Вікіджерела

Нарис української історіографії. Джерелознавство/II. Схема української історії і зміст української історіографії

< Нарис української історіографії. Джерелознавство

Розділ II.
Схема української історії і зміст української історіографії.

Зв'язок української історіографії зі схемою української історії. Сучасна схема української історії. Значіння національної ідеї в українській історії. Знищення джерел української історії та відсутність свободи наукових дослідів в старі часи. Завдання мого начерку.

Зміст української історії стоїть у як найтіснішому зв'язку з схемою української історії, яка, як і взагалі історія кожного народу, мусить бути історією народньою й національною, являючи собою єдиного з членів великої сім'ї народів, що утворюють всесвітню історію. А схема української історії не була завжди однаковою, навпаки — вона мінялася, або краще сказати, розвивалася, і в основу сучасної історіографії треба покласти найновішу схему, яка одповідав сучасному науковому поглядові на історію, як на історичний процес народнього життя.

Яка ж сучасна схема української історії в загальних її рисах? Це не випадкове викладання епізодів української історії в загальних курсах по російській історії, як це ми бачимо у Бестужева-Рюмина, Иловайського (хоч і це потрібно робити в загальних оглядах історії Росії), а систематичне викладання історичного процесу життя українського народу, бо тільки тоді ми зможемо уявити собі цей процес в його органічному розвитку і з усіма його особливостями.

Але чи може, чи повинна бути окрема історія України, українського народу? Тепер, коли вже ми маємо науково-оброблену та систематично викладену многотомну історію України-Русі М. С. Грушевського, це питання фактично вирішено в позитивному його розумінню. Але треба додати, що ще й тепер є багацько скептиків, які не визнають окремої історії України[1], а про старих істориків нічого й казати. Взагалі зміст слова „Історія Малоросії“, „Історія України“ пройшов еволюцію, як це докладно ми вияснимо в другій частині цього начерку історіографії. А тепер дамо тільки де-які пояснення для зрозуміння загальної схеми української історії. Історія українського народу повинна існувати (і існує) тому, що існує український нарід, який має свою довголітню історію. Коли ми визнаємо історію навіть тих народів, яких тепер немає, бо вони залишили свій слід в історії людськости та належали до народів історичних, то треба визнати також і історію українського народу, що теж належить до народів історичних і мав з ними, яко своїми сусідами та родичами по похожденню, ріжні стосунки, утворював оригінальні форми свого політичного, соціяльно-економічного та культурного життя. Український нарід мав на протязі своєї історії те, що повинен мати кожний історичний нарід — свою землю, свою владу, а головним фактором його історії являється він сам, бо завжди брав велику участь в свойому історичному життю — боротьбі за свою національність, за віру, за політичну волю, за утворення таких форм свого соціяльно-економічного устрою, які одповідали його ідеалові правди й справедливости. З цього боку український нарід проявив куди більш активности, ніж його рідний брат — великоросійський нарід, що звернув особливу увагу на будування держави та передав найбільшу частину всієї творчої праці своїм царям і органам влади — правительству, а сам зробився немов матеріялом в їх руках, і рідко виступав активно, иноді — вкупі з владою, иноді — проти неї, коли йому робилося вже невимовно тяжко. Усі три народи — український, великоруський і білоруський в Київську добу жили спільним історичним політичним життям. Потім почали вони жити нарізно, і кожний утворював свої самостійні форми життя, доки українці не об'єдналися у половині XVII ст. з великоросіянами, але кожний зберігав свої особливости та доніс їх до наших часів, коли М. І. Костомаров писав свою відому характеристику двох руських народностей — малоруської чи української та великоруської. У наші часи доказом права українського народу на окрему самостійну історію являється те, що існує територія, де він живе і являє з себе більшість людности, що існує він сам, яко живий національний організм, а в наші часи, після революції, ми бачимо навіть третю ознаку, що не завжди була у українського народу — його політичну незалежність, його державність.

Історична еволюція в життю українського народу виявилася в тім, що він не зразу набув свої національні особливости, а на протязі віків; але ж початок цих особливостей лежить в далекій старовині, і кожне століття все збільшувало їх, головним чином у мові, а разом з тим у всіх инших етнографічних рисах народнього побуту. Цікаву схему особливостей цих двох народностей в їх історичній еволюції дав колись М. І. Костомаров, а тепер дає О. М. Пипін. Його схема цікава й сама по собі, а ще й тому, що виходить од великоросіянина, але такого, який об'єктивно відносився до українців. Без Київського спільного початку, писав він, не можлива ні північна, ні південна історія Русі. Стародавня історія Київа являється зачалом цієї історії руської народности. Наступили величезні переміни. Південь і північ остільки були одрізані один од другого, що нарешті етнографія заговорила про дві руські народности; але перед кожною з цих двох народностей з глибини віків вставав спомин про єдиний спільний корінь їх племени, віри й історії. Південна Русь прожила де-кільки віків в союзі з Польщею, але ж увесь цей час вела з нею боротьбу. Потім південна Русь сполучилася з північною на умовах рівного з рівним. Але обидва народи склали вже тоді з себе два неоднакових народніх типа, й один, хоч під гнітом чужого народу (поляків), серед зовнішніх небезпек, загубив більшу частину людности, свого вищого стану, що приняв чужу, католицьку, віру і ополячився, встиг, одначе, виробити в себе почуття незалежности та розвинути високо шкільну освіту; другий в обставинах, може гірших, склав державу, де дорогою ціною загубленої громадянської волі придбана була зовнішня сила з жорстокими формами адміністраційного побуту; він загубив засоби освіти і навіть охоту до неї в боротьбі з Азіятським Сходом і виробив вкупі з цим у себе національну гідність та чванливу пиху. Зустріч України з Московщиною, при таких обставинах, не могла обійтись без гострих сутичок і суперечок, і Україна мусила пожертвувати багатьма своїми особливостями, що стали були її другою натурою. В Московській державі панувала страшенна централізація та необмежене нічим самодержавство, і вона усюди, теж і на Вкраїні, провадила систему нівелювання та касування місцевих особливостей. Вона дійшла до того, що не тільки раніше, а й у XX ст. взято під сумнів навіть і українську мову, цю найкріпшу підвалину народности, хоч Москва сама багато де-чого взяла од України, а в XVII ст. запозичила її освіту й культуру[2].

Історії українського народу почали одводити окреме місце в своїх книжках по історії Росії і російські історики. Але разом з тим викладається тепер історія України, українського народу і незалежно од історії великоруського та білоруського народу. Який же зміст має тепер українська історія? Яку схему визнають такі сучасні українські історики, як М. С. Грушевський?

Історичний розвій життя українського народу, його еволюція була така: стародавнім осередком його була середня Подніпрянщина, особливо ж Київщина, а матір'ю городів руських — Київ. Це була південна Русь. Значить, першим назвиськом України була Русь, тому ж і тепер вживається слово Історія України-Русі. В Київську добу вже витворилися важніші етнографічні особливости україноруської народности та її україноруської мови. Далі ця південна Русь продовжувала своє існування і після монголотатарського нападу під владою великих князів литовських і королів польських. Значить, між Руссю-Україною литовсько-польської та домонгольської Київської доби є органічний звязок і нема ніякої перерви: русько-український нарід XIV–XVII віків утворився з руського населення південних князівств XI, XII, XIII віків і навіть раніших часів. Але своє стародавнє ймення „Русь“ затримала за собою тільки Угорська Русь, хоч жила на найдальшій окраїні, та русини Галичини. Московські царі почали вживати для своєї держави, немов на підставі спадкоємства, термін „Великая Русь“, а відповідно цьому звати південну Русь-Україну „Малою Русью“ або „Малороссіей“. В пам'ятках історичних (наприклад, у козацьких літописах) вживаються терміни „Малороссія“ і Україна з ріжними варіяціями (Україна „ Малороссійская“, „козацкая“). Але в народніх думах і піснях сам нарід називає свою землю Україною. В українській історіографії першої половини XIX в. уживалося слово „Малороссы“. В наші часи в науці звичайно вживається або старий народній термін Україна або термін Русь-Україна. Історичні обставини життя українського народу на протязі тисячі років його існування були взагалі для нього дуже тяжкі. Він не мав того значіння в політичному та культурному життю європейських народів, на яке мав право, як член цієї сім'і народів, до якої він належав по свойому індоєвропейському походженню, по своїй слав'янській мові, по своїх антропологічних і етнографічних признаках, по своїй християнській вірі та ще тому, що він виділявся серед инших європейських народів, укупі з народом великоросійським, великими розмірами своєї території і великим числом свого населення і навіть був помітний в де-які часи з боку культурного. Правда, в лінгвістиці йде суперечка про те, що уявляє з себе українська мова відносно руської мови, руського язика: чи осібний язик, чи наріччя праруського язика або, краще сказати, праязика. Але як би не вирішати це питання, хоч би й признати теорію руського праязика, яка стоїть тепер дуже твердо, хоч треба додати, що й друга теорія підтримувалася досить видатними філологами, хоч би визнавати українську мову за наріччя, це не має особливого значіння, бо цим не порушується ні історичне існування українського народу з його язиком, чи мовою чи наріччям, ні тим більше право і можливість дальшого розвитку цієї мови і перетворення її в багатий науково-літературний язик, бо цей розвиток і диференціяція являються нормальним шляхом в розвитку слав'янських мов взагалі. Безумовно, українська народня мова дуже близька до великоруської, як і український літературний язик найближчий до руського літературного язика. І тут немає нічого некорисного ні для того, ні для другого: це рідні брати, і не треба штучно їх відріжняти. Досить близька українська мова і до польської, бо всі ці мови є слав'янські, хоч однакові слова ще не свідчать про те, що вони у когось чужого позичені. З цього в усякому разі не можливо робити висновку, що українська мова є провінціяльний жаргон і що вона не зможе розвинутися при сприяючих обставинах в літературно-наукову. Великоруська мова є теж, як і українська, наріччя ідеального руського праязика. Певних критеріїв між язиком і наріччям немає. Чи так, чи инакше, а українські народні говори складаються в певну язикову цілість, яка має свої фонетичні, морфологічні і синтаксичні прикмети. Український нарід з боку етнографічного й антропологічного відріжняється од своїх сусідів великорусів і білорусів менш, од других слав'ян більш, як національний індивідуум, хоч і сам поділяється на групи. Географічні обставини його життя мали великий вплив на витворення з ріжних груп єдиної нації. Мобілізація населення відіграла дуже поважну ролю в цьому процесі об'єднання: вона змішувала українську людність і її говори і доводила їх до одноманітних форм, до пануючої народньої мови — Київсько-Полтавсько-Харківського осередку, — що на її підставі утворився в XIX ст. і український літературний язик. Старі ж архаїчні діялекти затрималися тільки на окраїнах. Ця мобілізація люду мала великий вплив і на історію народу: на заході були Карпатські гори, на півночі ліси з болотами й нетрями, а на півдні далеко простяглися степи — полтавське й харківське передстеп'я і справжній Запоріжський степ, де панували колишні кочовики. Галицька площина, полуднева Волинь, середня Подніпрянщина і Донецький водозбір були призначені для головної ролі в суспільному й культурному розвитку українського народу. Далі на захід було куди безпечніше, ніж на сході, хоч би напр. Донецькому, бо йому постійно загрожували степовики-кочовики. Але все таки тільки в Подніпрянщині, в натуральному осередкові української землі, широко роскинулося й яскраво проявилося українське життя. Людність підо впливом кочовиків посувалася на північ і захід, де був захист від них, і потім знову звідтіля посувалася на південь в степи, які манили її своїм простором і природніми багацтвами. Це були немов приливи і одливи океану. Величезну шкоду Україна мала од своїх сусідів-кочовиків, з якими в неї не було ніяких натуральних меж; вони нищили й затримували розвиток її культури та матеріяльного добробуту. Але це була вкупі з цим і велика історична заслуга України перед народами заходу, перед Європейською цівілізацією, бо вона стала захистом для них від азіятських орд. Руйнування країни од татарських нападів, еміграція людности в більш захисні місця, нова мобілізація населення в степи і звязана з нею екстензивність сільського господарства, бо уся енергія витрачувалася на оброблення дикого поля, — це все були наслідки цих приливів і одливів. Страшенна сила енергії народу, його праці та капиталу марне була витрачена на цю віковічню боротьбу з кочовиками; знищено було багацько й самого народу — побито, поранено і заведено в полон. Трудно було цим погряничникам піднятися над щоденними клопотами про охорону свого життя, здоровля, волі, свого збіжжа, і небагацько залишалося сил, щоб піклуватися про вищі культурні потреби. Боротьба з степом була найголовнішім ділом народу та його уряду. Але все таки навіть тут утворилася та поширювалася культура.

Що до державної ідеї своєї власної влади та уряду, то тут треба сказати, що український нарід самостійним політичним життям жив тільки в давній добі, Київській, і на дуже короткий час — в пол. XVII ст. З XIV віку Русь-Україна входить в склад инших держав — Литовської та потім Московської. І тому в ці часи треба досліджувати головним чином тільки суспільно-економічний і культурний процес, себ-то внутрішню історію народу. З яких часів треба починати історію України? З тих часів, з яких почала утворюватися українська народність, себ-то з початку Київської доби, і ця перша доба русько-української історії продовжується до половини XIV ст. Тоді утворилася Київська держава, яко єдине політичне тіло, що в половині XI ст. перетворилося в південну обласну Русь. Але немов вступом до цієї першої Київської доби являється старіша доба, а саме зміна населення й культур на території Русі-України в доісторичну добу та в історичні часи, починаючи грецькою колонізацією її скифами і кінчаючи появою руських слав'ян та їх тюркських сусідів. Доісторична доба тягнулася на протязі тисячоліття, а історична (грецька колонізація) почалася в VII віці до Різдва і дійшла до VII в. після Різдва, себ-то захопила одно тисячоліття. Таким вступом я роспочав свою „Русскую исторію“ (т. I-й), таким вступом роспочали свою історію Русі-України М. С. Грушевський і Ол. Як. Єфименко. Так роспочну я і свою історію Українського народу.

Друга доба історії Русі-України — це буде Литовсько-Польська (приблизно з половини XIV до пол. XVII ст.). Її головні риси в порівнянню з першою будуть такі: візантійсько-західний вплив, утворення вищої верстви суспільства, пригнічення нижчих станів суспільства, боротьба за соціяльну та національну ідею.

Третя доба — часи московської влади (з другої половини XVII до другої половини XVIII ст.). Починається вона повстанням Богдана Хмельницького на підставі народніх ідеалів соціяльно-економічного устрою. Ця боротьба сполучається з національно-релігійною, захоплює всі верстви народу до самого низу. Захопивши всю Україну, вона згодом обмежується головним чином лівобережною Україною. Тут перебудовується увесь політичний і соціяльно-економічний устрій, йде боротьба за автономію України на підставі старих пактів Богдана Хмельницького, напружується й національне почуття, хоч все таки реакція взяла верх, автономію було знищено, і українська нація, здавалося, повинна була згинути. Але почалося відродження. Так процес національного життя України являє з себе немов тезу (утворення народности), антитезу (знищення) і синтезу (відродження). Народні змагання відновляються, підтримуються інтелігенцією. Починається ідейна боротьба за відродження; сповняється заповіт великого кобзаря:

„Роботящим рукам, роботящим умам
Перелоги орать і посіяне жать“.

Така схема історії України-Русі.

Одною з головних рис життя українського народу, його історичного процесу, як і у всякого иншого народу, треба признати ідею національности. В перші віки української історії, починаючи з стародавніх часів Київщини і навіть раніше, утворювалася українська народність; під польською владою в XVI–XVII ст. український нарід мусив одстоювати свою національність, але од нього одпала значна частина його інтелігенції вищого стану, шляхетства, що денаціоналізувалася — ополячилася й окатоличилася. В другій половині XVII віку Україна прилучилася до Московської держави, що в XVIII ст. перетворилася в Російську Імперію. Тоді знову роспочався процес денаціоналізації, але вже під формою обрусіння, особливо після скасування політичної автономії в другій половині XVIII ст. Але з початку XIX ст., коли здавалося, що українська національність переставала існувати, почалося відродження національної ідеї більш усього серед української інтелігенції, що працювала над відродженням українського письменства (почалося це з Котляревського) і національним відродженням України. Сучасна революція на Вкраїні виставила, окрім загальних для всіх народів Росії політичних і соціяльних лозунгів, і прапор національного відродження усього народу, вкупі з його інтелігенцією, яка мусить злитися з народом під цим прапором. Таку будучину, таку перспективу відкриває перед нами наш сучасний історичний процес. Але де-кому здавалося, що українська національна ідея вадила, вадить і вадитиме розвитку самого українського народу й усієї людськости. Одначе це помилка, бо національне відродження завжди було нормальним, найпевнішим і найкоротшим шляхом і до прогресу політичного і соціяльного і до ідеї вселюдського добробуту, себ-то до інтернаціональної ідеї. А в українському відродженню завжди, навіть в найсмутніші й найтяжчі часи реакції та абсолютизму, яскраво одбивалася і в красному письменстві і в науковій історичній літературі, як це ми побачимо далі, широка й глибока демократична ідея добробуту селянських мас і робочого люду, і це ми зрозуміємо, коли згадаємо, що в основі літературного відродження лежала народня словесність, де сам нарід висловив свої ідеали добра і правди, а в основі науково-історичної праці лежала та ж щиро демократична ідея, бо і взагалі українська історія була суто-народньою, глибокодемократичною, де головною активною силою на протязі віків був сам нарід.

З приводу цього цитання було цікаво привести філософічні думки про національну українську ідею, в звязку з його денаціоналізацією, знаменитого українського філолога-лінгвіста — філософа О. О. Потебні, — тим більше, що вони були висловлені в такому виданню, яке відоме тільки невеличкій купці спеціялістів-етнографів — це рецензія О. О. Потебні на „Народныя пѣсни Галицкой и Угорской Руси“ Як. Головацького. З приводу онімечення галицько-українських русинів німцями, що відбилося в народніх піснях, О. О. Потебня висловив ось які думки: в південній Русі, яка стояла по своїй недолі, як горох при дорозі, й була призначена до безупинного топтання та колотнечі на протязі віків, з'являються й зникають цілі юрби вільних і невільних перевертнів (вільних в вузькому значінню цього слова, в широкому — всі невільні і тільки не всі однаково самодовольні!). Історія де-що знає про це, мистецтво — мало, бо, наприклад, для романа, оповідання чи живописи південної Русі немов зовсім не має, і це навіть не на користь загальноруську. Позичання можливі і звичайні, натуральні, аби вони тільки не були виродливі. Не окуляри винні, а мавпа, що надіває їх на хвіст. Коли б чужі впливи на нарід були б лише вадливі, нові народности не з'являлися б. Не можливо — будь що будь — утримувати старовину. Помилка тут виникає з того, що народність уявляють собі тільки з приводу її змісту. В дійсности народність реальна що до минулого, але вона формальна настільки, що зберігається навіть тоді, коли зовсім, аби тільки не раптом, а спроквола зміняється її колишній зміст. Язик, мова не тільки одна з стихій народности, а й найбільш повне, цілковите її подобенство. Як не можлива така точка погляду, з якої видимі були б усі сторінки предмету, як не можлива в слові уява, що виключала б можливість иншої уяви, так точнісенько не можлива загальна, суспільна безумовно-найкраща народність. І коли б навіть об'єднання людськости було можливе, воно було б погибіллю для вселюдської мислі, як заміна багатьох спочувань одним, хоч би це одно було навіть не доторканням, а прозором. Для існування людини потрібні й другі люди, для народности — инші народности. Послідовний націоналізм є інтернаціоналізм. Як невеличким числом знаків визначаються безконечні числа, і як нема язика й наріччя, які б не були здатні стати засобом за-для надзвичайно ріжноманітної і безкрайої мислі, думки, яка одначе ніколи не може зрівнятися з самим предметом пізнання, відання, так і кожна народність, хоч би й нижча, здатна до безкрайого власного розвитку. Тут, очевидно, немає неправдивої думки, що кожний нарід повинен утворити повнісенький цікл свого розвитку, бо, як співається в пісні, —

Не всі то ті сади родять, котрі зацвітають,
Не всі то ті поберуться, котрі ся кохають.
Половина саду родить, половина в'яне,
Половина шлюби беруть, половина марне.

Але тут є memento mori для переможців і підбадьорення для переможених, поки вони ще дихають: ранений ще гадає на двоє, і тільки коли його вбито, тоді спить. Є дві породи націоналістів: ті, що глитають, і ті, що їх ковтають. Етики й правди більше в других. Про перших можливо сказати словами прислів'я: „може ти, москалю, і добрий чоловік, та шенелія (себ-то теорія) твоя злодій“. Вони пишаються своєю перемогою: наш шлях, кажуть вони, найкращий до ідеалу людського розвитку; хто упірається йти, куди його ведуть, той грішить проти Бога, проти розуму історії. Їм принадно лічити поспіх міркою поваги. Перші докоряють других тим, що вони, даючи перевагу „провинціальному жаргону“ (себ-то українській мові) над язиком освічених станів, тим самим з доброї волі з'ужують кругозір своєї мислі, втрачують для продукції свого розума всесвітні ринки. Але таким порадникам можливо одповісти: не турбуйтеся, панове! кому справді щось треба промовити (по Гете), той сам уже вибере найбільш підручне, пригоже для нього слово, аби тільки йому не перешкоджували в цьому. Виходить це не погано…, і багацько думок і образів, які мають і загальне значіння, зовсім би й не родилося без провінціяльних жаргонів. А відносно вивозу на всесвітній ринок, так ми добре пам'ятаємо, що при ньому свої можуть пухнути з голоду, і щоб установити нормальну зовнішню торгівлю, найкраще буде усунути цей голод. А дорікали в тім, що вони хотіли немов обезглуздити простих людей, відсуваючи їх од користування язиком пануючих станів; хотіли, але не могли, завдяки відповідним заходам царської влади та розсудливости самого народу, для якого немов є неприємний, на їх думку, місцевий жаргон у школі й книжці. Але послідовний націоналіст не хоче зберігати темряву, а бажає тільки, щоб відбувалося педагогічне вимагання — не нехтувати силами учнів. Взагалі кажучи, денаціоналізація це погане виховування, етична болість, це повне користування засобами уразливости, ослаблення енергії мислі, пустка витиснутих і нічим не заповнених форм свідомості, дезорганізація суспільства, бо чужомовна школа, коли ті, що пригнічують, близькі до тих, кого пригнічують, доводить до муки; тут теж денаціоналізація і ріжниця тільки числова. Великий і багатий руський літературний язик набірається сил і багацтва з народніх наріччів, і розмір цілого залежить од правильного розвитку складових його частин[3]. Тут, як бачимо, нема того націоналістичного шовінізму, що вперто стоїть за зовнішні національні форми життя: навпаки — висловлюється зовсім правдива думка, що ці форми можуть зовсім зникнути, що не всяка народність може відродитися, а тільки та, додам од себе, яка буде захоплена ідеєю відродження. Автор гостро висловлюється тільки проти примушування, звідки б воно не йшло, але треба додати до цього, що примушування неприємне не тільки в формі примусового онімечення, ополячення, обрусіння, але і в формі примусової українізації, бо це буде вже шовінізм. У О. О. Потебні національна ідея не протилежна ідеї інтернаціоналізму, брацтва народів на соціяльному грунті, але навпаки.

Коли Україна-Русь справді стояла на битому шляху, по якому проходило багацько народів, коли її постійно руйнували й нищили кочовики — народи тюркського коліна, особливо половці, то й не дивно, що при цих нападах згинула величезна сила історичних пам'ятників і розвідок. Нам відомо взагалі, якого високого розвитку досягла була культура Київської Русі і яка там була сила літописів і офіційних актів, наприклад, грамот. І щож? Монголо-татарські напади та їх влада знищили, мабуть, більшу їх частину: не дивно тоді, що списки дуже цінних пам'яток зберіглися за межами України — в Великоросії, бо татари зруйнували степову південну Русь більше, ніж північну, прикриту лісами. Литовська доба являється немов лагуною в українському історичному процесі, бо для неї бракує джерел, які безумовно були, тільки до нас не дійшли, бо про них є свідоцтва пізніших письменників, наприклад, Длугоша, Стрийковського. В польську добу багацько історичних пам'ятників згинуло в татарських нападах, у постійних козацьких повстаннях, у внутрішніх заколотах, у безупинній мобілізації населення, в пожежах. До цього ще треба додати релігійні утиски православія з боку католицтва й унії та особливо єзуїтів, що просто таки палили книжки, які їм були не до вподоби, і були лютими цензорами своїх часів. Щоб зрозуміти це, треба тільки нагадати собі долю знаменитої хроніки Більських (батька й сина), яка має велике значіння і для української історії, і ось ця польська хроніка теж попала в index librorum prohibitorum, а син Більський, хоч і був протестантом, мусив знищувати з хроніки свого батька протестанський її дух. 1654 року Україна з'єдналася з православною Москвою, і здавалося, що настане тишина та спокій, що не буде ні знищення книжок ні цензурних утисків, але вийшло инакше. Війна та заколоти нищили країну та письменство — друки й рукописи. Московська держава відносилася до чужоземців і до їх письменства взагалі неприязно. А на черкасів-українців теж дивилася, як на людей, захоплених латинством, хоч вони під польською владою терпіли більш усього за те, що не хтіли переходити в унію та католицтво. Особливо тяжко було українському народові й українському письменству в часи Руїни. Лазар Баранович висловив не тільки свою власну думку, коли писав цареві Олексію Михайловичеві: «мы, выбивши изъ Украйны ляховъ, доброхотне, православні суще, православному монарсі поддалися, хотячи на волностях нашихъ козацкихъ древнихъ подъ православною монархою жити». В другому і в третьому листі він знов рішуче пише про необхідність для України волі і пактів Богдана Хмельницького, а також скасування воєвод: «свободою убо, ею же Христосъ насъ свободи, ихъ свободи, да стоятъ на свободѣ». Але волі не було. Не було й спокою, хоч Мазепа в пісні своїй співав: «всі покою щиро прагнуть». І. Галятовський в свойому творі „Ключъ разумѣнія“ писав: «Не дывуйся, чительнику, тымъ помылкамъ, которыи ся въ той кнызѣ знайдують, бо тая кныга такого часу робылася, в который болшесмо утѣкали и на смерть, нежели на книгу тую поглядали. Ни единого имѣ покоя плоть наша, но во всемъ скорбяша: внѣ уду брани, внутр уду страхи». І все ж таки, при таких тяжких обставинах, провадили свою працю українські письменники: «милая и вдячная мнѣ есть тая праця», пише Галятовський в передмові до свого Месії Праведного, хоч і треба було її писати «по трудныхъ и небезпечныхъ дорогахъ (ѣздячи), уширбок здоровя и шкоды великіи поносяй и смерти ся окрутнои не поедно крат сподѣваючи». Як високо ставили історичну літописну працю українські літописці Граб'янка, Величко, ми побачимо далі, коли оповідатимемо про їх літописи. А через відсутність спокою і тяжкі обставини тих часів знищено було в XVII в. багацько пам'яток нашого письменства й історії, бо за часи Руїни люди кидали свої оселі, міста й села, і переходили з Правобережжя на лівий беріг Дніпра і далі в Слободську Україну «Войска поганскіи — каже Радивиловський — не едину въ нашей россійской земли церковъ, не единъ монастыръ, не единъ моцный и до добытья трудный градъ зъ грунту вывернули… не одного о смерть, то отъ меча, то отъ глада, то отъ зимна приправили»[4]. Козаки й селяне вивозили з собою в далеку країну, на слободи, не тільки достатки, а й книги, друковані в українських друкарнях. Але скільки цих книг загинуло, коли руйнували міста і села, по тих диких полях, де гинули і люди, і вся їхня худоба!

Швидко після з'єднання з Московською державою почалися її цензурні утиски. Ще при цареві Михаїлі 1627 р. у Москві спалили книжку Ставровецького — західно-руське учительне Євангеліє й инші його твори за єретицький ніби то зміст їх і видали наказа, щоб ніхто надалі не купував ніяких книжок литовського друку[5]. 1672 р. заборонено було тримати в себе в домівках книжки польського та литовського друку, а треба було оддавати їх воєводі. При патріярхові Іоакимові, що був лютим ворогом українських книжок, собором заборонено було на Москві книжки таких навіть українських письменників, які захищали православіє, як Петра Могили, Симеона Полоцького, Сильвестра Коссова, Сафоновича, Іп. Гізеля, Лазаря Барановича, Епіфанія Славинецького, І. Галятовського, А. Радивиловського. Собор наклав на них прокляття й анатему «не точію сугубо и трегубо, но и многогубо». Вів цей патріярх уперту боротьбу і з Київо-Печерською Лаврою за те, що вона обстоювала своє право на вільний друк церковних книжок — і Лавра обстояла своє право[6]. Почалися утиски на книжки, друковані в друкарнях України. В одному Київському виданню, коли воно передруковалося 1709 р. в Москві, українська ортографія та вислови його замінилися великоросійськими. 1718 року в Київі було видано Минологіон, і в заголовку Київо-Печерська Лавра названа була Ставропигією Царгородського патріярха. З приводу цього видано було роспорядження, щоб цього більше не було і щоб нових книг, окрім церковних попередніх видань, не друкувалося. Але й ці церковні старі книжки треба було, раніше ніж передруковувати, перевіряти з великоросійськими виданнями, щоб не було ніякої ріжниці та особливого наріччя. 1721 р. Київська та Чернігівська друкарні були оддані під догляд Синоду, а той доручив цей догляд членові свойому Г. Бужинському. Бужинський повинен був цензурувати українські видання, порівнюючи їх з великоросійськими, і він це робив, як це видко, наприклад, з такої його цензурної помітки: «сія книга Апостолъ повелѣніемъ святѣйшаго правительствующаго Синода всероссійскаго въ конторѣ типографской противъ Апостола всероссійскаго изслѣдована и по изслѣдованіи обрѣтеся во всемъ съ великороссійскимъ сходная. Того ради печати предати и въ народъ отпущати Св. Прав. Синодъ всероссійскій благословляетъ». Далі йде підпис Бужинського. Такі ж примітки бачимо і в инших київських та чернігівських виданнях. Особливо цікаве було відношення Синоду до Чернігівської друкарні.

1726 року ігумен Київського Михайлівського м-ря клопотався перед Синодом про видання Акафиста великом. Варварі, складеного мітрополітом Іоасафом Кроковським, коли він був архимандритом. Дозвіл був одержаний, але з тою умовою, щоб видання вийшло на російській мові. При Анні Іоановні Київському архиєпіскопу Рафаїлові Заборовському велено було одібрати од усіх українських церков книги старого українського друку та замістити їх книжками московських видань. І тільки тому, що московська друкарня не могла задовольнити усіх замовців, старі книжки вживалися і далі для церковних потреб. А цариця Єлизавета, хоч була вона, яко це відомо, дуже прихильна до України, все ж таки видала нового наказа про знищення цих книжок і тільки дала дозвіл мітрополітові Т. Щербацькому завести при Софійському соборі друкарню, та тільки з тією умовою, щоб там друкувалися книжки, цілком подібні до московських. Але друкарня так і не була відкрита. Київо-Печерська друкарня друкувала книжки в стародавній редакції. Тоді знов указами 1766 і 1772 років рішуче велено було їй передруковувати книжки дослівно з московських видань. 1769 р. архимандрит Київо-Печерської Лаври Зосима прохав дозволити йому надрукувати бодай хоч букварі не по московськи, бо їх ніхто не купує, але і в цьому йому було одмовлено. Київський мітрополіт Гавриїл Кремееецький звелів батюшкам виписувати церковні книги тільки через консисторію, що зверталася за ними до Московської друкарні. Усі ці приклади підібрав П. І. Житецький, користуючися листами Лазаря Барановича, творами І. Галятовського, А. Радивиловського, фактами, зібраними Пекарським в його відомій книжці „Наука и литература при Петрѣ Великомъ“ (т. II), описанієм Київо-Софіївського собору й инш.[7].

Царювання Катерини II було для Вкраїни тяжкою добою, бо тоді скасовано було її автономію, а вкупі з нею нищилося або лежало в рукописах усе те, що нагадувало про неї. Після зруйнування Січі забрали з неї усі клейноди, гармату, „грамоти“, церковну утвар, і їх треба тепер росшукувати по усіх усюдах, а багацько усього зникло. Сумна була, як побачимо далі, і доля центрального Архіву Лівобережної України, що теж нагадував владі про скасовану нею автономію, й тому його не зберігали, як слід. Козацькі літописи та инші історичні розвідки довго, довго лежали в рукописах, доки їх не почали друкувати в половині XIX ст. Перший Український філософ Григорій Савич Сковорода, що заклав основу навіть і російській оригінальній філософії, не міг на протязі свого життя, більш усього за цензурних умов, надрукувати жадного з своїх богословських трактатів, та їм все таки пощастило, бо вони попали до Румянцевського Музею в Москві, де й переховувалися вкупі з його біографією, складеною його учнем М. І. Ковалинським; тільки, коли пройшло 100 років зо дня його смерти, 1894 р. я зібрав ці дорогоцінні автографи і випустив їх окремим виданням. Але де-яких автографів не зберіглося, й довелось видавати ці твори по апографам. А де-які твори цього великого мислителя, про які ми знаємо од нього самого, до нас не дійшли або досі не росшукані, хоч вони дуже цікаві. А що ще цікавіше — так це те, що за цензурних обставин мені не можливо було видати другого тому творів Г. С. Сковороди — його релігійних трактатів, особливо цінних для зрозуміння його філософського світогляду. Видав їх тільки 1912 (і то ще не усі) В. Бонч-Бруєвич. А завдяки тому, що не видані булі твори цього видатного українського письменника, не можливо було зрозуміти як слід ні його оригінальної філософії, ні його значіння. І я повинен був 1894 р. писати: „тільки тепер ми відкрили Г. С. Сковороду“

Не дивно, що при таких обставинах ми далеко одстали од Західної Європи і в своїй історіографії. 1767 р. освічена світлом західної філософії, велика приятелька західних філософів. Катерина II склала свою знамениту Комісію для складання нового уложення, зібрала представників-депутатів з усієї своєї держави, одночасно і з бувшої Малоросії та дозволила людности скласти накази про свої потреби й тягарі. І щож? Коли українська людність повірила маніфестові цариці і щиро заявила в своїх наказах про свої утиски та про відродження козацької автономії, правитель Малоросії гр. Румянцев нарядив суд над тими, хто склав Ніженський наказ, і їх було засуджено на смерть (цю кару їм замінили тюрмою), а з наказів викинули усі ці республіканські думки. І ось сучасному історикові треба тепер мати на увазі, що накази малоросійських депутатів процензуровані і схвальшовані Румянцевим. Те ж саме робилося і з наказами слободсько-українських депутатів. Про часи імп. Павла нічого й казати, коли м. Харків могло бути знищене за те, що там виставлена була зла прокламація на цього царя, і коли відомий слободсько-український діяч В. Н. Каразин хтів утекти за кордон од жорстокого правління Павла. За часи Олександра I-го стало трохи лехше од цензури, але тільки в перші роки його царювання, бо за цими швидко наступила тяжка реакція її страшенні цензурні утиски. Щоб зрозуміти їх силу, треба тільки нагадати собі долю тодішніх нових огнищ науки — університетів взагалі і Харківського на Вкраїні з'окрема, де нищили науку попечителі-містики Карнієви (дядько й небіж), діяльність яких нагадує нам руйнуючу діяльність Рунича й Магницького в Петербурзі та Казані. Особливо тяжке становище було тих професорів, що викладали історичні науки й писали по ним розвідки. Видатного професора філософії Шада, якого рекомендував на професора Харківського Університету великий німецький поет Гете, було скинуто з посади й вислано за кордон за „вредное направленіе“ його філософських трактатів[8]. Та ще більше стиснута була наукова праця за царювання Миколи I-го, що почалося жорстокими карами декабристів і здійсненням у державному житті знаменитої триєдиної формули — православіє, самодержавіє і народність. І ця офіційна народність почала знищувати справжню народність українську. М. І. Костомаров, талановитий учень Харківського Університету тих часів і потім знаменитий український історик, не міг здобути собі професури в рідному Харківському Університеті, бо його праці по українській історії не відповідали офіційному поглядові на цю історію. І ось ми бачимо, що зложена ним дисертація на ступінь магістра про унію[9] не була допущена до диспуту і була спалена[10], хоч, як ми тепер знаємо, в ній нічогісенько не було шкодливого для держави й суспільства, і вона, навпаки, була перенята новою для тих часів корисною для науки й громадянства думкою про необхідність народнього елемента в історії. Професор П. П. Гулак-Артемовський, що в його М. І. Костомаров слухав лекції російської історії, читав їх по Карамзину і тримався офіційного історичного світогляду Миколаївських часів. А Костомаров вже мріяв про те, що історія, яко наука, повинна цікавитися більш народнім життям, ніж зовнішніми подіями. І тому він звернувся до етнографії і міцно звязував її у своїх працях з історією. Він тоді вже прийшов до думки, що історію треба виучувати не тільки на підставі мертвих літописів і записок, але й у живому народі. М. І. Костомаров дійшов вже тоді до розуміння української історії, яко історії українського народу. Бідний селянин-трудовик, каже він, немов би не існує для історії. Чому ж історія не оповідає нам нічого про його побут, про його духове життя, про його почуття, його радощі її горе? З таким поглядом на історію виступив М. І. Костомаров і в своїй розвідці про унію, яка зацікавила його тим, що вона захопила народні маси, коли в таборах козацьких поставлена була політична ціль — вирішено було одділитися від Польщі (при Хмельницькому). Не Хмельницький був головним діячем, а нарід, не Хмельницький підняв нарід, а народня потреба визвала Хмельницького на історичну арену. І ось за цей новий історичний світогляд і була спалена книжка М. І. Костомарова, при „благосклонномъ“, як то кажуть, „содѣйствіи“ тодішнього харківського архиєпіскопа Інокентія, помішника попечителя кн. Цертелєва і російського історика Устрялова, що на його розгляд послано було цю книжку. Але пройшов якийсь час, і не тільки надрукована була перероблена автором його книжечка, а ще раніше, замість цієї дисертації, М. І. Костомаров написав нову „Объ историческомъ значеніи русской народной поэзіи“; де довів важність народніх пісень не тільки як історичного джерела, а і як матеріялу для зрозуміння народньої психології, народности не в офіційному значінню цього слова, як його розуміли гр. Бенкендорф, гр. Уваров і Микола I, а в справжньому, науково-історичному.

Але цар Микола I, шеф жандарів гр. Бенкендорф і Міністр Освіти гр. С. С. Уваров через кільки років, а саме 1847 р., ще нанесли тяжкий удар не тільки тому ж М. І. Костомарову а й його товаришам по Кирило-Методіївському брацтву і українській історіографії взагалі, бо засадили в Петропавлівську кріпость ще й другого українського історика П. О. Куліша, не кажучи вже про Т. Г. Шевченка, що був душею й серцем братчиків, як М. І. Костомаров був їх ідейним провідником. І Костомарова, і Куліша було надовго одірвано од нормальних обставин для історичної праці. Од них узято було їх рукописи і навіть дозволені цензурою книжки, наприклад, Кулішеві, які після того вже не могли бути надруковані. У Костомарова була захоплена його перша історична праця  — рукописна історія Слободського козачого полку, складена ним виключно на підставі архіва цього полку. І не повернули її йому й потім. Звернувшись до спеціяльних студій по історії Слободської України, я мав велику потребу в цій розвідці М. І. Костомарова, бо вона була складена і на підставі таких архівних джерел, які потім почасти були знищені, а, крім того, і взагалі було цікаво мати цю наукову працю, як зложену хоч і молодим тоді, але талановитим істориком. Але не зважаючи на усі мої заходи росшукати й повернути з того кладовища документів — Архіву „III Отдѣленія“ — рукопис М. І. Костомарова, я його не здобув, і українська історія не має праці, яка освітлювала б один з найтемніших її куточків. А що до М. І. Костомарова, то він не задовго до своєї смерти благословив мене, тоді молодого доцента Харківського Університету, на студії по історії Слободської України, яка й його перш усього зацікавила[11]. Знаємо також, що тільки в наші часи могла бути надрукована „Книга моего бытія“, яка була складена тим же М. І. Костомаровим і за яку, головним чином, було його й засуджено, потім вислано і одірвано од наукової праці по історії України. П. О. Куліша теж було засуджено між иншим, за його „Повѣсть объ украинскомъ народѣ. Написалъ для дѣтей старшаго возраста П. Кулишъ. СПБ. 1846, 2+114“, яка первісно була надрукована в часописі для дітей „Звѣздочка“ «3-ье Отдѣленіе» не знайшло доказів, що Куліш належав до Кирило-Методіївського брацтва, і тому його не обвинувачувано, але цар Микола I, по докладу Дубельта, обвинуватив його за його „Повѣсть объ украинскомъ народѣ“ і поклав таку характерну для нього резолюцію: «Третье отдѣленіе слабо разсматривало книгу Кулиша. На два мѣсяца въ крѣпость, потомъ въ отдаленныя губерніи с запрещеніемъ служить по Министерству Народнаго Просвѣщенія» [12]. І ще більші кари наложені були, не кажучи вже про Шевченка, на Гулака, од якого можливо було сподіватися видатних наукових праць по історії слав'янщини. Заборонено для продажу „Украинскія баллады“ і „Вѣтку“ М. І. Костомарова, „Україну“ та „Михайла Чарнишенка“ П. Куліша. Почали утискати навіть статті на російській мові про Україну. Слова „Малороссія“, „Украина“, „Гетманщина“ визнавалися нецензурними. 1858 року цензура викинула кільки сторінок з літопису Граб'янки, й вони були надруковані тільки в наші часи.

У кінці 50-х років XIX ст., після смерти Миколи I, трохи поліпшало громадське становище на Вкраїні; тоді вводилася воля для селян, появилася в Петербурзі „Основа“, де згуртувалася українська громада на чолі з Шевченком, Костомаровим, Кулішем, Білозерським, де Куліш почав друкувати свою „Історію України од найдавніших часів“. Але це трівало ненадовго: „Основа“ зачинилася, і історія Куліша, добре задумана й науково викладена, не була закінчена. Проти українських письменників і громадських діячів почалися утиски і ганьба, і становище їх, як це видко, наприклад, з автобіографічних уривків В. Б. Антоновича, було дуже тяжке. Щирий приятель В. Б. Антоновича Т. Рильський склав популярні начерки української історії для народа; підосланий агент поліції викрав у нього уривки з них; про це було зроблено слідство, і книжка тоді (1861 року) не побачила світу, а видається тільки зараз редакцією „Нашого Минулого“[13]. 1863 р. було видано наказа про заборону українського слова; „высочайшія повелѣнія“ 1876 і 1881 років його стверджували, доповнювали й поширювали, і тільки 1905 р. вирішено було їх переглянути і запрохати думку про це Петроградської Академії Наук, Київського й Харківського Університетів і київського, подільського та волинського ген.-губернатора. Академія Наук склала велику (на 96 стор.) записку „Объ отмѣнѣ стѣсненій малорусскаго печатнаго слова“, та її було надруковано тільки на „правахъ рукописи“ (Спб., 1905). Тут Академія висловилася, що „малорусское населеніе должно имѣть такое-же право, какъ и великорусское, говорить публично и печатать на родномъ своемъ языкѣ“. Заборонне цензурне розпорядження 1863 року викликано було польським повстанням цього року, бо з ним зв'язали й українофільство, в дійсності з ним не зв'язане, а згаданий указ 1876 року був визваний розвитком українського письменства та широкою науковою працею „Юго-Западнаго Отдѣла Географическаго Общества“; діяльність його тож було припинено, бо український рух зв'язували з соціялізмом і сепаратизмом. Наслідком утисків українського письменства й науки було перенесення її по-за межі України — до Галичини, де 1873 р. на зібрані на Вкраїні гроші було засновано „Товариство імени Шевченка, яке видало добі безліч цінних матеріялів і розвідок з історії, археології, етнографії, етнології України. Та видання Товариства, що без них ніяк не можна було перебутися в студіях у цих галузях українознавства, було заборонено привозити до Росії й на Вкраїну, хоч значну участь у його діяльності брали українські вчені. Тільки там, у Львові, могли з'являтися оригінальні й перекладні наукові розвідки вкраїнською мовою з історії України, а українські історики, філологи, етнографи не могли викладати по-українськи, ані видавати своїх праць по-українськи: це була аномалія, некорисна навіть для Росії, не кажучи вже за Україну.

Ба й за наших часів професорові М. Ф. Сумцову, ще як він був доцентом у харківському університеті, уряд не дозволив обороняти докторську дисертацію про Лазаря Барановича, хоч її було прийнято факультетом, бо там запримітили негативну характеристику московських воєвод XVII в. в Малоросії, і він мусів, як колись М. І. Костомаров, написати нову дисертацію „Хлѣбъ въ обрядахъ и пѣсняхъ“. Коли той-таки М. Ф. Сумцов почав викладати свій курс української народньої словесности в харківському університеті по-українськи й коли про це довідалося Міністерство Народньої Освіти, то йому цей курс заборонили, а мені, як тодішньому ректорові, міністер Шварц надіслав офіційну вимову за те, що я сам не припинив цього курса. А в одеському університеті таку вимову одержав О. С. Грушевський за те, що читав по-українськи свій курс української історії.

Другим огнищем вільної української думки зробилася Женева, куди виемігрував на початку 70-х років професор-історик Драгоманів, і тільки там могли побачити світ „Політичні пісні“ українського народу, які являють з себе дуже цікавий матеріял для української історії, не кажучи вже про фольклор.

Нехай-же тепер буде здійснено високий принціп свободи наукового досліду в усіх галузях людського знаття та пошана до української мови, про яку нагадують слова російського поета, кн. Вяземського, що сказав про мову взагалі:

Языкъ есть исповѣдь народа;
Въ немъ слышится его природа,
Его душа и бытъ родной.

Подивимося тепер, яке-ж сучасне становище української історіографії в сьогочасному письменстві.

Тепер, коли вже визнано необхідність історії українського народу, як окремої наукової дисціпліни, присвяченої еволюції цього народу, коли ми вже маємо навіть спроби систематичного викладу його історії в наукових працях М. С. Грушевського і Н. Я. Єфименкової, треба було-б мати й систематичну українську історіографію. Але, на великий жаль, ми її не маємо. Не маємо навіть жадного короткого й загального нарису такої історіографії. А потреба у ньому дуже велика і взагалі, і для викладання по вищих школах курсу української історії з'окрема. У зв'язку з курсом української історії необхідно викладати слухачам вищої школи також і курс української історіографії, бо знанням її головним чином і одрізняється наукове викладання й розуміння історії по вищих школах од викладання її в середніх школах, де не буває вказівок на джерела й розвідки, що на їх підставі складається історія. Навпаки, по вищих школах, викладаючи критично-науково українську історію, необхідно дати слухачам загальний нарис і джерел для української історії, яко науки, цеб-то тих двох частин, на які поділяється всяка історіографія взагалі, рівночасно й українська.

І я певен, що всі, хто викладав і викладає українську історію по вищих школах, викладали також і українську історіографію. Незабутній мій учитель, проф. Володимир Боніфатієвич Антонович, коли я ще слухав його лекції в київському університеті (а це було в кінці 70-х років XIX ст.), читав нам курс української історіографії, власне кажучи першу частину її (тільки огляд джерел), і цей курс було навіть одлітографовано під назвою „Источники для исторіи Юго-Западной Россіи“. К. 1881 (Курсъ 1880–1881), 104 стор.[14]. Курс В. Б. Антоновича в виданню значно скорочений у порівнянню до його змісту на лекціях. Усі джерела української історії В. Б. поділяв тільки на три групі: 1) тубільні (літописи), 2) офіційні документи (тубільні й польські) і 3) джерела чужоземні (німецькі, польські літописи, компіляції, мемуари сучасників і подорожників — чужих і своїх). Що-до класифікації, то вона, як бачимо, не видержана і не повна: мемуари своїх людей стоять укупі з записками чужоземців; немає ні житій, ні хронографів, ні пам'яток народньої словесности, ні пам'яток археологічних; починається огляд джерел тільки з литовської доби, бо передмонгольську Русь і її джерела небіжчик відносив до передмонгольської доби загальної руської історії, й систематичної історії українського народу не викладав, бо мусів читати лекції згідно з планом факультетського викладання для російської історії, і читав два курси: 1) передмонгольську добу і 2) історію Литовської Русі. Цим літографованим курсом користувався акад. В. С. Іконніков у свойому відомому „Опытѣ русской исторіографіи“. Але, на великий жаль, цей курс не був надрукований і тому не мав такого широкого розповсюдження, якого заслуговував, яко довголітня праця великого знавця й найавторитетнішого критика джерел української історії. В. Б. Антонович знав так, як ніхто, джерела для української історії, сам здобув багацько нових джерел, критично розглядав і видавав їх, і тому його курс, справді, являє з себе самостійний систематичний критичний розгляд джерел, особливо цікавий у тих частинах його, які торкаються литовсько-польської доби в українській історіографії. Згадуючи про цей курс, який і я слухав у небіжчика, мушу сказати, що він був дуже корисний для мене, бо давав мені змогу зрозуміти загальний склад джерел для історії України з литовських часів; про джерела старої київської доби оповідав нам Володимир Боніфатієвич на своїх лекціях історії передмонгольської Русі. Діло свого вчителя продовжували його учні. М. С. Грушевський надрукував у відомому виданню „Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ“ (т. I-й, стр. 1–87) нарис — „Развитіе украинскихъ изученій въ XIX вѣкѣ и раскрытіе въ нихъ основныхъ вопросовъ украиновѣдѣнія“, де торкається, між иншим, і студій історичних. А за широкі й глибокі його студії над джерелами і розвідками з історії українського народу свідчать його численні примітки й критичні огляди літератури з української історії, які розкидано по всіх 8 томах його монументальної „Історії України-Русі“. Про потребу підручника української історіографії для слухачів і слухачок вищих шкіл свідчить те, що й проф. В. Ю. Данилевич мусів видати свій літографований курс лекцій української історіографії, що входить у склад його загального курсу російської історіографії, як окремий відділ[15]. В ньому автор торкається таких питань: літописи, синодики, описи архівів, видання актів, пам'ятки словесности, мемуари і щоденники, польські джерела, музеї. Виклад в автора занадто схематичний і має бібліографічний каталожний характер. Про пам'ятки літератури не сказано нічого. До мемуарів занесено те, що, на мій погляд, відноситься до записок чужоземців (наприклад, Герберштейн, Ерих Лясота, Боплан і инші).

Викладаючи історію українського народу в харківському державному університеті, в харківському жіночому університеті й українському історично-філологічному факультеті в Полтаві, я давав там також нарис української історіографії й не міг порекомендувати своїм слухачам і слухачкам жадного підручника, щоб готуватися їм до іспитів. І тепер, бажаючи допомогти в цій справі досить великому числу учнів вищої школи, а також учителям середніх шкіл та лекторам курсів українознавства й усім тим, хто хоче студіювати українську історію, я вирішив дати загальний нарис української історіографії, як першу спробу, викликану пекучою потребою вищої школи й самоосвіти. Зміст його мусить бути багатий фактами й бібліографічними вказівками, бо і ті і ті дуже потрібні під сучасний мент, коли пробуджується народня самосвідомість і любов до рідної історії, що передовсім веде до цієї самосвідомости й дає ґрунт народнім масам для праці над будуванням життя на зовсім инакших підвалинах, ніж це було раніше. Я розумію, що не можна обмежувати історіографію чисто фактичним її змістом, і до неї треба-б було додати й те, що торкається теорії історичного процесу, і цьому я присвячую два перші розділи своєї праці, й далі буду обговорювати це питання в другій частині своєї монографії, де буде розмова про різні напрямки й школи в українській історіографії. На жаль, з цього боку у нас майже нічого ще не зроблено, тимчасом як з української історіографії чисто фактичного змісту ми знаходимо все таки деякі праці у нашій літературі.

Велику допомогу для української історіографії дає відомий „Опытъ русской исторіографіи“ акад. В. С. Іконнікова, особливо друга частина другого тому її, де ми знаходимо надзвичайно ґрунтовний фактичний і бібліографічний огляд українських літописів і инших, зв'язаних з ним, пам'яток письменства. У перших двох книгах першого тому для мене були корисні розділи, присвячені теорії історії, розділи, де є звістки за Київську Тимчасову та Віленську Комісію для розбору давніх актів, де оповідається про діяльність наукових історичних товариств, котрі видавали матеріяли для української історії (Московське, Київське, Одеське, Харківське) з оглядом журналів; розділ, де зроблено огляд державних і центральних архівів, в яких переховується багацько матеріялів і для української історії, архівів, як на території України (напр., Київський, Віленський — центральні, Харківський), так і московських, і петербурзьких (Архів Міністерства Юстиції й М-ва Чужоземних Справ у Москві; сенатський і синодальний у Петербурзі та инші), губерніяльних, мійських, військових, церковних, манастирських; далі так само бібліотек, починаючи з центральних: Петербурзької й Румянцівської у Москві, фамільних і приватних архівів і бібліотек і музеїв, чужоземних архівів, бібліотек і музеїв. В першій книзі другого тому ми знаходимо велику розвідку про старі й обласні літописи. У другій — цілий IV-й відділ присвячено західньо-руським (литовсько-руським) і українським літописам (1489–1674 стор.) і зроблено детальний огляд цих літописів, а також і хронографів західньо-руської редакції. Далі тут-таки знаходимо V-й відділ, присвячений житіям і окремим оповіданням і подорожам узагалі; деякі з цих джерел торкаються України. В останньому, III розділі цього V-го відділу, що його присвячено питанню про видання пам'яток, на 7 сторінках оповідається про видання українських літописів (1948–1954). Та ці чотири томи „Опыта исторіографіи“ не охоплюють усієї першої частини російської історіографії, і високошановний акад. В. С. Іконніков тепер працює над закінченням, цебто над оглядом листів, мемуарів, записок чужоземців. Проте і в сьогочасному неповному свойому змісті монументальний „Опытъ“ В. С. Іконнікова стане мені у великій пригоді, особливо тим своїм розділом, присвяченим західньо-руським і українським літописям, бо тут старанно зведено до купи все те, що висловлено було про них у науковій літературі, з додатком і власних розвідок.

Що-до фактичного змісту моєї історіографії, то він, як я вже сказав раніше, відповідатиме змістові історії українського народу в її сьогочасній схемі, як з боку хронологічного, так і географічного й етнографічного. Хронологічно моя історіографія захопить джерела й розвідки для історії Русі. України з IX ст., а також почасти й ранішу добу, яко вступ до цієї історії, кінчаючи нашими часами; а з боку географічно-етнографічного — всю територію, яку займала або займає українська людність по всі ці часи. На історію України я дивлюсь, як на історію народу, де повинно одбитися усеньке його життя, усі його сторінки, і політичні, і економічні, і культурні, й тому я повинен буду зробити в першій частині своєї монографії огляд усіх джерел, котрі торкаються цього життя. Ми беремо тую схему джерел для української історіографії, яку вже раніше утворив і виконав К. М. Бестужев-Рюмін для російської історіографії: 1) літописи; 2) окремі оповідання й житія; 3) мемуари й листи; 4) пам'ятники юридичні й акти державні; 5) пам'ятки словесности, усні й писані; 6) пам'ятки археологічні; 7) оповідання чужоземців. В цій схемі витримано повноту й послідовність джерел у залежності від їх значіння для історії; починається схема літописами, а кінчається археологічними пам'ятками[16]. Кожний розряд цих джерел ми поділяємо на відділи, в залежності від того, якої саме історичної доби вони торкаються: чи староруської, чи литовської, чи старогетьманської. Виникає тільки складніше питання про те, що саме повинно увійти до останнього, сьомого відділу — чи тільки подорожі чужоземців по Вкраїні, чи всі чужоземні джерела взагалі, цеб-то і літописи, і житій, і пам'ятки словесности й т. п. З чисто практичного боку, здається, буде краще залічити оце все до відділу оповідань чужоземців.



——————

  1. ↑ Див. напр. відкритий лист до проф. М. С. Грушевського проф. Линниченка.
  2. ↑ Пыпинъ. Исторія русской этнографіи, СПБ, 1891 р., т. III, стор. 381–385.
  3. ↑ „Отчетъ о 22-мъ присужденіи Уваровскихъ премій“, стор. 92–97.
  4. ↑ П. И. Житецкій, Очеркъ литературной исторіи малорусскаго нарѣчія. К. 1889, стор. 155, 158–159.
  5. ↑ В. Эйнгорнъ, Книги польской и литовской печати въ Москвѣ. („Книговѣдѣніе“, 1894, IX–X). Багато цінних вказівок про це зібрано К. В. Харламповичем в його праці „Малороссійское вліяніе на великорусскую церковную жизнь“, т. I. Казань. 1914, стор. 445–450 й инш.
  6. ↑ Про цю боротьбу дивися в Огієнка, Українська культура. К. 1918, стор. 153–159, для чого скористувався він V томом I ч. Архива Юго-Зап. Россіи.
  7. ↑ П. Житецкій, Энеида Котляревскаго въ связи съ обзоромъ малорусской литературы XVIII в. и древнѣйшій списокъ ея. К. 1900, стор. 4–7. Дивись також у Огієнка, Українська Культура. К. 1918, стор. 159–163.
  8. ↑ Дивись про цей цікавий епізод мою розвідку „Удаленіе проф. Шада“.
  9. ↑ „О причинахъ и характерѣ уніи въ Западной Россіи“.
  10. ↑ Дивись про це розвідку акад. М. І. Сухомлінова: „Уничтоженіе диссертаціи Н. И. Костомарова въ 1842 году“. „Древняя и новая Россія“ 1877, I, стор. 42–55; а також „Автобіографію“ Костомарова (в двох редакціях — в „Русской Мысли“ і в „Автобіографії — воспоминанія Корсуна“ — „Русск. Архивъ“, 1890). Признання самого Інокентія — „Русская Старина“, 1878, XI, 387.
  11. ↑ Див. про це лист його до мене, надрукований в розвідці О. Д. Багалій (Рус. Старина).
  12. ↑ Куліш, Хуторна поезія, Львів 1882, стор. 35.
  13. ↑ Див. розвідку В. В. Міяковського „Начерки вкраїнської історії“ Т. Рильського. На підставі секретного архівного діла ген.-губ. архіву.
  14. ↑ Крім цього літографованого курсу, який, здається, не був перевірений небіжчиком В. Б. Антоновичем, а являє з себе записи його слухачів, я користувався ще й записами цього курсу Е. М. Антонович-Мельник, які де-в-чому перевірялися небіжчиком. Так один тест записів перевірявся другим.
  15. ↑ Литературные и вещественные источники русской исторіи. К., 1914, стор. 220–275.
  16. ↑ Про инші схеми джерел дивись у В. С. Іконнікова „Опытъ русской исторіографіи“, том другий, книга перша, стор. II–X.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Нарис_української_історіографії._Джерелознавство/II._Схема_української_історії_і_зміст_української_історіографії&oldid=550342