Над Чорним морем (1891)/IV
| ◀ III | Над Чорним морем IV |
V ▶ |
|
Другого дня була неділя. Ранок був погодний, ясний, та горячий. Чималий сквер коло одеського собора аж лиснів, зелений та сьвіжий, политий водою, залитий горячим сьвітом сонця. Алеі з акацій кругом сквера, купи кущів на зеленій сьвіжій траві, кльомби широколистих квіток — все ніби мліло в ясному горячому сьвіті. Фонтана коло самого собора бризкала разками дрібних крапель. Краплі блищали на сонци, неначе розсипані діяманти. Люде вештались на сквері. Усе було залите сьвітом. Скрізь був рух, скрізь кипіло життя великого міста. Була вже десята година.
Віктор Комашко перший прийшов на сквер і сів на лавці в тіни густого чинара.[1] Він зумисне поспішав прийти поперед усіх: в него була думка стрінути Саню і поговорити з нею на самоті. Комашко обвів очима всі доріжки на сквері, по котрих ворушились, неначе в хрещика, грали люде. Сані нігде не було видно. Перед очима в Комашка стелила ся широка, перша в Одесі, Дерібненська улиця, обсаджена рядами акацій. Вона йшла до моря, западала в долинці, і через ту улицю, як через ворота, було видно в перспективі широкий простір: гору Лянжерон над морем, а коло гори сине широке море, закутане в білий, легенький, прозорий туман. Комашко задумав ся, втопив очи в сизу мглу на морі, де блищали золоті скалки на воді, де біліли вітрила кораблів. Він неначе бачив в тій срібній мглі, в тому ворушливому жвавому мареві, жваву Саню, бачив іі сині очи, ясні кучері, обвиті голубими незабудьками. Вона ніби літала перед ним в тій поетичній далечі, як маленький херувим.
Легенька, мягка рука тихо впала на плече Комашка. Він увесь кинув ся, як кидають ся дуже нервові люде. Перед ним стояв Мавродін, знявши соломяний бриль і обтераючи піт з лоба та пригладжуючи гладенько причесані виски, ще мокрі після купання.
— Чого це ви задумались? тихо спитав Мавродін.
— Хиба ви не знаєте, про що я думав, обізвав ся Комашко; хочу не думати про неі, і все таки думаю: вона ніколи не сходить з моєі мисли; неначе якісь чари наслано на мене.
— Нема? сказав Мавродін.
— Нема! Жду, жду, не діждусь. Може вона передумала і не поіде з нами на Малий-Фонтан, промовив Комашко.
— Шкода буде, сказав Мавродін і сів на лавці поруч з Комашком. А вжеб і час іхати, поки не вдарила спека, сказав Мавродін трохи перегодом.
Тим часом кругом сквера між акаціями замигав білий круглий бриль Аристіда Целаброса. Бриль то потопав за купами кущів, то виривав між акаціями. Довга біла стяжка, обвита кругом бриля, спускалась кінцями по плечах і гойдалась від швидкоі ходи. Целаброс ходив по алеях і кидав острими очима по доріжках сквера, швидко повертаючи свою кучеряву голову на всі боки. Він виглядав Мурашкову. Мурашкова з'явилась на кінци алеі. Целаброс побіг до неі на зустріч. Він взяв іі за руку і так міцно здавив, що вона ледві вздержала крик. Мурашкова почула, що єго рука була горяча, як розпечена в огни і дріжала. Целаброс був палкий, як пришок, горячий як тропічне сонце.
— Чого ви приіхали в Одесу? спитала вона у него трохи сердито.
— Щоб подивитись на вас. Я день не бачив вас в Кишиневі і трохи не вмер, промовив Целаброс, дивлячись на Надежду Мурашкову палкими очима.
— Вертайте зараз до дому! сказала Мурашкова спокійно, але твердо.
— Не вернусь; буду тинятись по Одесі, доки ви тут будете, сказав Целаброс, дивлячись на Мурашкову палкими очима; я умру, як вас довго не бачитиму.
Мурашкова трохи стревожилась од тих горячих слів, в котрих тхнуло невдержаним полумям страсти палкого серця.
— Бодай не ходіть за мною сьлідком. Люде почнуть примічати — мене ославлять, тихо обізвалась Мурашкова, і не пішла, а побігла на одкриту доріжку сквера.
Аристід погнав ся за нею сьлідком, дігнав і вхопив іі за руку; єго рука дріжала, неначе в пропасниці.
— Буду ходити за вами, буду ловити ваші сьліди, бо згорю од кохання, як не бачитиму ваших чорних очей, тихо сказав Целаброс; де будете ви, там буду й я!
— Пустіть мене! Не мучте мене! Я в Одесі не сама, а з знаємими, без матери, сказала Мурашкова.
— Нащо вам мати? Ви людина самостійна. Ви вже не дитина, сказав Аристід, і в єго словах почув ся голос деспота; покиньте ці дитячі погляди. Ви маєте право жити по своій волі. Ви самостійна людина, хоч ви й панна, сказав Аристід.
— Але я все таки женщина. Моя репутація…
— Плюньте на ту репутацію! Ви людина сучасна, ліберальна. Киньте старі забобони, хоч годину поговоріть зо мною, хоч одну хвилинку! благав Целаброс і єго очи стали тихі, мягкі, солодкі, як у дитини.
— Не можу, не можу, тихо говорила Мурашкова.
— Киньмо оцю гулянку, ходім над море, будемо гуляти вдвох над морем, напємось щастя, кохання, з морским вітром; наймемо човен, сядемо й попливемо далеко-далеко од людей на море! Упємось поезією моря, поезією серця — на самоті в тиші, поезією без слів, як пісня без слів, благав Целаброс.
— Це…! Он наші знаємі, сказала тихо Мурашкова і пішла до тоі лавки, де сидів Комашко з Мавродіном. Целаброс зостав ся сам.
Незабаром на сквері з'за групи зелених кущів з'явилась висока фіґура Сергія Бородавкина. Рядом з ним йшла єго сестра, Христина Степанова Милашкевичова, така висока, як і іі брат, повна, огрядна з довгобразим румяним лицем. Здавалось, ніби два монументи зійшли з пєдесталя і гуляли по сквері. Рядом з ними йшли чотири немолоді брюнети. Бородавкин таки не втерпів: накликав на гулянку цілу свою дружню компанію залізно-дорожних урядників. На урядниках були багаті убори, на пальцях блищали золоті перстені з брилянтами. І Бородавкин і єго товариші були бліді, заспані. По іх сонних очах було знати, що вони цілу ніченьку пили, гуляли та в карти грали. Бородавкин з сестрою прийшли на збірне місце і поздоровкались з усіма. Брат ніс в руці кошик накритий хусткою, сестра держала в руці чималий узіл завинутий в папір.
— А от і ми! та ще й не з порожними руками! весело промовив Бородавкин.
— Що це таке у руках в вас? спитав Мавродін в Бородавкина, лапаючи рукою кошик.— Фляшечки з пивом та з вином, одказав Бородавкин; а ви думали, я прийду з порожними руками, як ви?
— Бач, які звичайні кавалєри! Самі ідуть гуляти, а мене й не попросили. Хиба-ж я не дама та ще й не молода! Не забувайте, що я удовиця, та ще й непогана, весело защебетала Христина Степановна.
— Знаємо, знаємо, і не забуваємо, обізвав ся Комашко.
Христина Степановна вже давненько стала удовою. Вона втікла од свого навіженого батька вікном у ночи, й тихенько звінчалась з сусідою, дідичом Милашкевичом. Через годів десять вона зосталась удовою, сама хозяйствувала, доки іі не обридло. Не маючи дітей, вона продала землю, поклала гроші в банк і жила собі, як вольна птиця, зимою в Одесі або в Кієві, або в брата, котрого вона дуже любила, літом вона як степова птиця переізджала із села в село, до своіх родичок. Іі всі любили за веселий добрий характер, за жарти. Вона вміла дуже добре грати на фортепяні, співала не погано, любила театр, мала поетичну душу, але була безробітна людина, і не мала жадноі солідноі ідеі в голові. З знакомими кавалєрами жартувала, зачіпала іх, смикала, торгала і навіть трохи не боролась з ними. Дами скоса поглядали на неі через те, що вона любила пустувати, але любили іі і приймали в свою компанію. Вона сама себе звала здичілою степовою інституткою. І кошик з фляшками і закуски вона купила за своі гроші.
— Чого-ж це вас так мале? спитала Христина в Комашка; я на тому Фонтані умру з нудьги з самими вами, сказала Христина; де-ж ваші панни?
— Ще не прийшли, а може й не прийдуть, обізвав ся Комашко, і з тими словами похилив голову. Він не чув, як щебетала Христина, він неначе бачив свою дорогу Саню в кишиневському саду весною, в густій алеі з акацій саше в цьвіту, де він іі побачив вперве.
От Саня сидить в саду рядом з Мурашковою в білому убранні, гарна і ясна як весна. Через зелений лист акацій, через білий пахучий цьвіт ллєть ся сонце i падає золотими плямами на іі русяву голову, обсипує ii всю зеленоватим сіяєвом. Вона сидить, як Дніпрова русалка рядом з чорнявою грецкою наядою, неначе тоне в зеленому сьвіті і манить до себе єго душу тихими голубими очима та ясними кучерями. Комашко в задумі несподівано почув голос Сані. Він підвів очи. Саня стояла в зеленоватому сьвіті в тіни акацій та чинар і привітно кивнула до него головою. Він схопив ся з місця і попросив іі сісти на своєму місци. Саня пурхнула, як пташка, і сіла на лавці.
— Спасибі вам, Віктор Титовичу! сказала вона, осьміхнувшись.
— Я бояв ся, що ви не поідете з нами на гулянку, сказав Комашко, і єго веселі карі очи неначе засьміялись до Сані. Іі очи, неначе елєктрична сила, влили в єго душу веселість.
І далеке сизе море, і сине небо, і зелений сад, і бризки фонтана: все ніби ожило і засьміялось до него. Христина стояла за ним, і підморгнула до Сані. Саня осьміхнулась.
Всі посідали на довгих лавках і балакали. Всі ждали, поки прибуде трамвай. Коли це на алеі неначе намалювалась висока постать Целаброса. Він вже трохи одійшов: палке серце заспокоілось. Він ішов солідно, немов з великою повагою до себе ніс на собі свою чорну підстрижену бороду, свою кучеряву голову та широку білу стяжку на брилі. Підпираючись солідно парасолем, неначе жрець костуром, він йшов поважною ходою жреця або древного фільозофа, соваючи ногами. Уклонившись, він подав руки паннам, ледві глянувши на Мурашкову, неначе вперве іі бачив. Одначе єго прибрана повага швидко щезла з єго лиця. Він дрібно та швидко заговорив з паннами:
— Добридень вам, синя стяжко! крикнув він до Сані. Ого! тут є і червона стяжка! сказав він до Мурашковоі.
— Є і синя, є і червона стяжка, є навіть дама без стяжки, весело сказала Христина. А які стяжки ви більше любите, чи сині, чи червоні?
— Не вгадаєте мого смаку, сказав Целаброс, скоса глянувши на червону стяжку на плечі в Мурашковоі.
— Ого-го! та ви такі вередливі! сказала Христина.
— Що це ви звете нас стяжками? Хиба в нас нема ймення? сказала до Целаброса Саня.
— Є і ймення, є! Хто-ж про це не зває?! Вас таки-ж якийсь піп хрестив, сказав Целаброс.
Саня не любила Целаброса за те, що він був трохи неделікатний в словах і говорив часто противне паннам. Різкий на язик, грубоватий, як усі сини півдня, Целаброс часом грубо різав правду в вічи не одним панам.
— А що, поідете на Малий-Фонтан на гулянку? Поіду і я з вами, коли мене не проженете, промовив Целаброс. Ви мене не проженете? спитав він обертаючись до паннів.
— Ні, не проженемо: ми не вдали ся в вас і людей не розгонимо комплєментами, так само різко дала здачі Саня.
Чорні брови Целаброса на одну мить зійшли ся i знов розійшли ся. Він втяг верхню губу і прищикнув ii зубами.— Не думав я, що маю вдачу розгоняти паннів… сказав він низьким голосом.
— А от удовиць, то ви й не розженете! Удовиці невеликі страхополохи і вас не злякались, весело обізвалась Христина.
— Що це в вас за штучка в руках? спитав Целаброс в Христини і нецеремонно ляпнув пальцями по тій штучці.
— Ат, не скажу: нехай кортить. Довідаєтесь на Фонтані, сказала Христина.
— Та й ви не з порожними руками! сказав Целаброс, обертаючись до Бородавкина.
— А вже-ж не з порожними. Запас біди не чинить. Я люблю поезію, але не забуваю й прози, сказав Бородавкин.
— І добре робите, бо зібрались все поети та поетки, що про ту прозу не дуже дбають, промовив Целаброс.
— Поети — цеб то ви, це я знаю; а поеток між нами нема; ми люде позитивві, защебетала Саня.
Целаброс загарбав собі той комплємент і знов навів на себе поважну міну. Окрім кореспонденцій в ґазети він писав і вірші, і сказавши щиру правду, вірші погані; іх не хотів печатати ні один редактор ґазет.
Тимчасом в перспективі улиці сунув ся ваґон трамваю. Всі встали з лавок і рушили з місця. Ваґон став коло алеі. Уся компанія кинулась в ваґон. Панни сіли вкупі на одній лавці, паничі зараз за ними.
— Фесенко не прийшов і добре зробив, сказав тихенько Комашко до Мавродіна.
— І добре зробив, ще тихше обізвав ся Мавродін.
Ваґон посував ся між густими акаціями, котрими обсажені одеські улиці, і незабаром доіхав до стаціі за городом, де перепрягають коні. Вся компанія розсипалась попід акаціями, ховаючись в тінь від горячого сонця. Тільки що перепрягли коні і всі почали сідати, як до самого ваґона прилетів фаетон, запряжений парою баских коней. З фаетона проворно вискочив Фесенко, убраний як до вінця. Сьвіжий костюм з шовковоі жовтоватоі чесучі аж лиснів на сонці. Високий циліндер на голові блищав; на пальцях блищав золотий перстень з брилянтом, через плече було перекинуте пальто з шовковою квітчастою підкладкою на іспанський лад, з широкими та білими полосами. Фесенко аж сіяв, вичищений, вимитий, румяний, з закрученими кучерями на висках, з нафарбованими усиками та ґраціозною іспанкою на підборідю. Він причепурив ся так для Сані — Саня єму сподобалась… Поруч з ним сидів Мокрієвський. Цего флєґматичного Мокрієвського Фесенко скрізь тягав за собою, як дурень ступу, для компаніі. Фесенко скочив з фаетона, зробив ґраціозний не поклін, а якийсь реверанс усій компаніі, знявши циліндер і кланяючись головою трохи на бік. Поклін вийшов не до паннів, а до коней. Чорний шнурочок від цвікера ґраціозно загойдав ся на шовковій камізольці. Він вскочив в ваґон і на лету похопливо сунув руку паничам. Комашко та Мавродін з неохотою подали єму руку; вони не любили єго.
— А бодай єму трясьця та різачка! приіхав таки! сказав Мавродін нишком до Комашка.
Ваґон тихо покотив ся по дорозі, сьвіжо политій водою. По обидва боки дороги мигали дачі, що тонули в садах з акацій та абрикозів. Поізд іхав неначе лісом, між двома зеленими стінами. Між акаціями подекуди виглядали білі стіни дач одеських банкерів та аристократів, гарні як цяцька, з легенькими портиками, з кольонами, обплітаними диким виноградом. Перед дачами, в двориках, зеленіли просторі квітники.
На зеленому сьвіжому ґазоні[2] темніли розкидані, неначе ялинки, темно-зелені кущі туй, горіли як шар, кльомби квіток, кущі рож-центифолій. На мармурових стовпчиках стояли серед ґазона вазони з старими кучерявими столітниками. З тих ґазонів та кльомбів, з тих розкішних зелених закуточків віяло прохолодою, спокоєм, розкішшю. Далі дорога стала ще веселійша: сади стали густійші; за садами зеленіли виноградники. З'за акацій виглядали легенькі башти, сіренькі, гарненькі бані тих дач, що стояли на горах над самим морем. Скрізь мигали чисті квітники, веселі віконця, гарні портики. Три верстви веселоі дороги минули так швидко, що молода компанія й не счула ся.
Трамвай спинив ся коло самого спуска до моря. Коло моря в тому місци розступили ся гори, і між двома горами, як через ворота, несподівано засиніло широке темне море, заливаючи половину горізонта. Вкрите маленькими хвильками, як хмарками, воно ніби дріжало, ворушилось, пульсовало, як здорове живе людське тіло, налите кровю.
З моря потягло тихим, вогким, здоровим вітерцем. Пахнуло таким чистим, легким повітрям, неначе воно спало десь з високих гір, з високости чистого неба. Уся компанія втомлена духотою, неначе ожила, заворушилась, повеселійшала. І широке море, і простір без кінця і морське повітря розрушує душу, веселить серце. Поезією повіває з того широкого морського простору; серце оживає, пісьня йде на душу, мріі піднімають ся роєм, линуть далеко-далеко, в інчий ідеальний сьвіт, думи стають ясні, як кришталь, слова ллють ся вольно, як морські легкі хвилі. Скільки високих дум, скільки високих поем навіяло ти, сине море, на ґєніів людскости!
Доріжка до моря вила ся круто вниз по камяних нешироких сходах. Саня як легонька ластівка, поперед усіх пурхнула вниз по сходах. За нею пішла поважно Мурашкова. Ще вся компанія тихо ворушилась по сховах, а Саня вже збігла вниз, побігла до старих широких берестів і сіла на лавці.
Поруч з нею сіла Мурашкова. Усі сьлідком за паннами посідали рядами на довгих лавках. Усіх манила до себе тінь під густими гилястими берестами після духоти та спеки в дорозі. Місце було чудове. Закуточок був поетичний. Проти берестів стояли скелі як стіни, а з середини скелі, з темноі печери дзюрчала цівкою холодна вода і падала в камяний басен. Це був той єдиний фонтан, од котрого прозвали усю місцину Малим-Фонтаном. Перед скелею лисніло чисте просторне місце, обсипане жорствю[3] жовтоі фарби. Кругом росли старі берести, кидаючи од себе густу тінь. Далі за берестами на терасі, що йшла над самий скелистий беріг моря, стояла стара низька гостинниця, закрита кущами. Через гильки берестів синіло море, блищала широка тераса над морем, заставлена столами та стільцями в тіни подекуди розкиданих старих акацій та берестів.
Весела компанія, сівши по лавках, одпочивала після спеки в дорозі. Милашкевичова розчервонілась і обмахувала лице хусточкою. Паничі поздіймали брилі. Фесенко обтер хусточкою лоб та повні червоні щоки. Потягло з моря сьвіжим вогким вітерцем, погожим як весна. Почулась морська вогкість; було чути морський солонуватий воздух з легкий духом йода од морських рослин. На широкій терасі ніби віяло весною, пахло маєм. Воздух вливав в груди сьвіжість, бадьорив кров, нерви, душу.
Всі були веселі; всім хотілось говорити. Панни защебетали поміж собою, як ластівки весною, вернувшись з далеких горячих краів в пахучий весною край.
Бородавкин несподівано встав з місця, витяг з кишені колоду карт і підніс своім приятелям, урядникам, промовляючи до них: — А що, панове, не будемо гаяти дорогого часу. Ходім долі на терасу та сядемо десь далеко під тінню густих дерев, підобгавши по турецькі ноги, та оддамось поезіі…
— Невже ви приіхали над море, щоб підобгати ноги на землі та грати в карти? крикнув Фесенко. А поезія, а море?!
— Нехай вам поезія та море! Це ваше діло, а оце наше, сказав Бородавкин і роздав по карті своім товаришам. Вони забрали по карті і потягли ся в кущі за Бородавкином, котрий поволік з собою здоровий кошик з фляшками та харчами.
— Як схочете істи та пити, то просимо під тінь дерев, промовив Бородавкин, оглядаючись до компаніі.
Усі засьміялись. Фесенко зареготав ся обертаючись до Сані Навроцькоі і промовляючи: — Ой проза, проза! Що ви на се скажете, Олександро Харитоновно?
— Нічого не скажу, обізвалась Саня. Що одному в життю проза, то другому здаєть ся високою поезією.
— А ви похвалите таку поезію вжиттю? спитав ся він в неі.
— Бог єго зна, що сказати вам на це, бо я не розумію цеі поезіі; я в карти не граю.— Ви любите квітки та музику? Я вгадую ваш смак, сказав він з осьміхом.
— Чом-же не любити квіток або музику, це не дивна річ. Міні здаєть ся, що й ви любите квітки та музику, сказала Саня осьміхаючись.
Фесенко вже давно задивляв ся на Санині голубі очи. На женщину він дивив ся як на квітку, котрою можна погратись та й покинути. Розумна Саня своім дівочим інстинктом зразу постерегла той звірячий огонь в хижих Фесенкових очах. Вона духом почула єго плотяні інстинкти, як уміють постерегати чесні панни з висшим ідеальним потягом з направою до життя висшого ідейного. Але були й панни, що не розуміли й не постерегали цего в Фесенкові і липли до него, як бджоли до меду.
Саня одвернулась од Фесенка і заговорила з Мурашковою.
Розмова стала загальною. Більш за всіх кричав Целаброс, обертаючись з розмовою до Комашка. В той час Фесенко несподівано счез за кущами і перегодя вийшов на терасу, несучи в руках два невеличкі букетики з рож-центифолій та білих лелій. Здавалось, ніби він витяг іх десь з моря або викопав з коліна. Він підступив по театральному до Навроцькоі і подав іі більший букет; другий букетик він подав Мурашковій певно для того тільки, щоб замаскувати свою хіть піддобритись до Навроцькоі. Він одступив ся на ступінь од паннів і став проти Навроцькоі в театральній позі. Комашко насупив брови. В очах Целаброса засьвітив ся дикий огонь: єму здалось, що Фесенко запобігає ласки в Мурашковоі.
— А міні нема букета? обізвалась весела Христина Милашкевичова. Бачте які! про мене удову й забуваєте! Це добрі кавалєри настали тепер на сьвіті.Всі зареготались. Фесенко похилив голову, спустив очи, осьміхнув ся, ніби засоромив ся, як панна: чуєте мов, яка груба та проста ця степова дика дама.
Саня Навроцька через силу, знехотя простягла руку і взяла букет.
— Яку пєсу ви тепер вчите на фортепяні? спитав Фесенко в Навроцькоі.
— Сказалаб вам, та єй Богу забула. Я чимало пєс граю, знехотя обізвалась Навроцька.
— Але є між ними одна, котру ви найбільше любите, сказав Фесенко, накручуючи на палець шнурочок од цвікера.
— Гм… Не знаю, що й сказати вам. Я люблю веселу музику, але часом не граю інчих, окрім смутних пєс, відповіла Навроцька.
Фесенко ставав в мальовничій позі, переступав з ноги на ногу, силкував ся бути граціозним в манєрах, але часом незручний мах рукою, або випнуте не в міру коліно видавало єго міщанський рід і міщанські манєри.
— Що-ж ви тепер вишиваєте? Які взорці? спитав Фесенко.
Навроцька обидилась, що він завдавав іі такі нікчемні питання, неначе він говорив з молоденькою вітрогонкою-гімназіясткою. Вона розсердилась.
— Я нічого не вишиваю. Я не люблю шити: це для мене нудна робота. Я люблю більше книжки, ніж голки та нитки. Буде вже з вас тих голок та ниток, сказала Навроцька і в іі голосі задзвеніла легка роздратованість.
— Ви встоюєте за право женщин? спитав в Навроцькоі Фесенко, щоб протягти розмову і заінтересовати Саню.
Навроцька розсердилась. Вона була нервова й палка, часто давала волю словам, не могла іх здержати і часом говорила дуже різким язиком, як люблять говорити сучасні розвиті панни, але вона швидко простигала і ніколи довго не сердилась, бо мала добре серце. Наглість і причепливість Фесенкова, легка неповага серіозности женщин вразила іі.
— Я встоюю за наші права, бо ви одняли у нас усяке право в життю. Ви загарбали собі все, що дає право на науку, на шматок хліба, що дає щастя і самостійність людям, а нам ви покинули голки та нитки, говорила Навроцька і в неі в очах виступили сльози. Вона підвелась, щоб встати і втікти. Мурашкова вдержала іі за руку.
— Олександро Харитоновно! дайте собі спокій! Та вони більше люблять тютюн, карти та гарних паннів, сказала Христина повернувши розмову на сьміх.
Всі засьміялись. Саня Навроцька зареготалась крізь сльози. А Комашко глянув на неі пильно і єму здавалось, що блиснули дві зорі, і проміння іх заблищало в двох краплях роси. Він знав, що Навроцькоі не можна причарувати пустими словами та одними карими очима хоч-би й такого красуня, який був Фесенко.
— Одначе ви все таки згодитесь зо мною, що й ми годимо ся для чогось: хоч для того, щоб обороняти вітчину од ворогів та працювати для наука, несьміливо сказав Фесенко до Сані.
— Війна діло нікому непотрібне, а працювати для науки і ми змоглиб, якби нас з давних давен пускали в універзітети, сказала Саня. Ми цікавійші од вас і не всі любимо тільки говорити про квітки та вишивання.
Од такого різкого слова всі замовкли, неначе води в рот набрали. Фесенко спустив очи і кокетливо схилив голову, як соромлива панна.— Коли так, то нам зістало ся тільки зійти з сцени, сказав Фесенко і з тими словами театрально уступив ся і сів на лавці.
— Час-би вже і посьнідати, обізвав ся Фесенко. Буфет тут не поганий. Коли ваша ласка, я прошу вас на сьнідання, промовив він обертаючись до паннів. Панни подякували і не схотіли йти сьнідати. Фесенко мусів йти сьнідати сам.
Після єго відходу панни стали веселійші і заговорили між собою. Паничам стало якось вольнійше; вони не дуже йняли віри Фесенкові і з неохотою приймали єго до своєі компаніі.
— А ви, Вікторе Титовичу, як думаєте про наше жіноче питання? Чи правду я сказала, чи ні? несподівано спитала Саня в Комашка.
— Ваш погляд зовсім правдивий. Не кожна дівчина виходить заміж, не кожнаб і хотіла вийти заміж, якби мала право на службу в школах, в канцеляріях, обізвав ся Комашко.
— Правду ви кажете! Я думаю, що навіть заміжна женщина повинна мати таке право на свободу, як і чоловіки. Іі воля скована якімись примітивними звичаями. Для нас часто становлять провиною те, що для мущин не єсть ніяка провина. Я веду жіноче питання ще й далі і потрібую і в державі такого права для женщин, яке мають мужчини.
— Ваша правда, сказав Комашко. І я стою поперед усего на тому, щоб женщина була гражданкою.
— Я і без того гражданка, бо лечу, куди схочу, обізвалась Христина Милашкевичова.
— Бо добрі крила маєте: одно лежить в державному банку, а друге в земельному, сказав Целаброс. Ви з такими крилами справді вольні, як птиця; тим-то ви й козмополітка. За це я вас люблю. Для вас нема ні родини, ні народа, ні національности; ви нашого поля ягоди.
— А міні здаєть ся, що вольні крила — крилами, а все таки булоб лучше, якби крила держались народности й національности і не заносили вас дуже далеко од народа та рідного краю, обізвав ся Комашко і скоса глянув на Саню. Саня переглянулась з Мурашковою.
— Це в наш огород, сказала вона і осьміхнулась.
— Так, бачте, прийшло ся до слова, сказав Комашко. Чоловік без національности, як дерево без кореня: воно зачучверіє тай засохне.
— Я поважаю ваш погляд, але знаю, що націоналізм часом провадить до темних прояв, до воєнщини, до бісмарковщини, сказала Саня.
— Як у кого. Не думайте, Олександро Харитоновно, що я встоюю за такий націоналізм. Наш украінський націоналізм — то свобода, прогрес, гуманність: це націоналізм новий, а не старий; він виступає з великою толєрантностю до інчих народів та усякоі віри, стає за маси, за народ. А щоб служити яким способом народови, треба промовляти до него єго ж язиком, бо як-же він нас зрозуміє? — Ви стоіте за народ? спитав Комашко в Сані.
— За народ повинна стати… хоч я про це якось мало думала; але я встоюю і за вічні гуманні ідеі добра, правди, просьвіти. Ці принципи вселюдські і всесьвітні, крикнула Саня; тим-то я й козмополітка.
— А вже-ж всесьвітні. Іх зрозуміє кожний народ, обізвалась Мурашкова.
— Невже ви думаєте, що я держусь інчих принципів, що я йду проти свободи, добра, чести, просьвіти? сказав Комашко. В цих принципах і я козмополіт.— Я вже доволі знаю вас і цего не думаю, але міні здаєть ся, що націоналізм — діло давне, старе, що через него виходить тільки колотнеча між народами й державами, крикнула Саня.
— Ні! Не через те. Націоналізм — то вічна форма, в котрій буде з'являтись і рости людське життя на землі; це грядка, де сходять і ростуть самі високі козмополітичні ідеі, але народи вже не змагають ся і не будуть змагатись через те, що вони інчоі національности. Бють ся тепер не народи, а королі дипльомати та ґєнерали.
— Може й так, сказала Саня. Правда, що я демократка — мушу бути демократкою: це міні наказує серце й совість. Але ми, бачите, зросли в го́роді, не знаємо народа. І трудно любити те, чого не знаєм.
— Полюбіть принцип, полюбіть ідею. Майте віру в ту ідею, і ви іі полюбите. Пішов за неі в огонь Ґалілєі. А чи він-же бачив, що земля крутить ся, а сонце стоіть? сказав Комашко.
— Гм… сказала Саня і задумалась.
— Я стою за козмополітичні ідеі, сказав гордо Целаброс. Тільки вони достойні просьвіченого чоловіка, а все інче то нікчемна річ.
— Не забувайте, що козмополітизмом таки часто в нас прикриваєть ся лінивство та апатія, щоб викрутить ся од діла, од праці для свого краю. Знаємо ми такий козмополітизм, що згорне руки тай сидить надувшись, як жаба в болоті, сказав Комашко. Обовязки козмополітів, що до праці вселюдськоі, часто бувають дуже неясні, неомежовані.
Целаброс надув ся. Він і справді любив більше од усего язиком клепати про ліберальні козмополітичні ідеі.— Щож робити, щоб зробити яку небудь користь краєви і народови? спитала Саня.
— Робити так, як я зробив, обізвав ся Мавродін. Я по батькові Грек, по матері Украінець. От я й пристав до місцевого украінського народа, вивчив єго язик, полюбив єго поетичну вдачу і готовий служити єму. Наша інтеліґенція в надморських наших го́родах, то якісь оази між украінським народом, але не ті веселі оази Сагари, а лучше сказати — оази піску та каміння серед плодячоі та родючоі ниви. Інтеліґенція з чужим для краю книжним мертвим язиком, похожим на латину середних віків, непотрібна нікому в краю, окрім правительства, для обрусіння та усякоі централізаціі.
Саня й Мурашкова замовкли й задумались. Тим-часом з'за кущів вийшов Фесенко, обтираючи хусточкою своі малинові лисніючі губи. Фесенко розчервонів ся. Він зняв цвікер. Круглі карі здорові очи блищали од доброі порціі пива. Він був похожий на гарного тигра, що тільки що з'зів між кущами ситу козу, встав і облизував червоним язиком горячі губи, обмазані горячою кровію.
Усі знов розговорились і не могли вдержатись навіть перед Фесенком. Знов почала ся горяча розмова про теоріі та принципи, котра дуже інтересує молодих просьвічених людей і до котроі такі байдужні старі люде. Молоді люде розгорілись, розговорились. Чисте морське сьвіже повітря розворушувало нерви, розбуджувало й бадьорило мисли. Слова: народність, козмополітизм, національність, добробит, украінська література, честь, правда — сипались, як бризки з фонтана.
Плавка розмова, розумна й щира, лила ся як шумливий весняний потік, розсипалась, перехрещувалась, як бризки морськоі хвилі, котру море кидає на скелі і розсипує на тисячі блискучих іскорок. Більше за всіх говорив Комашко. Саня слухала й задивлялась на Комашка. Він іі заінтересовав і вона не счулась, як іі мисль приставала до єго мисли, ріднилась з нею якимись потайними духовними стежками як морська піна змішуєть ся з бризками морськоі хвилі.
— Не треба забувати і про украінську літературу, бо література — сила, сказав Комашко.
— Це ви закидаєте про мужицьку літературу та про мужицьку мову? обізвав ся іронічно Фесенко, поглядаючи на Комашка злими очима. В очах єго засьвітилась мстивість. Він дивив ся зпід лоба якось по вовчому на Комашка.
— Еге, про літературу украінську і для народа і для панів, бо ми стоімо за культуру, бо тільки своя література може дати культуру! сказав Комашко.
— Не думаю так! сказав Фесенко. Він насупив брови і гриз спідню губу. Він вже примітив, що Комашко залицяєть ся до Сані, задивляєть ся на неі, хоче відбити від него ті голубі очи, через котрі він не міг заснути тоі ночи до самого свита, примітив, що і Саня ласкавше говорить з Комашком ніж з ним.
— Пане Фесенку! ви читали Дарвіна? несподівано і різко спитала Саня. — Фесенко липнув на неі здивованими і злими очима і хотів сказати, що читав. Але подумавши, що остра і сьмілива Саня почне єго без церемоніі екзаміновати, знехотя одказав: Читав давно, та вже і забув; книжка не серіозно-наукова.
— А Спенсера читали? знов спитала в єго Саня. — Мурашкова тихенько смикнула іі за рукав, але Саня була невгамована: вона не любила Фесенка і хотіла єго доконати.
— Ви читали Спенсера? спитала вона вдруге.— Оце причепилась причепа, як репях! Сказати, що не читав, якось соромно, треба якось викрутитись, подумав Фесенко.
— Зоставляю ці штуки читати ґімназісткам в рожевих сукнях. Ці книжки не стосують ся до моєі спеціяльности, сказав він гордо і підняв голову в гору. — Фесенко замовк і насупивсь. Він тільки обводив сердитими очима веселу компанію і не вмішував ся в розмову. Посидівши і помовчавши, він спотання схопив ся з місця, витяг з кишені золотий дорогий годинник і глянув на него.
— Ой, як я опізнив ся! В банкіра Катароса ждуть мене на обід. Час і іхати, промовив Фесенко і подав усім свою білу руку. Знявши циліндер, він зробив загальний реверанс, схиливши на бік голову і побіг на гору по східцях.
— Я добре знаю, що він не читав і Костомарова, сказав Комашко. Саня одхилила руку за лавку і тихенько кинула Фесенків букет в траву. — Молоді люде знов почали полєміку, перебираючи живі сучасні питання. Целаброс перелітав од одного принципа до другого і розпочав довгу розмову, напихаючи іі усякими абстрактними термінами. Але єго ніхто не слухав. Він примітив, що єго не слухають, розсердив ся, надув ся, виймив з кишені ґазету і почав читати іі.
— Чи ви бачите! Ціна на пшеницю та кукурузу пішла в гору! Єй Богу пішла в гору: і в нас і за границею, та ще й добре! крикнув Целаброс з патосом з усего горла. Він і сам не стямив ся, як прохопив ся і не трафив в високий тон, в якому йшла та розмова та великі дебати. Всі засьміялись. Мурашкова почервоніла як півонія. В неі стало червоне чоло, уха і навіть шия. Іі було сором за Аристіда, що єго серед змаганя про усякі ідеі зацікавила така нікчемна звістка в ґазеті про матеріяльні справи. Він нагадав ій розмову смирнських та усяких грецких торговельних аґентів, в домі матери, розмову, котра давно обридла для неі.
Мавродін не втерпів і обізвав ся: Кому що, а курці просо!… Комашко зареготав ся просто в очи Целабросови.
— Ов…ва…ва!… Цц… Цмакав Целаброс, читаючи далі ґазету.
— Що там ви начитали таке ласе для вас, що аж цмакаєте? спитав в Целаброса Комашко.
В Мурашковоі на очах виступили сльози…
— Цур вам, із вашою вченою розмовою! крикнула Христина Милашкевичова. Яка нудна ваша розмова! Міні здало ся, що я трафила на якусь нудну професорську лєкцію. Ходім лучше над море гуляти!
— А що, застоялись ваші вольні крильця? Час промяти! Га? з злістю спитав Целаброс. — Як ходім, то й ходіть! Я вчора писав, тай писав аж до півночи, а мисли якось важко і цупко низались. Ходімо, подуріємо близь моря, щоб набрати сьвіжости.
Усі встали з лавок. Панни побігли поперед усіх, перебігли чисту терасу, заставлену стільцями та столами і пішли узонькою доріжкою між купами здорового каміння, похожими на руіни якоісь староі палати. За ними пішли паничі. Доріжка стлалась, як шматок розстеленого полотна до камянних, узоньких сходів. Саня побігла по сходах до гульбища, що стояло на вершочку неширокоі скелі. Гульбище притулилось зверху на скелі, як гриб на пеньку. Панни і паничі посідали на лавках і дивились зверху, як важка Христина Милашкевичова лізла по східцях, обпираючись руками об сірі стіни скель.З цего високого пункта було видко всю терасу Малого-Фонтана як на долони. Тераса стлалась понад морем на пів верстви, подекуди ніби погнута сугорбами та ярками. Подекуди зеленіли густі кущі та берести, стреміло нарізно розкидане каміння. Береги тераси над морем обривались стрімкими скелями, котрі то оступались од моря то вганялись далеко в море. Куди каміння стреміли далеко од берега в мори, як зруйновані замки. Скеля „капуцин“ висовувалась з води, неначе в мори стояв і справді скаменілий капуцин-чернець, напнутий острим капішоном. Кругом тераси рівною стіною стояли високі, чорні та острі скелі, загинались дугою і доходили до самого моря, закриваючи терасу на південь. Над скелями зеленіли старі акаціі неначе зверху росли старі ліси. Над зеленою полосою з акацій синіло чисте, сине, прозоре як криштал, небо.
Малий-Фонтан найкраще місце в Одесі; там забуваєш про сухі степи, про горячу спеку великого, шумливого, південного города. Сьвіже, морське повітря повіває з моря і згонить лишню спеку. — Гарно, сьвіжо не душно! Неначе несподівано заіхав в край, де цвите весна і повіває тихий, майський вітерець. Тут бувають великі гуляння, тут Одеса одпочиває.
Паннам та паничам не сиділось на одному місци: ім хотілось бігати, грати ся. Саня схопилась з місця і ніби покотилась по східцях з гульбища. Сьлідком за нею пішла Мурашкова. Паничі пішли за паннами. Стежка повила ся понад скелистим берегом, ніби по поли між кущами деревію, материнки та полевих васильків. Важкий дух полевих васильків, чебрецю розлягався в солоноватому повітрі. Вся компанія посідала рядом на камінню, над самими скелистими кручами. Далеко-далеко в море вганяли ся ряди накиданого в неладі каміння; там купались в морі люде. Білі тіла рядами вили ся по камінню, лиснячи на сонци. В щелинах скель сиділи й удили рибу рибалки. Білі чайки вили ся над ними і кричали, ніби просили собі в рибалок поживку. Море стояло тихо, але між камінням підскаковали білі гребені хвиль, шуміли, шелестіли, як кленовий лист на вітрі.
Дихнуло поезією з моря на молодих людей. Почули ся тихі мотиви пісень та все про море, про далекі теплі краі. Пригадали і прощаннє Байрона з рідним краєм на кораблі, під шумливими вітрилами: „Бувай здоров, краю, мій краю коханий! Твій берег в мглі сизій зникає! За хвилями хвилі ревуть наче пяні і чайка над ними літає!“ Далеко в мори забіліло вітрило, як крила чайки. Христина Милашкевичова стояла на камінню і крикнула: Ой сілаб я на той корабель та й чкурнулаб оце аж в Константинополь.
— А щоб ви там робили? спитав Целаброс.
— Взялаб дрючка та лупила Турків, сказала Христина.
— А то навіщо? спитав Комашко.
— Дивилась-би, як Турки дають сторчака, сказала Христина. Всі засміялись.
— Сьміливаж ви дама, коли Турків збираєтесь бити, сказав Комашко.
— А виж думали як?! Ой, ви мущини! Побабились ви зовсім за тими книжками, сказала Христина. Вона крутнулась, вхопила одною рукою за плече Мавродіна, обкрутила єго кругом себе, як дитину, і знов поставила на місце, ще й штовхнула єго легенько в плечі.
— Ого-го! Добру силку мають оці степові дами! Хоч зараз на Запорожжя. А нуте обкрутіть і мене, сказав Целаброс.— Мабуть підвережусь, сказала Христина.
— А ходімо подивитись, що то наші порабляють в кущах, сказала Христина і побігла стежкою. Всі пішли за нею.
В густій тіни берестів, кругом низенького плисковатого каміння, сиділи Бородавкин та єго товариші, підобгавши ноги. Всі були без сурдутів і без жилєток. Зпід кущів тільки було чути: два пікі! пасс! три черви! два бубни! Кругом валялись порожні фляшки та недоідки паляниць, сира, ковбас, шинки.
— Це вже ви, бачу, і посьнідали без нас? сказала Христина. Вглядівши таку мальовничу ґрупу; панни повернулись втікати. Христина спокійненько сіла собі на камени і дивилась, як грають в карти. Ій самій хотілось пограти трохи і вона ждала для себе черги. Бородавкин і єго товариші понадівали сурдути та жилєтки.
Саня одбилась од усіх і побігла стежкою вперед. Вона оглянулась, стала і кинула очима на Комашка. Тихі, сині очи неначе манили єго до себе, неначе говорили без слів: іди до мене, та поговоримо в-двох на самоті.
Комашко вгадав той язик очей, наближив ся до неі, і вони поплили — пішли тихою ходою понад берегом. Пісня, поетичні мріі заворушились в душі молодого хлопця. Він ішов мовчки і стиха присьпівовав: „Ой на морі, на морі, гуляв козак до волі!“ — Саня і собі стиха сьпівала той мельодийний мотив. Тиха радість заворушилась в души Комашка. Він почув, що іі голос злив ся з єго голосом, що в іі душі задзвеніла та сама нота, котра дзвеніла і в єго поетично направленій душі. Комашко й Саня ішли і мовчали, дивлячись на сине море.
— Який щасливий день сьогодня випав на мою долю, почав Комашко: і поезія, і гори, і море, і вольний час і одпочинок, і спокій в серци і добре товариство. Комашко глянув скоса на Саню, на чистий профіль іі лиця й вдруге сказав, розтягаючи слова: спокій в серци… Я щасливий сьогодня, як в часі своіх дитячих літ. Недавні часи, а міні вже жаль за вами! Цей день пригадує міні давні, пишні дні, а ще пишнійші ночі над Дністровим лиманом.
— Не вже ви були щасливійші в дитячі літа? сказала Саня. Дитячі літа — то чисте становище несьвідомоі натури, натури нерозумноі, без самосьвідомости, без розуміння морального.
— Воно так, сказав Комашко, але й не так. Тоді я не знав боротьби душевноі, важкого вибору принципів, добування ідеалів, не зазнав я ще важчого змагання розуму з серцем, не зазнав я і не розумів того гніту, який душить нашу вольну мисль, наше украінське слово. Ті часи були для мене щасливі. І тепер, коли моя душа направлена поетично, вони встають передо мною, як пишні мріі фантазіі, що були, та на віки минули і ніколи не вернуть ся.
——————