Нариси з історії революції на Кубані/I

by Павло Сулятицький

◀ Вступ

Нариси з історії революції на Кубані Павло Сулятицький I. Обласний Комітет і Військове Правительство

II. Незалежна Кубанська Народня Республіка і федерація з Україною ▶

Нариси з історії революції на Кубані.

«Москалики, соколики!
Поїли ви наші волики,
А коли вернете здорові,
Поїсте й останні корови».

Народня пісня^[1].

I.
ОБЛАСНИЙ КОМІТЕТ І ВІЙСЬКОВЕ ПРАВИТЕЛЬСТВО.

Передреволюційні настрої на Кубані. Під кінець третього року Великої Європейської війни більшість громадян Кубані, здатних тримати зброю, мобілізована. Козацтво дає 37 полків кінноти, 22 батальона пластунів, 9 батарей та 37 сотень по-за полками. Городовики, мобілізовані майже в такій же кількості, як і козаки, розпорошені по салдатських частинах російської армії.

І козаки і городовики на війну ідуть спокійно.

Козаки — славні вояки, і козацькі полки й батальони перевозяться з фронта на фронт, щоб затулити ту чи иншу дірку, щоб забезпечити успіх тієї чи иншої операції.

Та, хоч козаки перебувають і далеко від Кубані, а станиця завше знає, де стоїть полк, батальон чи батарея, в склад яких входять її козаки. Станичні громади з напруженою увагою стежать за подіями на фронті, спокійно стрівають вісті і про перемоги і про поразки, — козаки знають, що то є війна — і роблять все, що тільки можуть, щоб підтримати дух козаків-вояків та полегшити їх становище. Громади піклуються про добробут відсутніх козаків. Громади виявили не аби-який хист в стараннях своїх зберегти козацьке господарство і досягли того, що в перші три роки війни засівалася майже таж площа, і збіралася майже та ж кількість хліба, що й до війни. Громади посилають на фронт уповноважених одвідати козаків, сказати їм, що дома в їх і зорано і посіяно, подати їм на Великдень по пасці та по крашанці, в-осени кожушки, а на Різдво ковбаси та сала. А уповноважений громади своїх козаків найде і в шанцях першої лінії, в віддаленні десятка-другого сажнів від шанців німецьких чи турецьких, і там, може на передодні бою, подає їм «гостинця», листа та поклона і від рідних і від станиці. Уповноважений громади — живий звязок між станицею і козаками, що перебувають на фронті. Родини козацькі завше повідомляються, коли козаки їхатимуть з одного фронту на другий, коли вони переїздитимуть Кубань і де саме відпочиватимуть, і не одна тисяча родин бачить своїх козаків і живими й здоровими, а не одна тисяча козаків чує від своїх рідних про їх життя-буття і про стан господарства. Ці побачення заспокоюючи впливають на родини козацькі і підбадьорюють козаків-вояків.

Станиця одержує з полків, з батальонів, з батарей повідомлення про смерть козака, а родина одержує збіжжя козацьке, коли воно врятується. Горе козацької родини зменшується хоч тим, що вона знає, коли й де поліг козак.

Війна лихо, на війні козакові тяжко, а все ж він не почуває себе забутим, відірваним від рідної станиці і знає, що коли він поляже, його батьки старі, жінка й діти з голоду не помруть і по-під віконню не підуть.

Кубань — «тиловий район» Кавказької армії, яку вона годує. Борошно, м'ясо, сало, олія, овес, ячмінь продаються по добрим цінам, і у козаків збірається грошей більше, ніж було їх до війни. Господарство козацьке підупадає, але підупадає так непомітно, що козак, маючи засіяний лан, худобу і чимало грошей, журиться тільки за тим, хто на фронті.

Доходять до станиці ріжні чутки про царя, про царицю, про «якогось Роспутина» та про його ролю в родині царській. Доходять чутки про зраду генералів, про те, що «Царьгород буде наш», що Миколай Миколаєвич буде царем у Празі, що на Єфраті буде засновано нове козацьке військо. Доходять ще чутки, що царь напосідає на Державну Думу. Газети пишуть, як знущаються німці над своїми ворогами, а козаки, котрі побували по світах, пишуть, як добре організовано господарство у німців, пишуть, що в Галичині та Буковині живуть наші люде — «городовики», і в церквах вони «по нашому правять», та що курдів вони (козаки) в полон не беруть…

Дивуються козаки, що царь «салдатських» генералів не прожене («замісць їх міг би взяти козацьких — ці не продадуть»), дизуються козаки, що царь і Распутину «не покаже на двері». Не радіють вони, що «Царьгород буде наш», що у Празі царюватиме Миколай Миколаєвич, бо добре знають, що не кому, а козакам доведеться служити в Царьгороді, а може й в Празі. Не приваблюють козаків і Єфратьскі вільні землі. Напосідання царя на Думу козакам не подобається; вони певні, що тільки Дума й може щось зробити, «щоб хоч коней не так бракували». Уповноважені громад, що вертаються з фронта, не стверджують газетних чуток про знущання німців, а стверджують, що хто з козаків попадеться до курдів, той живим уже не вирветься.

Взагалі козаки стрівають чутки ріжні спокійно. Спокійно чекають вони кінця війни і коли й непокояться, так лише за життя козаків, що перебувають на фронті. Тільки молоде козацьке жіноцтво губить спокій і голосно нарікає на «трикляту війну». Жіноцтво має за що, та не має де купити цукру вдосталь, ситцю чи галоші.

Під час війни яскраво виявляється ріжниця між життям організованої козацької громади і життям розпорошеної городовицької юрби.

Мобілізовані городовики салдати цілком відриваються від станиць. Станиця не полегшує становища своїх салдатів навіть словом добрим. Де, на якому фронті вони воюють, хто саме і де поліг — станиця, з якої вони вийшли на війну, про це не знає.

А дома про городовицьку родину ніхто не подбає. Відсутність значної кількости робочих рук дає можливість городовикам добре заробляти, і всі, хто має дужі руки, не журяться, але старі батьки салдата, малі діти його чи недужа салдатка мусять іти по-під віконню; — їх доля не цікавить ні козаків ні городовиків.

Городовики з великим осудом ставляться до царя, до цариці, а «якогось Роспутина» називають пройдисвітом. Чутки про напосідання царя на Думу хвилюють городовиків, бо вони певні, що Дума… може зробити, щоб городовик хоч «посаженного» не платив. Не буде Думи — царь не піде проти козаків. «Царь спірається на козаків». «Козак тримається царя». «Один одному допомагають» — так думає городовик і спокійно чекає кінця війни в надії, що після війни Дума і про нього згадає.

З надзвичайно великим патріотичним захватом стріває вісті про війну російська інтелігенція. Між представниками правих і лівих течій російської політичної думки майже від «союза русскаго народа» до соціялістичних кол відбувається щире примирення. Російська інтелігенція (за виключенням одиниць) тримає єдиний національний фронт, і серце октябриста чи кадєта не дужче б'ється, ніж серце соціял-демократа, чи соціялиста-революціонера, коли вони гуртом співають «Боже, царя храни!»

Така єдність почування учорашніх ворогів зміцнюється ще дужче в міру того, як здійснюються чи наближаються до здійснення мрії російської інтелігенції про «возсоединеніе исконной русской земли» — Галичини, про «сліяніе славянскихъ ручьевъ въ русскомъ морѣ» та про «воодруженіе креста на Св. Софіи».

Представники російської інтелігенції, немобілізовані, чи ті, хто воює далеко від шанців в «земгусарахъ», особливо хоріють на нетерплячку, що до «возсоединенія», «сліянія» і «воодруженія».

Та хоч і сп'яніла російська інтелігенція від думки про можливість зразу зреалізувати свої мрії, а проте вона розуміє, що самодержавний царь може зіпсувати всю справу утворення могутности Росії, підняття величи російського народу, і тому гадає, що добре було б усунути самодержавіє, але про близьку революцію, за виключенням одиниць, і не мріє.

Не думає про революцію також ні місто, ні станиця, ні козак, ні городовик.

Політично-громадська думка на початку революції. Чутки про революцію в Петербурзі зробили на населення Кубані вражіння грому в безхмарному небі. Стрінули революцію по містах з великою, бучно виявленою радістю, городовицьке населення станиць з великим задоволенням, а козаки спокійно.

Російська (і зросійщена) інтелігенція вважала, що революція спричиниться до зросту міці, міжнародньо-політичного значіння і слави Росії і дасть можливість зреалізувати її мрії, а «вождь революціи», Керенський, вважався Мойсеєм, котрий введе російський народ у «землю обѣтованную». Городовики щиро вірили, що революційна влада дасть їм і землю і волю і дасть не де-небудъ, а дома, на Кубані. Козаки не покладали надій на революцію, що до полегшення «справки», і боялися кінця революціі — боялися, щоб їх знову не вжили, як зброю для повернення старого ладу. Козаки нічого не мали проти того, що «скинули царя», котрого вони вже не поважали (може найбільше за те, що він Роспутину «не показав на двері»), але в той час, як російська інтелігенція розповсюджувала портрети Керенського, а городовики купували їх та ліпили в своїх хатах коло дзеркал, вони ставилися до вождя революції цілком байдуже. Козак і купив і повісив би в своїй хаті портрет… «путнього царя, чи хороброго генерала», а не портрет «якогось Керенського».

Населення міст і городовики, що живуть у станицях (біднота й «посаженщики») з зброєю в руках здатні були б захищати «революцію», «здобутки революції», «волю», а козаки здатні були б тримати нейтралітет, а коли б з'явився «путній царь», котрий рішучим голосом зробив би козакам наказ «усмирити» «внутренняго врага», то як би їм і не було неприємно «усмиреніе», а вони — «слуги царю» — мабуть виконали б свій «обов'язок».

Політичне життя на Кубані було ледве розвинуте і то лише по містах. Організації російських політичних партій складалися переважно з зайшлих людей і не мали ґрунту серед населення, а українські партії цілком не мали ніяких організацій і були представлені лише поодинокими особами, розкиданими по містах та станицях. Населення, таким чином, не мало політично-громадських організацій, котрі обгрунтовалиб його бажання, і тому воно відгукувалося на події революції напівсвідомим рухом, окремі менти якого наважувалися використати представники тієї чи иншої політичної думки.

Політично-громадська думка, оскільки можна робити висновки на підставі окремих заяв, виступів, балачок, відразу розбилася на чотири течії.

Представники першої течії — російська (і зросійщена) інтелігенція і російська революційна демократія дивилися на Кубань, як на звичайну російську губернію (чи область). Революція, на їх думку, мусіла знищити ті особливості, які відріжняли Кубань від губерній Рязанської, Орловської, Пензенської і т. д. Вони гадали, що на Кубані живуть «русскіє люди», і, почуваючи себе в чужім краю як дома, вважали можливим втручатися в місцеві справи і навіть домагалися стати на чолі громадсько-політичного життя краю. Пересякнуті централістичними тенденціями ці «проводирі» не припускали й думки про можливість організації з Кубані державного організму, хоча б в складі федеративної Росії. «Земское самоуправленіє» на демократичних підвалинах, як у російських губерніях («демократичні підвалини» забезпечували заробітчанам з цілої Росії право на втручання в місцеві справи) — це, на їх думку, головніший «здобуток революції» для Кубані. Бажання кубанців організувати життя в своєму краю, як вони самі хотять, представники першої течії вважали «измѣной Россіи».

Ці проводирі в перший рік революції стояли на чолі городовиків і провадили вперту боротьбу з козаками, гадаючи, що останні тримаються за особливості козацького життя в цілях зберегти свою українську національність. Де-які з них в часом, роздивившись добре і побачивши, що городовики не «русскіе мужики», а «хахли», а що серед козаків мається сильна течія держати кубанців і надалі в стані «слуг» Москви, дали спокій городовикам і стали допомагати козакам російської орієнтації в їх боротьбі і з городовиками і з козаками української орієнтації.

Представники другої течії — виключно козацька інтелігенція, в значній більшості «республіканці» і «демократи», а також «автономісти», «федералісти» і « самостійники». Всі разом вони дбають про інтереси «Кубанскаго Казачьяго Войска». Для меншости представників цієї, так званої, «ура-козачої» течії питання про державний устрій Росії великого значіння не має, бо козаки, вони гадають, будуть служити «вѣрой и правдой» і монархії і республіці. І з більшою охотою тому, хто збереже права і привілеї козацькі. Де-хто в ура-козаків, головним чином І. Л. Макаренко, боячися, що революція змете станові окремішності, висовує теорію про «козацьку націю» і на цій підставі домагається права для Кубанського Війська творити своє життя, як воно хоче. Найбажанішим «здобутком революції» для прихильників цієї теорії було б виселення городовиків з Кубані і одержання козаками грамоти, яка стверджувала б недоторканість їх земель. Майже всі представники другої течії згодні зрівняти в правах з козаками «корінних» селян, що живуть селами і мають свою землю. Дуже мало згодних — і то більше лінєйці — поширити це зрівняння і на де-які категорії некорінних городовиків.

Більшість представників цієї течії орієнтується на російську демократичну республіку, поділяючися на «автономістів» і «федералістів» — «самостійників» теж.

Представники третьої течії (незначної) — козаки й городовики орієнтуються на ідею союза народів Росії.

Коли вибухла революція, вони, як і всі «присоединенные» й «покоренные» (а їх було чимало: за останні двісті років Росія мирно жила по підрахунку ген. Куропаткіна 72 роки, а 128 років воювала майже виключно за «расширеніе предѣловъ»), відчули, що Кубань, населена в більшості українцями — не руський край. У цих кубанців з'явилося бажання відродити свої старі, потоптані російським урядом права і привілеї українського козацтва і на ґрунті їх утворити краєве життя. Вірилося, що російський народ по-братерському поділиться волею з усіма, хто вкупі з ним мучився в «тюрмі народів». Вірилося, що душа російського народу не отруєна бажанням панувати над народами, а до того ж відомо було, що й російська революційна демократія визнавала необхідність знищення національного поневолення. Та не забувалася й промова П. М. Мілюкова, лідера поміркованої партії к-д в Державній Думі (22 лютого р. 1914) з приводу інтерполяції в справі заборони Шевченкових роковин («Українського руху ніхто не видумав, український рух існує і буде існувати… Ми вважаємо, що прав був той український письменник, котрий сказав, що українському народові треба всього того, чого треба й иншим народам…» — казав, між иншим, Мілюков)^[2]. Вірилося, що народи Росії, скинувши ярмо абсолютизму та централізму, зможуть утворити спільне життя без народа пана і народів рабів.

Представники третьої течії хотіли утворити з Кубані державний організм, який зміг би, як самостійний член, приняти участь в утворенні союзу народів, що входили в склад бувшої Росії.

На Кубані, на думку представників третьої течії, не повинно бути поділу постійного населення на стани; вони гадали, що в інтересах Кубані треба зрівняти в правах і обов'язках городовиків з козаками, а українському і черкеському населенню дати повну можливість жити національним життям.

Кубань — федеративна частина федеративної російської республіки, зрівняння в правах з козаками городовиків, забезпечення інтересів робітників, передача землі хліборобам і скасування національного гніту — такі були загальні бажання представників третьої течії. Здійснення цих бажань, на їх думку, забезпечувало б і культурний розвиток українського населення Кубані.

Представники четвертої течії гадали, що російський народ звик уже почувати себе дома скрізь, де б його нога не ступила: чи то в Київі, чи в Катеринодарі, чи в Варшаві, чи в Тифлісі; що російська інтелігенція добровільно не зречеться бажання творити життя на Кубані, і на Україні, і в Грузії, і в Фінляндії так, як їй, а не кубанцям, українцям, грузинам та фінляндцям, здається кращим; що Росія не згодиться зректися можливости розпоряджатися кубанцями і добром кубанським так, як їй здається необхідним; що воля і право на творення свого життя ніколи не даються, а беруться, одвойовуються, і що Кубань зможе і те й друге відвоювати від Росії лише вкупі з Україною. Об'єднання Кубані з Україною, утворення на федеративних підвалинах одного державного українського організма, боротьба цілого українського народу за своє визволення, а на Кубані приняття в козаки всіх городовиків, що постійно живуть у краю, передача землі хліборобам і законодавство, забезпечуюче інтереси робітників — така в загальних рисах була програма представників четвертої течії.

Третю і четверту течію представляла нечисленна інтелігенція українська (козацька й городовицька), національно свідома і напівсвідома. Чимало представників другої течії українського походження з симпатіями ставилося до програми третьої течії в частині, що торкалася національного питання, а представники третьої і четвертої течії підтримували представників другої течії в їх боротьбі з централізаторськими стремліннями представників першої.

Нечисленна інтелігенція горців, головним чином черкесів, в меншості своїй поділяла думки представників третьої і четвертої течії, а більшість її і несвідомі елементи майже завше підтримували представників другої течії.

Політично-громадська думка не була зформульована і виявлена в якихсь сталих програмах; інтелігенція Кубані, як і маси народні, творила нове життя, керуючися інстинктом, симпатіями, а инколи й особистими цілями. А козацька інтелігенція иноді навіть вихвалялася відсутністю серед козаків партійно-громадських об'єднань («Мы казаки, у насъ партій нѣтъ»). Ґрунт для тих чи инших настроїв, для тієї чи иншої думки місцевої інтелігенції давали настрої мас.

Станиця… велике народнє зібрання на церковній площі… Козаки, городовики, чоловіки, жінки… Жінок-городовичок значно більше, ніж жінок-козачок. Городовики радісно настроєні, козаки похмурі. Оратор говорить: «Ніч… неволя… раби… нерівність… ворожнеча… сталася революція… сонце… земля і воля… рівність… братерство…» Городовики нестримано виявляють радість, вони кинулися б в обійми козакам, як брати, але до козаків і не підступиш; вони похмурі, вони невдоволені, що оратор городовик «пащекує» про землю… Козаки нічого не мають, щоб городовики мали і землю, і волю, і рівність, але там, відкіля прийшли, а не тут, не у «нас», не на Кубані. Козаки не хотять «рівнятися» з городовиками. Городовики й не думають іти «з дому». Послухавши «оратора», всі насуплені мовчки розходяться.

В кожній станиці два табори: козаки й городовики, дві «партії»: козацька й городовицька. На чолі козаків стає козацька інтелігенція, котра береться обороняти козацьку землю від городовиків, а городовики віддають провід російській інтелігенції, котра обіцяє, що Всеросійські Установчі Збори дадуть городовикам землю дома, на Кубані. (Пізніше, російський міністр хліборобства, згодом голова Установчих Зборів, В. М. Чернов заявив: «казакамъ прійдется потѣсниться»).

4/17 березня р. 1917 в Катеринодарі відбулося перше вільне зібрання козаків мешканців міста (в військовій реальній школі). Зібрався, так би мовити, мозок козацький. Присутні: урядовці Обласного Правління, директори: народніх шкіл, середніх шкіл, гімназіяльні учителі, військові, адвокати, інженери, два отамани станиць, що випадково були в місті, і решта — «нижні чини»: урядовці ріжних державних і громадських установ, домовласники і т. д. Всі зібралися, щоб обміркувати гуртом, що ж чинити козакам, «при новой обстановкѣ, когда не стало Государя Императора?» (З промови полковника Івана Орєхова). Присутній на зборах козак, адвокат п. N, згадавши, відкіля козаки прийшли на Кубань, яких батьків вони діти, згадавши про те, що зробила Росія з своєю колишньою союзницею Україною, запропонував не гаяти часу, а мобілізуватися, стати на Маничі і заявити російському урядові, що кубанці відділяються від Росії. «Без Государя Імператора Росія не може жити і завалиться, а козаки прожити зможуть». Більшість присутніх козаків, слухаючи пана N, злякалася не аби-як, і лише промова п. П. внесла запокоєння. Він заперечував N і доводив, що всі слав'яне мусять до гурту «єднатися». Поговоривши про «объединеніе славянъ», козацкі збори зачинилися. Виявилося, що козацький «мозок» був безсилий «при новой обстановкѣ» дати відповідь на питання: що ж козакам робити?^[3] Про виступ адвоката N на козацьких зборах довідалися в станицях, і козаки відгукнулися листами до п. N, висловлюючи своє вдоволення з його виступу і називаючи його промову «козацьким розумним словом».

Не багато станичних громад в перші ж дні революції склали постанови про підтримку революції, про бажаність республіки, і ні одна не склала постанови про приняття городовиків у козаки.

Лише в де-кількох станицях в перший день після одержання звістки про революцію над станичним правлінням замаячив жовто-блакитний український національний прапор. В цих станицях відбулося правдиво свято революції всього населення станиці; козаки навивали городовиків братами і казали: «розломимо паляницю надвоє» (приймемо в козаки і дамо землю).

Упадок старої влади і утворення революційної. Без опіру і безславно вмерла стара влада на Кубані. Наказний отаман ген. М. П. Бабич теж не знав, що йому робити «при новой обстановкѣ», і діждався, що комісар поліції, «ученый табаководъ» Н. А. Сімановський (член російської партії с-р і член першого — р. 1905 — Петербурзького Совдепа), арештував його, а Катеринодарський громадський виконавчий комітет дозволив йому, старому козакові-чорноморцеві покинути Кубань і переїхати на Терек (там літом р. 1918 він був зарубаний большевиками).

Р. 1906 тодішній наказний отаман Михайлів для полагодження земельних справ скликав був, не питаючися уряду, Військову Раду з представників станиць. Рада вирішила, що їй треба було вирішити, Михайлів одержав нагінку з Петербургу, а станичні громади прикрасили «присутствія» станичних правлінь портретами свого отамана. Михайлів не був кубанським козаком. Коли б наказний отаман Бабич, одержавши відомості про повалення старого ладу, пішов слідом за отаманом Михайлівим, негайно скликав Раду з представників усього населення і склав перед нею отаманську булаву, то такий його козацький вчинок і прикрасив би його життя і спричинився б до швидкої організації влади нової, міцної і авторитетної, і, певно, останній наказний цим прислужився б Кубані більше, ніж всією своєю попередньою службою.

Як тільки в Катеринодарі були одержані певні вісті про події в Петербурзі, негайно з представників міського самоврядування, партійних, професійних і взагалі громадських організацій утворився Катеринодарський Громадський Виконавчий Комітет. Призначений Комітетом комісар поліції «ученый табаководъ» Сімановський з портфелем під пахвою прийшов до страшного ще вчора генерал-губернатора і наказного отамана Кубанського Козацького Війська генерала від інфантерії М. П. Бабича, об'явив йому, що він заарештований, і заборонив давати які-будь накази і розпорядження. Комітет захопив владу в свої руки.

Слідом за Катеринодарским комітетом утворився Тимчасовий Обласний Кубанський Комітет, і одночасово зорганізувалися Совдепи: робітничий, салдатсько-козацький, а трохи згодом і совдеп салдаток.

Катеринодарський Міський Громадський Виконавчий Комітет. Де-який час першу ролю в закріпленні революції відогровав Катеринодарський міський громадський виконавчий комітет, який спочатку зосереджував у своїх руках всю владу. Совдепи делегували в Комітет своїх представників і підтримували його своєю реальною силою — організованим робітництвом та гарнізоном. Міська дума, яка відразу ухвалила підтримувати Тимчасовий Російський Уряд, призначила на потреби Комітету кошти, а організації, які делегували своїх представників у склад Комітету, дали фаховців в справах, які він, як орган влади, мусів розвязувати.

Право представництва в Комітеті було широке, і найдрібніші організації намагалися його використати. В Комітеті були представлені не лише класові, громадські та професійні організації, ай урядові установи (з часом це дало привід представникам лівих течій обвинувачувати Комітет у буржуазності і контр-революційності^[4].

Число членів Комітету доходило до 80 душ — майже парламент — і тому цьому виконавчому органу довелося свої виконавчі функції передати президії, а самому стати ніби законодавцем. Головою Комітету був адвокат С. Г. Турутін, котрий незадовго перед революцією приїхав на Кубань з Петербурга — член російської с-д партії.

Комітет перш над усе подбав про те, щоб в Катеринодарі не було яких-будь контр-революційних виступів, та про безпечність майна і життя громадян. В цих цілях були арештовані, крім наказного отамана, поліцмейстер, жандармські офіцери, а також були усунені з посад деякі урядовці отаманської канцелярії, обласного правління та поліції. На чолі поліції, яко технічна сила, став пристав Сінікідзе, про якого Комітет мав відомості, що він не бере хабарів, а над ним був поставлений повновладний комісар поліції, вищезгаданий п. Сімановський. В кожний участок поліції (4) був призначений комісар для догляду і контролю^[5].

Хоч стара поліція, настрахана арештами та звільненням з посад де-кого в її агентів працювала совісно, але Комітет віддав данину творчості в незнайомій для нього сфері і, розформувавши поліцію, організував міліцію. Оскільки цією реформою була ліквідована загроза контр-революції, важко сказати, але охорона життя і майна громадян від неї дуже постраждала. Набрана з звільнених з шпиталів салдатів і козаків та з робітників, котрі охоче йшли в міліціонери (на вимогу Совдепа в підприємствах, де вони працювали, за ними зберігалися і посади і платня), під керуванням людей, які в більшості ніколи нічого спільного не мали з поліційною службою, міліція не була здатна виконати поставлене перед нею завдання. Амністія Російського Тимчасового Уряду, що випустила з тюрми чимало злочинців, не аби-як утруднила становище міліції і спричинилася до цілковитої дискредитації її в очах населення. Комісар розвідочної міліції адвокат Шварц, побачивши повну безпорадність її, примушений був повернути на службу старих фаховців.

Кращим елементом серед міліції були козаки. Начальник міліції прапорщик Видря — сам козак ст. Троїцької (пізніше виявилося, що він служив раніш у поліції десь у Сибіру під начальством ген. Кіяшка), почав потроху випихати з міліції робітніків і салдатів і заміняти їх козаками. Хоч Комітет і бачив, що робить Видря, та мовчав, розуміючи добре, що ні салдати ні робітники не можуть виконувати так добре поліційних обов'язків, як дисципліновані, слухняні козаки. Але соціял-демократи большевицької фракції використали поступовання Видрі, як матеріял для агітації проти Комітету, яка й закінчилася величезною демонстрацією робітників, спровокованих чутками про арешт Видрею з наказу Комітета Яна Полуяна (Полуяна робітничі маси тоді ще добре не знали).

Населення, позбавлене старих оборонців його майна, само почало боронитися від злодіїв самосудами. Зловлених на горячому злочинців убивали без суда і слідства.

І в Катеринодарі і на провінції всі, хто співчував революції, дуже боялися контр-революційних виступів. При арешті жандармських офіцерів Комітет захопив архів «охранки» раніш, ніж жандарми його знищили (все ж частина документів, що торкалася «сотрудниковъ» — шпиків та провокаторів — зникла, і не відомо, чи жандарми їх спалили, чи вони загинули під час арешту). Розбір архіву наслідків, які б приголомшували, не дав; піймалася незначна, дрібна «рибка», як князь Кугушов, і в незначній кількості (перед революцією ходили чутки про співробітництво в «охранці» осіб, котрі займали значне положення в громадянстві). Всі шпики були арештовані, і судив їх суд «общественной совѣсти», організований Совдепом, котрий їх всіх і випустив на волю. Але самий факт розкриття шпиків дуже вплинув на маси і счинив не малу бучу. Скрізь по краю почалася шуканина провокаторів, ворогів народа, ворогів революції і арешти бувших жандармів, поліцаїв, всіх тих, хто вдавався непевним, підозрілим, а иноді й тих, з ким люде, яких революція висунула догори, мали свої особисті рахунки.

До Катеринодару зо всіх кутків краю летіли телеграми від оборонців революції, котрим пощастило піймати контр-революціонера, і від затриманих, арештованих, котрі жалілися на беззаконність та безпідставність арешту. Комітет в особі комісара юстиції Орандаря вирішав долю арештованих (президія лише затверджувала постанови комісара), а щоб внести якусь планомірність в справу арештів, Комітет з ініціятиви комісара юстиції видав був інструкцію про те, хто саме і в яких випадках може арештовувати громадян по-за судовою владою^[6].

З перших днів свого існування Комітет вжив рішучих заходів проти піяцтва. Зачинено було крамниці, які продавали вино й горілку, шашличні, а дозвіл на одержання спірту акцизна влада почала давати під контролем Комітету.

Тому що міська дума, яку було поповнено представниками Комітета і Совдепа загубила свою працездатність, цілий ряд питань, які слід би було вирішувати їй, перейшов на розгляд Комітету. Він нормує випікання хліба, установлює базарні ціни і т. д.^[7].

Взагалі компетенція Комітету була необмежена. З одного боку, він і сам не мав нахилу до обмеження її, доходячи иноді до спроби нормувати приватно-правні відносини своїми постановами з тим, щоб вони мали і для Суда силу закона, а з другого, на всебічну, широку діяльність його штовхали громадяне, які бажали використати революційний орган влади инколи в цілях вирішення справ, покритих не однією давністю, або на прихильне полагодження яких державними установами не було надії. Яких тільки питань не доводилося розвязувати президії Комітету, яких тільки справ не доводилося їй вирішати. Учителі везуть дітей по залізниці десь за місто і бажають одержати знижку з ціни білету, а залізниця не дає знижки — Комітет наказує дати знижку. Хтось і десь почув, що в кіно лагодяться ставити картину контр-революційну, довів про це до відома Комітета, і вимагає стати на стороні революції — Комітет цензурує фільму. Салдат складає книжечку про Роспутина, знає, що книжка на базарі матиме великий успіх, і ставить високу ціну, щоб більше заробити, а робітники типографії вбачають в цьому спекуляцію, відмовляються без дозволу Комітету її друкувати, — треба й це полагодити. Пані, які не мають з ріжних причин власного господарства, організовують спілку наймичок, проголошують страйк, ходять по хатах і знімають куховарок, а господині біжать до Комітету скаржитися, шукають порятунку. Діти приходять жалітися на батьків, батьки на дітей; жінка вимагає наказу чоловікові своєму, щоб її любив та жалів, а чоловік просить Комітет розвести його з жінкою «контр-революціонеркою», бо консисторія відмовляє.

Праці в Комітеті сила.

Працювали в Комітеті всі дурно за винятком невеликої канцелярії, яка утримувалася на кошти, що асигнувала міська дума, та що були зібрані, яко додатковий податок на білети в кіно і на инші вистави.

В початку революції всі громадські і політичні організації міцно трималися Комітета, а з часу організації Обласного Совєта і Обласного Виконавчого Комітета авторитет його почав потроху підупадати. Активні робітники Комітету почали кидати його і переходити в інституції, де були надії на більш широкі перспективи політичної діяльности, де платили за працю, або де було і те й друге разом. в середині липня Комітет уже ніякої ролі не відогравав і ніякого значіння не мав, а після виборів нової міської думи він зачинився, передавши останній своє діловодство.

Провід в Катеринодарському громадському Комітеті вела російська інтелігенція і російська революційна демократія. Ні разу в Комітеті не піднімалися питання, звязані з найбільшими застарілими болячками кубанського народнього життя.

Тимчасовий Кубанський Обласний Виконавчий Комітет. В протилежність Катеринодарському Громадському Комітетові Тимчасовий Кубанський Обласний Виконавчий Комітет складався з невеликого числа осіб, але вийшов він з його лона. В перший же день свого існування Катеринодар. Громадський Комітет виділив зі свого складу Т. О. Левітського, С. Ф. Манжулу, С. Г. Турутіна, Г. А. Білого та Л. В. Балкевіча і доручив їм утворити Тимч. Обл. Комітет. Вони, кооптувавши В. В. Скідана, Я. Л. Щупляка та ще де-кількох осіб, звернулися за санкцією свого існування до Катеринодар. Комітету. Той санкціонував, і Обл. Комітет почав свою діяльність, незабаром поповнений де-якими організаціями. На чолі його став директор Військової реальної школи В. В. Скідан — козак, член російської к-д партії. Комітет першого складу мав завдання організувати по станицях та по селах тимчасові громадські комітети, які взяли б на себе функції місцевої влади, звязати станиці, села та аули через місцеві комітети з центром і скликати з'їзд представників населення, котрий мав вирішити всі питання, що висунуло життя.

В організації місцевої тимчасової влади, на що було витрачено не мало часу і турбот, та в підготовчій праці до з'їзду пройшла власне вся діяльність Тимчасового Обласного Комітету.

Комісари Тимчасового Уряду на Кубані. Тимчасовий Уряд своїми комісарами призначив на Кубань та Чорноморську губернію членів Державної Думи осаула К. Л. Бардіжа (козака ст. Брюховецької) і катеринодарського адвоката Н. Н. Ніколаєва (перший був депутатом в Думі від козаків, другий від кубанських городовиків і населення Чорноморської губернії, — обидва члени російської партії к-д). Тимчасовий Уряд ніяких інструкцій своїм комісарам не дав, крім загальної — охороняти революцію. Як і скрізь, комісари на Кубані великої ролі не відограли. К. Л. Бардіж визнав Обласний Тимчасовий Комітет місцевою владою, Н. Н. Ніколаєв вважав, що місцеву владу репрезентують комісари, а тому що він не знав, в який спосіб треба виявити свою владу, то, після непорозумінь і конфліктів з місцевими організаціями, подався в одставку. На його місце Тимчасовий Уряд призначив катеринодарського лікаря Н. С. Долгополова, бувшого члена 2-ої Державної Думи від Воронізької губернії, члена російської партії с-р.

Місцева революційна демократія (російська) не однаково ставилася до комісарів. К. Л. Бардіж не ховався з своїми думками про необхідність негайної організації краєвого життя власними силами, не чекаючи вказівок з Петербургу, і завше вказував на Україну, яка, на його думку, добре робила, що не покладала надій на Російські Установчі Збори та на Російський Тимчасовий Уряд, а поспішалася сама влаштувати своє життя. Н. С. Долгополов стояв на позиції російської революційної демократії і гадав, що яке-будь творення місцевого життя без благословення Петербургу — сваволя, злочин, порушення одного революційного фронту. Природні симпатії К. Л. Бардіжа до України помітно стали перемагати російську ідеологію кадєта, він вийшов з партії к-д, і ввійшов в ближчі стосунки з місцевою українською інтелігенцією. І в той час, як комісар Н. С. Долгополов користався пошаною з боку російської революційної демократії, проти К. Л. Бардіжа піднялося велике цькування. Особливою завзятістю в цькуванні визначався Катеринодарський Совдеп, а зокрема ліва його частина на чолі з Яном Полуяном. (Взагалі ж цей Совдеп великого значіння не мав в розвитку подій. На чолі його стояли помірковані с-д меншевики — Ліберман, Адамович, Сверчков, Солнцев).

Станичні громадські виконавчі комітети. По наказу Обласного Виконавчого Комітету козацькі громади змінили станичну адміністрацію, а все населення станиць (і козаки і городовики) поутворювало станичні (сільські) громадські виконавчі комітети.

Хоч в станичну адміністрацію попали в більшості і нові люде, але вони нічим не відріжнялися від своїх попередників. Отаманував Петренко, став отаманувати Іваненко, але як Петренко, так і

Бардіж
Кіндрат Лукич

Іваненко, як і ціла козацька громада, не знав, що треба робити козакам на початку революції, та ще коли й царя скинуто. Козаки спокійно присягли Тимчасовому Уряду і в масі думали, що вони зробили все, що треба їм зробити. Революції вони не робили, царя вони не скидали, Тимчасовий Російський Уряд визнали і гадали, що козацька хата буде скраю, і революція дасть їм спокій.

Козацтво, призвичаєне робити все по наказу згори, спромоглося за останні десять-п'ятнацять років перед революцією на сили самостійно дбати лише про поліпшення свого матеріяльного добробуту, а коли сталася революція, воно не знало, на яку йому ступити, і було не від того, щоб тримати «нейтралітет». (До того ж проводирі, що стояли останні 10–15 років на чолі станичного громадського життя, скромно не вважали себе підготованими до ролі політичних провідників. Революція усунула їх в значній більшості на бік).

Городовики почували, що треба і козакам і городовикам разом зробити щось велике, значне, разом втілити в життя гасла революції. Скасування «посаженного», надання права «глинки вкопати», «дровець урубати» чи «попасти» городовиків уже не задовольняло. Городовики хотіли здобути землю і волю і зрівнятися в правах з козаками. Але як зреалізувати свої бажання, як зрівнятися і побрататися з козаками, вони не знали і, вибіраючи представників в свої виконавчі комітети, були певні, що комітети зроблять все, щоб загатити прірву, яка поділяла дві частини населення. Городовики вірили в революцію.

Станичні комітети вибіралися на мітингах (на вічах) козацького і городовицького населення станиць. Як і скрізь, так і в станицях, в перші дні революції догори висунулися більш рухливі, активні чи балакучі люде. Часто-густо найбільш рухливими не були представники постійного населення станиці, а люде, які опинилися на Кубані під час війни і в звязку з нею, — люде чужі краєві.

Комітети (в склад їх входили козаки й городовики) владу по станицях взяли в свої руки. Станичні громади дали помешкання, потрібні кошти (по де-яких станицях на Закубанні комітети брали податки з плантаторів, котрі вивозили на продаж тютюн), а станична адміністрація стала виконувати поліційні обов'язки по їх розпорядженням. Комітети засідали в «присутствіяхъ» станичних правлінь.

Як і скрізь, станичні комітети взяли на себе охорону революції. В станицях не було шпиків, провокаторів, жандармів, поліцаїв, але все ж по де-яких станицях комітетам знайшлася праця по боротьбі з контр-революцією. По-перше, в станиці були люде, які висловлювали сумніви, щодо успіху революції, і так чи инак треба було примусити їх ховати свої думки про себе. Де-які козаки, що недавно вели перед у станиці, осмілилися протестувати проти того, що верховодили люде, яких не знають ні козаки ні городовики, які тільки вчора відкілясь прибилися до станиці. Треба було дати їм пояснення: «всі — рівні», казали «контр-революціонерам» прибувші «революціонери» і погрожували їм «гнѣвомъ народа». Священник помолився на єктенії і сказав, не докінчивши навіть слова, «благоче…», а потім хоч і виправився, а все ж треба було його викликати до комітету і послухати пояснення… Треба доглядати за учителем, що за «пулькою» прогавив початок революції, а потім з'явився в комітет поговорити про те, як і що треба зробити, щоб помирити городовиків з козаками, і сказав, що він наміряється радити козакам, щоб вони городовиків приняли в козаки. Учитель цей великий «контр-революціонер», бо він не тільки не хоче козаків розкозачити, а хоче ще й городовиків окозачити. Просвирниця десь комусь сказала, що член комітету Х. коли й сидів у тюрмі, так не за що, а за те, що бджоли вкрав, але вона не знала, що після амністії Тимчасового Уряду про «бджоли» вже згадувати не можна, і тому просвирниця — ворог Тимчасового Уряду, монархістка, — комітету треба і за нею назирати.

Комітет мав скрізь свої очі, свої уха. Станична адміністрація до послуг комітета. Комітетчики шукають «контр-революцію» не тільки в станиці а й на хуторах — по цілому юрту, набувають смак їздити на «тройці», заганяють коней.

Козаки поглядають на комітет, на коней і морщаться.

Комітет піклується про ознайомлення населення з успіхами революції, окликає раз, два, три рази на тиждень віча, а «оратори» розповідають про Роспутина, про «славнаго вождя революціи Керенскаго», поясняють, що то є Всеросійські Установчі Збори, говорять про землю, про волю, про рівність, про ріжні хороші речі, що їх колись дадуть населенню Російські Установчі Збори. Комітети розповсюджують книжки, листівки, портрети.

Багато нових слів чують козаки й городовики (книжок більшість їх не вчитає, а коли вчитає, то не зрозуміє), але в станицях ні один оратор, за виключенням незначної кількости їх, не каже ні одного слова про те, як позбутися найбільшої болячки станичного життя — незгоди між козаками та городовиками, та як організувати нове життя Кубані. Представники російської інтелігенції розуміють, що єдиний шлях об'єднання населення це — окозачення городовиків, але вони дивляться на козаків, як на контр-революціонерів, і не хотять побільшувати їх кількости і тому не закликають козаків піти на жертву, на те, щоб згодилися вони в інтересах краю «перерізати паляницю надвоє». Вони сподіваються, що Російські Установчі Збори, або примусять козаків розкозачитися, або в инший спосіб примусять їх дати землю городовикам, як городовикам, і привчають останніх покладати надії на Всеросійські Установчі Збори. Подекуди представники російської інтелігенції знайомлять населення з земством. Козацька інтелігенція розуміє добре, що знищенням «посаженного» і дрібними полегкостями городовиків задовольнити вже не можна, але вона теж не закликає козаків на те, щоб згодилися в інтересах самого ж козацтва приняти городовиків у козаки, бо добре знає, що коли станеться це — то станеться і друге, а саме те, що земля перейде в руки тільки козаків хліборобів, а козаки не хлібороби не матимуть її. Козак не хлібороб має землю, здає її в аренду городовикові і гадає що все «перемелеться», земля в нього буде, і буде він її здавати в аренду тому ж городовикові. Козацьку інтелігенцію задовольняє дореволюційний стан земельного питання, і коли представники її говорять про «свободу», «рівність», «братерство», то виходить, що свобода рівність і братерство потрібні комусь там, далеко, в Росії, а не тут, не на Кубані.

Городовики на протязі першого місяця з дня революції прийшли до думки, що їх становище можуть полегшити лише Всеросійські Установчі Збори, а козаки й не губили певности в тім, що вони «Войськом» проживуть і без свободи і без рівности в городовиками та братерства з ними, і чим частіше комітети влаштовували віча, тим тісніше гуртувалися городовики, тим більше зростала і міцніла їх надія на російську революційну демократію, а козаки все дужче й глибше ховалися в свою станову шкаралупу і все рідше ходили послухати «ораторів». Чим частіше оратори говорили: «свобода», «рівність», «братерство», тим дорожчими ставали городовикам ці гасла революції, і тим огиднішими ставали козакам ці слова.

Станичні комітети вживали зусиль, щоб зберегти революцію, але з часом помітили, що в станицях немає ніяких «здобутків революції», що взагалі на Кубанщині тече дореволюційне життя. Комітети тоді обмежують свою діяльність ознайомленням населення з тим, що робиться в революційній Росії, але козакам «оратори» вже обридли, члени комітетів козаки починають один-по-одному кидати комітети, станичні громади перестають давати комітетам кошти і коней, а комітетчикам городовикам якось зразу стає здаватися незручним засідати в «присутствіи», де вже починає урядувати пан отаман.

На другому місяці революції козаки перестають цікавитися ораторами, вічами, комітетом, революцією і голосно кажуть: «який не поганий був царь, а… був тоді й ситець, був тоді й цукор, та й городовики тоді не зазіхали на козацьку землю». Комітети перестають обслуговувати все населення, обертаються в городовицькі організації і звязують місцеве городовицьке населення з організаціями, які дбають про його долю. А про те станичні комітети ще встигають скликати загальні збори населення станиць, на яких були вибрані представники (від городовиків і козаків) на перший Кубанський Обласний З'їзд.

Виконавчі комітети не лишили по собі ніякого помітного сліду в станицях; лише там, де чи дореволюційні проводирі козацькі не стали з боку, чи де знайшлися проводирі нові, вільні від ура-козацьких забобонів і впливів російської інтелігенції, комітети по собі лишили і слід і добру пам'ять. Козацьке населення цих станиць, дякуючи праці комітетів, засвоїло думку, що і козацтво і край можуть врятуватися лише тоді, коли «паляниця буде перерізана, надвоє», коли городовики будуть приняті в козаки.

У цих небагатьох щасливих станицях провід вели національно свідомі громадяне (і козаки й городовики), а комітети працювали поруч з станичними громадами і поспішали набути «здобутків революції», як-найбільше. Дуже небагато вони встигли вробити, але існуюча українська школа, утворена в перші дні революції, свідчить про те, в який бік була скерована діяльність. Ці станиці виявили найбільшу цікавість до долі свого краю, Кубані, і вбачали щасливу будучність його лише в спільці в Україною.

Та мало було таких станиць; і тому голос козаків, які знайшли свою «метрику», загубився в ура-козацькому хорі.

Перший Кубанський Обласний З'їзд. Занедбана з самого початку революції історична традиція не поновляється й далі. Тимчасовий Обласний Виконавчий Комітет скликає на 9–22 квітня р. 1917 представників усього населення краю не на Раду, а на Обласний З'їзд.

Тимчасовий Обласний Комітет, в склад якого входили в значній більшості представники російських революційних партій та зросійщені козаки, дивився на Кубань, як на російську губернію. Йому здавалося, що між Кубанню і Калузькою, Рязанською, Пензенською та иншими губерніями ніякої ріжниці немає, і тому її можна і треба підганяти під один російський «ранжір»^[8].

Перший З'їзд представників населення Кубані, всклад якого ввійшли козаки, городовики й черкеси показав тим, хто хотів бачити, що Кубань відріжняється від російських губерній і національним окладом населення і своєрідними рисами всього свого життя.

Російська інтелігенція цього не побачила, для неї населення Кубані було — «русское», і їй здавалося, що «кое-какія ненормальности во взаимоотношеніяхъ между казаками и иногородними сгладитъ Всероссійское Учредительное Собраніе», а тому вона й дбала лише про те, щоб можна було сказати на всю Росію, що, мовляв, і «у нас», на Кубані, як у людей, що й ми «кубанскіе» не гірше від орловських чи тульських.

Кубанський Обласний З'їзд, як і по инших російських губерніях, приняв постанову-побажання, щоб Росія була демократичною республікою (не федеративною). З'їзд вибрав Обласний «Совєт», Обласний Виконавчий Комітет і затвердив громадські комітети органами місцевої влади. Козацькі станичні збори тепер мали право обговорювати і вирішати лише питання, які торкалися козацького господарства, а господарські справи загально-козацкі і взагалі справи Кубанського Козацького Війська повинна була вирішувати осібна комісія, яка мусіла бути утворена при Обласному Виконавчому Комітеті.

Перший З'їзд представників населення не зачепив ні одного болючого питання життя Кубані. На засіданні фракції «іногородніх» було визнано: «іногороднє населення области ніяких вимог, що до козацьких паєвих земель і козацького військового майна, ставити не наміряється, бо переконане, що Всеросійські Установчі Збори знайдуть можливість задовольнити потреби іногороднього населення области, не порушуючи інтересів трудового козацтва»^[9]. Ця резолюція, на думку російської інтелігенції, що вела провід на З'їзді, повинна була заспокоїти козаків, вдовольнити городовиків, а тих і других примусити чекати, коли Всеросійські Установчі Збори чи так, чи инак полагодять «кое-какія ненормальности» в житті Кубані. «Ненормальности» — тяжкі недуги Кубані не тільки не було виявлено на З'їзді, а навпаки, загнано в глибинь.

З'їзд не задовольнив ні козаків ні городовиків. Городовики хотіли одержати землю, але в той же час вони хотіли мати «рівність» і «братерство» з козаками (хоч не знали, як це можна зробити). Козаки були приголомшені тим, що на З'їзді представників населення Кубані провід вели не козаки, а городовики, що для козацьких справ не самостійний орган утворено, а комісію при Комітеті, та й про цю комісію згадується лише в примітці до параграфа статуту Комітету. Резолюція фракції іногородніх про недоторканість козацьких земель козаків не задовольнила, бо вони знали, що городовики з Кубані не підуть, що коли Всеросійські Установчі Збори дадуть їм землю, то дадуть не чию, а козацьку… На З'їзді чимало було городовиків не кубанців, котрі лише недавно прибули на Кубань. Думка про те, що доведеться й недавно прибувшим городовикам давати землю, нервувала й озлоблювала козаків.

Ледве стримуючися, дочекалися вони кінця З'їзду і зітхнули з полегшенням, коли лишилися самі, щоб обговорити свої козацькі Військові справи.

Одну з можливостей полагодити з самого початку відносини між козаками її городовиками було загублено.

Певно, що не легко було б добитися «рівности» й «братерства» між козаками й городовиками, але при доброму бажанні козацьких і городовицьких проводирів все ж можна було це зробити. Та не було бажання ні в тих ні в других. Козацькі проводирі, не хлібороби, знали, що коли козацькі громади приймуть «своїх» городовиків до громад, цеб-то, в козаки, то не хліборобам не вистачить землі, і вони позбавляться паїв, а російська революційна демократія навіть не вважала можливим ставити питання про окозачення городовиків, бо, на її думку, таке розвязання городовицького питання не тільки було не демократичним, а ще й ховало в собі контр-революційну загрозу.

Комітет був задоволений, що З'їзд визнав бажаним, щоб Росія була демократичною республікою, і що кубанці, козаки особливо, «оправдали надежды» російської революційної демократії (навіть через півтора місяця по революції), і послав телеграми до Петербургу, які свідчили про повне «благополучіе» на Кубані. На чолі Комітету став Турутін, котрий покинув головування в Катеринодарському міському Комітеті.

«Войсковая Рада» і «Войсковое Правительство». Зачинився З'їзд, депутати-городовики поїхали по станицях, а депутати-козаки лишилися в Катеринодарі порадитися. З'їзд підсумував всі «здобутки революції» для козаків. Вони бачили, що першим здобутком «було бажання городовиків» зрівнятися з ними, а другим «здобутком» було «примѣчаніе» до параграфа статуту Обласного Виконавчого Комітету, в якому в двох рядках було сказано, що козацькими Війсковими справами має завідувати комісія при Обласному Комітеті, на чолі якого став Турутін, що тільки недавно приїхав на Кубань «в отхожій промисел», на заробітки. Козаки не були вдоволені першим «здобутком революції», але вони могли б «перерізати паляницю надвоє», як це не було їм важко, бо нарешті, зрозуміли б, що це зробити треба в інтересах краю; але з другим «здобутком» вони примиритися ніяк не змогли. Представники російської інтелігенції не розуміли, що «примѣчаніе» було глумом над козаками.

Невдоволені козаки починають шукати способу позбутися ганебного «примѣчанія». Обурені проти «городовиків» (мішаючи до купи і «своїх» городовиків і їхніх проводирів), козаки починають прислухатися виключно до ура-козацької інтелігенції і сліпо йдуть за нею.

На З'їзд в станицях були обрані козаки, які вже розуміли «до чого воно йдеться», ляпас, який вони одержали в формі «примѣчанія», лише зміцнив їх в думках, з якими вони їхали з станиць, а ура-козача інтелігенція, коли козаки лишилися порадитися, ще й пояснила, й роз'яснила, і довела їм, що городовики хотять і «Войско» знищити і землю забрати, не маючи на неї ніякого права^[10].

Що російська інтелігенція вважала козацтво «пережитком» і прямувала до того, щоб зрівняти Кубань з першою-ліпшою російською губернею — це так, але що ура-козацька інтелігенція хотіла, щоб козацтво й надалі заховувалося в своїй військовій шкаралупі і було «слугою», може тому, що тільки таке положення козацтва, принаймні досі, давало можливість користуватися землею козакам не хліборобам, то це — також так. (Ура-козацька інтелігенція в своїх піклуваннях про «Войско» ніколи не заїкнулася про необхідність скріплення його через приняття половини населення краю в козаки). Представники козацтва, участники З'їзду, підсилені під'їхавшими делегатами від станиць, зібралися перший раз по революції, і довелося їм радитися з приводу «примѣчанія». Щоб надати належне значіння своїм нарадам, вони, відновляючи традицію, проголосили себе «Войсковою Радою». Можливо, що коли б на Раді були дореволюційні проводирі козацькі, то вони б, сказавши «а», сказали і «б» і не спинилися на «примѣчаніи», на чому спинилися ура-козацькі проводирі. До розуміння необхідности об'єднати все місцеве козацьке й городовицьке населення, зорганізовати всі сили і разом захищати інтереси не Війська, а цілого краю — Військова Рада не піднялася. Вона подбала лише про те, щоб зберегти недоторканими військові землі, ліса, рибні лови та капітали.

Військова Рада утворила «Войсковое Правительство», в склад якого війшли сім осіб, що були членами Обл. Комітету від козацтва, і сім, обібраних Радою, та сім кандидатів. Цьому Правительству Рада й доручила доглядати «Войсько».

Настрій козаків відбився на виборах Військового Правительства, і в склад його попало чимало монархістів і ворогів городовиків, може уже через одно те, що городовики не ховалися з своєю радістю з приводу повалення старого ладу^[11].

На чолі Військового Правительства став потайний тоді монархіст і єдинонеділимець О. П. Філімонов, а в товариші йому був обраний хорунжий Макаренко.

Таким чином, після З'їзду владу на Кубані взяв у свої руки Обласний Виконавчий Комітет на чолі з Турутіним, а про справи козацькі стало дбати «Войсковое Правительство» на чолі з Філімоновим.

Боротьба за владу. Козацтво не вважало нормальним життя без міцної авторитетної влади і тому воно з великим задоволенням стріло звістку про організацію Військового Правительства. Воно не зрозуміло його дійсного скромного значіння. Та до того ж і комітети, де верховодили иноді зайди, набридли вже до смерти. Козаки майже два місяці сумували по владі, і коли, як їм здалося, прийшла справжня та й ще й своя козацька влада — не призначена, а вибрана, вони щиро зраділи. Ця радість була першою, яку дала козакам революція.

Одержавши звістку про народження Ради і Правительства, козацтво вперше відчуло революцію і воно, спокійне на початку революції, загубило рівновагу. Згадалося щось давнє, колишнє, майже забуте; стало воскресати щось рідне, своє… Рада… своє правительство… «Рада» — магічне слово: «Рада» — закон, «Рада» — доля козацька, є «Рада» — є все. По першому слову Ради козак не тільки «переломить паляницю надвоє», а й життя віддасть.

Радість свою козаки не ховали і дивувалися, чому й городовики не радіють — адже-ж без влади ні ладу ні спокою, адже-ж своя влада вже й про городовиків подбає. Скаже Рада дати городовикам землю, козаки дадуть і землю; як-же ж не дати, коли Рада ухвалить. Скаже Рада городовиків у козаки приняти; що-ж — не чужі люде — можна й в козаки приняти… не тих, що під час війни поприходили, а тих — «своїх». Козаки зроблять все, що звелить Рада, бо козацтво поважає владу, з великою пошаною ставиться до законів і добросовісно їх виконує.

Козак здобувши свою владу, зм'як і був здатний кинутися в обійми городовикові, як братові, але до городовика й не підступиш. Городовики не тільки не зраділи, що влада прийшла, а почали казати, що Військова Рада і Військове Правительство — незаконна, влада; що законна влада — Обласний Комітет, і що землю городовикам не ця влада дасть, а — Всеросійські Установчі Збори.

Дивуються козаки: комітет!… комітет — тимчасова революційна іграшка… Що може значить комітет, коли є Рада, є Правительство. Гніваються козаки, що городовики непоштиво ставляться до Ради й до Правительства, що не визнають влади і не коряться їй. В житті Кубані наступив мент надзвичайної ваги.

Рада і Військове Правительство могли сказати своє велике слово, після якого й городовики відчули б радість, бо побачили б, що на Кубані починає творитися нове життя. Рада могла сказати, що й козакам не заказано робити революцію, що козаки теж роблять її на підставі права, яке дає Революція, що вона, Військова Рада, проголошує себе верховною владою на Кубані і ухвалює: 1. Від нині козаки самі будують своє життя. 2. Всім громадянам Кубані — не козакам, без ріжниці національности і віри, котрі живуть в краю стільки-то років до сьогодні, дається право кубанського громадянства, цеб-то, всі «городовики» стають козаками. 3. Громадяне не козаки не приписані до громад, що живуть по містах, приписуються в козаки до тих міських громад, де вони живуть. Громадяне не козаки, що живуть по станицях, приписуються в козаки до тих станиць, в юртах яких вони живуть. 4. Не приписані в козаки, цеб-то, всі ті, хто з тих чи инших причин позбавлений кубанського громадянства, проголошуються чужинцями і, як чужинці, позбавляються права брати яку-будь участь в політично-громадському житті Кубані. 5. Всі козаки (громадяне Кубані) вибірають своїх депутатів (на підставі закона) до Кубанської Краєвої Ради, котра вирішить: чи бути Кубані самостійною державою, чи «Кубанской Областью» в Росії, чи приєднатися до України, а також — земельне питання і всі инші головні питання життя краю.

Коли б сказала тоді це своє велике слово Військова Рада, навряд чи знайшлася б на Кубані козацька громада, котра не виконала б наказу своєї влади. Через тиждень-два після цього слова по всіх станицях «своїх» городовиків було б записано в «посімейні списки», стали б вони козаками і, забувши про своїх проводирів з «русскихъ людей», пішли б у Краєву Раду, а не покладали б надії на Всерос. Уст. Збори. Цей «здобуток революції» злив би воєдино населення краю, і під керуванням своєї, всіми громадянами козаками визнаної влади Кубанське козацтво, майже вдвічі збільшене, може й урятувалося б від бурь російської революції.

Козацтво чекає від своєї влади — Військової Ради і Військового Правительства — чину, революційної творчости. Козацтво всі свої надії покладає на свою владу, і ні на хвилинку воно не припускає, що Військова Рада і Військове Правительство — не влада. Зі зброєю в руках козацтво здатне обороняти «здобутки революції» — свою владу.

Але більшості проводирів козацьких і на думку не спало робити революцію. До тих психологічних процесів, що відбувалися в козацьких масах, до зміни їх настроїв, мрій і бажань вони не дуже придивлялися і прислухалися. Вони мали одну ціль — зберегти від городовицьких зазіхань козацьку землю. Ображені Обласним З'їздом, що про комісію для козацьких справ він згадав у «примѣчаніи», вони ніби заспокоїлися, коли ця комісія при Обласному Комітеті з волі Військової Ради стала зватися Військовим Правительством. А Військове Правительство — цей випадковий плід випадково ображеного почуття станової гідности — задовольнилося становищем доглядача за військовим добром і було певне, що воно і догляне і встереже.

Козацькі проводирі не відчули настроїв козацтва, які несподівано виявилися після народження Військової Ради і Військового Правительства.

Козацькі проводирі й не лагодилися братися за влаштування життя цілої Кубані. Вони дбали про «Войско». Вони гадали, що на Кубані й надалі мусять бути козаки й городовики, що козацтво повинно зберегти військову шкаралупу, станові привілеї, придбати від Революції свою військову самоуправу, і були не від того, щоб поступитися становим гонором і надати право на участь у військовій самоуправі і городовикам, але… тільки «корінним».

Не Край, а «Войско», не інтереси населення цілої Кубані, а інтереси «Кубанскаго Казачьяго Войска» цікавили проводирів козацьких; не про долю Кубані, а про збереження козацьких привілеїв побивалися вони.

І тому Військове Правительство почувало себе цілком добре, леребравши на себе функції комісії по козацьких справах при Обласному Виконавчому Комітеті, в складі якого було сім членів Правительства.

А городовицькі проводирі були далекі від думки братися за влаштування життя Кубані не по російському «ранжіру». Вони гадали, що в «Кубанской Области» мусять бути «граждане-казаки» і «граждане-иногородніе», що перші повинні дати другим (як «иногородним») землю, а ті й другі повинні разом взяти від Революції безстанову демократичну самоуправу (земство). Городовицькі проводирі вірили в можливість введення на Кубані безстанової демократичної самоуправи в той час, коли існують стани, коли «граждане-казаки» живуть організовано громадами і мають землі, ліси, води й инші громадські і військові добра та капітали, а «граждане-иногородніе», в значній їх більшості приписані до губерній, в яких родилися чи вони чи їх батьки та діди, живуть на Кубані розпорошеною юрбою і нічого не мають. Щоб досягти цього, вони були не від того, щоб ліквідувати стани через знищення козацтва (розкозачення).

Народження Військової Ради не внесло яких-будь змін у зазначені настрої і наміри проводирів. Городовицьким проводирям ця козацька установа прийшлася не до смаку, бо від назви її — «Рада» відгонило чимсь «не русскимъ» (в складі Обласного Комітету між представниками городовицького населення, здається, був лише один свідомий українець П. С. Синицький), але тому, що члени Військового Правительства входили в склад Обл. Комітету, а саме Правительство досить лояльно ставилося до нього, вони спокійно дивилися на майбутнє і вірили, що Військова Рада буде існувати до часу, поки введеться безстанова, демократична самоуправа.

Козацьке населення на появлення Військової Ради відгукнулося негайним перебранням влади по станицях в свої руки. Козацькі громади мали старий, добре налагоджений адміністраційний апарат влади — «станичні правління», котрий вони й повернули до життя.

Станичні виконавчі комітети хоч і продовжували вважати себе законною владою, але вони, позбавлені підтримки козацьких громад, коштів, помешкання і технічного апарату, обернулися в організації звязку між городовицьким населенням станиці та Обласним Комітетом і «Крестьянско-Казачьимъ Союзомъ» — політичною організацією, на чолі якої стояли російські с.-р.^[12].

Перебрання козаками влади в свої руки позбавило Обласний Комітет ґрунту в станицях. Спіраючися лише на організованих в «крестьянско-казачій союзъ» городовиків і на робітничі організації міст, він тож, власне, повис у повітрі, але присутність в його складі членів Військового Правительства ще давала йому можливість животіти.

З появленням Військової Ради та Військового Правительства почало утворюватися, не так в центрі, як на місцях, положення складніше від того, про яке звичайно кажуть: «держава в державі». Справді: Обласний Комітет — Кубанська влада, яку визнавали Військова Рада, Військове Правительство і городовицьке населення краю; Військове Правительство — члени його входять в склад Обл. Комітету — доглядало за «Войскомъ» і не вважало себе Кубанською владою, а козацьке населення вважало Військову Раду законодавчою, а Військове Правительство виконавчою Кубанською владою. Обласний Комітет всяке значіння краєвої влади в його очах стратив.

Певно комісар Тимчасового Уряду міг би внести якісь поправки в організацію місцевої влади, але він тримав нейтралітет. К. Л. Бардіж не був прихильником русофільсько-козакофобських тенденцій городовицьких проводирів (які до того ж не могли похвалитися звичайною тактовністю: обороняючи принцип безстанової організації влади, вони після уступлення Ніколаєва з посади комісара домагалися, щоб на його місце був призначений обов'язково не козак — був призначений Долгополов), але він не був прихильником і не мав ура-козацьких настроїв більшости членів Військового Правительства.

В такому становищі влада не могла довго перебувати. Мусіло прийти до якогось кінця, і сесія «Областного Совѣта», яка була призначена на кінець червня, наблизила той кінець.

Головним питанням, яке Обласний «Совѣтъ» мусів розвязати, було питання про введеня на Кубані «земства». Голова Обласного Комітету Турутін з'їздив до Петербургу, одержав категоричну обіцянку Тимчасового Уряду задовольнити «желаніе революціонно-настроеннаго населенія Кубанской Области имѣть земство» і навіть проєкт останнього; треба було познайомити Обласний «Совѣтъ» з загальними принципами майбутньої безстанової демократичної самоуправи.

Обласний «Совѣтъ» був у кворумі, головував адвокат Ліберман. З великою увагою вислухали члени «Совѣта»–городовики повідомлення Турутіна про те, на яких підставах має ввестися земство. Демократичні засади його — не довгий час (один рік) перебування на Кубані для набуття права, на участь в земських виборах, перехід громадських (козацьких) установ і майна в розпорядження земства — ці засади цілком задовольнили городовиків.

З напруженою увагою вислухали повідомлення Турутіна члени «Совѣта» — козаки. Позбавлення козаків права самостійно розпоряджатися козацьким добром, загроза козакам відсуненням їх, як меншости населення в значній кількості станиць, від рішаючих впливів на справи, залежність інтересів постійного населення від зайшлого випадково елементу (під час війни і в звязку з нею на Кубані опинилося чимало ріжного люду, що вже більше року перебував на її території) — ці засади не задовольнили, а обурили козаків.

Стрілися інтереси двох частин населення краю: козацтва, з його добрами і звичкою самостійно розпоряджатися своїм добром, і городовиків, в більшості не володіючих добрами, але набувших бажання зрівнятися з козаками в праві розпорядження козацьким добром.

Козак не хотів безоглядно поступитися своїм добром на користь городовикові, городовик же, в душі якого з вибухом революції прокинулася з непереможною силою невміруща хліборобська жадоба землі, засвоїв думку, що Російські Установчі Збори примусять козаків дати йому і землю і право розпорядження козацьким добром, і не схотів відмовитися від «здобутків революції».

Козацькі проводирі були певні, що городовицькі проводирі мріють про розкозачення козаків. Їм здавалося, що земство — перший ступінь до переходу і влади і майна козацького в городовицькі руки, що демократичні підвалини його приведуть до того, що люде, чужі краєві — Лібермани, Турутіни, Сверчкови й инші посядуть козацьке добро і будуть розпоряджатися ним.

— Ми дбали, ми будували церкви, школи, шпиталі. Козацькі громади мають свої землі, капітали. А ви кажете, що козацьким добром можуть розпоряджатися навіть ті, хто випадково попав на Кубань, хто сьогодні живе тут, а завтра буде десь. А коли б козаки прийшли в Тверську чи в Рязанську губернію та сказали: — пустіть нас господарити разом з вами та ще й земельки нам дайте, — пустили б козаків? дали б їм землю? Ні, не пустили б, а сказали б: «Одряжайтеся на Кубань, там ви й родилися й хрестилися, а ми й самі дамо собі раду». — Так приблизно формулювалася думка проводирів козацьких, котрі вважали неможливим уводити безстанову демократичну самоуправу на тих підставах і в тій формі, які висували городовицькі проводирі.

Для таких міркувань було й виправдання. В травні в Катеринодарі відбувся з'їзд представників кубанських частин, що були на фронті. «Фронтовики» дуже були незавдоволені «тиловиками». В Обласному Комітеті вони вбачали загрозу існуванню «Войска», інтереси якого, на їх думку, Військове Правительство боронило не досить енергійно. Правительству довелося вислухати не мало докорів за те, що воно «уступає» і «потакає» городовикам. Де-хто й з старих станичан став схилятися до думки, що нічого поспішати ні з землею ні з земством, поки молодь не повернеться з фронту додому, бо без неї незручно розвязувати ці такі великі питання, що істотно зачіпають її інтереси: «їм, мовляв, доведеться жити»…^[13]

— «Въ Тверской губерніи люди то бѣдные и конечно земли не дали бы вамъ… но можно ли сравнивать Кубанскую область съ Тверской губерніей?.. Да вѣдь здѣсь то на каждую душу приходится во сколько земли!.. А что касается имущества казачьяго, то необходимо ликвидировать старые предразсудки… И казаки и иногородніе русскіе то люди, и для общей пользы…» і т. д. Так приблизно заперечували городовицькі проводирі.

Козацькі проводирі і про «общую пользу» Кубані ніяк не думали, вони гадали, що «Войско» з своєю військовою самоуправою може жити добре, що ж до городовиків… «ще городовики «корінні» можуть брати участь у військовій самоуправі, може ще й з «вічняками» козакам можна балакати, а решта… хай, що знають, те й роблять з собою. Хотять — хай для себе хоч і земство заводять, аби козаків не трогали». — Так казали ура-козаки.

«Козакам треба не про «Войско», а про край, про цілу Кубань дбати. Адже-ж городовики складають половину населення Краю. Коли будуть приняті в козаки ті городовики, що постійно живуть на Кубані, коли буде скасований поділ постійного населення на козаків і городовиків, тоді влада і добро козацьке лишаться в козацьких руках. Тоді козацтво буде повним господарем у себе дома, і йому не будуть страшні демократичні установи, бо не-козаки стануть чужинцями і не будуть приймати участи в політично-громадському житті Края». — Так приблизно формулювалася думка прихильників окозачення городовицького постійного населенння.

— «Не можна, не можна городовиків у козаки приймати, бо землі не вистачить» — заперечували ура-козаки (здебільшого не хлібороби).

Не могли члени Обласного «Совѣта» порозумітися, не могли вони, як козаки та городовики разом будувати нове життя свого краю, і 29-VI ввечері між ними стався розрив. Під час жвавої дискусії з приводу земства городовик Білоусов, молодий гарячий адвокат, кинув якесь образливе слово на адресу полк. Філімонова, голови Військового Правительства. Козаки зажадали вибачення. Білоусов відмовився. Тоді козаки покинули засідання, залишивши П. Л. Макаренка, який з годинником в руці ультимативно заявив, що коли протягом певного часу Білоусов не вибачиться, то козацька частина «Совѣта» назад вже не повернеться. Обурені таким ультиматумом і в такій формі городовики не зробили того, що повинні були б зробити в инших умовах — вплинути на свого гарячого товариша, щоб той вибачився перед ображеним, або, принаймні, відмежуватися від нього. Інцидент ще більше загострився. Тому що ніякої серйозної спроби полагодити його ні одною стороною зроблено не було, можна припускати, що він був лише приводом для тих, хто вже раніш вирішив розірвати.

Козацька частина Обласного «Совѣта» проголосила себе «Войсковымъ Совѣтомъ». Певно, коли б городовики, що постійно живуть на Кубані, були приняті в козаки, а в Обласному «Совѣтѣ» засідали не «граждане-казаки» і «граждане-иногородніе», а козаки-громадяне Кубані, то дійсна демократична самоуправа не тільки не злякала б її, а вона сама вчепилася б за неї.

Козаки — члени Обласного «Совѣта», представники ріжних течій політично-громадської думки — однодушно пішли на розбрат з городовиками. Ура-козаки (більшість) були вдоволені, що трапилася щаслива нагода порушити неприроднє, на їх думку, становище, коли козаки взагалі ведуть якісь розмови з «бісової душі городовиками», котрі «на наших животах живуть»; прихильники окозачення городовиків — козаки, свідомі українці (де-кілька душ) — гадали, що вони розбрат учиняють не з городовиками, а з їх проводирями-чужинцями, а козаки представники російських політичних партій (теж де-кілька душ) не могли не визнати претензії на участь у громадсько-політичному життю Кубані випадкових людей несправедливими, і хоч і боляче було їм іти на розбрат з товаришами однодумцями — городовицькими проводирями, а вони теж приєдналися до більшости (з городовиками лишився лише козак — ветеринарний лікарь А. В. Юшко, «толстовець» і в той же час російський с.-р.).

Четвертого липня Військовий «Совѣтъ» проголосив, що Кубанський Обласний Комітет більше не існує, що владу перебрали Військовий «Совѣтъ» і Військове Правительство, і пообіцяв увести на Кубані безстанову демократичну самоуправу.

Козаки, городовики — «корінні» і «вічняки» — та великі землевласники^[14], котрі трусилися над землею і були певні, що «Войско» її врятує, а також торгово-промислові кола визнали нову владу. Комісар Тимчасового Уряду К. Л. Бардіж з свого боку осібним обіжником (ціркуляром) санкціонував «державний переворот».

Здавалося, що Військовий «Совѣтъ», взявши владу в свої руки і пообіцявши ввести безстанову демократичну самоуправу, негайно скличе Військову Раду, яка вирішить долю городовицького населення Кубані — може використає починаючі вже завмірати бажання козаків дати раду «своїм» городовикам і утворить ґрунт для будівництва, нового життя не «Войска», а краю, цілої Кубані. Але цього не сталося.

Військовий «Совѣтъ», взявши владу в свої руки^[15], доручив Військовому Правительству берегти «Войско». А Військове Правительство, що несподівано для себе з доглядача за козацьким добром обернулося в орган влади — не зрозуміло в повному обсягу вимог життя.

Обласний «Совѣтъ» і Обласний Комітет після виходу з їх складу козаків опинилися в такому ж становищі, в якому вже перебували станишні комітети. Але Обласний Комітет все ж ще вважав себе владою.

На Кубані таким чином повстало дві влади: «козацька» і «городовицька». Козацькі проводирі ігнорували владу городовицьку, гадаючи, що вона не шкодлива, поки не чіпає козацького добра. Городовицькі проводирі вважали козацьку владу шкодливою і робили все, щоб дискредитувати її в очах козаків. «Військове Правительство — контр-революційне, однобічне, не демократичне, буржуазне, золотопогонне» і т. д. — казали городовицькі проводирі на козацьку владу, але городовицька влада не мала сили усунути його геть, бо хоч у Катеринодарі й була розташована не козацька військова частина — 223 Донська піша дружина, але покладатися на неї було не можливо, бо вона думала тільки про те, щоб не попасти на фронт, а в розпорядженні Військового Правительства були козацька запасна сотня, козацька школа прапорщиків і гвардійський дивізіон (бувший царський конвой, що в початку літа прибув з Царського Села).

Російська революційна демократія не хотіла позбутися такої позиції в краю, як Обласний Комітет, і була не від того, щоб звалити контр-революційне Військове Правительство. В літі вона скріпила своє положення по містах Кубані, а особливо в Катеринодарі, дякуючи закону Тимчасового Уряду про міське самоврядування — на виборах скрізь одержали перемогу російські соціялістичні партії. Та городовицькі проводирі добре розуміли, що без своєї військової сили з козаками провадити боротьбу тяжко, і тому вони вжили заходів, щоб таку силу придбати. На прохання катеринодарського самоврядування, на чолі котрого стояли: міський голова М. П. Адамович — російський с.-д. (з кубанських городовиків) і голова Думи Б. П. Вальберг — російський с.-р., в Катеринодар було надіслано 2-й запасовий армійський гарматний дивізіон (коло 3½ тис. салдатів).

Коли прибула військова сила, російська революційна демократія почула під собою ґрунт і організувала по краю велику агітацію проти Військового Правительства. Здавалося, що ось-ось громадянство засвоє думку про непотрібність і шкодливість Військового Правительства, а тоді Обласний Комітет, спіраючися на військову силу, повернеться в атаманський палац (там спочатку був розташувався Обл. Комітет, а потім там же перебувало Військове Правительство). Але ліве крило російської революційної демократії зіпсувало всю справу: большевики внесли цілковитий розклад у гарматний дивізіон, він став ні до чого нездатним, опріч уличних бешкетів, і згодом (в ніч на 1 листопаду) був обезброєний козацькими і черкеськими частинами.

Козацькі проводирі бачили всі заходи городовицьких проводирів, але були спокійні, бо знали, що агітація «крестьянско-казачьяго союза» і російських газет лише скріплює його вагу і значіння в очах козацького населення, яке до того ж позбулося вже жертвенного настрою, що був опанував ним в перші дні по народженню Військової Ради, і вже дивилося на городовиків, як на ворогів козацтва, ладу і спокою. — «Військове Правительство вибране Військовою Радою. Всі — і козаки і городовики — мусять коритися Правительству. Не розумне воно, погане — Рада скине його. Хто проти Військового Правительства, той проти козаків». Такі думки засвоїло козацьке населення, і всі заходи городовицьких проводирів позбавити Військове Правительство авторитету були даремні і лише загострювали відносини між козаками і городовиками по станицях. Хоча треба сказати, що до осени незгода між козаками й городовиками захоплювала, головним чином, майже виключно проводирів, сварилися і сперечалися між собою вони, а маси жили собі поруч досить мирно.

Оскільки безоглядно козацтво шанувало авторитет Військового Правительства, видно хоча би з того, що Юшко був проголошений по всіх станицях зрадником лише за те, що припускав, що «правда» скорше буде в городовицьких проводирів, ніж у козацьких на чолі в монархістом Філімоновим^[16].

Російська революційна демократія руйнувала старий апарат влади і утворювала новий, керуючися вказівками своїх партійних центрів і вимогами російського революційного фронту; новий апарат будувався за російським зразком і лише на де-який час, аби сяктак перебути, поки прийдуть Всеросійські Установчі Збори, котрі гадалося, вже й скажуть, як треба збудувати і новий постійний апарат влади і нове життя. На тимчасовий апарат влади покладалося одно завдання — не допустити контр-революційних виступів і… дотягти до російських Установчих Зборів.

Як гриби після дощу, виростали нові громадські установи, пухли, ширилися і витрачали на своє утримання колосальні кошти. Люде, яких винесли вгору хвилі революції, намагалися захопити разом як-найбільше посад, не думаючи довго над тим, чи можливе иноді одночасове виконання однією і тією ж особою протилежних обов'язків по двох, а то й більш посадах.

Протягом де кількох днів утворився «Областной Продовольственный Комитетъ», з сотками урядовців, «Городской Продовольственный Комитетъ» з десятками урядовців, куди хмарою посунула революційна демократія і просто демократія.

Учорашні маленькі урядовці міської управи чи кооперативу, що одержували найбільше 75 карб. на місяць, тепер головують, одержуючи 400, 500, 600 карб. на місяць. Вчора вони розпиналися проти хабарництва старої бюрократії, докоряли їй, що пухне на крові народа, а сьогодні складають самі для себе штати з такою платнею, про яку не смів мріяти не то що середній, а й великий провінціяльний урядовець. Але це не позбавило нові установи і їх персонал хороби хабарництва, може, ще гіршого.

Не було й ладу. Кращим прикладом дійсного положення речей в цьому відношенню був факт хлібного голоду в Катеринодарі в літі 1917 р. Кубань була, завалена хлібом, а в її столиці хліб продавали по картках, тай то лише чорний (білий тільки хорим на підставі посвідки лікаря).

В поведінці з прохачами нечемність, грубість, якої иноді не бувало і в дореволюційному поліційному участку.

А головніше від усього — технічна недосвідченість і невихованість, неграмотність, недбальство і страшне проволікання в діловодстві.

В менших розмірах це саме творилося й на провінції.

З одного боку, відбувався процес організації, а з другого, поширювалася дезорганізація. Нищився, руйнувався, ослаблювався старий апарат державної влади, але те нове, що ставало на місце старого, конаючого, не в силі було відразу перебрати і, як слід, виконувати всі соціяльно необхідні функції свого попередника. Процес дезорганізації відбувався швидче, ніж процес організації, останній відставав, і в прориві між ними починав маячити привид анархії.

Обласний Комітет бачив цю загрозу і до де-якої міри намагався їй запобігти, складав та розсилав по станицях ріжні відозви, інструкції та зобов'язуючі постанови. Але його знесилювали нутрішні терття та зріст заміристости і впливу Військового Правительства.

Останнє, хоча само не доросло до свідомости необхідности стати не становою козацькою, а краєвою владою, все ж претензії Комітета в цьому відношенню, оскільки він намагався підпорядкувати собі й козаків та примусити їх коритися його розпорядженням, — поборювало.

Революція виявила болячки Кубанського життя, болячки ці вимагали негайного лікування шляхом революційної творчости, пристосованої до місцевих умов, але російська революційна демократія не вважала можливим лікувати хоч би й найбільші недуги життя без волі Установчих Зборів, а до того ж Кубанські болячки нею вважалися не болячками, що загрожували затроїти цілий організм, а незначними «ненормальностями», з ліквідацією яких можна спокійно зачекати до приходу лікаря всіх хороб — Всеросійських Установчих Зборів.

Представникам російської революційної демократії пощастило переконати городовиків, провід над якими вони взяли в свої руки, в необхідності чекати великої і богатої милости не від кого, а від Всеросійських Установчих Зборів. Городовицьке населення щиро вірило, що коли воно пошле до Установчих Зборів своїх проводирів з «Крестьянско-Казачьяго Союза», то останні здобудуть їм і землю й право розпорядження добрами Кубані поруч з козаками. В тім, що Всеросійські Установчі Збори можуть дати їм і те й друге, що вони й дадуть — сумнівів не було.

Городовики чекали Установчих Зборів, лише на їх покладали свої надії і хоч і нетерпеливилися, але великого значіння тому, що Обласний Комітет перестав бути владою, не надавали. Ось прийдуть Установчі Збори і зліквідують Військове Правительство — думали вони.

А козацькі проводирі припускали, що Всеросійські Установчі Збори примусять козаків «потісниться», щоб було де сісти й городовикам, що Установчі Збори взагалі вирішать долю і козаків і цілої Кубані.

Але замісць того, щоб, не чекаючи їх, взятися за працю утворення нового життя краю і поставити Установчі Збори перед фактом утворення такого ладу, який би не давав Зборам приводу до втручання в кубанські справи, вони обмежилися доглядом за «Войском» і тому не перешкоджали існуванню Обласного Комітета, хоч і проголосили його не існуючим. Ось, «збируться Російські Установчі Збори і скажуть що і як мусить бути». Права «Войска» проводирі збіраються боронити на цих Зборах^[17]. Але потроху почали виникати й непокоїти сумніви, що Установчі Збори взагалі зможуть щось полагодити в Росії.

Від «Всероссійскаго Казачьяго Союза» до «Юго-Восточнаго». З самого початку після вибуху революції козацькі проводирі гадали, що в республіканській Росії вони зможуть врятувати привілеї лише тоді, коли козаки всіх козацьких військ виступлять на оборону їх одним фронтом, та коли держава буде неподільною, а російський уряд почуватиме гостру потребу в козаках. Тому вони ввійшли в спілку з російськими козацькими Військами.

Ще в кінці березня (23–27) 1917 р. в Петербурзі відбувся з участю кубанців (Г. А. Білий, полк. Єрмоленко, хор. І. Л. Макаренко, Ф. А. Щербина) загально-козацький з'їзд, на якому, крім побажань, що до порядку військової служби козаків, було ухвалено: 1) республіканська, єдина неподільна Росія, 2) місцева автономність і 3) повна недоторканість козацьких земель^[18]. Позиції неподільности Росії козаки тримаються й далі на другому загально-російському козацькому з'їзді в червні місяці, що ухвалив був з приводу оголошення Центральною Українською Радою I Універсалу таку резолюцію (проти неї були лише кубанці чорноморці):

«Всеросійський козацький з'їзд ухвалив уже резолюцію про неподільність демократичної республіки як одинокий правильний спосіб правління в російській державі й думає, що відокремлення України порушує цілість держави та в теперішнім тяжкім часі ще більше побільшує тягар державної будови. Тому з'їзд заявляє, що він рішуче підтримає Тимчасове Правительство в його розпорядках, що торкаються Універсалу, виданого Українською Радою».

Вони утворюють «Всероссійскій Союзъ Казачьихъ Войскъ»^[19], на чолі з полк. Дутовим (пізніше Отаманом Оренбурзького Війська), з метою захищати «единство Россіи»^[20] від нутрішнього ворога, а козацьку землю від городовиків.

Козацькі проводирі всіх Військ добре знали, яка Росія порятує козацьку землю, і ще в серпні місяці 1917 р. на державній нараді («Государственномъ Совѣщаніи») в Москві Донський Отаман ген. Каледін в імені 12 козацьких Військ заявив: «Россія должна быть единой, всякимъ сепаратнымъ стремленіямъ долженъ быть поставленъ предѣлъ въ самомъ зародышѣ»^[21].

Але з розвитком Революції виявилося, що російські монархісти, на яких, не дивлячися на резолюції про «республику», покладав надії «Всероссійскій Казачій Союзъ», безсилі, щоб повернути до життя старий лад^[22], а козацькі Війська заслабі, щоб витримати натиск Революції на станові привілеї. Та виявилося щей те, що «сепаратнымъ стремленіямъ» поневолених народів навіть не було кому дати одсіч, як слід.

Козацькі проводирі мали можливість стежити за боротьбою України за своє визволення. Вони знали, що російські партії і монархичні і республіканські гостро ставляться до вимог України автономії, вони знали, що Виконавчий Комітет Всеросійської Ради («Совѣта») Селянських Депутатів постановив:

«Вважати цілком справедливою відмову Временного Правительства негайно проголосити автономію України, бо таке право йому не належить, і проголошення цієї автономії означало б, що Временне Правительство захвачує права Установчих Зборів і перевищує дану йому народом владу»^[23].

що «вождь русской революціи» Керенський у Київі в кінці червня 1917 р. на адресу українців заявив:

«Россія должна быть великая, сильная, нераздробленная, когда кто-либо посмѣетъ посягнуть на ея цѣлость и протянетъ руки, то мы сможемъ ему еще сказать: — руки прочь!» —

а другий «русскій вождь», Церетелі, тоді ж і там же сказав:

«Во имя единаго, великаго и цѣлаго мы не остановимся чтобы задавить малое, часть цѣлаго»,

і настоював, щоб в тексті умови Генерального Секретаріята з Тимчасовим Урядом слово «автономія» навіть не згадувалося. Але вони бачили, що ніякі резолюції і грізні заяви не проводяться в життя, і що єдина неділима Росія гине.

Таке вражіння привезли з Московської наради й делегати Військового Правительства (Гурбич, І. Макаренко, Манжула). Тому, а також припускаючи і не безпідставно, що ворожа козакам російська революційна демократія на Установчих Зборах, як що вони й збируться, подбає, коли не про цілковите скасовання козацького стану, то, принаймні, про обезсилення козацтва, козацькі проводирі для врятування «Войска» переходять на позицію поневолених народів з метою в своїх станових цілях використати їх гасло — національне самоозначення. Теорія «козацької нації» — винахід товариша голови Військового Правительства хорунжого І. Л. Макаренка, здавалося, серйозно обґрунтувала цю нову позицію.

З'їзд представників поневолених народів, що відбувся в Київі з 8 по 15 вересня (ст. ст.), не дивлячися на вимоги представників козаків, не визнав козацтво нацією і ухвалив:

1. Признати козацтво між народами Російської Республіки самостійною галузью, яка утворилася через особливі обставини історичного життя і має всі права на незалежне істнування; 2. Всіма засобами підтримати змагання козацтва до порядкування свого життя на основі самоозначення; 3. Вітати приєднання до З'їзду народів вільного козацтва, як повноправного члена кола вільних народів Російської Демократичної Республіки, федеративної перебудови котрої вони домагаються».

Київський З'їзд представників народів бувшої Росії морально підтримав козацьких проводирів. З'їзд цілком серйозно ставився і до представників козацтва і до їх вимог. Представникам народів і на думку не спадало, що козаки лише перестраховуються на випадок, коли Росія монархічна і неподільна загине, і вже не буде кому забезпечити їм привілеї.

Проводирі козацтва піднесли гасло федерації. А це значило: Росія має бути єдиною неподільною, але козацькі Війська (тільки!) можуть користуватися своєю військовою самоуправою («автономією)», бо вони заробили («заслужили») право на недоторканість своїх земель. (На останньому козацькому З'їзді в Київі в кінці жовтня представник кубанських козаків і член Військового Правительства прапор. Рябцов не раз погрожував, що козацтво вийде зі стану пасивности та перейде до оборони «единства Росії»).

Кубанські проводирі козацькі по суті домагалися, щоб кожні 410 душ «войскового сословія» з кожної 1.000 душ усього населення^[24] мали право будувати своє життя, як вони хотять. Доля городовиків (більшість населення) їх цілком не обходила.

Ставши на шлях автономії Війська, козацькі проводирі знайшли засіб для врятування привілеїв і взагалі почули під собою міцний ґрунт. Російська революційна демократія з її московським «ранжиромъ» була вже їм не страшна (адже ж «козацька нація» піднесла гасло революції — національне самовизначення!..) Російські Установчі Збори теж уже їх не лякали: козацькі проводирі підуть при потребі на Установчі Збори навіть поруч з представниками поневолених народів, і, хай, українці, фінляндці й инші народи здобудуть волю, а вони поруч з ними порятують «Войско», привілеї, землю. На той випадок, коли б Збори відчинилися, для депутатів козаків інструкція малася.

Як Обласний Виконавчий Комітет з його заходами ввести демократичну безстанову самоуправу і припустити городовиків до порядкування поруч з козаками краєвими добрами, так ціле городовицьке населення з його зазіханнями на козацькі землі перестали бути загрозою козацтву. Більшість Військового Правительства на чолі з полковником Філімоновим, ставши на шлях перебудови Росії на «федеративних» підвалинах і поклавши принести в жертву «Войску» неподільність Росії, цілком ігнорувала і російську демократію, і городовицьке населення краю, і долю Кубані. Військовому Правительству, одно слово, перестали бути страшними майже всі вороги козацтва.

Єдиний ворог, ворог сугубо «внутренній» непокоїв більшість проводирів. Ворог цей — пробудження національної свідомости українського населення Кубані. Нікого і нічого проводирі так не боялися, як цього ворога. Він міг підкрастися непомітно. А вони знали, що коли б це сталося, коли б искра свідомости розгорілася в полум'я, то й «військова хатка», яку так старанно охороняло Військове Правительство, була б зруйнована до-щенту, бо тоді був би ґрунт для об'єднання більшости козаків з більшостю городовиків, бо тоді б і ті й другі разом, як козаки-громадяне Кубані, дбали б уже не про «Войско», а про долю Кубані і — могло бути все — чи не висловилися б вони й за приєднання Кубані до України, щоб разом уже цілому українському народові, цілій Україні виборювати право на своє незалежне життя.

З великим острахом ці проводирі ставилися до найменших проявів національного пробудження козаків. Відкриття по станицях «просвіт», організація вчительського тов-ва, чи тов-ва шкільної молоді на національному ґрунті, влаштування вчительських українських курсів, введення навчання по школах українською мовою чи оголошення Універсалу Центральної Ради — все це їх хвилювало, непокоїло, і вони розповсюджували байки про «німецькі марки», про бажання гуртка української інтелігенції «продати» Кубань і не заспокоїлися, поки не знайшли засіб позбавитися страшної української небезпеки.

Проводирі знали, що українська небезпека не буде грізною, поки козаки й городовики лишаться запеклими ворогами, та поки козаки будуть триматися «козацького берега» — Союза Козацьких Російських Військ (Українська небезпека. загрожувала не одній Кубані, а й Тереку і і Дону. На Тереці частина козаків і значна більшість городовиків — українці, а на Дону значна більшість городовиків — українці, тай по-між козаків чимало останніх).

Але «козацький берег» розтягся від Кавказу через Волгу, Урал і по Сибіру занадто довгою смугою, і тяжко було переконати Кубанське козацтво в необхідності і корисності постійного союза його з забайкальцями чи приморцями. Треба було подбати про скорочення того «берега» і обмежитися спілкою Кубанського Війська з найблизчими територіяльно козацькими Військами. Війська Терське та Донське — сусідні, — отже треба в першу чергу об'єднатися з ними. В «Єдиній Неділимій Федеративній Росії» «штат», утворений з земель трьох козацьких Військ матиме певне не аби-яке значіння в житті держави і зможе відогравати не аби-яку ролю при утворенню державного ладу. Адже ж силами трьох Військ можна не тільки «дати раду» городовикам, що живуть на території трьох Військ, а й завести «правний лад» у цілій Росії, а, головне, Кубань, звязана козацьким союзом, не відірветься від Росії і не приєднається до України, коли б останній і пощастило вибороти свою незалежність.

Для утворення такого об'єднання Військове Правительство і послало хорунжого І. Л. Макаренка, апостола ідеї південно-східнього союзу, на Дон, щоб привернути і донське козацтво до утворення «штата» з козацьких земель^[25]. Донці були упертими автономістами і жахалися федерації, тому вони ставилися до думки поділити Росію на «штати» вороже; проводирі їх визнавали, що Дон має історичне право лише на «автономію» (військову самоуправу), і І. Л. Макаренкові треба було довести їм, що організація козацького «штату» не тільки не загрожує «единству Россіи», а може спричинитися до скріплення сил козацтва, а значить, і Росії.

Донський Військовий Круг, вислухавши реферат Макаренка, про організацію союза козацьких Військ — Донського, Кубанського, Терського, з можливим приєднанням до нього Астраханського та, Оренбурзького, горців Кавказу і кочуючих народів Ставропольщини та Астраханщини, і довідавшися від нього, що на Кубані та Тереці питання про утворення зазначеної спілки вже вирішено позитивно, доручив Донському Військовому Правительству взяти участь у конференції в цій справі і делегувати представника від Донського Війська в союзний орган, що має бути утворений, а також ухвалив просити майбутній союзний орган розробити до Російських Установчих Зборів проект управи, котрий забезпечував би право національностей і великих побутових груп у сфері місцевого законодавства, заховував би непорушним тісний звязок союзних земель з Росією та не нищив би єдности і сили її.

У другій половині вересня (22–24) в Катеринодарі відбулася перша конференція представників козацьких Військ. Конференція ця, між иншим, ухвалила: «Заявити Правительству (Російському) і цілій Державі, що козацтво в своїх державних змаганнях не задоволене актом Правительства (проголошення республіки) та що воно разом з иншими буде всіма засобами простувати до оголошення Держави федеративною державою». Питання про організацію спілки козацьких земель було остаточно вирішено на другій конференції, що відбулася в середині жовтня у Владикавказі (на Терщині). На цій конференції й було підписало договір про утворення «Юго-Восточнаго Союза казачьихъ Войскъ, горскихъ народовъ Кавказа и вольныхъ народовъ степей».

На підставі цього договору «Союз» мав на меті дбати про перебудову Росії на федеративних підвалинах, з уділенням членам союза прав окремих штатів, і «помагати центральній державній владі в боротьбі з зовнішніми ворогами і в заключенню гідного миру на основі самоозначення народів, а також при заведенню в державі правного ладу» та в боротьбі з контр-революцією. Кожний член союзу мав бути цілком незалежним в справах нутрішнього життя й мав право самостійно нав'язувати зносини і складати умови, які не суперечать завданням союза. На чолі союза мало стати Правительство, утворене шляхом делегування кожним членом союза в склад його двох представників. Південно-Східній союз мусів мати свого представника при центральнім російськім уряді. Місцем осідку правительства призначався Катеринодар. До «Союза» згідно з договором належать: козацькі Війська — Донське, Кубанське, Терське, Астраханське, народ калмицький, гірські народи Дагестану, Кубані, Тереку, Закатальської і Сухумської округ та степові народи Тереку й Ставропольщини. Головою Правительства «Юго-Восточнаго Союза» був обібраний донський козак, член Державної Думи, член російської партії к.-д., в той час комісар Тимчасового Уряду на Закавказзі В. А. Харламов. Від Кубанського Війська в склад Правительства було призначено І. Л. Макаренка (в Південно-Східньому Союзі був старшим заступником голови уряду і членом уряду по справах фінансових, шляхів і зовнішніх зносин) та В. К. Бардіжа. Горців Північного Кавказу і Дагестану репрезентували: Коцев, Номітоков, Гайдар, Баматов і Чермоєв^[26].

Варто зазначити, що про городовиків Кубані, Терщини, Донщини, Астраханщини, про некочуюче населення Ставропольщини, взагалі про більшість населення південного сходу Росії, в значній більшості української національности, творці «Юго-Восточнаго Союза» не згадали ні одним словом, ніби його не існувало»^[27].

Не згадали вони й про Чорноморську губернію, хоча остання ще не так давно була частиною Кубанської области і має для неї не аби-яке значіння^[28]. Були особливі причини не згадувати про цю губернію.

Річ в тім, що населення Чорноморської губернії а самого початку революції висловило свою думку, що до долі свого краю, і послідовно трималося її. Вже 18 березня 1917 р. народнє віче в Новоросійську вимагало:

«1. Вважаючи, що воля народів і окремих осіб не може здійснитися без переведення в життя самостійности кожної нації, віче Новоросійських українців висловлюється за те, щоб Російська Держава перетворилася в демократичну республіку на основах федеративної спілки вільних і рівних народів, і щоб Україна в межах поширення її людности отримала, як і другі нації, культурно-політичну автономію з окремою Думою або Соймом. 2. Вважаючи, що українська людність в Новоросійську не купка об'єднаних ідеєю або профебією людей і не колонія зайшлих в чужий край земляків, а є краєвий народ, національна стихія, аборигени краю, кубанці, віче ухвалює за необхідне, щоб від української людности було введено в Комітет «Общественной безопасности» не менше, як три представника».

А 30 липня відбувся З'їзд українських громадських діячів та представників українського населення Чорноморської губернії. На цьому З'їзді була ухвалена резолюція, п. «д» якої говорив «про приєднання Чорноморської губернії до України». На З'їзді дуже цікавилися позицією Кубані і представника Кубанського Військового Правительства Г. А. Білого, що вітав З'їзд від імені Правительства, запитували, як ставиться Кубань до України. Білий відповів, що це питання, ще не вирішено, але в кожному разі вона проти України не піде. Пізніше, в осени, коли, прибувши в Чорноморську губернію, І. Л. Макаренко і Ф. А. Щербина запропонували було представникам населення губернії приєднатися до Кубані, то останні їм відповіли, що Чорноморська губ. радо це зробить, якщо Кубань приєднається до України.

Той факт, що до Союзу притягнено було лише козаків та гірські і степові народи, свідчить, що творці його не мали на меті творити демократичну федеративну республіку, а мали на думці лише свої станові інтереси. Що якась серйозна державна думка була далека, принаймні, від де-яких творців «Юго-Восточнаго Союза», про це свідчить факт, про який, між иншим, розповідає ген. Денікин:

«В кінці жовтня, коли в наслідок розриву звязку на Донщині ще не було докладних відомостей про події в Петербурзі та Москві і про долю Тимчасовового Уряду і припускалося, що рештки його десь ще функціонують, козацька старшина в особі представників «Юго-Восточнаго Союзу» шукала звязку з урядом, пропонуючи йому^[29] допомогу проти большевиків, але… обумовлюючи її цілою низкою економічних вимог — безпроцентовою позичкою півміліярда карбованців, віднесенням на державний рахунок усіх видатків по утриманню по-за теренами союзу козацьких частин, утворенням емеритальної каси для тих, хто потерпить, і залишенням козакам усієї «військової здобичи», яку буде захоплено в межиусобній війні, що наступить»^[30].

Союз в данім разі виступає не як державний організм, не як «штат» федеративної держави, а як якесь військово-промислове підприємство по «усмиренію Россіи».

Факт, про який згадує ген. Денікин, був, власне, майже єдиною спробою стати на шлях державної творчости Правительства Південно-Східнього Союзу. Тимчасовий Уряд — можливий контрагент Союзу — вмер, а більше не було нікого з ким Союз міг би мати які-будь справи в наміченому ним напрямі.

А проте козацькі проводирі, що творили Юго-Восточний Союз, буди певні, що він і порятує Кубанських козаків від української небезпеки і дасть змогу «Кубанскому Казачьему Войску», як «штатові» «федеративної» республіки, при допомозі козаків донців, терців, астраханців і народів гір та степів не тільки оборонити землю козацьку від городовиків, а й стати впливовим чинником в житті Російської Держави.

Безсилля монархічних російських організацій, відсутність рішучости Тимчасового Російського Уряду в його боротьбі з ворогами «единства Россіи» та ігнорування ним козацтва, як сили, котра може дати одсіч сепаратистичним змаганням — штовхнули козацьких проводирів на шлях рятування козацьких привілеїв власними силами.

——————

1. М. Драгоманів. «Політичні пісні Українського народу XVIII–XIX ст.» ч. I, розділ другий. Женева, 1885 р. ст. 171.
2. «Вістник Союза визволення України», ч. 143, ст. 201–202. (Пізніше — р. 1918, Мілюков казав: «Вся ця Україна вигадка купки інтелігентів, ніякого національного руху немає на Україні… Нема й мови української»/ — М. С. Маргулиес. «Ясская делегація». Летопись Революции, кн. I, 1923 р., ст. 208–209).
3. Серед козацького офіцерства, ще перебувало в Катеринодарі, були люде, що розуміли необхідність негайної організації свого власного кубанського ладу. Вони вживали заходів, щоб не допустити анархії і розвалу в житті краю, і в своїй непомітній щоденній праці багато зробили в цьому напрямку. В них прокинулася приспана давно у козацької старшини свідомість свого обов'язку перед краєм і рідним козацтвом, і вони були не від того, щоб ступити з ним на новий шлях. Але скромність, відсутність нахилу до демагогії, дисциплінованість, звичка до праці по наказу згори перешкоджали їм вийти наперед і дати все, що вони могли дати своїм знанням, своїм досвідом. До того ж і особисті якості більшости проводирів, котрих винесли догори хвилі революції, і яких вони добре знали, не могли спричинитися до повного розвитку їх корисної діяльности. Позалишалися вони на своїх місцях, а на фоні їх непомітної праці, що утримувала сякий-такий лад серед козацтва, почали визначатися сумні і загубні в долі Кубані постаті полк. О. П. Філімонова і його тодішнього оточення.
4. В Комітеті були представлені: міське самоврядування (Глоба-Михайленко, Пушкарьов, Єрошов і ин.), організовані робітники (репрезентували робітників Д. Ф. Сверчков, член Петербурзького — р. 1905 — совдепа, Солнцев, Іванов, Марочкін, Хмєлевський і инші), кооперативи (Строїлов і инші), банки (Радченко і ин.), біржевий комітет (В. І. Яновський і ин.), гарнізон (прап. Сарібан, прап. Лільє, хорунж. І. Л. Макаренко, полк. Єрмоленко, прап. Рябцов, салд. Ковальов і Журочка), окружний суд (члени суда — Парнасов, Белецький, суд. сл. Курганський і ин.), мировий з'їзд (мир. суддя П. М. Сулятицький), преса (Гольдман — Старий Ніл, Надеждін — Ямпольський), жіночий клуб, духовенство, вчителі (П. Н. Колотінський, Г. А. Білий), батьківські комітети (С. А. Молендзинський і ин.), обласне правління (М. Каплін, Ковба і ин.), казенна палата, національна організація черкесів (Ос. Гатагогу, пр. пов. Пшемахо Коцев), Кубанська національна українська Рада (пр. пов. Т. О. Левітський, агроном С. Ф. Манжула), садоводи, пасічники, тютюнники, землевласники, аптекарі, лікарі (Городецький, Гольдовський, Долгополов, Хунцарія), фершали, ветеринари і т. д., і т. д. Поважну ролю в Комітеті відогравала адвокатура (від ріжних організацій в Комітет війшли, крім вищезазначених Коцева та Левітського: Хейфец, Ліберман, Райхлін, Шварц, Горнштейн, Балкевіч, Шірський, Сатунян, Вржещ, Путята, Плавтов, Орандарь, Турутін, Вербічов, Потьомкин, Хінтібідзе (грузин), П. Каплін (козак).
5. Комісаром 4 участка, на Дубинці, був призначений козак ст. Елизаветинської Іван («Ян») Полуян, член большевицької фракції російської с-д партії. Коли поліція була замінена міліцією, а комісари з доглядачів і контрольорів обернулися по суті своїх обов'язків в участкових приставів, Полуян, що головне займався партійними, а не службовими справами, зорганізував був «забастовку» міліції на економічному ґрунті, кажучи, між иншим, що й він не може виконувати свої обов'язки за 150 карб. на місяць. «Забастовка» була ліквідована погрозою відправити міліціонерів на фронт (вони були переважно з салдатів, що лікувалися перед тим в місцевих шпиталях) і замінити їх козаками, а Полуяна було скинуто з посади.
6. Випадків усунення органами революційної влади представників судової влади не було, крім арешту в хут. Романовському суд. слідчим П. А. Савицьким свого особистого приятеля місцевого мирового судді Василіїва, котрий стояв на чолі місцевого відділу «Союза Русскаго Народа». Сам Савицький, як казали, близько стояв до монархічних організацій і, будучи студентом Новоросійського Університету (в Одесі), належав до чорносотенного студентського гуртка, причетного до вбивства студента жида, яке був покрив всемогутній міністр юстиції Щегловітов.
7. При обговоренні плану боротьби з підвищенням цін на базарі, виник був проект посадити серед базару на високому помості мирового суддю, котрий під час торгу тут же і негайно розглядав би справи і карав би за порушення приписів влади.
8. Між иншим, коли при обговоренні програми З'їзду один з членів Комітета висловився за те, щоб на З'їзді було запропоновано приняти постанову-побажання, щоб Росія була федеративною демократичною республікою, а Кубань складовою частиною її, то член Обласного Комітету, голова Катеринодарського Громадського Комітету, російський с-д С. Г. Турутін, стукаючи кулаком об стіл, з запалом заявив: «я а того не позволю!» Хоч і одержав він за це від члена Комітету С. Ф. Манжули: «Вы жандарм!» — а все ж таки… «не позволилъ».
9. Г. Покровскій. «Деникинщина». Берлін, 1923 р., ст. 14.
10. Звичайно, ні про яке формально законне право городовиків на козацьку землю не може бути й мови. Можна говорити про природнє, неписане право на землю кожного хлібороба, але здійснення й цього права обумовлюється приналежністю до певного державного організму і обмежується територією останнього. Ні в якій державі чужинець не може вимагати всього того — а в тому числі й землі — на що мають право її громадяне.

    Тому розвязання питання про таке «право» і «не право» залежить від того, за що вважати Кубанське Козацьке Військо. Якщо його розглядати, як військово-станову привілейовану організацію, то з упадком старого ладу, що забезпечував і санкціонував її права і привілеї, з вибухом революції, що всі стани і привілеї касує, — відбиватися від претензій на землю в межах своєї станової окремішности, хоча б і в спільці з иншими тотожними організаціями, покликанням на свої права і привілеї — річ не логічна і безнадійна.

    Але на Кубанське Військо можна дивитися, як на нащадка Війська Чорноморського, що мало спочатку хай і обмежену автономію, цеб-то, було державним організмом. Одержавши після упадку старого ладу певну волю, воно могло зробити відповідні висновки з цього і, позбувшися вигляду і прикмет станової організації, які йому надавала весь час російська влада, уконстатуватися в державний організм. Як такий, Військо тоді повинно було б установити певні категорії мешканців Кубані, які вважалися б чужинцями, решту ж зрівняти у всіх правах і обов'язках. Проголосити повноправними громадянами тільки тих, хто до революції був козаком, очевидно, було неможливо — бо тоді утворився б державний організм, в якому більше половини населення було б чужинцями; це було б і нерозумно і небезпечно. Отже треба б було, визначивши певний час постійного перебування на Кубані, всіх, хто цій вимозі задовольняв, зрівняти у всіх правах з козаками, цеб-то, признати і право на землю. Очевидно, землі на всіх по існуючим тоді нормам не вистачило б. Мабуть, довелося б дати її з нових козаків тільки тим, хто дійсно працював па землі, а старим козакам, що самі не господарювали або мали поверх норми, поступитися частиною землі. Звичайно, це була б жертва і не мала. Але козацтво, якщо хотіло далі жити — а це можливо було лише в державній формі, а не становій, мусіло її принести, щоб поширити свою соціяльну базу і зміцнити себе політично і фізично. Більшість городовиків, для котрих Всерос. Уст. Збори чи пізніше обіцянки большевиків загубили б свою принаду, кинула б своїх непрошених опекунів і проводирів з табору російської інтелігенції і демократії, а меншість, що опинилася б в стані чужинців, ні про які «права» говорити не могла б і великого значіння не мала б.

11. З осіб, які потім відогравали ту чи иншу ролю в кубанському політичному житті, в складі Військового Правительства були: Полковник О. П. Філімонов, сотник Д. О. Філімонов, хорунжий Фендриков, хорунжий І. Л. Макаренко, прапор. Рябцов, фершал Гуменний, учитель реальної школи Г. А. Білий, відомий бувший земський статистик Ф. А. Щербина, агроном С. Ф. Манжула.
12. По селах, звичайно, комітети такого конкурента, як станичне правління, не мали. Там вони й далі були дійсними органами влади, але великою підпорою Обл. Комітету бути не могли з причини своєї нечисленности.
13. Козацькі проводирі добре знали, що значна більшість городовиків прийшла не з Тверської чи Рязанської губернії, і що переселенці з України живуть на Кубані не з учорашнього дня, а й родились і хрестились у козацьких станицях.
14. Великі землевласники на Кубані під проводом Бабкіна і Ніколенка були зорганізувалися в союз і мали власну пресу.
15. Тоді «Влада» обмежувалася майже однією сферою адміністраційно-поліційної управи і то, головним чином, по станицях. Судові, фінансові й инші краєві установи підлягали своїм відповідним дореволюційним чи центральним, чи окружним інстанціям. Ні Правительство Військове, ні Комітет поки-що на них ніякої уваги не звертали.
16. Юшко — добрий козак, порядна людина, дуже болюче переживав свою «драму». Він гадав, що і «Лукич» (Бардіж) і група козаків свідомих українців помилялися, коли не підтримували російської революційної демократії, чим, на його думку, скріплювали становище ура-козаків. Всі свої сили він віддавав на оборону інтересів городовиків.
17. Ще раніш для майбутніх депутатів від козацтва на Установчі Збори було вироблено директиви, згідно яким треба було добиватися, щоб всі видатки на виправу до військової служби було віднесено на рахунок державного скарбу, щоб козацтву було повернуто його витрати на мобілізацію та війну, щоб було визнано, що всі громадські землі творять добро всього Кубанського Козацького Війська, і що всі землі, котрі перебувають у приватній власності, всі землі, виділені з козацької території шляхом подаровань і нагород, всі державні, церковні, монастирські й инші землі, а також землі німецьких колоністів переходять у власність Війська.
18. Ген. штаба полк. Добрынинъ. «Борьба съ большевизмомъ на Югѣ Россіи». Прага. 1921. Стр. 27.
19. В виконавчому органі Союза «Совѣтѣ Союза Казачьихъ Войскъ» представниками від Кубані були: осаул К. Т. Бережний, урядник В. А. Авдєєв, осаул Новосільцев, підосаул В. А. Вінніков, хор. В. К. Бардіж, В. Я. Поночовний, осаул В. Д. Гамалія, підосаул Г. Н. Колков.
20. А. Грековъ. «Союзъ Казачьихъ Войскъ въ Петроградѣ въ 1917 г.». «Донская Лѣтопись», № 2, ст. 239.
21. Добрынинъ, цит. праця, ст. 31.
22. «Совѣтъ Союза Казачьихъ Войскъ» — виконавчий орган Союза — через полковника Дутова, свого голову, був у постійних зносинах з монархічною організацією «Экономическій Клубъ», на чолі якого стояв член Державної Думи відомий Крупенський.
23. П. Христюк. «Українська Революція. Замітки і матеріяли до історії Укр. революції». Відень, 1921 р. т. I ст. 83.
24. На 1.000 душ населення на землях козацьких Військ припадало:

    	козаків	некозаків
    На Кубанщині	410	590
    „ Донщині	400	600
    „ Забайкальщині	291	709
    „ Оренбуржчині	228	772
    „ Терщині	179	821
    „ Амурщині	179	821
    „ Уральщині	177	823
    „ Акмолинщині	109	891
    „ Приморщині	62	938
    „ Семипалатинщині	42	958
    „ Семиріччі	30	970
    „ Астраханщині	18	982

    (За даними «Ежегодника Россіи» за 1910 г. Изд. Центр. Статист. Комит. Мин. внутр. Дѣлъ. С. П. Б. 1911 р.).

25. Власне ця ідея не була новою. Р. 1906 російська партія с.-р. в одній з брошурок видавництва «Донская Рѣчь», висовуючи проект «основного закона о землѣ», пропонувала утворити з Дону, Кубані, Астраханщини, Ставропольщини, південної частини Саратовської губ., західньої частини Уральської обл. і північної частини Тереку — «Юго-Восточную Область» з адміністративним центром в Новочеркаську. А професор К. А. Фортунатов в своїй книжці «Національныя области Россіи», що вийшла того ж року, радив утворити з Дону, Кубані, 2-ох округ Тереку, Астраханщини, Ставропольської та Чорноморської губ. — Козацький штат (див. Г. С. Сватиков, «Россія и Донъ»).
26. Де-що про Південно-Східній Союз див. у В. Харламова — «Юго-Восточный Союзъ въ 1917 году». «Донская Лѣтопись». № 2.
27. Владикавказька умова про утворення Південно-Східнього Союзу має два обличчя. Одно — це і демократичний лад і самоозначення народів, а друге — ще забезпечення козацької станової окремішности та панування козацької меншости над некозацькою більшістю. Засоби для цього такі. По-перше, єднаються лише козацькі «Війська» та національні меншості, як козацьких, так і сусідніх країв; по-друге — незалежність в справах нутрішнього життя, за що платиться допомогою центральній владі в боротьбі з зовнішнім ворогом, в заключенні гідного миру, а також при заведенні в державі правного ладу та в боротьбі з контр-революцією (власне кажучи, козакам довелося б допомагати в боротьбі з «нутрішнім» ворогом, що делікатно іменується «заведенням правного ладу та боротьбою з контр-революцією», бо боротьба з зовнішнім ворогом фактично вже скінчилась).

    Щоб зрозуміти краще, хто з ким, проти кого і для чого єднався, досить звернути увагу на де-які цифри.

    Р. 1910 на кожних 1.000 душ населення припадало:

    	козаків	інородців	селян	инших
    На Кубані	410	42	448	100
    „  Дону	400	13	477	110
    „  Тереці	179	103	609	109
    „  Ставропольщині	„	48	883	69
    „  Астраханщині	18	?	982	?

    Цеб-то, з кожних 1.000 душ населення:

    На Кубані	об'єднувалося	452	проти	548
    „  Дону	„	413	„	587
    „  Тереці	„	282	„	718
    „  Ставропольщині	„	48	„	952
    „  Астраханщині	„	18	„	982

    Щоб зміцнити себе проводирі козацькі притягають до союзу і всі народи Дагестану (інгушів, чеченців та инших) і абхазців з-під Сухума. Одним словом, боронять своє становище, як раніш пани боронили свої маєтки, наймаючи собі «стражників» з інгушів та инших народів Кавказу.

    І в політичному і в соціяльному відношенню Південно-Східній Союз, не зважаючи на гучні речення, був витвором чисто реакційним. В ньому станові групи єдналися ради порятунку своїх станових інтересів між собою і з тими, хто допоміг би їх зберегти.

28. Чорноморська губернія займала в 1917 році площу в 8.337 кв. кіл. (або 7.327 кв. вер.), на якій жило коло 210.000 душ. По національному складу населення ріжноманітне, але більшість його української національности (нащадки козаків чорноморців, азовців і селяне переселенці з України). Р. 1913 в губернії функціонувало 295 ріжних фабрично-заводських та промислових підприємств (5.298 робітн.) з оборотом в 14.103.259 карб. Першу ролю відогравала цементова промисловість (4 заводи з продукцією на 7.580.807 карб.). Губернія має два порти: Новоросійськ, з щорічним оборотом коло 90 мільйонів карбов., і Туапсе — 15 мільйонів карб. Новоросійськ мав найбільший в світі елеватор. Садівництво, виноградарство і тютюництво відограють поважну ролю в сільско-господарському життю. Вина — високої якости, серед них відоме шампанське «Абрау-Дюрсо». Р. 1913 губернія мала 4 середніх загально-просвітних школи з 1098 уч., а середніх та початкових спеціяльних з 341 душ. учнів 1138 початкових загально-просвітних з 7.684 д. учнів. Загальний % грамотности р. 1914 був 34. Чорноморська губернія тягнеться узенькою смугою по березі Чорного моря. Вся її територія — гори, вкриті лісом, і тому на потреби місцевого населення не вистачає свого хліба, який і дає Кубань.
29. Через полков. Грузінова — першого революційного градоначальника Москви, донського козака з походження, і відомого на Дону і Кубані слекулянта Молдавського (див. ген. А. И. Деникинъ. «Очерки Русской Смуты», т. I, в. I, ст. 124; т. IV ст. 94.
30. Денікин, цит. праця, т. I, в. I, ст. 124.