Мої спомини/XVI

by Софія Русова

◀ XV

Мої спомини Софія Русова XVI. Рішення втекти з большевицького пекла. Кілька невдалих спроб утечі. Нарешті — перехід через Збруч. В Галичині. Переїзд до Відня. Життя у Відні. Участь в міжнародніх жіночих зїздах

XVII ▶

Львів: Видавнича кооператива „Хортиця“, 1937

XVI.

Я вже вище казала, що радянська влада ставилась до мене особисто досить добре, але я все-таки рішила втікти з цього пекла. З перших же днів окупації України большевики почали переслідувати українців взагалі й утворили таку неможливу атмосферу шпигунства, доносів, брехні, недовіря, що я не мала вже сил довше все це терпіти й мовчки дивитися на те моральне й матеріяльне лихо, що спіткало наш народ. Перша думка про еміґрацію виникла в мене в червні, коли політком Чалий та призначений із Харкова новий ректор камянецького університету Сидорак цілком зруйнували його автономію, коли ці два неуки почали поневіряти нашу професорську колєґію, коли, замісць науки, з наказу Чалого, професори мусіли управляти городи для запомоги московським „товаріщам“, коли згинула орґанізованість й освітня мета вищої школи. Утримання нам, розуміється, не давали, а приватні наші городи забрали „на комуну“. Економічні злидні почалися для всіх нас. Багато з професорів жили з того, що випродували все своє майно, виносили на базар одежу, білизну й міняли її на борошно й городину. Чалий і Сидорак замінили собою професорську раду, всі справи вирішували самодержавно і, як два злі духи, видумували, чим би найдошкульніше допікати професорам — відбирали в них дрова, залишали без обіду тих із наших вчених, хто не виробив мінімуму фізичної праці — 6–8 годин денно. Усе в Камянці притихло, усе мовчало й тільки пошепки одні другим казали слова надії й віри, що „ось прийдуть наші!“ А поки-що треба було рятуватись від голоду, від безглуздих арештів, від розстрілу…

Я працювала тоді в відділі освіти. Там заініціовано було читати ріжні реферати в місті й на селах, щоб збирати гроші на голодуючих на Волзі, в той час, коли на багату нашу Україну також уже насувався голод! Мене теж запрошено як лєктора. Я мала виголосити відчит про голод і його вплив на фізичний розвиток наступних поколінь, для якого вибрала далеке прикордонне село Бережанку. Три дні особливий відділ не давав мені перепустки. Я звернулась до Буценка, що був в Ісполкомі. Він мене знав і зараз телефонічно перебалакав з ким треба. Пішла я до „Особого Отдєлу“. Начальник його Клєментьев (жид) дуже ґалянтно видав мені перепустку. Викликано бережанського інструктора позашкільної освіти, він приїхав по мене фірою й дуже здивувався, що я на виклад їду з внучкою (дівчина літ 14) й валізою.

Ідемо. В Бережанку приїхали пізно ввечері. Привели нас на ніч до священника. Умовились з інструктором, що я відчит зроблю в неділю, на другий день перед вечером, і він прийде по мене. Уклалися ми з внучкою в чистій кімнаті священничого дому, вранці познайомились із господарями, — дуже були вони гостинні. Цілий день не приходить до мене інструктор, нічого я не знаю, де маю робити відчит. Пізно вечером пішла я до волосної управи розпитатися. У волості нема ані душеньки, тільки старий дідок- сторож. Він мені й каже: — „Чув і я, була тут за вас розмова, та тепер усі пішли на зібрання“. Дуже стурбована повернулась я до хати. Там уже всі спали. Сижу я та все думаю, чи ж завтра знайде мене той чоловік, що мав мене перевести через кордон. Коли чую — хтось обережно до мого вікна застукав. Це був він. Не радив мені зараз проти ночі рушати, бо на вулиці повно вартових, які й його кілька разів затримували. Обіцяв прийти по нас на другий день, в обідню пору. Довелося скоритися. Погано спалося цю ніч, собаки гавкали, вартові свистіли. Вранці жінка священника з донькою вирядилися на торг у Чемерівку, а ми що хвилі прислухувалися, чи не йде наш провідник. Пообідали з пан-отцем, нема ані інструктора, ані провідника! Коли це о 2-ій годині до садочку гучно підїхала фіра, з неї вискочив чекіст, в шапці з червоним верхом, при повній зброї, з ним ще якісь люди. Я цілком байдужно дивлюсь на них. Коли раптом наближається до мене чекіст, і на ввесь садок лунає несподіваний для мене оклик: — „Ґражданка Русова! Іменем совєтской влади я вас арестовую“. Питаю, на якій підставі він мене хоче арештувати, й прошу показати приказ арештування. — „Я імєю право нє только вас арестовать, а і вбіть. Нікакова приказа нє должєн вам показивать!“ — відповідає він по московськи. Далі йде якась плутанина. Чекіст то каже, що має приказ із Києва, то з Чемерівки з 6-го пункту пограничної сторожі. Із саду мене під сторожею провадять в їдальню панотця, переляканого, схвильованого. У нього забирають церковні гроші й ровер. У мене теж забирають гроші, а я ж їх по копійці складала для втечі! І тріюмфально пакують мене, мою внуку й старий ровер на фіру та везуть в Чемерівку. Вже сидячи на фірі, бачу, як, не оглядаючись, проходить повз наш двір наш майбутній провідник.

В Чемерівці, дві верстви від Бережанки, мене й внучку вкидають в якийсь справжній хлів, брудний, смердючий, темний, повний людей (що майже втратили образ людини) — були тут військові-українці, парубки, дівчата, христіяни й жиди. Їх усіх злапано на Збручі, — хто біг через кордон, щоб фляшку нафти здобути, хто за грудкою соли, бо на нашому березі це вже були рідкі речі, а хтось, може, хотів і зовсім за кордон перебратись. Вартують якісь звіроподібні вояки-череміси, що ані по українськи, ані по російськи не розуміють. Над вечір заперли нас в цьому страшному хліві і світла не дали, лише крізь щілини зоріла нам тепла українська ніч. А водночас лунала навкруги лайка, бійка, сороміцькі вигуки, гармідер — чисте Дантове пекло. А зі мною ж був підліток, моя бідна Оля. На щастя, схилила вона свою голову на мої коліна й спокійно спала. А гармідер не втихав цілу ніч. Що я пережила за цю страшну ніч! Вранці не витримала й гірко заплакала — защо, нащо люди людям таке роблять? Підійшов до мене жид, старий, рудий, і каже: „Не плачте, нам усім вас шкода, але я вам заздрю — ви освічена людина, а ми темні“. Почали жиди нас годувати. Їх громада в Чемерівці прислала до цієї тюрми таку силу харчів, що ними користувалися не самі жиди, а й христіяни, які без цієї допомоги померли б з голоду, бо уряд нічого не давав вязням, крім — деколи — хліба. А жиди діставали від своїх яйця, гарячу мясну страву, кашу, молоко, яблука. В цьому пеклі протримано мене без жадних пояснень цілу добу. Над вечір прийшов до нас якийсь інший чекіст, з такими гарними, ясно-блакитними очима, що було дивно, як він міг опинитися в цій жахливій орґанізації. Він приніс нам „радісну“ вістку: нас везуть до Камянця. Знову фіра з поломаним ровером на возі, за нашими плечима стоїть червоноармієць-татарин з рушницею. Трясе нас віз до Камянця. Насувалася ніч. Вечером проїздили Лянцкорунь. Коло Особого Відділу оточили нас жиди й жиденята, розглядають з цікавістю, а з вікна підгляділа нас моя приятелька, пані B., і одразу зрозуміла нашу траґедію. Вона продовжувала свою працю — оглядання шкіл в повіті.

В селі Жерді ми переночували в якогось селянина. Приємно було хоч на короткий час спочити від тяжкої дороги. Селяни прийняли нас дуже ласкаво, дали нам покластися в найтеплішому кутку малесенької хати. Були вони дуже вбогі, скаржилися, що не дають їм палива, що забирають увесь хліб, але присутність вартового, хоч він і мало що розумів, перешкоджала нашій розмові.

Ще опівночі нас побудили. Знову на фірі з вартовим, трясе нас безконечною шосою. Аж ось замаячіли межі турецької фортеці, мінарет, собор, крутий поворот — і ми в Камянці.

Підїздимо до „Особого Відділу“, що розміщався в будинках на Петроградській вулиці і мав тут свої арешти. Внучка моя, як особа вільна, пішла просто додому, а мене вартовий передав разом із ріжними паперами і з поломаним ровером із чемерівського 6-го пункту дижурному комісарові. Прийшов старший слідчий, переглянув мої папери й каже: „Ви маєте бути увільнені, бо у ваших паперах нема нічого, що б вас компромітувало“. Покликали старшого комісара з Відділу Інформацій (цебто шпигунства і доносів). Молодий панич, елєґантно одягнений, глянув на мене й руками розвів: „Ви за што арестовани?“ — запитав він по московська — „Я нє імєю на вас абсолютна нікакіх донєсєній!“ — Та мене все ж таки одведено до арештів. Тут теж було не мало людей, переважно інтеліґентних, чимало галичан. Всі були спіймані на тому злополучному Збручі. Серед них пізнала я бездольну, симпатичну учительку п. Кизиму. Вже вдруге опинилась вона в пазурах пограничників. За першим разом її так були вимучили, що вона трохи не вмерла. Як випустили з арешту, поїхала на село, трохи там підживилася і знову подалась на кордон, бо в Галичині була вся її родина. Доля й на цей раз її зрадила і ось вона знову під замком. Була ще тут одна галичанка з дочкою, літ пятнадцяти. Знад самого Дону допленталась вона з великими перешкодами до кордону й тут піймалася.

Ця бездольна громадка прийняла мене, як рідну. Десь добули „кипяточку“, за шклянкою чаю кожний оповідав свої пригоди. За деякий час по мене прийшов чекіст і повів мене в другу кімнату в будинку „Особого Відділу“, присунув мені до стола фотель і солодко, навіть по українськи, сказав: „Зараз вам принесуть наш обід“. Це мене ніяк не втішило: вони лише позолочують мені клітку, а я вимагала, щоб мене одразу випустили додому. Прийшов другий чекіст, зовсім молодий, і почав пояснювати: Ми хотіли, мовляв, дати вам можливий комфорт, уважаючи на ваш вік. А за годину мене викликано до начальника Відділу. Тут уже поводження було цілком ввічливе. „Товаріщ“ Клєментьєв вибачався й запевняв мене, що мій арешт — це помилка 6-го пограничного пункту. — „Сдєлавшій єво будєт пасажен на гавптвахту, развє ми можем думать, што ви убєґалі, ми вєдь работаєм вмєстє для України. Вам будєт всьо возвращєно“. Мовчки я вислухала цю балаканину й повернулась додому з тяжким почуттям.

Між мною й закордоном знову виріс мур. Перед очима стояв „6-ий пограничний пункт“ і черемис із рушницею за моїми плечима. Після цього мене почали особливо пильнувати і для більшої певности приставили до нашої кватирі, в кімнаті коло парадного входу, чекіста. Але я все ж не покидала свого наміру втікти від цього жахливого життя. Перебула ще в Камянці літо, їздила по селах, писала свою ґеоґрафію. А під осінь умовилась з одним українцем, що контрабандою переносив ріжні золоті речі за кордон, що він нас переведе.

Усе було напоготові, й одного вечора почули ми стук у вікно. З маленькою торбою в руках вийшли ми з внучкою до нашого провідника й пішли геть на Шатавську дорогу. Час був цілком несприятливий, небезпечний: повстанці навкруги Камянця, большевики в тривозі, скрізь на дорогах порозставляли варту, по селах теж скрізь вартові. Ми йшли полем ясною місячною ніччю. Коли наш провідник помічав якусь небезпеку, — наказував ховатись у траві. Тільки-що стали наближатися до першого села, нараз спинив нас вартовий. Просили ми його, щоб пропустив нас у село, що ми запізнилися в Камянці, а дома діти! Він повів нас до „старшого“. В ту ж мить наш провідник зник, втік, але вартовий, не звертаючи на нього жадної уваги, таки вів нас, бючи нас обох прикладом в спину. Привів до вартівні. Погана халупка десь у глибині подвіря, в тісній кімнаті повно диму. Один офіцер лежить на канапі, другий нервово ходить по кімнаті й палить папіроску. Вартовий, якийсь інородець, каліченим жарґоном докладає, що зловив якихось підозрілих жінок. Холоне моє серце за Олю. Чемерівські спогади, мов гадюки, зазирають у вічі. Але гіркий дитячий плач Олі ворушить серце молодого офіцера — він пускає нас додому!

І ми знову на голому шляху, — стара й мала — повертаємось назад до Камянця. Дороги не знаємо. Місяць світить над білою шосою. Щоб обминути усі варти, що навкруги облягають Камянець, — так що жадна муха не влетить, ані не вилетить, — пішли ми полем, чорною ріллею, обминаючи шлях і орієнтуючись на вогні міста. Людей боїмося гірше від вовків. Приблизились до двірця, але чимскорше відійшли, бо його вартують. В розпуці, стомлені, сіли на полі, тремтячи не так від нічного холоду, як від страху перед кожною тінню, перед далекими людськими голосами, що долітали до нас. Чекали ранку, коли люди вже будуть на базар іти, — може серед них загубимось і проскочимо до міста. І ось якимсь чудом скінчилась оця страшна, памятна нам подорож білої місячної ночі. Прийшли додому, влізли вікном до хати — всі ще спали і ніхто й не знав про наше нічне бурлакування.

Тільки за третім разом пощастило нам перейти Збруч. Атмосфера створилась така, що я не могла вже довше терпіти, фізичне винищування молоді, русифікація, що провадилась під лицемірною українізацією, — все це примусило мене таки вирватись з того пекла. Я стала вмовлятися з жидами-контрабандистами — вони вимагали 500.000 рублів! Де їх узяти? Продала я все, що було, й пізньою осінню знову вирушили ми фірою з жидом-провідником. Знову Лянцкорунь, знову зрада провідника, й ми знову в руках большевицьких вартових! Один з них хапає мене за плече й несамовито кричить: „Знаю тєбя, бабка, знаю — возил тєбя арєстованую в Камянєц і ету баришню возіл. Хатєла заграницу удірать? Ідьом, ідьом в Асобний Атдєл'“. Там нас ограбовують, беруть собі половину моїх грошей, грубо, фаміліярно плескають мене по плечі й кажуть: „Ну, іді, бабка, з Боґом, куда тєбє нада, да нам большє нє попадайся, а то — плоха будєт“.

Але куди йти? Конечно на село, бо там люди, наші люди. І справді, в хаті, куди ми навмання ввійшли, нас приймають ласкаво, гарно, нічого не розпитують, дають вечерю, укладають в єдине ліжко спати й оповідають, як їм тяжко живеться: як забирають від них хліб, а в них пятеро діточок, раз-у-раз виганяють з фірою на повинність, вночі червоноармійці викопали їм картошку під самою хатою, а хазяйка й вийти боїться… Гасне чадлива маленька лямпка, усе тихне в хаті, лише кашляє немовлятко з мамою на печі та старий хазяїн на колінах шепоче молитви. А нам так гарно в цій душній, убогій хатинці, в затишному куточку незнайомого, але рідного селянина. Не спалося, одна думка, як цвяшок, мулила голову: чи дістанемося на той бік?

Але найшлися добрі люди, найняли мені фіру до села Гукова (на самому Збручі), харчів дали. Внучку випровадили з бабами, що вертались з базару, а мене смерком посадили на фіру, загорнули у велику хустку, зняли й заховали мої окуляри, заборонили й голос видавати. Зо мною двоє селян. Ідемо, вони балакають, жартують. Коли раптом наскакують на нас два кінні большевики, обшукують усю фіру, грабують селян, але мною не цікавляться. Якось одбиваються селяни від грабіжників, ми приїздимо до Гукова. Ночуємо з Олею в якійсь просторій хаті, а ранком один парубок провадить нас на сам Збруч, веде за нас переговори з вартовим, передає йому від мене гроші й ми з Олею передістаємося на другий бік Збруча — з країни неволі, смутку, неправди й руїни.

— Прощай рідна, дорога Україно! Кидаю Тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення твого народу, щоб знову пишалася Ти й волею, і наукою, і багатством…

_*^*_*

Коли ми з Олею перейшли кордон, ми цілком не знали, куди нам податися, де взяти грошей. В Скалі мені сказали: „Вам треба їхати до Борщева, там є українець Степура; він дуже вбогий, але, може, він вам поможе. Степура — це імя було в мене звязане з археольоґічним музеєм у Жванці коло Камянця. Там він був високою особою. Тепер про нього казали, що він убогий, а я знала, що вбогий вбогому завше допоможе. Нам стало грошей лише на білєти до Борщева, але де переночувати? Постукали до якогось залізничого сторожа; він з жінкою довго нас не пускав, але ми майже нахабно, як ніколи в житті ще не приходилось робити, ввійшли до хати і сіли коло дверей. Який це був жах — знати, що вас що-хвилини можуть вигнати в темну, холодну ніч! Якби не Оля, я б не боялась ночі, але ж воно всього лякалось, та й холодно було. Господарі мовчали, мовчали й ми… Згодом почали господарі вечеряти й нам щось дали. Ніколи не почувала я себе такою безпритульною, приниженою. А господиня ще гарчить: „І нащо ці старі жінки з місця рипаються… Та хіба ж ви добєтесь аж до Відня, хіба вас хто візьме на роботу, хіба ви здатні ще заробляти? Внучка молоденька, то може ще кусок хліба собі й знайде, а ви загинете десь під тином…“ І так аж поки не захропла. А ми сиділи та чекали ранку. Господар, спасибі йому, соломи нам трохи підкинув. Та… не спалося! Тільки стало на світ благословлятися, ми вийшли. За хвильку прийшов поїзд і за чотири години ми вилізли на стації в Борщеві. Знайшли Степуру, який, справді, прийняв нас, як рідних. Родина сім душ (пятеро дітей), дві маленькі кімнатки (одна з них кухня). Всі діти, пані Степурова й я спали на якихось кушетках на кожухах, тісно одно коло одного в одній кімнаті, а пан Степура й якийсь утікач з України — в другій. Таких втікачів завжди в Степури ночувало не по одному. Степури були дуже добрі, сердечні люди. А в яких же злиднях жили! Було в них пятеро діток, старші були шкільного віку, дуже здібні дівчатка, але не було української школи, а до польської батьки не хотіли посилати, то найстарша сама вчилася під керуванням батька. Перебули ми в Степури днів зо три, а потім ласкаво заходилися коло нас галичани — влаштували в одного вчителя, дістали дозвіл на побут і вирядили мене до Львова.

У Львові мені довелося познайомитися з найкращими представниками галицької інтелігенції. Я ніколи не сподівалася такого сердечного від неї прийому. Особливо дорогою і любою мені стала родина Федака, Ніколи не забуду, скільки добра вона мені зробила. У Львові мав тоді зібратися жіночий зїзд, але коли всі делєґатки зібралися, прийшла поліція й заборонила зїзд. Прийшлося вже приватно дещо обміркувати. Тоді ж таки я вперше побачила театр Загарова. Грали „Женитьбу“ Гоголя й грали дуже добре, без шаржу. Тоді ж відбувся у Львові, завдяки щирому відношенню до мене Білецького, мій перший ювилей 50-ліття моєї педаґоґічної діяльности (1871 р. я вперше заснувала дитячий садок у Києві). Взагалі Львів справив на мене гарне вражіння: св. Юр, Наукове Товариство, Бібліотека, „Просвіта“, діяльність жінок — все виявляло високий розвиток громадського життя, координовану солідарність суспільности, під постійною загрозою ріжних перешкод. Треба було для цього великої витривалости й енерґії. Якби мене не тягло до сина, я б з великою охотою залишилася у Львові, щоб додати й своєї праці на користь українського народу в більш свобідних умовах. Але доля судила нам інше.

До Тарнова я приїхала на саме Різдво. Ніколи не забуду, як приязно зустрів мене Огієнко в своїй родині, як вразили мене ті вбогі обставини, в яких він жив після комфорту ректорського помешкання в Камянці. Але й тут виявлялась та надзвичайна працездатність, яка скрізь робила з Огієнка цінного діяча. Тут, у Тарнові, де вже панував такий пригноблений настрій і зневіра, Огієнко, захоплений працею, показував мені свої переклади св. Письма, казав, що йому не вистає дня, щоб встигати виконувати все те, що йому хочеться зробити. На Святий Вечір була у Приходька, згадували любий Камянець. А на перший день Різдва ранком усі зібралися на службу Божу, тільки не в церкві, а в звичайній салі готелю. Не забути мені, як тоді хором заспівали ту емігрантську молитву, що її, здається, переклав Огієнко з сербської мови. Кожне слово брало за серце, рвало душу. Чимало людей плакало. А вечером у тій самій салі була дитяча ялинка, діти деклямували вірші. За кілька днів я зробила своїм давнім приятелям доповідь про становище в Камянці, яким я його покинула, а після того з Кракова дістала пас до Відня. На двірці мене провожали три милі молоді поети: Обідний, Ковальський і, здається, Лисянський. Обідний, як завжди, зворушував мене своєю щирою приязню. Молоді поети саме тоді видавали „Сонцецвіт“, — цей чудовий збірник, який на еміґрації був променем сонця серед імли. Молоді таланти наче віщували нам можливість нового життя. В цьому самому збірнику вперше виступила молода талановита поетеса Наталя Лівицька, дочка Андрія Лівицького, з яким я теж тут бачилась. Жили в Тарнові наші емігранти бідно. Жінки мусіли заробляти вишивками — й Лівицька, й Приходькова, й інші пані.

Коли ми з панею В. у Камянці обмірковували мою втечу, вона завжди казала: „Нам так потрібні переклади, підручники. Ви там не будете без праці“. І справді, ввесь біль розлуки з рідним краєм я втихомирювала тим, що віддамся культурній праці, такій потрібній для України. Відносини до мене українців мене окриляли, всі вітали мій перехід через Збруч, присилали мені гроші, запитували, де я думаю оселитися, думали про те, де б я могла краще себе забезпечити. Я вибралася до Відня.

Тут на двірці, не зважаючи на пізній час прибуття поїзду, мене зустріло кілька українських жінок, з якими мене зєднала з того часу найщиріша приязнь — пані Галаган, пані Залізняк, панна Суровцова та ще кілька інших. Широкими, ще дуже людними вулицями Відня, вони повели мене й Олю до трамваю Відень-Баден, де жив мій син. Це був останній його вночі рейс. Ось приїхали в Баден. Темна ніч, де-не-де блимає ліхтар, — курорти зимою, наче села. Куди йти, в який бік? Наймаю якогось чоловіка піднести речі й показати дорогу. Робимо кілька кроків, і нас обхоплює нестерпний сірко-водневий сморід, — це ті джерела, що ними вславились баденські купелі. Ідемо порожніми вулицями, і ось серед усіх темних вікон блиснуло одно освітлене, — це й було те вікно, що, як провідна зірка, перевело мене через Збруч, через усі перешкоди й небезпеки далекого шляху. Юрко пізно працював над якоюсь роботою.

За кілька днів улаштувались. Єремієви найняли мені кімнатку. Але я відразу заслабла на бронхит, а слабість серця прикувала мене до ліжка. Проте ввечері, коли Юрко вертався з Відня з університету, всі збиралися коло мого ліжка, і рідні, і давні друзі — Лотоцький, Піснячевський, що приїздив з Відня й лікував мене, й інші і всі розпитували мене про Україну. Але головною темою всіх розмов — і це мене вражало спочатку — було питання про гроші: де, як їх заробити, роздобути. Всі жили з дня на день, далі, ніж на тиждень, не заглядали. Усі сподівались на чудеса, що зроблять можливим поворот на Україну. Празького Громадського Українського Комітету тоді ще не було, він щойно розпочинав свою працю. У Відні коло решток місії Сидоренка гуртувався невеличкий комітет, що давав деяку допомогу. Але найбільше допомагав наш Червоний Хрест, де працював Чайка — річами й харчовими продуктами. Це було таке свято, як дістануть було від Чайки рижу, цукру, американського сала та борошна. Давали теж ковдри, дитячу одіж та ін. Але вже весною 1922 р. приїхав лікар Холодний з України і з наказу большевиків позабирав усі рештки Червонохрестного майна. Большевицький „ескорт“ так стежив за Холодним, що не давав йому абсолютно ніякої змоги поговорити з своїми земляками. Коли я прийшла до Холодного, якийсь жидок з „ескорту“ ані на хвилину не виходив із хати. Так і повезли все майно Українського Червоного Хреста до Харкова. Для еміґрантів це була тяжка втрата. Але, може, й справедливо було забрати те майно на Україну, якби воно пішло на користь української людности, тільки навряд чи вона з нього скористала. Шкода було, що одна по одній розпадалися українські установи за кордоном. Віденський Червоний Хрест мав багато звязків, що з них і нам була користь; то пішле нас у португальську місію, то в арґентинську, або в скандинавську — там чоботи роздають, там борошно, там якийсь матеріял на одяги. Всьому раділи, бо ні в кого нічого не було. Такого пролетарського життя, як наше баденське, трудно собі й уявити. Але, спасибі, віденські українці помагали.

Тоді у Відні працювали два українські видавництва під керуванням А. Крушельницького: „Земля“ та „Чайка“. Вони давали перекладати Юркові „Останні дні Помпеї“, „Хату дядька Тома“, а мені — оповідання Кіплінґа. Ми ці переклади зробили, але не знаю, чи вони надруковані. В педаґоґічному відділі редактором був Черкасенко. Він замовив мені працю: „Теорія й практика дошкільного виховання“, яку потім видав празький Український Громадський Видавничий Фонд, та „Історію педаґоґіки“, що й досі переходить митарства „попередньої цензури“, цеб-то неґативних чи позитивних присудів, і не може появитися в друку. Потім несподівано виринуло ще одно видавництво, з Крекотнем на чолі. Воно взяло до видання мою „Ґеоґрафію Европи“ та „Ґеоґрафію позаєвропейських країн“ і дуже скоро видало обидві книжки з ілюстраціями (але без мап) у Ляйпціґу. Платили нам за це сотні тисяч корон, але корона тоді стояла так низько, що на ці гроші ледве можна було прохарчуватися з родиною.

З подій громадського життя памятаю свято Шевченка у Відні, на якому я вперше почула нашу талановиту пяністку панну Колесівну і твори Нижанківського. В самому Бадені тоді відбулося два українські весілля; Полетика одружився вдруге — це весілля було цікаве тим, що на ньому був той принц Габсбурґ (Василь Вишиваний), що мріяв стати українським гетьманом, друге весілля було нашої давньої улюблениці, Оксани Лотоцької, з Токаржевським.

Довго в Бадені жити не прийшлося. На щастя, Шаповал, орґанізовуючи Українську Академію в Подебрадах у Чехословаччині, згадав, що я знаю французьку мову, й закликав мене туди лєктором, спочатку приватно, а потім уже ректор Шовгенів зробив це офіційно. Не хотілося розлучатися з сином, їхати до Подебрад. Але мої матеріяльні ресурси якось саме на той час відразу вичерпались, та й про Олю треба було щось думати. У Відні вона вчилася малювати й виявила неабиякі здібності. Але щодо загальної освіти, то у Відні нічого було шукати, бо з чужинців вимагали неможливо високої шкільної оплати. Отже треба було використати ті матуральні курси, що теж орґанізувались при Академії в Подебрадах. Я рішила їхати до Подебрад.

Але поки йшло листування з Подебрадами, я мала виконати новий громадський обовязок — їхати делєґаткою українського жіноцтва на збори у Газі Інтернаціональної Жіночої Ради, до якої належала й Українська Жіноча Рада. Ще у Винниці я одержала повідомлення, що мене за кордоном обрано головою Української Національної Жіночої Ради на місце пані Грушевської. Тепер у Газі мав зібратись Виконавчий Комітет Міжнар. Жіночої Ради й туди закликали й нашу представницю. Віденська жіноча орґанізація постановила, що я мушу їхати. Довго я вагалася, але, коли перейшла кордон, мені переказали слова Петлюри: „Треба тепер, щоб Русова цілу Езропу обїхала й розповіла про стан України“. Ці слова були для мене наказом людини, яку я високо цінила. Я мало цікавилася жіночим питанням, визнавала й визнаю його за загально-людське питання. Що з того, що большевики визнали всі права жінки, коли навкруги всі людські права, а значить і права жінки, потоптані. Поки не запанує в житті людяність, поки не шануватимуть прав людини взагалі, не може й жінка мати жадного забезпечення своїх прав. Отже мене участь в Інтернаціональній Жіночій Раді цікавила тільки, як залога використати широко на ввесь світ трибуну, з якої я могла б голосно кричати про недолю України, показати світові несправедливість, від якої вона загибає. Я згодилась їхати до Гаґи. Прийшлося спільними зусиллями надати мені трохи європейського вигляду. Купили пальто, капелюх, вуаль, головне вуаль, я надавала йому великого значіння.

Ось я приїхала. Влаштували мене в родині якогось доктора, і того ж таки вечора я вже мусіла виступати прилюдно, як голова Укр. Нац. Жіночої Ради. Коли інші представниці в своїх промовах вихваляли або успіхи Інтерн. Жіночої Ради, або поступ жіночого руху в їх рідній країні, то я стала розказувати про лихо свого рідного краю, про те, що йому принесли большевики економічну руїну, голод, деморалізацію, загибель жінки. Вбрана в чорне, „у вуалі“, я стояла серед чепурних дам інших країн, перед цим блискучим, веселим, самовтішеним міжнароднім натовпом наче саме втілення суму й недолі. Дуже мені оплескували, ґазети на другий день надрукували мою промову. — „Ви — українка, ви з України, „quel malheureux pays“. Імя мого краю залунало в салях наших засідань. На другий день я розшукала голяндський Червоний Хрест, розпитала, чи посилають вони допомогу голодним України. Вони знали лише голодну Росію, про голодну Україну не мали відомостей. Пані, дуже симпатична, що говорила зі мною, дуже уважно вислухала мене, записала все й я, коли повернулася до Бадену, одержала від неї лист, що в місцевості, які я вказала, на Катеринославщину, вже послано харчі. Як я бережу цей лист! Це була найкраща нагорода за всі хвилювання, з якими в мене звязаний звичайно кожний прилюдний виступ, особливо на міжнародньому терені.

Мені довелося після того виступати в Римі на жіночому суфражистському зїзді, потім знову в Копенгазі. В Римі було добре, бо я не була сама. У нас була ціла делєґація українок: Зеленівська, Онацька, Липовецька й я. Хоч ми влізли на оцей зїзд майже фуксами, бо жадної суфражистської орґанізації у нас тоді не було, але ми все-таки дістали мандати від галицької жіночої орґанізації і від українок із Румунії. Звісно, ми й тут дбали не стільки про суфражизм, як про наші українські справи. Завдяки ріжним звязкам ми доходили аж до кардиналів з нашими проханнями за українських дітей, і до міністра освіти в справі стипендій для українських студентів. З останньою справою нам особливо пощастило, бо нам обіцяли 5 стипендій для українських студентів у високих італійських школах. Потім цю справу українські громадські установи на еміґрації не досить енерґійно підтримали й з виходом з уряду міністра Джанетті вона зникла з овиду. Взагалі в Італії можна було тоді багато зробити для української еміґрації, бо до большевиків там не було жадних симпатій, а фашизм виявляв співчуття до всіх пригноблених націй. Через те й моя промова у величезній салі в Римі, в присутності представників уряду, мала великий успіх. Памятаючи, що я була делєґаткою і від галичанок, я не забула порушити й галицької справи.