Мої спомини/XV

by Софія Русова

◀ XIV

Мої спомини Софія Русова XV. В Камянці під большевиками. Поїздка до Києва й Алешні. Поворот до Камянця. Життя в Камянці під большевиками. Знущання большевиків над науковими робітниками. Большевицький терор над населенням

XVI ▶

Львів: Видавнича кооператива „Хортиця“, 1937

XV.

І знов ішов дощ, коли наш поїзд дістався до Камянця. Ой, сором же було вертатися! Тільки на два тижні „вирятували“ Україну, а тепер знову лихо. Але й у Камянці недовго були в безпечності. Вже на початку липня він був у руках большевиків. Але я вже нікуди більше не хотіла евакууватись, не мала сили. Хай буде, що буде! Я подала прохання до університетської влади призначити мене лєктором педаґоґіки і вирішила добитись у большевиків перепустки на Чернигівщину до моєї дочки Люби. Зі мною дуже „кокетував“ молоденький большевицький керівник народньою освітою, просив мене „помогти“ йому, такому недосвідченому. Учительський зїзд мав бути в серпні. Я обіцяла керівникові мою „допомогу“ й попросила його, щоб він дав мені „командіровку“ на Чернигівщину, щоб оглянути там освітні установи. Він дав. Але з ким їхати? Це ж була на ті часи „героїчна експедиція“, наче кудись на Марс, бо ніхто не міг сказати, через який фронт прийдеться пробиватись за два дні. Тут допоміг мені відомий український большевик, галичанин С. Зимою, коли його жінка голодувала й слабувала, Залевські їй дуже допомагали, а тепер ми почули, що він їде до Києва, то й звернулися до нього з проханням взяти мене під свою опіку. Він на це чемно згодився. Отже в мене була вже й перепустка, і оборонець в дорозі. Але тут, як на злість, я заслабла — гарячка, болить усе й страшенна несила. Залевські не пускають мене в дорогу. Та саме того дня, коли С. призначив наш відїзд, вони вийшли з дому, і я зараз же встала з ліжка, речі мої взяла добра наша наймичка Вірочка, і ми з нею мало не бігом подались на двірець, а це ж далеко! Були хвилини, коли я думала, що вже не дійду, але нервове піднесення й на цей раз мене врятувало, — прийшли таки вчас. С. нас зустрів, глянув на мене і зараз звелів козакам нарвати трави, з якої зробили мені у вагоні-„теплушці“ мягке ліжко. Попрощалась я з Вірочкою і як лягла, то так до Проскурова й не вставала. Там, на першій перевірці перепусток, я мало не погубила свою справу, бо на питання большевика-урядовця, до якої я партії належу, вже хотіла сказати, що до с.-ф. Але С. не дав мені нічого вимовити і сам, жартуючи, сказав: „Пані вже такого віку, що до ніякої партії не належить“. Хвалити Бога проскочила. У Винниці простояли два дні. Я ходила до Олени Іванівни Маркевич. Сам Маркевич умер. Я трапила саме на панахиду по ньому. Людей було мало, українці боялись. Родина була страшенно засмучена, обмірковували, куди їм податися, як продати майно. Сумно було. З Винниці ми вже їхали просто до Києва, тільки на деяких стаціях довго вистоювали. Доводилось часто їхати не в ваґоні, а на товарних плятформах. Сонце пекло навкруги. Гарна природа. Я раділа. На одній з попередніх пересадок побачив мене якийсь молодий большевик і аж руками сплеснув: „Така стара, куди ви їдете? Назустріч смерті?“ Він засміявся. — „Я їду до своєї доні“, —- злісно відповіла я, наче ця мета ґарантувала мене від усякої небезпеки.

В Києві пішла до Учительської Спілки, до Наукового Т-ва, де були приміщені мої родинні памятки — портрети Олександра Олександровича й покійного сина Михайла. Тут зложені були також мої книжки й стояло моє піяніно. У Спілці саме обговорювали питання, чи вступати у федерацію зі Всеросійською Спілкою, саме скликано надзвичайний зїзд для розвязання цього питання. Бачила багатьох знайомих: Родникова, Дорошкевича та інших наших спілчан. Всі зустрічали мене ласкаво, закликали зостатися у Києві, працювати в Інституті ім. Грінченка. Але відчувалось щось чудне, наче за ці два роки — 1919–1920 — змінилась психольоґія тих, що тут у Києві пережили ці страшні роки. Про багато річей ми, старі приятелі, були цілком протилежних думок, і не тільки в політичних, а й в моральних справах. Життя виковувало наче два ріжні типи українців: обидва патріоти, але один вже пристосований до найтяжчих умов життя, навіть до спільної праці з найлютішим ворогом, а другий — ще зі старими традиціями, зі старим морально-політичним кредо, з яким він їде на евакуацію, на еміґрацію, аби того кредо не зректися, не зробити жадного компромісу з життям. Ці другі не миряться з тим брудом, який революція внесла в життя, вони вірять у певність свого, витвореного в інших умовах, ідеалу. Котрий з цих двох типів більше життєвий, котрий буде визнаний за правдивий і доцільний — це покаже історія, але ця ріжниця страшенно вразила тоді мене. Тільки в одній близькій мені родині Ч. відчула знову, що я з своїми…

Але треба було старатись як-найскорше їхати в Алешню. І тут допомогла мені стара моя приятелька В. Т-а. Завдяки своїм звязкам з колишніми нашими учнями-жидами, — а в Києві все було в руках жидів, — вона добула для нас обох перепустки на пароплав до Алешні. Боже, такий знайомий шлях, і який він був тоді гидкий. Брутальність пароплавних урядовців, публики, загальний страх, постійні обшукування то того, то іншого подорожнього з примхи якогось чекіста, арешти, висаджування на беріг — щось неможливе! Мене й пані Т. якимсь чудом не чіпали, і ось ми на нашій пристані Вовчуги. Звідти селяни заправили з нас неймовірно великі гроші, щоб довезти возом до самої Алешні (17 верстов). Але залишатися до вечора було небезпечно, бо по всіх дорогах розбої, грабування. Кожний крок дороги викликав спомини минулого. Переїздили знайомими селами, старі баби, старі чоловіки пізнавали мене, вітали, молоді, навпаки — високо задирали голову, дивилися або з підозрінням, або з призирством. У деяких селах перевіряли наші перепустки.

Приїхали до Алешні. Не буду описувати, яке це було щастя всіх рідних побачитись, обійнятись. І як тяжко було вислухувати все те дійсно жахливе, що прийшлося моїй дочці пережити в своїй хаті, серед того рідного населення, яке ніколи ні від кого з нас нічого не бачило, окрім добра, щирости, користи. Через наш дім хто тільки не перейшов за ці майже два роки — і повстанці, і червона армія, і чекісти. Але нехай інші впишуть в історію України ці страшні події, впишуть обєктивно, правдиво, не минаючи ані коми.

Тільки-що я привіталась із рідними, коли до мене уже завітав один з селян, вже комуніст-урядовець, без жадної церемонії розсівся і почав розмову: „Я, товариш Русова, прийшов вас розпитати, як ви дивитесь на »національний вопрос«?“ І почав, і почав якимсь українсько-московським жарґоном. Я не сміла йому відмовити й попросила його відкласти цю фільософію на інший раз, — треба було сидіти й слухати імпровізації доморослого оратора, бо він — безмежна влада, в його руках моя дочка й її діти! На другий день було свято, наше давнє улюблене свято, храм нашої церковці. Місцеві комуністи ушкварили „народній театр“. Закликали й нас. Ніколи в житті гіршого знущання я не пережила, як тоді, коли перед самою виставою той самий оратор, що у нас вчора нищив „усякий національний вопрос“, тепер в окремому викладі лаяв усіх Ліндфорсів — мого батька, брата, племінників, лаяв, не подаючи проти них жадних фактів, лаяв у тому самому будинку, що ми поставили для школи, лаяв навмисне в моїй присутности, перед дітьми останнього покійного Ліндфорса. Защо? Щось таке погане, слиняве, нечисте було навкруги, що я при першій нагоді вийшла з „народнього театру“ до дочки. Вулицею зустрічалися знайомі селяни, баби віталися зі мною здалека, боячись виявити мені свою колишню приязнь. А ввечері сиділи при світлі „лучини“, — ані свічок, ані нафти не було, запалювали тільки смоляки. При такому світлі цілу зиму діти вчились. Привезла я їм жменьку цукру. Зраділи дуже, що можна з цукром чаю або кави випити. Какао зберегли ще з тої американської посилки, що я їм послала. Але й смоляки, і брак соли та цукру — це дрібниці були супроти безпосередньої небезпеки та морального знущання. На кожному кроці смерть, грабіж. Не пробула я й двох днів в Алешні, як пішли чутки: „Отож петлюрка приїхала, ота стара Русова! Її не можна тут терпіти, треба арештувати“. Приходили до мене старі приятелі, остерігали. Пішла я в їхню сільську управу й показала їм, що, хоч я і „петлюрка“, але маю справжню большевицьку командіровку. Тоді притихли й дали мені та Олі поворотні перепустки. Почали збиратись, щоб довшим перебуванням не пошкодити моїй дочці Любі. Навкруги все шпиги, доноси. У дочки ще зостався якимсь чудом віз та кінь. Поїхали назад на пристань. Пароплави ходили нерегулярно, ждали цілий день. Настала ніч. Боже, як було гарно! Так хотілося, щоб той пароплав ще довго не приходив! Купували рибу в рибалок, варили її, ночували на возі, над головою незчисленні зірки, кругом тиша, тільки тихенько плюскотить Сож коло піскуватого берега та кінь, пасучись недалеко, дзенькає дзвінком. Так невимовно гарно було! Тяжко було знову розлучатись, покидати беззахисну дочку, але пароплав таки прийшов. Пані Т., Оля й я поїхали, а Люба з дітьми вернулась до свого возу, запрягла коня та й поїхала до рідної та не своєї хати.

В Києві треба було знов шукати когось, з ким можна б було вернутись до Камянця. Знову поїхав з нами С. (тепер вже якийсь величний, неприступний) і М. Їхати було якось тривожно. Лякали, що в Проскурові всіх обшукують, арештовують усіх, у кого хоч трохи перепустки не в порядку. У Винниці поїзд стояв недовго, але ми з Олєю встигли побігти на хутір, щоб набрати сливок та яблук. Орендарка, пані Курінна, вже так збольшевичилась, що не хотіла мені з мого власного саду дати овочів. А врожай же був такий, що аж дерева ломились. Вночі приїхали до Проскурова. Справді, всіх обшукували, переглядали речі, наче на кордоні якоїсь чужої держави. І тут попався бідний пан М. Він, як кооператор, віз із Києва чималу суму грошей. Треба було зразу заявити про це, але ж боявся, щоб не забрали. Він заховав гроші у книжки, але молодий чекіст знайшов їх і зараз же заарештував п. М. і замкнув його в окрему кімнату. Все це сталося на наших очах. Підходили ми до вікна, щоб розпитати його, помогти йому чим-небудь, але чекіст люто відігнав нас. За хвильку повели п. М. в тюрму, й ми жахались, щоб його не розстріляли. Знайшли якогось хлопчика-українця, що з нами їхав, попрохали його, щоб повідомив про це місцеву кооперативу. І заходами цієї кооперативи справді за кілька день п. М. був визволений. Так приїхали до Камянця.

Там у Залевських вже була жінка мого сина, — народився мій маленький внук Роман. Олю записали в бувшу Маріїнську ґімназію, — ці ґімназії почали вже тоді називатися „Трудовими школами“, але нічого подібного до трудового методу в них не було. З подій того часу найвидатнішою був учительський зїзд, на якому я виступала і в інтересах учительства, і в обороні національної школи. Коли я сказала учителям: „Як не тяжко, а треба працювати на українському терені, треба мати на очах наші золоті жовті поля і блакитне небо“ — уся саля загреміла оплесками, а предсідник даремно стукав кулаком по столу (це був большевик Дубина), щоб затихла ця маніфестація. Учителі спочатку були дуже пригноблені, але після кожної моєї перемоги над комуністами смілішали, гаряче відстоювали свої інтереси й одверто оповідали, в якому жахливому стані знаходяться школи. В їх промовах і докладах було стільки гіркої правди, немилої большевикам, що вони вже й не раді були, що скликали той зїзд. А коли наприкінці зїзду треба було вибрати центральну учительську управу, то большевики все робили, щоб до неї не ввійшли їхні противники. Де ж ваша свобода виборів? — запитала я голову „Чеки?“. А він одповів мені клясичною фразою: „У нас, товаріщ Русова, нєт нікакой свободи виборов, развє ми можєм рісковать єйо допустіть? Она может бить лішь таґда, каґда ми будєм увєрєни, што на всєх виборах пройдут только наші“. На цьому зїзді я одразу взяла супроти большевиків незалежний тон й одверто-неґативне відношення до всіх пакостей, які вони робили. Трималася я національного ґрунту, на якому єдино згоджувалася працювати, і на цьому становищі лишалася ввесь час своєї праці серед них. Може оця прямолінійність і створила мені серед них опінію „безнадійної петлюрки“, якій вони не робили особливих прикростей, може з уваги й на мій вік.

На цьому большевицькому тлі життя єдиною цитаделею українства залишався наш камянецький університет. За відсутнього Огієнка ректором був Білецький, а коло нього ґрупувалась тісно звязана між собою професорська рада: Клепацький, Бучинський, Олянич, Васильківський, Біднов, Клименко та ін. Несподівано знову десь наші перемогли большевиків, які почали втікати. Вернулись „наші“, вернувся Петлюра. Але не був цей поворот ніяким тріюмфом. Памятаю, як Огієнко в свому приватному помешканні влаштував на честь Петлюри приняття. Нас було небагато гостей, з жінок лише я та Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська. Памятаю, я стояла на бальконі, коли приїхав Симон Васильович. Підійшов він до мене, а я, як мати, поцілувала його втомлену головоньку й побачила сльози в очах Отамана. Які сумні, які втомлені були ці очі, наче відчували, що добра вже їм не бачити. І справді, здається не минуло місяця, як нова остаточна евакуація українського уряду наводила на камянчан і сум і жах. Ніхто добре не знав, звідки наступають большевики, ніхто не складав певного маршруту для цих навантажених возів, для наготованих численних авт. Спішно вантажився військовий Головний Штаб. Обідний клопотався коло архіву, паперів. Ми з сином саме проходили там, і він здивувався, що ми не тікаємо. Мене вже призначено було тоді лєктором педаґоґіки, і я розпочала свої виклади. Але журно було залишатися, бачучи, як і Холодний і Білецький і всі виїздять. Пізно вночі проїхало повз мої вікна авто Петлюри — він завжди останній покидав позицію.

На другий день вже зявились червоні. Недалеко від нас виїдуть кінні „вітязі“ на горбок і дивляться, чи є кого пограбувати. Як нема — кудись зникнуть, а як когось зобачать на дорозі, наскочать, все відберуть: чоботи, шапку, зовсім роздягнуть, — іди, куди хоч! Все живе поховалось, боялись і з вікна визирнути. Потім почались реквізиції помешкань. З цієї нагоди заходили червоноармійці до хати, по 3–4 чоловіка, озброєні з голови до ніг, переглядали речі, брали, що їм було до вподоби, знущалися над жінками, нахабно розташовувались, іноді господарів просто викидали на вулицю. Найгірше приходилося родинам старшин: їх ображали, грабували до останнього, не давали їм заробляти, — просто лягай та й з голоду помирай! Припинили всякий торг, перейшли на „комуністичний“ лад життя. Давали з загальної їдальні обід і вечерю, від часу до часу роздавали якісь матерії найпоганішої якости, хоча, правда, й за них мало не бились люди. Харч був жахливий: мамалиґа та фасоля, фасоля та мамалиґа, мікроскопічний шматочок мяса раз на тиждень плавав у темній брудній водяній юшці. А бруд, а сморід у тій їдальні! Проте мусіли брати й це. Надходила зима і приходили турботи — чим палити? З найбільшими труднощами можна було добути якийсь папірець на малу кількість дров. Ще добре було тим родинам, де були мужчини. Здобудуть квиток, підуть у ліс та й нарубають дров. А де були самі жінки, то набідувались, поки навчились дрова рубати. Мені якось щастило: по всіх цих большевицьких установах завжди хто-небудь з українців брав мене під свою охорону, здобував квитки на дрова і т. і. А одного разу я була цілком зворушена, коли до нас у двір прийшов гурток моїх слухачів з учительської семінарії, де я читала педаґоґіку, щоб нарубати мені дров. Взагалі в тому тяжкому житті рятувала нас лише взаїмна допомога.

Університет усе ще стояв, як українська твердиня, ректором був відомий математик Федорів. Але потроху большевики підкопувалися під нашу твердиню, призначали своїх комісарів, що їм мусів коритися і ректор, і ті, що мали право брати участь в професорській раді. Перші комісари були з нашого ж таки студентства, вони ставилися з повагою і до Федорова, і до професорської ради. Це були українці, і вони не перешкоджали справі українського університету. Але після Різдва 1921 р. за комісара призначено Куцяка, що мав чомусь тепер прізвище Чалого. Кажуть, що він відзначився якимись геройськими вчинками на Кубані ще за часів Центральної Ради. Я того не знаю.

Моя зустріч з ним була така. Ще перед українською евакуацією мені прийшли сказати, що якийсь учитель гине з біди на кватирі у Ватич і є слабий на туберкульозу. Я зараз пішла до нього й пізнала Куцяка, з яким ми працювали на учительських зїздах ще за царського режиму. Тепер він мав жінку-московку й малу дитину. Він зараз же почав просити в мене допомоги від Учительської Спілки, яка ще функціонувала в Камянці, і то допомоги величезної, щоб міг із жінкою виїхати до Швайцарії. Нагадав мені всі свої заслуги перед українським громадянством. Я сказала йому, щоб подав до Управи Учительської Спілки прохання, а я підтримаю його. Але коли я сказала нашому скарбникові — Сірополкові, яку допомогу вимагає (вимагає, а не просить) Куцяк, то Сірополко й Білецький сказали, що це неможливо — довелося б усі гроші Спілки видати одній особі, та ще особі непевній, як почали говорити ріжні люди. Чалий образився, коли йому відмовили, і пішов скаржитись до Петлюри, а далі він щез із нашого обрію. Потім уже ми дізнались, що скоро після того большевики його заарештували у Винниці, загрозили смертю, але разом із тим запропонували стати комуністом і тим врятувати своє життя (кому вони цього не пропонували!). Чалий не тільки згодився прийняти комуністичний катехизм, але прийняв його з якимсь тріюмфом. Він надрукував у Винницькій часописі якесь своє зречення всього того, в що він раніше вірив, всіх своїх національних переконань, і голосно, з захопленням запевняв, що тепер щиро переродився. Я дуже жалію, що в мене не зберігся той лист, що він мені прислав з приводу своєї цілковитої зміни. Такі листи — це цікаві документи, характеристичні для людей нікчемних, які хотять звернути на себе увагу громадянства. Не вдалося йому прославитись коло української справи, то ось він стане її топтати брудними чобітьми, переслідувати все, що в ній є добре.

Отже, як призначили оцю божевільну, на мій погляд, людину комісаром університету, то й почав він усе душити. Нічого в науці не розуміючи, він ненавидів її, ненавидів професорів і зробив їм їхнє життя нестерпним. — „Хочете викладати? Ні, будьте ласкаві, картоплю копати! Студентів хочете українізувати своєю наукою? Треба розігнати їх!“ І почалось. Замісць викладати науку, професори мусіли управляти тютюн, копати буряки і т. п., жінки їхні мусіли варити мармеляду, квасити помідори і т. д. Хто не приходив на роботу, тому не видавали обіду. Я сама бачила, як Федорів, старий, поважний чоловік, прийшов зі своїми горщечками в якесь свято до їдальні, а йому якийсь хлопчисько, що роздавав обіди, каже: „Товаріщ Фйодоров, ви сєводня на работу нє вихаділі, нє маґу вам видать абєд“. І пішов наш ректор з порожнім посудом додому, а дома жінка, дві дочки, варити нема чого, бо ж усе реквіроване. Під високим доглядом пана Чалого вся городина — картопля, буряки, тютюн і проч. — переважно погнила, а що залишилося, то нам і понюхати не дали. Чалий якось виголосив пишну промову, що камянецькі „товариші“ щасливі будуть переслати московським „товаріщам“ „плоди своєї праці“. Ніхто ані словечка. Гадали, що хоч трохи й для себе напрацювали, аж тут „товарищів“ у Московщині треба годувати. Та почали із своїх власних городів, що з весни копали, засівали, пололи, щось і для себе городини збирати. Але це треба було робити потай, вночі, самим у себе красти! А кого ловили на цій „крадежі“, то карали за „по-

Софія Русова
(фотографія з останніх літ).

рушення комуністичного закону“. На городах працювати мусіли і старі, і діти. Мене не примушували до праці на городах може тому, що я мала іншу працю — дитячий садок при університеті. Було мені з тим садком мороки! Головною метою тут було, звісно, аби нагодувати дітей, а тут ані помешкання, ані продуктів. На щастя, вже в серпні приїхала з Харкова якась пані і дуже мені допомогла в орґанізації дитячого садка. Так що на осінь я вже в ньому могла давати зразкові виклади моїм слухачам з учительської семінарії, і годувати діток і борщем, і пирогами.

Тоді в Камянці, та й по селах, тільки той міг себе забезпечити від голоду, хто мав хоч якийсь клаптик землі, щоб на ній чи жита посіяти, чи город завести. Я бачила, як в одному селі учитель хвилювався підчас селянського сходу, на якому мали вирішити, чи дати йому трохи землі з громадських ґрунтів. „Як не дадуть, з чого я житиму, — казав він схвильований, — адже ж платні не дають тут, я хоч би картоплі насадив, у мене ж діти!“ І стільки розпачу було в його голосі, і оця „картопля“ ставала перед нами, як єдиний рятунок. І в самому Камянці теж всі хапались хоч за який-будь клаптик землі, брали від міської управи, від університету, від Червоного Хреста. Все це робилось ще перед тим, як запанували большевики. Червоний Хрест дав і мені з Олею клаптик землі, зовсім на кінці міста, по дорозі на Проскурів. Оля перекопала пять грядок, насадила тієї ж таки „картоплі“ та ще огірків, моркви, редькви й оздобила цілий город соняшниками. Було прийдемо наприкінці літа на „свій город“, краєвид чудовий. Поки Оля тішиться із своїх огірків, я все на захід задивляюсь, як би оце туди, до Европи перелетіти. Наберемо в торби тієї городини та й поспішаємо додому, щоб, борони Боже, вечір не застукав, бо ограбують — то ж було вже за панування п. Чалого й К-о. А то ще склався у нас невеличкий гурток, взяли архирейський сад з усіма овочами з частки, на кожного стільки то пудів груш, сливок, яблук. Чергувались по ночах стерегти. Прийшла й на мене черга, треба було в саду ночувати, прислухатися, чи не крадуть де овочів. От коли страшно було! А вдень ходили туди яблука на повидло для дитячих притулків чистити. А овочів вродило того року! Скільки ми тих сливок та грушок наїдались! Тільки тяжко було торби з овочами носити через ціле місто.

Мені в ріжних освітніх справах доводилось чимало працювати з панею В. Що то була за енерґійна, міцна людина! Як вона сміло допомагала учителям, роздавала посади самим тільки українцям, під носом у большевиків провадила нашу національну освітню працю. Літом ми часто їздили з нею по селах заводити дитячі притулки та садки. Селяни були проти них, бо по селах ходили чутки, що большевики заманюють дітей в ці орґанізації й вивозять їх на Московщину. Один дядько казав нам цілком поважно: „Нащо, пані, відриваєте дитину від матері? Вона ж без дітей розпаскудиться“. Нам, правда, після ріжних розмов удавалося побороти недовіря селян і багато вони від нас довідувалися цікавого. Підчас наших подорожів ми багато розмовляли про те, чи добре ми робимо, що працюємо під большевиками, що за якусь краплину добра ми визнаємо їхній уряд, ідемо постійно на компроміси з ними, і що далі робити — чи нам ще тісніше з ними звязуватися, щоб вони вже не мали жадного підозріння до нас, чи порвати всякий звязок і йти на еміґрацію? Доля за нас сама рішила. Пані В. опинилась у тюрмі в большевиків, а я на еміґрації. Я не могла йти з ними разом. Хоч большевики часто вибірали мене в ріжні громадські установи й товариства, але я уникала цих виборів, провадила свою працю особисто — виклади в університеті, в учительській семінарії, опікування дитячим садком та іншими дитячими установами. Я страшенно захоплювалася своїми викладами педаґоґіки в університеті. Студентів і вільних слухачів збиралась повна авдиторія. Багато приїздило з сіл учителів, переважно без ґімназіяльної підготовки, але вони найбільше цікавились наукою й слухали лєкції, як нове слово правди. Було читаєш о 5-ій годині, вже темно, а світла ніякого нема, авдиторія потопає в померках — тим краще лунає голос лєктора, а в авдиторії тихо-тихо, ні шепотіння, ні шелестіння. Скінчиш було лєкцію, помацки вилізеш з великої темної кімнати і темними вулицями приходиш додому. Але йдеш і не знаєш, чи завтра будеш знову читати ці лєкції, чи з капризу комісара будуть вони припинені? Та якось ішло. Чалий публично було каже, що він „мій учень в українських справах“, але ці його залицяння були для мене великою образою. Я не ховалася з своїм призирством до такого гнобителя всього світлого, національно-українського, і він уникав зустрічатися зі мною, але всеж терпів мене, як педаґоґа.

В ті тяжкі часи всі ми жили однією надією: ось прийдуть „наші“ і визволять нас. Ці „наші“ були чи то повстанці, чи то військо Петлюри, чи якесь чужоземне військо. Призначались навіть дні, коли вони мали дійсно, невідомо звідки, прийти. Але ніхто не приходив, і залізна дійсність якимсь непоборним кільцем стискала нас усе дужче. Коли це наприкінці осени наші бажання стали наче справді реалізуватись. Це був той фатальний похід Тютюнника, що забрав стільки жертв. Існувала орґанізація, що підтримувала постійний звязок між українською молоддю, яка вчилась у Камянці по високих школах, і селянами та сільськими вчителями. Збиралась зброя, селяни не жаліли грошей, давали на орґанізацію повстання. А як усе це викрили — скільки тоді найкращої молоді, найкращих селян розстріляно! Але паніка все-таки обхопила большевиків при перших чутках про те, що йде Тютюнник, що він уже оточив ліс між Скалою та Камянцем. В одному селі його козаки вже казали селянам, щоб не давали хліба большевикам, в іншому — вирізали Чеку. Паніка зростала. Радісно було дивитися, як большевицький уряд навантажував вози своїми паперами та майном — вже збиралися втікати. Наспіх порозстрілювали декого з арештованих українців. Всі мали певну надію, що на другий день і духу большевицького нє буде в Камянці, що нарешті будемо від них врятовані. Але за ніч все змінилось: десь у лісі большевикам пощастило відігнати козаків-повстанців, розвідка впевнила їх, що тих козаків невеличка жменька, і певність повернулась знов до них. Памятаю, я ранком прийшла в Ісполком. Правда, кімнати були ще майже порожні, не видко було „начальства“, але урядовці вже розвантажували вози, ставили знов машинки до писання і злорадо стежили за кожним зітханням, кожним сумним виразом на обличчях урядовців-українців. Вчора ми ще відважувалися виявляти хоч трохи свою радість, сьогодні — кожний вияв жалю, суму загрожував арештом. Серед нас запанував одчай — невже, невже надія нас обдурить? Що сталось? Чого сподіватись? Кругом повна непоінформованість.

Але щоденні вчинки Чека добре нам говорили про певність большевицької влади. Почалась кара, страшна розплата за спробу визволитися, за змагання врятувати нещасливу країну. В одній знайомій сімї було троє заарештованих: старий, спараліжований батько, дочка-студентка і син-ґімназист. Всіх їх обвинувачено в зраді, в зносинах з повстанцями. Дочку пощастило досить скоро визволити, але батько з сином довго сиділи в тюрмі і батькові ввесь час казали, що завтра обох їх розстріляють. І справді, на очах батька розстріляли його молодого коханого сина, а самого старого потім випустили, мало не божевільного від горя. Після того чекісти взялися за учнів учительської семінарії. Обшукали цілий будинок, заарештували молоденьких дівчат-слухачок і розстріляли їх. Це був один жах, з цим не можна було ніяк примиритися, вони нищили нашу красу, нашу свідому молодь. Заарештовані поводилися і в тюрмі, і перед смертю, як справжні героїні, як перші христіянські мучениці. З цим фактом нелюдські жорстокости я не могла ніяк помиритися. Пішла до своїх приятелів в університет. Всі в розпачі сидять і чекають: „Сьогодні ти, а завтра — я“. Самовар кипить, але пють не чай (його не можна було докупитися в ті часи), а просто гарячу воду, з малесенькими шматочками цукру та з чорним-пречорним хлібом. Аж страшно згадати отой хліб, але його їли. Їли той хліб тифозні вояки, бо не було іншого. Тільки для чекистів жидівки пекли справжній хліб і булки. Розпитую товаришів за професора К., що теж був заарештований. Кажуть, що його вже тричі вночі виводили на розстріл, але розстрілювали в його присутності інших, а його потім знову відводили в камеру. Всі боялись, щоб він не збожеволів.