Місто/1/XIII
Весну в місті несуть не ластівки, а биндюжники, що з благословення Комгоспу починають довбати на вулицях злеглий сніг, вантажити його на санки й вивозити геть, де він може танути без шкоди для міського добробуту. Перш, ніж з'являться ці предтечі тепла, жадна брунька на деревах бульварів не насмілюється набрякнути й розпуститись. Це було б зухвале порушення тутешніх законів і варварський замах на підвалини цивілізації.
Пробуждення природи не минуло без впливу на Степанову душу, що нагадувала платівку високої чутливости, придатну до моментального фотографування. Ніщо не викриває так штучности міста, як саме весна, розтоплюючи й тут сніги, але оголяючи мертвий брук замість сподіваного зела, — а хлопець ще прагнув зачути дух вогкої ріллі, втопити очі в зелену далечінь полів, у чорні смуги пухкого ґрунту. Навкруги він бачив страшне погноблення природи, і дерева камінних вулиць та обгороджених садків, замкнені тут у клітки, як дивовижні тварини по звіринцях, журно простягали йому своє набрякле гілля. Леле, що важила тут зміна холоду на тепло, крім відповідної зміни одежі? Що нагадувало тут про могутнє парування степів і радість людини, що чує під ралом родючу землю? Там весна — сурма світлого бога, промениста провісниця щастя і праці, а тут вона дрібний, хоч і приємний епізод, кінець господарчого кварталу й початок руху приміських потягів. Місто вивернулось на сонці великим випещеним котом, примружуючи на світлі безліч очей, потягаючись і позіхаючи від насолоди. Воно лагодилось спочивати.
Але весняний спогад Степанів про село, принесений теплом і свіжими дощами, не мав тієї сили, що справді може скорити. В ньому був сум за дитячими роками й жаль за минулим, що на відстані набуває чар, незалежно від якости, і він сам надіявся, що ця тихенька скорбота розвіється, як танущий туман. А може це просто були оденки тих невиразних хотінь та неоформлених прагнень, що роз'ятрює в серцях весна, нашіптуючи облесні слова про майбутнє, розпалюючи спрагу, обіцяючи якісь зміни, якесь простування, яка збуджує і бентежить душі різноманітним насінням, що, замість трояндами розквітнути, проростає, частіше цупким полинем. Бо життя — це широкомовна, галаслива лотерея з барвистими афішами, запаморочливим и плякатами й досконалою реклямою, що провіщає надзвичайні виграші, делікатно замовчуючи, що на один щасливий білет припадають тисячі порожніх тонісіньких квитків і брати участь у тиражі можна тільки раз.
В Інституті весна позначилась іспитовою лихоманкою — недугою, що обпадає тільки студентів. Починається вона поволі, і лятентний період її можна характеризувати підвищеною посидючістю, нахилом складати конспекти й підкреслювати в книжках рядки; але перший симптом одвертого нападу становить професорова оповістка коло канцелярії, після чого хвороба переходить у тифоїдну стадію піднесеною температурою, маячнею й нічницями, маючи кризу в іспитовій кімнаті, де виявляються всі ускладнення й можливість поворотности. Складаючи на «добре» такі поважні дисципліни, як політекономія та економгеографія, Степан згадав про обов'язковість української мови й вирішив її теж між іншим скласти. Її лекції були єдиними, що він не одвідував, і готуватись теж не збирався, дуже підставно припускаючи, що українська мова і є та сама, якою він чудово володіє, навіть оповідання пише, а він сам якраз і є той українець, що для нього мова ця існує і яку скласти, отже, він має, всі права тим більше, що в своїй повстанській кар'єрі перед тим, як викинути червоний стяг, він тримав якийсь час прапор осінніх степів і небес. Але через рідні пороги теж можна перечепитись, і Степан знітився вже від першого вибуху важкої батареї глухих голосівок і закону ікання, а влучний обстріл із скоропальних речівникових та дієслівних гармат примусив його геть ганебно відступити з палким бажанням за всяку ціну здобути цю несподівану фортецю.
Діставши з бібліотеки найкращих підручників, він, закинувши решту, взявся того ж вечора споглядати їх і вивчати. Досі він знав самі російські граматичні терміни і з якимсь дивним хвилюванням вимовляв їхні українські тотожники, бачачи, що його мову теж уже розкладено на розділи й параграфи, підсумовано її закони й виведенот правила. Він заглиблювався в них дедалі з більшим захопленням і насолодою; дрібні, звичайні слова здавались йому глибшими, змістовнішими, коли він розпізнавав їхні складові частини й таємницю їхніх відмін. Він полюбив їх, оцінював їхню ролю й перейнявся до них пошаною, мов до значних осіб, що їх, через несвідомість свою, трактував досі за простих.Отож, за місяць засвоївши талмуд Олени Курило й вистудіювавши історію мови за Шахматовим та Кримським, він став перед очі професора в Інституті, що, не пізнавши його, геть здивувався на глибінь його знання.
— От як корисно прослухати курс моїх лекцій, — сказав він, — але мушу признатись, що дуже рідко маю втіху іспитувати українця, що знає свою мову.
— На жаль, — зауважив Степан, — більшість уважає, що досить українцем родитись.
— Так, так, — відповів професор. — Але мушу признатись, що я їх безжально ганяю. Дуже радий, що ви цього уникнули.
Так вони розговорились, і професор розпитав Степана про його походження й теперішній стан. Останнє хлопець змалював йому найтемнішими фарбами, бо й справді становище це починало здаватись йому жалюгідним. Він так похмуро розповів професорові про порання корів, ніби це було небезпечне муштрування африканських левів, а свою кухню подав йому такою захланою й задушною, як келію подвижника в гущавині страшних борів. І добрий професор, зворушившись, сказав йому:
— Ви здаєтесь мені здібним, серйозним студентом, і я спробую вам допомогти. Бо, мушу признатись, у мене не так багато вже слухачів, що одвідують мої лекції і яких я ні разу не прогнав з іспиту.
Після цього професор написав йому листика до голови Лекторського Бюро в справах украйнізації, пообіцяв ще й сам побалакати з цією видатною людиною й додав, стискаючи Степанові руку:
— Сподіваюсь, що ви там із студента зробитесь лектором.
Другого дня вранці Степан уже з'явився перед украйнізаційний ареопаг, де його піддано під чи взято на іспит, залежно від мовних переконань кожного з членів. І після того, як із зізнання підсудного точно встановлено, що ablitivus autoris в українській мові ніким, ніде й ніколи не може бути вживаний, що для переведення розвантаження мови дієслівні речівники мусять бути старанно й невхильно обходжувані; після того, як він, вгорі названий і зазначений, виявив цілковите розуміння, чому людина ходить по вулицях у справах на адресу з наказу за основними правилами мови, — його висвячено на лицаря украйнізації першого розряду з оплатою академічної години один карбованець вісімдесят копійок.
Записуючи його адресу й видаючи йому посвідку, елеґантський секретар лекторського бюро приємно сказав йому:
— Сподіваюсь, товаришу, що ви за тиждень-два дістанете призначення в установу й зможете, — додав він, мило посміхаючись, — перемінити свій френч на щось відповідніше. Все лихо українців у тім, що вони кепсько одягаються.
Степан сам цілком свідомий був слушности його слів. Справді, його сукняна одежа, мимо того що була стара, ще й надзвичайно незручна в тепло, і її конче годилося б змінити. Він не раз про це думав, одягаючись уранці й розбираючись увечері, коли ближче стикався з своїм хамлом і переконувався, як мало пасує це зовнішнє впорядження до його здібностів. І, властиво, не брак грошей спиняв його — за ці сім місяців він зібрав із своєї стипендії щось близько ста карбованців, — а ніяковість перед самим собою. Хоч, зрештою, френч та чоботи стали вже для нього струхлявілою формою, проте мали над ним силу традиції. Змінити одежу здавалось хлопцеві надто сміливим, і для цього він мусів мати достатню підставу.
Обрії ширшали перед ним. Мати три півторагодинні лекції в установі тижнево, дістаючи за це цілого червінця, тобто піднести свій місячний бюджет мало не до шости червінців, — це був для нього не жарт, а незмірна перспектива. Такі розрахунки збуджували хлопця й заколисували, а втім весняний неспокій не покидав його й на хвилинку, обертаючись з дня на день у смоктущу турботу, що застелила тінню його гарні очі. Дедалі нудніше було йому вертатись додому, і він сидів вечорами в бібліотеці, аж поки можна було в ній лишатись, поринаючи в книжки глибше, ніж цього могла вимагати найбільша пильність. Згадуючи вранці, що йому належить вичищати гній з-під корів, підстилати їм та поїти, він почав залежуватись, схоплюючись в останню хвилину, і часом цупив зо-зла палицею сумирні тварини, що завжди ставились до нього прихильно. Щораз тужніше було йому уявляти, що ціле літо, коли настане перерва в Інституті, він буде прикутий до своєї кухні, бо на село він не почував жадної потреби з'являтись. Подол, зокрема Нижній Вал, занедбана вулиця, діра, нетрі передмістя, зовсім переставав йому подобатись, і довгий шлях до Інституту, якого раніше він зовсім не помічав, почав здаватись йому надто втомним.
Крім того, прозираючи в свій майбутній добробут, він вбачав реальні можливості стати ближче до міської культури, одвідувати театри, кіно, виставки й доповіді, а відстань його помешкання від центру відбирала б йому силу дорогого часу на зайву ходанину, заважаючи, отже, вільно причащатись до вигод цивілізації. І наслідком цих невеселих міркувань у хлопцеві купчилась невдоволенність, що отруювала йому академічні успіхи, знебарвлювала сподіванки й послабляла енергію. Він раптом уявив собі, що перевтомився, і потай покладав якусь — коли не більшу, — частину свого уявного виснаження на карб мусіньки, якої пристрасть зовсім недоцільно, як починало йому здаватись, пожирала його сили, варті вищого й ціннішого вжитку.
Лекторське бюро його не підманило, і за півтора тижні він дістав листовну пропозицію прийняти гурток в Житлоспілці від лектора Т. Ланського, що заявив бажання той гурток покинути. Вночі Степан поділився своєю радістю з мусінькою, але та поставилась до неї не зовсім прихильно.
— Навіщо тобі ці лекції? — сказала вона. — Хіба тобі чогось бракує?
— Але ж майже два карбованці за сорок п'ять хвилин!
— Через них ти свої лекції закинеш, — сказала вона. — Ці два карбованці коштуватимуть тобі Інституту.
— Ніколи, — відповів він, і почуваючи в її словах якусь глибшу підозру, прикро додав: — Чи ж мені вік коровам хвости крутити?
— Так, — зідхнула вона. — Твоя правда.
Він мовчав, курив, і зненацька промовив:
— Я стомився. Ввечері голова в мене болить.
— Болить? Оця розумненька голівка? Ні, моє куценьке щастя, це серце твоє нудиться і тужить. Скільки йому ще битись! Але мусінька тебе не стримуватиме, коли стане непотрібна, ніколи…
— Мусінько, ви ображаете мене! — сказав він. — Я вас ніколи не забуду.
— О, ти вже ніби прощаєшся! Це ж останні слова, що кажуть — я вас не забуду. У тебе душа — грифельна дошка: досить пальцем повести, щоб стерти написане. Він волів би краще слухати ремство, ніж теплу гіркоту її слів, що хвилювали його якраз своєю правдивістю. І бажаючи довести їй і собі неможливість розлуки, він обійняв її в пориві силуваної пристрасти, намагаючись наприкінці відтворити пал їхніх перших побачень.
Другого дня о третій з половиною він мусів уже бути в Житлоспілці. До одинадцятої він проглядав підручники й виробляв конспект свого вступного слова, бо хотів почати свій курс не без певної помпи, добре розуміючи, що в кожній справі важить вражіння від першого вдару. Не менше він розумів, що з'являтись в такій одежі перед авдиторію, що він мусів зачарувати, це однаково, що грати на розладженому роялі, де й найкраща симфонія обернеться в какофонію. Він мусів перетворитись в ім'я поступу українізації — спіймав, отже, достатню підставу, що йому досі бракувала, і витягши свої заощадження, пішов до тієї крамниці, що піврока тому була спинила його, навіявши своєю пишнотою стільки ревнивих думок. Тепер він влетів до неї на крилах червінців, пурхав у ній і кружляв бистрою ластівкою, а за три чверті години вилинув звідти з чималим пакунком, де було сіре демісезонне пальто невисокої якости, такий самий костюм, пара сорочок з пристібними комірцями, краватка кавказького шовку, шпоньки з зеленою емаллю та три барвисті хусточки з картатими окрайками. Придбавши ще сіру кепі, гостроносі хромові черевики та галоші до них, він на самісіньку решту купив добрих цигарок і доїхав автобусом до Площі Революції на Подолі, бо мусів поспішати, Автобус мав честь його вперше возити й щастя цілком йому сподобатись.
Мусінька, що варила обід на три персони, провадячи сумовитий menage á trois, дуже здивувалась, побачивши хлопця у вигляді омоложеного діда-мороза з безліччю пакунків, але він тільки таємниче попросив дозволу перебухти півгодинки в її кімнаті, де було люстро. Там він довершив своє перетворення, досить легко пристосувавши себе до вимог нової одежі, бо його пильне око не раз спостерігало на інших, де що мусить бути, і тільки краватка завдала йому клопоту, не бажаючи пов'язуватись, але він з геніяльною прозірливістю добрав таки потрібної комбінації. Оглянувши себе цілого в люстро, завмер від бентежного задоволення, ніби вперше себе побачив і спізнав. Підупала від таємної гризоти енерґія відродилась йому відразу, коли він побачив своє смугле обличчя, відтінене білим комірцем, та могутній вигин своїх грудей, що щільно прилягали до закотів піджака. Він заворожено любувався на своє високе відкрите чоло, вітаючи схований там розум, і поволі підніс до волосся руку, щоб погладити їх, щоб попестити себе самого й цим появити в дії своє закохання.
Бадьорим, новим кроком вийшов він до кухні й став перед мусінькою, що не могла стримати радісного вигуку, побачивши цього вилупленого з лялечки метелика. Вона обіймала його й цілувала, забуваючи в своєму захваті, що має на це менше, ніж будь-коли, права. Потім відступила на крок, і пильніше спостереження цілком потвердило їй перше вражіння — хлопець був з біса гарний, поставний та спокусливий.
— У тебе очі сміються! — скрикнула вона.
Почасти вони сміялися і з неї. Він теж роздивлявся на мусіньку з височини свого европейського вбрання, добачаючи в ній стільки ж занепаду, як вона в ньому розквіту. Ніколи ще так прикро не впадала йому на очі щуплість її щік, помережених дрібними зморшками, недокрівність уст та розлеглість грудей, що невблаганно розпливались. Радісний дівочий усміх був гримасою на її пристаркуватім обличчі, і він не міг побороти в собі зухвалу думку, що коли вона гідна була першокурсного студента, то ніяк не варта першорозрядного лектора.
Призначеної години він здибався в канцелярії Житлоспілки з своїм попередником, тов. Ланським, пильно на нього глянув і здивовано спитав:
— А хіба ви не поет Вигорський?
— Це правда, — невдоволено буркнув той, — але все таки я Ланський з діда-прадіда.
Потім вони поговорили про діло. Виявилось, що поет лишав Степанові свою групу в досить занедбаному стані. Він не міг навіть точно означити, на чому саме слухачі його спинились.
— Взагалі, я не вірю, щоб наука могла бути корисна, — закінчив він. — Особливо в моєму викладанні.
— Гаразд, повторимо, — сказав Степан. — Але скажіть мені, коли це не секрет, навіщо ви псевдоніму прибрали? Не розумію! Справжнє прізвище у вас чудове.
— Це зовсім не секрет, — відповів поет. — Бачите, спочатку я підписував свої вірші власним прізвищем, і їх ніхто не хотів друкувати. Потім вигадав псевдонім, і вони пішли.
— Невже це може бути?
— Може. Крім того, якщо хочете, ще й інша причина була, внутрішнього порядку. Це надто велика відповідальність — підписуватись власним ім'ям. Це немов зобов'язання жити й думати так, як пишеш.
— Хіба це неможливо?
— Можливо, але нудно.
Степан запропонував йому цигарку.
— Ні, я не курю, — сказав поет. — Пиво п'ю, це правда.
Новий костюм надавав хлопцеві незвичайної, йому самому незрозумілої сміливости.
— Товаришу, — мовив він, — а я теж пишу.
— Невже? — сумно запитав поет. — Що ж ви пишете, коли це вже факт?
Степан весело розповів йому не тільки про свої оповідання, але й про пригоду в критика, що здавалася йому тепер приємним жартом.
— А, знаю його, — сказав поет. — Маленька оса, що силкується боляче кусатись. Коли хочете, то дайте мені ваші оповідання, обіцяю бути уважним. Тільки принесіть їх сьогодні ввечері — Михайлівський провулок, 12, 24. Я завтра їду й заберу їх.
— Їдете? Куди?
— Маршрута ще не вироблено… Маю триста карбованців, і постараюсь заїхати якнайдальше і якнайдовше. Це дурне місто вже досить обридло мені…
— Обридло?!
— А вам ще ні? Почекайте, воно себе покаже. А наше зокрема. Знаєте, що таке наше місто? Історична здохлятина. Віками тхне. Так і хочеться його провітрити.
Але дзвінок, провіщаючи кінець урядової праці, урвав їхню розмову, що Степанові видалась вельми цікавою. Вони зайшли вдвох до великої кімнати, де відбувались після праці лекції. Службовці сиділи роєм коло зсунутих столів проти чималого шматка ленолеума, що правив за клясну дошку. Поет пішов, познайомивши його із слухачами, а Степан, коло столу ставши, голосно, певно й захоплено,як соловей уперше співаючи, прочитав лекцію про користь української мови взагалі й зокрема.