Місто/1/XII
Це був перший ранок, коли найретельніший студент Інституту Степан Радченко не з'явився на лекції. Понурий і замислений, ішов він вул. Революції на Нижній Вал по свої речі, щоб забрати з того дому, що дав йому притулок, решту ознак свого перебування. Він обрав для цього саме ранок, бо в цей час мусінька бувала вдома сама. Хоч гнів проти Максима в ньому вже геть перегорів, а сам Гнідий навряд чи спромігся б щось йому сказати — він взагалі відогравав у цій дивацькій родині ролю статиста, — протетхлопцеві було б прикро навіть їх побачити. Та й їм, певно, невесело було б з ним здибатись, а він не любив чинити людям неприємності.
Двері були незамкнені, і він зайшов у порожню кухню. На мить йому спала думка нишком забрати своє збіжжя й зникнути звідци назавсігди. Але він одкинув її, як ганебну — не злодій же він справді! Крім того, коли зайшов у цю кухню, де кожна річ була знайома йому, коли побачив у кутку відро, яким переносив стільки води, стіл, що коло нього списав стоси паперу, свої книжки та зшитки, на місці, як він їх і положив, — йому до болю неймовірним здалося, що він мусить все це покинути. Защо? Він почував себе скривдженим. Але вся ця обстава була лише тлом, де лежали тільки йому видні сліди пристрасти; всі ці речі нагадували йому про спільність із жінкою, що дала йому так багато й такої гострої насолоди, і він відчув серед них, що коли це чуття й не любов, то все ж воно ще не вичерпане, що глибина його сягає ще багатьох ночів, яких втрата може його зруйнувати. Його раптом страх узяв, що разом з нею він втратить свій запал, що примусова розлука ця знову кине його в розпач, проти якого весь цей тиждень його застерігала прихована надія вернутись до неї і знову нею володіти. Тремтячи від збудження, він постукав у двері до кімнат, і ще раз постукав не чекаючи.
Коли мусінька вийшла, хлопець жадібно глянув їй в обличчя, шукаючи на нім ознаки радости, щастя від своєї появи. А воно було спокійне, як завжди вдень, тільки стомлене трохи і зблідле. Тоді він, не вітаючись, суворо сказав:
— По речі прийшов.
Вона посміхнулась, і ця посмішка довершила його роздратування.
— Не хочу вам заважати! — крикнув він. — Мабуть, обрид я вам, і Максима ви сами наслали, щоб здихатись мене!
— Максим поїхав, — сказала вона.— Поїхав?!
— Від нас… він житиме сам.
Жах пройняв Степана.
— Він сказав: «Мамо, обіцяй, що проженеш того пройдисвіта, тоді я лишуся, і все буде, як раніш». Я сказала: «Він не пройдисвіт»…
Степан кинувся до неї, схопив її руку й палко цілував.
— Ні, ні, мусінько, я пройдисвіт! — казав він. — Я поганий, мене треба прогнати. Я люблю вас, мусінько, простіть мене!
Вона мляво відповіла:
— Простити? Тебе? За що?
Він цілував їй шию, куточки губ, очі, чоло, припадаючи до цих знайомих місць, пригортаючи її побожно й сласно. І вона, мов прокинувшись, оповила йому шию, відхилила йому голову й глянула йому ввічі диким поглядом пристрасти.
Вночі вона сказала йому:
— Я знала, що ти вернешся.
— Чому?
— Потім скажу.
— Я сам, от наперекір усьому, теж був певний, що вернуся. Ішов забирати речі, а десь у душі знав, що буду з вами. Поцілуйте мене, я гарний.
— Ах ти, любов моя, — засміялась вона.
Він замовк.
— Про що ти думаєш?
— Про… ту половину вашої хати.
— Раніше не думав?
— Дуже мало… між іншим. Боявся вас питати. Мусінько, все так дивно робиться. Виходить, я сам себе не знаю!
— І ніколи не знатимеш.
— Ні, чому? Я вже трохи навчений. Скільки я вистраждав! Місто закрутило мене. Я потопав.
— А тепер біля мене обсихаєш.
Він почув у цих словах стільки болю й глузливого докору, що мимоволі відсахнувся, якось зненацька, несподівано зрозумівши, як щось невідоме доти, сховане й страшне, що мусінька його жила й перед тим, як стала для нього існувати, що роки, десятки зниклих років несхибно вели їх назустріч, схрестивши тут у кухні їхні шляхи. І зараз, ясніш, ніж коли, відчув він тихе, непереможне діяння долі, як пильний погляд, що раптом примушує озирнутись, і звичайні збіги істот, що, не знаючись учора, завтра стають друзями, коханцями чи ворогами, вразило його своєю таємницею й жахом.
Тепер він злякався, не знаючи, щ о вона думає, і зненацька стиснув їй руки.
— Ви не покинете мене?
— Ти ніколи не дозволиш, щоб тебе покинули.
— Тому я й вернувся?
— А чому ж, мій хлопчику?
Він сперся на лікоть і закурив. Її слова були трохи прикрі йому. В них бреніло ще неприступне йому знання життя і якась сумовита іронія.
Вона мовчала. Він поволі курив, лежачи на спині.
— Невеселий був це тиждень, — сказала вона.
— Для мене теж, — відповів він.
— І для тебе? Та скільки ж тобі років?
Він хотів протестувати.
— Мені сорок два роки, — сказала вона, — я стара. Ти хочеш сказати, що це ще небагато? Ех, любенький, через рік я буду справжньою бабою, ти не пізнаєш мене, якщо побачиш. А колись, дуже давно, — ти не можеш навіть уявити, як давно, — я теж була молода… Знаєш, що таке радість? Це етер. Він випаровує за одну мить. А біль держиться й держиться без кінця…
— Це правда, — сказав він, — я сам це помічав.
— Кажуть, що життя — базар. Вірно! Кожен має свій крам. Один заробляє на ньому, другий докладає. Чому? Ніхто не хоче помирати. Мусить продавати, хоч би втратно. Після цього, всякий має право назвати тебе дурнем, — той, хто прогадав, зветься дурнем. А люди страшенно неподібні. В книжках пишуть — ось людина, вона те й те. Всякі поговірки є про людей, про всіх людей, і можна подумати — от як добре ми людину знаємо! Є навіть така наука про душу, психологія, — я читала, не пам'ятаю чию. Він доводить, що людина біжить не тому, що лякається, а лякається тому, що біжить. А яка різниця для того, хто злякався? Він теж нічого не знає. Розумієш?
— Ви, мабуть, маєте на увазі ідеалістичну психологію. Тепер психологія будується зовсім на інших підвалинах. Метод інтроспекції давно вже закинутий.
Він поклав недокурка на стола, простягши для цього руку, і повернувся на правий бік.
— Що ж далі? — спитав він, — ви були молоді, і що далі?
— Дуже мало цікавого. У мене було два брати й дві сестри. Вони померли. Хто може сказати, чому саме я лишилась жива? Чудно, правда? Ми жили тут. Це будинок мій. Багаті ми не були. Так собі. Батько мій був купець — дрібний. І от слухай. У батька був товариш, вони разом росли, вчились. Батько торгував залізом, а товариш той — рибою. Товаришеві пощастило. Він поставив будинок у Липках, великий, п'ятиповерховий, став гуртовиком, склав мільйони. А батько торгував тут залізом. І нікому не заздрив. Коли померло четверо дітей, він якось зів'яв. У нього пропали всі пляни. Потім померла мати. Я лишилась сама. Батька я боялась — він був такий похмурий. Він не помічав мене, мовчить, було, день і тиждень Подруг у мене не було… Взагалі, до нас ніхто не приходив. В школі мене дражнили черничкою. Мені було сімнадцять років, коли якось увечері, пізно, прийшов отой батьків товариш із сином…
— Це ваш чоловік?
— Так… це був Лука. Його батько мав орден на грудях — я пам'ятаю. Я можу розказати кожен день свого життя, відколи себе пам'ятаю… Це страшно — так пам'ятати своє життя. Так ніби сам себе вартуєш… Батько сказав мені тоді: «Тамаро, я скоро помру, виходь заміж». Я сказала: «Я згодна, тату», і поцілувала йому руку. Рука була холодна, він справді помер через два місяці. Отоді я вперше побачила, які далекі одне одному люди! Батька ховали з почестями, бо всі його любили. Мене одягли в чорне й вели за катафалком під руки — з одного боку Лука, з другого тітка. Я якось глянула на пішохід — там спинялися люди, скидали шапки, питали, кого ховають, і йшли собі. Коли я побачила це, я перестала плакати. Мені стало соромно плакати перед тими, хто йде собі. Я уявила — вони прийдуть додому і розкажуть за обідом, що от, мовляв, ховали такогось і його дочка дуже плакала. Після цього в мене назавжди висохли сльози. А плакати було чого.Вона спинилась і відкинулась на подушку. Спокій її слів дедалі більше заворожував хлопця, і щобільше підпадав він під вплив її оповідання, то менше міг їй щось сказати. Він обережно видобув цигарку й знову закурив.
— Не світи мені в обличчя, — сказала вона. — Я ще нічого не казала тобі, чому Лука, що мене може раз десь випадково бачив, прийшов до нас свататись. Я сама дізналась про це пізніше. Будь певен, що про все неприємне тобі неодмінно розкажуть. Рано чи пізно, випадково чи навмисне. Так от що було . Лука закохався в одну дівчину, теж купецьку дочку, і діло дійшло до заручин. Але там майбутній тесть чи теща — не знаю вже хто, — якось необережно висловився, що це велика честь родові Гнідих, коли їм віддають тут дочку. А старий Гнідий взяв тоді Луку й привів того ж вечора до нас. Лука ненавидів його, але корився. Ти можеш догадатись, яка чекала мене доля… Словом, Лука казав, що коли я розбила йому життя, то мушу хоч потішити його.
— Чому ж ви не покинули його? — спитав Степан.
— О, він дбав про це! Всі двері для мене були замкнені, а вікна з четвертого поверху всі відчинені. Як він хотів, щоб я вбилася! Але сам убити мене боявся. Я чекала тільки, поки помре батько. Та після його смерти Лука до мене перемінився. Перестав бити мене, зовсім про мене забув. Я рідко коли його й бачила. Звичайно, мені докладно розповідали, де він, що він, з ким живе. А я тільки про людей жила на землі. Знаєш, що таке мрія для тих, кому болить? Це прокляття. Але як я мріяла! Чим важче мені було, тим я була щасливіша. Я знала найдивніші світи. Я перебралась на ту зірку, що ввечері сходить, — там надзвичайні сади, тихі струмки, і ніколи не минає тепла осінь. Я мріяла тільки про осінь. І як мене там кохали!.. Потім у мене родився син…
— Максим?
— Максим… Я хотіла, щоб його назвали інакше… щоб його назвали…
— Як щоб назвали? — спитав він.
— Ти здивуєшься… Щоб назвали Степаном!
— Чому?
— Тоді я не знала, а потім догадалась. Я мала досить часу, щоб вивчити себе, розкрити собі кожну думку. Бачиш, я сама з себе почала, кінець-кінцем, дивувати. Я не любила себе так, як інші себе люблять. Але сама собі була надзвичайно близька. Розумієш? Хто себе сам любить, то й подвоєний, а можна ще злитися з самим собою… Тоді любити себе не можна, чи краще — ніяк. Але тоді не боїшся себе й своїх думок… Так от чому. Було мені років дванадцять, коли у нас служив робітник. Якось я заснула ввечері над книжкою, і він переніс мене на ліжко. Коли ніс, я прокинулась, але вдавала, що сплю, щоб він не поставив мене на ноги. Я заплющила очі, мені було страшно й приємно. Потім мені так хотілось попросити Степана, щоб поносив мене, що я від сорома тікала з дому. Всякими способами я добилась, щоб батько забрав його до крамниці і більш його не бачила…
Степан почував якусь непевність. Чи справді це вона, його сміюча мусінька, завжди радісна й жартівлива? І йому раптом стало неприємно, що от ця жінка, яку він уважав за добре знану, має, якісь свої таємниці, з ним незвязані.
Вона казала:
— Потім революція знищила його мільйони, Лука за місяць посивів, і нас вигнали з Липок сюди. Тоді він помітив мене й Максима. Якось уночі він прийшов до мене в кімнату й спитав: «Тамаро, ти ненавидиш мене?» Я сказала: «Ти для мене не існуєш». Тоді він почав боятися мене. Йому страшно було на мене глянути. Він почав носити сині окуляри… А Максим став юнаком. Може я сама винна — я його божевільно любила. Часом мені здавалося, що його мають украсти. Я вартувала його цілими ночами. Коли він почав ходити до школи, я вмирала від туги й страху. Він ріс тихий, ніжний. Збирав метеликів, жуків, нарешті марки. Любив читати. Ніколи в нього не було товаришів — нікого, крім мене. В вечері він розповідав мені про все, що бачив удень, що робилося в школі — все, все. Я допомагала йому вчитись, поки могла. Коли він став юнаком, страшна нудьга взяла мене… Адже він мусів від мене відійти. Я тужила, плакала. Він це розумів. Якось підійшов до мене й сказав: «мамо, я ніколи вас не покину». — «Це неможливо», сказала я. Він відповів: «побачиш, хіба я тебе дурив коли?» І справді, він мене не обдурив.
Вона замовкла, сама підпадаючи вражінню своєї мови, сама переймаючись смутком своїх слів, ніби вперше їх із сторонніх уст почувши. Бо, втілюючись у слові, спогад набуває незнаної ще реальности, в сполученнях звуків він набуває разючої гостроти, далекої від свого тихого існування в мовчазній думці.
Він теж мовчав, мовчав і курив, дивився в олив'яне вікно, слухав цокання годинника над головою, що серед тиші здавалось хапливим. А думки його напружено працювали, приймаючи й засвоюючи те, що він почув допіру й з чим мусів погодитись. Далека перспектива її минулого, той довгий темний коридор часу, де вона там і там засвітила своїми словами хисткі вогні, вразив його спочатку, вжахнув його чудною складністю своїх зворотів і комірок, та якось раптом зблід, погас перед його очима від маленької посмішки, що свавільно зійшла йому на уста. В чому річ? Що дивного в цій банальній історії про нещасливий шлюб, у міщанській історії, що повторюється скрізь і всюди під низькими дахами передмість, де життя полягає в коханні та затишку? Покірна купецька доня, чоловік зрадник і тиран, осінні мрії, материнство й захоплення наприкінці гарним юнаком, хапання за рештки життя, хороблива потреба надати їм хоч якогось змісту напередодні старости, коли спалахує останній, жалісний, безтямний вогонь у жіночій крові! Ні нове, ні рідкосне. А проте, почував у собі доплив сили від потайної думки, що зміг втиснутись у її задушне життя, здолав збурити його й собі підпорядкувати. Він з'явився, і все змінилось — це було йому найважливіше. І обійнявши її зненацька, опановуючи її, він пошепки спитав:
— Ви ж мене, мусінько, трохи любите?
Порушене на тиждень життя вродливого й здібного хлопця, перейшовши черговий поріг, знову полинуло рівним міцним струменем. Що в Інституті, що вдома, він почував себе чудово, маючи занадто праці, академічної та громадської, щоб про щось серйозно замислю ватись, зокрема про щось неприємне. І мусінька, така делікатна жінка, не отруювала йому, звичайно, прикрими спогадами втіхи собою володіти. Все заспокоїлось у принишклому домі Гнідих, що непомітно викинув з себе людину, розкладаючись, умираючи повільною смертю, що може тривати місяці й роки, але даючи крізь двері свіжий пагінок пророслого в його гної випадкового насіння. В цьому трухлявому гнізді вбивалось у пір'я приблудне пташеня й уперто розгортало свої крила. І справді, після тієї знаменної події хлопець мимоволі почутив себе цілковитим господарем не тільки кухні, а й тих дальших кімнат, де ніколи не заходив, простираючи над ними невидиму владу. Прозирнувши на мить у відтулину мусінчиної душі, він негайно пустив туди корінь, обґрунтувався й розгостився там, як неминучий наслідок, вільно вбираючи живущі соки, що може дати напередодні облітання жіноче тіло. Він оповив її, живлячи у володінні нею свій розгін, і щоки її горіли гарячковим рум'янцем від полум'я, що, спалюючи її, його огрівало й ростило, як той овоч, що налившись, мусить відпасти свого гілля.
Зима давно мусіла б стати, як запевняли бюлетені Укрмету, але запізнилась з незалежних від науки причин. Боязкий сніг, випадаючи вранці, розтавав на бруку рідким болотом, нешкідливим, правда, для Степанових юхтових чобіт, але дошкульним для пацанів, цих пасербів міста, що, не маючи галош, перебирались на зимові помешкання до водогінних люків та смітників. В цій безкінечній сльоті люди здавались сірими, як і болото на вулиці. І коли одного дня сталося диво, і сніг, стиснутий морозом, не поплив струмками в приготовану йому каналізацію, місто пишно розгорнуло свої білі артерії і гордовито піднесло своє чоло. Засипане холодними пластівнями, воно доходило апогею творчости, достигало, напружувалось, щоб навесні, скинувши вінчальну фату, починати своє зав'ядання. Це був час, коли пізно гаснуть вікна будинків, і всереди ні коло столів, цих храмів нового поганства, сидять двоногі зосереджені сови, виношуючи, породжуючи й плекаючи адміністративні, господарські, мистецькі й наукові пляни; був час, коли хрусткими вулицями мчать легенькі саночки, коли голоснішає музика пивниць, більшають обороти рулетки, коли автобуси узуваються в ланцюги, жінки — в чарівні боти, а молоді студенти складають перші звіти в інститутах і житті.