Місто/2/X
Першим заходом Степана Радченка, коли він став тяжко багатим, було перемінити кімнату. Він тільки й чекав, щоб здати в архів своє убоге, обдерте мешкання, почуваючи до нього глуху ворожість за все, що в ньому пережив, бо кімната людини знає найінтимніші її пориви, підглядає її вагання, вбирає її думки і раз-у-раз виступає лукавим і гидким свідком минулого, завжди трохи паралізуючи волю й підтинаючи прагнення своїм вічним, настирливим — «я тебе знаю»
Отже він підрядив комісіонера й виклав йому свої бажання: простора, світла й окрема кімната у великому будинкові десь у центральному районі. Конче парове опалення, без меблів, згоден на відчіпне. Пожилець буде тихий, самітний і акуратний.
Комісіонер вислухав його і сказав:
— Словом, вам треба справжня кімната.
Поволі він набував знайомств. Від товаришів у праці його ручкання непомітно поширювалось на їхніх родичів та друзів і далі, вглиб міста, до найрізноманітніших представників людського роду, професій та думок. Його капелюх щораз частіше здіймався на вулиці, відповідаючи на привітання молодих учених, партійців, профспілчанських діячів і просто осіб обох статів, непомітних співробітників установ, де їм платили гроші. В театрах, у курильній залі, міг уже вільно пристати до гурту, де обговорювано виставу, виконавців та вражіння; міг зайти десь на шклянку чаю, міг на вулиці з кимсь півгодини погуляти, розмовляючи про важливе й про дріб'язок, бував на вечірках, де читано й критиковано нові твори за чаркою вина, на вечірках, де просто пустували й розповідали любовних пригод — отже потішитись міг безневинними розривками, що до них інстинктивно прагне стомлена від обов'язків душа.
В товаристві почував себе добре, незмушено, радіючи тими тоненькими ниточками, що плів між людьми, як старанний павук. До всього почував невситиму цікавість, невтишну жадобу знати й розуміти, і кожного нового, з ким бачився, силкувався уявити цілком, розпитуючи непомітно його і про нього — цікавився його побутом, поглядами, роботою, постерігав його мрії й захоплення, жадав прийти в той таємничий музей, що людина з себе являє, музей зужитих думок і похованих чуттів, музей спогадів, пережитих тривог і збляклих надій, в той архів людини, де в безлічі шухляд сховані її оперативні пляни й діловодство минулих днів. Цікавився тими дрібничками, що в них людина яскравіше виступає, ніж коли промовляє з катедри — навіть сплітками й поговорами, і так цікавився, що міг, не заставши вдома когось і попросившись записку написати, ритись у його столі, в нотатках, у листах, охоплений непереможною пронизливістю, якоюсь клептоманією на свідоцтва чужого існування. І як справжній маніяк, умів ховати свою спрагу під незмінним спокоєм та зичливістю, як хитрий злодій носив скрізь з собою асортимент досконалих відмикачок, непомітно пророблюючи ним над ближніми найскладніші операції. Мав десятки знайомих і жадного друга, ходив поруч, а почував від усіх незмірну віддаль, бо завжди між ним і будь-ким було скло, збільшувальне скло дослідника. І часто, вертаючись із людних зборів, почував гнітущу самотність, пустку в думках і стому.До урядової праці його додалась ще й робота по культкомісії місцевкому, де його обрано. Своїм звичаєм, він перейняв працю на свої плечі, надав їй темпу та стрункости, задовольняючи свій громадський апетит, потребу діяти для людей і ворушити їх, бо те, інше, лукаве ставлення до них не могло ввібрати всієї його енерії та вичерпати розгін його інтересів. З нього був свідомий громадянин, такий рішучий у спільних справах, як непевний у власних, такий відданий тут, як себелюбний там, бо це різні речі були, що він різними руками робив, хоч і з однаковим запалом. Повстанство, Сельбуд, Кубуч, місцевком — він скрізь знаходив, кінець-кінцем, бо мусів знайти ділянку, де б розгорнути питомий нахил до громадської дії. Засідання комісії, засідання місцевкому, секції, конференції, організація виступів, вечірок на поповнення коштів, справоздання, розробка плянів та кошторисів — все це замиготіло в його руках блискучими кульками жонглера, На нього можна було покладатись і накладати, стовідсоткове навантаження він тяг, як баский рисак, і щобільший тиск на себе почував, то вправніше розподіляв свій час.
Найтяжчим було йому в цій атмосфері абсолютної заклопотаности викраювати кілька годин тижнево на побачення з Зоською. Вони дедалі менше вкладалися в його розпис, бо час перед обідом був йому найобтяженіший. Напередодні він із смутком, майже невдоволено гадав про те, що завтра доведеться покидати справи, відмовляючись різними нісенітницями, бігти в інший кінець міста, знову вертатись, знову підхоплювати працю, як-не-як трохи стомленому, пізніш обідати, порушуючи аж до ночі свій властивий розпорядок. Але й увечері мало міг давати дівчині уваги, ніколи не міг певно сказати, чи буде завтра вільний, і до театру здебільшого ходив з товариством, рідко коли маючи змогу попередити кохану.
Кімната, де вони здибались, стала для нього маленькою станцією, де він сходив з експреса, в руках валізка й годинник, прислухаючись до другого дзвінка дальшого потягу. Цілував її хапливо, взагалі все хапливо робив, додаючи якоїсь нервовости в їхні зустрічі, що нищила колишній спокій любовної мрії. Відбулись хвилини тихого зачудування, коли сиділи вони близько, щасливо схилившись одне до одного, зблякли жагучі пестощі рук, що шукають і знаходять нове, розтанули закохані шепоти про любов, і слова вже не єднались у збудні сполучення, обертаючись у великий шабльон. Напередодні весни на дереві спізнання в їхньому Едемі жовкнув лист, облітав непомітно день-у-день, полишаючи голі, понурі віти,
Дівчина почувала це болісно й полохливо. Він зовсім занехаяв її! Що ж поробиш, справи! Та невже вона найменша із справ? Тоді хлопець говорив про примат громадського над особистим, переконано викладав їй нудну мораль, що в неї сам мало вірив. Проте, заспокоював її — весною справ зразу поменшає, він буде вільніший, потім і кімнату цю вони зможуть покинути, перебравшись у природу, де їх не зв'язуватимуть години. Побачення перенесуть на вечір, бо вдень вони завжди здавались йому ненормальними з причин зрозумілих, які чоловік, на жаль, почуває далеко глибше за жінку. До речі, він матиме влітку відпустку, і, якщо її воля, поїдуть кудись, конче поїдуть. Він говорив так переконано, голос його так колисав її, що вона мимоволі йшла за ним у цю гадану мандрівку, де будуть знову тільки він та вона, незалежні від жадного клопоту, зачаровані й радісні. Куди поїдуть? Він рішуче був за воду. Або Дніпром через пороги, або морем від Одеси до Батума. Можна буде й по горах трохи подряпатись. Він припасе навіть фотографічний апарат. Але зараз йому треба йти.
— Побудь ще. П'ять хвилин — казала вона.
Він бурчав, але лишався. Вона сиділа в своєму кріслі, підібгавши ноги, замислена, мовчазна, почуваючи нудьгу, що відбирала їй сміх, жарти й капризи. А через хвилину похмуро шепотіла:
— Іди вже.
І ніяково розлучались.
Якось Зоська сказала йому, що з нагоди наближення весни в однієї з подруг її проєктується вечірка в складок. Але справа в тому, що там конче треба танцювати, досить і самий фокстрот, але вона непевна, чи здолає божествений засвоїти його за такий короткий час? Він певно відмовився б вечірки, але, що справа тут його здібностів торкалась, то сказав:
— Дурниці. Показуй.Найперше він мусів опанувати вальс, основу всіх танців. Підібравши спідничку, Зоська поволі й виразно показала йому потрібні па:
— Раз-два-три! Раз-два-три!
Він стояв, заклавши в кишені руки, і зосереджено пильнував її рухів.
— Ще раз, — сказав.
Тепер він спробував сам. Скинувши піджака, силоміць ворушив неслухняними ногами, розставивши руки. Зоська стояла поруч, тихо плескаючи в долоні, щоб не збудити увагу в помешканні.
— Так, так, — примовляла вона. — Чудово.
Трохи призвичаївшись, він зажадав управлятися вже вдвох.
— Даму треба обняти, — сказала Зоська.
— Це я вмію, — відповів він.
Час минув зовсім непомітно. Зоська віщувала йому велике майбутнє в танцях.
— Ти надзвичайно легко танцюєш, — сказала вона.
— Я все роблю надзвичайно легко.
— Так лекції наші продовжуються?
— Тільки ми помінялися ролями.
Другого разу вони знову танцювали вальса, тихо наспівуючи мотиви. Він був уже певніший у рухах і чутніший до тактів.
— Я вже стомилась, — сказала Зоська.
— Ще, ще, — казав він. Треба працювати. Часу мало.
Наприкінці признався їй, що вправлявся й дома із стільцем.
Після вальсу фокстрот видався йому зовсім легким, навіть розчуравав його трохи своєю простотою.
— Отак ходити? — спитав він.
Зоська пояснила, що фіґур є безліч, що тут можна застосувати акробатику й власні винаходи, Проте, даму тут обіймалось далеко серйозніше, ніж у вальсі, й це його потішило. Він вмить уявив, що зможе притискувати так багацько жінок, високих і повних, ступаючи ногою між їхні ноги й крізь убрання почуваючи в них груди й пружний живіт. І збільшив свою пильність до науки.
Справа з помешканням посувалась вельми кепсько й відбирала в нього силу часу. Пристойної кімнати не міг знайти. Хлопець з'являвся до свого комісіонера обурений, лаявся, знову викладав свої вимоги, раз-у-раз чуючи ту саму запобіжливу відповідь:
— Словом, вам треба справжня кімната!
Степан одержував десяток нових адрес, але та сама справа повторювалась без жадних варіяцій: частина кімнат була вже найнята, часом ще півроку тому, частина мала звільнитись невідомо коли, частина зовсім не звільнялась, а одна-дві, що таки наймались, були справжніми нетрями, обдертими притулками блошиць, і він з огидою дивився на бруд, що лишає по собі, вибравшись, людина, купи сміття та масні шпалери, що покидала позад себе, як гній, з огидою почував у застояному повітрі порожнечі піт та сморід її життя, і виходив з невеселою думкою про ницість, тваринність людей, що з них найкращі чисті тільки тому, що вмиваються й міняють білизну.
Кінець-кінцем заявив комісіонерові, що лазити по хатах по-дурному не має жадного наміру, і той погодився прийти до хлопця особисто, коли трапиться відповідна кімната. Взяв за це три карбованці.
Але з своєю кімнатою Степан давно вже попрощався й заходив до неї ввечері, як до готелю. На всякі сумніви щодо творчости засвоїв собі тепер одноманітну відповідь — от знайде кімнату, тоді можна буде й писати. Взагалі взяв за звичку покладати на неї всілякі сподіванки. Тим то житлова криза хоч і турбувала його, але душевного спокою не порушувала.
А втім, біда на нього вже клалася з іншого боку. На молодому весняному небі, що поглибшало й посинішало під збадьорілим промінням, збирались на його обрії темні хмарки, ще ледве помітні, ще прозорі, але сумні, як перші сльози бурульок вздовж високих дахів.
Весна, власне, ще тільки накреслювалась, але стояла вже на порядкові дня. Сніг ще не танув, але посірів, збувся блиску, став щуплий у купках, вздовж вулиць викладених, а на брукові злігся від невпинної їзди в темпу, руду масу, осів, випнувся й позападав поправними вибоїнами під ритмічними вдарами копит. На пішоходах він обертався ясними днями в ріденький холодець, застигаючи прикрими грудками в холодні ночі. Скрізь по дахах його скидали вниз величезними кулями, що глухо падали долі, як бездушне тіло. На рогах дівчата в кожушанках продавали перші підсніжники з навколишніх горбів, де вже оголилась земля. П'ять копійок пучок, п'ять копійок!
Траплялись соняшні ранки, ранки теплих вітрів, що несли з далеких полів дух вогкого ґрунту й торішнього зілля, млосну запашність житньої прорости й набряклого яблуневого цвіту. Траплялись тихі, замріяні дні, коли в крові, відгукаючись на шумування природи, прокидається проста, потужна радість життя, коли душу опановує той безуямний порив, що вів предків до олтарів весняного бога. Такими днями Степан любив гуляти й дивитись.
Взявши під пахви важкий портфель, блукав перед обідом по вулицях без видимої мети, уникаючи привітань, потребуючи побути самому серед чужих після одноманітних зустричів на посаді та громадській роботі. Якийсь час він сам гаразд не розумів цього раптового потягу на вулицю й того чуття вигоди, задоволення, що обнімало його серед гомону й сміху весняної юрби. Думав, що гуляє, як гуляють усі соняшного дня, для спочинку й провітрення.
Але якось, вернувшись пізно додому, схвильований і збуджений, мусів собі признатись, що ходить дивитись на жінок. Він зрозумів тепер, що тільки на них слипялись його очі, на сміючих обличчях їхніх, на звабливих ногах і теплих убраннях, що ховали тіло, яке до болю відчував; що тільки на них дивився він з жагучим захватом, немов кожна мала окрему, тільки їй властиву таємницю, окремий, для нього ніби виплеканий сад кохання та пристрасти, і з кожної віяло на нього сласним випаром її жіночого єства, що п'янив його і підносив. Душа його завмирала в гарячім тумані, коли бачив жінку вродливу, струнку, здібну любити й варту любови, і сам любив її одну мить, проймаючись невимовною подякою, що вона є, що бачить ті і пестить поривним поглядом. Декотрі озирались, посміхаючись йому непомітною, кличною усмішкою, і серце його тоді пінилось та співало. І тепер, зрозумівши це, відчув не сором, а тривогу, радість від свідомости буйної сили, що палає в нім, як часточка тієї могутньої спраги, що рухає світом. Якесь нове, ясне чуття прокинулось у нім — не хіть, не бажання, а луна їх, певність, що здібний бажати й бажатиме.Він підійшов до вікна й розчинив його, нагло рвучи наліплений папір. Разом з холодним струменем повітря, в кімнату долинув гомін безмежної вулиці, де він почув дзвін їхніх голосів, шелест їхніх кроків та сукень, рухи їхнього тіла та уст. Хлопець витягнув руки. Що це йому? Весна? Звідки це п'янюче передчуття близького, несподіваного побачення? Він упав на ліжко, і щулячись від холоду, що невпинно допливав у кімнату, віддався тій пристрасній мрії, що коливалась перед розплющеними очима безліччю привидів. Марева сповняли його кімнату, зникаючи й народжуючись від свавільного лету його думок. Він мандрував десь у гарячих чужих краях, блукав пахучими степами й зарослями листатих дерев, сходив на гору, звідки видно безмежний обрій землі, і скрізь із похоронків простягались до нього тонкі руки, схилялись чарівні обличчя, яких дотики він почував, як дійсні поцілунки. Він снив. І раптом у цій примарній мандрівці по ясній країні кохання йому назустріч вийшла маленька бліда постать, похила й скорботна, як придорожня жебрачка. Зоська. Він спинився з несподіванки, і яскраве видиво його блякло в міру та постать виразнішала, аж поки не лишився він з нею віч-на-віч у порожній кімнаті, пригнічений від раптової перешкоди. Зоська! Страшний жаль згнітив його на спогад про дівчину, що була вже вичерпана його чуттям, яку вже покинула його душа в своєму простуванні. Образ її викликав тугу, а не порив, біль за безглуздий лад життя, де треба спокутувати минулі радощі, протест проти липучости чуттів і людей, що їх треба віддирати від себе, як плястер.
Хлопець схопився й зачинив вікно. Була ще тільки дев'ята, і він застане Вигорського в пивниці.
Там, як завжди, було збіговисько, що завжди заспокоювало його. Він, посміхаючись, підійшов до столика, де сидів поет.
— Шкода, що ви трохи спізнились, — сказав той. — Допіру був маленький цікавий скандал. Виводили п'яного, та він якось вирвався і встиг розбити коло шинквасу два здоровенні тарелі з рибою. Видовисько було чудове. На жаль, йому не дали продовжувати.
— Будемо вечеряти? — спитав Степан.
— Якщо ви частуєте, — сказав поет.Вони замовили пожарські котлети, і поет налив шклянки.
— Ви знаєте, який зв'язок існує між алькоголем та астральним світом? — сказав він. — Обернений зв'язок. Теософи вчать, що людськість із теперішнього інтелектуального стану перейде в духовний стан. Нервова система утоншиться до справжнього психізму, а для цього не можна вживати м'яса та алькоголю. Чому? Бо центр найвищої духової діяльности пробуває в мокротній залозі мозку, яка не терпить алькоголю. В цій мокротній залозі Й полягає суть теософії.
Він помацав свою стрижену голову.
— А астральний світ?
— Він буде приступний расі, що розвине ту залозу. Тільки я думаю, що ми мало втрачаємо з астральним світом, п'ючи пиво, бо людина скрізь мала неприємності, де вона не з'являлась.
— Я не вірю у вигадки старих паній, — сказав Степан. — Але мені тоскно сьогодні. Весна?
— Всяка весна кінчається морозами, не забувайте, відповів Вигорський. — Краще не весніти, щоб не опадати.
— Ну, вибачте, — сказав Степан. — Краще померти, щоб так не міркувати.
— Не маю жадного бажання вмирати, — відповів поет. — Бажати те, що мусить бути — це вже безглуздя.
Він раптом прояснів.
— Друже, я не казав вам ще своєї останньої, радісної новини? Щастя на землі можливе!
— Невже?
— Так. Я думав про щастя двадцять вісім років і прийшов до висновку, що воно не існує. А на двадцять дев'ятому змінив свою думку. До речі, ви не помітили, як мені стало двадцять вісім років? Це було позавчора. Шахрай з цього часу — чисто працює!
— Але він приніс вам щастя, — сказав Степан.
— Краще був би не приносив, — зідхнув поет. — Я не боюсь ні старости, ні смерти, але все неминуче мене обурює.
Він уперся долонями в підборіддя й хвилинку дивився мовчки перед себе на повну залю, що тремтіла від рухів та голосів. Його худе, давно неголене обличчя поросло куцим чорним волоссям і здавалось без міри стомленим. Потім заворушив пальцями, гладячи шерстку щоку.— Щастя? — сказав він зразу. — Навіть щастя мене не задовольняє. Річ у тому, що я був щасливий і не помічав цього.
Він налив шклянки властивим гострим рухом.
— Вся справа в тому, що щастя нічого спільного з задоволенням не має. Коли б інакше було, ми не могли б зрозуміти людей. Чуттьові й розумові перемоги надто минущі, щоб зародити щастя — постійний настрій радости вищого порядку, тобто абстрактної. Щастя — це високий тонус духового життя, як здоров'я — фізичного. Щастя — це духове здоров'я. Окремі болі та виразки не можуть його схитнути. Що таке щастя? Це естетичне почуття від самого себе, від свого «я». Естетичне почуття виникає від споглядання або гармонії, або величі. Гармонійність «я», тобто певна рівновага всередині людини, є нерухомість, загальмування на певному духовому стані. І естетика гармонії, в нашому разі, є щастя не-прагнення, щастя погодження з життям, підлягання йому, тобто щастя раба. Воно єсть, воно щастя, але нікчемний ступінь його. Розумієте?
— Розумію, але не так швидко, будь ласка. Ви вигадували це двадцять вісім років, а я мушу сприйняти за десять хвилин, не забувайте.
Поет посміхнувся.
— Ви не були такий дотепний, коли ми вперше здибались. Я продовжую. Естетика величі є піднесеність якогось душевного елементу над рештою, запанування його над рештою, активна боротьба з нею, отже рух, прагнення. Щастя величі — діяльне, а гармонії — приємний сон, кінець-кінцем. Тепер найголовніше. Щастя величі може виникнути від піднесености або чуття, або розуму. Перше ви зрозумієте на прикладі першої-ліпшої релігії. А останнє, щастя від свідомости, що душа впорядкована принципом розуму й підпорядкована йому, і є найвище щастя — тим часом, а може й назавжди, якщо не здійсняться пророкування теософів. Я теж не йму їм віри, але ми так мало знаємо, що в майбутньому може здійснитись всяка дурниця. Я не певен навіть, що не буду в раї…
— Не згадуючи вже про пекло?
— Згоден, якщо там буде пиво й такі приємні чорти, як ви. Отже на варті життя мусимо поставити розум. Він добрий, він усе приймає і прощає. Він уміє спиратись на причини, А чуття нищить їх. Щастя чуттьової величі є щастя заперечення, а розумової — ствердження, чуття — обурення, розум — терпимість, чуття — запал, розум — гострота, чуття лишає кінець-кінцем попіл, розум — тільки рани. От вам повна картина щасть. Яке вибираєте?
— Чуттьове, хоч воно й обмежене.
— Кожен вибирає те, що може. Щождо обмежености, то не забувайте, що й усе наше життя обмежене певним часом, простором та умовами, від нас — у найкращому разі! — мало залежними. Я, особисто, припускаю гірше. Коли мені кажуть про незалежність націй чи жінок, я хочу відповісти: друзі, тільки одна незалежність є — незалежність нашого життя від нас! Отже, обмежености лякатись нема чого, бо прагнення до безмежного завжди приводить до порожнечі.
— Уже дванадцята.
Це сказав пивникар, приємно посміхаючись. Звичайно, це дитячий час, але він, як чесний громадянин, за обов'язок має виконувати приписи закону, то більше, що штраф величенький.
На дверях він уклонився.
— Сьогодні трохи шумно було, вибачайте.
Він натякав на скандал із тарелями.
— Заводьте алюміневий посуд, — порадив поет. — Він не б'ється, а самий металь користується тепер величезною популярністю.
Потім звернувся до Степана:
— Хочете, погуляємо трохи? Чудова українська ніч.
Хлопець вагався.
— Я трохи стомився, — сказав він.
— Обіцяю мовчати.
І пішли вдвох до Опери, де вистава вже кінчилась, і незайняті візники поволі роз'їздились униз вулицею Леніна. Дійшовши до Шевченківського бульвару, приятелі повернули назал. Поет справді мовчав, наставивши капелюха Й устромивши руки в кишені пальто, а Степан, п'яніючи від холодного місячного сяєва, скинув галоші й сковзався по намерзлих пішоходах.
На чергове побачення з Зоською хлопець ішов неспокійно, навіть з деяким острахом. Яких слів мусить добрати, щоб висловити те важке, складне почуття жалю й прощання, що його гнітила? Шабльон любови підказував, що для розлуки мусить бути достатня причина, ревнощі, зрада, сварка принаймні або хоч повільне охолодження протягом довшого часу. Та чи й зважиться він, чи зрозуміє вона?
Зоська вже чекала його. Сиділа на крісті в пухкій блахитній кофточці, недбало скинувши черевички, і посміхнулась, коли він увійшов.
— Як я скучила за тобою! — сказала вона.
Хлопець нерішуче спинився біля порогу, дивлячись на неї збентеженими очима.
— Я теж за тобою скучив, — відповів він.
В цих словах було стільки туги, що й для нього вони забреніли несподіваною щирістю.
— Іди ж сюди, — прошеплотіла вона.
Він кинув на стільця пальто та капелюха й підійшов до неї похилою ходою злочинця.
Вона посадовила його поруч на килима й підвела руками його голову:
— Поцілувати тебе?
— Поцілуй.
— Ти хочеш!
— Хочу, — розпачливо щепнув він.
Вона ледве торкнулась його уст своїми устами, і здригнувшись, зразу припала до нього таким довгим, безтямним поцілунком, що він почав задихатись.
— Так я тебе люблю, — сказала вона.
Він погноблено мовчав, гладячи й цілуючи їй руки.
— Ці два дні, коли ми не бачились, здавались мені такими довгими, як два безкінечні роки, — казала вона — Не знаю, що сталося зі мною. Хотіла навіть на посаду до тебе прийти.
— Весна? — пробурмотив він.
Вона заплескала в долоні.
— Ах, звичайно весна, як же я не догадалась!
І тихенько заспівала, хитаючи ногою:
Весна, весна, весняночка,
Де твоя сестра-паняночка.
Степан дивився на неї, любуючись на її маленьку бадьору постать, захоплюючись радістю, що в її голосі бриніла. І йому схотілось узяти Зоську за руку, водити її квітчастимн полями, і щоб вона співала так — співала для нього, для сонця, для розкішного обрію, білими хмарками помережаного,
Він стиснув їй руку й сказав:
— Зосько, підемо в поле, коли стане сніг?
— Ах, підемо, і я сплету вінок!
Він не міг себе стримати, і в солодкому пориві каяття, в спалахові всіх спогадів, що були йому з дівчиною зв'язані, пригорнув її і став цілувати, поволі, божевільно, в очі, у волосся, у губи, захлинаючись від радощів покори, як не цілував ніколи.
— Ти… Зосько… я не можу без тебе, не можу… — шепотів він.
Коли заспокоївся, вона погладила його по голові:
— Ти — божествений.
Але йому мало було цих поцілунків. Щось невичерпане й надхненне лишилось ще в його душі. Він хотів зробити для неї щось виключне, хотів, щоб їй завжди було радісно коло нього, як зараз, хотів зв'язати її з собою назавсігди,
— Зосько, я давно про щось думаю, — сказав він захоплено.
— Про що?
— Давай поженимось.
Вона відсахнулась.
— Ти збожеволів!
Ні, він зовсім не збожеволів. З блискавичною винахідливістю, мов і справді про це віддавна думавши, почав поважно викладати їй свої докази. Передусім, фактично вони вже й так полружжя. Розлучатися ж вони не збираються, ні? Гаразд, то треба зробити висновки. Він живе, як злидень, без ніякого затишку. В житті — безлад, який і писати йому заважає. Та й не можна ж вічно користуватись чужою кімнатою! Одне одного вони вже досить знають. Навіщо красти десь годинки побачень, коли вони взагалі можуть бути вкупі? Їй теж краще житиметься, якщо вона любить його, звичайно. Всі ж женяться, і дивно, як вони ще Й досі не поженились! Матеріяльний бік цілком забезпечений. Та він і посаду допоможе їй знайти, кінець-кінцем.Він спокійно зважував міркування «за» і не знаходив жадного «проти». Потім спитав:
— Скажи, ти хочеш? Зосько!
Вона лукаво відповіла:
— Звичайно, хочу. — І смутно додала: — Якби ти знав, як важко бути коханкою. Скільки я перемучилась!
Він вдячно поцілував її.
— Тепер уже кінець твоїм мукам. Але батьки твої!?
— А я їх питатиму? Вийду заміж, та й уже.
Тепер вона сіла коло нього на килимі, і почалося захоплене обговорення майбутнього життя. До ЗАГС-у вони підуть, коли буде кімната, яку Степан шукає. Але може треба зразу дві? Поміркувавши, погодились, що дві важче знайти й важче умеблювати. Хай згодом. Степан розгортав широкі пляни роботи й розваг. У Зоськи відразу прокинувся жіночий дух порядкування. Вона вмить уявила себе господинею з необмеженою владою в хаті. Два килими, або вона й заміж не виходить! На сніданок — конче яєчки.
— Це дуже поживно. І смачно, — сказала вона.
Він пригорнув її і шепнув їй на вухо:
— Крім того, заведемо собі пацанка.
— А що таке пацанок?
— Це такий маленький хлопчик.
— Ах, хлопчик, це дуже гарно!
Нарешті Степан догадався глянути на годинника. П'ять на четверту. Справді, шахрай з цього часу!
Коли одяглись, дівчина сказала, згадавши:
— Завтра ж та вечірка. Ми підемо?
Він чемно поцілував їй руку.
— А чому ж? Коли хочеш, оповістимо там про наші заручини.
— О, це буде фурор!
Зоська стягла з нього шість карбованців пайки — за себе і за нього, — дала йому адресу й сказала приходити о десятій увечері. А сама мусіла раніше піти, щоб допомогти господині.
Але він не хотів розлучатись з нею до завтра.
— Сьогодні ми в театрі? — спитав він,
— Тільки щоб назад — візником!