Над Чорним морем (1891)/I
| Над Чорним морем I |
II ▶ |
|
Був май 1880. року; були перші дни мая, але над Кишиневом вже повиває літним теплом. Кишиневський міський сад, увесь з акацій, тілько що розвив ся і стояв у всій майській красі. Сад сьвітив ся зверху до низу. Через дрібчастий молодий лист акацій соняшне проміння сипалось, як через намітку, і пронизувало кожну гильку, кожний листок. Сад блищав, лиснів, обсипаний ранньою росою, осьвічений сонцем, неначе сьміяв ся, радів, що настала весна, радів радістю сьвітового, невмираючого, по-вік оживаючого життя.
Ранком одного дня, на пушкинській аллеі з старих акацій, на лавці сиділи дві панни, приятельки і товаришки по гимназіі, Саня Навроцька та Надежда Мурашкова. Йдучи на службу череа сад, вони сходились зарані в саду і гуляли годину-другу по аллеях. Надежда Мурашкова служила в банку, а Саня Навроцька давала лекціі в женській жидівській школі — не задля заробку, а ради принципа-космополітизма, щоб помогти найбільше придавляній націі, найбільше пригніченій женщині. Обидві панни були в однакових темно сірих сукнях, в однакових білих викладчастих комірцях і легких літних соломяних капелюхах. Вони убрали ся в той простий убір неначе змовились; то був убір іх паняньського кружка. Ні в одноі на руках не було рукавичок.
Саня Навроцька була русява, височенька на взріст, тонка станом, з ясно синими веселими очима. Русяві короткі коси вили ся кучерями і розсипались, неначе ясне проміння, кругом єі сьвіжого лиця, кругом білоі шиі. Ідеальність, веселість сьвітила ся в єі лици, в єі очах, як радісно сьвітить рання зоря на майському чистому небі між рожевими, легкими хмарками. Саня була жвава, проворна, ворушлива, гостра на словах, любила говорити і вміла говорити плавко, швидко, полемізувала часом різко і гостро. Єі розумна розмова показувала, що вона богато читала, богато знала і всім інтересувалась. Чуйна, нервна з роду, Саня обзивалась на всі сучасні питання життя й науки. В єі очах, в лици сьвітилась мисль і разом з тим грация молодоі дівчини. Жіноче питання вона найбільше приймала до серця і говорила про право жіноче часто з сльозами в очах. Саня була дочка одного совітника канцеляріі в Кишиневі. По батькови й по матери — вона була кишиневська Украінка. Мурашкова була з мішаноі семіі. Єі батько був одеський Украінець, а мати Грекиня родом з Смирни. Мурашкова була красуня чистого клясичного типа. Матове біле лице було ніби виточене з слоневоі кости; пишні великі темні очи були гостроблищачі й сьвітились, неначе лили з себе сьвіт. Густі, чорні брови були ніби намальовані пензлем на чистому чолі. Червоні уста виразні, з звивками, з ямочками посередними, як у грецьких статуй, показували велику енергію. Мурашкова мала характер нерівний: то часом тиха, мовчязна, то часом нервна, говорюча. Як всі ті, що мають клясичне лице, вона була ніби спокійна з лиця, навіть холодна і байдужна, але в єі души, в єі серци затаілись і теплі іскри, готові спахнути полумям…
Саня й Надя Мурашкова були великі приятельки і, як кажуть, помазані одним миром; вони читали ті самі наукові книжки, встоювали за право женщин, мали майже однакові пересьвідченя. В принципах вони були космополітки, як люде без всякоі національности. На сю стежку потягла іх мішанина в національностях в місті, незнання народа, великоруська школа з некраєвим велилоруським язиком і теоретичність іх пересьвідчення, ще неприложена до якогось доброго, путного діла на практиці.
На дворі було тихо. В саду пахло сьвіжою молодою травою. Узка аллея, обставляна старими акаціями, була похожа на тунель, пробитий в зеленій гущавині дерева і залитий фантастичним зеленуватим сьвітом. Краплі сонця пронизували те зеленувате сяєво і сипались на землю золотими зернами. Роса крапала з листя і блищала на лету іскрами брилянтів.
— Господи, як не хочеть ся міні йти в той банк, сказала Мурашкова; така нудна і некорисна там робота. Лічи, та вилічуй проценти…
— А ти б хотіла отут сидіти під кущами дерев, згорнувши руки, та літати фантазією в емпіреях! сказала Саня; життя нам дане для праці.
— Знаю, добре знаю! сказала Мурашкова; я Грекиня по матери, людина практична; дома роблю, як наймичка. Але я, бачиш, стою за працю, з котроі була б якась користь людям. А то… тілько заробляю на хліб. Маємо дім, маємо клапоть поля і маленький виноградник, а на прохарчування все таки не стає, та сказати правду, я проти самого принципа банків; ми служимо богатим, ситим людям, а не людскости. Ви педагоги — ви якесь годяще діло робите. Але, сказати правду, як ти Саню видержуєш в тій жидівській школі з твоім здоровям? Там же мабуть таке повітря, що й дихати важко, сказала Мурашкова.
— Мушу видержувати, сказала Саня, часом в клясах так смердить цибулею, що в мене аж голова крутить ся. Але що я маю робити? Скінчила я вісім клясів гімназіі. Сиджу в батька без роботи. А я хочу діла, і діла доброго. Я сама просьвітилась наукою і повинна нести просьвіту в масси і поперед усего підвимати нашу сестру, розвивати — женщину. Між усіми женщинами жидівська женщина найбільше придавляна. Я хочу підняти жидівську женщину, цю рабиню Мойсеєвого закона. Ти знаєш, що поки жидівська дівчина не вийде за муж, не має права ходити в синагогу… Здаєть ся єі не мають за людину… А вонаж таки людина, як і ми… Де вже тут шукати поетичноі обстави, парфомів, смирни та фтіміяму. Пішлиж деякі з наших в народ, а там не до смирни та парфомів…
— Чи не час нам на службу? сказала Мурашкова і глянула на годинник.
— Ні, ще не час, обізвалась Саня, подишмо ще чистим повітрям. Я люблю цей закуток сада; старі, голі стовбури акацій, неначе намальовані на зеленому дні густих кущів. Он дві довгі гильки звісились у низ, як зелені крила з дрібчастими пірами. А хрущі? як ліниво, неначе з просоння, перелітають з гильки на гильку. Он пташка кинулась на хруща, вхопила й понесла собі на снідання.
— Вічна боротьба за життя, за іжу, обізвалась Мурашкова. Саня замовкла й задумалась. Вчора ввечері в іх був молодий учитель Комашко і заінтересував єі розмовою. Вона чогось пригадала його розмову. Кинула очими по довгій аллеі і неначе сподівалась його стрінути.
— Може він вийде в сад погуляти; може я побачусь з ним, поговорю, докінчимо почате вчора змагання, що так заінтересувало моі мисли, думала Саня. І єі очи потягло в глибокий, далекий кінець аллеі, залитоі тихим зеленим сьвітом. В кінци аллеі замріла висока, рівна фігура молодого хлопця.— Він, неначе він… але ні. Він низший на зріст, хоч і такий рівний станом та чорнявий, подумала Саня. Ні, не він. Тип східний; якийсь Грек, або Ормянин.
По аллеі гуляв не Комашко, а Грек Аристід Целаброс. Він углядів, що на лавці сиділи молоді панни, і повернув на пушкинську аллею, щоб на іх подивитись. Тихою ходою наближав ся він до паннів, високий, рівний, з гарним клясичним лицем, з короткою, кучерявою борідкою. Здавалось, ніби статуя давного бога Елляди ожила, знялась з пєдесталя і пішла тихо по аллеі. Довгобразе, матове, трохи смугляве лице, великі, блискучі чорні очи, довгі кучеряві віі, густі рівні брови, тонкий ніс, чорні як воронове крило кучери, усе в йому нагадувало про далекі горячі, східні краі, тропічне сонце, горяче небо, високі пальми: там родять ся й спють і формують ся такі палкі очи, повні огню. То був тип мужноі східноі краси, гарний і дужий, граціозний і величний, як молодий, бенгальский лев. Повні звивчасті виразні уста Целаброса червоніли здалека серед зеленого листу, як ясна полева маківка червоніє в зеленій пшеници.
Целаброс порівняв ся з паннами і помаленьку обвів іх гострим пронизуючим поглядом; здавалось, він вибирав, котра з іх краща.
— Ну, тай пишна фігура! обізвалась тихенько Саня: а як гордо поглядає на нас! Неначе з гори в низ дивить ся на нас!
— І справді пишна; очи гострі; гляне, неначе ножем різне, обізвалась Мурашкова.
— Не люблю я таких грізних гострих очей, сказала Саня.
— Знаю, тобі подобають ся очи голубині, смирні, а міні подобають ся такі гострі і навіть жорсткі очи; в іх є якась сила, тужність; в іх сьвітить ся енергія волі, страсть серця, сказала Мурашкова
— Любиш вулькани! Гляди, Надю, щоб не опектись від тих вульканів, сказала Саня, а ваші східні грецькі та ормянські вулькани такі справді небезпечні; вже дуже богато в іх огню. Я бою ся тих страшних, грізних очей; гляне на тебе чоловік і здаєть ся говорить: стережи ся, бо ззім тебе без соли й без хліба.
— Ну, в вас по Бессарабіі вульканів нема, сказала Мурашкова; це я сказала так собі.
— А лице як у статуі Гермеса! Цур йому, ще приснить ся, жартувала весела Саня; не дурно я сьогодня прокинулась, як несамовита, в пятій годині і вже не могла заснути; мабуть душа чула, що сьогодня до нас наближить ся вулькан, хоч і без поломя.
— Я люблю клясичну мужеську красу. Страх не люблю тих кривих лиць! це може тим, що в мене плине половина грецькоі клясичноі крови, сказала Мурашкова.
— А міні не подобаєть ся ваша клясична краса: в неі вже дуже все пригладжено та прилизано. Через дуже регулярні, холодні форми лиця ані кришки не просьвічуєть ся людська душа. Тим часом, як маленька хиба линій в лиці, звивок в бровах, в устах виявляє часом душу чоловіка, його серце, темперамент, сказала Саня, і вже чого не люблю і не виношу, то тих повних, червоних, гладких паничівських фізіономій. Од іх так і тхне матеріяльностю, землею, а не духом, навіть, вибачай, різницями та сирим мясом.
— Чи не підводиш ти свого Комашка під цей френологічний принцип? В його лице не клясичне, хоч і не погане! сказала Мурашкова.
— Не думай, що міні подобаєть ся Комашко! Він чоловік розумний, розвитий і в його очах сьвітить ся мисль. Я люблю розумні очи, не ваші волоські та грецькі, трохи волячі очи, сказала Саня. Тим часом Целаброс вернув ся назад в аллею і знов пройшов тихою ходою проз паннів. Він знов кинув на іх своіми орлиними очима. Але його очи стали тихі, солодкі, ласкаві; він обвив ними Мурашкову, неначе погладив мягким оксамитом.
— Тікаймо! Цей Грек строіть нам очки, сказала Саня і схопилась з лави.
Панни встали, пішли на велику аллею і стали гуляти. Саня поперед йшла помаленьку, але як розговорилась, то все йшла швидче, а далі трохи вже не бігла.
— Чого ти, Саню, так біжиш? Я аж втомилась, ледви поспішаючи за тобою, сказала Надя.
— Хібаж я біжу? Я йду, обізвалась Саня.
— Ти не ходиш, а, здаєть ся, літаєш. Колись пурхнеш з саду тай полетиш на небо за ідеалами, сказала Мурашкова.
— Як часом полечу в небо, то ти Надю, лети за мною, вхопи мене, тай потягни до землі, сказала Саня і зареготалась на весь сад.
— Одначе час нам іти на службу, сказала Надя.
— Ой час, час! Прощай садочку! прощай свіже повітря. Піду нюхати цибулю в жидівській школі, во имя принципів; але ради принципа це можна витерпіти, сказала Саня і бігом побігла в ворота сада.
Мурашкова пішла в банк. Целаброс пішов слідком за нею. Він примітив, що вона увійшла в банк.
— Служить в банку, сказав сам до себе Целаброс. Алеж і краса! І як я іі й доси не вглядів? А вже я тебе, красуне, висліжу і познакомлюсь з тобою, бо полюбив тебе з першого разу. Які очка! Які уста! Ще й май на дворі! Ой красаж! Лице неначе виточене, очи ніби вправляні в срібло. Краща, ніж мадам Кречулеско, багато краща, ніж панна Савіцка. Треба цих кидать. Ну іх! обридли! Час починати новий роман, — роман майський. Новий інтересний роман!
Цю останню фразу Целаброс не подумав, а сказав голосно, трохи не крикнув. Якась дама йшла проз його, почула ті слова і подумала: який же це вийшов новий такий інтересний роман, що цей Грек аж кричить про його на вулиці? Аж треба спитати в читальни Грищенка.
Вже не один роман був в житю гарного Целаброса. До його краси, до його повних червоних уст липли молоді дами й панни, як метелики падають на сьвітло, і не одна з йіх попалила своі легенькі крильця…
Целаброс на силу висидів в банку. Чорні брови, чорні очи Мурашковоі не виходили в його з думки, і манили і дражнили його. Він ледви діждав ся до кінця, вхопив бриль і побіг на ту улицю, де стояв той приватний банк, в котрому служила Мурашкова. Притаівшись за одним портиком, він не зводив очей з дверей банка. Незабаром двері одчинились. Целаброс углядів, як з дверей виглянуло лице Мурашковоі з чистим, як намальованим профілем. Мурашкова пішла садом. Целаброс слідком за нею. Вона вийшла з сада і пішла на гору; він назирці за нею. Вона одчинила хвіртку і увійшла в свій двір.
Целаброс спинив ся перед хвірткою і прочитав на табличці: дом жени надворного совітника, Зоі Полікарповни Мурашко.
— Що це за проява! подумав Целаброс: в неі тип грецький, а прізвище украіньське.
— З хвіртки вискочила горнична, сільська украіньська дівчина, тілько що привезена з села.
— Хто живе в цему домі? спитав у неі Целаброс.— Наша пані, сказала весела дівчина, по украіньський.
— Та вжеж твоя пані, коли ти в неі служиш. Алеж хто вона така? Чи руська, чи Грекиня?
— А Бог іі знає, хто вона така; знаю тільки, що вона удова, говорить якось чудно, не по-нашому, сказала горнична.
— А якже вона говорить? заговорив до неі Целаброс чистим украіньським язиком: вжеж таки ти розбереш: чи по руський, чи по молдавський, чи по армяньський?
— А хто єго розбере! як зійдуть ся гості, то шваргочуть, як ті жиди. Здаєть ся, пані з Греків, бо до неі приходять в гості Греки, сказала горнична.
— З Греків? гм… Сьміливо піду сьогодня до неі на чай. Я Грек. Мене стара радо привитає, як земляка. Греки міцно держать ся купи і в Одесі і в Кишиневі. Тут я буду, як свій, серед своєі семіі, думав Целаброс і повернув до дому.