Місто/2/IV
Проблема грошей набувала дедалі загрозливіших форм. Він був напередодні банкрутства всього свого вбрання від кашкета до галош, шо, послуживши йому півроку, починало виявляти ознаки страшного, хоч природнього занепаду, якого годі було вже приховати ретельним чищенням. Процес одягання, такий приємний йому колись, тепер у сущу муку обернувся, бо вранці наявніш, ніж будь-коли, показувалась руїна його білизни, крайнє зужиття черевиків та лихий блиск ліктів на піджаку, віщун майбутньої дірки.
Заходили перші місяці слизької київської зими, і не палити в кімнат було вже зовсім незручно. Щоправда, він заклеїв вікно, дуже дбайливо й щиро, не минувши жадної зрадливої щілинки, але холод, здавалось, проходив крізь мури, і вранці хлопець передчасно прокидався, тремтячи, хоч клав на себе поверх заслуженої салдатської ковдри все своє майно, навіть подушку на ноги, сам голову притуливши на парі статистик, загорнутих у хамло. Злидні в хаті гнітили його і позбавляли енерґії. Ввечері, коли не ходив з Зоською до кіно, він лягав на ліжко, силкуючись зігрітись та потішаючи себе надією обмислити яку тему до оповідання, але просто лежав з притоми та прикрости, і часто одягнений засинав, уночі здивовано схоплюючись із гнітом на серці.І от якось уранці, напившись у Нархарчі гарячого чаю з півфунтом арнаутки, хлопець сів до свого столу, знайшов серед паперів олівця, загострив його й почав обмірковувати можливі способи поліпшити свій фінансовий стан, отже фізичне й моральне становище, бо частину душевної кволости цілком розумно клав на карб грошового зубожіння. І насамперед мусів з'ясувати свої потреби, видаткову частину свого бюджету. Передусім Зоська. Зваживши всі обставини, хлопець вирішив, що асигнувати на неї менше, як червінця на тиждень — річ неможлива. Згнітивши серце, потай жалкуючи, що почав з перших місць у кіно, місць безперечно дорогих і, в істоті своїй, мало що кращих від других, він визнав, що зміняти режим у цій галузі було б ганебно, як і скасувати цукерки. В цій справі він був безсилий, з сумом переконуючись, що після пригоди в окремому кабінеті й спалаху несподіваної ніжности був ще міцніше з дівчиною пов'язаний, і кинути її тепер було багато складніше, ніж коли відносини їхні не виходили з меж простого знайомства.
Бо сам почував, що в ньому з'явилось щось глибше й отрутніше, ніж бажання, щось із присмаком обов'язку й ваги. З другого боку, вперте самолюбство юнака не дозволяло йому занедбати справу недоконану, до того ж дорогу, — не тільки грошовими жертвами, самими з себе теж цінними, але й душевними втратами, внутрішнім спустошенням, що його самого вжахнуло б, коли б він почував у собі менше сили та знав ціну людській енерґії, яку марно тратити становить невідбирний привілей молодости. У всякому разі, він уклав у справу надто великий капітал, щоб відмовитись від законних відсотків. То хмурий, то радісний, з упертости чи з захоплення, робив він свої візити на Гімназіяльний провулок, де зосередилось його життя, думки і обурення. В поцілунках, що він почав діставати, часом займалась дивна теплінь того першого, розквітлого в брудних стінах шинку, того таємничого дотику уст, що стирає межі істот у найглибшім і найвищім збагненні, могутнім чаром зрушуючи шукати його сп'янілість у творчості, праці, науці й боротьбі.
Іноді він казав сам собі, що любить її міцно ще нікого так не любивши, і радів, викриваючи в собі це могутнє чуття, а часом обурювався, що воно якось відхиляє його від тієї єдиної мети, якої тьмяна луна сповнювала його мрії. Найбільше з того дивувався він, що бажання опанувати Зоську в ньому якось погасло, і вбачив у цьому певні небезпеки, але, зрештою, терпляче ставився до присутности дівчини в своєму серці, десь глибоко переконаний, що юнакові бути закоханим неминуче й цілком природньо.
Отож, коли зважити, що нормальний прибуток його від лекцій становив 18 карбованців тижнево, вісім карбованців йому лишалось на їжу та оплату помешкання. Щось заощадити на дрова й ґардероб годі було й надіятись. Вирахувавши, скільки коштуватиме йому впорядкувати зовнішність, хлопець дістав цифру вісімдесят п'ять карбованців мінімум — отже, звів свій бюджет з дефіцитом сто карбованців.
Тож він ухвалив сходити до редакції київського журналу, шо його оповідання видрукував і, як він догадувався, винен був йому гонорар. Чому раніш не пішов? Тільки з сумлінности. Йому прикро було з являтись десь перед очі, що дивитимуться на нього саме як на письменника а гроші брати й поготів. В тому запалі що він у свій твір поклав, було щось незмірне з грошима, безмежно їм чуже. З пошти він їх дістав, як подарунок, а особисто брати мусів, як заробіток. Але потреби, своїм звичаєм, показались дужчими за благородні міркування, наділи йому на голову кашкета, на плечі — пальто й вирядили до редакції, що містилась у філії Державного Видавництва.
І — дивна річ! — редакція журналу була в тій саме кімнаті, що він першу перейшов у френчі й чоботях, женучись за долею по приїзді до міста. Він пізнав її відразу — та сама шафа, та чорнява друкарка, дерев'яна канапа, а на ній кілька молодиків, що в них він серцем відчув своїх можливих товаришів! Вони курили, розмовляли, сміялись, не надто голосно, щоб не ображати тиші в установі. Сором обійняв його за себе колишнього, за несвітську наївність свою та приниження, і тисячі спогадів, як розгорнутий альбом листівок, оповили почуття ніякової, але солодкої гордости, що на мить його охопило.
Але до столу він підійшов і назвався вже тихо, соромлячись. Його запросили сідати. Так, гонорар йому належить — сімдесят карбованців з копійками. Але чого він не з'являвся так долго? Степан збрехав перше, що на думку спало — був хворий. На що? І він мусів відповісти, відповісти ще на безліч питаннів про себе, про те, що робить, як живе, чи давно пише. Говорив він ухильно, на кожному кроці брехав, сам від цього червоніючи.
— Ви ж принесли нам ще оповідання? — ласкаво спитав секретар.
— Ні, немає… ще не кінчив, — відповів Степан, що такого допиту не передбачав і терпів його, як тортури. А з другого боку й справді — не міг же він загребти гроші в кишеню й податись! Це було б зовсім непристойно.
Потім секретар познайомив його з молодиками, що сиділи на канапі й дійсно всі були письменниками, крім одного, що був тільки кур'єром, але зовні від них нічим не різнився. Декого Степан навіть знав по творах, — ці його найбільше й лякали. Але з цікавости, збудженої його ім'ям, він догадався, що оповідання його не промайнули без сліду, і в глузливо-прихильних поглядах нових знайомих побачив навіть щось ніби відблиск заздрощів, щось ніби невиразний виклик на змагання, що на літературному полі жорстокіше за французьку боротьбу, ба навіть за англійський бокс.
Тут він підпав під нові питання. Чи не має він здавати до друку збірки? Та де там збірка. А що пише? Оповідання… Про що? Він не міг цього зразу сказати, бо нічого не писав і нічого писати не збирався. Але признатись до своєї бездіяльности було б ганебно. То більше хтось іронічно зауважив:
— Та не бійтесь, ми теми не перехопимо.
Тоді Степан оповістив:
— Пишу оповідання про… людей
Всі засміялись, але він був задоволений своєю відповіддю, яка його ні до чого не зобов'язувала.
Секретар просив його приходити й давати оповідання. Як він не справляв вражіння людини сильної, то всім сподобався. Трохи вовкуватий, але, зрештою, симпатичний хлопець. Може з нього навіть люди будуть, бо оповідання його, хоч, безперечно, недосконалі, з багатьма формальними, часом разючими хибами, хоч манірні трохи, необроблені, розтягнені, розкидані, а місцями й зовсім нікчемні, кволі на образ, слабі на абстракцію й непевну лірику, а проте мають все таки свіжість і дають сподіватись кращого.
Так оцінили його появу письменники. Потім виникла суперечка, під чиїм впливом він пише й кого наслідує, бо інакше і він був би оригінальний, а цього ніяк не можна було припустити. З українців називали Коцюбинського з «Він іде» та «Boa-constrictor» Франка. Далі пішли вправи на знання чужоземних літератур, і незабаром створився цілий букет імен різних запахів. Хтось обстоював навіть Сельму Лягерльоф, якої оповідання якраз учора прочитав.
Число попередників потішило б хлопця, число впливників вжахнуло б, коли б він не вийшов уже з будинку, несучи в кишені гроші, що здавались йому здобутком нахабного шахрайства. За що, властиво, він їх одержав? Хіба може він, справді, стати справжнім письменником, як оті, що сидять на канапі? Чи дійти йому колись такого вільного поводження, незмушености, певности, красномовства? Ні, це зовсім неможливо. Ні, в письменники він не годиться!
«Не буду писати», подумав він, але потай ночував, що цією відмовою сам перед собою пишається, а писати, звичайно, буде, добре писати, краще за всіх тих задавак.
Гроші він негайно повернув на купівлю сукняного, хоч і лихенького костюму, і перебравшись, відбув чергову лекцію. Вертаючись по обіді додому, купив по дорозі п'ять пудів дров, і поки обдертий, брудний чолов'яга тягнув їх двохколескою до призначення, вирішив цей вечір посидіти вдома, напалити кімнату й підлататись. Споглядальний настій, що огорнув його після одвідин редакції, до цього якраз і пасував.
Зібравши до направи білизну, наготувавши голку, нитки та ґудзики, подерши на латки найзнеможенішу сорочку, Степан склав усе начиння коло груби, став навколішки й почав розпалювати. Передчуваючи тепло, за яким тужив кожен клаптик його шкіри, він захоплено спостерігав поширення вогню, обійми його язиків і коливання диму. Заходив вечір, незмінно вогкий, кудлатий від хмар, сірий, вихристий. Хлопець не запалював лямпи, і в мороку кімнати його тінь здовжувалась і стискалась від спалахів, як кість величезної руки.
Простеливши ковдру на підлозі, вій сів і почав шити. Але млость під тепла, що пашіло йому в обличчя та груди, незабаром налила йому пальці, і голка з них упала додолу. Він не потурбувався її навіть підняти, витягнувся в глибокій стомі на ковдрі ничма, упершись ліктями в підлогу, й поклав голову на руки. Тепер огонь був просто перед ним — живий, неспокійний, чарівний, що вбирає й досі дає відчути в собі могутність першого і неперевершеного бога. Вогонь! Він знав його так добре, бо вогнем були позначені цілі доби його життя. Чи не це полум'я гріло його дитиною вночі на пасовиську серед лячної темряви, де жили страхи й вовкулаки? Чи не в огнище втупивши очі лежав він повстанцем-юнаком, спочиваючи після кривавих пригод на взліссі, де стовбури здавались ворожою чатою? І тепер, у нових боях, споглядає він на це буяння тепла осінньої ночі серед міста, ще незнаного, нездобутого, де криються може більші небезпеки, ніж витвори дитячої уяви та військові супротивники! Але на відповідь їм палахкотів його внутрішній огонь, та непоборна сила життя, що гасне тільки з останнім подихом людини, той чарівний ліхтар людського пориву, що зводить на екран майбутнього високості, кладучи тінь на драговину, і кличе голосом пророчим у нові й нові походи по золоте, хоч і бараняче руно.
В цю мить, заколисаний спогадами й теплінню, він почував міцну єдність свого життя, радісно пізнаючи себе дитиною, хлопцем, підлітком і юнаком. І з цього спізнання в душі йому відживала якась приспана частина, покинуті ділянки, де життя вже зібрало свій урожай, вони, ширячись геть за межі, де його пам'ять сягала, простягали бліді памоцки до незбагненної вічности. Ці дотики проймали його тремтінням, бо перед себе в далечіні він виразніше почував ще одну вічність, сестру тієї, звідки вийшов, ту, куди мусів кінець-кінцем увійти. І в чудному стані захоплення й туги, відмовляючись мислити й знати, забуваючи про вчора і завтра, хлопець полинув безкраєю мрією, де не було нічого здійсненного, навіть можливого, де образи блідли в міру згасання перетлілих жаринок.
Покинувши коло груби шитво, він стомлено ліг, повний скорботи і спраги.
Другого дня Степан вирішив одвідати лекторське бюро, щоб дістати ще гурток десь в установі бо одержаних за оповідання грошей йому зовсім не вистачило на загаданий плян. Однаково він мав гулящий час, який відповідніше було б повернути на зміцнення спілки між містом та селом у державному й особистому розумінні. О, ця спілка! Він часто про неї згадував, почуваючи труднощі перевести її навіть для себе. І місто бачив, як могутній центр тяжіння, що круг нього крихотними планетами обертаються села, вічні супутники його руху, часточки їх, потрапивши в розпечену атмосферу цього сонця, мусять пристосовуватись до нових умов тиску й підсоння. Цей болісний процес він відбував майже несвідомо, захоплений сліпим прагненням догори, збуджений, як людина, вдихнувши кисню, як п'яний, що перестає примічати бруд і виразки на тілі. Бо місто своїм розгоном і шумом зворушує людину без міри гостріше, ніж лоно природи ніжністю краєвидів та безладною грою стихій, покликаних тут будувати нову природу, — штучну, отже досконалішу.
Що гурток йому дадуть, Степан був того певен, бо славився за доброго лектора після блискучих наслідків державної перевірки його курсів. І справді, секретар бюро прийняв його вельми ласкаво і висловив своє глибоке задоволення з приводу його елеґантного вбрання.
— Ви ж розумієте, — сказав він, — що поки українці не навчаться добре одягатися, вони не будуть справжньою нацією. А для цього треба смаку.
— І грошей, — додав Степан.
— У людини з смаком гроші завжди бувають, — зауважив секретар.
Щодо гуртків, то вільні були тільки вечірні лекції для відповідальних робітників Шкіртресту. Хоч відповідальні робітники, звичайно, мають такі ж міцні мовні переконання, як і їхні ставки, хлопець не вагаючись погодився їх освічувати.
При повній зброї знання та досвіду з'явився Степан Радченко призначеного дня до великої почекальні Шкіртресту, обернутої в лекційну залю. Свій вступ він провадив у широкому пляні, почавши його з'ясуваннями явища мови взагалі, тих чинників, що спричинили її появу і розвій, основного поділу мов на аґлютинативні, корінні та флексійні, долі індоєвропейських мов, зокрема праслов'янської, її поділу та його підстав, певно і ясно ведучи слухача, як Вірґілій Данте пекельними шарами, що, вужчаючи дедалі, стреміли до центру, де сидів сам Вельзевул — українська мова.
З радістю спостерігаючи, що увагу слухачів він заполонив, в моментах зупинки почуваючи їхнє чекання дальшої фрази, ту нашорошену мовчанку, що краще за оплески надає промовцеві проречистости, він почав оглядати авдиторію, силкуючись в обличчях присутніх викрити майбутнє своєї тут праці. І зненацька в кутку постеріг очі, що пильнували його зухвало й глузливо, очі, яких погляд був йому відразний, мало не страшний. І як він забув, що Максим — бухгальтер у Шкіртресті! Певно, він цих лекцій не взяв би! І чому мусить він з ним здибатись? Безперечно, це випадок, але випадок чудний, прикрий, як навмисний підступ, бо щоки йому раптом порожевіли, мов на них знову проступила прихована, але нестерта образа.
Невпинно викладаючи далі, Степан перебирав неприємні спогади, яких не міг заперечити, які, попри всю гидотність, лишались часточками його життя, були глибоко болісні йому й глибоко рідні. Чому людина не має сили виправляти позад себе подій? Може тому, що не в силі направляти їх і попереду. Ця песимістична думка осідала його весь час, поки він бадьоро провадив лекцію, але, скінчивши, хлопець зразу ж відчув притому від довгого напруження голосу й потайного хвилювання. Ще якийсь час він мусів відповідати на запити про підручники, читанки, зшитки та програму, на всі двічі дитячі питання дорослих, що стали школярами, і вийшов, кінець-кінцем, із сумною думкою, що мусить сюди вертатись. Ох, ця Зоська! Коли б не вона, йому не треба було б стільки грошей, отже він не читав би тут лекцій і не мусів би здибатись із тим, хто дав йому ляпаса. Справді, ця дівчина тільки нерви йому псує! Ідучи знелюднілими вулицями в осінній тиші міста, порушуваній глухим гуркотом трамваїв, хлопець міркував то про кохання, то про образу чести, і хоч уважав обох їх за забобони, мусів визнати проте, що вони обоє надзвичайно чіпкі.
Серед цих міркуваннів хтось, наздогнавши, взяв його під руку, і в млявому світлі ліхтарів він пізнав Максима.— Вибачте, шановний учителю. — мовив він, урочисто вклоняючись, — я хотів подякувати вам за науку.
— Я ще нічого вас не навчив, — відповів Степан.
Максим засміявся.
— Власне, я вивчився сам, але… завдяки вам!
Вони йшли якийсь час мовчки, і Степан раптом відчув у подиху свого подорожника виразний дух алькоголю.
— Ви п'яний? — спитав він.
— А ви тверезий?
— Цілком.
— Даремно. Як сказано: веселіє Русі єсть пити.
І зненацька плеснувши хлопця по плечі, він з босяцькою щирістю розповів йому, що п'є часто й багато, що пити справді весело, що п'яних більше люблять дівчата, сподіваючись кращої оплати, але помиляються в цьому, звичайно.
— А ви ще кажете, що нічого мене не навчили!
Він промовив ці слова, вдаючи ображеного, але Степанові такі жарти були неприємні.
— Я цьому не причина, — грубо відповів він.
— Ні, та як же?.. Я ж колекції марок збирав! І мамі презенти робив.
Максим засміявся й переконано додав:
— Не вірте Іосифам, що тікають від жінок та за книжками собі сидять і маму люблять! Вони такі тихі та чемні, але… але… права рука в них нечиста!
І коли він сказав це, страшна огида до його присутности опанувала хлопця. Це було те саме почуття фізичної відрази, що він був дізнав, побачивши тоді Максима в кабінеті, але побільшене, загострене темрявою, що сприяла його поглибленню. Забуваючи про супутника, він став думати про себе. Кому потрібна їхня зустріч? То так, що вона природня тепер, бувши випадкова й колись, але хіба минуле не має права на забуття? Невже все прикре, збираючись у житті, лишає в ньому незбитий слід, невиводні тавра, що можуть колись защеміти давнім болем випікання? Все можна забути, казав він собі. Але забуття це зрадливе, якесь поверхове воно, бо й зараз, резонуючи на чорний тон, невпинно спливали йому згадки про кривди, що він через життя своє вчинив. Їх було досить, але всі якісь ненавмисні, і він у жадному разі не міг прийняти на себе за них вину. Чому ж вони такі неприємні?— Ви слухаєте? — спитав Максим.
— Слухаю, — відповів хлопець.
І бухгальтер знову підхопив своє оповідання, чи, певніш, балаканину, що здавалась зовсім несвітською, як хлопець минув увагою її початок. Він захоплено розповідав про вигоди свого життя, про часті бенкети з дівчатами, яких принади вихваляв із п'яною мальовничістю. Зненацька він урвав свої описи, мов щось згадавши, і змінивши голос з гультяйського на таємничий, шепнув Степанові:
— Ходімо в льото. Чудесна гра, їй-богу!
— Я додому йду, — сказав Степан.
— Поспієте. Не втече. Ну, ради мене!
І рішуче потяг хлопця вбік під арку, де одна по одній займались і разом гаснули літери, складаючи півколом напис: «електричне льото». На порозі цього закладу міської розваги хлопця огорнуло те тоскне передчуття, що виникає в людині відразу й без причини, пригнічуючи тягарем страху всі спроби розвіяти його міркуванням. Властиво, він міг би й не йти сюди з Максимом, взагалі з ним не ходити, але якась непоборна цікавість, попри огиду, затримувала його й вела.
Минувши тихий коридор із сивим швайцаром, вони вступили до великої, заллятої світлом залі, де за рядками столів сиділи зігнуті нашорошені люди, жінки й чоловіки, а вузькими проходами між лавами стільців нечутно сунулись прислужники, мовчки міняючи картки на дальшу гру. Над цією тишею напружених сподіванок, як віще об'явлення, як вирок зверхнього судді перед натовпом скаржників, витримуючи мірні павзи, з металевою ясністю підкреслюючи одноманітні слова, що знімали в залі тихий шепіт надій і розчарування, холодно, різко й безсторонньо покликав кричій:
— Сорок один. Двадцять. Тридцять чотири.
І за кожного викрику на величезній дошці вздовж задньої стіни запалювались названі цифри, плетучи безладний узор світлих плям.
Максим спинився на порозі коло столика, де міняли гроші на умовні бляшки, і Степам запитливо на нього глянув, певний, що бухгальтер хоче погуляти, може навіть його коштом. Але той шепнув йому:
— Аж он, у кутку прапоруч.Хлопець підвів очі в тому напрямі й побачив коло столу жінку, одутлу й оспалу, в синій, добре знайомій йому сукні, що тепер ледве стримувала повінь її брезклого тіла. Схиливши голову, вона зосереджено пильнувала карток, отже обличчя її він не міг роздивитись, але з постави її, з безоглядної завмерлости в увазі зрозумів, що цей стіл став їй єдиним і рідним, що в цю залю вона принесла всі рештки своєї жаги.
— Це вона? Вона? — думав він, нудьгуючи над руїною.
Раптом після чергового викрику набрякла тінь колишньої мусіньки геть підкинулась і здушеним голосом мов крізь зціплені на здобичі зуби, гукнула в залю:
— Годі! Кінчила!
— Дванадцять, кінчено, — бездушно оповістив кричій.
І все навкруги взялося шелестким рухом та гомоном, мов заворожені в казці постаті враз прокинулися з чарівного сну під діянням таємничого слова. Перевіряли вигриш.
— Завжди виграє, — злісно мовив Максим.
Її голос, грубий і жадібний, незмірний з ніжністю колишніх слів, зворушив душу Степанові, як і залю. Але зразу ж у ній теж запанувала тиша, теж усе завмерло, ніби всі спогади його знову пірнули в чудесний сон. Він відчув себе вільним, далеким і вищим. Повернувшись, він вийшов із залі, і Максим наздогнав його аж на виході.
— Сподіваюсь, ви дозволите мені не відвідувати ваших лекцій, — сказав він, коли вони вийшли на вулицю.
В його тверезому вже й різкому голосі забреніла колишня ненависть.
— Прошу, — відповів Степан.
Вони пильно одне одному вклонились, і Максим пішов перший, зникнувши в імлі, як і вирнув, а хлопцеві все, що сталось допіру, нараз видалося маревом, прикрою грою уяви. Силкуючись сприйняти бачене, як дійсність, та добре його обміркувати, він дратувався марністю своїх спроб і сердито поїхав трамваєм, похмуро поглядаючи на темні брили будинків, що, здавалось, щільно пливли повз вагонові шибки.
Вдома згадав, що не вечеряв, але виходити вже не хотів. Загодя знаючи, що нічого їстивного не знайде, він порився з нудьги в шухлядах; і закуривши, почав недбало гортати свої зшитки та записки. Один аркуш несподівано звернув його увагу. Він розгорнув його, зацікавився й прочитав:
«Сьогодні вирішив розпочати щоденника. Є хвилини, що треба відзначити. Мої оповідання — видрукувані!! Хочеться крикнути — видрукувані! І бачу — рівний шлях переді мною. Я йду — ні, лечу, шугаю! Так вільно мені, тепло, радісно. Цілую цей день».
Він кинув цигарку, збираючись порвати папірця. Потім, добувши олівця, великими чорними літерами накреслив через рядки одне слово — Йолоп.