Міртала
Еліза Ожешко
пер.: Михайло Лебединець

I
Харків: Державне видавництво України, 1929

I

Під лагідною блакиттю, у зливі золотих сонячних блисків, зелений Еґерійський гай простеляв глибокі й нерухомі тіні на поля, звідкіля побожність до святого місця усунула ген далеко всі людські оселі та метушню. Вподвійні святе було для римлян це місце, бо в тінявих його глибинах попід розлогим гіллям віковічних буків, дубів та платанів зносилася сніговобіла статуя найулюбленішого з богів відвічного міста й точився струмок, дзюркотінням своїм розповідаючи століттям та поколінням про довгі, самотні розмови великого Нуми з ревне коханою та мудрою його Німфою. Колись, вісім століть тому, великий цар-праводавець у турботі за долю народу-дитини навідував цю самотню місцину й покрепивши на силах у затінку та тиші свої скалатані турботами груди, зводив до небесної блакиті свої очі, благаючи провіщань, надхнень і ради. Тоді з небесної блакиті спускалася пишно-велична, а втім ласкава, Еґерія, і довго потім, в гущавині буків, дубів та платанів, нишкнули повіви кохання й таємничі шепоти; чарівна надземнянка покладала свою долоню на царське серце й втихомирювала бурі, що в ньому буяли, а з поцілунку її вуст невмирущих спливали до його голови надхнені думки про ті вірування й закони, що мали стати за підвалину майбутньої величі римського народу та за вікопомну славу першого її праводавця. Все минуло. Невблаганний час навіть ім'я Нуми Помпілія замінив на луну, що чимраз тихше бренить у вухах і серцях одлеглих поколінь; те, що він усталив, припало вже пилом у затінку нових будівель; бо ж лише темна юрба заховувала ще віру в надземність та несмертельність Еґерії. Але ж старовинний, стережений і догляданий гай тривав ще, зберігаючи в людській пам'яті згадку за двойко чудових і незвичайних явищ їхніх діянь, а саме: за дивну жінку, що збуджує в чоловіку доброчинні надхнення, та за царя, що пеклується за добробут підданницького народу.

Величезний цісарський Рим, гучав і шумував поблизу, та не так зблизька, щоб на узліссі гаю та в його глибині не могла залягати врочиста тиша. І лише інколи порушували її кроки побожних прочан, що прибували сюди віддати покірливу шану вівтареві богині або зачерпнути зі святого джерела води. Святинь у Римі було багато, і з часом їх усе більшало; щодо цього з ними мірялися хіба щораз численніші й кращі місця для ігрищ та гулянок. Минали часто цілі дні й жадна людська нога не дотикала буйної, квітчастої трави святого гаю, жадне моління не зливалося з шемрітом струмка, що споконвічно звивав срібну свою стьожку попри підніжок сніжистої статуї богині.

Проте, в кінець гаю, там, де збігалися чепурні, пообсаджувані буками та вибруковані базальтом доріжки, що провадили до окрайку, щоденно спозаранку до пізніх лягів сидів чоловік, що, очевидячки, пильнував цих доріжок. Пильнування це мало на оці рухому, прозорчасту, оздоблену позолоченою бронзою загорожу, що заступала входу до святого гаю аж доти, доки побожний прочанин не покладав дрібного грошака до долоні вартівника, а той не усував перед ним цієї завади. Дрібні ці гроші становили податок, сплачуваний державі тими, хто прагнув одвідати святого гаю, а чоловік, що пильнував на збігу доріжок, був за побірця цього малого й легкого на сплату податку.

Римський цей побірець ані з убрання, ані з рисів обличчя не скидався на римлянина, і досить було кинути на нього оком, щоб впізнати приходня зі Сходу. З його худорлявої, змарнілої й жовтої шиї на сухорляву й похилу його постать спадала аж до плюсень, що лише їхні ступні й пальці ховалися трохи в простих та плитких сандалах, широка рудява одіж з цупкої й шорсткої тканини, підперезана в стані пожовклим, витріпаним з ужитку пасом. На голові йому було грубе, важке, жовтасте завивало, що його тверді фалдини, ніби піддашки, відтінювали п'ятдесятлітнє обличчя — жовте, змарніле, худорляве, з довгим горбатим носом та довгою, попелястою від сивини, шорсткою й кучерявою бородою. З-під завивала, вздовж обличчя, звисали теж довгі попелясті кучері, а обабіч горбатого носа, під чорними насупуватими бровами палали гарячим вогнем великі, як найтемніша ніч чорні очі й вдивлялися в просторінь з віковічним ніби, безмежним та проникливим смутком. Пристрасній тузі цих очей відповідав і вираз тонких та блідорожевих уст, що в гущавині просивої бороди безугавно, безперестань в'юнилися в замріяних або гірких усмішках чи промовляли нечутними шепотами до порожнього поля, до небесної блакиті, до непорушних буків і дубів, до гамірної столиці, що луною свого гамору аж сюди сягала. Сидячи на бильцях позолоченої балюстради, затінком гаю укритий від сонячної спеки, з босими своїми ступнями в плитких сандалах, що коливалися над землею, перебираючи худими, зчорнілими пальцями рам'я свого пояса, з полум'янистим своїм поглядом та похилою спиною, чоловік цей був за живе втілення знущання й погорди до тіла та вічної, що в глибинах грудей буяла, бурі духа. Це був єврей.

Яким чином цей чужоземець став тут за побірця святого податку? Всі сучасники його легко могли б відповісти на це. Рим комашився з чужоземців, а серед них була й чимала кількість багатіїв таких як Монобаз, також єврей, що безнастанно збільшував свої багатства пильним розвитком промисловости, що в його, відкритім на Марсовому полі, банку пишна римська молодь брала значні позики, що до його долонь чудові рученята не одної патриціянки, в заміну на жменю сестерцій, складали дорогоцінні застави, що він нещадним лихварством пригнічував середній стан, що пнувся до блиску патриціяту, що йому, нарешті, панівний нині цісар здав на посесію не одну з галузей державних прибутків. Цісарював нині Веспасіян, що зажерливо громадив і дбайливо заощаджував державну копійку, що по-злодійському й марно, протягом стількох років гайнувалася серед шалених Неронових оргій та жахних бур домових воєн. Старий салдат, грубий у мові та в звичаях, з дбайливим до громадського добра серцем, він не вагався здобувати гроші з найогидніших джерел, ані побирати їх з найсумнівніших рук. Не почував він також огиди й до грошей, що брав з лихварських Монобазових рук, білих, проте, й прикрашених у коштовне каміння. Тадже ж ці білі й коштовно прикрашені руки не могли сами побирати з прочанських рук податку, що належав Еґерійському гаєві. Заступали їх у цьому чині схудлі, тремтячі, зчорнілі Менохімові пальці. Чому Менохім узявся до цієї справи, що приносила йому в нагороду сухий шматок жебрацького хліба, чому, навіть ретельно, в ім'я племінної одности, запобігав задля неї Монобазової ласки? Хто зна! Бути може, що в інший спосіб не дозволяла йому заробляти на щоденний шмат хліба та безкрая задума, що відбивалася в його очах, вустах і в наскрізь зораному обличчю? Бути може, що безнастанним роздумам його добре було в цьому місці відлюдному та тихому? Бути може, прозелень гаю надихала крихотку спокою поломінним його очам, а цвірінькання птаства й срібне дзюркотіння струмка перетинало інколи похмурі пісні його душі солодким акордом втіхи та надії.

Похило, ступнями землі не сягаючи, просиджував він довгими годинами на визолоченій балюстраді й вдивлявся у величезне місто, що купало в сонячному сяйві білину своїх мармурів, золоті бані храмів, привабно-зґрабні склепіння тріюмфальних воріт, стрільчасті шпилі своїх палаців і своїх гробовищ; вдивлявся, і здавалося йому, що він ніколи не зможе доволі надивитися на це видовище. Та ж не зачарування в безмірі багатств і краси відбивалося в його очах і усміху. Відбивалося в них часто остовпіле ніби здивування. Починав з кимсь дуже тихо розмовляти. Запитував: розплющ очі мої й доведи мені, чому споконвіку тішаться й тріюмфують несправедливі, та сильні? Провиди розум мій і напути мене, якими є шляхи твої, бо зрозуміти їх снаги не маю. Невже правдивий живе задля того, щоб терпіти? Невже вчиш його справедливости для того, щоб несправедливість шматувала його серце? Чи ж один нарід на те лише люднює землю, щоб розчавлювали його ноги іншого? І хто ж правий перед тобою? Грабіжникові бо ж, чи пограбованому ласку свою чиниш? Отож перший на предківщині своїй довгого життя, багатства та розкошів заживає, а другий падає на закривавленому полі або на вигнанні тоскно споглядає в той бік, де руїни Сіону…

Жадної відповіді не надходило з осяйного в іскри повітря; тільки галас великого міста, що збільшувався коли-не-коли, докочував сюди луну радісного, гучного акорду, а позолочені, розжеврілі на сонці шпилі будівель бухали до неба полум'яним гімном сили й тріюмфу. Менохімів погляд змінив напрям і в іншому боці надибав на крайовид Аппійської дороги, що, вибігаючи з-під величних склепінь капуенської брами, зникала, широка й проста, в недосяжній для ока далечині, скидаючись на руку велетня, що простяглася півсвіту охопити. День-у-день залягав її галасливий натовп людей та тварин. Менохім звіддалік набачав запряжені в ослюки й мули вози, що наладовані різним крамом, сунули битим шляхом, та інші ще, легкі, оздоблені, що їх поносили гонкі, прудконогі, розпатлогриві коні. Поміж вози добачав він в'юнкі постаті їздців, зрослі наче з чудовими кіньми в зграбну та хвацьку одноістотність, або блискотні з коштовних оздоб, несені на плечах невільників ноші, звідкіля вихилялася часом причесана жіноча голівка, чи повівав шарлат, що прикрашав сенаторську одіж. Іноді шлях залягав відділ пішого війська чи кінноти, і тоді в металевих щитах панцерах та шоломах розпалювало сонце сліпучі пожежі, тупотіння людських і тваринних ніг гуло по базальтових плитах довгим гуркотом, у повітрі розсипалися мільйони коротких, металевих звуків в супроводі посплітаних всуміш з ними могутніх, хорових вигуків та бучних приспівок військової пісні, що зривалася з тисячі грудей. Там буяв рух, гамір, блиск, спів, сміх, буяла сила. Менохім здіймав до неба свої заламані й затиснені у корчах руки, а з його грудей вибухав, уже того разу не шепіт, але крик — хрипкий і короткий:

— А Єрусалим лежить у руїнах!

Часом на його плече спадала важка рука й грубий голос, весело, півнасмішкувато кричав:

— Чого ж бо так витріщив на небо свої баранячі баньки ти, єврею, нечупаро, жебраче з кінця світу? Чи ж не бачиш, що ми хочемо ввійти до святого гаю? Чому ж не простягаєш загребущої своєї лапи, щоб ми могли покласти в неї наші аси?

Менохім прочунявся з задуми й постерігав двох чи трьох повдяганих у грубі рудяві тоги людей, з обличчями, що на них спадала тінь брилів з широкими крисами. З їхньої одежини та поведінки можна було впізнати, що ці люди аж ніяк не належали до багатіїв чи можновладців. То були плебеї, може, ремесники, може, дармоїди, що жили з милостині вельможців або держави. Та дарма! Приблуду, обтріпанця, сина підбитого народу, що його столицю заледве два роки перед цим обернув у руїни мужній і блискучий Тит, навіть і вони мали право зневажати. Бо чи ж вони не переможці? І чи ж не стояв перед ними чоловік, що порізнявся від них у одежі, звичаях, мові, вірі? Повертаючи з гаю, вони піддрочували його, запитуючи:

— Може, ти виголоднів? Маємо ось тутки шмат печеної свинятини й охоче попаюємо з тобою цих ласощів.

Єврей мовчав, втопивши очі в землю.

Інший хтось, що також скидався на котрогось з отих блазнів і паливод, що їх було повно в палацах можновладців, причепився одного разу до нього з проханням:

— Найулюбленіший! Чи не міг би ти запровадити мене колись до своєї божниці та показати ту ослячу голову, що ви, євреї, складаєте їй побожну шану? Дуже радий був би я побачити її й розповісти про те, що бачив гідному Криспінові; вже кілька день він має поганий настрій і коли я його чимсь не потішу, ладен він мені дати від коша од його столу.

Цей не жартував, прохав навсправжки й навіть жалісно та щиро, а для підсилення свого прохання сіпав Менохіма за вухо по-такому, як це робила часом за розчуленої хвилини Криспінова дружина з улюбленим своїм цуценятком. Єврей не заперечував нічому, мовчав як могила, дивився в землю й тільки тремтячою рукою відхиляв поволі пальці, що чимраз міцніше здавлювали йому вухо.

Інші бували гнівливіші й суворіші.

— О! ви зайди — казали — скинути оком не встигнемо, мабуть, як із шкури, що здерете з наших хребтів, почнете вироблювати собі пантофлі! Бо коли б ти, клятий псе, не витискав із нас цього податку, цісар, мабуть, чи не скасував би вже його, і наші аси залишилися б у наших гаманах.

Менохім відповідав зглуха:

— Не мої це гроші, що їх я від вас побираю. Я лише Монобазів служник і до решти віддаю йому все, що ви мені даєте.

— Так хай же підземні боги поглинуть твого пана Монобаза, що з бідного Мінуція, мого небожа, висмоктав уже останню краплину крови й купив собі за неї персня з рубінами! За перших же ігрищ голосно прохатимемо в цирку цісаря, щоб він наказав вибити в три вирви усіх вас із Риму.

Одного разу напрочуд зґрабна жіноча постать промайнула в супроводі двох служниць стежкою і, мовчазно сунувши гроші до Менохімової руки, зникла в глибінях гаю. Потім, тихо ступаючи буйними травами, вертала назад; сумні її очі, за чимсь ніби тужні, по чомусь ніби сплакані, зупинилися з цікавістю на темнім, зоранім зморшками обличчі єврея. Затрималася перед нього й, відхиливши з обличчя газовий серпанок, стиха мовила:

— Ти бідак! За багатія тебе зроблю, якщо відкриєш мені, в чому можу я знайти втіху та спокій, що їх не в стані мені дати ані боги наші, ані багатства мого дому. Ви, азіяти, знаєтесь на силі таємниць і маєте якогось бога, що від нього нібито за найбільшої журби дізнаєте ви полегкости та втіхи.

— Чого ж ти бажаєш? — запитав Менохім.

Красуня-римлянка з журними очима відповіла:

— Набридли мені всілякі скарби й насолоди. Не кохаю того, хто є мені за дружину, та й жадного з римських юнаків також не можу покохати. Прагну досконалости, чесноти якоїсь, що полум'ям спалахнуло б від неї моє серце; завзяття, що подібне було б до геройських вчинків моїх предків; бога того незнаного, що йому греки будують божниці й що інший мусів бути, ніж наші боги, що в них я вже не вірю.

Єврей слухав з напруженою увагою, а потім запитав:

— Коли не віриш ти в своїх богів, то навіщо ж одвідувала ти Еґерійський гай?

— Бо прагну тиші й тіні… Бо вмираю посеред гамору й блиску. Люблю роздумувати тут про надземну любов і про великі серця людські. Сучасне кохання є нице й паскудне, а серця тих, що оточують мене, з заліза або багна!

Над жіночою постаттю, що так ото незвично промовляла, Менохім похилився й довго-довго, з таємничими порухами й тремтячою сивою бородою, про щось їй шепотів. Видно було, що говорив їй, аби прийшла кудись в означеному часі, видно, щось їй обіцяв, з чогось ухиляв перед нею заслону. Римлянка відійшла, а старий єврей склав руки на колінях, і таємничі усміхи миготіли поміж зморшками його обліччя. Думав і шепотів:

— Шляхи безвірників темні, не бачать, де впадуть. Отож спіткнешся, Вавилоне, на власних багатствах та насолодах, бо пересит ними починає виповнювати душі твоїх дітей. Як шукає олень лісового джерела, так шукають вони нового світла!

За якийсь час по тому він дочув, як двоє невільників, прямуючи до гаю, розмовляли за дивовижний випадок, що стався в господині їхнього пана. Флавія, їхня пані, увірувала в якогось чужинецького бога, зодягла простацьку одіж, перестала брати участь у бенкетах, а в товаристві лише однієї відданої їй служниці почала вчащати до тієї огидної, смердючої дільниці міста, що її замешкують самі лише азіяти, сирійці та євреї. Невільники розмовляли про це байдужно й насмішкувато трохи, так як звичайно балакають служники про поведінку та химерні витівки своїх панів, але зморшки на Менохімовому обличчі радісно здригнули, коли він учув слова:

— Вельможний Цестій, Флавіїн чоловік, гнівиться й розпачає, бо людський глум принижує його гідність. З Флавії кепкують її приятельки, знайомі та, либонь, і сам цісар, хай довгі будуть його літа.

Дальшої розмови Менохім не дочув, однак, з переможним поміж зморшками усміхом все шепотів:

— Таємні є шляхи твої! Бо ось жалюгідний хробак, затоптаний в поросі, впустив краплинку отрути до гордовитого княжого серця.

Трохи заспокоївшись, він узяв велику книгу, переховувану пильно від очей переходнів у високій траві, і поволі почав водити очима по рядках, що виповнювали жовті картки пергамену. Він водив очима справа вліворуч, літери ж, що ними була виповнена книжка, не були ані латинські, ані грецькі, а являли собою те витке й заплутане мереживо, що є властиве східньому письму. Недовго, проте, віддавався він читанню: чи то містична вдача його не була здатна до довгого спів'єднання з чужими думками, чи то зміст прочитаних виразів розпалював у його грудях полумінь надхнення, отже він прудко зсувався з верхівки позолоченої балюстради, дрібними, торопкими кроками кидався до буку, клав з побожною шанобою книжку на тому ж саме місці, а потім, похилившися знову на своїм твердім і високім сидінні, виймав з-під одежини дерев'яні таблички й починав писати гостряком палички по тоненькому шару обліпленого на них воску. Писав швидко, загарливо, справоруч вліворуч — так, як і читав. За цієї праці лиця йому паленіли, краплі поту спливали з-під завивала й зчаста сполучалися на обличчі з рясними слізьми. Чоловік цей мусив бути, певне, за одного з тих поетів, що їх безкрая недоля батьківщини зносила на вогнистій колісниці страждань до верхівель містичного та жагучого надхнення.

Одного разу, коли він заглибився до своєї письменницької праці, стежкою, що йшла поміж буками, наближався до нього високий, молодий ще чоловік, обгорнений у плащі, що його відлога захищала йому голову від сонячної спеки. В затінку відлоги ховалося довгасте й лагідне обличчя, що в своїх рисах мало не меншу за Менохімове обличчя відбитку східнього походження. Очевидячки, цей чоловік не прямував до святого гаю, бо за кілька кроків до нього зупинився й почав приязно вдивлятися в побірця податку, що писав. Не хотів, мабуть, переривати йому праці, та коли не міг дочекатися на її закінчення підійшов ближче й півголосом кілька разів промовив:

— Менохіме! Менохіме!

З Менохімових пальців випала гострячка до писання. Він сховав зляканим рухом за одіж свою табличку і звів на захожого свої поломінні ще з запалу таж і сполохані трохи очі.

— Не впізнаєш мене, Менохіме? — почав захожий: — я Юст, секретар можновладного Агріпи. Я часто бував у гостині в тебе, коли в твоєму домі перебував ще твій син прибраний Йонатан.

Менохім похитнув головою з видимим задоволенням.

— Пробач мене, Юсте, що не впізнав тебе відразу. Очі мої починають старіти…

— Ні, — з усміхом заперечив Юст, — ти заглибився в роботі, що захопила тебе. Пишеш…

— Я! Я! — майже скрикнув Менохім, — чи ж міг би я? чи ж здатний я? Ні, то були рахунки складані для мого пана Монобаза.

— Криєшся… — засміявся Юст, — заспокойся: за твої таємниці допитуватися не буду. Бо ж не дарма вже кілька років перебуваю я в Агріпи та його царевладної сестри Береніки й маюся за їхнього вірного прибічника. Там стільки таємниць, що зірок на небі. Тож навчився шанувати їх! та хіба я сам не ношу в грудях жадної таємниці? Хто бо ж за наших часів не носить у собі таємниць чи то своїх, чи то чужих? Обличчя одні, серця інші, слова одні, думки протилежні. Не допитуюсь у тебе, ані що, ані для чого робиш. Прийшов бо до тебе у важливій справі.

— Слухаю тебе, — поважно й привітно відповів Менохім. Юст почав говорити:

— Справа звичайнісінька, не знаю тільки, чи за таку вона тобі здаватиметься. Отож приятель мого пана, Агріпи, Йосип Флавій… нема потреби пояснювати тобі, хто він такий… бажає взяти, яко свого прибічника, ще одного секретаря, щоб той за його керівництвом писав і переписував великий твір, що він його розпочав. Знаєш, що може я іноді й говорив що за Йосипа Флавія, але ж він кохає завжди свій нарід, і його чимале оточення складається виключно з наших побратимів. Ось і тепер він доручив мені відшукати єврея, що вмів би писати по-грецькому. Завдання це досить важке. Я згадав за тебе. Чи не захтів би ти обійняти корисну й почесну посаду прибічника в нашого земляка, Агріпиного й Беренічиного приятеля, цісаревого та його сина Тита — улюбленця.

Менохім слухав уважно, не підводячи очей, і тоді лише, як Юст змовк відповів:

— Дякую тобі, Юсте, що згадав за мене, але за прибічника Йосипа Флавія я ні за́ що в світі не стану.

Юст не виявив здивовання й спокійним голосом говорив далі:

— Плата, належна цій посаді, значна. Помешкання в Агріпинім палаці, місце при його столі та двадцять тисяч сестерцій річного утримання… Поміркуй.

— Ні за́ що, — коротко й спокійно сказав удруге Менохім.

— Обіймаючи цю посаду, ти був би в стані робити тисячі послуг бідним нашим братам…

— Ні за́ що, Юсте!

— Маєш дитину-приймачку, Мірталу… її молодість потребує чистішого за затибрянське передмістя повітря…

— Ні за́ що, Юсте!

— Старість, Менохіме, настигає до тебе великими кроками. І коли неміч прикує тебе до ліжка, коли натружені твої руки до жадної праці звестися сили не матимуть, тоді знайдеш ти в особі Агріпи та Йосипа щедробливих доброчинців і дбайливих ласкавців…

— Ні за́ що, Юсте!

Юст помовчав якусь хвилину, замислився, а потім так тихо, немов лякаючись, щоб його не почули навіть дуби чи буки святого гаю, ще раз запитав:

— А що як… а що як Йонатан, ця дитина твоя кохана, цей лицар завзятий, цей бідний вигнанець, що його зараз напевно палять африканські спекоти та тисячоразово дошкульніші за них розпачі, а що як він… поверне? Що за захист даси ти йому від небезпеки? Кого закличеш ти в його обороні? Агріпа ж та Флавій мають цілковиту змогу його боронити; одного поруху білого Беренічиного пальця вистачить, щоб урятувати йому шию з-під сокири або вихопити його тіло з полум'я вогнища…

Менохім геть увесь затремтів, його знесені догори руки затріпотіли в повітрі, як крила зраненого птаха, а з грудей вирвався розпачливий крик.

— Юсте, Юсте! навіщо ти спокушаєш мене? Йонатан мій… Це правда! Його шия приречена сокирі… а може, як Горія, шпурнуть його в полум'я вогнища, і юрби римлян шаленітимуть з радощів од видовища мук смерти найостаннішого оборонця Сіону… О, Юсте, про що ти мені нагадав, що сказав! Ти заклинав мене життям найукоханішої дитини душі моєї, того, що я немовлям ще, видер, викупив з едомської неволі! Так, Юсте, Агріпа оборонити його може, Флавій захистити його може, Береніка… о!

Він не сидів уже на вершечку балюстради, а, простягшись у підніжку буку, з заламаними понад головою руками, ввіткнувся чолом у високу траву. З його грудей виривалися весь час сумішні вигуки:

— Йонатане! Йонатане мій! лицарю-завзятце! Бурлаче нещасливий, безхатній… чим я тобі в захисті стану? Кого покличу в твою оборону? О, ти, боже! де ж бо твоє милосердя?

Юст мовчки, зі співчуттям спозирав на вибух розпачу, що струшував тілом і душею старого його земляка. Очі йому наче зволожніли навіть, а красиві вуста затиснулися в виразі німого, звиклого, мабуть, до мовчання, болю. Менохім, здавалося, почав поволі заспокоюватися. Втуливши до землі обличчя, думав. Чимало часу минуло, доки він тяженно підвівся та, затопивши з-під завивала свої спаленілі очі в Юстовім обличчі, проказав знову:

— Ні за́ що!

Юст похнюпився.

— Я очікував на твою відмову, однак, мав надію, що мої докази…

— Що ж то за докази твої, Юсте? — запитав тремтячим ще, але вже досить спокійним голосом. — Злидні? Та хіба ж вони не пасують якнайбільш синові зруйнованого міста? Міртала? Чи ж я її не вирвав також, як і Йонатана, з едомської неволі? Нехай же поділяє чорний мій хліб і дихає разом зі мною повітрям недолі. Йонатан? Він перший, він найбільш одмовляв би мене взяти участь у розкошах та втіхах тих, що відреклися, відсахнулися від рідної й святої справи.

Останні слова вимовив з блиском зненависти в очах. Юст по короткій мовчанці відповів:

— Занадто суворий ти, Менохіме, а решенцями твоїми керує швидкість, що надає їм огонь твого серця. Ані Агріпа, ані Йосип, ані навіть Береніка не є перекинчики. Урочисто та наявно обходять вони всі наші свята й щедробливо допомагають грішми нещасливим нашим братам…

— Але ж серця їхні, Юсте, серця, серця! — перебив Менохім, і тисячі погордливих посмішок струснули зморшками його обличчя. — Серця, Юсте, — повторював, — пригорнулися до гріхів Едому й прилащилися до його розкошів; руки їхні, Юсте, в щоденному сердешному стиску сполучаються з руками наших ворогів! Йосип Флавій за Веспасіяновим столом! Береніка в Титових обіймах, того саме Тита… о, ти, боже! де ж справедливість твоя!.. бо ж головешку пожежі шпурнув ти в нашу святиню! Агріпа ходить зодягнений у одіж римського сенатора, з шістьма лікторами, що, зганяють, мов псів, йому з дороги братів його, що на прошений хліб уже перейшли! Ха! ха! ха! І ти, Юсте, насмілюєшся доводити, ніби вони не перекинчики! Свята наші обходять! Суботи святкують! „Любови вимагаю, а не пожертов!“ — говорив споконвічний вустами пророка. Вбогих братів датками обділяють! А в Агріпинім палаці золото зі стін капає! А скільки-йно коштує дорогоцінний перстень, що його вдяг Береніці на пальця руїнник її батьківщини? А за яку ціну отримано ті подарунки, що Йосип Флавій одержав від Поппеї, розпутної жінки жахного Нерона? Нехай же самі жеруть та п'ють багатства, що таким ладом їх здобуто. Мої вуста не діткнуться до них…

Юст, ніби спокійно, слухав цієї палкої мови, але ж затінене відлогою обличчя зашарілось йому.

— То якої ж ти за мене думки, Менохіме? — поспитав він стиха; — за мене, що живе в їхніх позолочених стінах і їсть при їхньому виборному столі?..

Менохім похнюпив у задумі голову; за якусь хвилинку він тихенько почав:

— Люблю тебе, Юсте, бо ти був за найліпшого приятеля моєму Йонатанові, бо знаю душу твою, знаю, що живе в ній кохання та незрадність. Голод виснажував твої кістки — ти сховався перед ним під Агріпиним дахом. Лагідний ти був завжди і за прихильника був благої Гіллелевої науки, що від зненависти відводить і кров'ю гидує… Ох! і я вважався колись за гіллелянина! І я мав колись голубине серце й я пив колись лише солодкий мед приязні та згоди. Але, Юсте, жаден перець не палить так піднебіння й жадне вино не здіймає в голові такої борви, як зазнані кривди! І дивися, Юсте, отож є ще шкоди, що їх гнобитель чинить пригнобленому: твоя чиста душа мусить у бруд вгрузати в наймах у безвірників, моє благе серце виповнила отрута.

І довго обидва мовчали. Юст по довшім часі поспитав ще тихо:

— Чи не маєш яких нових відомостей за Йонатана?

— Живий, — коротко відповів Менохім.

— Дяка долі! То ж вона видирала його до цього часу з рук переслідувачів. До побачення, Менохіме!

— Хай спокій перебуває з тобою, Юсте!

Юст одійшов кілька кроків і знову повернув.

— Коли б… — почав він, — коли б Йонатан… повернув до твоєї домівки, подай мені про це звістку. Може, я матиму спромогу бути йому в чомусь придатний… дозволь, щоб я зміг виявити вам свою приязнь.

Менохім потверджуючи хитнув головою. Отож не посів він корисної посади у прибіччі багатого свого одноплемінника й так, як і до цього часу, приходив сюди повсідень о схід сонця, щоб аж до сутінку сторожувати входу до святого гаю. Посада його не була зисковна, проте знаходилися такі, що йому заздрили. За одного з них був сирієць Сілас, в брудночервоній, підперезаній шкіряним пасом туніці, босий, з піврудою, півлисою головою, з хитрим, злим та безчільним обличчям. Він був з професії носій, носив ноші. Але бувши більшу частину свого життя за невільника, і нещодавно лише за заповітом свого пана отримавши волю, він прагнув тепер жити на волі байдикуючи лишень та гуляючи. Тягання нош було за важку працю для його тіла, незмірно виснаженого колишнім батожінням, що незагоєні уразки від нього він і досі ще носив на своїх плечах, та ще розпустою, що в її вир він, так несподівано визволений, кинувся з п'янкою радістю. Отже, волів би за найкраще просиджувати неробом цілісінькі дні, розкошуючи в чудовому затінку Егерійського гаю. Й не сидів би він так, як Менохім, на твердій балюстраді, а розлігся б м'якенько на холодному й буйному трав'яному посланні. Голі ноги вигрівалися б йому на сонці, а звинні руки зуміли б всунути до власного гаманця частину асів, що тут побирано; приводив би сюди з собою кількох товаришів, і гомонілося б з ними весело, гуляючи в чіт і лишко, чи, може, навіть в кості, та попиваючи триполінське винце, що на нього спромігся б, мабуть, побірця святого податку, а воно ж бо, хоч рідке й злиденненьке, приємно розливалося б по горлянках босих відпущенців. Коли б не отой триклятий єврей, що ніби, поки віку, засів отут кілька років тому за допомогою котрогось із прихильних йому Монобазових служників, осягнув би він, безперечно, здійснення своїх мрій. Тому Менохім, навіть в хвилини найбільшого захоплення читанням чи писанням, здригався часом раптово, зіскакував з балюстради та з острахом розглядався довкола. За причину його переляку був крик або пронизливий, нелюдський посвист, що скидався на звіряче рикання, чи свистіння хижого птаха, що зненацька розлягалося понад самісінькі його вуха. Він роздивлявся навкруги й не спостерігав нічого, та ж заледве міг отямитися від свого переляку й повернути знову до своїх роздумів чи надхнень, у ногу йому поціляв камінь, пошпурений такою вправною рукою, що дошкульно уражав йому ступню й збивав на землю плиткого сандала. Одночасно він спостерігав і гнучку постать у брудночервоній туніці, що, підкидаючи в повітрі босими ногами, ховалася межи дерева, а з-проміж їхнього гілля вихилялося тоді до нього темношкіре, з блискучими, малими очицями, викривлене злосливим усміхом Сіласове обличчя. А іноді, серед якнайглибшої тиші, з-за якогось дерева або горбовини, раптом вистрибував Сілас та, взявшися бока й вишкіривши зуби, починав вистрибувати перед ним якісь дивацькі плиги та скоки. В мерехтінню блакитного, немов позолоченого повітря, на тлі пустельних полів і тихого гаю, гнучка, боса, брудно зодягнена сирійцева постать, що звивалася в дивацьких підскоках і сороміцьких рухах, скидалася наче на пекельну ману. З ошкірених його вуст спливала повінь глузувань або сороміцьких виразів. Менохім заплющував очі, та ж вух затулити не міг. Терпів і мовчав. Мовчав також і тоді, коли в фалдинах свого одягу знаходив шматки свинячого м'яса, що не знать звідки там опинилися. Відкидав їх од себе гидуючи. Не міг, проте, більше змовчати, коли, одного разу, повертаючися смерком додому й зближаючись до передмістя, вгледів кількох чоловіків, що вганялися за тендітною, та прудкою дівчиною. Дівчина, що її майже наздогонено, скрикнула. Менохім впізнав голос своєї приймачки, Міртали. Немов скажений кинувся він за напасниками, але два поважні чоловіки, що нагодились якраз під ту хвилину, заступили дорогу переслідувачам. Ті втекли. За напасників були: Сілас та його приятелі, також сирійці, всі носії.

— Чого ти хочеш від мене? чим я тобі завинив? — поспитав другого дня Менохім у Сіласа, коли той, як часто бувало, з'явився поблизу Егерійського гаю.

— Хочу, щоб ти мені відступив це місце, — відповів Сілас: — а вина твоя полягає в тому, що ти єврейський пес, точнісінько такий, як і ті, що буде тому рік, вимордували їх були сирійці в Антіохії аж двадцять тисяч. І коли там стількох вимордовано, то чому ж би й я не міг тут бодай одного задавити?

— Хай змилосердиться над тобою споконвічний, чоловіче з чорними думками й жорстоким серцем! Зміркуй! Юдея та Сирія — то дві сестри рідні. Однією розмовляємо мовою, одному вклоняємося богові, а племена наші з одного прикореня рід свій виводять.

— Бодай би згбрів ти в Молохових огневих обіймах! Твоя мовна й племінна одність, і бог твій, і Юдея, і Сирія так мене обходять, як підошва з подертих сандалів. Я пити хочу, а за ті гроші, що їх тобі платить Монобаз, напився б я досхочу. Лежати хочу, а ти посідаєш те місце, що на ньому я міг би спокійнісінько вилежуватись. Тому й наважився я або зігнати тебе звідціля, або видерти з твоєї горлянки твою єврейську душу.

— Скаржитимуся на тебе! — спокійно, але рішуче сказав Менохім.

— Скигли, псе! Кумкай, жабо! Сичи, падлюцька гадюко! Побачимо, чи потрапить стати в твоїй обороні від Сіласових пазурів твій пан Монобаз, песиголовець, що на нього чимало шляхетних римлян здавна вже дихає важким духом.

Менохім пішов до Монобаза, Сіласа покарано; цілих десять день його ніде не бачили. А втім, з'явився знову, та ж дрочити Менохіма облишив. Тільки вичікував пильно на нагоду, щоб зустрінутися з ним, і, коли вона йому траплялася, мовчазно зводив плечем і чинив рукою рухи німої загрози. Лиш одного разу, спіткавшися віч-на-віч з Менохімом і минаючи повз нього в натовпі, що залягав торг, сказав до нього похмуро:

— Зненависть прихована лютіша за видиму. Надійде колись Сіласів час!

Опівдні, сидячи на своїй балюстраді, Менохім їв присипаний цибулею хліб, запиваючи його водою з оцтом; читав, писав, думав, мовчазно зносив образи й жарти переходнів, мовчазно ніс тягар сирійцевих поглумок та погроз. У хаотичній плутанині римських стін та дахів він легко розпізнавав місце, де зносився Агріпин палац, що одночасно був за житло для Йосипа Флавія, того, що запрошував Менохіма до шерегів своїх прибічників. Та ніколи його очі, скеровані до цього місця, не пойнялися жалем чи заздрістю. Часто, навпаки, поломеніли вони з обурення. Часто також його плечі згорблювалися так дуже, ніби налягав на них величезний тягар. І тремтячі вуста його повторювали тоді ім'я Йонатана — лицаря, заволоки, стратенця…

Але ж мав він, мабуть, на всі свої жалі й гризоти якийсь таємничий, цілющий бальзам. Щодня, коли огнисте сонячне коло ховалося за багряним краєм обрію, коли пригасали блиски великого міста й нишкнув його гомін, коли з небесного блакиту спливали на тихі поля прозорі серпанки присмерку, а в нетрях гаю щораз виразніш і срібніш дзенькотіли струмкові води, Менохім, обіпершись обличчям на долоні, з поглядом, що блукав десь угорі та хисткою своєю постаттю, що ритмічно й поволі коливалася, западав у німу, лагідну задуму. Бути може, що тоді відживав у ньому знову гіллелянин, людина голубиного серця, що гидує незгодами, кров'ю й прокльонами. Обличчя йому заспокоювалось, вуста втрачали свій наболілий обрис, в очах згасала пристрасть. І тихо, повагом співав він пісні надії:

„Мов хмара дочасна, згибне безвірник; справедливий, мов підвалина довічна…“

„Стежка справедливих, мов смуга світла, стелеться вгору до дня перемоги…“

„Очікування… радощі нещасливих. Чекай, народе мій, на день справедливости!“

Вираз тихої радости відбивався йому на обличчі, коли, дивлючися в небо, промовляв:

— Ти, що твого наймення не вміють вимовити вуста мої, дякую тобі, що й на мене спустив батога, що діткнув ним братів моїх, бо сторазово й тисячоразово краще поневірятись повкупі з пригнобленими, ніж заживати розкошів із гнобителями.

Зводивсь на ноги, старанно ховав свою книжку, що вийняв був із схованки, в фалдинах одежі й прямував висланою базальтом та обсадженою буками стежкою до тієї дільниці міста, що йменувалася Транстиберім, або Затибря, прямував спокійно, випроставши спину, з якоюсь навіть немов пихою у високо знесенім чолі.

Transtiberim — це була чотирнадцята дільниця міста Риму, де зносилися два пригорки: Янікульський та Ватиканський. На тому боці Тибру, на сімох первісних, що вважалися немов за його колиску, пригорках скупчилися всі святощі, пишнота й міць столиці; тут же містилися й розлогі громадські садки, що носили назву цісарського й Агріпиного, а оповиті ними вілли вельможців вкривали верхів'я й схили двох пригорків передмістя густою прозеленню, де ясніли там-десь сніговобілі, величні арки й склепіння брам, що провадили поза межі міста. Також тут у стіп Янікульського пригорку, на вузенькій, оточеній пригорб'ям та берегом річки, простороні, просто Германікової арки, що, немов пишна застіжка, защібала Остійську вулицю, що спускалася з Авентіну, сіріла безліччю низеньких будиночків та частина Затибрянської дільниці, де замешкували виключно сирійці та євреї. Місце це відрізнялося від інших частин міста не лише розміром своїх вулиць та будинків, а й своєрідною, властивою лише йому їхньою архітектурою, а передовсім виглядом людности, що тут мешкала. І на тому боці річки були вбого та тісно забудовані місця; наприклад те, що звалося Субура, мало вузенькі вулички, а будинки з такими розколинами, що їхній загрозливий стан збуджував острах переходнів. Проте, то були будинки високі, іноді на шість поверхів заввишки, прикрашені колонами, де цеглу й алябастер кепсько підроблювано під мармур будівель кращих частин міста; навіть вузенькі завулки там вибруковано уламками ляви, що ясніли мов темне люстро, а де-не-де прикрашено їх статуями богів або визначних людей. Також там ніхто не чував іншої, за латинську чи грецьку, мови, а обличчя мешканців, хоча й простацькі, а часто й нужденні, мали в своїх рисах виразні докази походження з стародавніх квіритів або еллінів, що були в Римі за давніх, оговтаних та дружніх гостей. На Затибрянськім передмісті було цілком інакше. Сотки, може, маленьких, вузеньких, кривих вуличок звивалося навколо одноповерхових низеньких будиночків з улогими, оточеними балюстрадою дахами; на дахах зносилося щось на взірець трикутньої будки, що смутно споглядала одним, без шкла, віконцем, — шкло малося в цій дільниці за нечувану розкіш і заступалося шибками з пухиря або з шматків насиченої воском тканини. Такої архітектури не знали римляни доти, доки не привезли її сюди з собою заходні з Юдеї. Трикутня оця будка, що стирчала понад улогим дахом, звалася aliga, являла собою кімнатку й таким чином збільшувала собою тісне помешкання, що було нанизу; плаский, обведений балюстрадою дах також збільшував собою тісну й задушну просторінь і служив за терасу, де їли, молились, а часто-густо й спали. Ці будиночки, вулички й тісні майданчики залягала людність обох статей, в одежі, також цілком іншій за ту, що її зодягано по інших частинах міста. Не було тут ані рудявих багряних чи білих тог, ані обтислих, пречудових та погаптованих тунік, ані жіночих stolli з рясним мереживом, ані манірних серпанків, що легенькі, мов хмаринка, увидатнювали зариси постаті, оповиненої блискучими від металевих прикрас пасами. Чоловіки носили тут довгу, аж до землі, простору, грубим вовняним крутнем підперезану в стані, одіж, звану хітонетом, а їхні голови вгиналися під важкими завивалами, що заламувалися твердими згортками й напускали на очі й лиця тіні високих, немов би, піддашків. Обгортання цих завивал було за таку заплутану й марудну справу, що до виконання її не те що взятися, а й зрозуміти навіть, як це робиться, не міг би жаден, простоволосий звичайно римлянин, що іноді мав на голові легенького бриля або відлогу. Натомість жіноцтво вигравало кольорами своїх суконь, барвистих, мов квітки на луках. В очах переходневі робилося зелено, блакитно, жовто, коли він дивився на натовп тутешніх жінок, що сходилися для купна чи продажу до якогось тісного майданчика або, довгою смужкою, в дружній гутірці обсідали стіння якогось будинку. Золото ані срібло не виблискувало на пасах, що оповивали їхній стан, але за нього правували полотняні або бавовняні стьожки, що майоріли в пишних східніх розводах. Старші, на кшталт чоловіків, одягали собі на голови сніговобілі чи прикрашені мереживом завивала, молодші попускали на плечі пишноту своїх чорнявих або вогнистих кіс і частенько, йдучи, побрязкували хором дзвіночків, що хилиталися на їхніх високих сандалах з червоної чи відтиснутої в розводи шкіри. Всі вони, чоловіки, жінки, діти, кучеряві та півголі, розмовляли цілком незнаною в інших місцях Риму мовою, що постала в наслідок злиття двох східніх мов: сирійської й халдейської. Мова ця, що нею розмовляли також і сирійці, що тут жили, через силу, посіданих від неї горлових звуків, чинила навіть з негомінкої гутірки галасливий гамір, а трішки йно жвавій балачці надавала вигляду сварки. Безнастанний та голосний гамір, що тут панував, значно збільшувався ще з-за великої рухливости цих людей, з-за близького сусідства порту та з-за сили згромаджених тут фабрик. Людність ця була рухлива. Правда, чоловіки поважнішого віку, похилі й замислені, волоклися часто посеред натовпу хвійним кроком нещасних людей; та навіть у молоді бували зморені й похмурі обличчя, а з-під завивал, що вкривали жіночі голови, дивилися стурбовані або заплакані очі; правда, на всій цій людності позначалося тавро тяжкого існування на чужій землі, під чужим сонцем, непокої та турботи туляння, свіжі, невиплакані ще, жалі та вперті змагання з нестатками; а проте була вона рухлива та енерґійно, жваво, загарливо й гомінко крутилася побіля безлічі різних занять і справ. З середини хатин дочувалося хуркання веретен і скрипіння ткацьких верстатів; розлягався стук інструменту, що ним били по залізу; видніла сила похилених над мистецькою оправою в бронзу кольорового шкла або над шліфуванням і вирізьбленням дорогоцінного каміння; задушний запах пахкої трави й коріння викривав існування виробу різних пахощів. Де-не-де на відкритім, але тіснім, просторі безліч люду змішувала з соломою величезні купи глини й переробляла їх, працьовито обтопцьовуючи ногами, у високі стоси цегли; деінде знову крутилися з лопотінням колеса й гарчало каміння ганчарів; оподалік громади гаптарів похиляли плечі над кроснами, а в їхніх руках, що безнастанно то зносилися догори, то знову опадали, блискотіли різнобарвні, переважно золоті й срібні, нитки. Трохи далі були чинбарні, де вироблювали різної тонкоти й кольору шкіри; а ще далі, огидні з вигляду та паху, рідини, що стікали по стінню та порогах, свідчили й про наявність фарбярень. З кількох брудних і понурих шинків вибухав назовні галас грубих голосів та пах щонайгіршого питва, а довкола них громадився, йдучи на заробітки до міста або повертаючи звідти, горластий натовп носіїв. Носіїв, сирійців та євреїв була сила, особливо в цьому місці, де на жовтих хвилях Тибру затримувалися кораблі, наладовані різними товарами, привезеними сюди з великого надморського порту Остії. Кораблі прибували безнастанно; безнастанно теж на узріччі шамотався натовп моряків, змішуючись з тими, що, виладовуючи з кораблів товари, складали їх на березі у високі стоси або на хребтах мулів, віслюків та возами, запряженими також в мули та віслюки, одвозили їх до мостів, що кількома пряжками немов застібали річні береги. Отож стукотіння скрипіння, свистіння й гуркотіння ремесничого й фабричного приладдя, протягле гукання моряків, що запроваджували до порту навантажені кораблі та одноразові могутні сплюски їхніх весел, торохкотіння возів, тупотнява тваринних ніг, галас їдалень, сполучений з розмовами й лайками чоловічих голосів, з вереском жінок, що купували й продавали, та з веселими або плаксивими криками безлічі дітвори, — все це злучалося в неймовірному гуркоті, що, мов безнастанний грім, гучав у важкому, задушливому та смердючому повітрі. Величезні риштаки та підземні канави, що з давніх-давен з недосяжною досконалістю очищали Рим, цієї його дільниці очистити не були в стані. Бо ще виразніш, мабуть, ніж із одягу, мови й рисів обличчя, визирав тут Схід із нагромадженого скрізь сміття, з каламутних і смердючих калюж, що незаймано стояли й поволі розточувалися навкруги, з гострих або прісних пахів, що видиралися назовні з кухонь. Кухенні запахи цибулі й гнилої риби змішувалися в повітрі з густим димом чинбарень, з гризьким смородом фарбярень, з задушливим пахом мир-зілля, лаврини, алою, шапрану, цинамонику, духовитих трав та коріння, що походив з перфумових фабрик. Все це, сполучене з випарами, що походять звичайно від тяжко спрацьованих і спітнілих та до того ж ще й далеких від охайности людей, утворювало повітря, що ним не мали б змоги віддихати без шкоди й страждання жадні, чужі цій місцевості, груди. Ніколи зате не з'являвся тут хтобудь з виборного римського світу, і кожен з тих, що на Капітолії, Авентіні або на цісарському Палатинському пригорку, проходжувалися по свічадному брукові з ляви, попід свіжим та запашним затінком палаців і кружґанків, споглядав на комашинник, що роївся на тому боці Тибру, з призирством, погордою і, щонайменш, з байдужістю. Зійти туди, поміж ці низькі улогі дахи, поміж цю людність, що белькоче якоюсь незрозумілою, дикунською мовою, поміж цю куряву, дим, сморід і вереск, було б для кожного з них за далеко огидніше й страшніше завдання, ніж перепливти море й висісти на африканський чи британський берег.

Коли, отже, ніхто не сходив сюди згори вниз, то знизу нагору спиналася сила люду, що від того комашинника повсякдень відривалася й неодмінно до нього знову повертала. Щодня сила євреїв, старих і молодих, не заміняючи своєї національної одежі на жадну іншу, полишала Затибря, переходила котримсь мостом і широкими, величними вулицями спиналася на пригорки, де проживали володарі світу. Ходили майже виключно продавці, що розносили по місту вироблювані в їхній дільниці товари, що своєю ориґінальністю зацікавлювали й приваблювали римлян. Котрийсь з таких продавців мав на продаж дешеві, але ж блискучі ювілерні вироби, зроблені зі скалок шкляного або кришталевого кольорового посуду, що товклося його часом випадково по господах можновладців і що скуповувався та ретельно зуживався до роботи мешканцями Затибря. Інший вабив око оберемками чудових жіночих сандалів з червоної відтиснутої шкіри, той знову повівав стьожками пишних поясів або розгортав тканини, вкриті східніми розводами, чи брязкотів виробами з міді, бронзи та заліза, чи показував ще майстерно вирізьблені на перснях і застібках камінці або дивовижний кшталтом посуд, повний рідин і мастил з незнаними пахами. На цю величезну до їхнього міста та до надрів їхньої промисловости навалу цього чужинецького елементу багато римлян, через різні причини, споглядало вороже. Вороже споглядав на покірливого брудного приблуду гордовитий та пишний патрицій, а шляхетний патріот вбачав у ньому один з первопочатків, що послаблювали міць його батьківщини. Ще ворожіш та погордливіш спозирав на нього мисленик, що вбачав у ньому приклонника тих вірувань і забобонів, що він їх уже давно позбувся. Найворожіше ж впинався на нього очима купець і фабрикант, що його крамницю обминалося, щоб догледітися до отих товарів. Вуличний плебс, юрба, що прагнула всіляких вражінь та все нових видовищ, переслідувала їх з-за своєї цікавости й, регочучи, знущалася з незрозумілої їхньої мови, з дивацтва їхньої одежі, навіть з худорлявости їхнього тіла й терплячої мовчанки їхніх уст. Не щокожен майже з-поміж патриціїв, філософів, купців, що так прагнули здмухнути їх з вулиць Риму, запитував себе: звідкіля вони тут взялися? навіщо приволіклись? чому не залишилися там, де були колиски та могили їхніх батьків? Отже, не знаходячи відповіді на такі запитання, ці переможці забували за звитяжні військові виправи, що зганяли до їхньої столиці тисячі єврейських бранців за те, що на землях підбитої країни, сплюндрованої від пожеж та вбивств, лячно й голодно було залишатися її дітям; за те, що діти бранців, приведені сюди силою, вродилися вже на вигнанні, а юрби летяг, позбавлених ними батьківщині, мов птахи, що гнізд не мають, мостили їх на їхній батьківщині.

Ці переможці забували про те, що нелюбих їм волоцюг загнали сюди криваві брати: звоювання й насильство; про те, що коли недоля є за талан пригнобленому, то з щастя гнобителя поволі, але неминуче, зростає батіг кари та помсти.

Серед цього ніби бджолиного рою, що, вилітаючи з свого брудного, верескливого вулика, розлітався по розлогій простороні, виднілася часто молода дівчина, дрібненька, гарна, зґрабна, дивочно якось зодягнена. Була то котрась із гаптарок, що розносили довгі пасмужки вовняних тканин, повкриваних на східній взірець гаптуванням, що майоріло химерно поламаними лініями різнобарвним, всуміш із сріблом та золотом, багрецем. Римлянки запопадливо вганялися за цими виробами й оздоблювали ними краї своєї одежі, меблів та вікна своїх помешкань. Вони коштували дорого й були цілком інші за вироблюваних від римських гаптарок; либонь, оця коштовність та ориґінальність і робили їх ще принаднішими. Молода затибрянська гаптарка кожного разу, коли лише мала йти з своїм крамом на той бік Тибру, виходила спозарання з якнайменшої та найбіднішої хатинки передмістя й весела, легка, землі мов не дотикаючи, бігла, швидше б сказати, ніж ішла вузенькими вуличками, залюбляючись безперестанку в красі несених від неї речей, що увидатнювалася ще більш у сяйві сонця на своєму сході. Захоплення це об'являлося в безнастанному розгортанні та розгляданні чудових сувоїв тканини, — все це в супроводі захопленого похитування обабіч її маленької, та не менш за її гаптування ориґінальної, голівки. Голівка ця була вкрита такою гущинею вогнисто-рудих кучерів, що здалеку при сонці її можна було взяти за важкий, золотий вінок. Зблизька можна було догледіти, що кучері ці визначалися дитячою пустотливістю та єдвабною м'якістю, а з-під затінку цієї позлотистої м'якої гущині квітло сліпучою білиною манюське, худорлявеньке обличчя з двійком чорних очей, що їхня поломенистість злагоднювалася тінню довгих вій, та з маленькими червоними, як уламок коралю, вустами. Її тоненьку й гнучку постать окривала вбога, споловіла одіж, опасана в стані шматом теж споловілої, та ж пишно погаптованої тканини; шию ж, що позначалася розкішним лебединим вигнуттям, обгортало блискуче й брязкуче намисто з оправних у бронзу кольорових стекольців.

Вона бігла, позвішувавши з худеньких пліч гаптовані стьожки, і всміхалася до них, залюблено схитуючи головою, і до неї також приязно й ласкаво всміхалися повихиляні з вікон і дверей своїх будиночків голови дохожалих і старих жінок, що тільки йно збудилися зі сну. Деякі вигукували услід їй голосні жартовливі привітання; вона відповідала дружнім схитуванням голови та радісними усмішками; вона тішилася з ласки та приязни, що виявляли до неї люди; та більш за все тішилася вона з привітань поставної, поважної Сари, жінки з лагідним, добротливим обличчям, багатої власниці одної з щонайбільших затибрянських гаптарень. За її власність був також і той крам, що несла на продаж молода дівчина. Дівчина гаптувала по тих тканинах й тими нитками, що їй давала Сара. Сара досить щедро платила їй за це та саме її, а не котрусь іншу, посилала з крамом до міста, бо ніхто інший не потрапив би звернути на себе такої пильної людської уваги й так побіжно розмовитись едомитською мовою. Говорити по-едомитському навчив її названий батько Менохім; Сара навчила її гаптувати, але дівчина перевершила незабаром умілість своєї навчительки. Заледве підросши, у неї з'явилися напрочуд чарівні подумки та надхнення: погордливо закопиливши червоногарячі губки, вона відкидала запропоновані їй чужі зразки, а з-під маленьких її рученят випливали, зроджені в її власній голівці й неподібні цілком до інших, пасмужки, арабески, квіти, облямовані у вирізьблені немов рями, — дивовижна, здавалося б, мішанина безлічі ліній та кольорів, що проте зливалася завжди в повну грації й фантазії одноцілість. У дівочій голівці під зливою вогнистого волосся виблискували промінчики творчости. Коли опасиста Сара побачила вперше самостійну працю своєї учениці, вона сплеснула в пухлі долоні та з щасливим усміхом на добротливих губах кількаразово проказала:

Hoscheb! Hoscheb!..

Це визначало, що дівчину в мистецтві гаптування визнано за імпровізаторку. Тоді ото саме, в день найменування її цим ім'ям, вона й отримала в подарунок від Сари оце намисто з кольорових стекольців і прегарні сандалки, правда, без дзвіночків, що їх не годилося мати вбогій дівчині, але з густочервоної шкіри та з підошвою, що голосно й весело вистукувала по брукові римських вулиць та кружґанків. У ці сандалки й намисто вона виряджалася тільки тоді, коли йшла на той бік Тибру.

Голосно й весело вистукуючи сандалками по мармурових або з ляви плитах, вона проте все повільніш спиналася на Авентінський пригорок і забувала навіть за красу своїх гаптованих поясів, що звисали на її плечах. Тепер довкола неї була інша, віддавна знана їй, краса, що на неї вона, втім, ніколи не могла досхочу надивитися. Різьби, малювання, мозаїка з різнобарвного мармуру, колонади, статуї, зґрабна й коштовна одіж на чоловіках і жінках, — все це, виринаючи тут звідусіль, збуджувало в ній завжди захоплення й цікавість. Життя, що тут буяло, — не галасливе й брудне, всуміш із слізьми та лайками, як воно йшло на її рідному передмісті, але виборне, блискуче, веселе, — заливало її груди півсолодким, півболісним клекотінням. І можна було впізнати з її широко розплющених очей, з тремтячих губів, з рум'янців, що пробивалися крізь її лиця, що прагнула вона не йти, а летіти, не вдихати тутешнє повітря, але ж пити його пожадливо, без кінця-краю. Ішла то повільніш, то прудкіш, усміхалася до всього, що лише зором зустріла, і машинально, несвідомо, бажаючи немов допасуватися до краси та блиску оточення, виряджалася в гаптування, що несла з собою, оповивала їх навколо шиї, спускала на споловілу спідничку, мальовничими зборами навішувала по плечах. Небавом обсипали її цілу золоті й срібні іскри, що розпалювало їх сонце в її гаптуваннях, аж доки не пригасали вони в затінках кружганку, куди вона сходила кількома мармуровими східцями й де ставала побіля котроїсь з його колон, уважно, тихо й пільно наглядаючи покупців свого краму.

Це був той портик, що його Цестій, один з найвизначніших римських вельможців, вибудував на Авентіні в даровизну римлянам, як місце задля прогулянок та прохолоди. Він складався з двох довгих рядків колон, сполучених угорі легким дахом, а знизу мармуровою долівкою. Піддашшя, маківки й підніжжя колон аж обтікали з чудових різьб; стелю вкривали також вирізьблені квадрати й медальйони; часто-густо поміж колон знімалися вгору могутні або придатні обриси статуй. Звикло проходило там безліч люду різних станів і статі, і багато з-поміж них зупиняло свої очі й увагу на єврейській гаптарці, що стояла біля колони. Також не одна й з-поміж римлянок наближалася до неї, роздивлялася на її гаптування чи купувала дещо. Зверталися до неї різно: гордовито, ласкаво або байдужно. Вона, здавна вже бачачи ці місця й цих людей, за несміливу не була. На до неї звернене запитання відповідала коротко, але ясно, і зашарювалася лише тоді, коли бачила посмішки, викликані властивою їй манірою вимови латинських чи грецьких слів. Бо ж обома цими мовами зверталися до неї й обома вміла вона відповісти, але часом сплутувалася й спускала довгі свої вії на чорні очі кожного разу, коли її погляд напотикав на погордливу усмішечку або коли вона спадала очима на глузливий, непривітний погляд. За найглумливіше й найсуворіше здавалося їй обличчя якогось гаптаря, що вона часто тут його бачила. З якоїсь підслуханої розмови вона довідалася, що він був, як і Сара, власник гаптарні, що знаходилася, проте, не на Затибрі, а на самому Авентіні, та що на ім'я йому було Сільвій. Це був чоловік середнього віку, заможненько зодягнений у кратчасту туніку або тогу в зборах, з довгим, орлячим носом, що надавав його обличчю дзьобатого птаського вигляду, з білою, випещеною, з коштовним блискучим перстенем рукою. Одного разу він зблизився до неї і, порпаючися в її гаптуванні, гостро запитав:

— З-за Тибру?

— Так, пане.

— З Сариної фабрики?

— Так, пане.

— А ти хто така?

— Робітниця Сарина… імпровізаторка…

Гадала, що зазначіння звання, що ним вона так пишалася, роздобрить суворого римського фабриканта. Але ж він, спозирнувши, немов блискавкою кинувши, на її злякане й засмучене обличчя, вимовив крізь заціплені зуби:

— Бодай би всіх вас позабирали за своїх надвірних гаптарів боги пекельні!

І одійшов, але потім часто проходив там, блимкаючи на обвишану східніми гаптуваннями дівчину повними ворожнечі та погорди очима. Одного разу він проходив у товаристві якогось низенького й пухлявого чоловічка з виборно зачісаним волоссям та в туніці з дженджуристо укладаними зборами, що душів далеко довкола себе міцним пахом перфумів. Це був продавець пахощів, на ймення Вентурій. Вони обидва жваво та з виразом видимого незадоволення про щось розмовляли. Сільвій показував пучкою на єврейську гаптарку, Вентурій, порухом крамничкового фертика, повернувся в протилежний бік і таким саме гнівливим і погордливим рухом показував на старого, похилого, в лахміття сливе окритого, єврея, що, присівши у стіп колони на другому боці кружґанку, виставив на показ пляшечки й коробочки з пахучими рідинами та мастилами. Обидва вони, гаптар і перфумник, понаморщували низькі чола.

— Небавом, — скрикнув котрийсь із них, — статечні римляни підуть з довгою рукою за прошеним хлібом, а чужинці розкошуватимуть у Ромуловому місті. Дивота, насправді, що цісар — хай довгі будуть його літа! — не заборонить цим азіятським псам вступу до головних, принаймні, вулиць міста.

— Не тепер, мабуть, не тепер може йтися до цього, — півтаємничо, півгірко одказав Вентурій, — коли Тит (аби до цього півбога повік були боги ласкаві!) втопив свою душу в чудових очах єврейки Береніки…

— Бажав би я, щоб велична Береніка та її царевладний брат Агріпа тішилися повічною ласкою богів! Вони, правда, також євреї, та хіба ж це кому шкодить, скоро вони замовили в мене для свого палацу сто гаптованих укривал на ліжка та канапи, як мали в них потребу. Справді, сліпі лише й глухі можуть не знати про Сільвія, найдосконалішого римського гаптаря, або вважати за кращі над його вироби якесь лахміття оцих азіятських песиголовців!

Вони одійшли. Єврейська дівчина чула їхню розмову й довго потім глибоко над чимсь розважала-гадала. Думала про те, чи ж могло ото так бути, щоб поміж самими людьми та витворами їхніх рук заходили такі великі противенства? Таку красу створити, а мати такі тверді, зажерливі, жорстокі серця… як це могло статися? Чи ж оті римляни, що в її уяві прибирали рис незрівняної принади й могутности, були дійсно такі, за яких малося їх на Затибрю? Там називали їх катюгами, гнобителями, недовірками й ворогами чеснот, там лаяли їх сливе кожної хвилини й оскаржували їх голосно, зі стогонами й у храмі, й по домівках. А втім, ні! Сільвій і Вентурій уже відійшли, відійшли вже й шатно зодягнені пані, що, несито розглядаючи й купуючи її крам, споглядали на неї саму згорда й насмішкувато; але ж зате яким шановним та добрим здавався їй цей, старенький вже, чоловік, що часто проходжувався під затінком кружґанку, маючи округ себе гурток молоді, що з ними він розмовляв з такою поважністю та добротливістю, а ті слухали його з такою цікавістю та улюбленням! Його довга просива борода спадала на темну, в мальовничих фалдинах, тогу; півлисе відкрите чоло перетинали зморшки перебутих смутків; у вогнистих очах палав майже юнацький запал, а в устах позначалася лагідність серця, що вміє любити. Юнаки, що супроводили його, були зграбні й красно зодягнені, а проте поважні й сумирні; старенький чоловік навдивовижу пригадував їй Менохіма. Інші були рухи й риси, інша теж постать і одежа, а проте поміж них було щось спільне. Може, запал, може, страждання… Від одноплемінця, що продавав пахощі, вона довідалася, що чоловік цей був з отих, хто мав у римлян назву філософа, що називано його також стоїк, що на ім'я він звався Музоній Руф, а юнаки, що йшли услід його, були його учні. Вона цілком не знала ані того, що означали назви філософ та стоїк, ані чому саме властиво міг би повчати Музоній, але в ній зродилася непереможна цікавість, щоб почути його навчання, здобути науки тієї, що він її взичав молодим своїм одноплемінцям. Пильно вхоплювала вона звуки розмови, що часом долітала до неї, і кілька разів дочула слова, що їх говорив і Менохім: справедливість, чеснота, щирість серця, жалість, вірність. Що це має значити? Там, на Затибрю, часто вимовлялося цих слів, і, напевно, в устах цього римлянина вони мали однаковісіньке значіння, що їм надавав і Менохім. Невже ж і його також, посполу з усім його народом, торкаються прокльони затибрянців? А вона відчувала якийсь дивовижний потяг до цього, що повільно крочив портиком, гурту людей, звідкіля, коли погляд котрогось з юнаків, випадково зупинившись на ній, затримався якийсь час на її волоссі й обличчі, вона відчула якусь, що каламутилась і блискотіла в її голові, думку, а в безладі її якийсь один безнастанний оклик: „Які ж вони чудові!“

Котрийсь з них, проходячи зблизька коло неї, кинув якось кілька слів:

— Ти гарненька, мала єврейко! і коли б я був художник, то враз би змалював твою голівку на стіні свого triclinium!

— Попрохай за це Артемідора! — сказав інший, і вони одійшли.

Годину пізніш повз молоду гаптарку проходила її одноплемінниця, знайома їй трохи мешканка Затибря, що розносила по містові вироби з криці. Дівчина попрохала в неї сталеве дзеркальце, наче приглядаючись до його майстерно зроблених рямців, дивилася на відбивку свого обличчя. Була вона по тому ще веселіша як завжди і голосно, пустотливо, мов дитина, сміялася, дивлячись на забавки малих хлопців, що підганяли по кружґанку гнучкими паличками обручі, прикрашені в дзвіночки та брязкальця. Обручі котилися й подзвонювали, хлопці в коротких туніках, з золотими ланцюжками, що на них коло шиї висіли золоті кульки, вганялися за ними, сміючись та зґрабно підстрибуючи. Молода гаптарка сміялася також, беручи всією силою своїх великих, розпромінених радістю, очей участь в їхній забаві. О! як же хтілося б їй підскочити, вхопити якусь паличку й разом з цими дітьми бігати по кружґанку, вганяючись за блискучим, брязкотливим обручем… Та ж не для неї були веселі гри, як і мудрі науки. Вона вчувала раптом, що в неї болять ноги з цілоденного стояння, і, осунувшись на мармурову долівку, сідала у стіп колони; а що більше зближалося до кінця дню, що більша тиша залягала в кружґанку й на розтоках поблизьких вулиць, то тихша ставала вона й смутніша. Дрібненька її постать немов маліла, курчилася, прибираючи покірливого й пригнобленого вигляду. В сутінках, що залягали поволі кружґанок, гасли до щенту ті іскри, що ними поранкове сонце обсипувало її, коли вона сюди приходила. Також зникали й її веселі та захоплені усмішки, мертвеніли жваві рухи. Скурчена, спершись головою на тверде підніжжя колони, покірлива й сумна, вона була вже лише тільки вбогою, жалюгідною дитиною, що, не знать як, опинилася в блиску та величі цього світу, дитиною люду, що чужий цим місцям, незнаний тут нікому, не зв'язаний тут з ніким і нічим жаднісінькою ниточкою симпатії чи спільности. Вона вставала й поволі, цілком інакше, ніж зранку, ступаючи й щоразу озираючися поза себе, залишала Авентінську дільницю, переходила мостом, де знизу зглуха гомоніла річна хвиля й зникала за річкою в густій, задушній, смердючій імлі, що немов баня з брудного шкла налягала на оселю вигнання, злиднів, плачу та прокльонів.

Якось небавом по тому, коли Менохім одхилив блискучу Юстову пропозицію, молода гаптарка, увіходячи до Авентінського кружґанку, вгледіла незвикле видовище. Було це опівдні, коли римляни звикли бувати в лазнях, правувати суди, одне слово, віддаватися праці та спочиванню в прохолоді своїх домівок. Вулиці були майже порожні, в кружґанку сиділо й стояло заледве кілька крамарів, і лише коли-не-коли вчувався гомін сквапливих кроків мимоходня по мармуровій долівці, по чому все знову затихало. Гаптарка прийшла сюди в поганий час, бо її затримали довго в іншому місці, де також розкупили значну частину її краму. Тому ж ото вона й прийшла пізно, але як же широко й цікаво затопила вона свої великі очі, як нерухомо зупинилася, щоб мати-йно лише спромогу, неспостереженій, придивитися тому, що тут сьогодні діялося. Неоподаль од входу до кружґанку споруджено високе риштування, і на самій його верхівці, рівнолежній з карнизами даху, сиділо й стояло кілька чоловіка. Одного з-поміж них гаптарка запримітила щонайперше. Молодий, високий, в білій туніці, з голими плечима, він сидів на найвищому щаблі риштування й пензлем, що він його тримав у руці, виповнював малюваннями досить широку просторінь, що була між стелею та головицями колон; частину пасмуги, що, очевидячки, мала чудовним вінцем йти навколо кружґанку, вже вимальовано. Складалася вона з квітів та колосся, облямованого рямцями з грецьких зигзагів, що вда̀ло чергувалися з багатьома крилатими, пестливими, всміхненими дитячими постатями. Кшталт цієї роботи був такий же веселий і витворний, як і обличчя й рухи самого художника. Кілька інших юнаків, також молодих і зґрабних, допомагали йому в роботі й звеселювали її розмовою приятельською, але ж перейнятою пошаною. Подавали йому фарби, зміняли пензлі, легкими порухами рук попереджуючи його рухи, накидали на стінню перші зариси майбутнього малюнку та, збігаючи на кілька щаблів нижче, придивлялися звіддалік викінчених вже частин роботи, видавали окрики подиву або робили несміливі уваги. Вони мали подобу його учнів і помічників.

Отже, це був художник! А вона ж так з цілого серця свого прагнула побачити будь-коли зблизька одного з тих, що їхні мистецькі твори сповняли її почуттям солодкого раювання й такими думками, що від них її голова, в часі повороту до рідного передмістя, тяжчала, сумнішала, покірливішала. Тому й вдивлялася вона тепер у художника з жадобою, з затопленими очима, й хоч релігійні вірування едомітів були знайомі їй лише за чутками, хоча, з немовляти ще, навчали її почитувати єдиного бога, втім, в глибочині своєї душі лякливо, таж побожно найменувала вона його півбогом. Отак самісінько додивлялася вона його роботі протягом багатьох наступних днів. За останній час Сарині робітниці подокінчували багато речей, а вона в нагороді за своє краще й незвичайніше за інші гаптування доступила від добрячої жінки, що трішки пестила її, доручення на продаж краму. Отже вона приходила й дивилася. Він ані запримітив її. Вранці приходив сюди веселий, меткий, у почеті своїх учнів та прихильників, мерщій збігав аж на гору риштування й залишався там протягом цілих годин, занурившись до своєї чудової праці, часом лише дзвінко сміючися з захоплення чи з уваг своїх приклонників або освіжуючи свої густочервоні вуста соковитим овочем, що ті йому подавали. Гаптарка виймала опівдні з-за свого одягу шматок хліба й сиру та, з'ївши хутенько, поринала знову в своє, ніким неспостережене, наглядання. Проте раз, сливе тут біля неї, розлігся гучний голос, кличучи:

— Артемідоре! Артемідоре!

По-такому кликав художника котрийсь із його учнів, сухорлявий, жвавий юнак, що збіг був з риштування аж додолу і, простягши в цей мент угору руку, показував митцеві одну з лілій чи троянд китиці, що могла привиджуватися знизу за малу й прив'ялу. Артемідор повернув голову й, схилившись у привабному рухові з високого свого сидіння, поглянув долі на молодого учня, що чинив йому увагу. Водночас погляд його зупинився й на дівчині в споловілій сукні, вкритій стьожками чудового гаптування, з головою, всипаною безліччю вогнистих кучерів, із згорненими, як до молитви, руками, з затопленим у ньому поглядом чорних очей. Це німе, покірливе залюблення звернуло, мабуть, на себе мистцеву увагу. Він лагідно й весело якусь хвилинку додивлявся до неї, та враз одвернув голову й знову поринув у праці. Не дивота. Поміж цією єврейською дівчиною, жебрачкою майже, і блискучим улюбленцем цілого Риму, художником Артемідором, не могло бути анічогісінько спільного. Проте другого дня, відіймаючи свого пензля від докінченого вже маленького Фавна, він знову спозирнув на діл й на хвилинку якусь зупинивсь очима на зведеному до нього дівочому обличчі. Вона не спустила своїх очей перед цим поглядом. Всміхнулися одне до одного. Незабаром потім Артемідор прийшов до кружґанку в товаристві лише одного учня. Довго малював, нарешті, звісивши в повітрі пензеля й нахиливши в недбалому рухові вниз голову, поспитав:

— Хто ти така, дівчино?

Вона відповіла погамованим голосом:

— Я єврейка.

Артемідор голосно засміявся.

— Коли б ти й інакше якось мені відповіла, то я сказав би тобі, що ти з правдою розминулася. Сонце Азії паленіє в твоєму волоссі й очах.

— Сонце Азії не паленіє ані в моєму волоссі, ані в очах. Я вродилася в Римі.

— Справді? І, присягаюся Юпітером, не завдаєш Римові сорому. Кумедно трохи бренить латинська мова в твоїх устах, але це робить тебе за незвичайнішу ще, а кожна незвичайність є тепер за пристрасть у римлян. Як тобі на ім'я?

— Міртала.

— І це ім'я також незвичайне. Де живеш?

— На Затибрю.

— Шкода мені тебе. Моя нога не ступала там ніколи…

З хвилину ще поглядав він на неї й повернув до своєї праці. По якімсь часі знову поглянув униз, ніби хтів переконатися, чи не пішла вона ще. Та вона стояла, все на тому ж місці, затопивши кудись в далечінь замріяні очі, склавши на грудях руки. Пасмо сонячного проміння, продершися під кружґанкові карнизи, розогнювало в її волоссі та гаптуванні, що звисало їй з пліч, тисячі іскор. В очах митця з'явилося щось подібне немов до захвату.

— Чи це твоя робота? — запитав.

— Моя, — відповіла вона і з певною пихою розвинула, як довга, котрусь стьожку.

— Чудове мереживо! — вигукнув художник, цілою вже постаттю схиляючись додолу. — Звідки береш зразки?

— Давно вже укладаю їх сама. Імпровізаторка я…

— Арахна! мушу приглянутися зблизька до тебе й до твоєї праці!

Це вимовивши, він схопився з місця та жвавими, гнучкими рухами з пензлем у руці почав злазити з риштування. Саме під цей мент у кружґанку з'явилася велична з постави й багато зодягнена жінка, ведучи за руку десятьлітню дитину, хлопчика, в багряній коротенькій туніці, густочервоних сандалках та в ланцюжкові з золотою кулькою на шиї. З чорних її кіс на білу, пишно погаптовану в срібло й поспинану на плечах застібками з рубінів, сукню спадав, немов легка срібляста хмарка, газовий серпанок. За нею, на певній відстані, крочив служник, несучи різне шкільне приладдя: довгастий футляр із звоями пергамену, таблички, styl'і, губки й каламар. Завваживши її, Артемідор ухилив голову в повному пошани уклоні. Вона привітала його ще звіддалік приязною усмішкою, а хлоп'я, звільнивши свою руку з материної долоні, з окриком радости побігло наперед та, пустотливо пригортаючи до себе дрібними рученятами мистця, дружньо почало до нього щебетати. Хлоп'я було метке, гарне, з еластичними рухами та очима, що променіли з жвавости й розуму. Щебетав, що вертає з школи, куди надійшла ото й його мати, щоб відпровадити його додому, і що в школі, власне сьогодні, вчитель Квінтіліян розповідав чарівну історію про Манлія, що ставав у допомозі бідних, боронив пригноблених і загинув з такої страшної, лютої смерти…

— Тихше, Гельвідіє! Твоє щебетання заважає мені привітати нашого приятеля, Артемідора!

Велична й пишна жінка вимовила ці слова, пестливо споглянувши на дитину, і суворі трохи риси її обличчя роз'яснили при цьому в виразі добрости й спокійної веселости.

— До твоєї роботи, Артемідоре, придивлялася вже я не одного разу, як проходила тут підчас твоєї відсутности. Цей несимпатичний Цестій подвійно тепер пишатиметься з свого кружґанку, прикрашеного оздобами з твоєї руки. А він тепер так потребує втіхи. Від зазнаної в Юдеї військової поразки спохмурнів він дуже й не гуляє вже так, як за Неронових часів, коли він мався за Неронового улюбленця й нікчемного облесника.

— Всенький Рим говорить за його непорозуміння з дружиною, — відповів Артемідор.

— Та й справді, годі дивуватися чарівній Флавії, що зв'язок з ним не міг її задовольнити.

— І що задоволення цього вона шукає, як кажуть, у якихось дивацьких азіятських віруваннях і забобонах, — погордливо трохи всміхнулася жінка.

Чорні брови молодого художника затремтіли.

— Азія огортає нас звідусіль, гідна Фаніє! — відповів він похмуро, — і близький, може вже час, коли, як азіяти, припадатимемо чолами до ніг наших володарів, а сперед них, як сперед сартських царів, посіпачі носитимуть огонь, символ їхньої святости й постраху. Рабське упокорення й забобони — ото подарунки, що їх приносить нам звойований Схід…

— Звойований! та за яку ціну! — гірко прошепотіла Фанія.

Але Артемідор не міг довго вдаватися в тугу та поринати в похмурих думках. Адже вдача в нього була юнацька, бадьора, де смуток і гіркота танули хутко в щирому усміху.

— Азія, проте, — згукнув він весело, — теж присилає нам часом у подарунок цікаві й чарівні появи. В тій власне хвилині, як ти сюди надходила, гідна Фаніє, я розмовляв з якимсь єврейським дівчам, що має, слово чести, найкраще волосся й очі, що я тільки-йно бачив за свого життя. До того ж є вона…

Його погляд шукав Міртали, що, відійшовши на якийсь крок від розмовників, з цікавістю проте дослухалася до слів їхньої бесіди.

— Ти ще тут! — скрикнув художник. — Поглянь, паньматко, на неї та на її вироби!

— Дівчинку цю, — відповіла Фанія, — мені доводилось тут бачити давненько й не раз навіть я купувала в неї гаптування, що вона продає. Тадже не знала…

— Поглянь, паньматко, поглянь но уважніш, — гукав Артемідор, розгортаючи обома руками стяжку сніжистої вовняної тканини, що вкрита була вся листям і квітками таких барв і форм, що хіба лише могли примріятися палкій та буйній уяві. — Арахна, що в мистецтві гаптування змагалася з самою Мінервою, могла б позаздрити цим дрібним рученятам…

— Хто вчив тебе малювання?

— Сімеон, Сарин чоловік…

— Отож, за її навчителя був якийсь єврей, і сам, надісь, невчений, та, як і всі вони, чужий нашому мистецтву! Як же й я бажав би мати тебе за свою ученицю!

Остовпіла з здивовання й тремтяча з радости, стояла Міртала, паленіючи рум'янцем на лицях, що на них падали тріпотливі тіні її довгих вій, та з чудовим півусміхом на розтулених трішки вустах. Раптом дочула вона слова, що з ними приязно зверталася до неї ота пишна пані:

— Ходімо зі мною до моєї господи; там я покажу тебе моїй матері й нашим друзям, а ти муситимеш розповісти мені всю твою історію…

— Чи ж не казав я тобі, Міртало, що всіляка дивота є за пристрасть у римлян, а ти ж дійсно — незвичайність! — сміючись вигукнув Артемідор.

І, звертаючись до Фанії, додав:

— Чи дозволиш, паньматко, бути сьогодні за твого гостя?

— Не можеш мати сумніву щодо моєї до тебе приязні, а мій чоловік, що надійде швидко з базиліки додому, та Музоній, що власне сьогодні прирік нас одвідати, радо тебе бачитимуть також.

Малий хлопчик бавився неподалік з малесеньким, гарненьким собачам, що бігло за якоюсь жінкою, що зупинилася в кружґанку купити пахощів у старого продавця єврея. Фанія покликала сина й, звертаючись до Міртали, сказала вдруге:

— Ходім зі мною…

Міртала підняла вії й ззирнула з Фаніїними очима, що глибінь їхньої чорноти злагоджував трохи їхній вираз. Ласкаво й лагідно, а передовсім зацікавлено дивилася вона на дівчину-єврейку, що зблідла несподівано й навіть оступилася на кілька кроків. Увійти до середини одного з цих будинків, що на них вона стільки разів дивилася в захопленні, що про їхніх мешканців їй примріювалося завжди безліч дивовижних речей, було для неї за неосяжну радість. До того ж чула ще, що там буде Музоній… побачить, отже, вона й почує зблизька цього чоловіка… Та проте то була едомітська оселя! Переступити порога житла тих, що їх виклинали її брати, чи ж вільно їй було це робити? Що ж бо сказав би на це Менохім? що б сказала Сара, що її старший син загинув недавно на війні з едомітами? Що б сказав Сарин чоловік, похмурий Сімеон, що його наїжуваті й шорсткі брови насуплювалися зненависно на саме лише ім'я римлянина? Що сказав би на це Йонатан… колиб повернув і довідався, що його наречена відвідувала оселі тих, що він так криваво бився з ними на мурах обложеного Єрусалиму й що від їхньої мстивої руки він, втікаючи, тинявся тепер по африканських пустелях, мов звір на тропі? Бліда, вагаючись і катуючись межи двох протилежних почувань, звела вона замружені слізьми очі й уже мала відповести: „Не піду з тобою, пані!“, коли Артемідор доткнувся злегка її руки й сказав піввесело, півповажно:

— Іди, не бійся! Ми є люди й доброзичливо ставимося до всього, що є людське, звідки б воно не було з свого походження.

Забула за все. Затибря, Менохім, Сара, Сімеон, Йонатан перестали задля неї існувати. Не тільки слухняна, але й розпроменіла, набувши знову своїх жвавих та зграбних рухів, рушила вона за Фанією та Артемідором. З їхньої розмови довідалася незабаром, що має відвідати дім претора Риму, Гельвідія Пріска, найвизначнішого вельможця, що його ім'я з острахом згадувала часто людність затибрянського передмістя. Острах той походив, певне, з того, що з-посеред едомітів Пріск був завеликого й визначного можновладця, бо про будь-які його злі чи жорстокі вчинки вона ніколи не чувала. Отож з ляку перед ім'ям римського претора? Як, він виглядає? На вигляд він мусить бути страшний, погляд мусить мати блискавичний, руку залізну й плямами крови вкриту, а може… скидається він більш на лютого лева чи на хижого, могутнього орла, ніж на людину? Тремтячи знову, увіходила вона до присінку будинку, що над його чотирикутньою колонадою зносилося відкрите небо, а на підлозі з сірого мармуру яснів гостинний, з багряних літер викладений, веселий напис: „Просимо до господи!“