Міртала/II
| ◀ I | Міртала пер.: Михайло Лебединець II |
III ▶ |
|
Хоч Гельвідій Пріск мався за значного вельможця, а Фанія походила з сенаторського високого роду, проте їхній будинок не належав до найбагатших та найпишніших у Римі. В минулому їхніх родів як також і в їхній власній згодності й спорідненості з духом предківщини, полягали причини того, що стіни не обтікали тут з золота, чари й миски не виблискували діямантами, меблі не вкривали, такі ж як золото й діяманти дорогоцінні, єдвабні тканини. Не було тут також і гурми невільників найрізноманітніших племен та ступенів, ані безнастанного галасу бенькетів, де струмками лилося вино, весело брязкотіли підкидувані кості, гула музика, вигинались у любашних танках еспанки, єгиптянки та відбувалися вистави дотепних або соромицьких пантомін. Оцих непогамованих утіх і цих неомірних розкошів, що виповнювали палаци людей, що годилися вони з установленим громадським ладом і з нього власне мали величезні та найрізноманітніші користі, в домі преторського подружжя не було. В втім, в цьому місті й за цих часів помірні навіть багатства становили собою великі, а перестиль, що прикрашував задню частину Гельвідієвого та Фаніїного будинку, з багатьома своїми, з жовтого нумідійського мармуру, колонами, що з-поза них проглядала прозелень садка, з облямованим немов у вирізувані рями даху темноблакитним склепінням неба, з міцними пахощами рослин, що квітли по сніговобілих вазонах, являв собою чудову, свіжу та веселу місцину. Це було саме те місце, де за вільних від праці годин найохочіш громадилася родина й де віталося найближчих та наймиліших гостей. Посередині, на викладених з різнобарвного мармуру арабесках та пасмугах підлоги, весело вигравало, в мільйони іскор та обідців розсипаючись, сонячне проміння в затінку колонових маківок та розхилистих трояндових і кракусових кущів, на бронзових, з оздобами слонової кости, стільчиках та кріслах сидів невеличкий гурт людей. Довкола спертого на лев'ячі лапи столу з срібною, вирізьбленою й повною овочів чашею, що стояла на нім поруч з чарами повними по вінця розбавленого водою й осолодженого медом, вина, ці люди скупчилися в тісне, приязне, дружнє коло. Найпочесніше та найзручніше місце, себто крісло з поручнями, зване „катедра“, вкрите багрецевим покриттям, з мистецькою різьбою на поручнях та високим, м'яким підніжком, посідала Фаніїна мати, Арія, жінка вже літня, маломовна, з тендітним і білим, як пелюсток лілії, та зобганим у безліч зморшків обличчям, захованим тінню довгого серпанку, що легенькими, чорними згортками оповивав її фалдисте вбрання. Була це істота сувора, одлюдна, і не лише її жалібне вбрання, а й бліді, мовчазні губи й вираз очей, глибоко запалих під чорними ще бровами, спонукали доконче здогадуватися за якісь тужні трагедії, що в них вона, як одна з акторок, мусила колись брати участь.
І не помилився б той, хто висловив би цей здогад. З тої самої днини, коли під Філіппами останні республіканські загони скорилися генієві та щастю наступника першого цісаря, безнастанна низка змов, повстань, крови й жалоби тяглася протягом царювання перших десяти самодержавців. Звичайно, не для всіх людських істот доконаний факт може становити собою незломний, доконечний розказ. Є такі, що з огляду на різні причини, погодившися з ним, роблять собі з нього скарбницю втіх, влади та безпечности, а є й такі, що супроти залізної необхідности та власної знемоги не можуть, а часто й не хочуть повстримати тріпотінь гніву та спротиву, що їх проймають. Так бо мусило бути перших спозаранків людської думки; так було на протязі цілого століття й у цісарському Римі, знесеному на руйновищі староримської, бурхливої й свавільної, та ж творчої, могутньої й багатовічної свободи.
До цих упертих людей, що, непогамовані, бились головами об страшний своєю доконечною незломністю історичний факт, належав Аріїн батько, Пет Сесіна, і чоловік її, Тразей. Перший з цісарського Клавдієвого розказу, другий з волі Неронової загинули передчасною й лютою смертю. Належала до них також і її мати, найменням так саме Арія, що, не бажаючи пережити свого подружжя, добровільною своєю смертю попередила його жахну страту. Належала до них і численна рідня та друзі її роду, найвидатнішім в тогочаснім Римі з свого розуму та вдачі і чоловіки й жінки, що тепер, немов скривавлені й горді привиди, блукали вже тільки в країні її споминів.
Не дивота отож, що жінка, що її недолю історики відтворювали в похмурих образах, а поети почерпали в ній буйне й потужницьке надхнення, мала такий вигляд, немов її саму, випадково лише, викинуто було до живого життя з країни примарних тіней.
У її стіп, спершись на її колінах та знісши до неї своє рум'яне личко, сидів малий Гельвідій і його щебетливе розповідання за свої різноманітні дитячі пригоди й вражіння перемішувалося з жвавою Фаніїною з Музонієм розмовою.
З-за крісла й білого Фаніїного вбрання висувалася молодюська дівоча голівка з огнистими кучерями, а чорні оченята споглядали на всіх і все з безмежною цікавістю та увагою, з тисячами усміхів та блисків, що злинали з її очей. Міртала, одвідуючи часто цей дім, де куповано значну частину її краму й де кілька годин минало їй як одна чарівна хвилина, давно вже розповіла тут за своє коротке минуле. За перших її одвідин Фанія поводилася з нею з тією величною трохи й немов сполученою з легковажним трішки зацікавленням ласкавістю, що його збуджували в римлянах чужі їхній цивілізації в першу, отже, чергу східні племена. Придивляючись зґрабній дівочій постаті та задумливим її очам, вона питала в дівчини:
— Чи не маєш ти, дівчинко, чогось у собі трохи грецького з походження? з батька може, або з матері? Ім'я твоє бренить згрецька трохи…
Спустивши вії, Міртала відповідала:
— Галілея, батьківщина синів Ізраїля, була за родинне місто моєму батькові й матері. Батько мій рибальчив, сумирно закидаючи свого волока в блакитні озерні хвилі, але за уряду римлянина Фелікса, як співучасника повстання Зелаторів, віддано його в рабство якомусь грецькому панові, а за ним добровільно, як за чоловіком своїм, пішла й моя мати, Ревека. Добру робітницю, що вміла вироблювати тонкі тканини, ще й до того чудову гаптарку, грецький пан узяв охоче. Тамо ж мені, що прийшла тоді на світ, дано ім'я Міртала.
Отож уродилася вона в неволі. Як же стала вона за вільну мешканку Затибря? Щодалі жвавіючи, розповіла вона, що з неволі викупив її малу, раптом осиротілу дитинку, Менохім. З пошести, що шаленіла в Римі, вмер її батько. Душа її матусі, що здавна нудила світом за волею та своїм рідним, блакитним озером, небавом також розлучилася з тілом. Саме тоді Менохім, по безлічі зусиль та клопоту, і викупив її від грека з неволі. І не лише її саму, — Менохім поклав цілий свій маєток на викуповування з едомської неволі єврейських дітей. Був він колись багатий. Батька його, як бранця, могутній римський отаман Помпей, що з своїм військом перший увігнався до Юдеї, привів до Риму. Тут він і позастав на службі в одного багатого й щедробливого пана, що давши йому волю, заповів йому в духівниці значне майно. Одержавши цю спадщину (будинок на вулиці Субури й багато тисяч сестерцій), Менохім не вжив її ані до провадження вигідної торговлі, ані на гулянки й розкішну одіж, ані на весільні бенькети. Не одружився ніколи й власних дітей не мав. У Римі, в Ефесі, Антіохії й Коринті вишукував дрібну єврейську малечу, що їхні батьки повмирали в неволі, та довго торгувався за них із їхніми панами-власниками. Багатьом, таким чином, дівчатам і хлопцям повернув він волю. Тепер уже всі вони є дорослі. Одні провадять торговлю по далеких краях, інші осіли на землю в Юдеї, двойко тільки залишилося в Менохіма, бо прихилився він до них усією душею… вона та Йонатан…
Вимовивши це ім'я, вона раптом урвала. Добре знала, чому саме не можна згадувати його при чужих, і, злякавшися того, що вчинила, почала знову швидко-прудко розповідати за свого названого батька. Колись він був здоровий, сильний і часто навіть веселий. В його очах яснів спокій і поблажливість, його мова була лагідна та жартівлива. Але тепер усе є цілком інше. Бідний Менохім схуд та зігнувся, обличчя його зжовкло й вкрилося зморшками. голос йому часом жалісний, часом суворий, а погляд такий сумний та похмурий. Велика зайшла в ньому зміна, чорні думки посіли йому голову й гнів оселився в його серці. Гнівається тепер часто, докоряє, клене…
І очі їй також зайшлися слізьми. В гуртку людей, що зібрався в перестилю, слухано з увагою за Менохімові дії, що оповідала за них його прибрана дитина. І менш гордовитий і більш співчутливий робився Фаніїн погляд, зирнувши по єврейчиній голівці; з густочервоних Артемідорових уст зникав веселий усміх, Арія навіть зводила зжовклі, важкі вії, і її суворі очі запалювалися попід чорними бровами блиском німого співчуття; а Музоній запитував:
— Чи ж не вгадати причини, що знищила здоров'я тіла та гіркотою затруїла душу цього єврея? Адже, дівчатко, змінився він так дуже по тій жахливій війні, коли зруйновано столицю вашу й храм?
— Так, пане! — стиха відповіла Міртала й, затуливши долонями обличчя, ревне заплакала. Плачучи, вона кілька разів підводилася з підніжка, що слугував їй за сидіння, немов намагалася вона сплигнути, піти геть, втекти звідціля. Не йшла, проте, не втікала. В її півдитячих грудях одбувалася боротьба. Оповідаючи за Менохіма, вона пригадала собі все, й те також, що не сміє тут бути. А втім, приковувала її до цього будинку палка цікавість чутливого її розуму, приковував непереможним чаруванням Артемідорів голос, що, звертаючись до Музонія з глибшим і журнішим, ніж звичайно поглядом запитував:
— Учителю, як же це діється в світі, що завжди й повік радість і урочистість одних є за скорботу та зневагу інших? Бувши я ще мала дитина, чув Сенеку, як той говорив: „Чоловік задля чоловіка мусить бути за святу річ“. Чи ж не люди ці євреї, що їм наші отамани сплюндрували й одібрали батьківщину? Чи ж не людина цей Менохім, що йому серце горенить з нашої радости?— Правду сказав ти, Артемідоре! — жвавіше, ніж звикле, потвердила Фанія. — Єврей цей — людина чеснотлива.
Враз бліді й завжди мовчазні Аріїни вуста відкрилися, і глибокий здушений голос вирвався їй з грудей, що зазнали, видимо, не одного тяжкого удару:
— З давніх-давен, з давніх-давен той самий гнів і та сама скорбота залягають у наших серцях!..
Ці слова, задля кожного чужого вуха таємничі, були, проте, зрозумілі задля присутніх, бо в сірих Музонієвих очах спалахнув майже юнацький вогник.
— Так, найгідніша, та ж сама боротьба, що її провадять лицарські та горді…
— Падаючи серед неї в половині свого шляху, немов колосся підтяте та зрубані дуби, — докінчила Фанія.
Про кого говорила, кого порівнювала до колосся та стятих дубів, раптом зблідла Міртала не знала, та зрозуміла добре, що тяжкі туги й криваві страти сповнювали минуле, а хто-зна, може й сучасне цього дому, що в ньому, без огляду на багатства, спокій та часту веселість, вчувалася іноді зависла в повітрі сльоза несплаканого смутку або зідхання нездійснених високих поривів.
Без найменшого остраху переступала тепер вона поріг преторової оселі. Знала вже добре цього римського можновладця, знала добре, який він на вигляд. Затремтіла вона і зблідла, коли, за першого разу, молодий служник, вбігши до перестилю, завідомив присутніх про прибуття господаря дому. Одночасно, через відкриту настіж колонаду з попідношеними над нею, барвистими запиналами для впущення до середини дому літнього тепла та пахощів розквітлих в перестилю рослин, побачила вона високого, молодого ще, кремезного й чорнявого чоловіка, що швидкими кроками переходив дві просторі залі. Звіддалік уже запримітила, що рухи йому були жваві, риси обличчя красиві, але ж чорні брови супилися грізно й суворо над його спущеними в якійсь задумі очима. В втім, ледве він переступив поріг перестилю та, звівши очі, позирнув на згуртованих там людей, приязний усміх злагодив суворість його рис, а мужній, гучний його голос, що позначався призвичаєнням до виголошення наказів та вироків серед розлеглих просторів базилік та торжищ, вимовив щире привітання, і — о, диво-дивина! — рука з-під фалдів плаща видобула дитячу забавку. Це був чудовий, майстерно складаний з гнучких золотих обручиків м'яч. Малий Гельвідій підскочив до батька, той на хвилинку високо підняв його на сильних руках, а потім, сміючись, так сильно шпурнув золотого м'яча, що він, еластично підскокуючи й бряжчучи, пролетів через перестиль і зник в густій прозелені муріжковій, що стелилася побіля підніжжя колон.Хлоп'я з радісним гамом погналося за мячем, а Гельвідій Пріск, скинувши з пліч плаща, присів у своїм родиннім колі до повного овочів і вина столу. На ньому не було пишної преторської одежі, бо він прийшов не впрост з базиліки, де обіймав уряд найвищого судді, а з лазень, куди він, повертаючи додому, звик був заходити. Звідтіля отож, певне, виходячи, раніш ніж сісти до своїх ношів, що їх несло в оточенні громади приятелів та клієнтів кілька кремезних кападоків, великий цей вельможець та суворий суддя купив у якійсь крамниці побіч лазень та з таємничим усміхом заховав під згортками плаща забавку, що нею мав привітати свого одиначка. Зараз в білій, оздобленій багрецем сенаторських окрайок туніці, що увидатнювала ще більше дужі й гармонійні обриси його тіла, він пригублював чару з холодним напоєм та злагоднілими вже цілком очима поглядав на обличчя тих, кого він так кохав. Але ж невзабарі, відповідаючи на Музоніїв запит, він почав розповідати за голосну Герасову справу й знову спохмурнів і насупив згрізна брови. Що ж вдіяв цей чоловік, стоїк, що здавен уже тримався віддалік од гамору й блиску столиці та двору й що кілька тижнів тому наклав головою під вістрям катівської сокири, на громадському майдані, що слугував за місце скарання злочинців? Герас — злочинець! Ні, був то найчеснотливіший з-поміж людей чоловік, і лише філософія стоїків, що він її визнавав, не могла притримати його огалу, а віддалення від світу перетворило цю опалу у правдомовність, що межі собі не знала. Він знетямився: прилюдно, в цирку, дивлячись як вкрита коштовними клейнодами Береніка пестливо схиляє голову на Титове плече, він крикнув до цісарського сина, що римський нарід шанує ще родинні чесноти й що вид його залицянь непутить йому душу.
У відповідь на його слова в багатьох місцях цирку розляглися гучні оплески, та ж незабаром Герасова голова розлучилася з тілом, а майно його Веспасіян віддав під опіку Procuratora a rationibus, себто міністра скарбу.
— Я сам порадив Герасовим дітям, — казав Гельвідій — щоб вони позивалися за батьківську спадщину, а перш ніж позивачі стануть перед сенатом, претор вирішує справу. Вчора говорили зі мною Веспасіянові прибічники, бо його грошолюбство лякається попустити цю здобич… Сьогодні в базиліці Марко Регул, цей Неронів шепотинник, та прибічник, протягом трьох поворотів водяного годинника обпльовував своєю отруйною спиною Герасову пам'ять, а гідний свого великого дядька юнак, Пліній Секунд, ставав у обороні його дітей…
Змовк на хвилину Гельвідій і обтер краплину поту, що спливала йому з смуглявого чола.
— Кажи далі, — прошепотіла Фанія.— Кажи мерщій! — згукнув Музоній.
— Я вирішив на користь Герасових дітей, — докінчив претор.
Фанія зблідла, та, проте, високо знесла голову.
— І гаразд зробив! — скрикнула вона. — Але, — додала тихше, — це ще одна крапля додана до чари Веспасіянових ураз.
Огнисті Музонієві очі замружіли слізьми, а затиснені Аріїні губи здригнулись і прошепотіли:
— Раз-у-раз те ж саме! раз-у-раз те ж саме!
Іншим разом, тільки-йно претор повернув до-дому, до перестилю вбігла жінка, не дуже вже молода, шатно зодягнена, в підборному рудому волоссі, з висмарованим у різні мастила обличчям, у сукні, оздобленій штучними трояндами, що досконало наслідували правдиві не лише своїм кольором, а й пахощами. Це була Кая Марція, Фаніїна родичка, одна з тих дуже численних у Римі жінок, що вони, по бурхливих жируваннях та залицяннях молодощів, потішали свою старість моложавими строями, захопленням у бенькетах та видовищах, а над усе, мабуть, збіраниною та розповсюдженням всіляких відомостей про все й про всіх. Тиняючись спозаранку й до пізнього присмерку по вулицях та громадських майданах, по кружґанках і садках, по храмах та лазнях, передсіннях та їдальнях, знаючи всіх од звичайного ремесника та невільника, що виконує обов'язки внутрішнього служника якогось великопанського дому, до найвищих вельможців та найвибагливіших чепурунів, охоче з усіма ними розмовляючи, знали вони за все раніш, ніж хтобудь інший, а те, про що довідувались, розносили по величезному місту з більшою швидкістю, ніж це могли б зробити цісарські гінці, що вгоняли на баских конях всіма шляхами, що перетинали державу. Душіючи трояндовим пахом, легко, мов на крилах, летючи, до грудей притуляючи маленького цуцика, що його волохата мордочка тільки-йно видніла з-посеред троянд та строкатих тканин убрання, Кая Марція вбігла до перестилю, кричучи:
— Вітаю вас, достойні! Добридень, преторе! Проходячи, побачила тебе, коли ти виходив з ношів! Повернув, отож, ти вже з базиліки, де певне й не довідався ще про найбільшу сьогоднішню новину! Цієї ночі Доміція Льонґіна зникла з дому свого чоловіка, Елія Ламія! Запорвав її й тримає в своєму палаці Доміціян, молодший цісарський син, хай боги зволять його вчинити несмертельним! Ну, і що ж ти на це, преторе? Бідний Ламія! А втім, я не жалкую цього сліпця. Попереджувала його особисто, а він, посміхаючись тільки, відповів мені: „В кожній молодій та красивій жінці ти, Марціє, бачиш себе саму, але ж знай, що моя Доміція є цілком неподібна до тебе!“ Його Доміція — Отже не йому вже, а молодому цісареві належить вона! Що він тепер вдіє, отой закоханий сліпець? Змагатися з Доміціяном я б йому не радила; перед примхами цього пролисого юнака доводиться поступатися навіть старому Веспасіянові й красуневі Титові; вимагає він тепер, здається, щоб послано його на війну з Аланами. Бо ж заноситься на війну. Недарма отже в Сіцілії випав червоний дощ, а у Веях народилося порося з пазурями, мов у шуліки! Недоля зависла понад Римом. А ти, преторе, майся на бачності. Чула я, що ти страшенно образив богів своїм присудом у справі Герасових дітей. Два дні проти цього за Веспасіяновим столом хтось зненацька поспитав: чому це чудова Фанія не з'являється ніколи на двірських зборищах? Віщують за цісарський едикт, що зрокує філософів на вигнання з Риму. Центій розвівся з своєю дружиною Флавією, а її, кажуть, євреї навчили почитувати віслюка з козячою головою. А чи ви чули за коштовного персня, що придбав Тит для Береніки десь аж на Сході? Жодна римлянка не мала ніколи таких коштовних клейнодів, як ті, що ними Тит приоздоблює свою єврейську коханку.
Теревенячи все оце, вона великими ковтками вихиляла чари вина й, ущедривши приязними словами преторову родину, раз-у-раз рухлива і весела, бо ж до руху спонукало її ще й цуцинятине скавчання, вона залишила, нарешті, Гельвідієву господу.
Не тямила цілком, що залишає позад себе зблідлі з суму та гніву обличчя.— Присягаюся мстивим Юпітером! Не Ламію бо ж тільки образив Доміціян, сплямовуючи й збезчещуючи домове вогнище одного з римських громадян! Чи ніхто вже й у своїй хаті не може почуватися на безпеці від витівок та напасти цісаревого сина! Саме б тепер цензори, оці споконвічні вартівники римської чесноти, не справляли б лежнів на своєму уряді, коли б… коли б цей уряд існував ще! Але що ж, справді, існує ще в Римі з того, що колись існувало? Де поділася повага й влада консулів, що вони зараз лише марна тінь того, що було? Де самостійність і пиха сенату, що коли-не-коли вже тільки наважується бути за недолугу луну своєї минувшини? Де народні трибуни, що їхній розум та красномовство, захищаючи народніх прав, одночасно зносили цей нарід понад підлоту підслужування та понад звіряче нидіння над потребами лише власного черева, що годувати його не хотять вже зледачілі руки? Всі ці запоруки оборони та гідности Риму скупчилися тепер в одній руці, спочили на одній голові…
— Бідний зневажений Ламія!
— Доміція Льонгіна до цього часу вірно та щиро кохала своє подружжя.
— Так! — глузливо скрикнув Гельвідій, — таж яке кохання й яка чеснота може встояти в Римі супроти принад, що дхнуть з Палатинського пригорку?— Що за його підвалину править темна юрба, зіпсована милостинею та шалом щедробливо киданих їй ігрищ, а за оборонні мури правлять мечі й списи салдатчини, — додав Музоній.
Говорили потім за облудну позву, що її розпочав Доміціянів приятель Метій Гара, маючи на меті загарбати половину майна Полії Аргентарії, вдові по поетові Люціяні, засудженому на страту від Нерона.
Доміціян заприсягнувся, що його приятель візьме гору та спожиткує багату здобич з цієї справи, що вона незабаром розглядатиметься в преторському трибуналі.
— Знову Гельвідій… — скрикнула Фанія й змовкла раптом.
Стара Арія, нерухома в своєму, з поруччям, кріслі, випростана й сувора в жалібній своїй одежі та покритті, повільно ворушила своїми збляклими губами й, нанизуючи, немов, у сумних своїх думках щоразу новшу намистину на довгий разок споминів, шепотіла:
— Раз-у-раз те ж саме! раз-у-раз те ж саме!
До цих розмов, де зглуха, здавалося, клекотів погамований гнів та пристрасть, вплутувалися вибухи й гами дитячого сміху, що сягали сюди з садку. Малий Гельвідій гуляв у м'яча, що, з бренькотом звиваючи в повітрі своє обруччя, спадав у траву подібний на кшталт до золотого півмісяця.Міртала не ховалася вже за Фаніїним кріслом, а, присівши на траві у стіп колони, зорила блискучими очима за веселою дитячою гулянкою.
— Йди но! — гукнув якось до неї малий Гельвідій, — я покажу тобі, як треба котити trochus по садовій доріжці та кидати ганусові кульки по похилостях!
З того часу вона приймала участь у забавках, що до них стільки день, з Авентинського кружґанку, придивлялася вона віддалік з заздрістю й захопленням. Бігала наввипередки з гнучким, свавільним хлопцем за мідяним покотьолом, що, галасливо дзеленькаючи дзвониками, котилося всипаними жорствою доріжками, або на муріжку, зі знесеним вгору обличчям, простягала руки до золотого півмісяця, що ніби спускався до землі. Свіже, запашне садове повітря, так неподібне до того, що вона дихала на Затибрю, розширювало її кволенькі груди й зашарювало білину її обличчя полумінням рум'янцю. Вуста їй всміхалися, очі зоріли з щастя; вона скидалася на дитину, що потребує широкого подиху волі й радощів, на випущеного з клітки птаха, що його крила тремтять до льоту. Гельвідій і Фанія, стоячи посеред жовтих колон перестилю, що горіли в соняшнім промінні й на тлі прозелені мов вогняні стовпи, з усміхом дивилися на голосні забавки їхнього одиначка з цією чужою таж принадною дівчиною. Очима художника задивлявся на неї також і Артемідор і, незабаром по тому, тримаючи в своїй руці Мірталіну руку, водив її скрізь по преторському будинку, показуючи й даючи пояснення про мистецькі речі, що в ньому знаходилися. В triclinium, себто в їдальні, вони зупинялися перед великою, що вкривала всю стіну, картиною, де на тлі свіжого, як весна, крайовиду, на березі, в зелені гаю, з русявим розмаяним волоссям, пустувала з своїми подругами принадна й поетична Навзіка. Артемідор Гомеровими словами розповідав за дії цієї царської дочки, а Міртала з розпаленілими очима дослухалася до звуків грецької епопеї, що так мелянхолійно та солодко бреніли в густочервоних художникових устах.
— Ти ж подібна до неї, — казав. — Чи знаєш, хто малював цю картину? — Жінка. Яйя з Крізікосу, славетна малярка, що її, за часів Августа, пошановував, мов богиню, цілий грецький та римський світ. Ти також могла б колись творити такі чудові речі. Риси гаптарчиного обличчя позначав вираз пекучого жалю.
— Ніколи! — відповіла. — Релігія моїх батьків забороняє чи то пензлем, чи долотом відтворювати людську подобу!
— Як це? Невже в своїх домівках ви не маєте статуй?
Вона заперечливо струснула головою.
— Ані картин?
— Ні!— І всього цього забороняє вам мати ваша віра? Що за варварство! Що за безглузді та дурні забобони!
Він сміявся. Грек з походження, уроджений і вихований в Римі, де вулиці й майдани прикрашено було тридцятьма тисячами різьбярських витворів з мармуру, бронзи, золота та слонової кости, де храми, театри, будинки аж роїлися з фантастичної цієї людности, що повстала з праці багатьох віків та генію двох народів із каменю й металу, дитина витворної цивілізації, що сягала вже до найвищої своєї верхівки, вихованець філософії, що розум людський визволяла, артист, що мистецьки змальовував квітки, птахів, дітей, юнацькі обличчя й усе те, що на землі було за весну, свіжість, розквіт і сміх, — він довго, дзвінко, погордливо й разом щиро сміявся з похмурого народу, що за злочин вважав те, що було для нього за крила думки, за іскру серця, за якнайчудовнішу прикрасу й насолоду всього життя. Та раптом він урвав свій сміх:
— Чого ж ти така смутна, Міртало?
Він тепер тільки спостеріг зміну в ній з того часу, коли вперше побачив її в кружґанку. Рум'янці здоров'я та блиски оживіння, що вигравали на ній у садку, серед веселої забави та на тлі зрожевілого в соняшному промінні повітря, пригасли й позникали. Вони стояли посеред просторної залі, куди денне світло вливалося тільки через чотирикутний отвір у дахові, що, спертий на кількох колонах просвічував прямовисно окрайком блакитного неба над обрямованою в мармур шибкою кришталевої води. У воді плавали золоті й блідорожеві рибки, довкола неї росли у вирізьблених вазонах широколисті рослини, а кілька бронзових амурчиків, вихиляючись із прозелені, здавалося, гуляли в золоті м'ячі. Смуга сонця на своєму заході, проходячи через отвір у дахові, стояла в повітрі мов огнявий стовп, з позад нього в глибокій тіні колони ховалася дівчина в споловілій, підперезаній барвистим гаптованим пасом, сукні зі знерухомілою немов постаттю та з опалими безвладно худорлявими руками. Худорлявенькі вже й раніш її лиця зробилися ще худіші, все обличчя прибрало виразу болючого маріння, а в трохи запалих, широко розплющених очах, здавалося, жив усенький сум народу, що, як злочину, відсахався щонайкращих життьових чарувань і там, на брудному, смердючому передмісті, волік похмуре та повне прокльонів життя переможених.
Із кружґанку, що до нього вона приходила завжди весела й жвава, і з преторського будинку, що за рай земний був для неї, Міртала повертала до свого рідного передмістя поволі, з серцем повним погамованих зідхань, з головою важкою від чудових думок та мріянь. Як у сонній мані, безнастанно проходили повз її очі обличчя й образи, що вона їх залишила позад себе, не знаючи, чи коли побачить їх ще; немов іскри, миготіли з присмерку рубіни, що оздоблювали сріблястий серпанок та чорняве Фаніїне волосся; поволі зносилося кудись у височінь трагічне Аріїне обличчя, легенька Навзіка бігла понад морським берегом; натовп крилатих амурів гуляв у золоті м'ячі; просвітла Венера вчила слугувати могутнього лева; рядки жовтих колон полум'яніли на сонці, як огневі стовпи; серед білини мармурів барвисті заслони спадали м'якими фалдинами; алої вдивлялися в кришталеву шибку води, повної золотих та червоних рибок…
— Чого ж ти така смутна, Міртало?
Це запитання йшло за нею, і разом з ним ішли й густочервоні вуста, що вимовили його, та чорні, поломенисті очі, що з приязним співчуттям затоплювалися в її обличчі. За нею, перед неї, в повітрі, в небі й на землі, йшла висока, гинка юнацька постать, у білій туниці, з голою рукою, що, мов берло, тримала пензель. О царе!.. Пензель усе опадав на палету та, зводячись до блискучої мармурової пасмуги, прудко, чудом ніби, вимальовував по ній безвічну, здавалося, гру життя, весни, молодости, радости. Троянди та лілії спліталися там і пахтіли, пташки цвірінькали, з-за веселих, пустотливих грецьких кривульок позиркували крилаті та рожевотілі діти… О променю!
За королевича з країни краси, за промінь сонця в сутінках її молодощів видавався їй чужий цей юнак, що на ім'я йому.…Кінець мосту зупинилася й, зводячи очі до неба, де на темному тлі блискотіла вже перша велика зірка, вимовила:
— Артемідор!
Він був так далеко від неї й так високо понад нею, що зірка.
Враз вона здригнулася й прискорила кроку. З мрій вирвав її голосний та брутальний лемент. Минала якраз один із вузеньких і брудних затибрянських базарів, де, коло найбільшого шинку, що звався Taberna meritoria, аж гуло від сумішних криків та чоловічих і жіночих реготів, сполучених із гучним відголосом сирійського музичного струменту sumbuki, писклявими звуками флейти й здушеним бренькотом sisto, металевих кастаньєтів, струшуваних піднятими руками сирійських танцюристок.
Taberna meritoria була щонайулюбленіше місце гульбищ різної наброді, що складалася з вуличних ледацюг, п'янюжок з-посеред носіїв та драгалів і невільників, що вивтікали присмерком з будинків своїх панів і поспішалися сюди з-за того боку річки. Тут найохочіш збиралися акробати, що за дрібні гроші показували різні акробатичні штуки, вчені пси, ворожбитські курки, бойовничі перепели та півні, тут під звуки sumbuk'и та флейти танцювали жовтолиці жінки, з срібними перснями на пальцях босих ніг; тут над огнем таганків смажилися безперестанку найулюбленіші наїдки римської вулиці — свинячі ковбаси; дешеве вино лилося з амфор до келихів з червоної глини; тут, нарешті, інколи з'являлося й притягувало до себе юрбу чудо дивне й вабливе: струмінь оливи, що рясно-густо стікав із уламку скелі. Хто лише хтів, міг зачерпнути з того струменю. Юрба з амфорами, глечиками та келихами в руках тислася до шинку й завжди була така чисельна й через свою чисельність така смілива, що еділли, доглядачі за громадським порядком, та відділи нічної варти, що обходила місто, обминали, відвертаючи очі, це місце ще здалеку.
Міртала, ніби манюська, прудка тінь, тулячись попри стінню будинків, перебігла базаром. Вперше ще такого пізнього часу вона проходила поблизу страшного шинку. Звичайно, вона вертала додому раніш, о захід сонця. Сьогодні спізнилася. Довго розмовляла з художником, відповідаючи на запити, що він їй ставив. Поволі, насмілившись, розповіла йому за своє дитинство, що минало на пласкому дахові малого Менохімового будиночку та по смітниках вузенької вулички посполу з названим її братом Йонатаном, що був такий добрий та лагідний до неї, дуже її любив, а потім раптом пішов боронити Єрусалиму та й… не вернув більше. Розповіла за тихі та довгі свої думи на узліссі Егерійського гаю, коли приносила туди поживок названому своєму батькові; потім за свою захопленну працю над гаптарськими кроснами, що з них снувалося зроджене в її голові, щоразу новіше й чудовніше мереживо; а потім ще за сум, що проймав її брудне, гидке, задушне повітря та за острах, що збуджував у ній сирієць Сілас, батьків ворог, що й її саму часто-густо переслідує брутальними мигами та словами…
Таджеж і зараз вона знову чує Сіласів голос! О! цей голос вирізнюється з юрби, біжить за нею, зближається сумішно з іншим якимсь жіночим голосом, що десь вона його також чула… Це її саме наздоганяють ці два похриплі, лайливі голоси, заводячись у подібному до конячого іржання реготі. До того ж біжить за нею й також наздоганяє її й прудке тупотіння ніг… Не мала сумніву, що в прозорому присмерку її зауважив Сілас, що гуляв коло шинку. Побігла так швидко, що їй віддиху в грудях бракувало. Базар був порожній, лише щільно позапирані будинки, порожні ґанки; й он там… отой жахний, п'яний, шалений вереск шинку…
— Заклинаюся Молохом і Ваалом, богами моїх предків! не випурхнеш мені цього разу, охляла перепілко! Таки хоч раз схоплю тебе й нагодую досхочу свинячим м'ясом та моїми обіймами…
— Хай раніш, Сіласе, я її пазурями своїми пригорну, цю трикляту гаптарку, що має замінити мене на службі у шанобливої Фанії! — верещав задиханий жіночий голос.
Міртала, хоч жах її проймав, впізнала голос смуглявої египтянки Хромії, Фаніїної гардеробниці, що в преторському будинкові зорила часто на неї похмурими й отруйними поглядами. Вона заздрила, що її пані Фанія така доброзичлива до Міртали, й лякалася, що її заступить оце єврейське дівча з Затибря.
— На допомогу, Бабасе! — гукнув Сілас до чоловіка, що вибіг на цей момент із шинку. — Маєш довші й прудкіші за мої ноги; витягни но їх, Бабасе, й допоможи мені та Хромії впіймати цю гадюку, що вилізла з гадюцького кодла.
Сильна, мов залізна, Бабасова рука спала їй на плече, а заросле в чорне волосся носієве обличчя дхнуло на неї смердячою цибулею та вином. З другого боку хапався вже її пасу в'юнкий Сілас, а поперед неї, з розчухраним волоссям та розпаленими очима, правдивий образ п'яної шалапути, вискочила Хромія й простягала вже свої розчепирені скарючені, вкриті блискучими срібними перснями пальці до її обличчя.
— Не дряпай її, Хроміє, — кричав Бабас, — доки пильненько не призирнемося до неї за світла, що горить у шинку!..
— Навпаки! за-ради всіх моїх і твоїх богів! дряпони по її обличчі своїми пазурями стільки разів, скільки асів заробітку відбирає в мене щоденно її батько, Менохім!..
Раптом над трійкою людей, що вже тягли свою здобич, розлігся голосний та дзвінкий чоловічий голос:— Заклинаюся Персефоною! Що ж це за напад на безневинну та беззахисну дівчину? Чи еділли посліпли на цьому передмісті? Чи ніколи не проходить тут нічна сторожа? Геть звідціля, ледацюги! П'яниці безсоромні! Ганьбище Риму! Накивуйте п'ятами, бо вартівників покличу! та спочатку дістаньте з моєї руки ті подарунки, що вам їх належиться.
Кажучи це, він пхнув Сіласа в плечі з такою силою, що той поточився на своїх півп'яних ногах і заорав обличчям у землю; потім замірився на високого, сильного Бабаса, але той, тільки-йно кинувши оком на несподіваного переходня, вмить відскочив та, мов шалений підстрибуючи на своїх довгих та сильних ногах, почав, що сили було, втікати до шинку. З довгого, фалдистого плаща, що оповивав струнку постать, та з рисів гнівливого й гордовитого обличчя Бабас впізнав у переходні небачну тут ніколи з'яву: римлянина з того боку Тибру. Отже був це, певне, або високий урядовець, або багатий пан, що сварка з ним була небезпечна Бабасові з-за його боягузтва та неможлива з-за його рабської перед достойництвом та багатством покори. Впізнала також у ньому римлянина з того берега Тибру й Хромія та, скрикнувши зі здивовання й переляку, впала опукою йому в ноги.
— Артемідоре! не занапасти мене, нещасливу! Вельможний! май милосердя! Потайки вислизнула я з дому моєї пані Фанії, щоб із своїми приятелями — Сіласом і Бабасом — згуляти малу веселу годинку! Проклята оця дівка намагається посісти моє місце… підземні духи надхнули мене на помсту… Найвельможніший! не занапасти мене!..
З огидою відіпхнув він од своєї ступні, що за неї вона вхопилася була обома руками, египтянку, що її гинке, півголе тіло скидалося в цей мент на гнучку гадюку, і, лагідно взявши Мірталу за руку, потяг, швидче б сказати, ніж повів її далі поплутаними та темними вуличками передмістя.
— Показуй мені дорогу до будинку твого батька! Боги! Яка ж похмура місцина ! Вмер би, а не здогадався, як можуть жити люди в таких дерев'яних будах! А це що знову? купа сміття, якась калюжа, здається, посеред улиці! Чи ж дійсно я знаходжуся в Римі?
— Яким чином опинився ти тут, пане?
— Коли ти вийшла з Фаніїного будинку, я пішов за тобою.
— За мною?
Тихе це запитання скидалося до плачу. Він, навпаки, був веселий, як завжди. Певне його бавила незвикла пригода й чудувала власна в цьому місці присутність.
— Скоро дістався до цього передмістя, то довідався вже добре, чого буваєш сумна? Жалію тебе. Зроби за домислами огидної Хромії — залишись у Фанії, що охоче приділить тобі в своєму домі якесь місце. Краса й веселість оповинуть тебе там у творчі свої обійми, а я приходитиму туди й учитиму тебе мистецтва малювання. Вчиню з тебе другу Яйю з Крізікосу…
Міртала висунула руку з його руки й зупинилася, наче прикипіла до місця. В присмерку видніло, як її руки благально сплелися на грудях.
— Іди звідси, пане! — прошепотіла вона.
Артемідор озирнувся.
— Чи тому я маю піти й позоставити тебе саму в цій похмурій дірці, що знову чую чиїсь кроки, що доганяють тебе ззаду? — запитав жартівливо.
Дійсно, вже кілька хвилин хтось ішов позад них. Був то високий і худорлявий чоловік, що його обличчя було невидиме в присмерку та в затіні широких крисів бриля. Не наздоганяв їх, але ж рівними, хоча й змореними, кроками йшов увесь час на певній відстані.
— Якщо не помиляюсь, — сказав Артемідор, — це напасник, що з ним, повертаючи, доведеться ще мені спіткатися. Не зважаючи на темряву, бачу, що це якийсь голодранець і що втішається він, певне, з випадку надибати тут незвиклу здобич! Та дарма! надибає на мого кулака, а коли цього замало буде, на вістря мого кинжалу…
Короткий, гострий, з багатим держаком кинжальчик зблиснув йому в руці. Засміявся.
— Скоро виходжу сам або в товаристві лише одного Гелія, беру це з собою, щоб мати змогу, на випадок немилої зустрічи, власною рукою прийти в допомозі приязній мені до цього часу Фортуні, що піклується про мене. Сьогодні не лише своїх приятелів, а й свого любого Гелія я відпустив. Хотів розмовитися з тобою віч-на-віч. Тому й пішов уздогінці за тобою.
За якимсь часом знову заговорив:
— Що ж, Міртало? Зподієш, як я тобі раджу? Залишишся в Фаніїному домі? Поміркуй. Мистецтво є чарівна, розлога, повна розкошів країна, що її сами боги вибранцям своїм можуть позаздрити. За королівну в цій країні можеш і ти стати. Вільна можеш бути від безглуздих забобонів, що панують над твоїм народом, від похмурих та злиденних обставин Затибря, від Сіласових і різних ще переслідувань… Може, хтось інший сказав би тобі, що матиме тебе за свою коханку. Я не скажу. Спокуса безневинности не є моє ремество. Я не скромник, але чи ж мало є в Римі соромітниць, що вже мені набридли. Вдивляючись у тебе, ліпше, ніж колись, розумію слова свого вчителя Музонія: „Чеснота чоловіка полягає в тому, щоб не дотикатися нікого своїм зіпсуттям та не ображати нічиєї скромности“. Зацікавила ти мене більш, ніж спочатку я міг думати, ти, чужоземська Арахно… Очі маєш чудові й вимовні, а вуста твої подібні до коралю, обвогклого в росах. Та ж понад твої очі й твої вуста краща сторазово та іскра творчости, що її незнані сили вдмухнули в твої груди. Я перетворю іскру цю в полум'я. Вчиню з тебе малярку, що всенький світ її знатиме, і будеш ти тоді оточена радісним колом всіляких розкошів, багатств, слави й кохання!..
Цього разу говорив поважно та з запалом. Вона знову зупинилася і, зводячи до нього сплетені руки, погамовано скрикнула:
— Артемідоре!
У скрикові тому була безмежна вдячність та п'янка радість; а втім, тремтливими вустами, по якійсь хвилині, вона шепотіла:
— Іди звідси! Он уже двері Менохімової хати. Тадже і в кружґанку побачу тебе завтра. Осередь вас назавжди не залишуся… ніколи…
І зайшлася слізьми тихо, розпачливо.
— Та ж побачу я тебе завтра в кружґанкові, Артемідоре! Йди звідси! Он двері Менохімової оселі. Тадже побачу тебе завтра, пане!
— Заспокойся й думай про раду, що я тобі подаю. Приходь завтра до кружґанку. Покажу тобі, як малюю отих птахів, що ти сьогодні так на них задивлялася… Прийди до кружґанку…
— Побачу тебе завтра, пане!
Він пішов і небавом перестрінувся з нічним мандрівцем, що за його плечима він тільки-йно зараз угледів подорожну торбу, а в руці — мандрівну палицю. Отже не був це напасник, але якийсь подорожній, що серед мовчазних і сонних передміських вуличок шукав собі на ніч притулку. Спокійно поминув він римлянина й знати лише було, як силкувався розпізнати впотімку його риси. Потім наддав ходи і Мірталу, що відчинити вже мала двері батьківського будинку, вхопив за руку. Воднораз, тихо, швидко, на сірійсько-халдейській мові, промовив:
— Хто ж ти, єврейська дівчино, що провадиш нічні розмови з чужим юнаком мовою римлян?
Нахилявся до неї все нижче й раптом, випростовуючись, скрикнув приглушеним голосом:
— Міртало! Міртало!
Вона шаснулася до будинку й, зникаючи там всередині, залишила позад себе розчинені настіж двері. З-за тих відчинених дверей виднілася мала, низенька, з темними дерев'яними стінами кімнатка, що на її шкарублястому голому стінню не було жадних оздоб, освітлена тмяним світлом малої лямпи, млиста з диму, що чорною ниткою звивався з півзугленого, у розтоплений лій віткнутого, гноту.
В темних рямцях стін і стелі, в тмяному й димному світлі, на дерев'яному стільчаку, перед столом, що його вкривали вузькі й довгі сувертні пергамену, похилий, з паличкою до писання, в руці, з розжеврілими лицями, сидів Менохім.
На відгомін швидких кроків Міртали, що вбігала до кімнати, він підвів голову.
— Чи ж ти бо це, Міртало? Чого так пізно вертаєш?Але дівчина зникла десь у найтемнішому куті хати; натомість коло відчинених дверей стояв подорожній з торбою за плечима, в брилі з великими крисами. І лише-йно спіткалися з цією постаттю Менохімові очі, все його тіло, мов діткнена струна, випружилося й похилилося наперед. Кілька хвилин похилий, нерухомий, затопивши очі, вдивлявся він у захожого, аж врешті зірвався з стільчака, захитався, простяг наперед руки й грімким голосом, що в ньому бриніли ридання і сміхи, крикнув:
— Йонатане!