Нарис української історіографії. Джерелознавство/I. Загальний нарис теорії історії

Розділ I.


Загальний нарис теорії історії[1].

Ріжниця між елементарною й науковою історією. Еволюція історії, як науки. Історична критика. Умовне значіння історичних свідоцтв. Необхідність свободи наукового досліду. Допомічні знання. Культурний елемент в історії. Філософія історії. Мистецтво й психологія в історії. Історичні закони. Суб'єктивізм та об'єктивізм в історії. Значіння історії.

Здобутки кожної науки повинні стати загальним народнім добром, вжитками усього народу, значить, і тих його станів, які досі їм не користувалися або користувалися дуже мало: як скажемо селянство, до якого належить у нас до 85% усієї людности, і робітництво. Особливо це треба сказати про науку історію, яка являється певним і міцним грунтом загальної освіти кожної людини, незалежно від того, чи проходить вона початкову, чи середню, чи вищу школу. Инша річ, наприклад, вища математика — діференціяльне або інтегральне рахування, — на таку високу наукову ступінь не всякому пощастить піднятися, навіть тоді, коли в нас буде єдина трудова школа, бо межа тут не зовнішня, а внутрішня — вона лежить у самій людині — її нахилі. Що до історії, то вона й раніше, а особливо нині, коли увесь нарід призвано безпосередньо до будування усього життя, навіть державного, мусить бути головною підвалиною освіти всякого громадянина, бо те, що діється сьогодня, є наслідок того, що діялося вчора, і, щоб свідомо працювати на користь народові і його державі, треба знати історичний процес життя свого народу, цеб-то його історію, бо ми її тепер розуміємо, як історичний процес.
Але чи є все ж таки ріжниця по суті між елементарним і науковим змістом і викладанням історії? З приводу цього питання в російській історичній літературі висловлено було не однакові думки із наукового, і з педагогічного боку. На погляд одних — між ними є істотна ріжниця і по їх меті, і по змісту, і по критичному обробпенню джерел. Історія, як наука, ставить своєю метою висліджування законів, на підставі яких утворюються події політичного її культурного життя народів; друга ж — тільки подає відомости про важніші події минулого, щоб пояснити сучасне становище життя народу і вкупі з цим поширити світогляд учнів. Перша має єдину ціль, що існує в самій же історії, яко науці — поширення й поглиблення її, друга бажає досягнути педагогічних завдань і мусить брати на увагу вік, зріст учнів та їх умови розвій. Перша дав критичні звістки, взяті, як то кажуть, з джерел першої руки, друга — що найбільше — може дати тільки де-яке розуміння про критику джерел, не займаючись самим їх критичним обробленням. Перша, ставлючи своєю метою виявити народню самосвідомість, стежить для цього за процесом життя цієї людськости; друга, маючи на меті намітити тільки загальний рух у розвитку людськости і взаємний зв'язок народів, викладає тільки найважніші менти життя і то найбільш могутніх національностей. Перша висліджує усі сторінки історичного життя народів і між ними найвищі прояви людського генія — науку, філософію, письменство, мистецтво; друга примушена обмежитися тільки тими сторінками, що доступні для зрозуміння учнів; мусить з безкрайого числа фактів брати найголовніші і тільки потроху подавати більші склади і трудний матеріал. Такий один погляд.

Представники другого погляду, навпаки, кажуть, що між історією науковою та елементарною немає істотної ріжниці: усяка історія, для кого б вона не викладалася або не писалася, має єдину мету — вияснити всесвітній історичний процес; ріжниця є, але не в суті тієї і другої, а в кількости матеріялу: для елементарного видання треба вибірати відповідний матеріял, який був би зрозумілим для учнів. Тільки виклади на науковому грунті в школі мають і педагогічне значіння; тільки воно може розвинути світогляд і пам'ять, фантазію, розум. Для цього необхідно, щоб навіть для елементарних викладів вчитель мав широкі наукові відомости.

Не можливо не згодитися з тим, що в основі елементарної історії мусить лежати науковий грунт, і, значить, признати, що є єдина тільки історія, як наука. Але ж треба приняти й те, що при викладах елементарної історії (наприклад, в початковій школі, в першому її концентрі), необхідно звертати увагу на те, щоб виклади її були зрозумілими для учнів. І це утворює велику ріжницю між науковим та елементарним викладанням історії. Глибока ріжниця між ними залежить від того, що для зрозуміння наукового викладання історії, як науки, потрібний не тільки високий розвиток людини, але й багатий запас ідей та думок про життя взагалі, й життя людини з'окрема.

Розуміння історії не було завжди однаковим, навпаки, воно постійно поширювалося в зв'язку з розвитком самої науки історії. Між старим поглядом на історію, як на оповідання про цікаві полії, та сучасним визначенням — виявлення всесвітньо-історичного процесу — ціла безодня: тоді історія могла перетворюватися (і, справді, перетворилася) в якусь то кунсткамеру раритетів; тепер вона захоплює цілокупність усіх явищ життя — політичного і культурного, помагає зрозуміти нам перехід від простіших форм життя до кращих і складніших, висліджує, як ішов всесвітній процес. У народів класичного світу історія повинна була виховувати патріотизм, мораль і естетику. У середні віки історія немов перетворилася в літопис з вигаданими оповіданнями про всякі чудасії. Доба відродження знов висунула на перше місце класичну історію, а XVIII вік утворив філософію історії, яка ставить своєю метою філософський, цеб-то об'єднаний єдиною ідеєю, єдиною думкою огляд складних і ріжноманітних явищ всесвітньої історії. Філософія історії почала потроху виділятися своїм абстрактним характером з історії, яка давала їй тільки матеріял своїми власними висновками. Тоді почали особливо цікавитися з'ясуванням історичних явищ, загальним ходом історичного процесу.

В своїй еволюції історія пройшла три фази свого розвитку; 1) в першій панує оповідання, де події викладалися в хронологічному порядку; 2) в другій виступає прагматична історія, яка встановлює причини подій, психологічні мотиви їх та їх наслідки, але історик тут ще не ставить собі єдиної мети — відшукування правди: він користується історичним матеріялом, як засобом для морального, або естетичного, або патріотичного впливу; така була грецько-римська історія, але найширший розвиток цієї прагматичної історії ми бачимо в європейських народів, коли там стала розростатися ідея національности; 3) еволюційна генетична історія (нових часів); тільки тоді історія стала справжньою наукою, бо тільки тоді її єдиною метою зробилося здобуття історичної правди; відкриття зв'язку між історичними явищами довело до думки про органічний розвиток в історичному житті. В наші часи ця ідея органічного розвитку являється досить ясною і простісенькою, але для зрозуміння її необхідні були такі умови, яких бракувало в колишньому житті: необхідна була думка про єдність походження і про солідарність людськости, про невпинну зміну культури, про взаємні впливи ріжних сторінок людського життя (політичних, економічних, природньо-історичних, соціяльних і т. и.).

Такі фази свого розвитку перейшла й українська історія: вона почалася літописними оповіданнями, де не було ще прагматизму, потім перетворилася в прагматичну історію, але ставила перед собою головним чином національні патріотичні завдання. І лише в нові часи вона стає вже еволюційною історією, яка поставила собі виключно наукову мету досліджувати правду-істину. Одначе треба додати, що коли нас Західна Європа взагалі вже опередила в своїй науковій діяльности, то це ми бачимо і в розвитку її історіографії в порівнянню з нашою: наша завжди йшла за західно-європейською позаду її; коли па Заході вже панувала еволюційна течія, в українській історіографії ще було не мало пережитків старої доби, тим більше, що гострі національні питання дуже помітно відбивалися й відбиваються навіть у сучасних історичних працях. Щоб пересвідчитися в цьому, треба тільки згадати про „Історію Русов“, про те, як яскраво відбилися ці національні мотиви в історичних працях П. О. Куліша і Г. Ф. Карпова, які гострі суперечки виникли на цьому грунті між „сѣверянами и южанами“, як казав О. М. Пипін.

Наприкінці XVIII ст. набуває великого значіння історична критика, яка з'являється цінним здобутком історіографії XIX і XX ст.; вона головним чином утворила з історії справжню науку. І треба зазначити, що батьком її, по правді, треба лічити німецького вченого історика, академика Російської Академії Наук, дослідника нашого старого україно-руського літопису „Повѣсти временныхъ лѣтъ“, Августа Людвига Шлецера. На його знаменитому „Несторі“ виховалося ціле покоління старих россійських істориків до Карамзина та Погодина. В своїх наукових працях Шлецер стояв на міцному науковому грунті, і він повстав проти теократичного розуміння історичного процесу; нічогісінько не приймав без критики, на віру; не вірив жадним авторитетам і шукав тільки єдиної правди-істини. „Prima lex historiae — писав він — ne quid falsi dicat“. Письменник, казав він, це офіційний, не здобуваючий платні слуга суспільства, доброхітний радник народа. Коли урядовці зберігають свою владу навіть тоді, коли загублять свій розум, письменник, навпаки, має силу лише тоді й доти, доки вдержує свій глузд; не треба боятися письменників, які несуть соняшний промінь в темні країни таємного поневолення, нетерпимости, лицемірства: нехай жахаються прихильники темряви того, що письменники виносять на світ Божий. У Германії великими представниками скептицізму й історичної критики були Нібур і Ранке. Під їх прапором йшли російські та українські історики нових часів. Історична критика має своїм завданням досліджувати джерела, визначувати їх певність і поділяється на нижчу та вищу критику. Перша пояснює автентичність джерела, добу, місце його написання і автора; друга вирішує питання про певність самого оповідання, показує, чи міг знати автор те, про що оповідав, чи щирий він у своїх оповіданнях. Окрім цієї формальної критики, є ще инша, реальна, яка розбірає вже правдивість самих подій і спірається, головним чином, на можливости історичної дійсности того чи иншого факту. Методи історичної критики взагалі прості та елементарні і мають своєю підставою здоровий розум; окрім того, сучасна історіографія виробила цілу низку спеціяльних правил, яких повинен додержуватися кожний дослідник, а саме: уникати апріорних висновків, користуватися джерелами першої руки, студіювати твори попередників, але ставитися критично до їх висновків, порівнювати ріжні джерела про одну і ту ж саму подію, звертаючи увагу не на кількість, а на якість джерел.

Характер історичних свідоцтв вимагає суворої історичної критики.

Натураліст користується матеріялом, який він безпосередньо обсервує; історик, навпаки, підставою своєї праці повинен покладати свідоцтва инших людей, а ті з свого боку часто користуються для своїх оповідань непевними джерелами. Але й для самовидця не так то легко точно описати яку-небудь подію: відома всім річ, що ніколи де-кільки самовидців не оповідають однаково про одну і ту ж саму подію, навіть і тоді, коли кожний з них буде цілком добросовісним і правдивим; ріжниця ця є наслідок самої психології оповідача: кожний має свої погляди, свою сферу спостережень, свою мову для оповідання; навіть сама безхитра простодушність не може бути гарантією прочности переказу. Відомий анекдот про Вальтера Раллея, який сидів в Тоуерській в'язниці і з нудьги задумав писати загальну історію. Тимчасом у в'язниці сталася одна подія, яка всіх зацікавила; Раллей побажав дізнатися, в чому річ, почав роспитувати самовидців і був вражений суперечливістю їх свідоцтв. Тоді він зрікся свого заміру писати історію. В цьому нас цереконують і численні факти, які торкаються ріжних джерел — літописів, мемуарів, навіть актів і грамот, не кажучи вже про генеалогічні таблиці, які виводять, напр., простих українських козаків Розумовських від шляхтичів Рожинських. Взагалі мітичний елемент відограє значну ролю в історичній науці, тільки потроху витісняють його звідтіля та відводять йому відповідне місце поміж пам'ятками народньої поетичної творчости. Тільки тепер на підставі розвідок Зібеля ми переконалися, що головними діячами першого хрестового походу були папа Урбан II і Боемунд Торентський, а між тим ще й досі в підручниках панують Петро Пустельник та Годфрид Бульонський. Відомо також, що легенду про Вільгельма Теля було занесено до Швейцарії з північної Германії після самої події, а проте вона стала одним з догматів історичних вірувань швейцарського народу. Правду кажучи, поезія, хоть по самій суті своїй і ріжниться від історії, але не раз втручається в її царину. Окрім помилок, що виникають через приняті на віру, без критики, свідоцтва, автори яких і сами помилялися, треба мати на увазі ще й помилки, які виникають через фальшовані звістки та підроблені документи. Таких підроблювань можна знайти багато в ділових актах, як напр.: дар імператора Костянтина Великого, Лже-Ізидорові декреталії, великі австрійські привілеї свободи, або, як у нас, де-які акти і псевдонародні думи. Дуже часто зустрічаються фальшиві генеалогії.

Історикові доводиться в своїй діяльности рахуватися і з чисто зовнішніми перешкодами, які затримують його працю і порушують його святе право — свободу наукового досліду. В царину науки, де не може мати місця примус та силування, входять мотиви, які нічого спільного з наукою не мають. Петро Великий мав правильний погляд на це питання, що видко з такого факта: Бужинський не переклав одного місця в книжці Пудендорфа про політичне становище європейських держав, що здавалося йому незручним, але царь зробив йому за це сувору вимову. А це місце було, справді, дуже різке, далеко не в усьому справедливе і неприємне для національного самолюбія: „Зазорни же русские и невоздержательни суть, свирѣпи и кровожаждущи человѣци, въ вещахъ благополучныхъ безчинно и нестерпимою гордостью возносятся, въ противныхъ же вещахъ — низложеннаго ума и сокрушеннаго; ко прибыли и лихвѣ, хитростію собираемой, никакой же народъ паче удобенъ есть. Рабскій народъ рабски смиряется, и жестокостью власти воздержатися въ повиновеніи любятъ, и яко же всѣ игры въ бояхъ и ранахъ у нихъ состоятся, такожъ и бичей и плетей у нихъ частое есть употребление“.

Але инакше робили вже найближчі наступники Петра Великого. 1733 року Анна Іоановна видала наказа спалити книжку про життя Остермана, Мініха та Бірона, яку видано було за кордоном. Єлизавета Петровна видала наказа про присилку книжок з „відомими іменами“, щоб замести сліди царювання Іоанна VI Антоновича. Варто звернути увагу на такий нечуванний, хоч він і дійсно мав місце, факт, як заборона Синодом Мілерові друкувати Сибірські літописи, „ибо въ нихъ находится не малое число лжей, басней, чудесь и церковныхъ вещей, которыя никакого имовѣрства не токмо не достойны, но и противны регламенту Академіи, въ которомъ, именно, запрещается академикамъ и профессорамъ никакимъ образомъ не мѣшаться вь дѣла, касающіяся до закона“.

Заборона друкувати літописи самій Академії пояснюється тим же мотивуванням:

„Разсуждаемо было въ Синодѣ, что въ Академіи затѣваютъ исторіи печатать, въ чемъ бумагу и прочій коштъ терять будутъ напрасно, понеже въ оныхъ книгахъ писано лжи явственныя, отчего въ народѣ можетъ произойти небезъ соблазна“.

За царювання освіченої Катерини II згадати слід би про утиски над Радищевим та Новиковим за їх письменницьку діяльність.

І далі, наближаючись до наших часів, ми зустрічаємо немало таких фактів.

В XIX століттю досить буде зазначити зруйнування Петербурзького, Казанського та Харківського університетів підчас царювання Олександра I (Рунич, Магницький, Карніїв), вказати на ті перешкоди, які зустрів Пушкин при досліджуванні Пугачівського руху. В Казані під редагуванням одного професора перекладено було на російську мову східний рукопис про Магомета, і цензура вимагала, щоб слово „пророк“ було замінено скрізь словом „лже-пророк“, ніби автор-магометанин міг так назвати Магомета. Праця Більбасова про Катерину II повинна була вийти за кордоном. Завдяки тим же цензурним умовам російське громадянство нічого не знало про наглу смерть Павла I-го через те, що російська наука повинна була мовчати про цю подію, а мемуари про це опубліковано тільки недавно. І лише в останні роки дозволено було користуватися, і то не безумовно, а лише для наукових праць, архівом Департаменту Поліції, що на підставі його документів написав де-кільки цікавих монографій М. К. Лемке.

Річ цілком зрозуміла, що історики повинні дуже старатися здобути певні факти; вони повинні користуватися в широких розмірах так званими допомічними науками, до яких відносяться: археологія з її відділами — палеографією, дипломатикою, сфрагістикою, геральдикою та нумізматикою, генеалогія, хронологія, етнографія, бібліографія, порівняльне мовознавство і, нарешті, навіть природничі науки (геологія, хімія та инші). Всі ці допомічні науки допомагають встановити дійсні історичні факти. Але ж і дійсні факти ще не становлять історії: це тільки матеріял для неї, це — члени, кости, мускули, органи історії; а коли історія є громадське тіло, то ще треба знати життя цього тіла, цеб-то причинний зв'язок фактів між собою. І літопис може давати точні факти, але літопис ще не історія, тому що він позбавлений прагматизму. Сучасному дослідникові історикові доводиться мати справу не з чистим матеріялом, а з одсвітом його в почуттях спостерігача; таким чином він бачить не самий факт, а тільки переломлений (одсвічений) промінь від нього; тому головна заслуга сучасного історика полягає в тому, щоб вміти знайти зв'язок між подіями та явищами культурно-економічного життя. На щастя суть людської природи однакова, і на цьому саме й полягає можливість корективу. Допомагає дослідникам і так званий порівняльний метод, при якому порівнюються ріжні форми людського суспільного життя в як найріжноманітніших умовах їх існування; таким чином, иноді за допомогою аналогій можна доповнити те, про що не має прямих свідоцтв, особливо коли до цього порівняльного методу ми прилучимо ще чисто історичний, цеб-то визначимо ріжні громадські форми в їх послідовному розвитку в одного й того ж народу.

В досліджуванню окремих явищ та в узагальнюванню фактів значну ролю відограють гіпотези, особливо, коли їми користуються досить обережно.

Між тим зміст історії все поширювався: до огляду політичних подій долучилося все більш і більш культурного елементу: наприкінці, з цього утворилася окрема парість людського знаття — історія культури, яка домагається повної незалежности від історії; з'явився навіть антагонізм між прихильниками чисто історичного та культурного напрямку в історії. Ми особисто стоїмо за внесення в історію культурного елементу в найширшому розмірі; на нашу думку в ній мають право існування явища і економічного, і соціяльного життя, інтелектуального і морального прогресу суспільности. Але навряд тут є який-небудь грунт для антагонізму. Нехай досліджуються не тільки вищі прояви людського духу: письменство, наука, філософія, мистецтво, але ті факти, які торкаються домашнього життя, оточення; з тієї пори, як наша наука одважилася подавати історію не тільки держав, але й народів, все це набуло, на наш погляд, великої ціни, аби тільки нарешті можна було утворити з цього матеріялу величезну історичну картину, на якій яскраво, але обов'язково з необхідною перспективою, було б виявлено все минуле певного народу: і його політична історія, і його соціяльно-економічне життя, і наука, і мистецтво, і письменство, і релігія, і мораль.

Термін „філософія історії“ почав вживати вперше Вольтер 1765 р., в розумінні універсального історично-філософічного огляду людської культури. Найбільше наближуеться до сучасного розуміння цей термін у Гердера в його праці „Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschheit“. Головнішими системами філософії історії з'являються такі:

1) Дуалістично-теократична, яку формулував блаж. Августин в середні віки в своїй праці про царство Боже (на його думку було і на небі і на землі 2 царства — Боже та діяволове); ця система в теперішній час має багато представників серед правовірних істориків католиків; вони оцінюють історію людськости з погляду успіху Царства Божого на землі.

2) Гегеліянська школа, яка висунула питання про значіння ідей держави, індивідів, націй в процесі розвитку, про відношення волі до необхідности. Гегель вбачав в історії виявлення ідеї (божественного духа), поступ від первісного природнього стану до духовної свободи людини в державі. Три ступні пройшла тут людськість: а) полон духа (на Сході), б) виявлення духа в визнанню своєї волі (Греція й Рим), в) піднесення своєї індивідуальної свободи до ідеї універсальної свободи (християнсько-германський світ). У кожного історичного народу ідея виявляється своїм властивим способом; почасти на цьому філософічному грунті зросло і російське слав'янофільство.

3) Позитивна школа, яка грунтується на погляді О. Конта; першим ступенем — на думку цієї школи — був теологічний спосіб людської думки, другим — метафізичний або абстрактний, третім — позитивний, що дознає за допомогою точних наукових методів закони, які нами керують; історично-культурний розвиток визначується законами не індивідуальної, а соціяльної психології; навіть вчинки геніїв залежать від впливу того, що їх оточує; таким шляхом Конт намагався підняти історію, властиво відділ соціології, на ступінь позитивної науки.

4) Гуманітарна система, творцем якої був Гердер. Кожний нарід, відповідно до своїх здібностей і зовнішніх умов, поривається досягти своєї мети розвитку; але, не вважаючи на всю ріжноманітність культур та форми людської природи, панують загальні для всіх риси гуманности, які через увесь час все більш і більш удосконалюються. Цю думку про зріст виявлення людности ще ширше, на підставі досліджень ріжноманітних явищ народнього життя, виявив Лотце в своїй книжці „Микрокосмъ, идеи естественной исторіи и исторіи человѣчества“.

5) Економічний матеріялізм. Ця система була заснована й сформулована творцями наукового соціялізму і перш усього К. Марксом. Наступники цієї школи всю ріжноманітність явищ історичного процесу пояснюють, виходячи з аналізу економічних відносин та принціпу діялектичного розвитку, встановленого Гегелем. В громадській будові свого життя люди зустрічають необхідні, незалежні від їх волі обставини — продукційні відношення, які відповідають певному ступню розвитку їх матеріяльних продукційних сил. Сума цих продукційних відношень ставить економічну структуру громади, реальну основу, на якій стоїть юридичне та політичне прибудування. Таким чином, право, релігія та філософія, тоб-то усе ідеологічне прибудування, грунтується на економічній основі. Продукційні відношення не тільки з'являються основою економічного життя, не тільки з усіх боків впливають на його, але прямо утворюють його — тоб-то утворюють відповідні форми думки, віри, права, політики і всієї культури та руйнують всі ці форми, коли вони їм суперечать. Під продукційними відношеннями розуміється спосіб і межі задоволення життєвих потреб людини натуральними продуктами і технічними засобами, їх оброблення, спосіб їх присвоєння, росподілу та вживання, які знаходяться в його роспорядженні. Завдання історії, як науки, дознавати і визначувати цей основний (економічний) фактор в кожнім явищі, хоч би навіть чисто ідейного характеру.

Але треба зробити загальну примітку до всіх теорій, а саме, що треба приймати ті висновки, які випливають з об'єктивного дослідження матеріялу, навіть коли б ці висновки не відповідали апріорним ідеям дослідника. Гіпотезами можна користуватися до того часу, поки за їх допомогою не утвориться міцна теорія. Думка про величезне рішуче значіння економічного фактора, яко основного в життю людськости — це велике придбання наших часів. Але велике значіння має також рядом з економікою і ідеологія, цеб-то ідеї, які роблять великій вплив і на економіку. Чергове завдання теорії економічного матеріялізму буде — прослідити вплив цього фактора на всі инші сумежні царини людського життя, в тому числі і на сферу ідей, бо тільки на підставі таких досліджень можна буде вже aposteriori, а не apriori визнати велику силу цього фактора в порівнянню з иншими і фактично довести, що він саме — основа, а останні — тільки добудування. За це висловлюється й Гортер, кажучи: „Історичний матеріялізм ні в якому разі не можна вважати за форму, в яку історичні питання треба тільки втискати. Починати треба зі студій. Коли хочеш знати, звідки береться те, що певна класа чи нарід думає в певний спосіб, тоді не говори: продукційний спосіб був таким і таким, він спричинився одже до такого думання. Так часто можна помилятися, бо часто та сама техніка витворює в одного народу цілком инше думання, ніж у другого, як також і ріжні продукційні способи можуть опіратися в ріжних народів на ту саму техніку. Треба дослідити також инші фактори — політичну історію народу, клімат, географічне положення, які всі, побіч техніки, мають також свій вплив на продукційний спосіб і думання. Тільки коли відомі инші фактори, тільки тоді блискучо виступав в цьому оточенні історичний матеріялізм, ділання продукційних сил і продукційних відносин. Хто не може зробити історичних студій, той мусить задовольнитися розваженням нашого власного часу“[2]. І для цього треба буде зробити величезну наукову працю — дослідити у всесвітній історії всі головніші явища історичного життя з погляду їх походження й залежности їх од економіки та инших факторів. Треба це зробити і відносно української історії, бо тут ми не маємо навіть таких праць, як начерки російської історії на підставі теорії економічного матеріялізму проф. Рожкова та Покровського.

Мистецтво відограє значну ролю в історії тому, що з боку викладання історія сама в мистецтво. Тен каже: історія — це одночасно критик, який перевірює факти, вчений, який їх збірає, і філософ, який їх пояснює, але над усіма ними повинен стояти мистець, який оповідає. Мистецтво вершить науку, як квіти рослину. Художність історика — це уміння передати живо й образно добу, а для цього треба мати глибоке знання матеріялу та природжений талан історика. На жаль, лише де-які з істориків мали цей художній талан, і такі вчені, як Гіббон, Маколей, Тьєрі, Тен, Костомаров, є лише винятком, а не загальним явищем. Але все ж таки для кожного історика обов'язкова перспектива в історичній картині, цеб-то визначення більш важливого і менш важливого.

Історії доводиться досліджувати як психологію індивідуальну, так і психологію народів. Перша допомагає з'ясувати характер окремих історичних діячів, друга — характер нації. Як біографія окремої особи грунтується на законах індивідуальної психології, так історія, ця біографія людськости, повинна грунтуватися на народній психології. Характер людини відограє таку ж значну ролю в поясненню кожної історичної події, як і зовнішні умови діяльности данної особи.

Завдяки реакції проти шанування героїв в історії, історичні фактори загубили свою виразність, і разом з тим з'явилися спроби вказати загальні закони історичного розвитку. Але чи можливі історичні закони в точному розумінні цього слова? Ні. Закон — це вислів постійного відношення між двома одночасними або наступними явищами; для того, щоб його виявити, необхідно мати низку одностайних явищ, які б повторювалися в незмінному зв'язку. Проте історія є процес, який складається з послідовної зміни явищ, що попадаються нам в данній сумі тільки один раз; історичні факти не повторюються, вони цілком індивідуальні. Виходить, що історичні закони — це химера. Закономірними елементами в історії являються соціологічний та психологічний; тому можна і треба говорити про закони соціології, але не про закони історії. Всі науки, як дисціпліни, говорять про колектив, одна історія — про індивідів; всі науки мають на увазі те, що існує постійно, одна історія — те, що було раз і чого вже немає. Ніколи шляхом емпіричних висновків ми не утворимо історичного закону: це буде тільки висновок, який торкається одного народу, а щоб вивести загальний закон, необхідно як раз відкинути в думці те, що робить несхожою історію націй, цеб-то національну історію. Само собою ясно, що поступ історії підлягав закону причинности; закон причинности в такому розумінні існує в історії, але ж він не єсть фатальним для кожної окремої особи: вона може йти і проти загальної течії, бо серед людей, в протилежність природі, мав силу свобода волі. До таких головних історичних законів в умовному значінню цього слова треба віднести: 1) причинність історичних явищ, 2) їх неповторність, 3) прогрес і 4) єдність історії. Думка про прогресивний розвиток людських громад, яка грунтується на кращих почуттях людини, виправдується загальним розвитком історичного процесу. Коли розглядати історію по невеликих частинах, вона уявляється немов одноманітною, але коли охоплюємо великі доби, то бачимо зміну акцій та реакцій; коли ж перед нами проходять віки і народи, тоді ясною стає ідея прогресу. Коли так підійти до історії, вона матиме характер єдности, універсальности, що сполучається з принціпом національних рис.

Але запитаємо, чи можливе цілком об'єктивне виявлення історичного минулого? Відомо, що і в Європі і у нас існує дві історичні школи — суб'єктивних та об'єктивних істориків. Уникнути цілком суб'єктивного елементу в історії неможливо; образ минулого двічі перетворюється: вперше — в залежности від фактів, вдруге — в залежности від самого історика. Але необхідно йти до об'єктивности; оцінка історика повинна бути ріжнобічним дослідженням події. До цих подій треба підходити на підставі минулого часу, а не сучасних поглядів; але не можна говорити против впливу на істориків таких факторів, як національність, характер доби, релігійні та політичні погляди і таке инше.

Таким чином, історична правда завжди має відносний, а не абсолютний характер; але це не шкодить історії: з одного боку ми задовольняємося і цим умовним знанням (та не тільки в історії, але й в инших науках), а з другого боку — в ньому криється запорука його постійного прогресу. Ми, як говорив український філософ Г. С. Сковорода, тільки ловимо птаху-правду, що постійно від нас віддаляється, і в цьому і єсть велика втіха од досліджування правди; якби вона була перед нами в цілому закінченному вигляді, ми б відчули апатію та нудьгу. На цьому грунтується висока радість, яку дає історикові-спеціялістові самостійна творча наукова праця; вона наближується до радости, яку дає поетична творчість. І таку втіху може мати кожний, хто тільки піде шляхом самостійних історичних дослідів, хоч би стороннім вони й видавалися сухими та нудними. Це суб'єктивна психологічна сторінка в заняттях історію; об'єктивну ж необхідність подібних праць навряд чи треба доводити: успіхи історії, як науки, безпосередне залежать від розроблення її частин. Але треба виучувати історію не тільки з спеціяльною, але і з загальноосвітньою метою; перша може привабити небагатьох спеціялістів, а друга приступна для всіх. Історія, коли її виучувати з цього погляду, розвиває насамперед наші формальні здібности. Вона дає нам наукову думку, яка необхідна не тільки для вченого, але і для кожної освіченої людини; людина, яка звикла користуватися засобом історичного думання, і про сучасність судитиме правдивіше, ніж та, яка не має дисціпліни розуму, що дається історичною освітою. По-друге, історія дає і реальний матеріял нашому розумові: вона поширює наш обсяг знання, наш світогляд, дає нам ключ до розуміння сучасности, свідомого, а не байдужого відношення до неї. Історія збагачує наш розум культурними громадськими ідеями, в яких криються принціпи, що ними жили та й тепер жиють історичні народи. XIX вік можна характеризувати як раз пануванням історії та історичної точки погляду. Не тільки надзвичайно поширився зміст історії, але історичне вивчення було прикладено і до мови, до народнього господарства, та до инших ділянок культурного й соціяльного життя. І це мало важливі наслідки, а саме: з'явилася дуже цінна філософська ілея, якою може пишатися XIX вік, — це ідея органічного розвитку, прогресу людських громад. Ідейне багацтво історії має найбільш загальноосвітнє значіння, і з цього боку культурно-соціяльна історія важливіша, ніж зовнішня політична. Але нарід складають одиниці, які тільки думають, відчувають, виявляють активність, — тоб-то за формами життя ми не повинні забувати людини, і відсіля гуманітарний погляд, який може мати величезне значіння. Він, разом з ідеєю прогресу, може спасти нас від безсилого песимізму. Як всесвітня, так і національна історія виучують історичний процес людського громадського життя. Але між ними є ріжниця. Всесвітня історія прагматично, в послідовній зміні історичних явищ виявляє життя народів, найбільші успіхи, яких вони досягнули в розвитку громадського життя, а історії кожного народу вона одводить місце остільки, оскільки він брав участь в і послідовній і спільній роботі людськости над будуванням і прикрашенням свого життя. Національна історія обмежує свій обсяг самим предметом вивчення: вона виучує процес розвитку одного народу, як окремої етнографічної особи, і тому має можливість зупинитися на ньому докладно, з'ясувати ріжнобічно життя данного народу. Вивчення національної історії має й практичне значіння. Історичні паралелі, приклади її докази з минулого часто допомагають нам з'ясувати досить заплутані ситуації сучасности і тим уникнути великих помилок. Історія народу, науково відновлена, як влучно зазначує професор В. О. Ключевський, стає книгою його прибутків та видатків, в якій ведеться підрахунок хиб його минулого.





——————

  1. Цей розділ складено на підставі першої глави („Общія историческія понятія“) моєї книжки „Русская исторія. Томъ I. Княжеская Русь“, М. 1914 г. стор. 1–17. Література по теорії історії, особливо чужоземна, дуже велика. На російській мові спеціяльним підручником являється книжка покійного академика А. С. Лапо-Данилевського „Методологія исторія (курсъ лекцій, читанныхъ студентамъ Петербургскаго университета), вып. 1-й, С.П.Б., 1910, стор. 292, й вып. 2-й С.П.Б., 1913, стор. 292–799“. Повинен був вийти і 3-й випуск. В першій частині оповідається про важніші течії в теорії знання, в другій — про методи історичного виучування (про методологію джерелознавства — це дуже цікавий відділ). Другим гарним систематичним і більш доступним для зрозуміння підручником являється курс проф. Н. И. Карѣева „Теорія историческаго знанія“ С.П.Б, 1913, стор. 320. Той же проф. Н. И. Карѣевъ написав книжку „Основные вопросы философіи истории, 2-е изд. 1887, 3-е изд. (скорочене) 1897“; він же написав розвідки — „О общемъ значеніи историческаго образованія“ (Истор. обозр. VII, передруковано в „Историко-философскихъ этюдахъ“) і „Сущность историческаго процесса и роль личности, въ исторіи“, т. I (исторія съ философской точки зрѣнія) 1911, т. II (философія исторіи въ русской литературѣ) 1912, т. III (критика историческаго матеріализма), 1913. В книжці проф. Д. Петрушевського „Очерки изъ исторіи средневѣковаго общества и государства“, М. 1907, вступ II присв'ячено з'ясуванню завдань і методів науки всесвітньої історії. Згадати треба ще: М. І. Туган-Барановського „Теоретическія основы марксизма“ С.П.Б. 1907) та Бельтова „Къ вопросу монистическаго взгляда на исторію“, а також Давидова „Что такое экономическій матеріализмъ?“ 1900. З перекладів треба згадати працю проф. Бернгейма „Введеніе въ историческую науку“, яка являє собою уривок з великої праці цього автора „Lerbuch der historischen Mettode“, та працю Герм. Гортера, яка оце тепер вийшла в українському перекладі в Київі під заголовком „Герман Гортер: „Історичний матеріялізм. З передмовою К. Каутського. Переклав з німецького И. Бензя. К. 1918, стор. 147.“ Тут дається популярний виклад теорії економічного матеріялізму для робітників з боку поглядів соціял-демократичної партії. Книжечка ця написана дуже просто та яскраво. З розвідок по історії економічного матеріялізму згадаємо про найголовніші: Marx, Zur Kritik der politischen Oekonomie; Bernstein, Die Voraussetzungen der Socialismus 1898; Kautzky, Ethik und materialistische Geschichtsauffassung; Stamler, Wirtschaft und Recht nach der material. Geschichtsauffassung 1906 (2 томи); Stamler — Materialische Geschichtsauffassung, 3 вид. т. VI, 1910, з докладною бібліографією.

    Має значіння й розвідка проф. Щепкина „Вопросъ методологіи исторіи“. Одесса, 1905.

    Дуже корисною для мене книжкою була капітальна праця В. С. Іконнікова „Опытъ русской исторіографіи“, ч. I. Торкнувся де-яких питань з слав'янофільского погляду (теорії культурно-історичних типів) Н. Я. Данилевський в своїй книзі „Россія и Европа“; обговорює деякі теоретичні питання з свойому курсі «Русской исторіи» й проф. В. О. Ключевський (перша й друга лекція) невеличку розвідку надруковано і мною (в Сборн. Харьк. Истор.-фил. О-ва, VI).

  2. Г. Гортер. Історичний матеріялізм. К. 1918, стор. 140.