оповідання, записане самовидцем, прихильником Кейстутовим і Витовтовим. Оцим окремим оповіданням скористувався і Длуґош, позичивши його з литовського літопису (за його часів воно, очевидячки, ходило як окреме оповідання). Це оповідання про Витовтову боротьбу з Ягайлом перекладено було на латинську мову під заголовком: „Origo regis Jageylo et Wytholdi ducum Lithuaniae“ — його знайшов Прохаска у литовській метриці в Москві. Далі, за цим оповіданням, іде в літописі низка звісток про охрещення Ягайла, про те, як одружився він з Ядвигою, про напади смоленського князя Святослава на Литву; подробиці цих нападів записано в таборі литовському з великим обуренням проти смольнян, що називаються тут „свѣрипие звѣрие“ (стор. 78). Далі знову йде оповідання про Витовта та про його боротьбу із Скиргайлом (воно теж складене Витовтовим прихильником), далі про шлюб дочки Витовтової з великим князем московським Василієм Дмитровичем, та й про инші події з життя Витовтового. Про січу над рікою Ворсклом маємо окреме оповідання. Дальші короткі звістки, що торкаються південно-західньої Русі та Смоленська, мабуть складач позичив з якихось инакших джерел вони, здається, йому самому не належать. Це звістки: про Тохтамиша, про Витовтові напади на Смоленськ, про поставлення Григорія Цамблака митрополитом (звістки ці є й по инших літописах та літописних збірниках). Далі йде знову окреме оповідання про Поділля[10], написане вже після Витовтової смерти. Таким самим відокремленим оповіданням вважати треба і оповідання про луцький, з'їзд та „Похвалу Витовту“. Автор похвали каже за себе: „хочю вамь поведати о великомь князи Александри зовемомь Витовъти… хощю вамь азь прведати о славномь томь государи (стор. 64–65). Прохаска висловив думку, що похвалу цюю складено на зразок житія Дмитрія Донського, вміщеного в Воскресенському спискові літопису, та подібности поміж ними нема жадної. І треба визнати — каже Тіхоміров, — що похвала це твір самостійний. Не погоджується Тіхоміров з Прохаскою і в тому, що склав цю похвалу автор першої частини литовських літописів, і склав її далеко після смерти митр. Герасима. Похвала, на думку Тіхомірова, складена швидко після Витовтової смерти, хоч і не була вона надгробним йому словом, як це був думав Данилович. Питанню про „Похвалу Витовту“ спеціяльну статтю присвятив недавно проф. М. Грушевський; він висловлює там гадку, що в основу похвали покладено запис 1428 року про славу й силу Витовтову, — запис, занесений до рукописного збірника, списаного єп. Герасимом у Царгороді. Порівнявши текст запису й літопису, проф. Грушевський доходить до висновку, що вони дуже подібні один до одного і що літописець скористувався записом, а не навпаки. Похвала не дає цінних фактичних звісток про діяльність Витовта і має вона, головним чином, чисто літературне значіння. За похвалою йде оповідання про Свидригайлову боротьбу з Жигмонтом, складене сучасником подій. Дальші звістки знову торкаються Смоленська. Кінчиться короткий звід 1446-м роком.

Таким чином, до короткого зводу увійшли: 1) запис про Кейстутову боротьбу з Ягайлом, 2) про Витовтове князювання, 3) про січу над р. Ворсклом, 4) про Поділля, 5) Похвала Витовту, 6) оповідання про Свидригайлову боротьбу з Жигмонтом і 7) щорічні записи, зроблені на Вкраїні і в Смоленську. Тіхоміров зробив отаку уваги, користуючися Уварівським списком короткої редакції, та далі він розглядає й аналізує зміст та особливості й инших списків (Даниловича, Крас., Позн.)[11]. Та ми на цьому вже не зупинятимемось. Торкнемся ще хіба питання про те, котрий із усіх списків короткої редакції має найбільше значіння. Смолька ставив на перше місце рукопис Одинцевичів, виданий Даниловичем, і ставив він його вище, ніж Слуцький звід, виданий Поповим. А Тіхоміров, навпаки, ставить вище список, виданий Поповим. Прохаска так само оцей список ставить вище, та він ще вище од Слуцького зводу ставить список Познанський, справніший і ясніший од инших. В усякому разі щоб остаточно вирішити цеє питання, необхідно порівняти з цією метою геть усі списки, а цього поки-що ще не зроблено.

Звертаємося тепер до повного зводу, що до нього, власне кажучи, належить один тільки список — Биховця. Та, як ми це бачили, до нього підходять ще й декотрі із списків середньої редакції. А проте, Тіхоміров не теоретично, а практично розглядає зміст і дає загальну характеристику тільки коротких списків і повного зводу. Так само, як це ми далі побачимо, робить і проф. В. Б. Антонович. Ба й инакше робити, поки-що, немає змоги.

Коли складено список Биховця? В самому літописі немає на це жадних вказівок; хіба тільки оця одна — та її текст попсовано і належати вона могла не літописцеві, а Стрийковському. Стрийковський здобув був для себе литовський літопис списка кн. Заславських і там стояла отака фраза: „a Jura i teraz jest w ziemi Iwaka cara“, що перекладається: а Юра й тепер у землі Івана царя“ (Грозного). У спискові Биховця фраза ця не зберіглася, хоч, як гадають, там вона теж була. Отже виходить, що як Стрийковський складав свою хроніку, то повний звід уже був, тоб-то він був уже в другій половині XVI в.

На скільки частин поділяється цей звід? Нарбут (перший видавець Биховцевого списка) ділив його на три частині, на три літописи: перша кінчалася смертю Мендовга, друга починалася оповіданням про його вбивство і кінчалася 1320 роком, третя — од 1320 року і до кінця, тоб-то до 1506 року. Данилович висловив був таку думку: перша частина охоплювала казкові перекази і кінчалася часами Мендовга, друга охоплювала часи од Мендовга до Гедиміна, і в основу її було покладено волинський літопис, инші руські літописи тай невідомі литовські джерела; з Гедимінових часів починаючи джерелом для повної редакції вважав Данилович отой літопис, котрий він сам видав, тоб-то список короткої редакції; а дальші часи, думає Данилович, описав уже літописець сам, як самовидець. Та Тіхоміров не погоджується з оцією останньою Даниловичевою думкою; і цілком справедливо, бо не могла-ж одна людина описати як самовидець події од 1440 до 1506 року.

А який зміст повної редакції? Початок літопису — це перекази, що виводять Гедимінів рід од тих римських переселенців, котрі осілися на гирлі р. Німана. На чолі цих переселенців стояв Палемон; а були серед них чотирі знамениті римські роди: Довспрунги (герб Китовраса), Преспора Цезарина (герб Колумнів), Юліяна (герб Урсинів) і Торого (Гектора?) — герб Рожі. Князювали оції роди, аж поки влада перейшла до Гедиміна, що сам вийшов з роду П. Цезарина (гербу Колумнів). Із смертю Войшелга перервався рід Палемона і на княжий стіл засів найстарший рід Довспрунгів. А як і цей рід перервався, то княжий стіл переходить до рук представника роду з гербом Колони, Витенеса. Все це перекази не народні, а генеалогічні і мали вони собі за тенденцію довести стародавність литовської шляхти. Друга частина переказів, навпаки, походження місцевого, народнього — це перекази про захоплення литовськими князями руських князівств: полоцького й луцького, та про будування міст. Оця частина літопису складена за пізніших часів якимось книжником, бо знає він і про римлян, і про Венецію, і утворює свою філологічну гіпотезу про походження назви „Литва“. Оповідання про Мендовгове князювання позичене літописцем із волинського літопису, і воно подекуди навіть правдиве. Літописець сам, оповідаючи за Тройдена, покликаеться на прикру Тройденову характеристику, складену волинським літописцем. А саме: наводючи отую характеристику, де Тройдена прирівняно до Антіоха, Ирода й Нерона, літописець додав: „sztoż wyszey opisuiet w Ruskoy kronice“ (стор. 487). Оповідання за часи Гедимінові, за завоювання ним землі київської та волинської теж, на думку Тіхомірова, повстали на ґрунті переказів, і про те й про те оповідається мало не тими самими виразами. Инші перекази — це про будування нових міст: Троків і Вільни. Тут трапляються такі вислови, як: „hde y nyni zowut Turja hora“ (стор. 493), що належать, очевидячки, пізнішому складачеві літопису. Що-до оповідань за часи Ольгердові, то частину їх ми бачимо і в списках короткої редакції, та в Биховця є ще й такі, яких ми в короткій редакції не знаходимо. Таке, наприклад, оповідання за віленського воєводу Гаштолта, що заклав у Вільні католицький францісканський манастир, про легендарний Ольгердів похід на Москву з легендарними подробицями. Про Ягайлову боротьбу з Витовтом оповідається так само, як і в короткій редакції. На звістки короткої редакції скидаються й инші подробиці про Витовтове князювання; але є в Биховця і звістки, взяті з якихось инакших джерел, є звістки і із народніх переказів, що в них пробивається литовський патріотизм і бажання вивищити литовців над поляками. Наприклад, як цісар, що приїхав на Витовтову коронацію, запропонував литовським панам брататися з польською шляхтою, то литовські пани одповіли йому, що вони, мовляв, пішли од римської шляхти і через те вище стоять од шляхти польської. В Биховця сказано, що приїхав на коронацію цісар сам особисто, а в короткій редакції говориться тільки про приїзд од нього послів (що, звичайна річ, певніше); та про те автор повного зводу наводить розмови між цісарем і Витовтом, очевидячки, вигадані. І взагалі, всю справу про коронацію Витовта коротка редакція передає певніше, ніж повна. Звістку про Свидригайлову боротьбу з Жигмонтом, очевидячки, звідкілясь позичено, бо літописець, перелічуючи побитих князів, од себе додає „а innych wsich imen ne wypisano“ (стор. 532). Про вбивство Жигмонта ми маємо окреме оповідання. Відношення автора до Жигмонта неприхильне і вороже за те, що Жигмонт нищив шляхту і хотів зате над нею піднести “rożay chlopski psiu krow“ (стор. 533). Таке саме окреме оповідання становить і оповідання про боротьбу Казимира з Михайлом Жигмонтовичем до його смерти. З часів після смерти Казимира і до кінця, події описано однією особою, сучасником подій, мабуть чи не з волинської землі. Автор сам за себе згадує, наприклад, оповідаючи за князя Глинського: „o kotorom budem daley mnoho dywnoho pisaty“ (стор. 561). Війну з татарами 1506 року описано теж сучасником і самовидцем.

Таким чином, за джерела для повної редакції були: 1) народні перекази (про початкову історію Литви до Мендовга, про зміну князів од Войшелга до Гедиміна, про заснування Вільна, про Ольгердів напад на Москву, про чудо св. хреста, про нелади Витовта з Москвою, про коронацію Витовта); 2) запозичення з галицько-волинського літопису (про Мендовга, Войшелга, Товтивила, Тройнату, Тройдена); 3) окремі оповідання і записи, що частина з них увійшла до зводу з инших джерел, друга частина з'явилася тут уперше (про січу під Дубровною, про боротьбу Свидригайлову з Ягайлом, про вбивство Жигмонта, про боротьбу Михайла Жигмонтовича з Казимиром, про боротьбу Казимира з тевтонами і Георгієм Под'єбрадом) і 4) щорічні записи.

Взагалі ці висновки можна приймати, і про окремі оповідання, і про щорічні записи, і особливо про запозичення з короткої редакції (це дуже цінні фактичні вказівки автора). Деякий сумнів викликає занадто рішучий характер вказівок на тії події, що оповідання про них складено було виключно на підставі народніх переказів. Ми гадаємо, що наприклад, оповідання про Витовтову коронацію складено було не на підставі народніх переказів, а на підставі якихосы більш-менш офіційних актів, бо була це справа чималого міжнароднього значіння. Од неї мусіли залишитися навіть у канцелярії деякі документи. А що в повній редакції за подію цю оповідається значно ширше, ніж у короткій, то це річ цілком зрозуміла і не може це правити за довід, що все це вигадано. Далі мусимо ми сказати, що не все те, що складене на основі переказів, засновано на народніх переказах. Як автор Повѣсти временныхъ лѣть де-в-чому був ученим систематиком і сам утворював свої гіпотези (про початок Русі, про переселення слов'ян із Дунаю), так і автор повної редакції литовського літопису був ще більшим систематиком і складачем книжних (топографічних, генеалогічних) легенд. А в літописі багато топографічних і генеалогічних вигадок. Назви міст дали підставу для вигадок про князів. Перекази про заснування ріжних міст здебільша пізнішого, книжного походження. Звістки волинського літопису доповнювалися місцевими переказами, записаними пізніше і прикрашеними ріжними вигадками. Ні про які пруські чи угорські джерела нема чого й думати. За джерело для літописця були теж і фамільні перекази таких шляхетських литовських родів, як Немиричі, Воловичі. Я вже не згадую за Палемона, бо в утворенні цієї легенди нарід жаднісінької участи не брав, як і в утворенні оповідання про легендарний Ольгердів похід на Москву. Оповідання про завоювання Київщини і Волині за Гедиміна (а не за Ольгерда), хоч і неправдиве у своїй суті (та його правдивість обороняє М. Дашкевич проти В. Антоновича), теж не можна, на мою думку, визнати за народній переказ; — помилка його мабуть книжного походження.

У литовських літописах яскраво і різко позначилася національна ідея, ідея національно-політичної незалежности Литви од Польщі. Не дивниця, що національним героєм у литовських літописах з'являється головний провідник цієї ідеї, великий князь литовський, Витовт. Усі симпатії літописців на боці великого князівства литовського в його боротьбі з Польщею. Через те літопис мало не виключно цікавиться литовськими подіями і инших торкається хіба остільки, оскільки вони з'язані з литовськими. Литовські літописи прихильні до литовських князів і найголовнішу увагу на них звертають, і роблять вражіння офіційних, державних, хоч формально може вони такими й не були. У литовських літописах широких оповідань більше, ніж щорічних записів; визначні події описувалися докладно, а згодом, через додання щорічних записів, з них утворювалися літописні зводи.

Називаемо ми ці літописи литовськими, та треба, проте, завважити, що були вони рівночасно й західньо-руські, і навіть ця назва для них більше підходить, ніж назва «литовські». Найперше завважити треба, що писані вони не литовською мовою[12], а тодішньою літературною українською мовою (західньо-руською), бо мова ця панувала на території всього великого князівства литовського, чи краще мовити — литовсько-руської держави, що до її етнографічного складу увійшли литовці, білоруси й українці. І хоч утворювали державу литовці, то й український елемент брав чималу участь в будуванні її, а з культурного погляду український елемент керував, панував над литовським. Отого антагонізму, що був поміж Литвою і Польщею, не було між Литвою і Руссю. І про руські події литовські літописи оповідають як за свої, а не чужі. Не дивниця, що при такому складі литовські літописи з'являються оснівним джерелом і для історії місцевого українського життя за XIV–XV в.в. і, що важніше, історії державного й політично-соціяльного життя литовсько-руської держави.

Хронологія литовських літописів мало помітна і в короткій, і в повній редакції. У списках короткої редакції роки проставлено здебільша при подіях українських і смоленських. У повній редакції вони з'являються аж з початком XV в., а в XIV в. вони проставлені тільки при чотирох подіях; події тут часто поперемішувано без будь-якого хронологічного порядку — раніш оповідається за те, що трапилося пізніше; аж з половини XV в. бачимо постійні хронологічні вказівки.

Спискові Биховця чимало уваги присвячує й проф. В. Антонович у своїх лекціях[13]. Згадавши й за инші списки цієї редакції (Познанський або гр. Рачинського, що факсімільє його є у Львові в Бібліотеці Осолінських, а другий — у Петербурзі), проф. Антонович отак характеризує самий літопис. Найперше, — це літописний звід, чи-то компіляція із ріжних джерел, складена в половині XVI в., і записи самовидця починаються тільки з оцього часу, тоб-то з половини XVI віку. Автор цієї компіляції тенденційний, і це відбилося на тому, як він користується джерелами. Жив він у пол. XVI в., як польський уряд усіх заходів вживав для того, щоб завести у великому князівстві литовському політичну унію з Польщею. Кожна освічена людина тих часів добре розуміла, що наближується вже той час, коли унія зробиться докованим фактом, і кожен мусів так чи инакше пристосовуватися до нових умов життя. Літописець теж розумів цеє і був він прихильником унії; а що був він литовським шляхтичем-патріотом, то хотів захистити інтереси свого стану перед польськими змаганнями на нероздільне панування в Литві. Через те намагається він довести, що литовська шляхта і видатніша і шляхетніша своїм походженням, ніж польська. І ось він велику увагу звертає на генеалогічні фамільні перекази й легенди, що виводили литовські шляхетські роди од римських патриціїв; він радо вміщує їх у літописі. Так само радо вміщує він і оповідання про всякі небувалі події, як от наприклад про відомий з'їзд у Луцькому з апокрифічною промовою на ньому імператора Сигизмунда, де імператор підкреслював перевагу литовського панства над польським і звертався до польського короля Ягайла з проханням не врізувати його прав і привілеїв. Літописець надає навіть литовським панам ріжні римські герби, яких у них ніколи справді не було.

Змістом своїм список Биховця розділюється на три частині: перша — найцікавіша і разом з тим найбільша, але важка для зрозуміння. Матеріял у ній дуже ріжноманітний. Охоплює вона добу од початку литовського князівства до Ольгердової смерти, тоб-то до кінця XIII віку і була-б вона нам у великій пригоді, як-би автор позаносив був просто до свого літопису всі ті перекази, що він чув. Та ні! Він поставив собі инакшу мету — і зробив це підо впливом тодішніх обставин політичного й громадського життя — він забажав дати історію стародавньої Литви, литовського князівства за ті часи, коли воно ще не існувало, як держава. За-для цього він по-своєму систематизує й переставляє записані ним перекази і переносить сучасний йому суспільний устрій на ту далеку старовину і веде історію тієї доби, жадних не маючи певних матеріялів. Це і є оснівна історична авторова помилка. І через те користуватися цією частиною літопису дуже трудно, бо треба найперше розкласти на частини всенький матеріял, виділити в ньому вигадки од правди, імовірні оповідання пристосувати до певних осіб, яких вони справді торкаються, і до тієї доби, до котрої вони належать, то що. І тоді виявилось-би, що чимало оповіданнів довелось-би геть одкинути, бо не відповідають вони вимогам історичної критики. Оповідання першої частини складаються із народніх і фамільних переказів та деяких звісток, узятих із Іпатського літопису. Народні перекази засновано на топографічних назвах, що зберіглися в народній пам'яті; фамільні легенди позичив літописець у представників цих фамілій, у значних литовських панів. Легенди ці він наводить дуже радо: иноді він перериває своє оповідання, щоб докинути слово про того чи иншого представника старого литовського шляхетського роду, наприклад, про кн. Друцьких, Немиричів, Воловичів, то що. Очевидна річ, що до рук його попали документи цих фамілій, і він заніс їх цілком до свого зводу. Усе це, без жадного критичного розбору, зібрав автор до купи і на основі їх силувався скласти послідовне оповідання про походження литовського народу та про його долю од найдавніших часів до прийняття христіянства. І через те у цій частині страшенна сила анахронізмів, суперечностей і перекручувань фактів; хронології нема; частенько за один факт оповідається двічі, тільки з іменнями ріжними, або події з однієї особи переносяться на иншу. Отакий характер має літопис до Ольгердової смерти (до 1377 р.).

Друга частина літопису охоплює добу од Ольгердової смерти до часу запанування Казимира Ягайловича (од 1377 до 1445 року). Це варіянт короткої редакції литовсько-руського літопису (видання Даниловича), але з чималими додатками й одмінами. Найважніші додатки позичено здебільша з генеалогічних переказів литовського шляхетства. Нерідко трапляються тут подробиці про тії політичні події, що в них брав участь той чи инший представник якогось шляхетського роду. Деякі епізоди з литовської історії значно поширено на підставі народніх переказів або тих літописних звісток що до нас не дійшли. Такі, наприклад, оповідання про луцький з'їзд монархів, про битву над р. Ворсклом, про боротьбу Жигмонта Кейстутовича із Свидригайлом, то що. Усенька цяя частина виділяється в порівнянні з двома иншими надзвичайною своєю яскравістю, художністю свого викладу. Хронологія в ній починається і послідовно ведеться з 1398 року.

Третя частина літопису охоплює сторичні звістки про велике князівство литовське за роки 1445–1507 (це в спискові, виданому Нарбутом, а в спискові Познанському — до 1548 року). Оцю частину літопису складено на підставі руських літописів, на підставі місцевих усяких заміток, що до наших часів не зберіглися, на підставі фамільних переказів і записів сучасників-самовидців. Взагалі частина ця правдиво передає події.

І. А. Тіхоміров, що присвятив західньо-руським літописам спеціяльну розвідку і з'являється дуже добрим знавцем їх, висловлює про них отакі думки.

Литовськими літописами руські літописи не користувалися, і взагалі в руських літописах звісток про Литву обмаль. Навпаки, польські хроністи в оповіданні своєму не поминали подій литовської історії і для цього користувалися вони литовськими літописами. Найбільше використав їх Стрийковський, менше од нього — Більський, а ще менше — Длуґош. Тіхоміров проробив величезну роботу і остаточно з'ясував, що́ саме кожен із згаданих хроністів позичив із литовських літописів, — і ось тії висновки, до яких він прийшов. Длуґош узяв із них самісінький реєстр Гедимінових дітей, звістки про Явнутія, про Ягайлову боротьбу з Кейстутом та Витовтом і про Кейстутову смерть — до Витовта. Більський мав у своїх руках декілька редакцій литовських літописів і він їх, звичайна річ, вкорочував, але иноді наводить їх дослівно, а иноді тільки покликається на них, як у них було щось протилежне до того, що говорилося в польських джерелах. Тіхоміров перелічує всі ті запозичення, які зробив Більський із литовських літописів. А Стрийковський стільки позичив із литовських літописів, що не маючи ще окремого видання цих літописів, можна було знати їхній зміст із хроніки Стрийковського. Мав він у своїх руках до 12–13–15 рукописних списків литовських літописів; він збірав їх звідусіль, звірював їх одні з одними, робив про них критичні замітки. Мав він і два стародавні літописи, але це мабуть, були тільки дві редакції одного літопису. Може в нього були редакції повніші, ніж ті, які маємо тепер ми; та, здається, таких літописів, котрі були-би невідомі тепер нам, у нього немає. Тіхоміров вичерпуюче перелічує те, що Стрийковський позичив із литовських літописів, і показує, в чому була одміна між звістками літописів і звістками Стрийковського, тоб-то в чому Стрийковський доповнював літописи. Тая частина виданого Нарбутом літопису, що оповідає за Ольгердові часи, увійшла до Стрийковського цілком. Користувався Стрийковський літописами не механічно, — він їх поширював своїми додатками, иноді він їх укорочував; власних слів історичних діячів він не наводить, а оповідає за них у третій особі, своїми словами переповідаючи їхню думку. Багато оповіданнів викладає він за польськими джерелами: за Длугошем, Мєховічем, Кромером, Ваповським. Усього в Стрийковського зроблено до 180 покликаннів на литовські літописи і при перевірці виходить, що вони в значній мірі правдиві. Стрийковський наводить уривки з литовських літописів або на те, щоб підтримати звістки тих чи инакших джерел чи щоб показати їхні помилки, або знов сам робить додатки до звісток литовських літописів. З нього компілятор дуже сумлінний, і звістки його настільки певні, наскільки певні тії джерела, котрими він користувався.

Що можна сказати про мову литовських літописів? Цьому питанню присвятив окрему розвідку акад. Е. Ф. Карський[14], використавши для неї рукопис Попова, Археографічної Комісії уривок із Збірника Авраамки. Оригінал списка Биховця чимало має українізмів, так само як і латинський список литовського літопису XVIII в. бібліотеки гр. Красінських. Гарною літературною західньо-руською мовою XV–XVI в. написаний список литовського літопису в збірнику XVI в. бібліотеки гр. Красінських. Чимало в списках литовських літописів трапляється і церковно-слов'янізмів; инколи помітно навіть бажання йти за староруськими літописами навіть в окремих висловах, як наприклад — „мы же на преднее возвратимься“ (Увар.). У списку Познанському та бібліотеки гр. Красінських навпаки чимало полонізмів, а церковно-слов'янізми зустрічаються аж надто рідко. Розглядає автор подрібно фонетику, морфологію й синтаксис та ще лексичний їхній склад.

Особливе місце займає так званий Баркулабівський літопис, який не цілком, та все-таки найбільш підходить до західньо-руських літописів і стоїть, так мовити-б, на межі поміж литовськими літописами й літописами козацькими, що до їхнього розгляду ми перейдемо в наступному розділі. Рукопис Баркулабівського літопису зберігається в Синодальній Бібліотеці. Вперше опублікував був його П. Куліш у своїх Матеріалахъ для исторіи возсоединенія Руси (т. I, стор. 45–89), а згодом, поправніше і з спеціяльною розвідкою, — проф. М. В. Довнар-Запольський (у київських Университетскихъ Извѣстіяхь тай окремою відбиткою: М. В. Довнаръ-Запольскій, Баркулабовская лѣтопись. К. 1908). Починається літопис оповіданням про берестейський сейм 1544 року. До звісток загального характеру належить ще оповідання про собор берестейський 1596 року. Инші звістки цього літопису торкаються здебільша Могилева, Орші й суміжніх волостей, серед них і Баркулабова (од цієї місцевости й літопис названо). Звістки це все дрібні, та мають вони велике значіння й інтерес. Особливо цінні звістки за дорожнечу, за голод та народні нещастя взагалі, де автор виявляє себе великим прихильником простого люду. Значіння має і той матеріял, який з'ясовує заселення країни та переселення народу у з'язку з народніми нещастями. Цікаві теж звістки про ціни на хліб та про врожай впродовж 20 років. Має значіння цей літопис уже і для історії українського козацтва, бо й за нього оповідає вже автор на кількох сторінках (10, 19, 20, 28). Автором цього літопису був священик села Баркулабова, Федір Филипович. Перші звістки літопису починаються з 1544 року, а кінчаться 1608 роком. Собор 1594 року автор описує на підставі власних споминів, бо він був на ньому особисто; можлива річ, що був він і на соборі 1596 року. Складати його автор почав після 1592 року, але не пізніш 1595–1596 р. Автор стоїть за православну віру і має в цьому напрямку вплив і на сім'ю свого патрона, кн. Соломерецького. Під 1597 роком читаємо ми такий запис: „Во великый постъ его мл. князь Богданъ, именемъ Исакий, у месте Боркулабове почалъ учитисе по руску грамоте и по кгрецку: а былъ бакаларемъ панъ Лаврентий Зизаний, человѣкъ навченый, зъ места Виленского прибавленый. А родился его мл. князь Богданъ въ року 88 (стор. 20).



——————

  1. ↑ Iz. Szaraniewicz, O latopisach XVI–XVII wieku. Kraków, 1882; В. С. Иконниковъ, Опытъ русской исторіографіи. Т. 2, кн. 2. К., 1908, стор. 1492–1495.
  2. ↑ Ю. Тиховскій, Такъ называемая краткая Киевская лѣтопись К. С, 1893, II.
  3. ↑ И. А. Тихомировъ. О составѣ западнорусскихъ, такъ называемыхъ литовскихъ лѣтописей — Ж. М. Н. Пр., 1901, III, стор. 1–36 і V, стор. 70–119; його-таки: Два польскихъ труда о западнорусскихъ лѣтописяхъ — Ж. М. Н. Пр., 1891, II, стор. 397–412; його-знов-таки рецензії на: Ant. Prochaska, Latopis litewski. Rozbiór krytyczny. Lwów, 1890 — Ж. М. Н. Пр., 1893, V, стор. 253–266.
  4. ↑ O latopisach i kronikach ruskich XV i XVI wieku, a zwłaszcza o Latopisie welikoho kniażtwa litowskoho i żomojtskoho (=„Rozprawy i sprawozdania z posiedzeń Wydziału historyczno­‑filozoficznego Akademii Umiejętności, t. XV, Kraków. 1882, str. 351–413).
  5. ↑ Najdawniejsze pomniki dziejopisarstwa rusko-litewskiego. Rozbiór krytyczny (= Pamiętniki Akad. Umiejętn., t. VIII, Kraków, 1890, str. 1–55).
  6. ↑ Latopis litewski. Rozbiór krytyczny. Lwów, 1890.
  7. ↑ М. Грушевський, Похвала вел. кн. Витовту. Кілька уваг про склад найдавнійшої русько-Литовської літописи ЗапНТімШ, т. VII (=1895, IV), стор. 1–16.
  8. ↑ Опытъ…, т. II, кн. II, стор. 1496–1520, та ще — т. II, кн. I, стор. 523–527.
  9. ↑ Замѣтка по истории литовско-русскаго государства — київські Университетскія Извѣстія, 1882 (й окремою одбиткою — К., 1885).
  10. ↑ За таке окреме оповідання вважає його Смолька, та Прохаска з цією думкою не погоджується; він вказує на те, що в цьому оповіданні точна хронологія та ще на те, що в Познанському спискові звістки про Поділля злиті з першою частиною літопису і не одділені від неї вставками. На думку Тіхомірова ці аргументи не переконуючі.
  11. ↑ див. ЖМНПр, 1901, III, стор. 20–26.
  12. ↑ Нарбут, що-правда, висловив був гадку, що першу частину повного зводу було написано литовською мовою, а тоді вже перекладено на мову західньо-руську. Та на це немає жадного доводу, як і на те, що для цього литовського тексту користувалися готськими рунами.
  13. ↑ Рукописні записи К. М. Мельник-Антоновичевої.
  14. ↑ Е. О. Карскій, О языкѣ такъ называемыхъ литовскихъ лѣтописей. Варшава, 1894.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Нарис_української_історіографії._Джерелознавство/V._Західньо-руські_або_литовські_літописи&oldid=552619