Над Чорним морем (1891)/II
| ◀ I | Над Чорним морем II |
III ▶ |
|
Тогож таки дня в домі матери Наді Мурашковоі, староі Грекині Зоі Полікарпівни, зібрав ся по обіді кружок молодих паннів, товаришок Сані та Наді.
Невеличкий дім староі удови Зоі стояв серед двора, по східному звичаю. В просторній, але низькій кімнаті дома, стояли коло двох стін широкі турецькі софи, обкладані коло стін круглими подушками, неначе товстими качалками. Попід софами були розстеляні молдавські килими з ясними, червоними та зеленими полосами. Такі самі килими були простеляні через усю кімнату трема рядами. Один куток до самоі стелі був заставляний образами в позолочених рамах, а під образами стояв судничок, на котрому так само стояло три образи. По обидва боки образів, од стелі, спускались до самого долу білі мушлинові завіси. Серед кімнати стояв круглий стіл, а в одному кутку за параваном стояла постіль молодоі Наді Мурашковоі. Вікна були по старосьвіцкому звичаю забиті рідкою залізною решоткою од злодіів.
Молоді панни обсіли софи в вольних позах. Саня сиділа на софі підобгавши під себе ноги. Махновська прилягла обпершись ліктем об круглі подушки на одній софі, а Надя Мурашкова на другій.
Вечерне майське сонце заглянуло в вікна і залило усю кімнату веселим сьвітом. Куток з образами в широких позолочених рамах, сьвітив ся і кидав жовтогарячий одлиск на стелю. Червоні здорові рожі на параванах наче горіли. Кімната блищала усякими фарбами, різкими, пістрявими, як турецька чудернацька матерія, як пістрявий перський килим. Сонце розсипало золоті проміння по софах, по килимах; ясні фарби в обставі кімнати стали ще ясніші. І та обстава, блискуча й ясна, чудово приставила до темних південних блискучих очей, до чорних брів молодих паннів. Одна білява Саня між паннами була неначе біла лелія між червоними рожами. Молоді товаришки Мурашковоі сходились частенько в домі староі Зоі, щоб читати в гурті нові наукові книжки. Тут вони на воли перечитували усякі нові книжки і наукові і контрабандні, пересуджували перечитане, змагались за принципи, складали й вироблювали собі вольні пересьвідчення, за очима своіх консервативних батьків, за очима ще консервативніших і суворих матерів. Вольна розмова, вольні мисли, жарти на воли, веселі сьпіви часто лили ся тут, як вольний, весняний, шумливий потік ллєть ся по долині в зелених берегах. Усі молоді панни були або Украінки, або були з мішаних по національности семей. Між ними не було ні одноі Молдованки. Молдованки одійшли в свій аристократично-національний табор: кружок Сані та Мурашковоі був не національний, а космополітичний.
— Чи ви знаєте, яку неприємну звістку я вам скажу, батько мій не хоче пускати мене в універзітет, сказала Саня.
— Не може бути! промовила Надежда Мурашкова. Чудно міні. Твій батько чоловік розумний, просьвічений, любить тебе.
— Через те він і не хоче пускати мене од себе, що мене любить, сказала Саня: але я таки поставлю на свойому. Я хочу вищоі просьвіти і добуду іі, добуду! Ми можемо добути своіх прав, прав женщини, тільки через вищу просьвіту.
— Просись у батька і йідь з нами в універзітет, обізвались дві сестри Махновськи: ми без тебе не пойідемо.
— Пойіду, хоч мушу посваритись з батьком. Що я раз задумала, то повинно статись, сказала Саня і вдарила легенько рукою по столі; я посьвятила себе педаґоґіі, і педаґоґіі для женщини, щоб вчити розвивати наших принижених сестер.
— Тілько з вищою просьвітою ми станемо вольні, матимемо право жити самостійно, знайти службу і… виходити заміж по любові або і зовсім не виходити… А то знаєте, як буває на сьвіті: панни часто ідуть заміж не по любові… обізвалась Надежда.
— Куди там по любові! сказала Саня: хто виходить заміж по серцю? Йдуть заміж так, як паничі займають урядове місце. Якаж там любов! Вийди отак заміж тай блаженствуй: літай в етері небесному, созерцай якусь чорну бороду та нюхай небесний фтіміям сигарного диму. Ото рай! ото щастє!— Або милуй та цілуй якусь товсту морду, що й глянути гидко, сказала Мурашкова: це теж сьвітлий рай!
— Жарти жартами, а вчора мачуха дуже мене розсердила. Вирекла таку сентенцію: Як панна йде в універзітет, то це все одно, що вона йде в салдати. Аж до сліз мене довела.
— Твоя мачуха і деякі багаті дами дивлять ся на жіночу вищу просьвіту, як на якісь нові модні дамські примхи, як на модні сукні та капелюхи незвичайного фасона, сказала Мурашкова.
— Ти, Надю, бачила, який капелюх виписала собі з Парижа мадам…
Саня оглянулась і зупинилась. В кімнату увійшла наймичка.
— Мадам Люлю… сказала Саня наздогад.
— Бачила, бачила, сказала Мурашкова. У неі грошей сила, то й дуріє.
— А мадам Сусу оце пустилась в лібералізм: попиває не винце, а таки горілочку… з молодими гузарами… Це вона так чудно розуміє лібералізм, сказала Саня.
—- А мадам Муму! сказала Мурашкова, вкорочуючи призвища і поглядаючи на двері, куди вийшла наймичка — виписала оце недавно для гостинноі ту мебель, що була в Парижи на виставці; за одну комоду втелющила тисячу карбованців! А любовників у неі! По два разом крутять ся коло неі, бо мабуть одного мало. Дуріє з нудьги та від роскоши. Ні, якби в іх було менче грошей, то і не дурілиб. Економічне, соціяльне питаннє, це для мене перше від усего. Я практична людина поперед усего.
— А оце недавно мосье Куку говорив знакомим: в мене вже заведено програти що року в карти двадьцять тисяч карбованців! Такий в мене звичай. Нівроку! Двадьцять тисяч карбованців! Це не жарти. А скільки можна за ті гроші позаводити шкіл? Біснують ся від роскоши, сказала Саня.
— Якби іх усіх поставити до роботи, щоб самі собі заробляли хліб, то й не дурілиб, сказала Мурашкова. Оце вчора молодий гузарин Зузу летів на кони і хотів перескочити через екипаж, в котрому йіхали єго знаємі панни Туту. Це теж розумні жарти.
— Мосье Гого! Теж гарний! сказала Махновська. Оце недавно судив ся з мужиками і одтяг судом іх землю, котру вони орали мабуть споконвіку… але… не мали документів… Хоч і в самого мосье Гога теж не було документів на ту землю.
— Знаєте, яке питаннє кинув міні вчора Комашко, та ще з докором? сказала Саня: він докоряв міні, що я космополітка, не знаю й не люблю народа, що я не національна людина, що я мало демократка. Він вважає космополітизм на Украіні і в цілій Славянщині без національного грунту за непотрібне, несучасне і навіть шкідливе діло для Украіни. Я задумалась над цим новим для мене питаннєм. Саня схилила голову і пальцями стукала по столі! то був знак, що в іі голові ворушить ся мисль і трудна для неі мисль. Цей жест перейняла вона від батька.
— Гм… гм… Я не знаю народа… Я зросла в городі… Гм… трудно… Гм… це для мене нова ідея… Гм… трудно…
— А міні не трудно, бо зросла в Херзонщині в містечку, бо я знаю, що я Украінка. Хибаж ви Великоросіянки? говорила Махновська до паннів.
— І то правда… по національности — ми ні се, ні те. Алеж ніяк не погожусь в цьому принципі з Комашком, говорила Саня: І то правда, скільки тих принципів на сьвіті? скільки ідей? Голова ходором ходить, як почнеш дошукуватись та докопуватись…
— То не докопуй ся. Аджеж мадам Муму та Сусу не докопують ся тай сплять спокійно, сказала Мурашкова.
— Гм… Цеб то живи життям курячим? Спасибі за раду, сказала Саня. Комашкова мисль збиває мене просто з пантелику. Я знаю, що націоналізм великоруський, чи там пруський діло консервативне і негуманне, бо робить діло непотрібне для культури, душить інчі народности. А Комашко каже, що украінський націоналізм, то зовсім нове діло, бо він єсть протест проти національного присилування сусідів-Поляків та Великороссів, що він звязуєть ся з гуманними, просьвітними, культурними принципами, з прогресом, стає за масси, за народ. Украінський націоналізм навіть історичний, козацький, тілько не в тій давній воєнній формі — то свобода і прогрес. Передаю його розмову до слова. Мій папа згоджуєть ся з Комашком і думає так само, як і Комашко. Тим часом ці усі принципи для мене мало зрозумілі. Ніяк не перетравлю іх в мисли.
— А я іх до чиста розумію, сказала Махновська.
— Гм… гм… трудну роботу завдав для моєі голови Комашко, сказала Саня.
— Цеб то як прикласти ці принципи до діла, то треба або йти в народ, або силкуватись, націоналізоватись і з народом зливатись? обізвалась Мурашкова.
— Воноб то так… Льогіка приводить до такого кінця, але… але… гм… сказала Саня і знов задумалась.
— Пішло змагання, трохи не сварня за принципи. Одні панни стояли на тому, щоб добувати поперед усего вищоі просьвіти — Надя стояла на тому, що економічне питаннє найпотрібнійше; другі говорили проти деспотизма. Підняв ся галас, гаряче змагання. Майське сонце неначе вливало енергію в душі, тревожило думи, давало сьвіжість мислям. А молодість, а розбуджена мисль не давала спокою, непереможно намагалась на складання пересьвідчення і розумних поглядів на все, на все, що панни бачили в житті, чого вони ждали від життя.
Несподівано двері в кімнату відчинились. Увійшла Надеждина мати, стара Зоя Полікарпівна Мурашкова, чорнява та смуглява на виду. Вона була напнута чорною шерстяною хусткою, убрана в чорну сукню і держала чотки в руках. Здавалось, ніби черниця увійшла в кімнату.
— Що це в вас за галас! Добривечір вам! сказала вона до паннів.
— Доброго здоровя! Зоя Полікарпівна! гукнули усі панни.
Стара Зоя вміла говорити по-грецький і говорила добренько по-молдавський. По-великоруський вона ніяк не могла вивчитись добре говорити, мішала великоруські слова з украінськими, ще й до того шепеляла в вимові, як шепеляють усі природні Греки, що не зросли в Россіі. Іі великоруську мову було навіть трудно розуміти.
— Де це ви були, Зоя Полікарпівна? питала в неі Саня.
— Була в церкві на вечерні та молила ся за вас Богу, бо знаю, що ви Богу не молитесь. Молилась за тебе, Саню, щоб тобі Бог післав гарного жениха, якогось царевича, або князя, сказала Зоя.
— Ого! дуже високо для нас! Я заміж не піду. Я буду жити для науки, для просьвіти, сказала Саня.— Ой ти, ти, моя біла рожа смирнська. Ще спить твоє серце. Прийде час, то й покинеш свою науку. Якби міні сказала та біла лелія, що росте в саду: не любитиму, яб пойняла ій віри. А ти жива квітка: в тебе є серце, ще й до того твоі щоки, як білі леліі; в тебе уста, як повна рожа, в тебе очи сині, як небо. Не вірю тобі.
Зоя обняла Саню і поцілувала іі в чоло; вона любила Саню більше за всіх паннів.
— Яка я біла лелія та рожа? От ваша Надя так правда, що рожа, сказала Саня; вона красуня, а я…
— Надя чорна рожа, а ти біла, сказала Зоя.
— Хибаж де ростуть чорні рожі? Може в Смирні? сказала Саня.
— Може червона! поправила Надя і засьміялась.
Надя сказала матери по-грецький про іі помилку. Стара весела Зоя і собі зареготалась.
— А яж по вашому яка рожа? спитала в Зоі Махновська.
— Ти… ти… жов… жов… зелена рожа, обізвалась Зоя і сама догадалась, що не попала на цвіт: ті кольори по-великоруський вона все перемішала з украінськими та молдавськими.
Підняв ся регіт. Дочка знов сказала матери по-грецький про іі помилку. Стара Зоя тільки рукою махнула.
— Надю! чи готовий самовар? Напою я свій живий квітник чаєм, сказала Зоя Полікарпівна; в мене і в саду квітник, і в хаті квітник. Дивіть ся панни, як зацвили в моєму саду квітки!
Зоя просунула руку через залізні кратки і відчинила вікно. Квітник цвів усякими квітками і був похожий на Зоіну кімнату. Попід стінами кругом садочка неначе вила ся гірлянда з бузькового цвіту. Над доріжками цвили густі ряди синих та жовтих півників, неначе зелене бадиля обсіли роєм квітчасті метелики. На грядках червоніли повні півоніі. Огнем горіли букети жовтогарячих лелій. Розцвітались делікатні рожі, центифоліі. В вікно повіяло ароматом рож, в перемішку з гіркими пахощами волоського горіха та бузку.
— Моя мама трохи не цілуєть ся з квітками, обізвалась насьмішковато Надя.
— Як у Смирні, як у Смирні, мій квітник, сказала Зоя.
— О, у вас поетична вдача, сказала Саня до Зоі.
— Люблю квітки, люблю вас молодих, люблю й пісні. Після чаю засьпіваєте міні. Я й сама колись сьпівала: як я сьпівала! та минуло моє; ох! сказала Зоя і здихнула. Оце, як довго не несуть самовара, а я пити хочу, сказала Зоя.
Відчинились двері з пекарні. Надя Мурашкова внесла самовар, поставила коло порога, а сама кинулась до комоди шукати скатерти. Вона вийняла попилясту скатерть і хотіла застелити стіл.
— Надю, застели стіл білою скатертею! Я люблю білий цвіт, сказала Саня; в йому є щось ідеальне, ідеально чисте.
— Вже і в тебе смак! Чорний цвіт кращий. Я люблю чорний цвіт, сказала Надя.
— Вулькани, вулькани, прикриті чорним попілом та лявою, сказала насьмішкувато Саня: а під тим чорним попілом огонь! Скільки огню. „Чорний цвіт, мрачний цвіт! ти мні мил завсегда“, засьпівала Саня.
Надя Мурашкова насупила легенько брови. Саня виявляла іі потайну вдачу, не для всіх паннів відому.
Стара Зоя знайшла білу чисту скатерть і накрила стіл. Від сватерти полив ся білий сьвіт і залив і без того сьвітлу від сонця кімнату.
Надя поставила на стіл самовар і посадила поруч себе Саню. Декотрі панни присіли коло стола, декотрі сиділи на софах. Надя наливала чай і подавала паннам.
— А чи переговорили вже своє? Я більше люблю, як ви жартуєте, бігаєте, сьпіваєте. Ану, Саню, засьпівай міні тієі гарноі пісьні, що в той раз сьпівала, сказала Зоя. Як бо вона начинаєть ся: Ой не сьвіти, кониченьку, не сьвіти нікому.
Усі зареготались. Зоя догадалась, що помилилась.
— Ні, не так: якось інче… сказала Зоя. Всі аж лягали від сьміху. Одна Надя ані осьміхнулась. Лице іі було поважне. Вона рідко коли сьміялась. Надя сказала матери по-грецький про іі помилку. Весела Зоя і собі зареготалась.
Саня почала пісьню. Стара Зоя забулась, що недавно прийшла з церкви і намотавши чотки на руку, підтягала Сани: „Ой, не сьвіти місяченьку, не сьвіти нікому; тільки сьвіти миленькому, як іде до дому“. До іх пристали деякі сьвіжі голоси паннів. Одна Надя не сьпівала; вона не мала голосу.
І сьвіжий, як здоровя, майський вітерець, що повівав в вікна, і аромати бузьку та рож, і майське сонце, і весняне тепло, і пісьня — все ворушило, веселило молоді душі, розворушувало серце навіть веселоі староі Зоі Полікарпівни, розвеселило іі і нагадало ій про давні літа молоді на берегах синього південного моря.
Задзвонив дзвоник. Двері в гостинній рипнули. Усі замовкли.
— Хтось прийшов. Це мабуть ваші Грекаси вже збирають ся до вас, сказала до матери Надя.Увійшла горнична і сказала Зоі, що прийшов якийсь панич.
— Який-же це панич? спитала Надя в горничноі.
— Не знаю. Такий чорний, що й сказати не можна, сказала горнична.
Надя стревожилась і спустила очи. В гостинну увійшов Аристід Целаброс.
— А, не в добрий час прийшов гість! сказала Зоя Полікарповна; так міні весело з вами, я сама розсьпівалась, а тут на тобі гостя.
— Одначе треба йти до того Грека, та поговорити про кукурузу та пшеницю, сказала Надя.
— Вийдиж і ти, Надю, сказала мати.
— І з роду не вийду! Од ваших Греків тільки й чути, по чому пуд пшениці та тютюну, по чому кільо кукурузи. Неінтересна для мене розмова, сказала Надя.
— Зоя Полікарповна! Як будуть сьогодня говорити про овес та гречку, то й я вийду до гостей. Це вже буде нова интересна тема, обізвалась Саня.
— О ти вже наговориш! Побачимо, хто прийшов… Може такий Грек, що й сама вилетиш до його. Ой ти, моя ангорська козочко, моє біле ягня! ти кипрський виноград, говорила Зоя до Сані.
— А може я якийсь там мудрий трапезунтський полин? сказала Саня.
— Ой ні! ти кипрське вино, сказала Зоя і пішла в гостинну.
Панни в кімнаті трохи притихли. Надя сиділа мовчки і прислухувалась, що говорилось в гостинноі.
— Чи той прийшов, що я рано бачила в саду, чи хто інчий? думала вона. — Горнична сказала, що дуже гарний… певно він. Колиб він, майнула в неі думка, і ій схотілось побачити ті горді, пишні очи, котрі вона бачила того дня в саду. Вона почула, що серце іі почало тревожитись. В гостинній крізь двері було чути дзвінкий голос Зоі і низький барітон. Говорили по грецьки. Слова не долітали виразно, але барітон лив ся в розмові то голосніше то тихше, неначе пісьню сьпівав. Здавалось, ніби оратор чудовим голосом говорить промову з катедри.
— Який чудовий голос! йшла думка в Наді: мягкий як оксаміт, ласкавий і веселий. Ні, це не його голос. До його гордоі фігури, до його грізних очей не йде такий ласкавий мягкий голос. Ні, це не він.
І Наді чогось стало жаль, що не той прийшов, кого ій несподівано забажалось побачити. Вона не чула, що говорили приятельки, і сиділа задумавшись.
— Надю! чом ти не говориш? Чого задумалась? Чи не літають твоі думки в тих краях, де цитрини стигнуть, де гордий лавр і мірт ростуть? сьміялась з неі Саня.
Надя ледви вздержала легке здихання: іі дума наче залинула в якийсь інчий чудовий край, де й квітки кращі і небо синійше, і зорі яснійші і пісні голоснійші…
В гостинній почули ся ще голоси. Надя пізнала по голосу двох аґєнтів з Смирни, що приіхали на Бессарабію скуповувати пшеницю та кукурузу. Розмова йшла грецька. Голоси товсті, низькі, неначе булькотали та клекотали, як вода кипить та вбиваєть ся в ключі в зборовому казані. А той барітоновий голос, мягкий, ласкавий, не заглушав ся. Надя ловила його артистичні сутони й тони.
Довгенько сиділа і розмовляла Зоя з своіми гістьми. Коли це двері з гостинноі відчинились. Увійшла Зоя. Іі очи сьвітились ще весельше.
— Надю! причепурись, та вийди до нового гостя. З Смирни! З Смирни! трохи не кричала Зоя.— Хто? Гість з Смирни?! спитала Надя в матери; і ця звістка стала для неі неприємна. Не той, кого я ждала! подумала вона.
— Ні! Гість з Одеси. Його мати з Смирни, сказала Зоя.
— Велике диво, що його мати з Смирни! Не вже ради цього я повинна виходити до його в гостинну, сказала Надя: яж в Смирні не була.
— То я була. Його мати через дві улиці, через дві улиці! говорила Зоя з патосом.
Панни засьміялись. Надя й собі усьміхнулась.
— Що через дві улиці? спитала Надя в матері.
— Єлена Кирпі! через дві улиці! говорила Зоя і кинулась шукати слоіків з варенням.
— Ви в такім патосі, що ми нічого не розберемо, що ви говорите, сказала Саня.
— Жила Єлена Кирпі, його мати, мати Аристіда Целаброса, через дві улиці від нас в Смирні! Моя давна подруга! Виходи Надю! мерщій, швидче! говорила Зоя і разом накладала варення з молоденьких волоських горіхів, варених на меду.
— Чого це ви такі раді, Зоя Полікарповна? Чи не закохались ви часом в вашого знаємого гостя через дві улиці… говорила Саня.
— А ти! І Зоя жартом вдарила легенько по плечі Саню. — Тоже вийди та подивись, який гарний гість: як сонце, сказала Зоя.
— Ого! Ще попечусь, коли він такий як сонце, обізвалась Саня.
— Як місяць повний! сказала Зоя.
— Коли такий, як місяць, то вийду до його: не так страшно, сказали Саня.
— Глянь то й побачиш. Ой моя біла овечко! Як побачиш його, прокинеть ся й твоє серце. Покинеш своі книжки тай позакидаєш іх на горище. Не бійсь, не видержиш! сказала Зоя, і іі гострі чорні очи заблищали. Видко було, що в неі в серці ще й досі тлів огонь і не погас.
— Ну, ні! сказала Саня, скоріше позакидаю бороди на горище; може мишам на гніздо пригодять ся.
— Ой, ой, моя біла леліє; не знаєш ти ще сьвіта й життя, сказала Зоя.
Зоя поставила на піднос блюдечка з варенням й три стакани холодноі води.
— Щось там прийшло дуже цікаве, що ви наготовили йому дульчаца ку апа рече (варення з водою), сказала Надя по молдавська.
— А хто попереду піде? чи дульчаца, чи Надя? сьміялась Саня.
— Надя попереду, сказала Зоя: Надю, йди! Надя причесала голову і вийшла в гостинну. Коло вікна на стільцях сиділи два смирнські старі Греки, аґєнти одноі фірми. Один був старий, сивий, з короткою сивою бородою і з сивими бакенбардами. Його довгобразе смугляве лице було ніби вставляне в білі рами. На йому був костюм балканський: кафтан і ряса зовсім як у духовних; кафтан був підперезаний широким на пядь парчевим поясом. Він курив люльку з довгого цибуха.
Другий аґєнт був нестарий чоловік в европейському костюмі. Целаброс сидів спиною до дверей і балакав з ними по грецьки.
Надя Мурашкова відчинила двері в гостинну. Целаброс оглянув ся, схопив ся з місця і пішов до неі на зустріч.
— Аристід Целаброс, син приятельки вашоі матері, порекомендовав ся він Наді по грецьки.
— Я дуже рада познайомитись з вами. Моя мама вже говорила міні про вас, сказала Надя і подала йому руку.
Целаброс здавав ся для неі тепер ще кращим, ніж вранці в саду; рівний станом, як струна; роскішні чорні кучері, мягкі, як оксамит, лисніли проти сонця, як воронове крило; очи не горді, а тихі, ласкаві; іх гострий сьвіт наче пригас. І ласка, любов сьвітила ся в іх, як він пильно, пильно глянув Наді в вічі.
Надя зрозуміла ту німу бесіду очей, що говорить часом голосніше й виразніше від слів. Вона почула, що на іі лици ніби пахнуло теплом.
— Сідайте, будьте ласкаві, сказала вона до Целаброса і сама сіла на старомодній софі. Софа була з високою спинкою і оббита ясною, рябою матерією зеленого цвіта, перемішаного з оранжевими квітками. На тому ясному пістрявому тлі Надина клясична головка видавалась, як намальована на картині.
Целаброс сів проти неі і впив ся очима в іі лице. Надя примітила його пильний погляд і іі виразні, як у матері, очи заграли. Неначе іскри заблищали в іх, — наче замигало марево сонця. Сьвіт в очах мигав, дріжав, як промінь сонця дріжить в краплях роси. Надя знала, що очи видають іі чуття, й прикрила іх віками. Целабросу здалось, що сонце сховалось за хмару, і в хаті стало темніше.
— Ви давно в Кишиневі? спитала в його Надя по грецьки.
— Ні, не давно. Я сам Одесець і перейшов сюди на службу в банк, сказав Целаброс.
— І я служу в банку, обізвалась Надя.
— От ми й товариші по службі, сказав Целаброс.
— Деж ви попереду служили? спитала Надя.
— Я служив в Одесі, в одній грецькій фірмі, що торгує хлібом. Але, знаєте, така служба міні не по душі; і служба й компанія міні були не по душі, сказав Целаброс.
— От-от заговорить про пшеницю та кукурузу, подумала Надя, і самі очи Целаброса чогось втратили для неі свою красу, а його особа — інтересність.
— Чомуж так? спитала Надя.
— Знаєте, той грецький кружок торговельний, матеріяльний, заговорив Целаброс вже по великоруськи, поглядаючи на бік на двох Греків, аґєнтів, котрі по великоруськи нічого не розуміли; тільки в іх й інтересу, тільки й розмови, що про торговельні справи, про ціни на пшеницю, кукурузу, тютюн…
— А вам це не подобаєть ся? спитала Надя і почула, що зраділа. Целаброс став для неі знов інтереснішим.
— О! ще і як не подобаєть ся. Я чоловік з просьвітою, з вищими тенденціями: люблю читати й мислити. Люблю людей мислячих, розвитих. А там, знаєте, яка просьвіта, яка фільозофія?
І Целаброс знов підморгнув скоса на двох аґєнтів. Надя осьміхнулась: вона знала фільозофію тих смирнських Аристотелів та Плятонів.
— Я дуже рада, що познаємилась з вами, сказала Надя; наш дамський кружок так само не цураєть ся просьвіти, виробляє собі принципи. Сказати правду, і міні обридла тут у нас розмова про торговельні діла, неначе більше нема про що й говорити.
— Я маю за велике щастє, що познаємив ся з вами. Бажаю від щирого серця познаємитись і з вашим кружком. Я чоловік з вищими поглядами. Міні хочеть ся десь відвести душу, поговорити про вищі тенденціі, про наукові питання. Інтерес науки — для мене найвищий інтерес в сьвіті. Інтерес принципів — то найвищий інтерес мого життя. Абстракція реального життя, сьвітового так-би сказати, практичного, то найвищий потяг розвитого, вищого розуму. Абстракція живих обєктів доводить до чистоі, ідеальноі найвищоі абстракціі; і ми конфідєнціяльно складаємо собі ідеали, принципи, пересьвідчення. А ті ідеали знов повертаємо в конкретне життя, обертаємо в козмополітичні тенденціі нашого розуму, якби сказати, в найпринципіяльніші принципи.
— Розумний, мислячий чоловік! хоч я його й не зовсім розумію. Може тим, що я ще не зовсім розвита розумом… не знаю вищоі науки… подумала Надя.
Целаброс скінчив тільки шість кляс в гімназіі, але читав доволі і був чоловік талановитий. Тільки часом він любив пускатись в абстракціі і, як то кажуть, зайізджав в хмари. Перед дамами й паннами він любив підниматись в ті хмари, говорив високим тоном, щоб напустити ім туману в очи і почванитись своім розумом, і говорив таки добру абстрактну нісенітницю, хоч граматично в фразах неначе й добре складену. Перед просьвіченими людьми він не виступав з тими абстракціями.
— Я багато читав сучасних проґресивних авторів, авторів заграничних, не тільки читав, але й студіовав іх. Я сам, бачте, часами люблю пописати, а для цього діла треба научнього ґрунту і доброго ґрунту. Без фундамента ніхто не ставить дома. Я сам склав собі той твердий фундамент. Научність — то інтернаціональна субєкція вселюдських козмополітичних відносин, реалізація абстрактного… тяг далі Целаброс, і Надя примітила, що його очи гордо позирали на неі, неначе говорили: слухай і знай, що то ми таке!
— Або він дуже розумний, або я дурна, бо щось нічого не розумію. Може я ще не доросла до його розумом… думала Надя. Стара Зоя несподівано перервала усякі абстракціі Целаброса. Вона внесла на підносі варення й воду.
— Дульчаца ку апа рече! Пофтім (просимо) Целаброс! сказала вона по молдавськи тай схаменулась.
— Оце я в Кишиневі перемішала усякі язики. Забулась, що ви Грек, сказала Зоя і сама з себе засьміялась: просимо до варення!
— Спасибі, спасибі вам, Зоя Полікарпівна! сказав Целаброс, злегка поклонившись і осьміхнувшись до Зоі. Очи його стали знов ласкаві; розмова ввічлива, підлеслива, манєри делікатні, мягкі, як у сирийського Араба.
Целаброс кинув ся до варення і йів його з великим смаком, як йідять солодке діти. Він запив стаканом холодноі води.
— Добре ваше варення, Зоя Полікарпівна, сказав Целаброс.
— А які дульчаци варила ваша мама в Смирні! Ми часом варили разом у двох, бо через дві улиці жила вона від нас, сказала Зоя.
— Ви й досі не забули рідного краю? спитав Целаброс.
— Ой Аристіде, Аристіде! чи можнаж його забути? сказала Зоя: які там кипри! яка айва! а квітки! які там рожі! такі завбільшки, як блюдечко! Виноград такий завбільшки, як сливи.
— А леліі, мабуть такі завбільшки, як цідилки, сьміялась Надя.
Целаброс осьміхнув ся.
— Яка гарна була ваша мама панною! як намальована! сказала Зоя, піднявши голову.
Вона придивлялась до Аристідового лиця і неначе шукала очима в його лиці слідів краси його матери.— Гарний, як і його мати була гарна! От-би була пара для моєі Наді, подумала Зоя. Вона й забула про двох смирнських аґєнтів, що балакали коло вікна.
— А! просимо до варення! згадала Зоя, обертаючись до Греків.
Греки встали і несьміливо приступили до стола, неначе школярі; очевидячки ім було якось ніяково перед Европейцями. Целаброс вичистив блюдечка з варенням так, що старим Грекам зосталось тільки по волоському горішку.
— Як-же тепер живе ваша мама? спитала Зоя у Аристіда.
— Держить маленьку крамничку з тютюном і перебиваєть ся сяк-так. Я посилаю ій потроху з свого заробітку, сказав Целаброс.
— І добре робите! Ви добрий син моєі Єлени Кирпі, сказала Зоя.
— І розумний, і красно і поетично говорить, ще й, видно, добрий, подумала Надя.
— Ото й мій батько колись мав крамничку з тютюном в Кишиневі, як усі наші Греки, обізвалась Зоя; але я вийшла заміж. Батько вмер. Мій муж служив урядником і не звелів міні торгувати. Купили ми невеличкий виноградничок та шматок поля під огород тай перебивались сяк-так.
— Продали крамницю, то й добре зробили, сказала Надя. Не знаю, як ви думаєте, а я думаю, що маґазини, крамниці, залізні дороги повинні бути громадським, а не приватним добром, інакше це буде експльоатація одною особою цілоі громади.
— І я так думаю. Я багато читав про це питання, багато думав, гм… багато думав і в цьому пересьвідчив ся, сказав Целаброс.Целаброс говорив це усе, як кажуть, на вітер: йому було байдуже про ті питання. Він тільки хотів показати перед Мурашковою, що знає сучасні питання і інтересуєть ся ними. Надя йняла йому віри.
Він з наших… подумала Надя Мурашкова.
— Ви думаєте зовсім так, як і я. Економічні принципи повинні мати, по моєму, в житті перше місце, сказала Надя.
— А я цього не розумію, сказала Зоя: по моєму хто торгує, той повинен і гроші собі в кишеню класти.
Целаброс і Надя осьміхнулись. Вони сьміялись з староі Зоі, як з малоі, нічого нетямущоі дитини.
Ця розмова мабуть була для Зоі не дуже інтересна; вона встала й вийшла, щоб подати гостям чай.
— В нас скрізь експльоатація, почав Целаброс. Я давно задумував ся над цим принципом, багато перечитав про це книжок.
— Я з вами згожусь зовсім: хоч би й наші Бесарабські пани… бодай не говорити, сказала Надя; живуть тільки для себе, не дбають ні про школи ні просьвіту мас, ні фільантропіі в іх… Я вже іх знаю. Але, знаєте, є між ними і гарні люде, і я з такими готовий помиритись. Оце я недавно зійшов ся з одним. Він гуманіст, демократ. Заводить велику школу в своєму селі. Я оце недавно йіздив у те село, щоб упорядкувати ту школу, сказав Целаброс.
Він і справді йіздив в село для цього діла, але уся його діяльність була в тім, що він розстановив в школі карти та столи.
— Яким-же язиком будуть вчити в тій молдавській школі? несподівано спитала Целаброса Надя, пригадавши розмову з Комашком про народні школи на Бесарабіі.— Все одно, яким язиком будуть вчити… аби вчили добре та гаразд, сказав Целаброс; я і в цьому ділі козмополіт. Аби школи були, аби школи! аби вчили добре, а язик…
— Одначе, ви Грек! і не втратили, як я бачу, своєі національности? спитала Надя.
— Я й Грек, і не Грек: я Одесець, гражданин усього сьвіта. Я козмополіт і становлю принцип козмополітизма вище від усього.
— Я з вами зовсім згоджуюсь, і навіть не розумію національних молдавських, украінських тенденцій. Цього питання я ще собі не вияснила добре, сказала Надя.
— І добре зробили! І не виясняйте! скрикнув Целаброс: я був зійшов ся з украінофілами… тай…
Целаброс махнув рукою і насупив брови. Він тер ся коло украінського кружка, бо вмів говорити по украінськи. Але Украінці постерегли, що він чоловік легкодушний, що в його сила тільки в словах, а не в ділах, що він граєть ся на словах принципами, як дитина цяцьками, ще й до того на язик лепетливий. Гордий своім розумом та красномовностю, він хотів бути скрізь верховодом. Від його відкаснулись, і він страшно обидив ся. Тер ся він і коло „крайних“, але й ті не йняли йому віри і відкаснулись від його.
— Національне питання, національні справи — нісенітниця, сказав Целаброс. Чесність, правда, вольне слово, вольні мисли, які високі всесьвітні, вселюдські принципи! Що може бути вище від іх? Хто не може привернутись до іх душею, серцем, полюбити іх, жити й радіти ними?
І голос Целаброса став мягкий, сьпівучий. Він говорив, неначе чуйну для серця пісьню сьпівав. Надя не зводила з його очей, милувалась його червоними устами з ямочками по середині, рухом його чорних очей. Вона здихнула.
— Тягне він до себе мою душу і мислями, і очима, і устами. Він нашого табора чоловік, думала Надя, причарована його красою: серце моє стревожилось, стревожилось, забилось в грудях…
Легкий, делікатний румянець розлив ся по іі матових щоках, неначе одлиск від букета червоних рож впав на білу лелію. Радість блиснула в іі очах. Очи знов заграли. Сьвіт наче займав ся в іх помаленьку, замигав і блиснув промінням.
Целаброс примітив вплив і силу свого слова, своіх принципів і говорив, неначе зачаровував знахурством молоду, палку душу дівчини.
Зоя внесла чай і поставила на столі. Вона попросила двох Греків до столу. Розмова стала загальною. Надя вийшла до своіх подруг.
— Ну, що там за сонце з Смирни? спитала в Наді Саня.
— Наш чоловік: козмополіт. Алеж і розумний, розумний! А як він вміє говорити! Який він оратор! Правда, часом говорить так з висока, що я мало його розумію; і трохи чваньковитий, як усі Греки. Варто, Саню, з ним познаємитись, сказала Надя.
— Нехай інчим часом, бо тепер міні час до дому. Мачуха мабуть розішле за мною горничних по всему городу. Вже вечеріє, сказала Саня і попращалась з Надею. Усі панни попрощались і порозходились.
З того часу Целаброс приходив до Мурашковоі щодня на вечірний чай. Зоя Полікарпівна полюбила його, як сина, годувала дульчацами, не знала, де й посадити. Вона сподівалась, що Аристід буде сватати Надю.
Наставав вечір. Мати й дочка щодня ждали Целаброса. Саня й усі іі товаришки зійшли ся з Целабросом, як з козмополітом. Він зовсім причарував молодих паннів своєю красномовностю, своіми поглядами,… напустив туману своіми високими абстракціями. Йому подобалась роля проводиря в кружку молодих, розвитих розумом паннів. Тиха, потайна, але палка вдачею Надя закохалась в йому горяче.
Минув тиждень, минув і другий. Аристід Целаброс щодня заходив до Зоі на вечірний чай, а після чаю Надя, Саня й Махновська ходили з ним гуляти в мійський сад. Одного вечера прийшла до Наді Саня, прийшла й Махновська. Целаброса не було. Зоя подала чай. Саня й Махновська пили чай і жартували з веселою Зоєю. Одна Надя сиділа мовчки коло стола і задумалась. Чай довго стояв непочатий, вже й прохолов.
— Не прийшов сьогодня, думала Надя. Що це з ним сталось? Може в його яке діло трафилось в банку? Але в цей час діла не буває в банку, я це добре знаю.
— Чом ти, Надю, не пєш чаю? питала в неі Саня.
Надя неначе прокинулась і механічно поколотила чай ложечкою. Випила вона дві ложечки, а іі думки знов полинули десь далеко.
Не дурно деякі моі товаришки натякали йому про Молдованку, красуню мадам Лупореско… Сьміялись йому нею, але обережно, натякаючи, мабуть щоб я не примітила, щоб мене не вразити… Щось є. Може він тепер сидить в неі за столом, пє чай, розмовляє з нею. Вона гарна, як мадонна: очи карі, ясні, брови густі, уста кокетливі… А він молодий, палкий. Він мене любить; це я добре знаю. Любить говорити зі мною про вищі принципи. Ми зійшлись в принципах, не так, як Саня з Комашком… все змагають ся. Ні! його душа пристала до моєі душі… А він не прийшов. Невже красуня Лупореско одібє його в мене. Невже я втеряю його? думала Надя. Вона почула, що іздригнулась від тієі мисли, неначе на неі повіяв холодний, мокрий, осінний вітер. Вона чогось зразу зненавиділа мадам Лупореско.
— Надю, пий чай, бо вже усі випили! Треба стакани мити, сказала Зоя. Надя випила разом стакан чаю і другого не схотіла.
— Не прийшов Целаброс, сказала Саня. Підемо сьогодня не в міський сад, а в сад Романдіна.
Саня, Махновська й Надя пішли в сад Романдіна. Той сад був розкинутий в кінци міста, на горі, і по Боюканській долині. На боках гори і внизу в долині зеленів виноградник. Картина з саду на Боюканську долину була одна з найкращих в околицях Кишинева. Панни увійшли в сад і сіли на лавці над самісінькою горою. Вони мовчки відпочивали, задивившись на долину. Кругом неширокоі долини стояли гори, перетнуті узенькими щілинами. На дні долини зеленіли огороди і блищали два маленькі ставочки, як дві кришталеві шклянки, кинуті між вербами. Половина долини вже вкрилась тінню попід горами і неначе засипана, друга половина була осьвічена сонцем і жевріла червоним сьвітом. Під горами в тіни біліло село Боюкани, біліла церковця. На горах і попід горами зеленіли виноградник, сади з волоських горіхів, абрикозів, черешень, біліли невеличкі молдавські хати, розкидані в виноградниках. Над долиною повівало миром, тишою, сьвіжостю майського вечера. Тільки соловейки щебетали в вербах і будили трелями засипаючу, пишну долину.
Не встигли панни сісти на лавці і надивитись на картину, як позад іх почув ся голос.
— А ви он де? Добривечір! сказав голосно Целаброс. Поезія! картина природи! май!Панни озирнулись. Надя аж кинулась.
— А я заглядів; як ви йшли улицею і повернули сюди в сад. Швидкож ви йдете! Гнав ся, гнав ся, тай не догнав вас. Прудкі ніжки маєте, сказав Целаброс.
Опізнившись на чай до Мурашковоі, Целаброс став за углом одноі улиці і назирав, куди піде гуляти Надя. Він завсігди сьлідкував за нею, куди ступали іі ноги.
Надя почервоніла. Вона невимовно зраділа і іі очи заблищали й заграли. Целаброс задивив ся на іі очи. Він сів на лавці і мовчав.
Саня почала розмову. Вона переговорила своє і замовкла. Ніхто не обізвав ся й словом. Целаброс мовчав, Надя мовчала. Махновська почала розмову, і іі розмова ніби порвалась і до кінця не дійшла.
Саня постерегла, що вона й Махновська тут зайві.
— Ходім, Махновська, маю діло, а ти міні поможеш в тому ділі; діло мале; за одним присідом і зробимо, сказала догадлива Саня і встала з лавки.
Ту Махновська й собі встала, і вони пішли з саду.
Целаброс довгенько мовчав і дивив ся на долину. Мовчала й Надя. І вона дивилась на долину, але нічого не бачила. Іі серце дуже тревожно кидалось: вона чула кожний рух його, чула кожне кидання.
Целаброс поглядав на Мурашкову скоса, крадькома, не повертаючи до неі голови. Він примітив, що іі таки вкривав не той тонкий, делікатний, соромливий румянець, який він примічав попереду. То був румянець першого руху серця. Тепер щоки в Наді, неначе займали ся вогнем, палали.
Целаброс помовчав і знов скоса глянув на Надю. Він знав усі періпетіі дівочого серця, і вмів читати по виду, по румянци, по очах, як по книжці, усі звивки серця, усі ґрадаціі чуття й страсти.Очи його стали хитрі, по азийському хитрі, як у крамаря, котрий постеріг, що вже настав час останний раз забожитись, і покупець пойме йому віри, і він піддурить покупця…
— Час настав; треба приступати. Вона моя. Який цікавий роман! І як швидко дійшов він до щасливого кінця! подумав Целаброс.
— Ви так задивились на долину? Яка пишна долина! Є на що задивитись, сказав Целаброс. Якби ще тут по один бік долини було море. Я люблю море, може тим, що я зріс над морем.
— І я люблю море, обізвалась Мурашкова, ледві вгамувавши своє серце; я не люблю тих дрібязків краси природи, тих листочків та квіточок. Люблю велике море, як люблю високі поеми ґєнія.
— Ви любите великі думи, високі поривання людського розуму? палкі поривання серця, страсти? Чи правда? спитав у Наді Целаброс.
Надя помовчала й подумала.
— Люблю і високі пориваная людського розуму і високі поривання людського серця, сказала Надя; але більше від сього люблю розумне й користне діло.
— Одначе ви служите в банку і копаєтесь в нудних цифрах? спитав у неі Целаброс.
— Ця служба зовсім нерозумна; сушить мене, як літня спека землю. Але мушу служити, хліб заробляти, сказала Надя.
— Душить вона й мене. Я чую, що я призваний до якоісь ширшоі й вищоі діяльности, сказав Целаброс.
— До якоі? чи розумовоі, чи поетичноі, чи практичноі? різко поставила питання Мурашкова.
Целаброс трохи-трохи не вихопив ся: до практичноі, матеріяльноі, до чого він мав природний хіст; але схаменув ся і тільки рукою махнув: розумій, мов, як найкраще.
— Ходімо, трохи походимо, сказав Целаброс і встав з лавки. Надя встала й собі. Вона трохи заспокоілась. Румянець трохи пригас на щоках.
— Як пишно розвила ся оця алея! Ходімо по алеі, сказав Целаброс.
Вони пішли по алеі з старих волоських горіхів, що стояли довгими рядами понад самісінькою горою. Горіхи зовсім розвили ся. Уся алея була пронизана вечірнім червоним сонцем і сьвітилась наскрізь. Молоде листя пахло наркотичними пахощами.
— Величність! Ой, величність! почав Целаброс. І я іі люблю у всьому: і в житті і в поезіі, і більш усього в поезіі, в страсти серця. В красі людській, в красі дівочій, в дівочому серці багато високого, поетичного.
Надя почула, що в неі серце ніби замірає.
— Краса дівоча — то найвища краса в сьвіті, найвища поезія. Усі великі твори ґєніів тим великі, що найкраще постерегли ту красу: і красу лиця дівочого і красу душі делікатноі, чуйноі, говорив Целаброс, ступаючи тихою ходою попід широкими навислими гильками старих горіхів.
— Ви чоловік сходу, син клясичноі Греціі, несьміливо обізвалась Надя, і іі голос насилу було чути.
— Бачив я на своєму віку дівочі уста: клясичні, виразні, звивчасті з ямочками по середині, червоні як польова маківка, повненькі, соковиті, як стигла черешня. Осьміхнуть ся вони, з під іх блиснуть білі, дрібні зубки, як дві низочки перлів. Щось пахуче єсть в тих устах; якимсь ароматом дишуть вони, як пучок майськоі рожі в білому букеті конваліі. А як розгорять ся вони страстю, коханням, як розкриють ся од жаги кохання, чуєш од іх ніби аромат тропічних квіток, солодкий і пяний дух цьвіту померанців, туберози, датури…
Надя прислухалась. Іі зацікавила поетичність і красномовність Целаброса. — Але про чиі це уста він говорить? подумала вона; десь він іх бачив, певно в Одесі. На щож він говорить міні про чужі уста, а не про моі…
В Мурашковоі здавило в грудях. Серце наче притаілось.
— Бачив я дівочі очи, східні, клясичні очи, і не можу іх забути, почав знов Целаброс; од іх виявилась краса й пишність усього, в натурі, і разом з тим в іх виявилась уся краса людськоі душі: в тих очах сьвітить і веселий сьвіт ранньоі зорі і смутний блиск вечірньоі зірки, і горить горячий промінь сонця… Злине радість на серце, веселий сьвіт ллєть ся з очей, сиплеть ся іскрами, дрижить маревом; виступить в очах слеза, сьвіт дрижить, як промінь сонця в краплях роси; запалає серце коханням, очи займають ся, горять огнем. Ті очи манять як мрія, і чарують як поезія, і веселять душу як майський день, і гріють теплом весни, і печуть полумям. Віка блискучі, рожеві; віі довгі. Ой очи, очи, східні очи! хто вас бачив раз, той повік вас не забуде.
Целаброс замовк і скоса поглянув на Надю.
— Про чиі оце очи він говорить? чи він сьмієть ся з мене, чи він мене дражнить? подумала Надя, слухаючи поезію Целаброса. Він мене не любить, говорить про чиісь очи, не про моі. Невже я помилилась?
Мурашкова почула, що гнів приливає до іі серця, душить в грудях. Вона глянула в вічи Целабросу і іі очи блиснули блискавкою. Целаброс очевидячки милував ся тим гострим блиском іі очей, як артист милуєть ся тонкими сутінями картини.— Ви знаєте, про чиі очи я говорю? спитав Целаброс перегодя.
— Ні, не знаю! обізвалась Надя, неначе прошепотіла.
Целаброс замовк. Вони йшли далі по алеі. Од старих горіхів понависало довге необрубане гилля. Подовжастий, сьвіжий лист, неначе краплі стікаючі і готові впасти, понависав масами і зачіпав іх по щоках, по плечах. Іх голови по плечі були ніби оповиті зеленим пахучим листом. Алея пірнала в тінь од гори.
— Ви не знаєте, про чиі очи я говорю? знов спитав Целаброс. Він зумисне розпалював іі серце, щоб вразити несподіванкою.
— По чім я могу знати? Хто знає чужу душу? сказала Надя вже сердито.
— Про ваші очи! сказав Целаброс, і з тими словами він обняв іі за стан і почав горяче цілувати в очи, в уста, в щоки.
Надя ніби замерла на одному місци; не знала, що почати.
— Ходім далі, моя люба, моя дорога! сказав Целаброс, взяв Надю за руку, і хотів вести іі далі по алеі. Надя стояла на одному місци; вона ще не прийшла до памяти.
— Ходім далі! сказав Целаброс.
— Не піду! пустіть мене! зашепотіла вона. Озирнувшись назад, вона трохи опамяталась. В алеі не було видко й душі.
— Ходім далі! там нас ніхто не вглядить! сказав Целаброс і потяг Надю за руку. Вона подалась за ним, як нежива.
Алея густійшала. Необрубані гильки позвішувались низько і зачіпали іх обох за голову, за руки. Треба було нахилятись, щоб пройти далі. Стежки не було далі: там ніхто не гуляв. За алеєю було видно гущавину з кущів, оплетяну здичілим виноградом. В алеі стояла густа тінь. Густе руно зеленого листу та гильок закривало алею зверху до низу, як густа зелена завіса. В кінці алеі, в гущавині стояла неначе темна ніч.
— Не піду далі! сказала Надя.
— Ти мене не любиш? спитав Целаброс.
— Люблю, але далі не піду, сказала Надя і почала пручатись.
— Іди, або не чаруй мене очима! Твоі очи — гострий ніж для мого серця! Я оддам за іх усе життя, усю кров. Не печи мене очима! Целаброс знов обсипав горячими поцілунками іі очи, щоки, уста. Надя вирвалась од його. Гилька зачепила бриль на голові Целаброса і збила його. Целаброс нагнув ся, щоб підняти бриль. Надя крутнулась і швидкою ходою пішла назад, без памяти, без розуміння. Целаброс розлютовав ся, погнав ся за нею і ледві встиг іі догнати.
— Ні, це не Молдованка! До кінця романа з нею не швидко дійдеш. Прийдеть ся або мудрійше хитрувати, або прикинутись, що буду сватати іі. Без неі не можу жити, не можу дихати, думав Целаброс, поспішаючи наздогінці за Мурашковою.
Надя повернула з алеі до виходу. З одного боку ріс цілий гай гилястих оцтових акацій з голими стовбурами, з широкими пучками листатого верхівя. Між акаціями було видко лавочки; на лавочках сиділи якісь дами. Надя взгляділа іх і пішла поруч з Целабросом рівною ходою. Вона тепер тільки зовсім опамяталась і чула, що ніби була десь пожежа, і вона вибігла з пожежі опечена, опаляна огнем. Вона уся ніби горіла в огні. Целаброс довів іі до дому. Обоє й слова не промовили. Прощаючись з Надею, він подивив ся на неі пильним, довгим, довгим поглядом, неначе хотів набратись того огню, що горів в іі очах.
Надя прийшла до дому і застала там Саню й Махновську.
— Що говорив тобі Целаброс? спитала в неі Саня.
— Ат! все про принципи! знехотя сказала Надя.
— Ви-ж здаєть ся зовсім зійшли ся в принципах, сказала з недомислом Саня.
— Де вже пак зійшли ся? сказала Надя.
З того часу Надя боялась сама виходити на гулянку. Целаброс сьлідкував за нею, як іі тінь. Швидко після того Саня з мачухою та з сестрою збирались вийіхати до Одеси, купатись в морі. Надя надумалась і собі пойіхати з ними, щоб сховатись од Целаброса, поки трохи не прохолоне в його і в неі серце. Вона з того часу боялась, як огню, його палкого серця, боялась стрінутись з ним на самотині.
— Нехай мине трохи часу; може й моє серце втихомирить ся, як я його не бачитиму, думала Надя, одйізджаючи до Одеси: або пригасне моє серце, або згорить од свого огню…