II
Незалежна Кубанська Народня Республіка і Федерація з Україною.

«Кубанскій Край» і «Кубанское Краевое Правительство». 24 вересня почалася друга сесія Кубанської Військової Ради, що мала розвязати такі питання: земство на Кубані, Установчі Збори, вступлення до Союзу козацьких Військ, земельна справа, справа будучого державного устрою Росії і ин. На одному з засідань Ради виступили представники України в привітанням. Їм відповідав голова Військової Ради М. С. Рябовол.

Рябовол, козак ст. Дінської, один в нечисленних свідомих кубанських українців, яких поборювали за «украинофільство» ще царські жандарми, був головою управи Чорноморської залізниці. Революція заскочила його в інженерних військах на півночі Росії. Повернувшися на Кубань, він бере діяльну участь в громадському і політичному житті її, працюючи в Обласному Продовольчому Комітеті і Військовій Раді.

Висловившися за вільний союз з народами Росії, М. С. Рябовол спочатку сказав по-російському:

«Україна прислала нам в гості своїх послів. Вітаю вас браття! (бурхливі оплески. Всі встали. Крики: «Слава! Слава! Ура!» Представників України, що займали місця в одній з лож, просять на сцену, де була президія — засідання Ради відбувалося в помешкані театру). Браття козаки, лінєйці! Я певний, що ви не осудите, а зрозумієте вашими серцями ті почузання, які наповнюють мою душу… та чи тільки мою? Душі всіх козаків-чорноморців у теперішню хвилю. Привітаймо ж послів Матері-України мовою наших батьків, дідів та прадідів… (крики: «просимо, просимо». Далі Рябовол продовжує по-українському). Дорогі гості! Мачуха доля відірвала наших дідів Запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду… Царі робили все, щоби вибити з наших голов, з наших душ пам'ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері… (голоси з місць: «не діждали б! не діждали б!»). Так! не діждали б цього вони ніколи. Не діждали б, бо хоч наші душі царі понівечили, та не вбили. І ми, діти, руки на Матір не підняли б… Та минула лиха година… Прийшла воля, і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорять уже любов між людьми, де жде й нас вільний союз вільних народів… (оплески). Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки ні централісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок, ні спасителі вітчини від волі… Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі… (дужі оплески). Будете, брати, на нашій Раді і побачите, чи ми вже твердо ступаємо тим битим шляхом волі народів, що Мати нам показує, чи ще тільки ми спинаємося йти… А коли ми ще справді йдемо нетвердо, а тільки може дибаємо ще, то, будьте певні, незабаром ми наберемося сили й разом з козаками всіх Військ підемо таки тим славним шляхом. Ще раз вітаю вас, любі брати» (Оплески. На сцені з'являються представники України; їх вітають голосними оплесками та криками: «Слава! Ура![1].

Праця Ради показала, що кубанці й не спиналися йти шляхом волі народів (принаймні, шляхом волі українського народу), а мандрували цілком твердо зовсім у другий бік.

Рада ухвалює вступ Кубані в склад Південно-Східнього Союзу. Промови на тему про необхідність цього кроку були переповнені федералістичними настроями. П. Л. Макаренко доводив, що демократична федеративна республіка є політичним домаганням робітників та селян, що розвиток краю вимагає саме цієї форми державного ладу, що тільки федерація врятує Росію. «Прикметою старого режиму», казав Макаренко, було те, «що він душив народності й національності, що населюють Росію. Не зважаючи на таку політику національності не загинули. Не можна вбити почуття любови до своєї мови, історії, традиції (сам промовець виголошував по-російському). Голова Військового Правительства полк. О. П. Філімонов домагався забезпечення всім народам Росії, в тім числі й козацьким областям, права бути господарями своєї землі і зазначав, що перед Військовим Правительством стало нове велике завдання перебудови держави в федеративно-демократичну республіку.

Військова Рада одноголосно висловилася за федеративну республіку.

Член Ради Ф. А. Щербина запропонував доручити президії Ради телеграфно повідомити всі народи Росії і козацькі Війська про те, що Кубанська Військова Рада одноголосно проголосила для Росії формою державного устрію демократичну федеративну республіку. Пропозицію принято одноголосно.

Далі Військова Рада, проголосивши Кубанську Область Кубанською Республікою (під назвою «Кубанскаго Края»), яка є рівноправним самоуправляючимся членом федерації народів Росії, а себе — Кубанською Краєвою Радою, ухвалила першу конституцію Кубанського Краю: «Временныя основныя положенія о высшихъ органахь власти въ Кубанскомъ Краѣ».

Згідно в цією конституцією Кубанський Край управляється Законодавчою Радою. На чолі виконавчої влади стоїть Кубанський Краєвий Уряд, який обірає Законодавча Рада, і Військовий Отаман (власне президент), котрий має право veto, що до законів, які ухвалює законодавча влада. При центральному російському уряді Кубанський Край має свого представника. Право участи у виборах до Законодавчої Ради має лише правосильне населення Краю: козаки, горці та «корінні» селяне. Коли цю конституцію було ухвалено, К. Л. Бардіж заявив на Раді, що від нині він більше не вважає себе комісаром Російського Уряду.


Перший Кубанський Військовий Отаман полк. О. П. Філімонов і перший голова Кубанського Краєвого Уряду Л. Л. Бич. Ця ж сама Краєва Рада обібрала і Військового Отамана. Було три кандидатури. Козаки лінєйці висунули полковника Філімонова. Частина чорноморців — К. Л. Бардіжа; друга ж частина чорноморців (Єйського повіту), котрою керували брати Іван та Петро Макаренки — генерала Кіяшко.

Бардіж зі своїми симпатіями до України (з-за них він виступив зі складу партії к.-д., бо остання вороже ставилася до України) прихилити до себе «ура-козаків» не міг, — він не чіплявся за «Войско» і схилявся до думки зрівняти в правах городовиків з козаками.

Прихильники Бардіжа не вважали можливим для себе голосувати за ген. Кіяшко. На їх думку, ця кандидатура була непристойною. Ген. Кіяшко (козак Єйського повіту) давно був присвятив себе поліційно-адміністративній службі, був генерал-губернатором в Сибіру і там прославився жорстоким поводженням з політичними засланцями. Він міг задовольнити хіба лише тих, хто збірався за позичку, військову здобич та инше піти усмиряти Росію.

Завдяки незгоді по-між чорноморцями (Бардіжеві пошкодило ще й те, що він на Раді з службового обов'язку, як комісар уряду, висловлювався, хоч і досить мляво, проти «явочної» федерації), лінєйці незначною більшостю голосів провели в Отамани свого кандидата Філімонова.

Козак станиці Григориполіської Лабинського повіту, полковник О. П. Філімонов перед революцією був отаманом Лабинського повіту. Середній адміністратор на посадах не вище Отамана повіту, привітний, гостинний господарь, охочий до веселої розмови і доброго крюшону, він вважався лібералом, бо колись на суді боронив, яко оборонець з призначення, відому революціонерку Марусю Спірідонову, що забила в 1905 році Тамбовського віце-губернатора Луженовського.

Безвольний, але досить спритний політик-митець провінціяльного маштабу, в національному відношенню переконаний росіянин, він за «Войско» тримався, здається, більше лише тому, що воно допомагало утримувати козаків по боці «єдиної неділимої».

Чи то з вини чорноморців Єйського повіту, чи вже так судилося, але нащадки українських козаків Запорожців, котрих гнала і переслідувала Росія, після перерви в 120 років придбали собі виборним отаманом прихильника гнобителів. Другий раз в історії українського козацтва виявилося прізвище Філімонова. 250 років тому прославився протопоп міста Ніжина Філімонов, як агент московської влади, що не мало попрацював над поневоленням Москвою України. Нібі знову повернулися часи «Івашки» Брюховецького, котрий вкупі в протопопом Філімоновим торгував Україною. Профанацією вдавалося виконання найстарішим членом Ради Ф. А. Щербиною стародавнього козацького звичаю — посипання землею голови обібраного отамана — над Філімоновим.

На чолі Краєвого Уряду, що в 1–XI перебрав владу від Військового Правительства, став чорноморець, козак станиці Павловської Єйського повіту, Л. Л. Бич. До цього часу Бич на Кубані не працював. Скінчивши юридичний факультет Московського університету, він де-який час служив в Новоросійському міському самоврядуванні, а потім в приватних установах в Москві і Петербурзі і, нарешті, в Баку в «Восточномъ Обществѣ транспортированія кладей». Тут він згодом стає міським головою. На виборах до IV Державної Думи його було обібрано виборщиком по, так званому, прогресивному списку (вкупі з к.-д.) Під час війни він був головою Бакинського воєнно-промислового комітету та працював в справі харчування Кавказської Армії. Після вибуху революції був головою Виконавчого Комітету громадянських організацій міста Баку. Серед козаків, свідомих українців, Бич був знаний, як чоловік, який має стосунки з українськими політичними колами. Кавали, що він належав до У. Р. П. а потім до Укр. С.-Д. партії. Пригадували, що р. 1905 український часопис «Вільна Україна» надрукував було якусь його статтю. Це все надавало Бичеві обличчя свідомого українця, і тому козацькі проводирі в свідомих українців рішили притягти його до політичної роботи на Кубані, сподіваючися, що він буде працювати над об'єднанням Кубані з Україною і провадити національну українську політику.

Представником Кубанського Краю при Російському Уряді було обібрано К. Л. Бардіжа.


Відношення російської демократії та іногородніх до праці Кр. Ради. Федералізм Військової (а потім і Краєвої) Ради страшенно збентежив російську революційну демократію. Другий комісар Тимчасового Уряду Долгополов гостро виступав на Раді проти Кубанської конституції, називаючи її «измѣною Россіи» і закликаючи до «единства». В відповідь йому старий козак чорноморець, генерал П. І. Кокунько, пророкував, що коли Керенський і Тимчасовий Уряд не будуть прислухатися до того, що робиться на місцях, то «спливуть вони, як трісочка, у море».

Чому федералізм викликав таке обурення — зрозуміло. Почувши себе «нацією», та гадаючи, що в нутрішні справи Війська, яко федеративної частини, ніхто не має права втручатися та зачіпати питання про положення городовиків, ура-козаки забули про побажання, яке висловили в літі — ввести безстанове земство. В процесі боротьби за владу з Обл. Комітетом вони стали почувати, що для того, щоб висмикнути з підніг ворога ґрунт, треба порушити станову окремішність козацтва, треба, щоб Військове Правительство перестало бути Правительством лише козацтва, як стану. Але зробити з цього належні висновки, зробити спробу добалакатися до ладу з постійним іногороднім населенням Краю, вирвати його в рук російської демократії, що засіла в Комітеті, і шляхом обопільних уступок утворити можливість мирної сумісної праці й життя — не вистачило мужности, а головне, самопожертви (довелося б поступитися частиною землі). Тому схитрували і поставили поруч з собою горців та корінних селян.

Це, звичайно, не урятувало положення, і весь федералізм, всі змагання стати «на шлях волі народів», звівся до закріплення станового характеру «Войска» і забезпечення на Кубані волі лише козацтву, бо половина населення Краю залишилася неправосильною, а російська ж демократія обіцяла їй зрівняти її в козаками, аби вона слухала її. Це одно. Друге ж те, що в федералізмі вбачали відгук сепаратизму, який ніби сіяла Українська Центральна Рада в Київі, що скликала З'їзд поневолених народів, котрий ухвалив, що «Росія повинна бути федеративною демократичною реслублікою».

Дійсна суть ура-козацького федералізму виявилася почасти і в відношенню федералістів до Всеросійських Установчих Зборів. Вони виступили з власним козацьким списком, на чолі якого поставили голову уряду Бича. Між иншим, свідомі кубанські українці цього списка своїм не вважали і хоча мали небагато шансів на успіх, але виставили були своїх кандидатів[2]. Наслідки виборної кампанії невідомі. Вона почалася на Кубані пізніше, ніж в инших місцевостях, і закінчена не була (після большевицького перевороту кубанські керуючі кола, здається, свідомо стали їх затягати), увірвавшися з розгоном большевиками Установчих Зборів. Частковий підрахунок голосів, поданих, головним чином, по містах, з'ясував великий успіх большевиків, порівнюючи з міськими виборами в літі, на яких були переможцями с.-д. і с.-р.).

Кубанським українцям ура-козацький федералізм був не до серця, але вони його не поборювали, бо не мали сили, а крім того, він всеж-таки до де-якої міри ослаблював положення на Кубані російської демократії. Остання ж повела отверту боротьбу проти Ради і Краєвого Уряду.

Повітовий Катеринодарський З'їзд з приводу ухваленої Радою краєвої конституції приймає таку резолюцію:
Рябовол
Микола Степанович

«1. Згуртуватися довкола Тимчасового Уряду і тільки його постанови провадити в життя; 2. Признати суперечним з інтересами Росії самочинне введення федерації перед Установчими Зборами взагалі і в Кубанському Краєві зокрема; 3. Заявити, що самоуправа областю може бути зорганізована тільки на основі безпосереднього, рівного і таємного голосування і 4. Просити правительство установити в повітах комісарів від инших міст на правах повітових комісарів»;

— а об'єднане засідання Обласного Виконавчого Комітету при участи Обласного Совєта Селянських і Козацьких депутатів і обласних комітетів партій с.-р., с.-д. большевиків і меншевиків проголосило, що «Рада не висловлює волі всього населення Области і тому не може утворювати проектів горожанської управи, обов'язкових для всього населення».

Обласний Виконавчий Комітет не хоче признати себе переможеним і функціонує далі. Завдяки короткозорій політиці провідних кол козацтва, російська демократія опинилася в диковиному становищі оборонця інтересів іногороднього населення, в більшості своїй українського, і тепер, цілком справедливо закидаючи недодержання обіцянки Військового Совєту, що до введення демократичного самоврядування, протиставить його козацтву, скликаючи на листопад місяць Обласний З'їзд лише іногороднього населення, до якого Обласний Комітет звертається з цього приводу з такою відозвою:

«На протязі свого існування, починаючи з квітня місяця і до цього часу, Обласний Виконавчий Комітет напружував всі свої сили і вживав всіх заходів, щоб все населення Области було об'єднане єдиними для всього населення органами самоврядування. Але, на жаль, всі його змагання, всі його зусилля ввести на Кубані демократичне безстанове керування розбилися об упертий опір де-яких кол козацтва і його представників. В теперішній час Краєва Рада, не дивлячися на побажання Військового Совєта, висловлене в його постанові з 4 липня, ввести на Кубані безстанове земство на найдемократичніших підставах, навіть не знайшла потрібним розглядати проект цього земства, а самочинно проголосила федерацію з керуванням, опертим виключно на представництво «корінного населення», позбавивши при тім, всупереч існуючим законам, півторамільйонову масу іногороднього населення невідійманого права представництва в органах керування. Обласний Виконавчий Комітет, стоячи на сторожі законности і свобод, здобутих революцією, вважає своїм обов'язком скликати Обласний З'їзд всього іногороднього населення области, щоб воно могло виявити свою волю і відношення до постанов Ради»[3].

Незгода між козаками й іногородніми все більше й більше поглиблювалася і почала набірати характер отвертої ворожнечі, котру взялися роздмухувати большевики. З початку осени вони стали виявляти велику активність (в центрі місцевої організації стояли — Ян Полуян, лікарь Дунін, робітник Власов, служачий Чорноморсько залізниці Вигріянов). Їх палки промови проти «казачьяго засилія», проти козаків, яко опори контр-революції, їх щедрі обіцянки незаможніх зробити заможніми, безправних — рівноправними, яскраві перспективи поділу майна буржуїв і куркулів-козаків гіпнотизували темну масу, котра почала поволі кидати своїх попередніх проводирів, представників революційної демократії, що обіцяли майже те ж саме, але не кликали до чину, — і переходе до большевиків, які давали це все сьогодні, завтра, закликали йти й брати.

В Краю фактично настало двоєвладство або навіть скорше тривладство. Комітет і Краєвий Уряд, змагаючися між собою, власне кажучи, на центральний краєвиїй апарат влади ніякої уваги поки-що не звертали, і краєві (бувші обласні) установи продовжували функціонувати по-старому. По станицях станичні правління слухали лише наказів Краєвого Уряду, а завміраючі громадські комітети підлягали лише Обласному Комітетові. Міські самоврядування Краєвого Уряду не визнавали і тулилися до Комітету. Та й козацькі керуючі кола спочатку трималися якось мляво, нерішуче, залишаючися більше в межах інтересів «Войска», поки большевицький переворот не підштовхнув їх на більш рішучі кроки. В кінці жовтня Військове Правительство проголошує, що на території Кубані вся повнота державної влади належить лише йому, і що большевицької влади він не визнає.

Большевики Петроградом не обмежилися і почали скрізь захоплювати владу у свої руки. Ясно було, що дійде черга й до Кубані. Дійсно, петроградські большевики, довідавшися про те, що робиться на Кубані, і не бажаючи з одного боку, загубити Північний Кавказ, а з другого — вбачаючи в кубанських подіях народження «русской Вандеи» (можливо, що їм стали відомі пропозиції проводирів Південно-Східнього Союзу, що до усмирення Росії, хоча досить було й однієї спілки Кубані з Доном, де ген. Алексєєв почав організувати Добровольчу Армію), дали наказ своїй кубансько-чорноморській організації, а також закавказькій, захопити Кубань і ліквідувати Кубанський Краєвий Уряд[4].

Урядові треба було готуватися до зустрічі з ворогом. Щоб зробити йому опір треба було мати на своєму боці більшість населення, треба було об'єднати його навколо себе; треба було мати гроші, військо і добрий лад у Краю і нарешті, треба було взяти весь апарат керування в свої руки.

Перша спроба примирення між козаками й іногородніми. В листопаді, з одного боку, починає регулярно функціонувати Законодавча Рада, з другого — відчиняється Краєвий З'їзд іногородніх. З'їзд негативно поставився до переведення в життя самочинно, без санкції Всеросійських Установчих Зборів, федеративного устрою і проголосив постанови Військової Ради, що до цивільного керування і самоврядування в области, необов'язковим для всього населення, а також вимагав найскоршого переведення в життя безстанового демократичного земства й земельних комітетів «для приготовлення матеріялів до вирішення земельного питання».

Наприкінці засідань З'їзду, після переговорів, що провадилися через Л. Л. Бича та К. Л. Бардіжа було зроблено спробу помиритися з козаками. Щоб прийти до згоди утворили з представників З'їзду і Законодавчої Ради мішану комісію, яка виробила три основні тези:

«1. Населення Кубанської Области, поки аж Всеросійські Установчі Збори не видадуть основних законів для Російської Держави, утворює самостійно органи місцевого самоврядування і керування як в межах области, так і в межах Південно-Східнього Союзу, що організується; 2. Негайно утворює безстанові органи місцевого самоврядування на демократичних підставах, але з однорічним цензом осілости в області для придбання активного виборчого права; 3. До заведення постійного статуту про самоврядування склад станичної адміністрації та станичних зборів відновлюється притягненням представників від іногороднього населення на підставі пропорціональности. Крім того, на пропозицію Законодавчої Ради було ухвалено ввести в склад Краєвого Уряду трьох представників від іногородніх»[5].

Таким чином, і ті й другі де-чим поступилися. Козаки погодилися на безстанове земство, іногородні, не вживаючи терміну «федералізм», приняли його в козацькому розумінню, хоча й тимчасово (звичайно, відповідний зміст цей термін міг прибрати лише тоді, коли ця угода почала б здійснюватися, бо тоді Кубань утворила б із себе державний організм, а не станову організацію, для якої федералізм був захисним коліром). Про землю зовсім промовчали.

Але згода не сталася.

Проводирі козацтва не допустили до неї: Законодавча Рада не погодилася з умовами згоди, які виробила мішана комісія. Цілком можливо, що згоди не сталося, коли б навіть Рада й пішла на неї, і то з вини городовиків, бо багато представників їх на З'їзді вже було охоплено большевізмом, хоча більшість ще була проти нього. Коли один з депутатів большевиків був заявив, що він не визнає Тимчасового Уряду і вітає народніх комісарів, то його з обуренням прогнали геть з трибуни[6].

Ура-козакам справжнього федералізму й не хотілося. Він їм був потрібний таким, яким вони його собі розуміли. В їхньому розумінню він подобався і правим та поміркованим російським політичним колам після того, як їх надії на Всеросійський Союз Козацьких Військ не справдилися. Після большевицького перевороту видатні проводирі цих кол опинилися в гостях у новітних федералістів і почали тут снувати свою павутину, щоб звязати їх з своєю останньою надією — Добровольчою Армією.

Звичайно, не всі кубанці розуміли федералізм так, як розуміли його тоді ура-козаки, але хоч їх і не задоволняв той зміст, який вкладали в нього своєю працею ура-козаки, вони всеж сподівалися, що життя переможе і станичник, якій ще не вміє формулювати своїх думок, надати своїм бажанням відповідної синтетичної форми, який на запитання, хто він такий, відповідає, що він «руський», а в той же час приєднується до яскраво висловленої думки, що треба рвати з Росією — згодом, відповідно зросту національної і політичної свідомости, вийде на певний шлях.

Це дуже добре, особливо що до кубанців, зрозуміли росіяне, і тому, хоча зараз федералізм і був тією формою, через яку — вони гадали — пощастить їм використати козаків в справі заведення в Росії бажаного ладу, але ставилися до нього весь час з великою обережністю.

«Проголосили свій суверенітет (після большевицького перевороту) Фінляндія й Україна, автономію — Естонія, Крим, Бесарабія, Козацькі Области, Закавказзя, Сибір…» — пише ген. Денікин в цітованому вище творі (т. II, ст. 140–141) — Це явище, маючи зовнішні прикмети державної доцільності в невизнанню самозваної центральної влади, мало в собі серйозну небезпеку для майбутнього, як в ослабленні, а може й розірванні нутрішніх історичних звязків де-яких окраїн з Росією, так, головним чином, в цілковитому роз'єднанні матеріяльних і моральних сил в майбутній боротьбі проти большевізму… Найбільш згубною і уприділяючою весь кінець боротьби була ідея, котру засвоїли з переконання національно шовіністичні і облудно лояльні елементи — спочатку відгородитися цілком в територіяльно-обласних національних рямках не тільки від районів, які захворіли на большевізм, але й від порівнюючи здорових сусід, приступити до нутрішньої організаційної роботи і нагромадження сил, а потім уже виступити активно відповідно тим обставинам, які утворяться».

Так пише, оглядаючися назад, чоловік, який пішов иншим шляхом, бо він вище всього ставив цілість «історичних звязків» де-яких окраїн з Росією, пише тепер, після того, як упав на цьому шляху. А ось що писав в ті часи другий росіянин проф. Євлахов, член партії к.-д. (в часоп. «Ростовская Рѣчь» з 16 грудня 1917 р.). Він боїться,

«як би організація державної влади на місцях — цей своєрідний сепаратизм обласних республік — не перевернулася, нарешті, в боротьбу проти державної влади, як такої»[7].

Присутність в кубанськім федералізмі національного моменту визнає й Денікин, кажучи, що серед мотивів до недержавного, на його думку, рішення про відділення Кубані від Росії в самостійну Кубанську Республіку, яка є рівноправною частиною федеративної Росії — «були й українські впливи, дуже міцні серед представників чорноморських округ» (цитов. твір, ст. 175).

Тому, звичайно, робилися заходи, щоб кубанці, від ніби-федералізму не перейшли до дійсного федералізму, що могло статися, якби прийшло до згоди між козаками й іногородніми. Кубанців намагаються втягти в сферу своїх впливів не тільки через своїх катеринодарських однодумців, а й спеціяльних представників (до Катеринодару було надіслано від Добровольчої Армії ген. Ерделі). Пробують впливати на них і через Південно-Східній Союз, взявши і його під свій догляд. В 20 числах листопаду сам ген. Алексєєв приїздить до Катеринодару на засідання уряду Союза. В склад уряду вступає ген. Кісляков, бувший начальник сполучення при ставці Верховного Головнокомандуючого, людина, яка тісно звязана з генеральським гуртком, що почав на Дону поки-що потихесенько творити «единую недѣлимую».

Можливо, що надії на Південно-Східній Союз, на поміч Добровольчої Армії, імена проводирів котрої не могли не гіпнотизувати Філімонова і його співробітників та однодумців, — і робили їх впертими, що до згоди з городовиками.

Але Добровольча Армія зростала й розвивалася дуже мляво. Бази у неї не було, грошей теж, козаки в добровольчі частини не вступали, хоч генерали й домогалися того[8], а приплив свого російського елементу був невеликий.

Кепська була справа і з Південно-Східнім Союзом[9]. Далі словесних вправ він не пішов, реальної сили і значіння він не придбав і навіть апарату керування не утворив. Вмер він дуже швидко (на початку 1918 р.) й непомітно. Для Кубані єдиним реальним наслідком його існування були хіба ліше видатки в розмірі не одного десятка тисяч карбованців, що були асігновані в розпорядження члена Об'єднаного Уряду від Кубані І. Л. Макаренка, котрий носив цей титул аж до кінця 1918 року.

Крім того, і в козацькій масі настрій почав хитатися. Серед кубанських козаків фронтовиків запанували инші думки, ніж весною. Тепер фронтовики стали «лівіші» від «тиловиків» і докоряли останнім за контр-революційність. Перебування на фронті в атмосфері шаленої большевицької агітації не пройшло без наслідків. Де-які частини, що почали повертатися з ріжних фронтів додому, були настроєні дуже радикально. Поворот цей відбувався в надзвичайно тяжких умовах. Участь взагалі козаків в розброєнню на фронті неслухняних армійських частин, в походах ген. Кримова проти Тимчасового Уряду і ген. Краснова проти большевиків утворили їм славу контрреволюціонерів. Це все вкупі з спогадами про ту ролю, яку вони раніш відогравали при усмиреннях і запровадженню ладу викликали до них скрізь ненависть і злість. До того ж козаки поверталися не юрбою, а як слід — ешелонами, з командним складом і з казенним майном своїх частин. Це наводило на думку тих, хто бачив, як поверталася до дому російська армія, що козаки не просто йдуть додому, а кудись когось усмиряти, і злоба мас до них проривалася в отвертих ворожих виступах і спробах обезброїти їх, що не завше кінчалося без успіху.

Козаки приходили додому стомлені фізично й духовно, роззлючені проти тих, хто підтримує «контр-революцію». Дома вони знаходили в відносинах якусь кашу і неясність. В Катеринодарі, вони знали, є Військовий Отаман, Краєвий Уряд, але, що й до-чого, добре цього не розуміли і не уявляли. Отаман і Уряд закликали боротися проти большевиків, теж саме робили генерали Корнілов, Алексєєв, яких вони знали добре. Козаки гадали, що їх закликають іти «усмирять» Росію, а до цього вони не мали ніякої охоти. Крім того, і дома, в кожній станиці з'явилися свої «большевики». Це — іногородні, яких вони знали змалку, і які тепер пересварилися з їхніми батьками, а також і козаки, не завше до того ж найбідніші. Їм хотілося спокою, миру, а тут як раз меткі большевицькі агітатори туркають їм в уха, що і спокій і мир вони матимуть, лише хай підтримають тих, з ким вони лежали вкупі в шанцях, з ким вкупі гризли один сухарь, і кого тепер кривдять буржуї, які розводять контр-революцію. Треба лише покінчити з останніми, поділити їх добро, і все буде гаразд. Пропаганда належного опіру не стрівала і спантеличувала козаків.

Тому протести, що з приводу відкинення Законодавчою Радою проекта згоди з «городовиками» посипалися зо всіх боків — і від політичних партій, і від міських самоврядувань, і ріжних професійних і громадських організацій — серед фронтового козацтва викликали лише співчуття.

Це все вплинуло на проводирів, і в грудні робиться нова спроба згоди.


Друга спроба примирення і згода між козаками та іногородніми.

9 грудня почала свою працю Краєва Рада, а 12 — Обласний З'їзд представників усього населення краю, скликаний Краєвим Урядом.

З'їзд з самого початку розколовся на одному з перших же питань, поставлених на обговорення, а саме — про відношення до большевицької влади. Частина іногородніх, роззлючена на ура-козацьку політику і проволікання з вирішенням питань про самоврядування та земельного, задурена проводирями большевиків (на цьому З'їзді особливо визначився газетяр провокатор Рондо), які обіцяли їм негайно і добра і волю, висловилася за визнання большевицької влади й залишила З'їзд, утворивши окрему нараду. Решта приєдналася до Краєвої Ради. На перших же засіданнях Ради, після промови члена Уряду по справах військових про те, що кубанські частини не виконують розпоряджень Отамана й Уряду, фронтовикам було поставлено рішуче запитання, як вони будуть триматися далі. Отаман і Уряд пропонували скласти свої уповноваження, якщо цього зажадає частина Ради. Виникла загроза розколу між синами й батьками. Сини-фронтовики докоряли батькам, що вони не хочуть поступитися частиною своїх прав на користь іногородніх. А батьки докоряли синам за те, що вони не хотять боронитися від большевиків. Між синами й батьками виникла стіна непорозуміння, і тільки палка промова К. Л. Бардіжа розбила її і об'єднала батьків з дітьми, принаймні зовнішнє. Батьки пішли на згоду з іногородніми, а сини пообіцяли боронити Край від большевиків.

Сцена примирення батьків з синами закінчилася співом пісні, що співали кубанські козаки на турецькому фронті:

«Ти, Кубань, ты наша родина,
Вѣковой нашъ богатьрь,
Многоводная, раздольная
Разлилась ты вдоль и вширь.

Изъ далекихъ странъ полуденныхъ,
Изъ турецкой стороны
Бьемъ челомъ тебѣ, родимая,
Твои вѣрные сыны.

О тебѣ здѣсь вспоминаючи,
Дружно пѣсню мы споемъ
Про твои станиць вольныя,
Про родной отцовскій домъ.

О тебѣ здѣсь вспоминаючи,
Какъ о матери родной,
На врага, на басурманина
Мы идемъ на смертный бой.

О тебѣ здѣсь вспоминаючи,
За тебя-ль не постоять?
За твою ли славу старую
Жизнь свою ли не отдать?

Мы, какъ дань свою покорную,
Отъ прославленныхъ знаменъ
Шлемъ тебѣ, Кубань родимая,
До сырой земли поклонъ».

Від цього часу ця пісня набірає значіння Кубанського гімну[10]. Свідками цього моменту були делегати Української Центральної Ради М. М. Галаган і Є. Онацький, що прибули в Київа з доручення свого Уряду, щоб порозумітися з Кубанню і Південно-Східнім Союзом. Вони вітали Раду, яка з Урядом відповідно їх шанувала[11].

Під час дальшої праці Ради козаки й городовики погодилися на слідуючому: ухвалили постанову, що була виробила мішана комісія в листопаді, лише збільшили ценз осілости до двох років; Краєвий Уряд і Законодавча Рада утворюються на паритетних підставах; большевицька влада не визнається; організація центральної влади полишається на волю Всеросійських Установчих Зборів. Накресливши основи земельної реформи, Краєва Рада обібрала Законодавчу Раду, якій і доручила перевести в життя необхідні реформи і зформувати Уряд.

Хоча й знову питання про негайне переведення федерації було ніби-то замовчано, і всі питання державного устрою відсувалися до Установчих Зборів, але Краєва Рада в одному з останніх своїх засідань (22-XII) підтвердила постанову Військового Уряду, що на території Кубані вся повнота влади належить Кубанському Урядові.

В січні 1918 р. зібралася наново обібрана Законодавча Рада в складі 46 козаків, 46 іногородніх та 8 горців (весь час горці заявляли, що до представництва, претензії, які зовсім не відповідали їх дійсній кількості, але завше їх підтримували козаки, яко спільників проти іногородніх), і після довгих переговорів в кінці січня (25) утворився новий Уряд в складі 5 козаків, 5 іногородніх і 1 горця. На чолі Уряду залишився Л. Л. Бич. І в цей Уряд, як і в перший, Рада обібрала по згоді з Бичем людей, що належали до соціялістичних партій (принаймні, удавали себе за таких). Ні в тому ні в другому Уряді, якщо не рахувати самого голови, ні одного свідомого українця не було.

28 січня Уряд виступив в Законодавчій Раді з декларацією, яка містила в собі докладно розроблену програму необхідних законодавчих і адміністраційних заходів. Рада цю декларацію одноголосно ухвалила.

Почалася напружена праця; було ухвалено низку законів, розроблених Урядом і комісіями Ради: основні закони Кубанського Краю[12], закон про скликання Кубанських Установчих Зборів, про 8 годинну працю, про урядовий контроль над промисловістю, про земельні комітети й инші.

Штучність паритетної будівлі влади була видима. По суті дійсного примирення не було, був лише тактичний компроміс. Обидві частини населення Краю стояли одна проти одної замісць того, щоб злитися до купи. Обидві сторони не довіряли одна одній і вишукували обопільних гарантій, що одна другу не одуре й не поживиться за її рахунок[13]. Утворився стан хиткої рівноваги, при якій не можна було сподіватися великого успіху в організаційній законодавчій і урядовій праці. Обидві сторони дивилися на згоду, як на переходовий стан до того, який утворять Кубанські Установчі Збори, що мусіли бути скликані на підставі закону, ухваленого Краєвою Радою. Грудневу Раду за такі збори не вважали, бо представництво на ній було зорганізовано досить примітивно.

Але й ця згода по суті спізнилася. Більшість іногородніх безземельних, які були роздратовані упертістю козаків, уже пішла за большевиками. Проте це не означало, що від ідеї рівноправности, яка була покладена в підвалини згоди, а також і від самої згоди треба відмовитися. Треба було лише знайти кращу, більш здатну до життя зовнішню форму згоди. Рвати в іногородніми з-за того, що частина їх, хай навіть і більша, що почувала себе скривдженою козаками, віддала тимчасово свої симпатії большевикам — ні політичним проводирям козацтва, ні Урядові, як це він зробив потім, не слід було тим більше, що сам Уряд не вживав скільки небудь серйозних широких заходів боротьби проти большевицької пропаганди, жертвою котрої стали не лише іногородні, а й козаки.

Порівнюючи той стан речей, який утворився в січні, з тим, який повинен був утворитися в листопаді на підставі проекту, що склала мішана комісія, а Законодавча Рада відкинула — треба признати, що козаки програли. Тоді вимоги іногородніх були значно менші; взагалі вони більше прагнули до згоди, ніж козаки. Можливо, що своєчасна згода, якби вона сталася, дала б і кращі наслідки. Тим більше можна було цього сподіватися, що в процесі роботи іногородні втягалися в коло думок, до яких раніш ставилися вороже, принаймні в особі своїх проводирів приймали рішення, зовсім протилежні своїй попередній позиції. Так було, наприклад, з федералізмом і відношенням Кубані до Росії.


Кубанська Народня Республіка. Ще недавно іногородні лякалися самочинного переведення в життя федералізму, ще недавно вони боронили право Всеросійських Установчих Зборів і підкреслювали, що той стан, який утворився на Кубані лише тимчасовий, доки не настане лад в Росії, частиною котрої є Кубань, а 16 лютого вони вкупі з козаками приймають в Законодавчій Раді формальний акт, в якім без усяких застережень Кубань проголошується «Самостійною Кубанською Народньою Республікою», а через де-кілька днів приватна нарада членів Ради (сесія її була вже перервана) ухвалює резолюцію про прилучення на федеративних підставах до України, про яку тоді вже було відомо, що вона відокремилася від Росії[14].

Свідчить це про те, як від співробітництва, навіть штучно утвореного, всього населення залежить зміст форм державного життя. Треба було і козакам і іногороднім стати вкупі до державної праці, щоб поняття — федералізму, самостійности почали набирати відповідного державного змісту, і з одного боку, козаки почали відвертатися від карикатурно-фальшивих форм, які надавали цим поняттям ура-козаки, а з другого — іногородні, відчувши всю штучність і нікчемність великодержавної примари Великої Росії, якою забивала їм памороки російська інтелігенція, почали розуміти всю вагу й користь можливости творити життя на Кубані незалежно від Росії. Навіть невдале єднання викликало могутній життєвий інстинкт, що власно диктував необхідність творити державний організм, а не замикатися в тісне коло станових інтересів, над ними трястися, їх боронити.

Так стояла справа з об'єднанням населення. Не краще було з організацією військової сили.


Військо. Військовий Отаман, Уряд і провідні козацькі кола велику надію покладали на козацькі частини, що почали повертатися з фронтів. Вже було зазначено, з якими настроями приходили козаки додому. Треба було поставити їх в такі умови, щоб вони хоч трохи спочили і тілом і душею; особливо потрібно було звернути увагу на останню. Треба було організувати протибольшевицьку пропаганду, з'ясувати те положення, яке утворилося взагалі в Росії і зокрема на Кубані, які завдання стоять перед нею і її Урядом, і будити кубанський патріотизм. Необхідно було звернути відповідну увагу й на офіцерство, пам'ятаючи його попереднє виховання, його професійну солідарність, мимовольну звичку тягтися перед російським генералом, малу освіченість в політично-державних питаннях і недокладну поінформованість про те, що творилося на Кубані.

Але роблячи це все, не можна було випускати частини з рук, залишати їх на ласку Божу, ставити їх в умови життя, до яких вони не звикли.

Козаки звикли слухатися наказів ясних, точних, виразних; вони знали лише їх. Так було у них і на фронті до останнього часу, не дивлячися на все те, що робилося побіч їх у російських частинах. Відношення до своїх офіцерів також було цілком инше (випадки непослуху, або виступу проти офіцерів траплялися дуже рідко). Досі вони знали, що раз є наказ, то треба його виконати, а ні — то буде те-то й те-то. А тепер не батальонний, полковий, батарейний, бригадний, дивізійний чи корпусний командір приказує, а якийсь Військовий Отаман, якийсь голова Краєвого Уряду, на них посилається командуючий військами Кубанського Краю (і такого раніш не чули — був собі Наказний Отаман). Всі вони звертаються з якимись відозвами, запрошеннями, і ніхто не знав, чи треба їх виконувати, чи ні. Натурально, що там, де досі панував лише наказ і послух, де не було утворено ґрунту для добровільного подвигу, всі заклики до нього були зайві.

Траплялося, що давали й накази, але їх не виконували, бо перший непослух пройшов безкарно. Безкарно розійшлися самовільно по станицях козаки першої частини, що повернулася на Кубань, і вже 1-й Чорноморський полк військового старшини (згодом генерала) Н. Бабієва не виконує наказу, опанувавши станціями Тихоріцькою і Кавказькою, обезброювати салдатські ешелони, бо за них заступився 22 пластунський батальон; — чорноморців розпускають, а батальон сам розходиться по домам[15].

В місцях розташування частин люде були залишені на власну волю. Звичайного робочого дня для козака не було. Навчання не відбувалося, офіцери в касарні майже не навідувалися. Люде цілими днями тинялися по базарах, улицях, біля воріт касарень, попадали повсякчас на летючі мітинги, де їх на всі боки обробляли спритні большевицькі агітатори[16], які то заманювали їх большевицьким раєм, то залякували погрозами жорстокої розправи, обіцяючи не втручатися в козацьке життя і не чіпати козацької землі й майна, якщо козаки не будуть робити опіру і перешкоджати їм розправитися з буржуями та контр-революціонерами. Нікому було з'ясувати козакам дійсний стан речей. Кубанські златоусти за «високою політикою», яку вони творили в засіданнях Ради, З'їздів, Конференцій, ріжних нарад, можливо, не бачили необхідної реальної праці.

Кубанський Уряд захворів болячкою Тимчасового Російського Уряду — «уговариваніемъ» військових частин і з самого початку стратив можливість мати надійну реальну силу[17]. Звичайно, що частини приходили з фронтів в ріжному стані. Найкращі були ті, що поверталися з кавказського фронту; гірші були ті, що прийшли з Фінляндії; серед них був і майбутній большевицький главком Північного Кавказу козак станиці Петропавловської Лабинського повіту осаул (з фершалів) Сорокін[18].

Шляхом напруженої невпинної праці відповідного військового апарату можна було це все просіяти і утворити, може, й невеличкі, але певні кадри, які, сміло можна сказали, беручи на увагу особливості козацького устрою, що до військової служби, було б не так уже важко розвернути в армію, звичайно, шляхом мобілізації, а не «уговариванія», Але бракувало цього самого відповідного апарату, і Уряд його не створив. Правда, був член Уряду по військових справах, був Військовий Штаб, але у члена Уряду не було апарату, який зветься військовим міністерством, а Військовий Штаб був архаїчною установою старого часу, яка ні по своєму персональному складу, ні по компетенції, ні по методах і звичках своєї попередньої роботи не могла виконати тих завдань, які при організації армії виконують чи-то військове міністерство, чи-то штаб армії. Лише в кінці листопаду наказом Військового Отамана було утворено посаду командуючого військами Кубанського Краю, на яку був призначений генер. штабу ген.-м. Чорний, і польовий штаб на чолі з підполковником ген. штабу В. Г. Науменком; але цей крок ніяких особливо корисних для оборони Краю наслідків не дав.

Польовий штаб мав, може, й непоганий план оборони Краю, згідно якому кожній частині, що поверталася з фронту, призначувалося певне місце розташування й визначалося завдання. Але не було взято, як слід, на увагу моральний і психічний стан людей. Можливо, що для того, щоб не викликати непослуху, який в тих умовах мав би пройти безкарно, що тільки збільшило б розклад, — треба було негайно розпускати козаків по станицях на де-який час на відпочинок, а потім вже мобілізувати. Тоді б може не було б таких випадків, як з Чорноморським полком та 22 батальоном, що тільки зменшували авторитет Уряду і поглиблювали розклад.

Загубивши кадрову військову силу, Уряд задумав урятуватися добровольцями і почав формувати добровольчі частини. Тут він стрінувся в конкуренцією Добровольчої Армії, і, щоб вона не стала на перешкоді, заборонив її агентові ген. Ерделі формувати добровольчі частини на Кубані, хоча другого агента Добр. Ар. ген. Білоусова Військовий Штаб призначив доглядати за формуванням кубанських добровольчих частин. Ці частини почали формувати з початку грудня кубанський офіцер — військовий старшина Галаев і пізніше, в кінці грудня, армійський офіцер капітан Покровський.

Л. В. Покровський, капітан літун, з'явився в Катеринодарі в листопаді р. 1917 (загальну військову освіту одержав в Павловській військовій і Севастопольській авіаційній школі) з тим, щоб, як він казав, формувати відділи «Оборони Установчих Зборів». Коштів у нього, звичайно, не було, але були рекомендації до місцевого нотаріуса Н. А. Подушки, одного з проводирів катеринодарських к.-д. Останні ухопилися за нього й почали виводить в люде. Голова Уряду спочатку не дав Покровському дозволу на формування відділу, кажучи, що Уряд має свої військові козацькі частини і добровольчих формувань не потребує (це було ще до того, як Уряд сам перейшов до таких формувань). Голова Ради М. С. Рябовол поставився більш прихильно і обіцяв свою допомогу з умовою, що відділ Покровського буде боронити Кубань, на що той охоче згодився. Але справа не посувалася, бо не було грошей, та й Уряд всеж дозволу не давав, а місцеві капіталісти скептично ставилися до Покровського і нічого йому не давали. Тоді к.-д., використовуючи старі звязки, прихилили на його бік К. Л. Бардіжа. Вплив останнього дав Покровському і гроші (катеринодарські купці таки труснули кишенею) і дозвіл. Спочатку добровольців у Покровського було дуже мало — душ 30, але проте був і начальник штабу В. Леонтович, і начальник розвідочної служби полк. Пятницький, і завідуючий фінансами І. І. Зальцман. Сам Покровський зачав зватися «отаманом» і натяг черкеску.

Не дивлячися на гордовиту заяву голови Уряду, що Уряд має досить своїх козацьких частин і добровольчих не потребує, незабаром довелося використати й Покровського. 8 січня р. 1918 його відділові доручають обезброїти запасову пішу 223 Донську дружину, що нарешті, стала хилитися до большевізму. Це було виконано, хоч, здається, Покровський особисто в цьому участи не брав[19]. При цьому було сконфісковано скарбницю дружини, де було 3.000 карбованців і на 150.000 карб. %% паперами, які негайно зреалізував Покровський сам, поминаючи свого завідуючого «финансовою частью» Зальцмана. Потім відділ Покровського влучно обезброїв (16 січня р. 1918) 2 салдатських ешелона на ст. Тимошівка. Ці два випадки, а також виступ в місцевій офіцерській спільці, з приводу розтрати коштів скарбником спілки, утворили Покровському де-яку популярність. Його стали підтримувати представники місцевої буржуазії: О. І. Літовкин, І. М. Діцман, генерали Карцеви, Е. Ф. Бабкин, барон Б. Л. Штейнгель, Ніколенки, Бурсаки і т. д. Біржевий Комітет асигнував йому 80 тис. карбованців, почав давати гроші й Союз Хліборобів. До того ж він проліз у отаманській двірець і швидко став у Філімонова своїм чоловіком. Поволі за рахунок міського не станичного населення відділ його став зростати.

Цікава була спроба К. Л. Бардіжа зорганізувати козацтво для боротьби проти большевиків. Він виступив з планом утворення кошів вільного козацтва, але за цю справу він взявся запізно і утворити міцної організації не встиг, хоча де-який час лад на Чорноморії підтримували майже виключно зародки цих кошів.

Один з таких невеличких кошів під назвою «Гайдамацького» відділу, на чолі з осаулом Адамовим, взяв пізніше участь і в Кубанському поході.

З ініціятиви українців почалася організація з свідомих украінців казаків та іногородніх коша імені гетьмана Дорошенка[20]. Ця частина до боротьби проти большевиків підходила з національної точки погляду і брала в ній участь свідомо, як в боротьбі за національно-політичне визволення Кубані. Нечисленність (формування почалося майже перед евакуацією Катеринодару) та ворожість, особливо з боку «сфер» не дала їй можливости відограти будь-яку ролю в цій боротьбі.

Крім цих добровольчих частин, в розпорядженні Уряду був кубанський гвардійський дивізіон, дві запасові сотні, черкеський кінний полк, на чолі з полковником (згодом генералом) Султан-Келеч-Гіреєм, відчинена в кінці р. 1917 в Катеринодарі Кубанська Військова Школа і прибувші з Київа Константинівська піхотна школа та 1 і 4 Київські школи прапорщиків.

Зріст добровольчих частин був дуже млявий (у Галаєва на початку р. 1918 було 200 душ, у Покровського — 60), козаки ставилися до «добровольців» і «партизан» підозріло і в добровольчі відділи майже не вступали; ухилялися й втікачі з Росії; заповнювала їх переважно міська молодь — учні. Командуючий військами ген. Чорний, не сподіваючися оборонити Край без козацьких частин силами одних добровольців, подався в одставку. На його місце було призначено ген. штабу ген.-м. М. А. Букретова, але через де-кілька днів і він пішов у слід за Чорним. Його замінив ген.-штабу ген.-лейт. І. О. Гулига. Старий пластун, хороший козак, добрий бригадний чи дивізіонний начальник, гарний виконавець гарних наказів згори, він менш усього був здатний до того, щоб керувати добровольчими частинами і викликати їх розвиток. Такий розвиток можливий лише серед населення з дуже розвиненим почуттям обов'язку і при умови, що на чолі справи стоїть людина, яка може захоплювати, зачаровувати. А кого ж міг зачарувати тоді старий Гулига. Натурально, що з його призначення багато користи для справи не вийшло, і молодь більш охоче йшла за Покровським з його гаслом оборони Установчих Зборів, ніж за Гулигою, якого ославили контр-революціонером.

Ніяких базисних військових складів Кубань не мала, і нічого реального не було зроблено, щоб придбати і зброю, і набої, і взагалі все, чого вимагає техніка сучасної війни. А де-що можна було дістати з сусідніх Георгієвська (де були військові склади й арсенали) та Новоросійська. Голова Уряду, вдається, більше покладався на свої особисті відносини з тодішнім большевицьким главковерхом Криленком, ніж на організацію власної військової сили. Але в допомозі другим не відмовляли: маючи 3.700.000 патронів, 1.500 гарматних набоїв, передали донцям 1.800.000 патронів і 700 набоїв, а також радіостанцію і 3 панцерних авто; де-кілька гармат Військовий Отаман Філімонов подарував Добровольчій Армії.


Грошева справа. Чи були гроші у Кубанського Уряду в потрібній кількості? Був лише член Уряду по фінансових справах без відповідного апарату керування, та незначна, в державному маштабі, готівка місцевих кубанських казначейств і відділів російського державного банку. Сподіватися на звичайну підмогу, як це робилося досі, шляхом надіслання грошей з центру, було не можна, бо центр цей опинився в руках ворога. Єдиним виходом було — приступити до друку своїх місцевих грошей, що почав незабаром робити Донський Уряд, хоч і одержав від Кубанського біля 10.000.000 карбованців підмоги. Але Кубанський Уряд в цьому відношенню, крім балачок про приєднання до донських грошей, здається, нічого не зробив, що свідчить про те, оскільки погано він орієнтувався в тому, що творилося, і як просто, «по обивательски», дивився на речі. Робити так, як робив він, міг лише той, хто з вірою дивився на Петроград, чекаючи, що от-от, не сьогодні, так завтра, впадуть погані, негарні ворохобники большевики, знову у влади стане добрий, хороший, законний Уряд, котрий і подбає про зміцнення Кубанської каси; так робити міг лише той, хто далеко був, принаймні тоді, від дійсного, а не словесного самостійництва; той, хто засвоїв собі всю повноту влади на Кубані не тому, що вірив в те, що вона повинна бути самостійною і готовий був боротися зі всяким, хто був би проти цього, а тому, що большевики в його очах були узурпаторами законної російської влади, котрій він не перечив би, і як би вона залишилася, то не засвоїв би собі, що в його руках почиває вся державна влада на Кубані. Коли залишали Катеринодар, то Уряд взяв з собою лише 2.500.000 карбованців.


Апарат керування. Дуже мало зробив Уряд для того, щоби стати для всіх урядових і громадських інституцій дійсно урядом, примусити їх підлягати собі, взяти в свої руки керування ними і вести провід. Ці всі установи продовжували по інерції в відповідних випадках зноситися з Петроградом, де ще функціонували міністерські канцелярії й Сенат, надсилаючи свої звичайні щоденні розпорядження. Тай важко було чекати, щоб панове кубанські міністри зуміли повести за собою кубанські міністерства, коли вони в співробітники брали собі людей абсолютно нездатних до тієї праці, що стояла перед ними. Так наприклад — член Уряду по земельних справах Д. Е. Скобцов (член російської с.-д. партії), сам ніколи не працювавший в цій сфері, не знайомий з технікою праці, бере в співробітники ветеринарного лікаря Юшко. В міністерстві юстиції самою значною персоною після міністра Паша-бек-Султанова (члена Катеринодарського Окружного Суду) був М. Леопольдович-Соколов, старий цензор, але зате козак.


Загальне положення і настрої. Після большевицького перевороту на Кубань також, як і на Дон, хмарою посунули біженці з центра і півночі Росії. В політичному відношенню це в більшості був елемент правої течії, не лівіше к.-д.; в соціяльному — буржуазний, в національному — російсько-шовіністичний.

На Кубань це все їхало, як у власний маєток, де воно буде першою особою, де всі будуть його слухати, поважати, де воно буде всім розпоряджатися. Утворення якогось свого Кубанського Краєвого Уряду, який навіть із ввічливости не хоче з ними радитися, вразило цих людей надзвичайно неприємно, і вони почали глузувати над ним, лаяти по всіх усюдах. Нестриманість в слові й поведінці (особливо офіцерства, яке пило, бешкетувало, демонстративно співало: «Боже, Царя храни!») призирство до простого люду, погорда ним, взагалі якась розхрістаність, були благодатним ґрунтом для большевицької пропаганди. Власне большевізм на Кубані був явищем занесеним сюди зовні. Своїх власних большевиків було тут дуже мало, і серед постійного населення Краю елементів, соціяльно схильних до приняття большевізму, було не так вже багато. Не бідність, не злидні штовхнули багатьох іногородніх до большевиків, а роздратованість проти козаків, викликана більше правною, ніж економічною нерівністю. Звичайно, не можна заперечувати, що більш охоче йшла до них біднота, але не тільки городовицька, а й козацька, особливо в станицях, де були малі наділи (иноді вони доходили до 2½ десятин). Але земельне питання, бідність не завше були рішучими моментами, тому серед большевиків траплялися й земельні козаки й заможні городовики.

Приніс на Кубань большевізм, власне кажучи, кавказький фронт. Юрби деморалізованих, збольшевичених салдатів тягли додому через Кубань без усякого ладу, без догляду, затримувалися по дорозі й агітували серед населення особливо іногороднього, яке було до цього вже приготовлене з одного боку, своєкорисною, становою, недержавною політикою ура-козацьких гуртків Філімонова та братів Макаренків, з другого — демагогією російської революційної демократії, яку в останній мент усунули геть большевики. Не мало допомогла останнім 39 піша дивізія. Ця частина, одна з найкращих дивізій Кавказської Армії, самочинно залишила фронт і пішла на відпочинок на Північний Кавказ, де розташувалася вздовж Владикавказької залізниці по лінії Мінеральні Води — Ростов н/Дону. Ґрунтовно розпропагована большевиками вона сама ширила большевізм навколо себе, скріпляючи його своїми активними виступами.

Звичайно, боротися з хворобою большевізму було можна й не без успіху, але рішучими, дуже діючими ліками, иноді шляхом військової хірургії, а не гомеопатичною водичкою красномовних вправ. Треба було знайти такий ґрунт, на якому можна було б об'єднати більшість населення, викинути таке гасло, перед котрим новинні були б схилитися всі инші. Таким ґрунтом для більшости населення був — національний український, таким гаслом була — ідея національного визволення українського народу, а для всього населення таким ґрунтом був увесь комплекс особливостей місцевого життя, а гаслом — економічне і політичне визволення від визискуючого центру. Але і Уряд і провідні політичні кола (з одного боку, ура-козаки, з другого — «єдинонеділимці», що гуртувалися біля Філімонова, Фендрикова, Скобцова, з третього — російська демократія на чолі з Турутіним) не могли ні стати на цей ґрунт ні приняти ці гасла. Спіраючися на такі підвалини, піднявши відповідні прапори, треба було повести таку політику, вживати таких заходів, щоби більшість постійного населення Краю відчула себе насамперед громадянами його, а тоді вже кликати його до боротьби та тільки не проти «большевиків», а проти панування чужого, зайшлого російського люду, який і після революції хотів розпоряджатися всім, як і раніш, хіба тільки в инших формах. Не можна було товкти, як це робилося, що ми, кубанці, теж руські люде, такі ж, як і большевики, тільки вони, мовляв, захворіли, а ми здорові і проти них лише доти, доки вони не вичуняють, а там будемо знову вкупі. Необхідно було руйнувати, а не скріплювати «братню» філософію фронтовиків, яка розслабляла і знесилювала відпорну силу. Треба було рішуче й твердо обрізати всі звязки з Росією, відгорожуватися від неї, переконувати, що кожний росіянин, який не визнає за кубанцем права самому по своїй волі будувати життя на Кубані і лізе до нього зі своїми порадами — є його ворог (може, це є шовінізм, але й шовінізм в відповідних хвилях життя народнього буває потрібним, і як раз в той час він і був потрібний на Кубані, щоб урятуватися від російської навали в формі большевізму). Треба було звязуватися з тими, хто був найріднішим, найближчим більшості населення, хто був в такому ж стані, як Кубань, і спільними силами кувати кращу долю.

Але це все міг робити лише свідомий переконаний кубанський самостійник з твердою волею, ясною політичною програмою. В кожному разі, ні такої програми ні дійсного самостійництва не мали ні Кубанський Уряд ні його голова Л. Л. Бич, тоді типовий російський інтелігент українсько-козацького походження, який мріяв про федералістичний устрій Росії, і якого ні за що, ні про що, на підставі якогось чудного непорозуміння, російська революційна демократія та інтелігенція, а за ними й буржуазія ославили запеклим кубанським самостійником української течії.

А тим часом, як уже було зазначено, в масах в підсвідомій сфері безумовно було почуття своєї окремішности від Росії, прагнення будувати своє життя незалежно від неї. Народ не міг висловити в стислій, опуклій формі поняття своєї суверенности, але коли життя, розкладаючи це поняття на окремі складові частини, запитувало його, чи хоче він, щоб та або инша частина була своя, окрема кубанська, чи російська, він не хотів нічого російського і бажав свого кубанського. Це все повинні були зробити ті, хто став на чолі народу, але проводирі не тільки самі нічого не зробили в цьому напрямі, а навпаки, відверталися від того, що закликало їх до цього, і стримували народ, коли він сам починав тягти в той бік, де лише тільки й був порятунок.

Свідомість своєї окремішности від Росії жила не лише на Кубані, а й у сусід. Ці сусіди також не почували себе Росією і, шукаючи центра, біля якого можна було б об'єднатися, звертали свої погляди на Кубань. Шукала з'єднаня з Кубанню Абхазія і надсилала своїх послів; були відповідні течії на Тереці. Лише присутність 39 дивізії та зусилля пануючої російської демократії перешкодили поставити це питання, як слід, на Ставропольщині. А до того, що вже було зазначено про настрої в Чорноморській губ., залишається лише додати, як яскраву ілюстрацію слідуюче: 4 січня 1918 року в Новоросійську загальні збори представників 29 зарегістрованих політичних, національних, громадських і професійних організацій[21] ухвалили таку резолюцію:

«Ми представники політичних, національних, громадських, професійних організацій м. Новоросійська, зібравшися по заклику Чорноморської Української Ради 4 січня 1918 р. на сумісну нараду з приводу біжучого моменту й відношення до Української Народньої Республіки, після всебічного обговорення прийшли до такого висновку: «Беручи на увагу, що гаслом сьогочасного моменту є політична незалежність і братерство всіх націй; що українська демократія зробила до того почин проголошенням Укр. Нар. Респуб. і оголошенням III Універсалу, під яким ми цілковито підписуємося; що анархія і горожанська війна, які привели державу до економічної руїни, а людей до здичавлення, мусить бути, нарешті, закінчена ладом, установленням свободи ї притягненням народа нашого до будівничо-творчої праці; що Чорноморська губ. економічно, етнографічно, культурно і навіть географічно неминуче тягне до України постановили: а) просити Українську Центральну Раду про приєднання і включення нашего Краю в Укр. Нар. Рес. б) запропонувати на обговорення і для підтримки цю резолюцію в найскоршому часі Губернському З'їзду представників Чорноморської губ. в) довести про ці рішення до відома Кубанської Законодавчої Ради і висловити побажання, щоб Кубанський Військовий Уряд, який безсумнівно поділяє велику думку об'єднання всього українського народу в одну цілу і міцну державу, підняв би подібне питання і відносно спорідненого і близького нам Кубанського Краю; г) просити Генеральний Секретаріят Укр. Нар. Рес. взяти на увагу оцю резолюцію, не відмовити нам в допомозі і підтримці і дати нам фінансову й матеріяльну допомогу, яка буде потрібна, д) доручити Чорноморській Раді надіслати копії цієї резолюції Українській Центральній Раді, Генеральному Секретаріяту, Кубанському Військовому Урядові, Кубанській Законодавчій Раді, Новоросійському Совєту Робітничіх і Салдатських Депутатів, місцевій владі і всім, кому буде потрібно».

В цьому відношенню обставини складалися сприяючи, і якби кубанські політики не обмежилися тісним колом станових козацьких інтересів, а піднялися на височінь розуміння державного завдання, яке висовувало перед Кубанню життя, то остання могла об'єднати коло себе весь Північний Кавказ і утворити державний організм, доля якого, може, була б зовсім иншою, ніж та, яка спіткала потім Кубань. Але для цього треба було зріктися ура-козацьких нісенітниць про «козацьку націю», філантропичних змагань лікувати «заболѣвшую Россію» і в той же час заробити на цій справі через «Юго-Восточный Союзъ». Щоб ступити на цей шлях зовсім не потрібно було розкозачуватися, відмовлятися від своїх прав і привілеїв, навпаки — слід було їх поширити на все постійне населення, і утворилася б тоді міцна козацька, дійсно демократична, життєздатна держава, в котрій би слово «козак» рівнялося б слову громадянин[22].
Весь час було так, що проводирі йшли не попереду мас, а за ними; не вони кидали їм гасла й вели їх за собою, а маси, поволі прокидаючися від важкого сну національного і політично-соціяльного поневолення, самі по складах вимовляли речення, яких проводирі жахалися, а якщо і вимовляли, то з ріжними застереженнями і, користуючися сприяючим випадком, забували те, що казали, та тягли народ в другий бік.
Так було з ідеєю незалежности Кубані від Росії. Народня думка вірно поставила перед собою питання про необхідність знайти Кубані своє місце на руїнах бувшої Російської імперії і пошукати собі друзів — і 16 лютого устами своїх представників проголошує незалежність Кубані, а трохи згодом — федерацію з Україною (цікаво, що навіть Скобцов, який пізніше висунувся на перший план серед кубанських «єдинонеділимців», голосував на приватній нараді Законод. Ради за цю федерацію. Можливо, що тоді він ще не зазнав отрути російського національного імперіялізму і почував себе насамперед кубанцем; а як такий, він не міг не розуміти, що для Кубані федерація з Україною корисніша, ніж будь який звязок з Росією, котрий буде корисним лише для останньої). Але вже через де-кілька місяців проводирі забули про це і потягли народ зовсім в инший бік.

Війна проти большевиків. Спочатку большевицький місцевий організаційний центр був у Новоросійську. Після того ж, як прийшла, на Північний Кавказ 39 дивізія й почали підходити з кавказського фронту ешелони инших військових частин, він перенісся, після утворення 17-I. 1918 р. в ст. Кримській Куб.-Чорном. Воєнно-Рев. Комітету, до Армавіру.

В свій час, коли пішли ще тільки чутки, що 39 дивізія наміряється вирушити на Північний Кавказ, Кубанський Уряд просив Командуючого Кавказькою Армією, кубанського ж козака генерала Пржевальського, не пускати її, але той не в силі був це зробити і лише надіслав на Кубань один пластунський батальон. На цей батальон було покладене завдання обезброїти ешелони 39 дивізії. Він його не виконав, дивізія безборонно розташувалася там, де хотіла, і сама почала обезброювати козацькі ешелони.

Невідомо з якої причини, але Уряд досить мляво поводився взагалі з салдатнею; не була залагоджена, як слід, справа обезброєння не то-що цілих ешелонів, а навіть окремих, спочатку невеличких гуртків, що мандрували через Кубань від Мінеральних Вод, Туапсе, Новоросійська. Нічого подібного до того, що майже одночасово зробили грузини, щоб урятувати Тифліс і весь край від салдатського моря, що полинуло через нього. Край поволі все більш і більш заповнювався озброєною салдатнею, яка стала на місцях фактично захоплювати владу до своїх рук. Звязки краєвого центру з далекими кутками Краю почали рватися. Організація військової сили на підставах добровольчества бажаних наслідків не давала; відозви Уряду впливали дуже мало. Фронтовики (козаки) своєї обіцянки на Краєвій Раді в грудні місяці — стати в оборону Краю — не виконали і на заклики Уряду не відгукнулися, хоча й проти нього активно, крім одиниць, не виступали.

В середині січня большевики, захопивши Туапсе, Новоросійськ, Тамань, Темрюк, Приморсько-Ахтарську, Єйськ, Тихоріцьку, Кавказьку й Армавір, почали зо всіх боків посуватися до Катеринодару. Першими підійшли найближче до міста ворожі сили з боку Новоросійська. Не зважаючи на переважаючу кількість (4.000 проти 600), 22–24 січня в боях під Ейнемом і Георгієво-Афіпською (8 і 15 верст від Катеринодару) ворог був побитий на голову. Загубивши під час бою свого главкома юнкера Яковліва і комісара прапорщика Серадзе, рештки його, кинувши 16 гармат, 34 скоростріла і де-кілька потягів з набоями, амуніцією, провіянтом і санітарним майном, втекли до Новоросійську.

Виграв перший бій під Ейнемом власне військовий старшина Галаєв, але тому, що його під кінець бою було вбито, вся слава дісталася капітанові Покровському[23] (після смерти Галаєва він обняв командування і відділом останнього), який, чого не можна заперечити, бився дуже хоробро.

Коли бій під Георгієво-Афіпською станицею скінчився, туди приїхали Військовий Отаман Філімонов, члени Уряду і Ради дякувати добровольцям (І. Макаренко, між иншим, запевнював їх, що Кубань ніколи не забуде і увіковічить їх імена, а родини вбитих забезпечить), а 26 січня Покровський тріумфатором повернувся до Катеринодару. На вокзалі його урочисто стрінули Отаман, представники Уряду, Ради й міського самоврядування, і Отаман тут же начепив йому полковничі погони, кажучи: «Від імені Кубанського Козацького Війська, його Уряду й Ради за виключні ваші заслуги перед Областю нагорожую вас рангою (чином) полковника». На улицях Покровського вітало населення.

Але цього тріумфу молодому, честолюбивому авантюрникові було вже мало. Він заявляє начальнику своєі контр-розвідки пол. Пятницькому, що йому вже обридло бути «отаманом», що він хоче стати командуючим кубанськими військами і наказує йому «дѣйствовать»…

Слухняний полковник почав «дѣйствовать». В наслідок відповідної агітації офіцерство не тільки чуже, зайшле, а й своє кубанське, не соромлячися, стало вимагати від Уряду призначення командуючим військами замісць Гулиги Покровського. Зробили натиск і на Законодавчу Раду. На її приватну нараду з'явилася група офіцерів на чолі з пол. Пятницьким і військовим старшиною Посполітакі й гостро стала вимагати задовольнити їх бажання бачити командуючим кубанськими військами полк. Покровського. Нічого не мав проти цього й начальник польового штабу підполк. Науменко; Військовий же Отаман давно був на боці Покровського: ще перед Ейнемським боєм, 18 січня він казав йому в присутності начальника його штабу В. Леонтовича: «Робіть все, що тільки можливо, вимагайте від мене все, що в моїх силах і владі, але рятуйте положення. Вся надія тільки на вас[24].

Після натиска прибічників Покровського на Раду Філімонов утворює нараду з де-якими членами Уряду і Ради з приводу питання про зміну командуючого військами. З присутніх Рябовол і Кулабухов висловилися за Покровського. Сушков і Скобцов проти нього, при чім останій запропонував агента Добровольчої Армії ген. Ерделі, але останній (він також брав участь у нараді) відмовився і підтримав кандидатуру Покровського. Член Уряду по військових справах полк. ген.-штабу М. М. Успенський (в майбутньому Військовий Отаман) заявив, що він Покровському не віре, і якщо Покровського буде призначено командуючим, то він, Успенський, піде в одставку. Голова Уряду Бич висловився нерішуче: не хотів і Покровського, але не знаходив і другого кандидата. Філімонов, заявивши, що він зупиняється на кандидатурі Покровського, викликав його з сумежної кімнати, де той перебував увесь час, поки тяглася нарада, і вітаючи його командуючим, сказав, що на нього вся надія Кубані, і що лише він може урятувати її. Покровський упевненно відповів, що урятує[25].

Таким чином на чолі військ «незалежної Кубані» опинився чоловік зовсім їй чужий, який всього 2–3 місяці тому з'явився на її території для того, щоб організувати оборону Всеросійських Установчих Зборів; який ні військовою освітою ні досвідом не відповідав тим завданням, які мусів розвязувати командуючий військами. Ця вся історія перешкодила виконанню наміченого Гулигою плану захоплення ст. Кавказької і ліквідації в районі Тихоріцької ядра 39 дивізії.

Але, якщо ще можна було Кубані, маючи такого командуючого чи сяк, чи инак воювати проти тодішніх большевицьких главкомів на Північному Кавказі — студента прапорщика Автономова, осаула з фершалів Сорокіна, то змагатися з Гінденбурґом і Людендорфом — це вже було занадто сміло. Проте це було. Маючи в своєму розпоряджені 2–3 тисячі озброєних людей, Кубанський Уряд проголосив Кубань в стані війни з Германією після того, як серед большевицьких військ, що йшли від Ростова, була помічена присутність де-кількох німців.

Після поразки під Ейнемом та Георгієво-Афіпською, Новоросійські большевики притихли і до самого упадку Катеринодару великої активности не виявляли. Проти них оперував невеликий відділ полк. Чекалова.

З боку Темрюка й Приморсько-Ахтарської ворог великої активности теж не виявляв; там його стримували відділи вільного козацтва Бардіжа. Також було поки-що тихо й за Кубанню, де бездоріжжя перешкоджало розвитку операцій. (В той час большевики воювали, головним чином, вздовж залізниць, не відходячи в бік від них далі, ніж на гарматний стріл, і додержувалися восьмигодинного дня праці). Тут проти большевиків були відділи пол. Улагая і Султан-Келеч-Гірея.

Головні військові події відбувалися на залізницях Катеринодар–Кавказька, Катеринодар–Тихоріцька. На першому напрямку боронив столицю Краю полковник ген.-штабу Лисевіцький (під час евакуації Катеринодару він хворий залишився в ньому, і його замордували большевики); до Ейнемського бою він був ген.-квартирм. кубанського польового штабу, а потім став на чолі зформованого ним партизанського відділу; на другому — спочатку Покровський, а після призначення його командуючим — полк. Іп. Камянський.

В той час, як Лисевіцький твердо стояв на місці, або посувався наперед, відділ Покровського відходив потроху назад до Катеринодару і терпів одну поразку за другою. В наслідок цього й Лисевіцький, рівняючи фронт, мусів теж посуватися назад.

Особистої сміливости і зухвальства командуючого для успішної боротьби було ще не досить; потрібні були військова широка освіта, й хист полководця, а їх то й бракувало молодому літунові. До того ж постійна гульня в ставці, де сам командуючий рідко коли був тверезий, дезорганізували справу керування. Те ж саме творилося й у відділі полк. Камянського (цілком протилежне було в відділі Лисевіцького), і це викликало одного часу (18-II) майже повну катастрофу: під Виселками несподіваним наступом вздовж залізниці й ударом в бік березанських козаків під проводом сотника Одарюка большевики ледве-ледве не захопили були всього відділу зі штабом; довелося рятуватися втечею, кидаючи гармати, набої, скоростріли, чого всього так мало було у кубанських частин.

Чимало перешкоджала командуючому виконувати свої безпосередні обов'язки щей політика, якою він почав занадто цікавитися. Положення командуючого зовсім закрутило голову Покровському, і він починає виявляти замашки диктатора, мріючи самому стати Кубанським Військовим Отаманом, розігнавши Раду («совдеп», по його виразу). Людина жорстока, властолюбива, він ні з якими моральними принципами не рахувався і чекав лише слушного часу. Поки-що він лавірує між Отаманом з одного боку, і Урядом та Радою, у котрих відносини з Отаманом не були приязні — з другого, і вимагає від них величезних асигновок.

Уряд починає розуміти Покровського, але, щоб не відштовхнути його й не залишитися без реальної сили, не викликати з його боку отвертого ворожого виступу, якому він не міг нічого протипоставити, примушений був по можливості задовольняти його вимоги. Військовий Отаман теж, щоб мати на кожний випадок реальну силу на своєму боці, задовольняє, чим може, Покровського, лаючи в балачках з цим Уряд і Раду, яким одночасно присягається в конституційній вірності.

Робітництво й демократія були проти Покровського, і підпірала його лише буржуазія та частина молоді, що захоплювалася його кар'єрою та жадала подвигу й слави.

В міру того, як фронт посувався все ближче й ближче до Катеринодару, козаки, які були в військових відділах Уряду, починали їх залишати і розходитися по станицях. З одного боку, їх турбувала доля родин, які залишилися в станицях, що переходили до рук ворога, де вони всі були на обчисленні у місцевих большевиків, з другого — гульня Покровського, Камянського і їх оточення робила прикре вражіння на них (це були не молоді фронтовики, а по більшості люде вже старшого віку), і вони починали губити віру в успіх оправи. Впливала на них, як і взагалі на все козацтво, млявість, нерішучість Уряду; їх дивувало, чому він не наказує, як це, на їх думку, слід було би Урядові робити; чому не настоює на виконанні своїх наказів, не карає за неслухняність. Утворювалося таке вражіння, що Уряду немає, що він кинув усе на волю Божу. Якась паніка, жах перед усяким босяком, що настирливо ліз у хату, охоплювали статечних господарів, і вони, не сперечаючись, виконували все, що той наказував, віддавали йому все, що він від них вимагав. Не піддавало бадьорости й те, що творилося в Катеринодарі. В той час, як діти — учні середніх шкіл, гинули на фронті, місто було переповнене тисячами офіцерів, які не вилазили з кафе, ресторацій і взагалі ріжних «злачныхъ мѣстъ» і співали «Боже, Царя храни!» (нарешті, навіть Філімонов змушений був заборонити такі отверті виявлення патріотично-монархічних почувань).

Не лише козаки, а й активне офіцерство й політично-громадські діячі теж не вірили в успіх боротьби під проводом Покровського і відходили на бік. Так відійшов у бік полк. Султан-Крим-Гірей, що користувався серед черкесів і взагалі серед горців, що були під час війни на фронті, чималою популярностю (згодом захоплений большевиками він був вкупі з маршалком дворянства Бурсаком і прис. адвокатом Канатовим спечений живцем). Теж зробив і К. Л. Бардіж (З двома синами — Віанором і Миколою в супроводі одного родича, він за де-кілька день до здачі Катеринодару виїхав до Грузії, але по дорозі їх усіх в наслідок зради одного козака захопили большевики й розстріляли в Туапсе на молу).

Військові сили Уряду зменшуються, а сили большевиків збільшуються. Треба щось робити, і Покровський починає видавати суворі накази про регістрацію офіцерів, закликає їх до активної боротьби проти большевиків, але без жадного успіху: йдуть до нього лише одиниці, а тисячі не звертають ніякої уваги (згодом большевики повідомляли, вступивши в Катеринодар, що вони зарегістрували 5.000 офіцерів).

Законодавча Рада робить спробу підняти козацтво і, з огляду на неможливість зібрати Краєву Раду, скликає в станиці Брюхевоцькій Чорноморську Раду (15–17 лютого). З'їхалися представники 62 чорноморських станиць. Були присутні Військовий Отаман, голова Уряду і члени Закон. Ради. Велика більшість висловилася за продовження боротьби проти большевиків. Але реальних наслідків це не дало, бо було вже пізно. Щоб не бути захопленою в наслідок подій під Виселками, Чорном. Рада мусіла свою працю припинити. Захопивши Ростов і Новочеркаськ, большевики свої війська, які там були, кинули на Катеринодар і почали швидко затягати петлю навколо, відрізуючи його від Чорноморії.


Евакуація Катеринодару. Коли положення Катеринодару стало цілком безнадійним, Військовий Отаман скликав 22 лютого нараду, яка мусіла вирішити, що ж робити далі. В цій нараді взяли участь: голова Закон. Ради Рябовол, голова Уряду Бич, член Уряду Полк. Успенський, член Ради Каплін, командуючий військами полк. Покровський, начальник польового штабу пол. Науменко, начальник Військового Штабу полк. Галушка, отаман Катеринодарського повіту полк. Косінов, командір Черкеського полку Султан-Келеч-Гірей, командір гвардійського дивізіону полк. Рашпіль, начальник Кубанської Військової Школи полк. Кузнецов, пом. інспектора Артилерії полк. Мальцев, пом. нач. польового штабу полк. Ребдев, польовий інтендант полк. Галушка, К. Л. Бардіж, бувший член Уряду Паша-бек-Султанов, лікарь Долгополов, осаул Савицький, генерал Ерделі.

Одні (Долгополов, Паша-бек-Султанов) радили вийти з Катеринодару й розпорошитися; другі (Рябовол, Бардіж, інтендант Галушка) висловлювалися за те, щоб вийти організовано й перечекати чи-то в Новоросійську, чи-то в Кримській, чи в Гарячому Ключі; треті (Кузнецов, Султан-Келеч-Гірей, Ерделі) були за те, щоб відходити вздовж кряжу. Філімонов настоював, щоб іти через Лабинський повіт в Карачай. Ні до якого певного рішення не прийшли і погодилися на тому, що командуючий Покровський вибере і напрямок відходу і час залишення Катеринодару. Покровський же був рішив іти вздовж кряжу через Шенджій, Пензенську, Абхазьку, Хадижинську, Абадзехську, Спокійну, Передову й Удобну в Баталпашинський повіт. 23-го Законодавча Рада припинила свою сесію. Це було зроблено для того, щоб позбавитися городовицької частини її. Городовикам не вірили і на нараді 22-го отверто говорили (Бардіж, Філімонов), що в похід мусять піти лише козача частина і Уряду і Ради. В послідуючих нарадах з приводу евакуації беруть участь члени Ради лише козаки й горці. Під час цих нарад, коли яскраво з'ясувалася безнадійність положення, і не було певности, чи пощастить навіть виступити з Катеринодару, Філімонов був заявив, що він зрікається Отаманства і повертає булаву, але на це не погодилися ні члени Ради ні члени Уряду, вважаючи такий крок за дезертирство.

25 лютого до Катеринодару прибув офіцер від штабу Добровольчої Армії і, довідавшися про рішення залишити місто, почав умовляти «сфери» зачекати, поки надійде Добр. Армія, але «сфери» не послухали, тим більше, що сам представник Добр. Армії ген. Ерделі разом з цим офіцером поспішив виїхати за де-кілька день до евакуації з Катеринодару, але не на зустріч Добр. Армії, а в протилежний бік, шляхом, що збіралися мандрувати кубанці[26]. Денікин, звичайно, таку полохливість своїх замовчує, а кубанцям її закидає[27].

Від населення дійсне положення на фронті укривали; в реляціях штабу навпаки зазначалося поліпшення, а відступ військ пояснювався стратегічними міркуваннями.

Перед 28 лютим війська були безпосереднє під самим Катеринодаром. 28 ввечері Військовий Отаман, члени Уряду, крім члена Уряду по справах юстиції Турутіна, і Ради, (козаки, горці і де-кілька, городовиків), Кубанський Комітет Оборони Установчих Зборів, міський Голова, Голова міської думи й військові частини залишили місто цілком несподівано для більшости населення.

Не дивлячися на кількаденне обговорення, евакуація була переведена безладно. Виступаючи в похід, не взяли з собою ні ліків ні провіянту, хоча йшли в напрямку, де його було менше, ніж де инде. Багато людей в частинах було зле обуто й одягнено, а другого дня большевики й чернь грабували інтендантські склади. Не всі відділи, що були на фронті, були повідомлені про залишення Катеринодару, і чимало людей, будучи відрізано від переправ через Кубань, залишилося в місті, де й загинуло.

Власне кажучи, була не евакуація, а поспішна безпадна втеча. Ще вдень по місту розкидалися відозви штабу Покровського з повідомленням, що положення на фронті поліпшало, що ворога відперто; ще вдень на Красній улиці в готелі «Лондон» йшла здача мешканцями міста зброї для «вооруженія вновь формируемыхъ отрядовъ» (нездача мусіла каратися розстрілом), а ввечері все зібране було спішно кинуте большевикам. Але не забули взяти з собою закладнів, частина яких через де-кілька днів була на поході й розстріляна[28]. Здається, що в історії горожанської війни на території бувшої Росії це був перший випадок захоплення закладнів і розправи в ними.

Залишаючи столицю Краю, Уряд кидаючи всі урядові установи не дав жадних вказівок, хоча б словесно через відповідних своїх членів, що їм робити, як поводитися при большевиках, і про те, що він виходе з міста, їх не попередив. Поведінка зрозуміла для будь-якої партійної організації, але не для Уряду. Лише в останню хвилю була розкидана така відозва:

«Громадяне Кубані! Ми: Кубанська Законодавча Рада, Кубанський Краєвий Уряд і Військовий Отаман Кубанського Козацького Війська, ми вирішили без бою покинути з урядовими військами Катеринодар — столицю Краю.

Ми примушені були це зробити під натиском большевицьких банд, які поставили собі ціллю зруйнувати наш благодатний Край, нашу рідну Кубань, вносячи в її межі баламутство, кріваву анархію й братоубійчу війну.

Ми це мусіли зробити, по-перше, тому, що оборона Катеринодару на підступах до нього уявлялася справою дуже важкою, і, по-друге, тому, що ми не хотіли наражати міське населення на небезпеку боротьби на самій території міста, не хотіли допустити, щоб лютість большевицьких банд, підогріта азартом боротьби, впала на голови ні в чім неповинного населення.

Ми пішли з Катеринодару. Але це не означає, що боротьба скінчена. Ні! Ми перейшли лише на другі більш вигідні для нас позиції.

Ми вдуховлені ідеєю оборони республіки Російської і нашого Краю від загибелі, котру несуть з собою захватчики влади, що кличуть себе большевиками. Ми знаємо, що тяжка хвороба державности, що зветься большевізмом, незабаром пройде, і народ скине з себе ярмо большевицького страмовища, очевидячки побачивши, до чого ведуть його проводирі большевізму. Суцільне страмовище, безправність, зубожіння, розор, грабунки, душогубство — ось що чекає вас, козаки, горці, іногородні.

Затоптані будуть в багно всі здобутки революції, всі свободи, ваша честь, ваша незалежність.

Ми вам давно вже казали про це, ми вас кликали до боротьби з анархією і розором. Але на нещастя, ви, козаки і іногородні, опутані зо всіх боків брехнею і провокацією, одурені красивими, але отрутно брехливими словами фанатиків і людей підкуплених, ви своєчасно не дали нам належної допомоги і підтримки в справі святої боротьби за Установчі Збори за урятування вітчини і за наше право самостійно залагоджувати долю рідного Краю.

Ми обібрані вами. Ми мали право вимагати від вас реальної допомоги, бо ви нам доручили боронити Край від вступу насильників. Нам боляче казати про це, але це так: ви не змогли боронити своїх вибранців.

Ми знаємо, що ви, козаки, позбавившися волі, землі й свого добра, ви згодом зрозумієте свої помилки й будете обплакувати їх.

Ми також знаєм, що ви, козаки й горці, не зможете знести страмовища й розору, ви підніметеся проти насильників і їх проженете. Але цю боротьбу вам буде вести важче, тому що ви будете зруйновані й дезорганізовані. Коли вам стане дуже важко, коли ви будете примушені взятися за зброю, ви повинні пам'ятати, що ми існуєм, що ми з нашим відділом дамо вам допомогу.

Ви ж, одинаки, горді козаки, горці й іногородні, що не хочете лизати п'яти тому, хто гнобить вас, ви йдіть до нас, вступайте в наші відділи. Ми з вами утворимо силу, котра розжене й розтопче насильників, які посягнули на наш Край, на славу й волю козацьку, на волю всіх громадян Кубані.

Військовий Отаман Полковник Філімонов.
Голова Законодавчої Ради Рябовол.
Голова Кубанського Краєвого Уряду Бич.
М. Катеринодар 1 березня 1918 року».

Ця цілком лояльна до Росії відозва (на першому плані «защита Республики Россійской», «святая борьба за Учредительное Собраніе, за спасеніе Родины») зайвий раз підкреслює несправедливість обвинувачування з боку росіян Уряду Бича в самостійності.


Похід до зустрічі з Добровольчою Армією. Вийшло з Катеринодару біля 3.000 вояків і біля 2.000 ріжного не військового люду, що не хотів або боявся з тієї або иншої причини залишитися під большевиками і, прочувши, здебільше випадково, про евакуацію, похапцем вийшов і собі з міста (серед таких був, між иншим, і бувший голова Державної Думи Родзянко, що втік з Росії на Кубань).

З самого початку походу в Кубанському відділі запанувала нездорова атмосфера заколоту і змов. Офіцерство було неспокійне. Такі випадки, як призначення командіром Кубанського стрілкового полку, куди було зібрано до купи всю піхоту відділу, полковника Туненберга, такого ж зайди, як і Покровський, бентежили й хвилювали його. П'яний командуючий не подобався офіцерству, воно не вірило ні йому ні Військовому Отаманові, що чіплявся за нього, боячися загубити свій вплив і значіння, а до того ж нервувала й сама мандрівка, що почала набірати в їх очах характер якоїсь безцільної блуканини по-за Кубанню (див. мапу №1).

Виконуючи спочатку план руху вздовж кряжу, відділ посунувся був до станиці Пензенської. Але порожня станиця — мешканці майже всі повтікали в гори, рятуючися від «кадетів», ворожість тих, що залишилися, відомості, що далі на шляху в ст. Саратовській міцні большевицькі частини, нагнали сум і вагання, що далі робити. На нараді проводирів чути було пропозиції (члена Ради Д. О. Філімонова) миритися в большевиками (певно, й голова Уряду Л. Л. Бич був не від того, бо ще з Катеринодару він посилав у Москву до большевиків хорунжого К. з листом, в якому запитував про можливість миру). Але черкеси, які прибули з аулів, що під Катеринодаром, розповіли, що на схід від міста чути гарматну стрілянину. Покровський рішив, що це йде Корнілов, і повернув назад. Це настрою не підняло, бо людей почала охоплювати зневіра, деморалізація; почалися балачки про необхідність і неминучість розпорошення. Почали відділятися окремі люде, а потім подався геть і цілий відділ кращої кінноти на чолі з полк. Кузнецовим.

З Шенджію Покровський кидається до Пашківської переправи черев Кубань; 7 березня захоплює її і протягом двох днів утримує[29]. З'ясувати, де Корнілов, і вступити з ним в звязок не довелося, і під натиском большевиків знову треба було повертати назад. Але шлях міняють: 9 березня на нараді у Отамана вирішили йти в Баталпашинський повіт через Лабинський і тієї ж ночи вирушили до аула Гатлукай. Тут стрінули большевиків, яких протягом цілого дня не могли збити з переправ через річку Псекуп. Тоді на новій нараді ухвалили йти на Чорноморське побережжя. На цьому шляху на другий же день стрінули біля ст. Калузької великі сили большевиків. Важкий бій, яким керував пол. Туненберг (Покровський пролежав його в курені, загорнувшися в бурку), коли здавалося, що кубанцям прийшов кінець, був виграний атакою полк. Улагая і появленням несподіванно для большевиків густих лав піхоти — це в критичну хвилю пішли в атаку Уряд, Рада, обозяне, ранені. Під час цієї атаки з Шенджія прибігло де-кілька черкесів з звісткою, що наближається Корнілов. Це підбадьорило кубанців, що вже гнали ворога. Ввечері дійсно прибула від Добр. Армії чата полк. ген. штабу Барцевіча, а другого дня до ст. Калузької, де розташувалися кубанці, прибув значний відділ Добр. Арм. що зупинилася в Шенджії.

Не станься цього, кубанці, мабуть, загинули б. Та ж участь спіткала б і Добровольчу Армію, як би вона продовжувала блукати по Кубані. Урятувати її могла лише негайна мандрівка до Грузії, але там її чекало обезброєння, і на цьому мабуть би, роля її і скінчилася б.

Доля судила инше…


——————

  1. «Вістник Союза Визволення України», 1917 р., № 48.
  2. Свідомі кубанські українці в кожному сприяючому випадкові заявляли про своє існування, але їх було не багато, зосереджувалися вони в містах, з глибокою несвідомою українською стихією, що заливала кубанські станиці й села, широких і тісних звязків не мали. Їх місцевий орган — Кубанська Українська Національна Рада (останнім головою її був І. В. Івасюк), до якої майже ніхто з козацьких проводирів не належав — ніякої значної політичної акції повести не міг, бо по-перше, взагалі бракувало людей, які віддавали б себе національно-політичній праці, а по-друге, ті, що були, не мали можливости з ріжних причин уділяти багато своїх сил і часу Раді. Організацій українських партій не було; були лише окремі члени тієї чи иншої партії та співчуваючі. На початку літа р. 1917 в Катеринодарі утворилася організація укр. с.-д. партії, але вона була дуже нечисленна. І от свідомі кубанські українці маніфестували в березні в день свята революції під жовто-блакитними прапорами, відчиняли «просвіти» (між иншим, населення вбачало в них иноді не лише культурно-освітні організації, а чекало від них і якоїсь національно-політичної акції), видавали українські листівки та книжечки, збірали національний податок та надсилали його до Київа, делегували своїх представників (2) до Укр. Центральної Ради, улаштовували прилюдне оголошення Універсалу, утворювали українські курси для учителів (кошти дало Військове Правительство), боронили на учительських з'їздах справу української школи (між иншим, в літі р. 1917 педагогічна секція I Кубанського вчительського вільного з'їзду, вислухавши доклади д. Чепелянського «Объ украинской школѣ» і комісії вчителів 2 району — «Преподаваніе на родномъ языкѣ», а також вислухавши цілу низку промовців з приводу цих докладів, ухвалила українізацію школи (див. додаток №1).

    Робили спроби організації мас шляхом з'їздів, але без успіху.

    Козаки до всякої акції, що брала свій початок не від звичайних органів громадської чи державної влади, ставилися дуже обережно, особливо після того, як спритні демагоги кинули в маси гасло: козаки, бережіть ваші землі, городовики хотять відобрати їх у вас! Іногородні новини так не береглися, але вони не мали ніякої громадської організації, уявляючи собою цілком аморфну масу, серед якої тільки-тільки почався організаційний процес, та й провід там перехопила численна російська демократія в свої руки.

    Щось робити чи через Військове Правительство чи черев Обл. Комітет було неможливо. Переважаюча більшість там належала або отвертим ворогам національної української справи, або потайним, що на людях при нагоді, особливо коли того вимагає власна користь, не від того, щоб згадати, що й вони нащадки Запорожців, або нейтральним «малоросам»; до того ж, станична козацька і городовицька маса майже не була репрезентована — керувала всім міська інтелігенція. Крім того, перешкоджала і незгода між Військовим Правительством і Обласним Комітетом. Українці не вважали можливим ні городовиків під'юджувати проти козаків, як це робили росіяне, ні козаків підтримувати в їх становій виключності, яку обстоювали ура-козаки. І ті й другі йшли шляхом демагогії і тягли за собою в протилежні боки дві половини населення Кубані, що повинні були б злитися до купи і мандрувати далі єдиним шляхом. Треба було битися на два фронти, а для цього не вистачало сил, а може й сміливости. Та й ворогів було забагато: не лише росіяне, не лише російські патріоти з Лінії, а й свої козаченьки чорноморці, що тільки й дивилися, як би козаки свідомі українці «не продали» Кубань Україні, що згаданого вище козака Чепелянського, учителя гімназії, ледве не викинули з Єйського повіту за активну національну працю.

  3. Г. Покровскій. «Деникинщина». Берлин, 1923 р., стр. 17–18.
  4. Відозва 2-го Краєвого З'їзду Кавказької Армії, що відбувся в грудні місяці 1917 р. в Тифлісі, підписана Віл'ямовським — приватний катеринодарський землемір, якому судом було заборонено практику; згодом комісар по земельних справах в першому Кубанському большевицькому уряді — казала салдатам кавказької армії: «З'їзд визнав за вами право на зброю при залишенні вами Армії для оборони батьківщини від контр-революційної буржуазії з її помішниками — Каледіним — Донським Отаманом, Дутовим — Оренбургським і Філімоновим — Кубанським. Для керування просовуванням товаришів салдатів і для боротьби проти контр-революції на Північному Кавказі, на Кубані і в Закавказзі З'їзд обібрав Краєвий Совєт і Воєнно-революційний Комітет… Ви, товариші, всі повинні взяти участь в установленні совєтської влади. Провезти до дому зброю ви можете, посуваючися лише міцними відділами усих родів зброї, з обібраним командним складом. Хто не може (провезти), здавайте її радам, комітетам в Новоросійську, Туапсе, Сочі, Кримській і т. д., де є представники совєтської влади». (Денікин, цит. праця, т. II, ст. 184. Див. також Н. Вороновичъ «Между двухъ огней (записки зеленаго)», «Архивъ русской революціи». Т. VII ст. 59. 1922 р., Берлин).
  5. Г. Покровский, «Деникинщина», ст. 19.
  6. Кубанецъ. «1917 и 1918 г. на Кубани». Екатеринодаръ, 1919, ст. 4.
  7. Денікин, цит. праця, т. II, ст. 172.
  8. На перешкоді була не тільки нехіть маси, а й опір козацьких політичних кол, які не хотіли зменшувати свої реальні сили і тим самим своє політичне значіння й вплив.
  9. Не дуже вірили Південно-Східньому Союзові свої козаки, та обережно ставилися до нього й зовнішні чинники. Коли уповноважений Уряду Союза Г. А. Білий прибув до Київа, щоб порозумітися з Українським Урядом в справах військових, шляхів і харчів, то виявилося, що керуючі українські кола, ставлячися прихильно до Кубані, значно стриманіше висловлювалися про її товаришів по Союзу. Тому Білому довелося запропонувати українцям надіслати своїх уповноважених на Кубань, щоб на місці розвязати справу взаємовідносин між Україною з одного боку, й Південно-Східнім Союзом з другого.
  10. Пісню цю склав р. 1915 на турецькому фронті козак-батюшка 1-го Кавказького полку о. Григорій Образцов і підніс її був. Наказному Отаманові усих козацьких Військ Насліднику Олексію. Не дивлячися на таке присвячення, вона своїм змістом виразно відріжняється від пісень, що зробилися Донським і Терським гімнами. В той час як кубанці не згадують ані словом ні про царя ні про Росію, вихваляють лише «Кубань родимую», за неї тільки бьються і про неї тільки згадують, — донці дбають і про мир Росії і про славу «русскаго царя»:

    «Всколыхнулся, взволновался
    Православный Тихій Донъ,
    И послушно отозвался
    На призывъ Монарха онъ.
    Онъ дѣтей своихъ сзываетъ
    На кровавый, бранный пиръ,
    Къ туркам въ гости снаряжаетъ,
    Чтобъ добыть Россіи миръ…
    Надъ землею всей прольется
    Мира кроткаго заря,
    И до неба вознесется
    Слава Русскаго Царя».

    Пісня ця складена ще в 1855 р., за часів Севастопольської війни; коли ж р. 1918 її було проголошено Донським гімном, то всі «контр- революційні» слова було викинуто і відповідно «духу времени» змінено самий зміст:

    Всколыхнулся, взволновался
    Православный Тихій Дон,
    И послушно отозвался
    На призывъ свободы онъ.
    Зеленѣетъ степь родная,
    Золотятся волны нивъ,
    Изъ простора долетая,
    Вольный слышится призывъ.
    Донъ дѣтей своихъ сзываетъ
    Въ кругъ державный войсковой,
    Атамана выбираетъ
    Всенародною душой.
    Въ боевое грозно время
    Въ память дѣдовъ и отцовъ
    Вновь свободнымъ стало племя
    Возродившихся Донцовъ.
    Слався Донъ и въ наши годы!
    Въ память вольной старины
    Въ часъ невзгоды честь свободы
    Отстоятъ твои сыны».

    А Терці так ті прямо плачуть перед царем, прохаючи у нього подарунку:

    …«Ой, по поднебесью орлы летучи,
    То не сѣрые гусюшки они гогочуть,
    То расплакалися Гребенски казаченьки,
    Передъ Грознымъ Царемъ стоючи:
    — Ой, Ты, Батюшка, Ты нашъ Царь-Надежа,
    Ой, Православный, Ты нашъ Государь!
    Какъ бывало — чи Ты, нашъ Царь-Надежа,
    Ой, много дарилъ насъ — много жаловалъ,
    А теперича Ты, нашъ Царь-Надежа,
    Ой, чѣмъ подаришь насъ, чѣмъ пожалуешь?»

    (Коли саме складена ця пісня — невідомо, але дуже давно).

  11. Ні з Кубанню, ні з Південно-Східнім Союзом порозумітися делегатам України не пощастило. Уряду Союза в Катеринодарі вони не застали, а кубанці від рішучих виразних кроків ухилялися: то вони були звязані Південно-Східнім Союзом, то перешкоджала нез'ясованість своїх нутрішніх відносин. Цікаво, що поведінка донців була зовсім иншою. Коли Український Уряд, який ще з листопаду офіційно визнав за донськими і кубанськими козаками право порядкувати своїм життям, а делегації Південно-Східнього Союзу і Кубані, що прибула до Київа в справі утворення центрального російського Уряду поставив вимогу скасування «военнаго положенія» і усунення всяких репресій та обмежень над робітничими і демократичними організаціями, — 8 грудня розіслав всім урядам новоутворених республік ноту з пропозицією утворити на федеративних основах однородний соціялістичний Уряд, то донці негайно відповіли повною згодою (див. Христюк, цитов. праця, т. II, ст. 80–87).
  12. Іногородні, вступаючи в склад Законодавчої Ради й Уряду, поставили умову, щоб було скасовано право veto Військового Отамана. Вони боялися, щоб Отаман, який на підставі конституції повинен був бути з козаків, не перехиляв справи в козацький бік, до того ж і сучасний Отаман Філімонов був відомий, як ворог згоди козаків з іногородніми. — Хоча проти цього був і Отаман, та й голова Уряду Бич вбачав в цьому не що инше, як змагання іногородніх взяти в свої руки владу з рук козацтва (див. Г. Покровский, «Деникинщина», ст. 23), проте більшість Законодавчої Ради погодилася, і право veto було скасовано.
  13. Отаман Філімонов не дивлячися на те, що з часу згоди ніякого «Войска» вже не повинно було бути, а лише Кубанський Край, і він мусів репрезентувати, яко президент, Край зі всім його населенням, а не лише «Войском» і боронити інтереси всього Краю, а не одного Війська, продовжував і далі вважати, що його перший обов'язок боронити «Войско», і на своє право veto дивитися, як на засіб охорони інтересів «Войска».
  14. Кубанець «Кубанцям не з руки». Українська Трибуна. Варшава, №66 23-VII, 1921.
  15. В. Мельниковскій. «Изъ недавняго прошлаго Кубани». «Казачьи Думы». 1923 р. №7, ст. 3.
  16. Між иншим, одним з засобів переконати слухачів в буржуазності й контр-революційності Куб. Уряду було покликання на те, що на чолі козацького списку до Установчих Зборів, де, звичайно, всякого жита було по лопаті, стояв голова Уряду Бич.
  17. Не можна сказати, щоб «уговариваніе» залишалось без жадних наслідків. Козаки на заклики Уряду все-таки збіралися, але, опинившися в вищезазначених умовах, потинявшися де-який час без діла в місці збору, не бачучи ладу, та наслухавшись большевицьких агітаторів, махали на все рукою і розходилися по станицях.
  18. В літі 1917 р. де-які кубанські частини були скупчені на північному фронті, а звідтіль переведені до Фінляндії. Між иншим, коли вони, повертаючися, переходили через Петроград, то Троцький зробив їм на Марсовому полі смотр, залишаючи після якого поле, козаки почастували «военкома» піснею — «Царя Бѣлаго казаки»… яку співали й Миколі II.
  19. А. Филимоновъ. «Письмо въ редакцію». «Казачьи Думы». 1924 р. №20, ст. 26–27.
  20. Одним з головних діячів в цій справі був член Ради, козак Ст. Каневської, учитель гімназії В. А. Чепелянський, забитий пізніше большевиками в німецькій колонії Гнодау.
  21. 1. Комітет служачих Новоросійських майстерень Владикавказької залізниці, 2. Чорноморський Союз покалічених вояків, 3. Новоросійська городська Продовольча Управа, 2. Чорноморське Українське Тов-во «Просвіта», 5. Новоросійський Комітет Вірменської революційної партії «Дашнакцутюн», 6. Новоросійська військова Рада, 7. Грузинське культурно-просвітне Тов-во, 8. Новоросійський Районний Комітет Союза залізничників Владикавказької залізниці, 9. Новоросійська організація рос. с.-д. роб. парт., 10. Професійний союз служачих торговельно-промислових і кредитових установ Новоросійська, 11. Чорноморський Союз Споживчих Тов-в, 19. Чорноморська група партії с.-р., 13. Тов-во споживачів «Единеніе», 14. Українська партія с.-р., 15. Чехо-Словацьке Тов-во, 16. Вірменський Комітет с.-д. пар. Гічакистів, 17. Професійний Союз робітників тютюнових підприємств, 18. Чорноморська Українська Рада, 19. Всеросійський Союз моряків і річників Торговельної Флоти, 20. Чорноморська губернська Земельна Управа, 21. Ротний комітет 3 роти 223 пішої Донської дружини, 22. Комітет скорострільної команди 1 пограничного батальона, 23. Рада Новоросійської Жидівської національної Громади, 24. Партія Народної Свободи 25. Одеський Союз моряків, 26. Вільна Артіль Новоросійського порту, 27. Контора Новоросійських майстерень, 28. Новоросійська Естонська Громада, 29. Соц.-дем. партія — група «Единеніе».
  22. Шляхом об'єднання Кубані, Тереку, Ставропольської та Чорноморської губ. утворився б державний організм площею в 230.000 кв. кіл. (202.000 кв. верст, або 20.608.000 дес.) з населенням в 7.000.000 душ, з гарними природними кордонами: на півночі — Азовське море та Манич, на сході — Каспійське море, на півдні — Кавказький кряж, на захід — Чорне море (див. загальну мапу Кубанщини). На перший погляд могло б здатися, що на шляху до такого об'єднання має бути перешкодою національне питання — присутність на території, яка по загальній більшости населення є українською (на Кубані 66–70%%, в Чорноморській губ. 60%, в Ставропольській 80%, на Тереці 60%; звичайно, це цифри не офіційної російської статистики, а дослідів Чубінського, Русова, Нечуй-Левицького — див. Д-р С. Рудницький: «Основи землезнання України», ч. II, Прага, 1923 р. і «Огляд національної території України», Берлін, 1923 р.), значного відсотку населення, яке балакає російською мовою. Але треба мати на увазі, що маса цього населення тільки й має спільного з Росією, що мову; психологія, звичаї, все життя її зовсім инші, ніж у рязанського, орловського, тверського чи московського мужика, і споріднюють її не з останнім, а з рештою місцевого населення, що балакає українською мовою. При взаємній повазі, при рівноправності головних мов і при відповідних гарантіях прав кожної мови, ніяких непорозумінь на цьому ґрунті бути не може. Український народ протягом всієї своєї історії був толерантним до всякої иншої мови, нікого не насилував і не гнітив. Таким залишився й по революції, не тільки висунувши гасло національно-персональної автономії, а й приступивши до здійснення його. Не слід чекати якихсь перешкод з боку козаків, що балакають російською мовою. В масі вони весь час добре уживалися побіч з українцями, і часто траплялися випадки їх чутливого і делікатного відношення до укр. мови, якої не визнавали ні російський уряд, ні російська інтелігенція, ні російський народ. Можна сподіватися ріжних вибриків лише від частини інтелігенції, що зазнала отрути російського великодержавного імперіялізму, але це і не могло і не повинно було зупиняти справи, якої вимагають інтереси населення Північного Кавказу. А ці інтереси штовхали до самостійництва, головні передумови якого маються.

    Північний Кавказ в вищезазначених межах уявляє собою цілком самостійний економічний організм. Лише донці, що зацікавлені в визискуванні його в той чи инший спосіб, та росіяне, що сподіваються за посередництвом донців зберегти його в складі Росії, заперечують цьому, підтримуючи концепцію чи «Юго-Восточнаго Союза» чи «Сѣверо-Кавказскаго Края» в сучасному большевицькому розумінню. Північний Кавказ не зацікавлений в Доні і органічно з ним не звязаний. Від нього він одержує лише вугіль, але його можна мати й з України; крім того, можна налагодити розроб і власних покладів (на Кубані, на Тереці). А от Дон той потребує і нафти і олії та й на ліса зазіхає. Заліза Дон не має, а Північний Кавказ має, правда, воно теж досі ще не розроблювалося, і треба було доставати його з України. Має Північний Кавказ і инші метали. Хлібу, худоби у нього досить не тільки для задоволення місцевих потреб, а й на продаж. Виходи до моря та порти навіть кращі, ніж у Дона. В торговельному відношенню тягнеться до нього, власне до Ростова, лише прикордонна смуга і то лише тому, що тимчасово сполучення в цей бік зручніше. Природнє річище економічно-господарського життя Краю їде зовсім в протилежний бік — до портів Чорного моря. Величезні природні багатства Краю дають можливість активного торговельного балансу. Правда, не має власної індустрії, але не має її й Дон. Але для того, щоб завести її чи вигідно добувати вироби чужої, зовсім нема чого класти жертви на алтарь «Юго-Восточнаго Союза», абсолютно не потрібного населенню Північного Кавказу.

    Новопоставші на території бувшої Російської імперії держави: Латвія, Литва, Естонія — всі разом і площею і населенням були б менші майже в 1½ рази об'єднаного Північного Кавказу:

      Площа
    (кв. кіл.)
    Населення
    Естонія 47.549 1.111.000
    Латвія 65.791 1.885 000
    Литва 50.542 2.591.000
    Разом 163.882 5.587.000
    Цілий ряд незалежних держав в Європі і по населенню і по площі теж були б менші:
    Албанія 28.000 850.000
    Голландія 34.186 6.779.000
    Швайцарія 41.298 3.937.000
    Данія 45.749 3.210.000
    Австрія 78.000 6.294.000
    Португалія 88.740 5.547.000
    Болгарія 110.000 4.500.000
    Греція 117.000 4.910.000
    Де-кілька держав було б з меншою територією, але з трохи більшим населенням:
    Бельгія 30.000 7.700.000
    Мад'ярщина 88.000 7.500.000
    Чехословаччина 141.000 13.661.000
    Де-кілька з більшою територією, але з меншим населенням:
    Норвегія 322.909 2.611.000
    Фінляндія 377.426 3.331.000
    Швеція 448.091 5.801.000

    Де-які були б більшими лише в наслідок війни:

    До війни: Після війни:
    Площа Населення Площа Населення
    Сербія 87.303 4.490.000 251.000 12.600.000
    Румунія 137.902 7.509.000 297.000 15.600.000

    І ні одна з них не має разом всіх матеріяльно-економічних передумов самостійности, які маються на Північному Кавказі.

  23. І досі де-хто весь успіх приписує Покровському, називаючи його в супереч дійсності, начальником Галаєва в бою під Ейнемом (див. Вл. Леонтовичъ «Первые бои на Кубани». Мюнхенъ, 1923 р. ст. 35–36). Неправдивість такого освітлення бою докладно доводить В. Мельниковський в своїй рецензії на книжку Леонтовича. «Казачьи Думы», 1923 р. №14, ст. 44–45.
  24. В. Леонтовичъ. «Первые бои на Кубани», ст. 32.
  25. В. Мельниковскій. «Изъ недавняго прошлаго Кубани». «Казачьи Думы», 1923 р., №7. Софія, ст. 7–8.
  26. Цитов. «письмо» Філімонова.
  27. Цит. праця, т. II, ст. 270.
  28. Серед них свідомий українець фабричний інспектор Семенів, який ніякої ролі в місцевих большевицьких колах не відогравав і якщо тулився до них, то більше тому, що гадав, що українцям можна буде добути користі в своїй національній справі більше від большевиків, ніж від російських соціялістів та демократів, не кажучи вже про монархістів; не покладав він ніяких надій і на Кубанський Уряд та Раду, для котрих ніби-то ніякого українського національного питання не існувало.
  29. Саме під час цього маневру полк. Кузнецов, якому було доручено демонструвати з боку Тохтамукая, загубивши звязок з головними силами, з більшою частиною свого відділу подався через гори на Чорноморське побережжя, щоб пробратися в Грузію. Але, стрінувши між Туапсе й Сочі переважаючі сили большевиків, відділ мусів розпорошитися. Самого Кузнецова большевики захопили й розстріляли в Туапсе, а більшість офіцерів — серед них полк. М. Бабіїв, й козаків опинилася в Майкопській тюрьмі, де зазнала не мало всякого лиха.