Місто
Валер'ян Підмогильний
ЧАСТИНА ДРУГА
XI
Київ: Книгоспілка, 1929
ХІ.

Другого ранку Степан прокинувся своєчасно, але, не вставши ще з ліжка, почутив у серці гризоту. Так ніби все, що він побачив круг себе, страшенно йому не сподобалось. Він лежав, розплющивши очі в тому півхворобливому стані, коли не хочеться ворушитись і думати, коли кров у жилах ледве котиться, немов тіло ще спить, дарма що розум збудився. Потім зненацька підкинувся, усвідомлюючи дурницю, що вчора зробив.

Він марно силкувався уявити вчорашній день, зрозуміти ту плутанину, що завела його в пастку, бо одна думка руйнувала раз-у-раз його згадування, вистромляючись колючим вістрям із кожного спогаду, що він починав розгортати. Має женитись! Чи-ба, де там має — мусить, бо сам напросився, сам набився, як останній йолоп, із цим безглуздим бажанням, що, здійснившись, поневолить і скує його. І весь жах подружнього життя зразу став перед ним, збурюючи йому серце огидою, як привид в'язниці, як домовина, де він заохотився лягти із зв'язаними руками.

Відчув невідчіпну присутність так званої близької людини, що з нею муситиме ділитись думками, радощами й лихом, розріднюючи їх між двома серцями; що візьме під ніжний, непомітний контроль його вчинки та наміри, стане постійним спільником його заходів і надій, як обов'язковий до нього додаток, один раз обраний і на роки прилютований; що пробуватиме з ним у одній кімнаті, їстиме за одним столом, дихатиме тим самим повітрям — і скрізь буде вона, завжди буде вона: вночі чутиме її дихання, вранці бачитиме її обличчя, вдень знатиме, що чекає його, і ввечері здибається з нею на дверях, що вона відчинить. Відчув ліниве спання вдвох на ліжкові, дедалі звичніші спалахи пристрасти, що стануть одноманітні, кінець-кінцем, як чай та вечеря, обізнаність із чужою душею, де не буде вже таємниць, досяжність постійного тіла, яка вбиває жагу, нудьгу неминучих суперечок, коли викривається глибина розбіжности двох істот, та ще більшу нудьгу примирень — прояву безсилої покори перед долею.

Так розкрилась перед ним завіса шлюбних буднів, безкінечної нори, де входять засліплені коханням, що гасне, своє діло зробивши, і він пручнувся, як мала мушка в тенетах великого павука, затріпотівши прозорими крильцями душі, щоб порвати облудне плетиво. Та це ж смішно — так марно себе зананастити! Глибоке співчуття, невичерпний жаль до себе огорнув його, війнувши теплом у його очі; йому схотілось приголубити та заспокоїти себе найласкавішими словами, як довірливу жертву людських стосунків.

За його стіною прокидались сусідні помешкання, загрюкали двері до кухні, зашуміли примуси, залунали піднесені жіночі голоси Й дитячий плач. Він слухав це, почуваючи небезпеку цілком виразно, надзвичайно близько, зразу за порогом своєї кімнати, де вона похмуро стоїть, поклавши на клямку свою жахливу руку. «Так верещатиме моя дитина, так кричатиме моя дружина, а ось і мій басок щось невдоволено буркочить». Та хіба ж написати щось йому в таких диких обставинах? І голос душі його певно відповів: «Та безперечно ні! Ні чорта ти, хлопче, не напишеш, каюк, каюк твоїм надіям! А шкода — ти здібний все таки, що не кажи». Отже, мусить попрощатись із своїм дорогим внутрішнім світом, як той чернець із зовнішнім на порозі манастирської темряви!

Та чи ж тільки творчість його ляже жертвою на потворний шлюбний олтар? Хіба не дає він гуртову запродажну на всі свої поцілунки, безтермінового векселя на любов, наперед зобов'язуючись платити страшні відсотки повстримности? Безліч є жінок неспізнаних, безліч чарівних облич і витончених тіл, що проминути їх — значить втратити! І з глибини пам'яті раптом повстали перед ним гнучкі постаті, десь бачені, колись здибані мельки на вулиці, ті постаті, що вражають очі на мить і лишаються в спогадах, як тихі поклики до майбутнього, перетоплюються в уяві на мрії, де об'єднано поодинокі, чуттям зібрані часточки в суцільний образ, що стає проти людини витвором іншого світу. Туга згнітила його — адже досі він любив жінок принагідних, випадково стрінутих на міському шляху, а сам ще не шукав! Йому здалося в ту мить, що його чекає десь одна, тотожня з його маренням, струнка, вродлива, прекрасна, що цілуватиме його весняної ночі в темному паркові, що ходитиме з ним близько заснулими вулицями, підводячи на освітлених ділянках радісні очі. І от він хотів перетяти до неї шляхи!

Степан підвівся й сів на ліжкові, розпатланий після сну, в розстібнутій сорочці, звісивши голі ноги. Із стільця, що стояв поруч, взяв цигарку й жадібно закурив, вбираючи дим безперестань, аж поки не спалив її до кінця. Потім закурив другу й знову почав думати.

Як же воно сталося? Він не знаходив уже міркуваннів, що вчора так красно висловлював. Та й були вони, звісно, тільки наслідком. А суть полягала в тім, що він відчув жаль до Зоськи, прощальний жаль, і необережно цим чуттям захопився. Отже, мусить розплачуватись не за гріх, а за власну добрість! І його охопило люте бажання оженити себе силоміць, щоб провчити себе надалі. Хай би знав другий раз, що жаліти інших — це карати себе!

Але як вона могла так зрадливо скористуватись його шляхетним поривом? Невже їй не стало такту відмовитись, зрозуміти, що такі пропозиції хібащо з розпачу робиться? Тепер про пошану до неї не може бути й мови! Брак примітивної делікатности — це в найкращому разі. А в гіршому, це була з її боку тонка, добре обчислена гра, вправне дівоче полювання на жениха. До речі, вона безробітня — та й робити, певно, нічого не здатна, — нудиться, не має грошей на вбори — чом же їй не віддатись? Зокрема, коли трапляється гарний юнак, щирий юнак, що мало тямиться на житті та жіночих хитрощах!

Він обурено підвівся, ступаючи босими ногами до столу, де лежали його штани. Шахрайка ця Зоська! Але його так просто не піддуриш!

Степан мерщій почав одягатися, згадавши про службові обов'язки. Особисте лихо, справді ж, не давало йому права занедбати повинності, і він зразу покинув усе недомисленим, жадного висновку не дійшовши. Тільки вмиваючись подумав, що може й дійсно вона його любить і їй неприємна буде почути від нього все те, що він збирався їй сказати. Та знову постерігши в собі ознаки жалю, злісно бризнув собі в обличчя водою. А, бодай ти пропало! Якщо й любить, то дуже недоречно, давно слід було б перестати. Не любовний же він, зрештою, созабез!

Схопивши під пахву портфеля, він швидко вийшов на вулицю, застібаючи по дорозі пальто, і скочив на трам, що довіз його до Окрвиконкому. Хапливо випивши в кав'ярні шклянку чаю з марципаном, хлопець з'явився до редакції, спізнившись тільки на півгодини. Але й таке спізнення присоромило його.

«Треба в руках себе тримати», подумав він.

Справ було, як на те, сила. За якусь годину він разів з десять підходив до телефону; крім того, відповів на купу листів, Потім з'їздив до друкарні, знову вернувсь у редакцію, склав відомість на гонорар за останнє число журналу й звільнився коло четвертої. Службовці, разходячись, кивали йому й тиснули руки, а йому хотілось казати кожному, як приємний жарт:

— Знаєте, я трохи не женився! Комедія, правда?

Потім пообідав, прочитав у їдальні пару газет, і о п'ятій пішов на збори місцевкому. Справа була про санкурортну кампанію, справа важлива й відповідальна. Починалась весна, треба було загодя міркувати про літній спочинок письменника та ремонт його творчих здібностей. О восьмій збори кінчились, але хтось запропонував кіно. Пішли туди великим товариством, і тільки об десятій з половиною Степан Радченко вернувся того дня до своєї кімнати.

Вдома хвилювання, приспане вдень стороннім клопотом, знову в ньому прокинулось. Треба ж, сто чортів, кінчати справу… з тим… одружінням! Ах, ще й вечірка! Лють здушила його, коли згадав, що це мала бути вечірка його заручин. Ось як можна заплутатись! Проте, повагавшись трохи, вирішив таки піти. Хай не думає та шахрайка, що з нього страхополох! Він усе зуміє їй сказати, просто ввічі, майте певність! Та вона й ласки жадної не заробила за свої витівки.

Адреса в бльокноті. Дуже добре! Навіщо, справді, його грошам пропадати? До того ж, завтра свято, позавтра неділя — треба розважитись. Кінець-кінцем, йому просто хотілось потанцювати, практично застосувати вмілість, не без певної праці набуту. Але передягався поволі, дбайливо чистився, ретельно вмився, щоб прийти на запрошення якнайпізніше. Хай вона теж трохи помучиться!

Близько дванядцятої він позвонив на третьому поверху великого будинку по вул. П'ятакова.

Відчинила йому дівчина, яку він бачив уперше, але й Заська зразу за нею вийшла до передпокою. І тільки побачив він ще здалека її маленьку постать, худе обличчя й кінчик носа на ньому, для нього зовсім ясно стало, що1 не тільки балачки про шлюб, а й усі відносини його з цією канаркою були сущим непорозумінням. Що могло подобатись йому в ній? Тепер він трохи не почервонів від сорому за свій смак.

Тим часом Зоська познайомила його з дівчиною, що відчинила двері. Це була молода господиня дому, і хлопець чемно поцілував їй руку.

— Роздягайтесь, — мовила вона привітно. — Ми вже давно танцюємо,

Степан уклонився. Крізь непричинені двері з вітальні линув голосний мотив танцю, шелест ніг по підлозі й невиразна розмова.

— Чому так пізно? — стурбовано спитала Зоська, коли господиня вийшла. — Я хвилювалась. Може захворів?

— Ні, я зовсім здоровий, — сказав він.

Поки він роздягався, Зоська, заспокоївшись, радісно бубоніла. Ну, дуже добре, ще він з'явився! Всі тепер у зборі. Ах, як весело! Батьків, звичайно, вирядили з хати, бо батьки — це найнудніше в світі. Ніхто більше не накручує, як батьки.

Потім узяла його під руку, щоб вести до вітальні. Але він свою руку визволив і холодно сказав:

— Чекай, я маю з тобою поговорити.

Зоська спинилась, здивована суворістю його голосу.

— Я ж почуваю, що в тебе щось сталося! — скрикнула вона.

— Зосько, — провадив він, — вчора я дурниць тобі наплів. Визнаю свою помилку. Але забудь про них, раз назавжди.

Вона трохи помовчала. Потім тихо відповіла, дивлячись йому ввічі:

— Ти ж сам усе вигадав… Що ж, хай буде, як раніше.

Докір у її погляді оскаженив його. Він нервово знизав плечима:

— Та не як раніш, а ніяк! Розумієш?

Зоська прошепотіла, хитаючи головою:

— Значить, ти мене не любиш?

— Покинь із своєю любов'ю! — розпачливо скрикнув він. — Обридла ти мені. Відчепись від мене, от що!

І повернувшись, зайшов до вітальні.

На порозі він спинився на мить, оглядаючи помешкання. Воно належало, певно, лікареві, скільки міг він дорозумітись із ілюстрованих журналія, розкиданих на круглих столиках, та решток медичного духу в повітрі серед тютюнового диму. Тепер стільці й крісла були присунуті до стін, щоб звільнити посередині простір до танців. Просто, в дальшій кімнаті горіло матове червоне світло, а ліворуч, крізь зачинені двері чути було брязкіт посуду та металевого накриття. Загалом присутніх було душ з двадцять, і він зразу ж постеріг, що жінки переважають, Танцювало тільки чотири пари; інші сиділи вздовж стін, де збито меблі. Коло піяно в кутку працював худий єврей-тапер, що підвів на Степана, коли той увійшов, байдужі очі професіоналіста, в якого заняті тільки руки.

Окинувши пильним поглядом обставу й присутніх, хлопець легко, вільно, посміхаючись, підійшов до господині, і знову чемно вклонившись, попросив познайомити його з гістьми.

— А де Зоська? — спитала та.

— Десь зникла.

Музика стихла, пари роз'єднались, отже всі були до його послуг. Він поволі обійшов з господинею кімнату, спиняючись коло занятих стільців, і певно вимовляв своє прізвище, недбало поглядаючи на чоловіків, а в жінок вдивлявся гостро й допитливо, як на підсудних. Він схвильовано досліджував їхні обличчя гарячим поглядом, що м'яко плив по волоссях, щоках і шиї, безжально викриваючи в рисах найменші огріхи, так ніби був це зверхній погляд з необмеженим правом вибирати. Його очі були жадібними очима пристрасти, що шукає мети. Його потиск був міцний і визивний, тіло гнучке й напружене, бо, роблячи огляд, він і сам себе напоказ виставляв. Солодко почував, що найкращий тут з юнаків, але, перезнайомившись, лишився невдоволений — жадна йому не сподобалась.

— Ми не були ще в «червоній» вітальні, — заявила господиня.

— Вибачте, — сказав він.

Там, у червоній півтемряві, де він зайшов уже без великих надій, за столиком у м'яких кріслах сиділо двоє чоловіків і жінка. Сюди з усього помешкання знесено хатні рослини — високий фікус, олеандру, лапаті кактуси, гострі трилистники, і в тьмяному світлі лямпки, обгорнутої кольористим прозорим папером, кімната здавалась таємничим садом. Долі був простелений великий килим — пухкий грунт цього чарівного взлісся, що тихо шарудів під ногами, збуджуючи чуття невиразним шелестом. Тут був той затишок, та млость у повітрі, що примушують розмовляти пошепки й тихо, крадькома сміятись.

Та жінка мала спокійне, майже нерухоме довгасте обличчя, що в прямокутній рямці гладенького стриженого волосся з рівним пасмом над очима нагадувало щось старовинне, витончене й застигле, незмінно молоде, певне своєї краси й урочисте, як обличчя давніх єгиптянок, що йшли з віялами за фараоном. Натомість очі її жили, ворушились і сміялись за все обличчя, — великі, облудні очі, що блищали в мороці, як у кицьки. Одягнута була, скільки він роздивився, в темну оксамитову сукню, що переходила вузькою смужкою через одне, геть оголене плече.

Господиня вийшла. Степан присунув крісло, сів навпроти неї між двома чоловіками, і не чекаючи, поки розпочнеться знову розмова, його появою урвана, незмушено промовив:

— Тут ніби фотографічна лябораторія.

— Нам якраз фотографа й бракувало, — сказала вона.

З цих слів, із сміючого тону їх, він зрозумів, що сподобався.

— Я, Ріто, теж фотограф-аматор, — обізвався його сусіда ліворуч, молоденький юнак жіночої вроди.

Ця відповідь показала Степанові, що справи цього юнака тут вельми хисткі.

— А я фотограф-спец, — заявив він.

І спокійно, з почуттям глибокої певности, додав, що він письменник, а мистецтво його саме в фотографуванні душ і полягає.

— Тільки душ? — спитала вона.

— Шлях до душі веде крізь тіло, — відповів він.

Розмова пішла про літературу, і Степан, закуривши, уміло вів у ній перед. Звичайно, жаден з присутніх не міг перевершити його в знанні речі та в певності присудів! Але сусіди його теж всіма силами за розмову чіплялись, особливо той, що праворуч — вусатий молодик з нахилом до солідности й ознаками юридичної освіти. Невже їй подобаються вусаті?

Нарешті юнак з дівочим обличчям не витримав і зник, перепросивши. В кімнату линули тоскні звуки фокстроту, опадаючи на килимі, меблях і рослинах зів'ялими пелюстками величезної жагучої квітки. В світлому отворі дверей миготіли постаті, і деякі, переступаючи в захваті поріг, ламали тут священний затишок різким човганням узуття. Степан казав про літературу сучасну, свою й чужоземну, деклямував вірші пристрасних поетів, щоб навіяти тій прекрасній Ріті відчуття й бажання любови, щоб притягти до себе її оголені руки, що лежали на столі, темні, спокусливі під збудним світлом червоної лямпки. Часом вона спиняла мельки на ньому свій блискучий погляд, що натякав на зрозуміння та згоду, і тоді хлопець почував глухе й гаряче повстання в крові, немов не логляд її, а плече його торкнулось.

— Багато все таки нових письменників є, — сказала вона.

Вусатий юрист прикро засміявся. Нема що дивуватись! Адже кожен пише в дитинстві щоденники та вірші, тільки виросши, кидає ці пустощі. А дехто так у дитинстві й лишається, от і все!

Степан спахнув, і не підводячи до нього голови, їдко відповів:

— Вуса — ще не ознака дорослости!

Потім підвівся й запитав Ріту:

— Хочете танцювати?

Думав: або вона згодиться, або зразу ж звідци піде.

— Залюбки, — сказала вона.

Взяла його під руку, і вони вийшли в залю.

Тепер, при світлі шістьох білих лямпок, що горіли під стелею, він міг роздивитись на неї цілком. Вона складена була з двох тонів, без жадних переходів між ними — чорного; волосся, очі, сукня й ляковані черевики, та смуглого: обличчя, тіло рук і плеча та панчохи, і це просте поєднання надавало її постаті гордого чару; жадних кучерів чи гребінців у рівній зачісці, жадних прикрас чи гаптування у рівній сукні, що від стану трохи ширшала й немов підрізана була внизу, як і пасмо над чолом. Все чорне мінилось на ній від жвавих очей, а смугле застигло, життя було в убранні, а в тілі сон.

Перед ними плавко хитались захоплені пари, і Степан раптом побачив, що Зоська дуже старанно танцює з тим юнаком дівочого типу. Він задоволено подумав: «Ну, от вона вже й забавилась. Якраз до пари». Потім обійняв свою даму, і вичекавши такту, вони пустились у натовп танцівників. Вона рухалась гнучко й раптово, пригорнувшись уся від грудей до колін, віддавшись цілком йому і танцеві, а він зазирав їй у вічі благальним поглядом, напружившись у цьому пристрасному оповитті. Жгуче їхнє тепло зустрілось, пройшовши крізь тканини, хвиля млости, могутня, сласна, затремтіла в їхній крові, і хлопець перестав зненацька щось почувати, крім ритму й притиснутого, відданого йому тіла, що ним володів ту мить цілковитіш, ніж міг би опанувати його колись насправді.

— Вечеряти, вечеряти!— крикнула господиня.

Музика урвалась, і Степан з болісним жалем розняв свої руки. Тепер тоскне невдоволення згнітило його, бо цей жорстокий танець душить, знесилює пристрасть, лишаючи тугу по собі й безтямний порив. Він узяв її під руку, щоб почувати все таки її тіло. Вона, мов відгукнувшись на його тривогу, хутко стиснула йому пальці, і хлопець, прояснівши вмить, шепнув:

— Сядемо поруч?

— Звичайно.

Всі ринули до їдальні з радісним галасом, потребуючи підживитись після довгої вправи. В цьому стовпищі він зіткнувся на мить із Зоською, і користуючись тим, що пара його одвернулась, тихенько, але весело шепнув: «Прощай, Зосько!» Вона глянула на нього глибоким, повільним поглядом, знайомим йому, та вже не дошкульним, і теж щось тихо відповіла, але він не розчув, пройшовши.

Стіл був розсунутий на всю довжінь і щиро заставлений простою, але симпатичною стравою — консерви, сир, оселедці, шинка, межована риба, веніґрет та різномасні ковбаси. Серед тарелів та тарілек, де цю страву розкладено, стояло трохи квіток, лежав нарізаний хліб у трьох кошиках, стриміли зелені шийки вина та білі дзьоби карафок з горілкою. Коли посідали, стало тихо на мить, коли споживано перші шматки, потім повіяло тихим вітром стриманої розмови між сусідами.

Степан старанно наливав собі та Ріті. Вона пила спокійно, поволі, вибирала вино певно, знаючись на ґатунках, але якось ліниво. Він дивився на неї і не пізнавав. Щось інертне, без краю байдуже було в її рисах, і тільки коли очі на нього підводила, він знову відчував ту, що з ним танцювала.

— Ріто, Ріточко, — шепотів він. — Яке розкішне ім'я!

Обличчя гостей здавались йому вже ріднішими від невпинного діяння напоїв. Вусатий юрист, що сидів трохи навскоси проти Степана й бадьоро лицявся до білявої дівчини з пишним бюстом, зустрів його погляд спочатку суворо, потім, цілком несподівано, підморгнув йому й посміхнувся, як спільник. І хлопець теж відчув до всіх безмежну прихильність. Як гарно! Він же міг підійти до кожного й кожної, розмовляти з ними, як давній приятель, бо все те, що робить людей далекими, розтануло в шклянках, і всі стали однакові — безжурні тварини, що хочуть сміятись і жартувати.

Зоська сиділа кінець столу, досить приязно розмовляючи з женовидим юнаком, що сяяв від задоволення своїм круглим обличчям. Степан кілька разів пильно на ту пару глянув, сподіваючись скинутися з дівчиною очима та присоромити її. Але вона вперто не оберталась. І хлопець відчув розчарування. От і любов! Женихається тепер з першим-ліпшим, ніби нічого в неї й не сталося. Шкода, що більше ту шахрайку не покартав!

Зрештою, перестав на неї зважати. Голоси підносились і міцніли, розливаючись потоком безладної мови, де схоплювались п'яні вигуки й сміх. І Степанові здавалось, що мчить униз і вниз з височенної гори на легких саночках. Він знайшов своєю ногою сусідчину й шалено потиснув.

— Обережніш, панчоху забрудните, — спокійно сказала вона.

— Я виперу її у власній крові, — відповів він.

— У вас так багато зайвої крови?

— Вдвічі більше, ніж належить.

Він постарався надати цим словам своїм якнайглибшого змісту. Після цього розмовляв з нею виразними й сміливими натяками та розповідав прозорі анекдоти, до яких чув дуже влучні зауваження, бо переважну більшість їх вона знала й сама.

Нарешті сп'янілість його дійшла того ступня, коли людині стає сумно й турботно. Так ніби він уже з їхав з тієї гори й стояв самотній на сірій рівнині. І звідти глянув на свою сусідку з розпачем і страхом. Невже тут знову почнеться оте кохання, ота нудна тяганина між чоловіком та жінкою? Любов — це довге альґебрійне завдання, де після всіх зусиль, розкривши дужки, дістаєш ноль. І дальше завдання такє саме. І дальше. І дальше. Міняються складники, множники, знаки, але наслідок завжди рівний собі і незмінно порожній. І безнадійно відчув, що так — захопиться нею, шукатиме її, чіплятиметься за неї, як за рятунковий пас, що його, і на берег вилізши, муситиме на собі тягти, бо він набубнявіє й стиснеться, бо всі вузли на ньому набрякнуть і віп'ються в тіло. Нудьга огорнула його, як того глядача, що має побачити зараз виставу вдесяте, а з якихсь невідомих причин до театру все таки прийшов.

Він глибоко замислився. Раптом вона поклала руку на його коліно…

— Стефане…

— Що?

— Дайте руку.

Він дав руку й відразу ж вирвав, кинувшись від гострого болю. Вона безжально вколола його в долоню. Він вмить запалав, ніби її пришпилька проколола мильну бульбу його міркувань.

— Стривайте, — сказав він, сміючись. — Я теж при нагоді вколю вас!

Її очі мінились.

— Не встигнете, — відповіла вона.

Він нахилився й розповів їй втішну казочку Катюля Мендеса про сліпу бабусю, що унучку свою до спідниці пришивала, аби від лиха її застерегти, а все таки прабабусею стала, хоч дівчину за весь час відпускала від себе раз на чверть години, вдруге — на п'ять хвилин. «Як же ти встигла за чверть години знайти собі коханця?» обурено спитала вона. А грішниця скромно відповідала: «Ні, бабуню, це було другого разу».

— Дурна бабуся, що примушує дівчину так хапатись, — сказала Ріта.

— Але ж у вас, сподіваюсь, бабусі немає? — спитав він.

— Так, але є потяг.

І повідомила його, що вона тут випадково, приїхавши одвідати батьків, а постійно живе в Харкові, де танцює в балеті. Вранці рушає.

Ніколи ще Степан не почував такої вдячности до жінки, як зараз. Вона їде! Отже, кохання тут не буде? Яке щастя! Він ладен був стати перед нею навколішки й співати їй хвального гімна. Боже, як гарно все таки жити на світі!

— Друга година, — сказала вона. — Мушу йти. Хочете мене провести?

Він дуже хотів.

Хлопень чекав у передпокої, поки Ріта попрощається з господинею. Коли вона вийшла, він схопив її за руку й притяг до себе.

— Поцілуй мене, — сказав він.

Вона тихенько заспівала, сміючись:

А дівчатка ноги мили,
а хлопчиська воду пили,
тра-а-ля-тра-ля-ля,
тра-а-ля-тра-ля-ля!

Потім пригорнулась до нього, як танцювавши, і він відчув на мить сласний лескіт її язика.

— Огонь любови запашний тільки мить! — скрикнув він у захваті. — Потім на ньому починають варити борщ.

— Мить для жінки замало, — сказала вона.

— Я висловлююсь алегорично.

Страшний гуркіт стільців розлігся в помешканні — вставали з-за столу.

На вулицю він вийшов без пальта, не зважаючи на її протести, а що холодно було, його зразу обгорнув споглядальний настрій.

— Небо кольору папірця в п'ять карбованців, — сказав він.

— Ви такий матеріяліст?

— Безперечно. А ви?

— Теж. Ми й так занадто пережили для ідеї.

— Вона й сама чимало пережила.

Сівши на візника вона сказала:

— Прощайте, пустунчику!

— Прощайте, мріє!

Він радісно дивився, як зникала за рогом його небезпека. Помахав услід рукою. Кінець.

Властиво, він міг би йти вже додому, але був без пальта. На щастя, двері за ним не причинились, і він вільно зайшов до передпокою. Там стурбовано метушився юнак з обличчям тендітної панни.

— В чому річ? — спитав його Степан.

— Та от… — пробурмотів той. — Зосьці погано.

— То додому її тягніть, — сказав Степан.

— Треба… Тільки ж не на руках її понесеш.

Хлопець витяг три карбованці.

— Нате.

Юнак повагався, але гроші взяв і зник.

В залі танцювали — стомлено, безладно, штовхаючись, але танцювали. Хлопець байдуже пройшов попід стіною до червоної вітальні, сів там під фікусом у кутку, витягнув ноги й зразу заснув, заколисаний музикою, шепотом навколо й боязкими поцілунками.

Прокинувся серед цілковитої тиші. Червоне світло в кімнаті погасло, тільки в залі горіла одна лямпка, ледве сягаючи промінням у кутки. Він підвівся, вийшов навшпиньки до передпокою, забрав пальто й пішов довгими, пустинними вулицями по місту, що спало вдосвіта під олов'яним небом.